Олександр Дерманський. Повість "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" (частина друга)


Олександр Дерманський

ВОЛОДАР МАКУЦИ, АБО ПРИГОДИ ВУЖА ОНИСЬКА

 

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

 

Перейти до першої частини повісті Олександра Дерманського "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

 

Завантажити текст другої частини повісті Сашка Дерманського "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" (txt.zip)

Читати другу частину повісті Сашка Дерманського "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" у текстовому форматі

 

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

 

Частина друга

ПОДОРОЖ  ДО БАБУСІ

 


Розділ I,
у якому Ониська будить голосне «ряту-уйте!!!», виявляється, що вже весна, а сорока приносить листа

 

Вуж Онисько прокинувся ні світ ні зоря. Він, може, ще трохи й поспав би, якби не сон. Снилося Ониськові таке: нібито він, Евридіка, Одарочка… словом, уся їхня завзята ватага, мчали на санчатах із крутої засніженої гори. Вітер свистів у вухах, шалики тріпотіли, як осикове листя, санчата все набирали й набирали розгону… Беркиць! Санчата наскочили на якусь грудку, перекинулись – і вся весела компанія з голосним реготом шкереберть покотилася у сніг. Онисько буцімто, пролетівши добрий десяток метрів, врізався у снігову кучугуру сторч головою. Як бідолаха не силкувався вивільнитися, в нього нічого не виходило. Друзі вхопили Ониська за хвоста, що ледь стирчав з під снігу, і дружно потягли на світ Божий.
Однак де не взялись якісь противнючі чорні жуки. Вони вчепилися страхітливими щелепами в Ониська і теж потягли – під сніг. Тут вуж зрозумів, що відчуває канат, якого перетягують дві команди, намагаючись з’ясувати, хто ж переможе. Ониськові було зовсім не цікаво, хто кого перетягне (хоча в глибині душі вуж уболівав, звичайно, за своїх друзів), тому він закричав:
– Ряту уйте!!!
Онисько прокинувся від голосного «ряту-уйте!!!»
«Хто б це міг так кричати? – підхопившись з постелі, міркував він. – І головне – з самого ранку. Кого це лиха година заперла в якусь халепу в таку рань? Голос, нібито, знайомий…»
Тут Онисько згадав свій сон, і його пройняв здогад, що це кричав не хтось, а він сам.
– Ну, добре, що хоч нікого рятувати не треба, – полегшено зітхнув він. – Бо ж спросоння не дуже то когось і врятуєш. Дивний усе таки сон. Жуки якісь приверзлися… я таких і не бачив зроду… А піду но я краще на санчатах покатаюсь. От учора ми добряче награлися в тому снігу.
Вуж натягнув шапку й намотав на шию шалика. Шапка чомусь видалася йому замалою.
«Збіглася за ніч», – подумав Онисько і подався нагору, адже жив він, як ви знаєте, під купою трухлявого гілля, нахаращеного за повіткою край великого городу.
Але снігу на вулиці не було. Свіжозораний город виблискував ріллею, на обміжку подекуди прокльовувалися кволі кущики травички впереміш із золотавими кульбабками, над якими поралися жовтопузі бджоли. Обабіч повітки самотньо височів сухий посірілий соняшник.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Оце то оказія, – здивувався Онисько, – вчора було повно снігу, а сьогодні…
– Не вчора, – почувся ззаду голос мишки Евридіки. – Ти проспав цілу зиму, а вже – весна надворі, теплінь. Тож скидай шапку.
– Авжеж скину, – мовив Онисько, повертаючись до подруги. – Вона якась мала стала.
– Це не шапка мала стала, – посміхнулася Евридіка, – це ти за зиму підріс.
– Ну, то й добре, що снігу нема, – вирішив Онисько, – бо в тих кучугурах такі вреднючі жуки живуть – нехай їм грець.
– Які це жуки? – не зрозуміла Евридіка.
– Такі, що й згадувати не хочу, – махнув хвостом вуж.
– Із весною вас! – вигулькнула з під гілля жабка Одарочка. – Ох і виспалась…
– А ось і ми, – одразу за жабкою з’явилися колорадський жук Джек і хробачок Кузя. – Із весною всіх.
– Нарешті ми разом, – щасливо проказала Евридіка. – Я вже не могла дочекатися, коли ви всі прокинетеся. Я ж цілу зиму сама, як билиночка, була. Ні тобі з ким погомоніти, ні погратися…
– Лист для вужа Ониська! Лист для вужа Ониська! – раптом почулося згори.
Усі задерли голови й побачили листоношу – сороку Віолетту.
– Хто тут Онисько?
– Я Онисько, – озвався вуж.
– Лист тобі, – дещо роздратовано проскрекотала сорока. – Я вже тут півгодини кружляю, як сирота навколо ятки з морозивом. Спати менше треба!..
Віолетта кинула листа і подалася на пошуки наступного адресата.
Усі з’юрбилися навколо загадкового конверта.

 

Розділ II,

у якому всі читають листа, соняшник знову стає в пригоді, а Онисько на хвильку відлучається

 

Може, комусь і видасться дивним такий інтерес наших героїв до звичайного конверта, але ж ніхто з них ніколи за все своє життя не те що листа не отримував, а навіть святкової листівки на Великдень чи, скажімо, на Різдво. А тут – цілий лист!..
– Швидше відкривай, – нетерпляче підганяв Ониська Джек.
– Давай, Ониську, – згорала від цікавості Одарочка, – що ж воно там таке? Цікаво, ге?
Онисько обережно розірвав конверт і витяг з нього аркуш у клітинку, списаний акуратним почерком.
– Від кого це? Читай, Ониську. Та читай уже! – цокотіла Евридіка.
– Пахне бузиною, – навіщось понюхав написане вуж. – Це від бабусі лист. Вона завжди з бузинових ягід чорнило робить. Таким самим підписана та фотокартка, яку бабуся подарувала колись мені на згадку.
– То хтось буде сьогодні читати цього листа, чи ми його назад до конверта запхнемо? – спитав Кузя.
– Я теє… як його… тут почерк нерозбірливий, – схитрував Онисько і простягнув листа Джекові. Було соромно зізнатися, що не вміє читати.
– Еге ж, якийсь зовсім нікудишній почерк, – підтримав його Джек, який теж не дуже тямив у грамоті. – Спробуй ти, Кузю.
Хробачок неохоче взяв папірця і, скривившись, одразу передав його Евридіці, мовивши:
– Та як же його читати, коли тут жодної ноти нема – самі закарлючки.
Евридіка, яка, власне, була єдиною з поміж присутніх, хто вмів читати, голосно почала:

Доброго дня, мій манюній Ончику!

– Що вона має на увазі? – весело спитала Одарочка, рада з того, що до неї не дійшла черга читати. Бо ж вона, звісно, того робити теж не вміла.
– Ми читаємо чужого листа, – стурбовано проказав Джек. – Це лист до якогось малого Пончика.
– Не хвилюйтеся, цей лист адресовано мені, – знітився Онисько. – Просто в дитинстві бабуся називала мене Ончиком.
– А, бува, не Пончиком? – хитро примружився Джек.
– Поглянь на мене – який з мене пончик?
– Читай далі, – Кузя злегка штурхнув Евридіку смичком для скрипки.

Давно я тебе не бачила. Ти вже, мабуть, трохи виріс. Частенько згадую, як я гойдала тебе в колисочці, а ти все дрімав…

– Він і тепер мастак поспати, – гигикнув Джек.
– Ану не перебивай, бо зараз сам читатимеш! – суворо сказала Евридіка.
– Мовчу, мовчу, – перелякався жук. – Читай далі, чого вже там.
Евридіка знову почала водити пальцем по рядках.

От було б добре, якби ти, мій любий онучку, завітав до мене в гості разом з товаришами…

– З товаришами – це добре, – пожвавішав Кузя, – бо…
Та чому це добре, ніхто так і не довідався: Евридіка обпекла хробачка таким нищівним поглядом, що Кузя одразу затнувся і заходився колупати смичком ямку в землі.

Подихали б свіжим лісовим повітрям, бо хіба ж у селі на тих городах повітря? Ті трактори гудуть, димлять – світу білого не видно… Та й я вже старенька, може б мені щось доломогли тут по господарству. Отож чекатиму з нетерпінням. Сподіваюся, ти пам'ятаєш дорогу до лісу, в якому я тебе виколисала малого. До лісу, якому, може, вже недовго

– На цьому місці чимала пляма, – показала всім листа Евридіка. – Декілька слів розмито. А далі таке:

