Борис Олійник
ТРИВОГА
Матері
Серед ночі,
як вляжеться нервів і пристрастей вихор
І радисти замкнуть на ключі телеграфні ефір,—
У свідомість мою
нерозгадним для розвідок шифром
Б’є депеша Тривоги
крізь темінь густу, як графіт.
Я щоночі вдивляюсь
в застиглі віконні екрани:
Крізь історії пил,
крізь розпачливий вереск, війни
Силуетам Діаса і Лорки ти стала, Іспаніє,
На безхмарному небі моїх наболілих зіниць.
Б’є Тривога!
Я знаю: в призначений долею вечір
Три зозулі мені напророчать дорогу в саду.
І, як плащ матадора,
накинувши небо на плечі,
По маршрутах Тривоги
з Вкраїною в серці піду.
Ви махніть на прощання хустинами білими, чайки,
Може статись, що я
притомлюсь на чужій стороні...
Андалузька гітара
зітхне наді мною печально,
І, як зігнута шпага, впаде мені місяць до ніг.
Я не можу не йти!
Не тужи, не жалій мене, мати,—
За бар’єрами мук,
за іржавими ширмами грат
Жде Республіка нас,
арештована в тридцять дев’ятім,
Заховавши надію в могилах інтербригад.
Серце, в путь!
...А тобі на розраду у сивому горі
Я лишу на причілку,
де маки багряно ярять,
Романоеро циганські
зеленочубого Лорки,
Ти ж мені подаруй
на далекі шляхи «Кобзаря».
Я пройду! Проповзу!! Я прорвусь
крізь капкани охранок —
І під мури в’язниць,
під дволику єлейність церкв
Підкладу своє серце,
заряджене ураганом,
І своїми ж руками
рвону вибухове кільце!
І на тому камінні,
де серце моє розкололось,
Похитнувши на вибухах
місяця срібний ковчег,
На високих вітрах
зашумить українська тополя
Голубими листками
моїх і твоїх очей.
...Серед ночі,
як вляжеться нервів і пристрастей вихор,—
В материнські надії,
у чисту криницю журби
Тихо ввійде вона
нерозгадним для розвідок шифром,
Від єдиного сина
остання депеша Судьби.
Ти накинеш хустину
на свій старомодний очіпок,
І незнана тривога
торкнеться твоїх долонь.
...А під ранок тобі
на розписанім сонцем причілку
З чорнозему полтавського
зійде іспанський лимон.
МАТИ
Зупиніться, поети!
Чекайте, не треба...
Мати вийшла на ганок
і дивиться в небо.
Мати дуже висока,
древніша од космосу.
На плечі в неї райдуга
гнеться коромислом.
Приймачі підбадьорливо
сиплють прогнозами.
Мати мовчки ковтає
просолені сльози.
Мати вірить не дуже
професорським викладам:
Ще ж нема од серця
точнішого приладу.
І тривога їй кригою
пада на серце:
«А як з космосу чорного
син не повернеться?»
О, тоді він для хлопців —
одвічною зіркою,
Будуть пафосні вірші
і оклики в збірках!
Будуть довгі романи
й поеми, як ринви...
Лиш ніколи не буде
у матері сина.
І тому вона йде
за село, на околицю,
І стає на коліна,
і небові молиться.
Та не супте ви брів
і не хмартесь осінньо:
Мати молиться в небо...
на рідного сина.
МАТИ СІЯЛА СОН
Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені — сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг,
щоб він м’яко — до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль,
щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали всі.
Все ж одна — зважилась.
Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних
мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам — сонячно.
СТОЮ НА ЗЕМЛІ
«Мамо! Егей, чуєш мене
крізь морози,
прогнози,
заноси,
покоси
і перекоси?
Чуєш?
Може, ти спиш?
Бо вже пізня година.
Калина,
ялина
і Україна
сплять...
Та не всі.
В нас тут, у місті,
останні вісті
про все чисто
на білому світі
радіо чистить
густо.
