Поезії з циклу "Образки": "Літо", "Новорічне", "Боюсь спливе рядок сльозою", "Образок", "Немало люблячих тебе, народе мій!", "І в лісі гноми пружать ніч зухвало", "Спомин", "Камінна брила", "Двох — замало", "Страшні твої нурти печерні", "Впаду в пирій — ридати буду", "Світ учорашній обганяє", "Доба апокрифів і схизм", "Любов як самозречення легка", "Для тебе завеликий білий світ", "Найгеніальніший хробак", "Дорога важчає і важчає", "Поменшала людина на очах", "Тут — ждання і ждання — аж до спаду", "Залоскотані сосни до смерті", "Цей білий світ, біліший божевіль", "Село посеред тиш", "Колись мене ти, Київ, визубриш", "Я жив між сосон без прописки", "Пітьма тайгова — як Елізіум", "Ніч скульптора", "Чорте, бронзовий Мефістофелю", "Ревіло радіо. Пташкам не набридало", "Радіодвобій", "Голос Сковороди", "Сині складено стоси", "Вивершував і вивіршував", "Раз Бетховен зайшов у гості", "Вхопився обома руками", "Ліс заіскрів у сотні горл", "Наша наука — найпередовіша у світі", "Більшовицькі кури", "Романтика", "Здалося, я живу в країні мертвих", "Мій час — не час. Мій рік — не рік", "Не заворожиш світ очима", "Час розлуки", "Коли ти десь. Коли ти щось...", "Холодна, синяво-полискова", "Мільйонновольний — як мільйонноволий", "Тридцять сьомий — неначе жарт", "Дуби, дуби, де ваша слава", "Привиділось: гула оглохла темінь".
************
ПОЕЗІЇ З ЦИКЛУ "ОБРАЗКИ" (1962 - 1965)
ЛІТО
Сонце пада, як дощ,
Сонце пада, як злива,
Сонце плавиться
І стікає ринвами хмар.
Пий
Крізь соломинку променя
Літа
Червоне вино!
1962
*******
НОВОРІЧНЕ
Многолітую вістителів
паш високих, як епох,
і віншую ненасиття
в грудні грабілих тополь.
Многолітую захланне
майоріння кумача,
многолітую коханих,
многолітую печаль.
І печери. І провалля,
многолітую світи,
ті, що далями навальні,
що не можу осягти
ані серцем, ані оком,
ані горлом, ні грудьми,
славлю вроздріб, славлю оптом
і горілку і кумир.
Многолітую бровами, многолітую пером:
як — ярами — хай ярами. Як горбом — нехай горбом!
1963 — 1965
* * *
Боюсь спливе рядок сльозою,
Кладу перо і шепочу:
Вернись, вернись, бо за тобою
На крилах крику прилечу.
Я так тебе чекав учора,
Чекав сьогодні. А тебе
Усе нема. Сльозою чорною
Загус рядок, немов рубець.
Ущерть сподіваний, заждалий,
Зову. Та поверта луна...
Так, ніби лист нерозпечатаний
Верта безжальний адресат.
Немов передгрозова чайка,
Шугає, мечеться, кричить
Печаль. Рушаю за печаллю...
Та як прощення заслужить?
Не заслужив іще. І ждатиму,
В надії руки простягну.
Клени. Та тільки не мовчанням.
Виповідай мою вину.
Бо я вже сам не знаю — де ти,
Де я — не знаю. Хто із нас
Отут щеза. Чия сльоза
На сонці провесни згоряє.
1963
*******
ОБРАЗОК
Дівчинка у чорному, неначе чорногуз,
захмеліла промежи скакалкою.
Жареною хрумкала кукурудзою.
Дівчинку звали Галкою.
Дівчинка у чорному, галченя,
кісками косилася межи подруг.
З класу в клас. Ану ж, дівчатка, доганяйте,
перейдіть, зажмурившись, коридором.
Дівчинка у чорному — серед дня
бавиться, гойдається, як гондола.
І ніщо ту дівчинку не спиняє:
гратись — дуже радісно, навіть — коли довго.
Граються дівчатка веселі в клас,
Їм будинки виділили подвір'я.
Чорне і квадратне в Галки щастя,
бо такс квадратне двору довір'я.
1965
* * *
Немало люблячих тебе, народе мій!
А я не можу й слова проронити,
А я не можу підійти і звіритись.
Освідчуватися не вмію.
Та й як хвалить? І як сказать — люблю?
І як промовить, що люблю — тебе я?
І як між кабінетів, між антеїв
Я підійду і словом прохоплюсь?
Ні, не скажу, що небо ти моє.
Що я увесь до грана — тільки твій лише.
Не панегіритиму карамельним віршем.
Ти ж муж єси! Ти воїн! Ти боєць!