…лую В тім’ячко.
Твоя бабуся

– Цікаво, чи не сорока спересердя намочила листа? – сказала Одарочка.
– Не сорока, – заперечила мишка. – Мені здається, що це сама бабуся його намочила.
– Чого б це бабусі мочити листа? – засумнівався Кузя. – Вона хоч і старенька, але ж, сподіваюся, ще сповна розуму?
– Вона плакала.
– Плакала?! – стривожився Онисько.
– Ну, розчулилася, зронила декілька сльозинок, – заспокоїла його Евридіка. – Звичайна жіноча слабкість.
– Але чому? – спитав Джек.
– По моєму, там щось негаразд із лісом.
– Хай би що там було, – сказав Онисько, – а я таки мушу провідати бабусю. Заразом побуваю у пам’ятних місцях мого дитинства. Це так здорово… Хто зі мною?
– Я! – в один голос вигукнули всі.
Звісно, ніхто не міг узяти й, покинувши все на світі, податися в гості до бабусі. Кожен мав чимало невідкладних, важливих весняних справ. Декілька тижнів на городі кипіла напружена робота: Джек садив картоплю, Одарочка сіяла городину, Евридіка шила усім рюкзаки в дорогу, Кузя складав нові пісеньки, веселі й сумні, – на всі випадки мандрівного життя; а Онисько весь час мріяв про подорож і зустріч із улюбленою бабусею.
Отже, одного дня, впоравшись нарешті з роботою, друзі почали збиратися в дорогу. Взяли харчів, зібрали одягу та ще чимало всілякого причандалля, яке могло би згодитися під час подорожі.
– Дорога неблизька, – сказав Онисько. – Спочатку пливти рікою, потім перейти через луки – а там вже й ліс.
– А на чому ж ми попливемо? – захвилювалася Одарочка.
– Давайте побудуємо пліт вітрильник, – запропонував Джек.
– А з чого? – поцікавився Кузя.
– Я знаю, з чого, – сказав Онисько, – з мого соняшника. Він он як висох – гарно триматиметься на воді.
Відтак соняшника спиляли і розрізали на частини. Потім зв’язали їх докупи цупкою мотузкою. Евридіка з Одарочкою знайшли десь п’ять невеличких лопухів, зшили з них вітрило і причепили до щогли.
Суха голова соняшника перетворилася на штурвал.
Вийшов чудовий пліт з вітрилом. Йому дали маленьке, але горде ім’я – «Грім» і підтягли до річки, що протікала в низині, за городом.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Наступного дня судно врочисто спустили на воду під браві акорди Кузиного маршу, а об борт розбили пляшку морквяного шампанського із запасів Одарочки. У суднобудівників є така традиція: розбивати пляшку шампанського об борт корабля, що вперше спускається на воду, – щоб йому щасливо плавалось.
Тут таки друзі розподілили звання та обов’язки на подорож.
Капітаном, звичайно, було обрано Ониська, Джек став боцманом, Евридіка – стерновим, Одарочка – корабельним кухарем, або коком, а Кузя – юнгою.
На пліт повантажили речі і вже вмостилися, коли це Онисько вигукнув:
– Заждіть! Ледь не забув. Я на хвильку відлучуся.
Він скочив на берег і поспішив до повітки. Повернувшись за кілька хвилин, спитав:
– Ну що, всі готові?
– Готові! – гукнули Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя.
– Тоді – повний уперед! – скомандував Онисько і відв’язав мотузку, якою пліт було припнуто до тонкої вільхи.
Швидка течія підхопила «Грім» і понесла друзів назустріч новим, невідомим пригодам.

 

 

Розділ III,

у якому зникає смичок, Кузя ловить окуня на живця, а Джек розв'язує вузол

 

«Грім» виявився доволі швидкохідним плотом. Він одразу вловив зеленим вітрильцем ходовий вітер і разом з екіпажем весело долав невеликі річкові хвилі.
Одарочка розпалила примус і заходилася «чаклувати» над казанком, готуючи обід для команди.
– Картопельки не шкодуй, побільше криши, – радив жабці Джек.
Евридіка стояла за штурвалом, а Онисько вмостився на капітанському місточку й дивився в далечину у бінокль.
Кузя розважав друзів, граючи на скрипочці вальс «Голубий Дунай».
– Право стерна! – скомандував Онисько. – Попереду великий корч!
Евридіка хвацько крутнула штурвал, і їхнє судно щасливо оминуло перешкоду.
– Цікаво, а тут водиться велика риба? – нахилився до води Джек.
Немов у відповідь, з річки враз вистрибнув величезний окунь і, клацнувши пащекою просто над Кузиною головою, перелетів через палубу «Грому» й з голосним плюскотом шубовснув у воду з іншого боку.
– Нівроку! – скрикнула Евридіка. – 3 тобою все гаразд, юнго?
– Так, але… – голос хробачка тремтів, – але… мій смичок…
– Що смичок? – спитав Онисько.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Мій смичок, капітане… його немає, – ледь не плачучи, мовив Кузя.
– Зовсім немає? – підійшла до Кузі Одарочка.
– Та страшна рибина його ковтнула. І тепер, виходить… – Кузя схлипнув, – виходить, у мене зовсім немає смичка. Як же, як же я тепер без смичка, друзі?
– Ой лишенько, – сплеснула лапками Одарочка.
– Спокійно! – скомандував Онисько. – Відставити паніку на борту!
– А в тебе немає запасного? – з надією спитала Кузю Евридіка.
– Немає, – засмучено відповів юнга.
– Отже, ми мусимо впіймати того ненажеру і відібрати в нього смичок, – вирішив Онисько.
– Але ж у нас немає вудочки, – сказала Одарочка.
– Пусте, – пхекнув Джек. – Ми можемо впіймати того окуня на живця.
– Як це – на живця? – не второпав Онисько.
– Так так, поясни нам, будь ласка, – попросила Одарочка.
– Дуже просто. Ви знаєте, чим риба любить ласувати найбільше в світі?
– Картоплею, чи що? – спробував угадати Кузя.
– Скажеш іще. Хто це їй картоплі дасть? Картоплю я й сам люблю, – облизнувся Джек, – а риба найбільше любить ковтати хробачків.
– Хро… кого? – не повірив своїм вухам Кузя. – Ти пожартував, правда?
– І нічого не пожартував, – розсердився жук. – Усім відомо, що хробачки – улюблена їжа всіляких там окунів та карасів. Це навіть наукою доведено. Тому зарадити можемо лише так – упіймати того триклятого ненажеру на живця.
– Не розумію, до чого йдеться? – спитав Онисько.
– До того, що, якби Кузя на деякий час погодився стати живцем і поповзав по краю плота над самісінькою водою, то окунь, напевно, ще раз спробував би на нього напасти. Чи хтось тут думає, що та потвора полювала на смичка?
– А й справді, – підтримала жука Евридіка. – Смичка рибина ковтнула, мабуть, ненароком. Просто промахнулася.
– Я не хочу бути цим… ловцем… чи живцем, – позадкував від краю вітрильника Кузя.
– Ну, як хочеш, – махнув лапкою Джек. – Не мені зрештою потрібен смичок.
Кузя зажурено подивився на свою скрипочку, його очі враз спалахнули неймовірною рішучістю і навіть злістю. Хробачок набрав повні легені повітря й випалив:
– Гаразд! Буду живцем! Що маю робити?
До хвостика юнги прив’язали міцний шнурок, і Кузя почав курсувати від корми до носа вітрильника по самому його краєчку. Для сміливості хробачок наспівував:

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини БогданюкНа краєчку «Грому» –
Наче на струні.
Риби ненажери
Не страшні мені!


Доки Кузя снував туди сюди, команда причаїлася за капітанським містком, тримаючи другий кінець шнурка, що волочився за юнгою.
Минуло хвилин двадцять, а на Кузю ніхто так і не напав.
– Може, він неправильну пісню співає? – припустив Онисько. – Кузю, спробуй заспівати щось інше!
І Кузя затягнув:

Я Кузя –
Хробачок товстий.
На смак я –
Страх який смачний!

Друга пісенька виявилася дієвішою. Принаймні після першого ж виконання з води у напрямку живця, тобто Кузі, торпедою випірнув той самий окунь! Онисько з Джеком ледве встигли смикнути за шнурок і вихопити свого малого друга з гострозубої пащі.
Прорізавши плавниками порожнечу, окунь втелющився банькатою пикою прямісінько в щоглу й гепнувся на палубу «Грому» непритомний.
Усі прожогом кинулися до річкового хижака. Онисько й Джек великою дерев’яною ложкою розчахнули окуневу пащу і зазирнули досередини.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Ура! – радісно закричав Кузя. – Он він – між зубів застряг!
Друзі швиденько видобули з поміж страхітливих зубів смичка, вручили його законному господареві, а рибину зіштовхнули у воду.
– Очуняє в воді, – сказав Онисько.
До вечора ніяких пригод більше не було. Друзі пообідали й потім відпочивали після такої непростої риболовлі на живця.
Надвечір, коли всі збиралися вкладатися спати, Кузя скромно запитав у Джека:
– Слухай, а чи не можна було б мені спати без шнурка?
– Якого ще шнурка? – Джек не одразу втямив, про що йдеться.
Друзі поглянули на хробачка і вмить все зрозуміли: Кузя ще й досі повзав разом зі шнурком, прив’язаним до хвостика.
– А, ось ти про що! Це можна… – засміявся Джек і розв’язав тугий вузол.

 

Розділ IV,

у якому Евридіка пливе за течією, Джек дивиться в неправильний бінокль, а Онисько знову отримує листа

 