Послухай:
плани,
«на грані»,
ракетоплани,
новини екрана
й літаючі блюдця;
та ще про:
зони,
циклони,
тонни патронів,
число похоронних
з В’єтнаму;
та ще про:
хунту
усяких ультра,
англійські фунти
(украли хуру)
і про девальвацію;
та ще про
грози,
погрози,
електровози,
серйозний симпозіум,
«Проблеми корозії» —
бесіда академіка;
та ще про:
акації
нації
ескалацію,
дезинфордоацію,
інсценізацію
класичних творів
та ще про
сіно,
доїння,
спортивні новини,
маневри і зміни.
Остання хвилина
прогнози погоди
Північ Але:
дзвонять трамваї
пари блукають,
в театрах світає,
сон угікає
і я пишу тобі.
Ти вже пробач,
що так спритно,
як спринтер,
петляю між літер,
порожні, як вітер,
слова незігріті
кладу на палітру,
бо все ніколи.
Вік такий, мамо:
скажений,
шалений,
шосейний,
атоми й гени
ловлять генії,—
одне слово, двадцятий.
А ще про вірші.
Слухай, як вийшло:
«Білі вишні —
як білі вірші».
Отак ми пишемо!
Здорово вийшло,
правда ж?»
Мати читала,
головою хитала,
навіть зітхала.
Взяла олівець
та й прописала:
«Здрастуй, синку. Я ж тобі казала,
дитино, аби добре вкутував шию,
бо застудишся. А таки допарубкувався!
Мабуть, у тебе жар, бо половини
з твого письма не второпала.
А вишні, їй-бо ж правда, білі.
Мабуть, рясно вродять, бо як молоком облиті.
Так ти, мо приїхав би? Га?»
їду!
Вагони,
перони,
прогони
і
перегони.
Нарешті — Зачепилівка.
Вийшов на Бабенковій. І одразу:
— Синочку!!! —
Мати...
Баби...
(Діди повмирали).
Тітки...
Дядьки...
Родичі...
— Здрастуйте, мамо. Оце ж і я.
(Ти диви, заговорив нормально.)
Стою на своїй землі.
ТА БУЛО У МАТЕРІ ЧОТИРИ СИНИ...
Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли — пустила у світ.
Як прощались — присягали, звісно,
Ми ж тобі і те, і се:
І любов довічну, і вірну пісню
У своєму серці принесем.
Та й пішли собі на чотири боки:
Хто плаями, хто шосе.
Снопувались дні, скиртувались роки,
Забувалось те і се.
В того жінка вийшла якась невправна,
В того клопоту, як гусей.
Третій побивавсь: «Діла державні».
А четвертий — те і се.
Мати працювала в городній бригаді
І любила борщ пісний.
Перед сном, бувало, вмикала радіо,
Як передавали пісні.
А роки летіли,
мов сиві коні...
Вже й недобачати стала.
Над очима клала дашком долоні —
Ждала-виглядала.
На двадцяте літо сини згадали,
Вдарили у поли скрушно.
Зрештою, на карті село відшукали —
Рушили.
За поріг ступили:
«Здрастуй, ненько,
Вибачай, що трохи запізно.
Так зате ж тобі ми,
хоч і здалеченька,
А таки ж принесли пісню».
«То сідайте, діти. Дарма що тісно,
Дяка, що згадали мене.
А найбільша дяка вам за пісню!
То, синочки, хто ж почне?»
Перший зашарівся, наче ружа,
Другий прикусив губу.
Третій наполохано:
«А чи зручно?»
А четвертий каже: «Забув».
І чогось так боязко озираються,
Мовби хтось у шию жене.
Почекала мати
та й знов питається:
«Ну, так хто ж, синочки, почне?
Мовчать...
То послала їм долівку ряднами,
А собі у голови — кужіль.
Перед сном ввімкнула звично радіо:
Хай уже співають чужі.
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Посіяла людям
літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо? —
сполохано кинулись діти.
— Куди ви, бабусю?
— онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть
— Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо
— А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
— А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото в колосках.
— Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу,—
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою — злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі»,—
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
МАМО, ВЕЧІР ДОГОРЯ...
Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса.
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса.
Даленієш, як за віями сльоза.
Сад вишневий на порі.
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла.
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою.
Дивом-казкою,
Юним соняхом,—
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
За матеріалами: Олійник Б. І. Поезії. Передмова Володимира Моренця. Художник В. Є. Перевальський. Київ. Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.