Не гнівайся, коли тобі я мовлю
Синівськи-чесно. І прости мені:
Анініколи. До останніх днів
Я не навчусь звірятися в любові.
Мені здасться, я ще не пізнав,
Як прагне думка чистоти і звершення.
Дозволь же йти з тобою у позавтра
З любов'ю в серці і в труді. Найперше.
1961 — 1964
* * *
І в лісі гноми пружать ніч зухвало
Бадьорим стрекотом, забувши про утому,
Неначе скрашене півтонами буття
Нам повертає спогади колишні...
Ласкаве й струджене по зморенні поденнім,
Воно притишило свій денний добрий ритм,
Та ще звучить мінорною струною
Над звершеннями, мріями і часом.
1960
********
СПОМИН
Забуте — розіскрись!
...Така ж, як і колись:
Хода, і очі, і коса на плечі.
У добрім сні
Згадались ви мені.
Я вас чекав. Сочивсь
Між віття вечір.
Багато бачачи,
Ми мало пізнаєм,
А часом — тратимо,
І вже до цього зжились.
Я не кажу — любив
(Було ж бо це колись?),
А нині
Ви мені наснились.
Я вас чекав. Крізь сум
Ловив я дальній шум,
І враз, сліпий, відчув
Знайомі кроки...
Я не кажу — любив.
Любить — це кожну мить
Віддати на життя,
Тривогою високе.
І вечір з нами брів,
Аж поки не згубивсь
Поміж дерев... Давно...
О, як давно було це...
А зараз — все забув.
А зараз — все згубив...
І никнуть спогади,
Мов маки. Рік по році.
Слова? Нащо слова?
Печаль, як удова
Спинилась при вікні
І тужить за тобою...
Я нині вами снив,
Неначе знову стрівсь
З важкою
Кароокою бідою.
Утрачене — вернись!
Така ж, як і колись:
Хода, і очі, і коса на плечі.
Ти в радості одна,
І в горі ти одна.
Від тебе —
Ні рятунку. Ні утечі.
1959
* * *
Камінна брила,
що рине в безвість —
кавалок болю.
Плането! Земле!
За жарти маю
свою недолю.
Оце кружляння
між днем і ніччю,
межи смертями
зоветься горем, зоветься щастям,
а ми — хортами
Господніх вловів.
Ми вовкодави
чиїх агоній?
Чийого сказу?
* * *
Двох — замало.
Вигадуємо двох.
Комбінацій замало,
та спробуй второпати,
що й до чого.
Зубами рвемо власне серце,
Прометей і орел — водночас.
І дуже шкодуємо,
що
кожному — своє,
кожному — своє,
кожному — своє.
А своє — тільки
тінь тіні тіні
та й ще раз тіні,
і ще раз.
Найстрашніше —
вже й не протовпитись
до власного єства.
* * *
В'язниця — а не в'яжуть,
тюрма — а не беруть
* * *
Страшні твої нурти печерні,
страшніші виходів у світ,
із перельотами (химерні
ті перельоти) недоліт —
то вмерзла зірка в ранню кригу,
що стогне. Стугною гуде.
Бодай би чорт узяв хурдигу,
подів би, розтрощив би день.
Палій-Господь розклав багаття
і на антоновім вогні
іспитуватиме завзяття —
на опір, на вагу, на гніт.
Страшні твої нурти печерні,
в пекельнім казані варись,
та ненадовго, не барись,
устигнеш проламати двері
і сто нещасть, на сто себе
помножених [нрзб.] у кут,
і стріль у небо голубе,
нехай доба доб'є тебе,
а ти складай велику дулю,
свій біль у ній занурюй.
О благісний, о клятий край,
порай, як бути бідоласі.
Як скласти голову на пласі —
тобі — помстись, тоді порай.
О благісний, о клятий край,
я раб твій дугами надбрів'я,
іще лютує переджнив'я,
ти ж на обжинки поспішай,
поки облітаний, оспалий,
облітувавши дар, як біль,
як зек, набудеш причандали,
вік виношені на горбі,
і скажеш — Господи, простися
мені мій гріх, мій дар, мій день.
Ми по мордовськім бродим лісі,
а доля по недолі йде.
І скажеш — Господи, допоки
вік вікуватиму — кажу,
не перейду оту межу,
де з головешок б'ють опоки.
* * *
Впаду в пирій — ридати буду,
зелом колючим обжалюсь
о витишених трав облуду,
ще мить — сльозами обіллюсь.
Так гірко й гамірно у світі,
так сухо б'ється вужа хвіст
епілептичний, бо в поліття
є свій нагорній чистий зміст,
як свист пташок, як колихання
добірних колосків, як хмар
удар об скло небес. Зарання
зайшло на дощ. І враз — удар,
і дощ — заряботів — об душу —
порожню амфору — об дзвін
відлуння (Боже, хто нас душить?)