Наступного дня першою прокинулася Евридіка. Решта мандрівників ще мирно спали на палубі «Грому». Пліт легенько погойдувався на ранкових хвильках, надійно прив’язаний до верби, що росла понад самим берегом, вмочивши своє тонке віття у воду. Вона була схожою на дівчину, яка прийшла помити довгі коси в річці.
Мишка вирішила не будити друзів і поки вони сплять, освіжитися в прохолодній воді. Плавати Евридіка не вміла, але біля берега, мабуть, мілко, і боятись їй не було чого.
Мишка вхопилася за вербову гілку, що звисала над плотом, і обережно опустила у воду одну лапку.
– Ой! – скрикнула від несподіванки вона. Вода виявилася холоднішою, ніж Евридіка очікувала.
Щоб не випробовувати долю (а раптом навіть біля берега виявиться заглибоко), мишка вирішила не відпускати гілку. Вона занурювалась у річкову прохолоду, гойдаючись на гнучкій вербовій гілці. Це було до того незвично й цікаво, що хотілося купатись так без кінця. Але скоро її лапки стомилися триматися за віття дерева, і мишка мусила закінчувати водні процедури купанням. Та щойно вона намірилася застрибнути на палубу «Грому», як несамовито дмухнув вітер. Вербові коси скуйовдилися і, слухняно тріпочучи, подалися за вітром. Евридіка не втрималася і відпустила гілку. Сердешна мишка залетіла майже на середину річки і жбухнулася у воду з головою. Нещасна почала відчайдушно гребти всіма чотирма лапками і таки випірнула на поверхню.
На щастя, повз неї пропливала кинута кимось пластикова пляшка. Евридіка видряпалась на неї і обхопила гладенькі слизькі боки.
Течія дзиґою закрутила пляшку й стрімко понесла геть від плота.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Мишка спробувала гукати друзів на допомогу:
– Ониську! Одарочко! Хто небудь! Допоможіть!
Проте її ніхто не почув, усі спокійно похропували на плоті, добачаючи солодкі ранкові сни.
Другим прокинувся Кузя. Він умостився на штурвалі й почав награвати щось на скрипочці.
Музика розбудила Ониська. Вуж солодко потягнувся і скомандував:
– Усім підйом! Час у дорогу! Евридіко, відв’язуй від верби вітрильника!
Решта членів екіпажу повставали і почали займати свої місця. Усі – крім Евридіки, яка, як ви знаєте, сиділа верхи на порожній пляшці, щомиті віддаляючися від «Грому».
– Евридіко! – гукнув Онисько. – Ти де?
Звісно, Евридіка не відповіла. Нарешті всі помітили, що її немає на вітрильнику.
– Може, вона навіщось попливла до берега? – стривожено спитала Одарочка.
– Вона ж плавати не вміє, – заперечив Джек.
– Що, навіть по собачому? – не повірила Одарочка.
– Ні по собачому, ні по котячому, ні по якому.
– Невже наша Евридіка потонула? – з жахом промовила жабка.
– Що ти! Не така вона мишка, щоб просто так, нікому нічого не сказавши, взяти й потонути, – відрубав Онисько.
Капітан вітрильника приклав до очей бінокля і почав роззиратися.
– Бачу! – радісно вигукнув Онисько. – Вона аж ген попереду на чомусь пливе.
– Така нетерпляча, – в’їдливо мовив Джек. – Могла б і дочекатися, доки ми прокинемося. І куди ото поспішати?..
– Я думаю, – не погодилася з ним Одарочка, – що Евридіка зовсім не збиралася нас кидати. Мабуть, з нею щось трапилося.
– Може, їй потрібна наша допомога, а ми тут теревені розводимо, – ніби мимохіть кинув Кузя.
– Саме так, – сказав Онисько. – Піднімаймо вітрило – і повний уперед!
«Грім» розпочав гонитву за Евридікою. Відстань між ними швидко скорочувалася, адже пляшка рухалася лише за течією, а корабель – ще й за допомогою свого лопухового вітрила.
– Ану ж, подивлюся, де вона там, – узяв бінокля Джек. – Ого го! Ми її ніколи не наздоженемо: до неї щонайменше кілометрів сім.
– Що ти мелеш? – здивувалась Одарочка. – Я ж її бачу, вона вже осьдечки.
– Бреши бреши, – недовірливо проказав жук, – я ж у бінокль дивлюся.
– Ониську, в тебе бінокль якийсь неправильний, – пристав до розмови Кузя.
– Бінокль правильний, – посміхнувся вуж, – це Джек в нього дивиться неправильно – іншим боком.
– І справді, – погодився Джек, прийнявши від очей бінокля. – Доброго ранку, Евридіко.
– Зніміть мене звідси! – загукала Евридіка з пляшки.
Їй кинули кінець швартової мотузки і витягли на борт вітрильника. Мишка навіщось прихопила і свого «човна», який урятував їй життя.
У трьох словах Евридіка розповіла друзям усе, що з нею трапилося.
– Наступного разу не купатимешся сама, – повчально сказала Одарочка, – це небезпечно.
– Так, але інакше я би не знайшла ось це, – мишка показала на пляшку.
– Подумаєш, великий скарб – пляшка, – глузливо буркнув Джек.
– Може, й скарб, – відрізала Евридіка. – Ви подивіться всередину.
У череві пляшки і справді щось було. Відкрутивши покришку, друзі витягли з Евридічиної рятувальниці папір, скручений трубочкою.
– Це лист, – повідомила мишка, розгорнувши його. – Ониськові…
– Мені? – роззявив рота вуж. – Ну, читай…

ВОЛОДАРЮ ЧУДЕСНОЇ МАКУЦИ
Здоров був, друже Ониську. Пролітали повз твій город. Залетіли в гості. Якийсь крилатий волохань сказав, що ти «одерж жав листа і вирішив ж жавітати в гості до бабусі». Шкода, що не застали тебе вдома. Ми хотіли поділитися насінням з нашого першого врожаю твоєї макуци. Маємо надію побачитися з тобою, як повертатимемося.
ПРИБУЛЬЦІ.

– Які прибульці? Яка макуца? – нічого не міг второпати Джек.
Та й решта друзів стояли ні в сих ні в тих і здивовано дивилися на свого капітана.
– Та, було діло. Колись розповім, – недбало кинув Онисько і поринув у спогади…

 

 

Розділ V,

у якому всі милуються заходом сонця, Евридіка пришвартовує пліт до одинокої комишини, а Джек виконує завдання життєвої ваги

 

Вечоріло. Команда «Грому» стояла на кормі свого вітрильника і милувалася заходом сонця. Воно висіло над самим небосхилом – велике та яскраве. Наче гігантський помаранч, що поволі котився небом, щоб ось ось пірнути за край землі. Над річкою скидалися верховодки, виблискуючи між хвильок сріблястими боками.
– Яка краса! – зачудовано вигукнула Одарочка.
– Наше сонечко… – задумливо додала Евридіка. – Так би стояла й дивилась усе життя…
Раптом пліт об щось ударився – друзі аж поточилися від струсу – і зупинився. Всі кинулися на ніс корабля, щоб подивитися, що ж трапилося. Виявилося, що «Грім» пристав до якоїсь червоної палі, яка стирчала з води недалечко від берега.
– От і добре, – сказав Онисько, – не треба тепер шукати, де зупинитися на ночівлю. Припнемо наш корабель до цієї палі.
– А що воно таке? – спитав Кузя.
– Мабуть, якийсь самотній комиш, – пояснив Джек.
– Ніколи не бачила червоних комишів, – засумнівалась Евридіка.
– Червоний, бо ж небо он яке помаранчево червоне. Тому й це стебло комиша здається таким на колір, – здогадався Онисько.
Кузя тут таки склав пісеньку:

Червоний комиш,
Чому не шумиш?
Чи, може, ти спиш,
Самотній комиш?.
.

Евридіка тим часом прив’язала кінець швартового каната до несподіваної перепони, а Джек сказав:
– Зараз вилізу на цю комишину і зламаю з неї котика – буде нам сувенір на згадку про подорож.
Він обхопив комиша лапками і завзято подерся вгору.
– Ой! Тут щось м’якеньке й пухнасте, – гукнув жук, чималенько піднявшись по стеблу.
Раптом упало з неба і встрягло у воду ще одне, точнісінько таке червоне стебло.
– Ой ой ой! – зойкнула Одарочка.
Стебла враз зігнулися, відштовхнулися від дна річки, а над головами мандрівників залопотіли велетенські могутні крила!
– Це чапля! – щосили заволала Евридіка.
– Віддати швартові! – голосно скомандував Онисько…
Одначе було вже пізно. Канат натягся струною, вітрильник умить став вертикально, а потім рвучко відірвався від водяної поверхні.
– Тримайтеся! – загукав згори Джек.
Усі міцно схопилися, хто за що бачив. Онисько обвився довкруг щогли, Евридіка прикипіла до штурвала, Одарочка трималася за Евридіку, а Кузя забився в шпаринку між шматками колишнього соняшника. Джек щосили, наче рідну, обійняв ногу чаплі, замружився і белькотів, як заведений:
– От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…
Як ви вже здогадалися, червоних комишів не буває. Евридіка пришвартувала «Грім» до ноги чаплі. Та спокійно дрімала собі на мілководді, стоячи на одній нозі, як це зазвичай роблять усі чаплі.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Коли ж Джек почав дряпатися по її нозі, а потім ще й став мацати пір’я на її животі – чаплі зробилося лоскотно. От вона й шугонула в небо. Відчувши, що до неї щось причепилося та ще й хтось там, унизу, галасує, чапля сама не на жарт перелякалась. Тому летіла все вище й вище, вирячивши від натуги нажахані очі й щосили працюючи крильми.

На перехнябленій палубі «Грому» його команді теж було не солодко. Перелякані члени екіпажу трималися з останніх сил, щоб не попадати із запаморочливої висоти.
– Зробіть щось, бо мене зараз знудить! – у відчаї гукав Кузя. – Я ж терпіти не можу висоти! Я ж навіть на атракціоні «Чортове колесо» через це завжди відмовлявся кататися!
У Ониська сяйнула рятівна думка.
– Боцмане Джеку! – загукав вуж. – Ти мене чуєш?!
– Чую! – відповів Джек. – От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…
– Слухай мою команду! Спробуй дістатися до голови чаплі й затулити їй очі!
– От тобі й котик на згадку… – бурмотів боцман. – Навіщо?!
– Щоб вона не бачила, куди летіти!
– А навіщо?!.. От тобі й червоний комиш…
– Може, тоді вона сяде на землю! – пояснив Онисько.
– От тобі й котик на згадку… Спробую! – крикнув Джек і подерся вище.
Коли жук виліз на спину птахи, його ледь не здуло вітром, що несамовито свистів Джекові в обличчя. Чіпко хапаючись за пір’я, боцман поліз далі.
Найважче було дряпатися по чаплиній шиї – довгій та ще й вигнутій чудернацьким зиґзаґом. Щосекунди Джек міг зірватися додолу. А падати ой як не хотілося!
Нарешті жук опинився на голові пташки. Він стягнув із себе свого ковбойського капелюха і накрив ним чаплині очі.
Відколи бідолашна вилупилася з яйця, вона ще не відчувала такого жаху. Мало того, що до її ноги щось причепилося і весь час репетувало різними голосами, то те щось ще й видряпалося їй на голову і осліпило.
Не бачачи, куди летіти, птаха закрутилася в повітрі й почала пікірувати донизу, як підбитий літак. Цієї миті Джек не втримався і злетів з чаплі додолу.
«От і все, – з сумом подумав він, – я загину, як герой…» Аж тут Джек згадав, що він жук. А жуки, як відомо, літають. З полегкістю зітхнувши, боцман розправив крильця і поспішив за чаплею, яка стрімко наближалася до землі.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк


Не бачити б Ониськовій бабусі ні онука, ні його друзів живими, якби чапля разом з плотом і його командою не впала в невеличке болітце. Не літати б більше чаплі й не полювати на річці жабок, якби не встрягла вона головою в густе латаття, яке щедро розрослося на калабані. «Плюсь!» – полетіли врізнобіч бризки води й багна.

– От т тобі й че червоний комиш… – пробелькотів Джек, приземлюючись біля чаплі, яка зазнала катастрофи.
Він підбіг до птахи й тремтячими лапками відв’язав від її ноги канат.
На щастя, всі були хоч і перелякані, зате живі. Навіть чапля. Вона висмикнула голову з багна, ошелешено подивилася на своїх непроханих пасажирів, щось невиразно крякнула і чкурнула світ за очі, кривуляючи по всьому небу.
– Боцман Джек ваше завдання виконав, капітане, – відрапортував жук.
– Дуже добре, – відповів Онисько. – А тепер – усім спати. Годі на сьогодні пригод.
Велике помаранчеве сонце кинуло свої останні, вже стомлені промінці на вечірнє небо, забарвивши його в колір стиглого апельсина, і закотилося за край землі.

 

Розділ VI,

у якому всі напружено думають, на острові пахне млинцями і мандрівники врешті долають болото

 

Після карколомного польоту та не зовсім м’якої посадки Ониськові та компанії знадобилося чимало часу, щоб хоч трохи оговтатися.
Роззирнувшись, друзі зрозуміли, що чапля зробила їм послугу: занесла на луку. Та радіти не було чого: команда і корабель опинилися на невеличкому круглому острівці, оточеному грузьким болотом. Як вибратися на твердий ґрунт, друзі й гадки не мали.
– Що ж тепер робити? – спитала Одарочка.
– Або будемо перебиратися через болото, або… або залишимося жити на цьому острові, – сказав Джек.
– Мабуть, нас чекає другий варіант – доведеться жити на острові, – сумно сказала Евридіка.
– Мене бабуся чекає, я не хочу тут жити. Маємо щось придумати, – кинув Онисько.
– Іти через болото – небезпечно, – сказав Кузя, – може засмоктати трясовина.
– Все одно треба щось придумати, – вперто стояв на своєму Онисько. – Давайте думати.
Усі посідали на пліт і почали напружено думати. Хвилину думали, дві… півгодини… Кузя не втримався і почав грати на скрипці.
– Не грай, будь ласка, – попросила його Евридіка, – ти мені думати заважаєш.
– А мені навпаки так думається краще, – опирався хробачок.
Після недовгої суперечки всі зійшлися на тому, що Кузя зовсім грати не перестане, а просто робитиме це трохи тихіше.
Минула година.
– Ніколи не думав, що думати – так виснажливо, – порушив мовчанку Джек. – Від цього думання вже аж їсти захотілося. Одарочко, які там у тебе припаси?
– Справді, давайте пообідаємо, – підтримав жука Онисько, – натщесерце нічого путнього не придумаєш.
Одарочка полізла до свого рюкзачка. На щастя, всі рюкзаки були на місці, жоден не загубився під час польоту на чаплі.
Жабка розклала на рушничку картоплю в мундирах, варені яйця, слоїк кабачкової ікри і глечик козячого молока.
– Їжте на здоров’я, – чемно припросила всіх Одарочка.
– А млинці чому не дістаєш? – спитав Онисько.
– Які млинці? Немає у мене млинців…
– Як це які? І я чую, що млинцями запахло, – гигикнув Джек. – Мене не обдуриш.
– Дійсно, Одарочко, млинцями пахне не на жарт, – сказав Кузя.
– Та що ви як накупилися!? Де ті млинці?.. Хоча… ваша правда – млинцями тут таки пахне добряче.
– Млинець!!! – раптом нажахано запищала Евридіка, показуючи пальцем у небо.
– Млинець!!! – закричав і Онисько, але чомусь радісно.
Над острівцем завис величезний млинець. Він мав декілька вікон ілюмінаторів, але найдивовижнішим було те, що зверху на ньому росли три соняшники – два менших і один великий. Хоча ні, найдивовижнішим усе таки було те, що млинець умів літати.
Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя не знали, куди подітися від страху. Втекти через болото вони не могли. Онисько навпаки радісно махав хвостом у небо й гукав:
– Ми тут! Ми тут!
Млинець приземлився і з нього вийшли двоє прибульців з павичевими хвостами.
Один був фіолетовий, а другий – салатовий. Широко посміхаючись, вони попростували до «Грому».

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Не бійтеся, – на ходу заспокоїв друзів Онисько. – Це мої знайомі, ті, що надіслали листа в пляшці.
– Нічого собі знайомства в тебе… – отетеріло проказав Джек.
– Я все одно краще сховаюся, – сказав Кузя і причаївся за спиною Евридіки.
– Привіт, Ониську! – радісно привітався фіолетовий гість із млинця. – Ось ти де, ледве знайшли.
– Випадково, – додав салатовий. – Взагалі то наші бортові прилади засікли сигнал SOS якогось об’єкта, що падав, от ми й прилетіли сюди…
– Це чапля тут упала, – пояснив Онисько. – Ти ба яка, ще й сигнали подає.
– А ви що тут робите? – поцікавилися прибульці.
– Та оце думаємо, як нам з болота вибратися.
– З радістю вам допоможемо, – сказав фіолетовий, – наш літальний млинець до ваших послуг.
– Я бачу, у вас новий зореліт, із соняшниками.
– Так, дев’ятого покоління, – гордо сказав салатовий. – А все завдяки тобі і твоєму соняшникові. Як виявилось, наші макуци багато в чому поступаються йому. Коли зійшли перші соняшники з твого насіння, ми помітили, що вони завжди повертають голови за сонцем. Наші вчені дослідили це явище і відкрили: земні макуци так вловлюють сонячну енергію. Зробивши чимало дослідів, учені винайшли новий літальний млинець на сонячних макуцах. Тепер на даху таких апаратів саджають два три соняшники, і рослини ловлять сонячну енергію прямо у польоті. На ній і працює млинець дев’ятого покоління, навіть олією заправляти не обов’язково.
– Здорово, – сказав Онисько.
У цей час його друзі стояли й дивилися на прибульців і на їхній незвичайний зореліт широко відкритими очима. З цієї балачки вони ні про соняшники, ні про макуци нічогісінько второпати не могли.
– До речі, – щось пригадав фіолетовий, – ти отримав нашого листа?
– Отримав, – кивнув Онисько. – Ви коли залітали до мене, не бачили, як там мій соняшник?
– Зажди, – стомилася слухати незрозумілі речі Евридіка, – який соняшник? Ми ж його спиляли…
– Пам’ятаєш, як відпливати, я відлучався на хвильку? То я згадав, що маю декілька насінинок і бігав їх садити на місці старого соняшника.
– Зійшов твій соняшник, росте, – відповів прибулець.
– Ми його спеціальними добривами полили, – сказав салатовий, – коли повернешся додому – він вищий за повітку буде. А тепер пора летіти, бо в нас обмаль часу. Заходьте, будь ласка, на борт.
– На чаплі літав, сам по собі літав, – бурмотів Джек, – а на млинцях ще не літав… Ех, де наше не пропадало..
Усі з деяким острахом увійшли до зорельота. Але що їм було робити – не пропадати ж на острові з голоду. За мить літальний млинець перелетів через болото і висадив своїх пасажирів на трав’янисті луки.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Де ж ти роздобувся на таких дивних знайомих? – спитав Кузя, коли зореліт розчинився в небі. – І що воно за макуци? Ми нічого не второпали.
– Ну, гаразд, – сказав Онисько. – Однаково вже вечір скоро – лаштуватимемо нічліг, розповім вам про знайомство з прибульцями.
Коли Онисько закінчив оповідати свою надзвичайну історію про подорож у далекий космос, у небі вже замерехтіли яскраві травневі зорі.