і об відлуння — той же. Він.
Заглох. Застиг. Сховався в форму,
полива більмами кричить.
Лиш серце — передсмертно зоре,
як гальма авт, лише лящить.
Так високо — до піднебесся
тим криком зійдеш і проллєш
любов без меж. Але ж імпресій
своїх і криком не проймеш.
* * *
Світ учорашній обганяє
того, хто віруючи міг
подовжуватися за гаєм,
схиляючись на оборіг
далеких піль, де клекіт орлій
і свист надсадний бугая.
Здешевлених фантасмагорій
лишилось п'ять.
По-перше, погляду боліло,
що там, за ніччю, в передсвіт
прийдешнього, чого зшаліло
душа витворювала міф.
По-друге, вуха обпухали
од клекотів. Варивсь куліш,
і кажанове опахало
підвісив над ріллю леміш.
По-третє, гірко щастя пахло,
і небо солодко пливло,
аж сонцю простору забракло,
ропою крилося зело.
Мигтів великий сатисфактор,
твій час, втікаючи од літ,
неолітичний нісся трактор,
душа витворювала міф.
* * *
Доба апокрифів і схизм,
доба, коли кортить спочатку
придбати хоч маленьку хатку
і збудувати комунізм,
аби не гибіти в недолі,
аби роздольніше прожить
і знову вчуть несамовить
своєї карної сваволі.
* * *
Любов як самозречення легка,
і самовтрата — це принада світу.
Чого ж тебе, чужу і гордовиту,
відчув я щедрим серцем кріпака.
Припав очима до твоїх очей,
устами — уст шукав — та задаремно!
О, як твоє обридження пече,
о, як гнітить, аж у зіницях темно.
А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,
що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.
Крутоберега в'юниться Борзна,
і образ твій лежить в її потіччі.
Він гордовитий і чужий. Він мій
(а я себе за тим видінням бачу).
Надії трачу, сподівання трачу,
вже обрій ледь тріпнувся голубий —
лечу за ним. Лечу за ним — твої
видіння, сни невиспані, розлука.
Розлучена ріка стріляє з лука,
бо серпня відридали солов'ї.
* * *
Для тебе завеликий білий світ.
І не бери надсилу.
Ранній березень
іще лютує, хугою мете,
і деренчить ще непритомна бляха,
вітрами шарпана. Іще вікно,
неначе склеп, морозом замуроване
* * *
Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?).
Ім'я поета — боротьба,
ім'я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення "боротьба"
і досі личить козакові.
Дорогу криком докричу,
оббризкаю своєю кров'ю,
своєю дикою любов'ю
свій крик останній оплачу.
* * *
Дорога важчає і важчає,
і в серці віддається даль,
моє одне, лишень побачене,
десь розкололось між проваль.
Іще учора з запальничкою
зріднився ранок у вікні,
утіхою от невеличкою
було оскарження мені,
Твоє оскарження. Над тугою,
над голубим над чорним днем
встає непам'ять із наругою,
встає непам'ять і жене.
І вже не знаєш, хто і звідки ти,
і звідки твій шершавий зойк,
хтось місяць межи сосни викотив,
хтось впав, ридаючи, в пісок,
хтось перетне останні шерхоти,
слова останні розгубив,
орлиних крил вологі клекоти
ти перечув біля ганьби.
Стидайся, буряний і грізний.
Ти бур і гроз
* * *
Поменшала людина на очах
в страшну добу страшного цезаризму,
колючим дротом обплели Вітчизну,
і вже епоху обганяє жах.
Космічний жах, бо ріжуть на ножах,
сховали в морзі душу комунізму.
Вже кагебісти влаштували тризну
в оглохлих отетерілих степах
моєї України. Сходить він,
людською кров'ю вже й надія сходить.
Над цілий світ очмана верховодить,
він чоботом придушує язик
останнього сміливця. І в очах
читає жалюгідний трепет-жах.
* * *
Тут — ждання і ждання — аж до спаду.
В давні роки лицем упади,
та збагнеш, просвітлілий, не зразу:
у майбутньому — давні сліди.
Он де стежка в село понад гору,
трохи згодом — і вирветься в'яз.
(Це сьогодні було чи учора?
Це ще прийде до Тебе не раз?).
Он той кужіль, що пряла бабуся,
полотно, що біліло з ковбань.
Он той дуб, що, було, заберуся
і навсидячки піде плавба.
Як баддя б'є об воду, об душу
вдарить темне свічадо віків.
Утікають од світу у пущу:
од коханих, од друзів, од днів,
де немає ні дня, ані ночі,
тільки світла нудний перехлюп.
Місяць голову зорям морочить,
всюдисущий джигун-голопуп.