 

 

Розділ VII,

у якому друзі стають мокрими як хлющі, ніхто не грає на тромбоні, Одарочка ліпить гірчичники і всі сподіваються на краще

 

Рано вранці Онисько та компанія продовжили подорож до бабусі. Вони прямували луками у густій траві до лісу, що темною смугою виднівся вдалині і єднав землю з небокраєм.
Сонце ще не встигло піднятися високо і висушити росу, що рясно обсіла кожну травинку. Тож друзі, подолавши лише декілька метрів зеленого лучного килима, вже були мокрі як хлющі.
– Казав же, – роздратовано бурчав Джек, – давайте трохи зачекаємо. Ні, їм на місці не сидиться… Я не здивуюсь, як ми завтра всі повмираємо від нежитю.
– Ти, Джеку, полюбляєш перебільшувати, – дошкулив жукові Онисько. – Від роси ще ніхто не помирав. Ну, намокли трохи, то й що? Зараз он сонечко припече – підсохнемо.
– Якщо ти боїшся застудитися, – заспокоювала товариша Одарочка, – напийся гарячого чаю з термоса. Він корисний – з медом.
– А мед з картопляних квітів? – спитав Джек.
– Ні, з липових. З картопляних не буває.
– З картопляних усе буває, – похнюпився Джек. – Дякую, не хочу я чаю.
– Му у гу гу у у… му у гу гу у у!.. – раптом почули друзі поперед себе.
– Що за дивні звуки? – насторожився Кузя. – Невже хтось грає на тромбоні?..
На тромбоні ніхто не грав. Корови не вміють грати на тромбонах. Які корови? Та ніякі не вміють. Зокрема й такі, як та, що несподівано постала перед подорожніми. Звичайна корова: велика, з рогами, хвостом і… Та ви ж знаєте, які бувають корови.
Ні на тромбоні, ні на будь чому іншому корова не грала. Вона плакала. Так так, ридала отакенними сльозами, раз по раз схлипуючи так жалібно, що Онисько з друзями просто не могли пройти мимо.

– Ми можемо чимось допомогти? – делікатно запитала в корови Одарочка.
Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини БогданюкКорова подивилася на дрібноту своїми великими заплаканими і до зойку печальними очима і сказала:
– Мені… му у гу гу у… вже… вже ніхто не може допомогти… м у у гу гу у у…
– Ти все таки спробуй розповісти нам про свою біду, – наполіг Онисько.
– Не плач, серденько, – додала Евридіка, – розкажи нам, що сталося.
Корова трохи заспокоїлася і почала розповідь. А позаяк вона час від часу, точніше – після кожного слова, схлипувала, то оповідь була довгою. Щоб не псувати марно паперу й не розчулювати жалісливих читачів, ми передаємо почуту історію без усіх отих схлипувань і зітхань.
– Мене звуть Черешнею, – почала корова. – Хоча це вже не має жодного значення. Чому? Бо завтра мене відвезуть до зоопарку. А там не питають, як звати. Повісять на загорожу табличку з написом «Корова звичайна, рогата» та й усе.
А я цього року, знаєте, хотіла завести телятко. Таке брикливе, мале… Про бичечка мріяла… Я й теличок люблю, але бичечок, знаєте, є бичечок. Але ж… не судилося.
На завтра господар мій уже й машину персональну замовив за маршрутом хлів – зоопарк, без зупинок. Добрий у мене хазяїн. Але ж, знаєте, кому потрібна така корова? Каже:
«І люблю я тебе, Черешенько, та що ж тебе марно годувати, коли ти молоко перестала давати?.. Ех…»
– То дай ти йому того молока! – не витримав Джек.
– Справді, – погодилася Одарочка. – І буде в тебе бичечок.
– Я б із радістю, та не можу, – зітхнула корова. – Я вим’я застудила, а хазяїн, знаєте, не здогадується та й не лікує мене.
– Ага! А я вам що казав? – скрикнув Джек. – Оце вам холодна роса. Оце вам «ніхто не помирав»… Це ж і в нас може молока не ста… – проте зрозумівши, що бовкнув дурницю, жук замовк.
– Друзі, в нас же аптечка повна всіляких ліків, – сказав Онисько, незважаючи на Джека.
– Правильно, – озвався Кузя, – ми маємо спробувати допомогти бідолашній корові.
– Ми зараз! Ми все зробимо! – навперебій загомоніли Одарочка з Евридікою.
– По моєму, це підійде, – Одарочка витягла з медичної скриньки гірчичники.
Корова лягла на землю, щоб мишці з жабкою було зручніше її лікувати. Евридіка мочила жовтаві папірці в гарячому чаї з липовим медом, а Одарочка густо наліплювала їх на вим’я та дійки Черешні. Невдовзі застуджене вим’я нагадувало валізу, обклеєну лейбами готелів.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Під час процедури друзі розповіли новій знайомій, чому вони і як подорожують.
– Знаєте, я покажу вам коротку дорогу до лісу, – пообіцяла Черешня. – Завтра… якщо, звичайно, зустрінемось.
Корова знову спохмурніла.
– Не переймайся, – намагався розрадити її Кузя, – зустрінемось.
Друзі вирішили розбити табір і дочекатися завтрашнього ранку, щоб дізнатися про долю Черешні.
Наближався вечір. Корова мала повертатися з пасовиська додому. Настав час прощатися з друзями.
– Ну, бувай, – сказав Джек. – Старайся там, не шкодуй того клятого молока.
– Мені вже краще, – з надією мовила корова, – може, все буде гаразд…
– Неодмінно, – підбадьорила її Одарочка.
– Що ж, до завтра, – попрощалася Черешня, обвела всіх своїми великими печальними очима і пішла до села.

 

Розділ VIII,

у якому Черешня не з'являється на зустріч, Джек пригадує американську приказку і всі їдуть верхи на коні

 

Наступного ранку Черешня не прийшла на луки. Друзі так її виглядали, так чекали… Онисько навіть у бінокль дивився – марно, корови не було. Сонце вже досягло зеніту, а вона все не йшла.
– Не допомогли, мабуть, наші гірчичники, – скрушно мовила Одарочка. – Що ми ще могли зробити?..
– Не впадаймо у відчай, – намагався бути спокійним Онисько. – Може, вона ще прийде, може, щось її затримало.
– Якби ж то, – протягнула Евридіка. – Якщо вона не прийде, я цього не переживу.
– Слухайте, а ходімо до села і все з’ясуймо, – подав ідею Кузя.
– Правда, – підтримав його Джек. – Немає гіршого, ніж сидіти на місці й чекати.
Без вагань компанія вирішила трохи змінити свій маршрут і завернула в бік села.
Дорогою друзі навіть не розмовляли. Кожен лишався наодинці зі своїми думками. Невеселі помисли змінювалися найсвітлішими сподіваннями і навпаки: над гарними сподіванками враз чорною хмарою нависали моторошні видива.
Усі так занурилися в свої думки, що ледь ледь не врізалися в ноги коневі, який пасся собі на прилуці.
– Дивіться, – сказав Кузя, – кінь.
– Ого, який величезний! – трохи злякалася Евридіка.
– Кінь як кінь, – трохи зверхньо кинув Джек. – Мої американські родичі на родео ще й не таких жеребців приборкують.
– На чому? – перепитав Онисько.
– Кажу ж, на родео. Це коли ковбої сідають верхи на необ’їжджених жеребців, а ті намагаються скинути з себе небажаних вершників.
– А навіщо це? – спитала Евридіка.
– Щоб довести, що ти справжній ковбой, – випнув груди Джек. – В Америці є навіть така приказка: ковбойському роду нема переводу.
– Ну, коли ти такий ковбой, то поговори з цим конем – може, він чув щось про Черешню, – сказав Кузя.
– Та… – знітився колорадський жук, але побачивши, що друзі ось ось засумніваються в його благородному ковбойському походженні, швидко додав: – Запросто. Коні – це моя стихія.
Жук набрався хоробрості і загукав:
– Агов! Шановний мустангу! Ти не знаєш, часом, корову Черешню?
Кінь довго вдивлявся у траву попід ноги, доки нарешті не побачив чудернацьку компанію. Перед ним були вуж, мишка, жабка, жук і, здається, ще хтось – такий малий, що жеребець не був упевнений, чи справді той хтось там є, а чи то якась травинка.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

«Якщо то травинка, – міркував кінь, – треба не забутися її потім з’їсти. Вона така товстенька. Мабуть, сокови ита а а!»
– Ви щось питали про Черешню? – уголос поцікавився кінь. Вочевидь, йому сподобалося таке шанобливе звертання.
– Еге. Ти її знаєш?
– Аякже, ми ж із нею з одного двору, в одному хліві живемо – майже родичі, – відповів кінь. – Мене, до речі, Гнідим звуть.
– Дуже приємно познайомитися, – чемно сказала Одарочка, – а я Одарочка. А це ось до – Евридіка, Онисько, Джек і Кузя.
– Значить, то таки не травинка, – розчаровано проказав жеребець. – Головне – про це пам’ятати…
– Що ти кажеш? – не розчула жабка.
– Та то я про своє, про кінське, – ніяково відповів Гнідий. – То що ви хотіли дізнатися про Черешню?
– З нею все гаразд? – спитав Онисько. – Чому вона не прийшла сьогодні на пасовисько?
– О, це ціла історія, – відповів кінь, – а мені вже час додому.
– То, може, хоч дозволиш мені трохи проїхатись у тебе на спині? – спитав осмілілий Джек. – Нам, ковбоям, просто необхідно час від часу приборкувати одного двох норовистих жеребців.
– Я не дуже норовистий, та й приборкувати мене не треба, – посміхнувся Гнідий, – а от проїхатися – чого ж, можна. Залазьте всі – завезу вас до Черешні, коли вона вам так потрібна, а дорогою розповім усю вчорашню історію.
Друзі з радістю пристали на пропозицію. Авжеж, вони ніколи в світі не каталися верхи.
Навіть ковбойський нащадок Джек сідав на коня вперше.
Зручно вмостившись на широкій спині Гнідого, всі з нетерпінням чекали розповіді.
– Сталося ось що… – почав кінь, повагом прямуючи додому…

 

 

Розділ IX,

розказаний Гнідим, у якому всі уважно слухають і намагаються не впасти з коня

 