Час заведено, і на пружину
хтось хвилини життя намотав,
покидаєш на люди дружину,
ту, котрої якслід не кохав.
Покидаєш нудні обов'язки,
остобісілі здосі тобі.
В час твоєї страшної поразки
серця ніби подвоєний біль
упаде, не вмістившись у безмір,
безмір, серцем неситий, страшний,
а серця не протезні
(та й протезним годилося б жить).
Намотайся на хмару думками,
нетерплячий, штани підв'яжи,
бо витати тобі над віками,
що не хоч або що не кажи.
Не одкрутишся, і не відмолиш,
і не виблагаєш порожнеч,
та, що виникла в тебе, відколи
ти зазнав передчасних утеч.
І залишиться хата самотня,
і хрипітиме хвіртка нічна.
В роковину великого Жовтня
та й попутав же нас сатана.
* * *
Залоскотані сосни до смерті
злегка хмари лоскочуть вгорі.
А четвертий вже рік? А четвертий,
хоч кругом — пустирі й пустирі.
Я спустошений. Зламами долі
ніби впряжений віл у ярмо
позираю на поле схололо,
звідки ми майбуття беремо.
Сам-один, як міська телевежа,
тільки скрип, тільки схлип, тільки сон.
Я до друзів богів не належав,
а під карний потрапив закон.
Що боліло мені, тим і плачу,
не здивуюсь, коли через день
скаже чорт: викладай, небораче,
все, як є. Приховаєш — найде.
Забирай мою душу, забродо,
ту, що в силі від мене забрать,
і сльотава тюремна погода
десь прийма конвоїрів парад.
* * *
Цей білий світ, біліший божевіль
колись іще підпалиться червоним.
Задуже[?] піють українські гони
і потечуть колись по ринвах рілль.
* * *
Село
посеред тиш,
ти — мов на хвилях човен.
Ти мрієш,
множишся,
збігаєш по воді.
Тоді
було насниш,
а сниться загадкове,
а щастя віриться,
і вічно ждеш біди.
Біг вересень
уздовж
доріг, крильми лопоче,
лататтям, вітами
і тінню крижака.
Така швидка
ця осінь. Та не хоче
переминути. День
і вечір, і метка
над озером стоїть тінь молодої пряжі,
тут йшли колгоспниці, босоніж по росі.
Ти попросив піднести їхні клажі,
й вилась край берега тужлива волосінь,
не виспівана.
* * *
Колись мене ти, Київ, визубриш
на ребрах прибережних круч,
від рук, в конвульсії покручених,
і до очей, для смерті визрілих.
І все простиш мені, приблудному,
і мовиш, пружачись в горбах.
Я стільки кров'ю перепах,
що стільки ж дивно, скільки й чудно.
* * *
Я жив між сосон без прописки,
та ліс не сердився. Лише
сварилися сороки звисока,
іще немало вас, іще
нажалять сосни і натре
пошерхле сонце бородою,
і хвиля вив'ялить водою,
мовляв,— живи! Просить не треба.
А що мені просить? Хіба
аби мене не помічали,
не проводжали, не стрічали,
Я жив отут. Серед комах.
І спину вилежав на хмизі.
Прийшов без пропусків, без візій,
захочу — то й піду отак.
Усе, здавалося б, тобі —
і сам на сам — рости по горло,
блукай дзвінкими коридорами,
живи і їж, дивись і пий.
Здасться, все отут. Усе.
Куди не глянь. Усе. І слова
ти не знайдеш собі нового,
щоб довершити це поселення.
* * *
Пітьма тайгова — як Елізіум,
модринна глиця — ніби сліз
окалини. В мошкарнім лісі
в кошмарнім краї — всі зійшлись
твої трускі стезі. Віднині
спроваджуй тьмяних днів разок
і в надра, як в слова глибинні,
спускайся, кайся і пісок
пересипай, перелопачуй,
переливай, перемивай
своєю кров'ю. Не достачиш —
на ту покуту. Так і знай,
що не достачиш. Чорні тіні
стоять, мов склякле вороння,
вітри завіяли осінні,
а голова — немов горня,
допіру витягнуте з печі.
Дарма! Не заховаєш в плечі.
********
НІЧ СКУЛЬПТОРА
У мене тіло з мармуру.
І в горлі
спинився крик:
несила продихнуть.
У мене очі
згасли, ніби зорі,
а руки рвуть ланцюг,
котрий не розірвати.
І є гірка відрада в тім,
що мармур
научений мовчати од віків.
Хай мовкне горе
і німіє біль,
одягнені у камінь,
мов у панцир.
Тож уподоб мене,
бажаний сон,
допоки день не вихопиться з дзвоном,
узявши сонце віще, мов ліхтар.
А покищо — не руште:
тихни, ніч,
змовкай, печаль,
в важкому заборолі.