– Учора надвечір, повернувшись із паші, стою я в хліві, жую собі неквапом траву, що господар завбачливо поклав у ясла. Тут і Черешня прийшла. Стала на місце, похнюпилась і стоїть. Ні вона кому ані слова, ні до неї хто анічичирк. А хлівом нашим уже кілька днів чутка ходила: буцім Черешню завтра мають того, до зоопарку… тю тю… Вона з тиждень вже молока не давала зовсім, от господар наш, дядько Степан, і вирішив… Словом, ціле іго горе. Про що там балакати… остання ніч, виходить, у бідолахи.
Тут і хазяйка наша прийшла, дядькова жінка. Без дійнички: що її марно носити, молока все одно катма…
– Що ж ти, – каже, – Черешенько, захворіла? Дай хоч подивлюся на тебе востаннє. – А сама сльози хустиною втирає. Гарна наша хазяйка жінка – добра, лагідна.
Постояла трохи, зітхнула важко й пішла до хати спати.
Трохи згодом і ми всі: кури на сідалі, кабанчики – Хряк із Хрюндиком – у клітці та й я дрімати почали. Сон нас поборов.
Аж тут щось як задзюрчить, як забризкає на всі боки! Поки спросоння розчумав, то молоко вже й копита закрило.
Серед ночі у Черешні молоко пішло. Само – навіть доїти не довелося. З усіх дійок летить, як скажене, та таким напором, ніби хтось крани повідкручував і назад не закрутив. Не знаю, чи то так перехвилювалася бідолашна, чи, може, вже стільки того молока назбиралося, а бачу, що в хліві молочний потоп намічається.
Тут і кури недобре відчули, кричати почали:
– Куд куд куд куди ллєш молоко ко ко?!.. Куд куд куд куди?!
Тільки Хрюндик з Хряком, бачу, задоволені. Хлебчуть з підлоги молоко, аж за вухами лящить.
А Черешня стоїть приголомшена, лише на всіх своїми великими очима винувато зиркає.
На вулиці собаки гавкіт здійняли: почули ґвалт у хліві.
Тут господар прибіг. Побачив таке діло – по дійничку до хати кинувся. Та хіба ж тут дійничкою запоможешся! Одне відро набрав – повиливав молоко у банки, друге набрав – повиливав, третє – каструлі всі заповнив… а молоко не зупиняється.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Зранку приїхав Баран знайомою конячкою. Ні, не справжній баран, а чоловік один, який молоко по людях збирає і на маслозавод відвозить. У нього просто прізвисько таке – Баран. Подивився він на все, що в нас діється, й каже:
– Ні, мені тут робити нічого. Вам цілу цистерну треба…
Тільки він не так сказав, а якоюсь особливою мовою, матюкальською чи що. Така дивна мова – більшість слів незрозумілі. Його за ту мову, мабуть, і охрестили Бараном.
А потім я пастися пішов. Не знаю, чим там усе скінчилось, але до зоопарку тепер Черешню не повезуть.
Друзі слухали і не знали, радіти їм за Черешню чи дивуватися. Коли це бачать – вантажівка від села край луки їде, а на кузові – Черешня.
– Ой! – скрикнула Одарочка. – Таки везуть.
– Тримайтеся! – гукнув Гнідий. – Зараз наздоженемо!
Він загалопував за машиною. Всі його пасажири, як могли, трималися за гриву. А Джек вигукував:
– Ц це же… с… справжнє ро ро родео!
Коли кінь наздогнав вантажівку, Черешня дуже зраділа, побачивши на спині в жеребця своїх друзів.
– Давайте сюди! – гукнула вона і подала їм свого довгого хвоста.
Всі повидряпувалися по хвості до корови.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Знаєте, я така рада вас бачити, друзі! – посміхалася Черешня.
– Яка мужність! – захоплено вигукнув Кузя. – Такий драматичний момент життя, а ти не втрачаєш гарного настрою. Я обов’язково напишу про твій героїзм пісню.
– Ти про що це? – округлила очі корова.
– А хіба тебе везуть не до зоопарку? – спитала Евридіка.
– Ой! Я ж забула, ви нічого, знаєте, не знаєте.
– Чому це не знаємо? Гнідий нам дещо розказав, – заперечив Онисько.
– Але ж не все. Він пішов, коли почалося найцікавіше.
– То куди ж тебе все таки везуть? – не терпілося дізнатися Одарочці.
– У місто, – гордо повідомила Черешня, – але, знаєте, не туди, куди раніше хотіли, а на ВДНГ.
– Це ти, часом, не матюкальською мовою сказала оте венеге? – спитав Онисько.
– Пояснюю: мене везуть на Виставку досягнень народного господарства, скорочено – ВДНГ.
– А там те… як його… не тю тю? – насторожено спитав Кузя.
– Там ого го! – поважно відповіла корова.
– То розкажи нам, – попросив Онисько, – що з тобою трапилося, чого Гнідий не бачив? Чого ти такого досягла?
– Гаразд. Сподіваюся, що встигну закінчити розповідь, поки виїдемо на дорогу.
– А навіщо поспішати? – знизав плечима Джек.
– Бо на дорогу вантажівка виїде під самим лісом. Вам же до лісу потрібно?
– І справді, – погодився жук. – Ну, то розказуй швидше.

 

Розділ X,

розказаний Черешнею, у якому друзі дізнаються про решту пригод корови, Кузя співає пісню про її очі, а прощання відкладається до вечора

 

– Отже, завдяки вам, друзі, пішло в мене молоко. Не просто пішло, знаєте, а можна сказати, поперло.
…Коли в молоковозі цистерна була майже повна, господар знову подзвонив на маслозавод і викликав ще один молоковоз. Директор заводу другу машину надіслав і в Академію наук зателефонував: незвичайна корова, мовляв, приїдьте подивіться.
Я, знаєте, відчуваю, що вже молока менше в мені, проте зупинити його не можу.
Прибув молоковоз, примчав професор з Академії наук, розумний – страх, в окулярах, а за ним, знаєте, журналістів із телебачення з камерами понаїхало повен двір.
Професор походив кругом мене, в очі мені, знаєте, ліхтариком посвітив, у рота зазирнув, вим’я помацав… потім щось задоволено занотував у товстий блокнот, оправлений шкірою, й почав допомагати молоко до цистерни носити.
Телевізійники знімали мене з усіх боків. Деякі в дядька Степана інтерв’ю брали, про мій раціон розпитували, дехто жмені під струмені молока підставляв і куштував його. Хвалили, знаєте…

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Потім пофесор сказав, що у мене якийсь, знаєте, там синдром, рідкісне явище, коли молоко не згортається. Тому він зробив мені спеціальний укол.
Через деякий час ліки, знаєте, почали діяти – з дійок спочатку полилася сметана, потім полізло хвилястими стружками масло, а згодом воно й зовсім на плавлений сирок «Дружба» перетворилося, й дійки тією «Дружбою» закупорило. Молоко нарешті зупинилося.
Хряк і Хрюндик на це такими, знаєте, зажуреними очима дивилися. Мабуть шкодували, що не можуть нових ласощів скуштувати – нема вже куди.
Усі, знаєте, зітхнули полегшено, а дядько Степан навіть спітніле чоло рукавом утер. Це вам не жарт, знаєте, – цілу ніч молоко носити. Тільки наші кабанчики, видно, були незадоволені тим, як розгорнулися події. Вони ж думали, що тепер щодня молоко з підлоги хлебтатимуть. Але навіть хрокнути на знак протесту вже не могли – так переїли.
Усі хотіли вже розходитися у справах, аж тут один кореспондент каже:
– Я випив зараз молока – і в мене нежить страшний пройшов. Я його тиждень нічим вилікувати не міг, відколи застудився минулих вихідних на риболовлі, а тут – як рукою зняло.
Професор давай аналіз молока проводити. І знайшов, знаєте, в ньому якусь речовину, що нежить зі світу зводить. Ось так. Це ж через ваші гірчичники, знаєте…
Зрадів надзвичайно професор, підійшов до мого хазяїна й каже:
– На ВДНГ вашу корову відправляємо. Негайно.
– Добре, – погодився хазяїн, – я все одно вже машину до міста замовив.
Приїхала машина, мені допомогли залізти в кузов – сам професор підсаджував, – а далі ви все знаєте.
– Як гарно, що все так чудово скінчилося, – заплескала в лапки Одарочка.
– Я щаслива! Спасибі вам, друзі, – сяяла Черешня. – Жаль, що скоро доведеться прощатися.
– Нічого, – сказав Онисько, – може, ще побачимося.
– Може, – з великих очей корови покотилися сльози.
– Слухай, Черешне, – раптом сказав Кузя, – я, здається, знаю, звідки в тебе таке фруктове ім’я.
– Ой, як цікаво, – стрепенулася корова.
– Я весь час про це думав і тільки зараз здогадався. Усе через твої очі: вони такого кольору, як стиглі черешні. Я навіть пісню одну про твої очі знаю:

Не сльозяться –
Моргають від вітру
Безнадійні карі черешні…

– Дякую, Кузю, ця пісня відтепер буде моєю улюбленою. А ось вже й ліс. Вам пора.
– Зачекай, а ти в місті довго будеш? – раптом запитав Онисько.
– Професор сказав, що до вечора постою там, на Виставці, а на ніч мене додому відвезуть. І завтра ще день.
– Ото накатаєшся на машині, – з легкою заздрістю сказав Джек.
– А назад тебе цією ж дорогою повезуть, – знову спитав Онисько, – під лісом?
– Тут до міста один шлях, – корова не розуміла, до чого веде вуж.
– Я тут подумав… – Онисько зам’явся. – Словом, ми ніколи не були в місті.
– Ти хочеш сказати… – здогадалася Евридіка…
– Я хочу сказати, що коли випадає така чудова нагода влаштувати екскурсію до міста, то маємо скористатися. Тим паче, що ввечері ми все одно будемо в бабусі.
– Ур р ра а а!!! – несамовито закричали всі, підстрибуючи від радощів на кузові.
А найголосніше кричала і найвище підстрибувала корова Черешня.