Стань гордою в мовчанні
і лічи
хвилини, дні, роки а чи століття,
допоки не прорвешся раптом криком
пожарищного степового дня!
* * *
Чорте, бронзовий Мефістофелю,
чом ховаєшся по кутках?
Подивися, якої долі
запізнали ми по кістках
революції матадорів,
тридцять третього вартових,
тих нескорених і покорених,
закріпачених смердів твоїх,
що в підмурок лягали трупом,
що майбутнє в'язали з жил?
(На замок замикались круки,
губи теж на замок — скажи!).
Доки ще для заклання ватрища
розкладати конквістадорам,
доки нам піднімати ратища,
воювати майбутнє змором?
Розкажи мені, чорний ідоле,
чорномаговий чорнодум,
чи надосі ми все вже звідали,
що написане на роду?
Вже ж палають програми в небі,
чорно-біла горить весна,
і новітні четьї-мінеї
перлюструє сам сатана.
Заметілями революцій
горобину сповито ніч.
Доки ж нам припадати з люттю
до твоїх до монарших ніг?
* * *
Ревіло радіо. Пташкам не набридало
співать відрання про одне і те ж.
Ти набігала, хвилями віддалена.
А я мовчав. Я думав. Я не щез.
Ні, я щезав. Не раз. Напевно, всоте
собі казав, що встану і піду,
аби ти більше душу не висотувала,
аби ти тільки не спиняла дух,
аби ти знову не сказала — знов я.
*******
РАДІОДВОБІЙ
Радіогоробці. Радіосолов'ї
Цілий день. Цілий день
Цвірінькають в'їдливо.
Радіо — цілий світ. Радіо — всесвіт.
Радіоголосів сеймова сесія.
Мов порожній капелюх на ставку. Воронам.
Боже мій, скільки злюк. Головешок чорних.
Б'ються так навіжені — в стовбур головою.
Скарані на горло жевжики — сіпають бровою,
Головою світ лякають — бійся, світе!
Ненаситтю зустрічають. Проводжають ненаситно.
Світ у горлі увесь. Правда — в хрипі.
На залізних зашморгах і вночі порипують,
А вночі, мов сичі, влаштовують обструкцію.
Уночі — не кричи і не лай інструкцію,
Як ходити, як стояти, як сидіти — першому.
Горе бути, чорний брате, отакому впертому.
Помовчи — хоч-не-хоч — та закрию пельку,
Людям сну не мороч раєм-пеклом.
Стільки правд і порад — кольорову райдугу,
Якби можна дотягнутись, обірвали б радо.
Обірвали б, ніби струни, — на одній спробуй
Перегратись, перебратись, переколобродить.
Радіогоробці радо в очі цвікають,
Головою і руками, попереком, ліктями,
Мов перекупки на торзі — давнім кроком.
Не дивись, що старе, поки вкрасти
І на світ донести — ось воно й постаріє,
Не торгуйся, забирай з тричортами в парі.
*********
ГОЛОС СКОВОРОДИ
Мене народ стражданням потомив,
і я поплив рікою сліз. Рікою...
І ноги збив за ярою підковою.
Мене народ у горі потопив.
Я горем став. Совицею посивілою.
Я звик до нього. Горесвітом став,
і кляв я радість, і веселість кляв,
і кляв життя — надсадно і надсило.
Я світу утікав. Втікав од себе.
Втікав у себе. В нетрі. У ліси.
А що я сіяв? Я лиш попіл сіяв
на ваші голови. Простіть мене. Простіть.
Я недоріка без'язика. Досі
я людську душу жалем затруїв.
Трисвіте мій. Тригоре. Триголосся!
Я в тебе увійшов і заблудивсь.
За мною всюди сльози. Наді мною
немало хмар спливло. Немало кар.
І карий край — блакитною маною
за роком рік — втікає і втіка.
* * *
Сині складено стоси.
Червоні шапки
порозкидано густо
по замкненій площі
вже поетові зашморг
на шию накинуто
п'яне юрмисько взяло
зв'язало волочить.
Дотягнули, ведуть,
юрмо звіром реве
потім стихло. Лиш чути —
подзвонюють пута.
Б'ють у бубон. Солдатські
багнети навхрест
і впиваються кров'ю
промови-шпіцрутени.
Екзекуція куца,
та треба пройти
і не впасти. І голову
не опустити.
Багровіючим оком
оглянуть святу
землю ту
що тобою несита.
Чи тобі вдивину
це позорище? Ніж?
Чи тобі вдивину,
еполети жандармів!
Чи тобі вдивину,
що торгують підніжки
вже й тобою, ганьбою
мовчазною карані.
Край насилу мовчить.
Край насилу не крикне
та тьмяніють вже очі
шалені і гнівні
вже заходить на бурю —
гримітиме грім
на твої роковини
в твоїй Україні.
* * *
Вивершував і вивіршував,
бо вирішив, що біда
буває в житті і гіршою,
а от на папері — вдавана.
Сльоза не в'ялить і не палить.
Дивіться чужу сльозу,
котру дарують на пам'ять
першої ж зустрічі.
Дивіться цей сміх покривлений,
та не зазирайте в рот.
Дивіться цей сміх — споріднений,
близький до ваших чеснот.
Не можна у горе грати,
не крем'яхи ж... То не грай.
Бо є у сибірських квадратах
радісний небокрай.
Де сосни колючим сміхом
лоскочуть чиюсь утіху.
І стишують горе віхоли
сухого, як промінь, снігу.
Де небо таке велике,
така маленька Земля.
Де серцю єдині ліки —
що кедри — і ті налякані.
Що всьому на світі край є,
що є і життю межа,
бо радість — і та карає.
І та — чужа.
* * *
Раз Бетховен зайшов у гості.
Буду вдома. Куди іще б?
Стіни стали круті і гострі,
ніби скелі. А це плачем
визирає гроза, мов гаддя,
і приручені блискавки
з ним обручені — на багаття
для холодних світань. Київ
ліхтарями світив спросоння,
світло шастало у вікні,
місто сліпнути стало. Сніг
промережувався в косопис,
оркестрові стихали півні,
увертюрна влягалась тиша,
і похмуро пливли вогні,
жовтороті од вітру й хвищі.
А Бетховен уже вперед
нахиляє голову туром,
і ламається поперек
непокірним лячним ноктюрном.
Морок сплеснув, неначе птах,
серце бубоном б'ється в грудях.
Хай бубнявіє. Не питай,
буде буря, а чи не буде.
Рами вікон, мов чорні ноти,
на підлоги лягають — грати!
І волосся його розпатлане
повилося музичним простором.
Він мовчить. Але я мовчу,
але я розірвусь од злості.
Цідять морок непевні гості
оркестранти. Чоло печуть.
Зачекай. Він, шалений бог,
Архілохом кривим і воєм
наступає на очі напористе
епілептика грім-бровою.
Київ — де ти? Горить земля,
чорна нота долівку спалить,
чорна нота одвіку бавиться
і змією все б'ється зляканою.
Маестро. Зажди. В ніч.
Не пали. Бо поллється з горла,
вирветься враз прогіркла
радість, плоскоступа і змокла.
* * *
Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже, безпорадному, важка мені
Душа, бо й зігнута, не гнеться.
Вже далі спине, бо тепер
Мені одна лиш смерть — за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду.
Замало, альпініст, замало
Назнав біду, і хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси,
Мене поволеньки неси
На гострий прибережний камінь.
* * *
Ліс заіскрів у сотні горл
зозуль, і горобців, і горлиць,
їх сонцем оповитий хор
про власний зиск і власну користь
пускає стріли в солов'їв.
(З дощу такі вологи стріли).
* * *
Наша наука — найпередовіша у світі.
Наш народ — найпередовіший у світі.
Наша правда — найпередовіша у світі.
І коли природа забирає у нас віки,
обкрадаючи дитинство і старість,
ми їх скорочуємо,
ми подовжуємо їх,
бо наша наука зробить усе,
гідне нашого народу і його правди.
Людина, прорізуючись з-під крил птиць,
риб'ячими жабрами захлинаючись
од свіжого повітря епохи,
із старанністю мавпи наслідуючи звички віків,
вростає в завтрашній день...
Немовлята, підносячи голівки над пелюшками,
наші діти — запорука подальших успіхів —
уже з пелюшок знатимуть
арифметичну таблицю множення,
уже з пелюшок вимовлятимуть:
мама, тато, народ і комунізм.
У дитячих пучках тримаючи вік,
кілька років, відвойованих у природи,
вони, висуваючи білі голівки з льоль,
гукатимуть: Хай живе славна Комуністична Партія —
натхненник і організатор наших перемог.
* * *
Більшовицькі кури
бігають під зорями,
а комуністичний
рак спішить вперед.
Древні перелоги
душі геть проорані.
*******
РОМАНТИКА
У тітки клопоту цілий день.
До колгоспу не ходить. Стара вже.
А свиням кинути бур'яну —
Бо роздеруть обору.
Нагодувала собачку
І пішла з драбиною у садок.
Нарвала повну торбу вишень,
Шию змуляла поворозка.
Постелила ряднинку —
висипала.
Стільки назліталося мух,
що сердитий собака
зубами ляскає, ляскає,
мало не лопне.
Забрала полотно.
Намочила в ковбані
і, розстеливши по землі,
почала гнилички збирати.
Ціленькі — в одне відро,
побиті, миршаві — в друге.
Одні — свині похрумають,
інші — й на сушку можна.