 

Розділ XI,

у якому всі прибувають до міста, Одарочка пригощає Боню коржиком, пацюк задумує підступний план, а мама врешті знаходиться

 

До міста доїхали швидко. Ні Онисько, ні його товариші зроду віку не бачили нічого подібного. Просто вражали уяву височенні багатоповерхові будинки, широкі вулиці, тисячі автомобілів, що гули, ревіли, сигналили на пішоходів… Вбирали очі різнокольорові рекламні щити, грайливо підморгували триокі світлофори, блищали на сонці вітрини магазинів, кудись поспішали люди…

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

З кузова вантажівки тільки й зринали здивовані, захоплені вигуки:
– Ого!.. Ти ба!.. Нівроку!.. Клас!.. Мамо рідна!..
Скоро вантажівка заїхала в якусь широку й високу арку, з фігурами жінок по боках і колоссям зверху, і загальмувала.
– Ну, бувай, – поспіхом сказав Онисько Черешні, – ми трохи погуляємо містом і на вечір повернемося.
Усі, крім корови, швиденько позіскакували з кузова, щоб їх не помітив водій, і гайнули роздивлятися приваби міста зблизька.
Онисько та компанія намагалися триматися газонів, щоб не шокувати перехожих: міські мешканці такі вразливі! А ще – тротуарами було ходити небезпечно. Онисько, що повз на чолі всієї компанії, як завжди, замріявся і мало не шелепнув у каналізаційну шахту. Якісь бешкетники зняли з неї люк, і посеред асфальтованої доріжки чорніла круглим отвором жахлива пастка.
Неподалік тролейбусної зупинки друзі побачили цуцика. Це був маленький спанієльчик. Він, зіщулившись, сидів на траві й жалібно скавучав.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Чого це ти? – підійшла до малого Евридіка.
– Я хочу до мами, – закліпав очима цуцик.
– А де ж твоя мама? – роззирнувся Онисько.
– Загубилася.
– Так не буває, – сказав Джек, – мами не губляться.
– А як це сталося? – співчутливо спитала Одарочка.
– Ми гуляли вдвох парку, – схлипнуло собача, – а потім мали їхати додому тролейбусом. Мама застрибнула в нього, а я не встиг: двері зачинилися. І мама поїхала без мене.
– Я ж казав, що мами не мають звички губитися, – правив своєї Джек, – це ти загубився.
– Яка різниця, хто загубився, – сказав Кузя, – треба допомогти малому знайти маму, от і все.
– Але ж ми самі тутечки нічого не зробимо, – невпевнено сказала Одарочка.
– Дарма, – кинула Евридіка. – Я думаю, що мама сама має повернутися сюди. Нам слід просто зачекати і подбати, щоб малого ніхто не скривдив. До речі, як тебе звати, вуханчику?
– Боня, – відповів цуцик і чомусь засоромився.
– На осьо з’їж коржика, – дістала з рюкзачка смачне, посипане маком кружальце Одарочка. – Домашній – сама пекла. Ти ж зголоднів уже, мабуть…
– Угу… – кивнув Боня і заходився хрумтіти гостинцем, вимахуючи куцим хвостиком.
– Ех, дітлашня… – зітхнув Джек, – як вам небагато потрібно для повного щастя…
З найближчих рівно підстрижених кущів вигулькнув чийсь бридкий писок. Злі маленькі очиці невдоволено вп’ялися у всю компанію і, зловісно зблиснувши, сховалися між гілок.
– Дивіться, дивіться! Пацюк! – скрикнув Кузя, показуючи в бік кущів. Він єдиний устиг запримітити гризуна.
– Де? – сполошилася Евридіка. – Ой, не подобається це мені…
Хто хто, а мишка знала, що від пацюків, хоча вони й доводились їй якимись там далекими родичами, добра чи шляхетних учинків чекати не слід. Усі пацюки були ненажерливими, злими, підступними, безжалісними хижаками, готовими будь якої хвилини вчинити якусь гидоту. Скривдити малу беззахисну тваринку чи пташку для них – раз плюнути.
Пацюк Шнуркогриз (це його побачив серед листя Кузя) ледь не луснув від злості, сидячи за кущем. Тільки но він натрапив на цуценя, що, мабуть, відбилося від мами, як з’явились якісь туристи з рюкзаками й зіпсували всі його пацючі плани. А плани в Шнурка (так щура скорочено називали його знайомі) були наполеонівські.
Шнуркогриз уже майже бачив, як він притягне за вухо до зграї таких, як він, кровожерних злодюг ласу здобич – солоденького цуцика. О, тоді його заповажають його дружки! Тоді зрозуміють, що незаслужено залишали йому догризати самі недоїдки, не примушуватимуть більше порпатися у найсмердючіших сміттєвих бачках, ні! Його заповажають, може, навіть боятимуться! Так, це було рожевою мрією огидного нишпорки – щоб його всі боялися, тремтіли від самого його погляду… Адже Шнуркогриз знав: усі його друзяки – нікчемні боягузи. Знав, бо й сам був таким.
Але найзаповітнішим бажанням пацюка було стати вожаком їхньої зграї. Вже від минулого понеділка, відколи старого Гнилозуба причавило ящиком з бананами на Лук’янівському ринку, щуряча ватага не мала заводія. Омріяне багатьма місце було вільним.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Ну, нічого… заждіть… – лиховісно шамкотів Шнуркогриз, – зараз я приведу собі підмогу. Це буде навіть краще: у нас буде не якийсь один сопливий цуцик, а ціле меню. Ото бенкет сьогодні влаштуємо. Ніхто ще не знаходив стільки здобичі…
– Я нікого не бачив, – сказав Онисько. – Може, тобі, Кузю, привиділось?
– Може, – відповів Кузя і про всяк випадок міцніше притиснув до себе скрипку, – я не впевнений.
– Швидше б уже знайшлася Боникова мама, – мовила Одарочка, – бо скоро звечоріє. Нам же потрібно до машини встигнути.
– А якщо мама не прийде по мене? – захвилювався Боня.
– Доведеться взяти тебе з собою, – відповів Онисько, – в гості до моєї бабусі.
– Не дрейфуй, малий, на вантажівці покатаєшся, а в лісі картоплі напечемо у вогнищі, – заспокоював песика Джек.
– Ніхто ні на чому кататися не буде, – відрізала Евридіка. – Ви про його маму подумали? Вона ж із глузду з’їде без малого. І взагалі – зараз вона знайдеться: мами своїх діток на зупинках просто так не забувають.
І справді: тієї ж миті під’їхав тролейбус, двері його відчинилися, і на землю зіскочила Бонина мама. Вона одразу кинулася до сина.
– Бонику! Синку! Як ти мене налякав!
– А мене тітонька жабка коржиком пригостила, – похвалився малий, в той час, як мама обціловувала його з морди до хвоста.
Схвильована мама тільки но побачила всю компанію.
– Дякую, дякую вам, що доглянули мого розбишаку. Він такий неуважний. Як я напереживалася!
– Та нічого, – ніяково кинув Онисько, – з ким не буває.
– Наш тролейбус, – заметушилася мама Боника, – спасибі вам за все.
Одарочка ще встигла тицьнути малюкові декілька коржиків, і він разом з мамою зник за дверима тролейбуса.
– Що ж, і нам пора, – сказав Онисько, – бо ще, чого доброго, доведеться ночувати в місті. Слід повертатися на Виставку.
Усі, хто чим міг, помахали навздогін тролейбусу, що віддалявся, і вирушили назад до Черешні.

 

Розділ XII,

у якому Онисько й друзі потрапляють в оточення, пацюки безсовісно з'їдають усі коржики, а Кузя вчиняє подвиг

 

Онисько та його друзі простували навпрошки великою квітковою клумбою. В місті сутеніло.
– Мерщій, – підганяв усіх Онисько, – бо доведеться тут заночувати.
– Що ти, – кинула Евридіка, – Черешня хвилюватиметься.
– Справді, давайте додамо у швидкості, – погодився Джек.
– Тоді беріть мене на плечі, – почав канючити Кузя, – я за вами й так ледве встигаю.
– Залазь у рюкзак, – зупинившись запропонував Онисько.
Кузя охоче погодився і вже за мить сидів у кишеньці його рюкзака. Відтак усі рушили далі.
Не встигли друзі й оком змигнути, як почули чийсь гугнявий голос:
– Стояти! Боятися!
Прямо перед компанією Ониська наче з під землі виринув огидний пацюк. Друзі завмерли від несподіванки.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Ну що, – хижо вишкірився Шнуркогриз (певно, ви вже здогадалися, що це був саме він), – попалися, селюки!
– Чого тобі від нас треба? – виступила наперед Евридіка.
– Їсточки хочу, – почав кривлятися пацюк.
– Одарочко, дай йому коржика, і закінчимо з цим. Нам ніколи, – звернувся до жабки Онисько.
– Не так швидко! – вереснув Шнуркогриз. – Я ще маю навчити вас правил гарної поведінки у місті.
– Про що ти торочиш, голубе? – втрутилася в розмову Одарочка. – Ти – навчити?..
– Хіба вам не казали ваші мами, що не слід привласнювати чужу здобич, бо й самі можете стати нею? – єхидно мовив пацюк.
– Не мороч нам голови! Яка здобич?
– А отого шмаркача малого та вухатого хто в мене з під самого носа вихопив? Дід Пихто?
– То це ти про Боню кажеш! – не втримався Джек. – Ану, йди собі своєю дорогою, доки ми тобі не…
Але тут із за навколишніх квітів, скрививши писки у зловісних осміхах, виповзли інші представники щурячого кодла. Їх було так багато, що навіть наші герої не наважилися на бійку. Онисько, Джек, Евридіка, Одарочка та Кузя стояли оточені підступними й голодними хижаками на клумбі з прекрасними квітами посеред незнайомого великого міста. Щоправда, Кузю не помітили, бо він вчасно пірнув до рятівної кишені рюкзака разом зі своєю нерозлучною скрипочкою та смичком.