Скоро прийде чоловік з кузні,
треба готувати вечеряти,
он же й сонечко ген-ген
скоро й зайде.
А ще треба відлучити овець,
подоїти, у хлів загнати,
Хвору ногу попарити —
а там — і спати.
* * *
Здалося, я живу в країні мертвих.
Христос з зорею жовтня на сорочці
спішить до комендантської години
позамітати всю міську панель.
* * *
Мій час — не час. Мій рік — не рік.
Людове! Люде! Людськосте! Волаю,
Кричу і головешкою горю,
Чи я Отчизни рідної не маю?
Чи я лише ману боготворю,
Чи я намарне горлом прориваюсь,
Рвучи, як обручі, за пругом пруг.
Чи я — у горі — звернений добру,
В галюцинаціях Вітчизну проглядаю.
Мій час — не час. Є тільки грубий карб.
Мій вік — не вік, але дістався досить.
Ярмом дістався — і не зрадь довіку.
* * *
Не заворожиш світ очима.
Не заворожиш світ нічим.
Негарний, як стилет, хлопчина
намарне доброти учивсь.
Не вивчився. — Важка наука!
Міцна, немов граніт Карарри.
Його наука йде до бука,
(все навпаки!) — іде до кари.
Довготелесий, вугруватий,
як сонях вибитий лице.
З таким не брати — віддавати.
Не вчитись мови, а акцент,
а тільки приголосні чути,
а тільки розголосий біль.
Мізерні зерна — то й отрутні.
А круглі зерна — не тобі
ронити в землю. Посівальник —
не ти. У півдуги — посів
пісень весільних і печальних,
пісень потворства і краси.
І станеш голосом без тіла,
і станеш горлом — без грудей.
Тобі рільничим бути хтілося
даремно. Не в'орався в день.
Тепер тобі — лиш дим — без спалаху,
залитий у печі вогонь.
На смертному одрі, як змалку, пізнати порожнечу скронь,
голодну круглістю, як хлібом. Голодну світом, як
вітчизною, від краю віри, серця зліва, лівіше сну — і
рано й пізно побутися. Лівіше мрій. Лівіше найлівіших
ребер відчути добру сатану, що уподобилась до тебе.
29.08.1965.
*******
ЧАС РОЗЛУКИ
Забере і обранить.
Романтичне твоє забороло
Упаде і розсипле
В сиві очі свій дзенькіт сухий.
Ти один, ніби палець.
Ти один (не в любові народжений,
у розлуці народжений).
І один, як байстря...
Білий світ — мов коробка,
Дзвінкий, металевий і скальний.
Денним сколотий сміхом.
Байдужістю вдячних очей.
Ти один, ніби палець
(не в любові. У горі народжений).
І тобі — самота тепер.
Світу білому — самота.
Заглибляйся у пустку.
Захлинайся. В минуле вертайся.
День як день.
* * *
Коли ти десь. Коли ти щось. Коли ти
загасла, як маяк у тумані,
нахвиливши на душу тихе літепло
отих студентських молодечих днів,
що і в сімнадцять пахнуть молоком,
парним, туманним, доєним допіру.
Коли ти десь спливла, як терикон
спливав у день, пускаючись на віру
твоїх очей. Твоїх монгольськи-зляканих,
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця — зорана рілля,
від краю — чорна, посивіла — далі.
Коли ти десь за віхолою пам'яті,
за кучугурним сніговим горбом
ввірвешся в ніч із пахощами м'яти,
із памороки збитим молоком.
Коли ти тут. Бо я вже ніч прождав,
щоб ти із-за плечей моїх неслася.
Неслась — і висла. Опускалась — гасла,
склепивши стигле око, як мигдаль.
І цілила у лоб. Не поціляла
і поціляла. Покотьоло іскр
розмотувалось в очі. Цілувала?
Так — цілувала? Од розлук — незвикле?
А нині ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличуть
його волання спитого мого,
забутого за віхолою пам'яті,
за кучугурним сніговим горбом
із зашпорами серця. Запах м'яти
такий, як снігу запах, їй же богу.
* * *
Холодна, синяво-полискова,
кучерява од дружніх співів
підвелась на туманах весна.
В шиби дзьобом ударила —
і день зайнявся!
І зразу — Кіндрашівка,
яруги, ченцями ночі —
(Скелі, любові Шипки)
і гіркотою серця
губи запахли.
Виривається, проривається
з невидублених кожухів,
виривається з коміра,
відмахується від роїного реготу
і падає сизо-червоне
пір'я. На диких кронах
ранок видивлений.
Так кінь переходить з клусу
в галоп. В перебіжні трави.
Так радість мою нсзгорнсну
прогнилі спиняють пні.
О, ще — замало.
Замало. Вірте — безкраїше!
Замало. Пружніше вірте
в дикий дзенькіт копит.
Вірте у що завгодно,
вірте в дороги жайворонів,
вірте, що жайвори легенькі,
як жайворовий спів.
* * *
Мільйонновольний — як мільйонноволий
мільйонне виллюся, мільйонне наберусь,
переберу, переколишусь полем,
перелопачусь і пересміюсь.
Я круторогий, я пожежновиїй,
зміїно вогневіє жовтий хвіст,
ідіть до мене з висохлими вим'ями.
На ваші вим'я мій вогненний хист
мільйоннохистий з хитрістю мільйонною
мільйонновирлий покидьок доби.
Ідіть. З подякою — з німою мовою,
сухокопитий згадуючи біг,
мільйонноногий і мільйонностегний.
Щоб мільйоново запліднити вас,
я прострілю вас палицею-стеком.
Ставай же в чергу, злякана братва
Америки, Австралії і Африки,
блудливі азіатчини гетери
чи Антарктиди чи тобі Атлантики,
ставайте по одній до мене в чергу.
Вагітний світ впаде мені до ніг,
запліднений моєю пліттю-злістю,
а потім Землю одружу на Місяці,
а потім всесвіт одружу понівечений.
* * *
Тридцять сьомий — неначе жарт.
Як кавалок у горлі.
Від країв набіга пожар
У тюремному коридорі.
З варти, з камер, із ключарів
Утікаючи поодинці,
Той, хто вихопився — й згорів.
А згорів — то і в воду кінці.
Кретинічно-прямий, до болю
У колінах, крижах, в очах
Наростає грибом над епохою,
Нагасакі й гетто початком.
Тридцять сьомий — неначе жертв
Тридцять сім головешок гордих,
Тридцять сьомий — неначе жерл
Зголоднілі провалля чорні.
Тридцять сьомий — прямий, як стек,
Вузлуватий, як бучок з дуба.
Пересохлий ковтає степ
Пігулки жалкі душогуба.
Ніби сам песиміст-вусань
(зашморг шию суху не вхопить)
перетрушує небеса,
яре сонце у крові топить.
Ворожбит з голови до ніг,
Кат від ніг до зубів — він знає:
Він сидітиме на коні:
Під копитами ж світ конає.
* * *
Дуби, дуби, де ваша слава,
де ваша витримка, дуби?
З доби кривого Ярослава,
з руїни, з москалів доби
ви тільки й живете, щоб жити
мовчазно. В горі голос зглух.
Від ваших хворостей, недуг
лиш колоски напнулись житні,
і день минув для вас одним
проривом з-за гори, з-за флангу,
і вітер вас схопив під пахви
і править з вас собі данин.
Яких данин? За що й навіщо?
За це житейське ремесло,
що в світ коріння проросло,
не знищене дощенту в хвищу
колишніх слав, купівль, продаж,
в годину визрілого лиха,
коли вас обсідала пиха,
як обсідають круки вранці
козацькі трупи? Ні, не ви,
не з вами вийду я на битву,
коли зберуться на ловитву
звірів затятих. І ковил
* * *
Привиділось: гула оглохла темінь.
І прямо в ніч — з усіх важких коліс
циклопом однооким увігнався
засапаний, як чорт, локомотив.
Зніміло серце: колії лякливі
ураз метнули врозтіч — хто куди,
з-під тягаря, пручаючись, як змії,
урозтіч — колії. А тендер б'є,
а топка гоготить, а темінь стогне,
а серце заніміло, а тендер б'є,
а машиніст — пов'язка аж на очі —
осатанів од вибуху петард.
А тендер б'є, а колії зміїно
ледь вилізли на горб, уже цвітуть
цвинтарним мерехтом, як спалах, плавним,
він зорі обертає на медуз.
А тендер б'є, а шпали на болоті
аж тьохкають, чіпляючись за хвіст
лискучих линв, а потім, ніби жаби,
надсадно кумкають: ледаче горло
ковтає страх, сипкий, як пігулки.
Стоять два чорта — пекло подивляють! —
залізний траверс пекло переріс
і заступає сутінь. Під горбами
закриті семафори на замок.
Та ми — понад закриті семафори.
Здивовані колеса, збиті в лямець,
нахарапуджені на вітрі, аж лящать.
Трава палала, по обидві линви
лискучі леза гострі язики
підносили угору — сновигали
за гуркотом утраченим. Скрипів
порожній тендер. Небо гримотіло.
Ми їхали в майбутню. Червонів
по бережечках сну ставок скипілий,
зривались бульби, як аеростати,
та півні кукурікали вгорі.
Ми ж їхали в майбутнє.
За матеріалами: Василь Стус. Твори у 4 томах, 6 книгах. НАН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. Львів, вид. Спілка „Просвіта”, 1994, стор. 162 - 195.
Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:
"Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів... Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)