– Що ж, доведеться вам бути замість того Боника моника, – насмішкувато сказав Шнуркогриз. – Ви ж не можете залишити без вечері стількох шляхетних пацюків…

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк


Дивлячись на десятки вишкірених пащ і на стільки ж пар злісних очей, друзі і не думали опиратися підступним негідникам. Вони слухняно потюпали за Шнуркогризом в щільному кільці інших щурів, сподіваючись на порятунок.
Пацюки відконвоювали своїх полонених на занедбаний смітник за довгим цегляним гаражем в одному з дворів.
– Ось ми і вдома, – сказав Шнуркогриз. – Ану, скидайте свої торби, побачимо, що там є смачненького.
Друзі поскладали рюкзаки на купу. Один з пацюків зазирнув до Одароччиного рюкзака.
– Ого! Тут повно всякого їдла! – радісно вигукнув він.
– Добре, селюки, – наказав Шнуркогриз, – лізьте но до цієї гостинної хатини, вас ми залишимо на закуску.
Полонені, приречено похнюпивши голови, залізли в іржавий сміттєвий бак. З голосним брязкотом над ними зачинилася важка накривка.
Поки щурі вовтузилися коло бачка, Кузя непомітно вислизнув зі сховища і переповз до консервної бляшанки.
За лічені хвилини від рюкзаків залишилося саме шмаття. Не кажучи вже про коржики та інші харчі всередині. Навіть крихт не лишилося: ненажери щурі поковтали все до дрібки. Бридкі гризуни з огидним вереском билися за кожного коржика, за кожне макове зерня.
Тим часом Кузя сидів у бляшанці й гарячково намагався придумати, як же врятувати друзів. Він був переконаний, що коржиками пацюки не понаїдаються, і тоді… Кузю аж у піт кинуло, коли він уявив, що станеться тоді.
«Я мушу, мушу щось придумати. На мене вся надія. Та що може зробити маленький музично обдарований хробачок проти тьми тьменної жахливих, кровожерливих потвор… Я ж не знаю ні карате, ні кунг фу, щоб перемогти пацюків. Що я можу… Можу тільки грати на скрипочці».
І враз у Кузі сяйнула думка. «Неподалік є каналізація, в яку ледь не втрапив Онисько. Я можу заманити пацюків у той люк, граючи на скрипці. Сподіваюся, вони не помітять мене в темряві, а йтимуть на звуки… – міркував Кузя. – А що, коли вони наздоженуть мене або помітять небезпечний отвір, перш ніж шелепнутись у нього?..»
– Мушу спробувати, – переконував сам себе Кузя, – все одно іншої ради на те не маю. Тим часом на вулиці геть стемніло.
Хробачок замружрився і почав грати свій улюблений «Вальс картопляного цвіту». Догравши до середини, Кузя наважився і виповз зі своєї криївки.
Зачувши дивні звуки, пацюки насторожилися.
– Що це?!
– Хто це грає?!
– Де воно?!
Здавалося, на лиходіїв Кузин вальс не мав жодного гіпнотичного впливу. Лишень роздратував їх. Тільки но щурі помітили малого музиканта, як невимовно зраділи і були готові накинутися й роздерти разом зі скрипкою.
– Ось він! – загукав Шнуркогриз.
– Хапайте його! – підхопили інші.
– З нього почнемо, а потім зжеремо тих, що в бачку!
Бідолаха Кузя вже зрозумів, що в нього нічого не вийшло. І найприкрішим було те, що він не міг заманити пацюків у пастку, бо гризуни були далеко швидшими за нього. Малий утікав, як тільки міг хутко, при цьому не припиняючи грати, але… Але раптом з його переслідувачами щось трапилося. Тієї миті, як хробачок зіграв останню ноту вальсу, пацюки навіжено заверещали і в страшних корчах попадали на землю.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Від несподіванки Кузя остовпів. Він не міг збагнути, що ж так подіяло на щурів. Поволі пацюки почали приходити до тями і спинатися на лапи. Кузя знову кинувся навтьоки. Дуже швидко він почув у себе за спиною важке смердюче дихання оскаженілих тварюк. Він чув, як стугонить земля під їхніми брудними лапами, відчував ненажерливі погляди ворогів, і в ту хвилю, коли зрозумів, що зараз над ним зімкнуться страшні пацючі зуби, у хробачка враз сяйнув здогад. Він збагнув, що змусило тих виродків посипатися на землю від болю. Хробачок не знав, чому, але так на них подіяла… нота «ку». Так так, та сама, що її якось Кузя мимохіть винайшов, коли складав «Вальс картопляного цвіту».
Часу на роздуми не було, тому музикант черкнув смичком по струні, і ніч розітнула несамовита, пронизлива «ку». Одразу за нею в темряві розлігся не менш пронизливий вереск десятків щурячих пельок.
Відкрита каналізація була вже недалеко. Кузя поспішав до омріяного тротуару. Ще двічі хробачкові доводилося відправляти в музичний нокаут розлючену і збиту з пантелику пацючу братію. Діставшись каналізації, він став за небезпечним отвором і знову почав грати вальс.
Пацюки бігли самісінько на Кузю і, засліплені люттю та болем, один за одним падали у прірву.
Коли останній щур загув під землю, Кузя сів на асфальт, витер спітніле чоло, поцілував свою скрипочку і полегшено зітхнув. Трохи перепочивши і оговтавшись, малий попрямував до своїх друзів.
Місто огорнула тиха ніч.

 

 

Розділ XIII,

у якому Кузя співає пісню, вона мало не втрачає правдивість, а полонені насолоджуються свіжим повітрям

 

Онисько, Джек, Одарочка та Евридіка сиділи в темному задушливому сміттєвому бачку серед різного непотребу.
– Ну і тхне тут, – затулив носа Джек, – вчадіти можна.
– Твоя правда, – кивнув Онисько, – не барвінком пахне.
– Що ж буде з Кузею? – стурбовано мовила Одарочка. – Ті гицелі його не пожаліють, коли знайдуть у рюкзаку.
– Може, не знайдуть, – з надією сказала Евридіка.
– Якби ж він сидів тихо тихо, як горличка у гнізді, то не знайшли б, – сказала жабка.
Цієї миті до них долинули звуки скрипки.
– Він збожеволів! – вигукнув Онисько сам не свій. – Йому що, жити набридло?
– Припини, Кузику! Припини! – зашепотіла Одарочка.
Але мелодія, спершу боязка, а відтак щораз упевненіша, заповнювала вечірнє місто.
– «Вальс картопляного цвіту», – замріяно мовив Джек. – Але навіщо він це робить?
– Мабуть, вирішив зіграти востаннє. Перед смертю, – зронила сльозу Евридіка.
– Не кажи так, не кажи, – й собі заплакала Одарочка.
– Ану припиніть нюні розпускати! – гримнув на мишку з жабкою Онисько. – Кузя не з таких, щоб здаватися без бою. Я впевнений: це якась його хитрість, він щось придумав.
– Які там хитрощі, – безнадійно кинув Джек. – Навіщо себе обдурювати? Ну що він зробить проти цілої зграї пацюків, маючи на озброєнні саму скрипку. Тих потвор музикою не розчулиш, нотою «ку» не здолаєш…
Ще ніколи в житті друзям так не хотілося, щоб жук помилявся…
Онисько спробував щось заперечити, але що саме він сказав, ніхто не почув: наступної миті друзі ледь не поглохли від страшного лементу, що долинув знадвору.
– Боже мій! Це Кузя! Вони його впіймали! – захлинаючись сльозами, скрикнула Одарочка.
– Дурниці кажеш! – зупинив її Онисько. – Ти чула, щоб Кузя колись так верещав?

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк


– А по моєму, це кричать пацюки, – загорілися очі в Евридіки, – тільки вони можуть так бридко верещати.
– Вони хочуть налякати бідолашного Кузю! – ніяк не могла заспокоїтись Одарочка.
– Не схоже, – міркував Джек, – більше схоже на те, що це пацюки до смерті чимось налякані. Можливо, їм навіть нестерпно боляче…
– То, може, Кузя їх лупцює? – Одарочка витерла сльози подолом спідниці.
– Як ти собі це уявляєш? – спитав Онисько. – Навіть моя бурхлива фантазія не здатна таке виплодити.
Якийсь час було тихо. Потім вже десь далі щось виснуло, а тоді знову почувся скажений вереск.
– Я можу помилятися, але мені здалося, що це була нота «ку», – сказав Джек.
Потім усе стихло. Скільки друзям довелося сидіти в темряві, вони не знали, бо навіть вдалося трохи задрімати. Усі прокинулися від гучного бадьорого співу:

Не сховатись пацюку
Від страшної, запальної,
Приголомшливої «ку»!
Не сховатись, не сховатись,
Не сховатись пацюку!..

– Гей, друзі! Як ви там?! – вражені полонені почули такий милий і знайомий голос Кузі.

– Кузю!!! – хором закричали вони. – Ми ту у ут!
– Ти живий?! – загукала Одарочка.
– Начебто, – відповів хробачок. – Зараз я спробую вас визволити.
Він поклав на землю скрипку зі смичком, виліз на покришку сміттєвого баку й зазирнув у шпаринку.
– А де пацюки? – спитав Онисько.
– Я розібрався з ними, – гордо відповів Кузя і знову заспівав:

Не сховатись пацюку
Від страшної, запальної,
Приголомшливої «ку»!
Не сховатись, не сховатись,
Не сховатись пацюку!..

– А вже й не треба ховатися, – усі з жахом почули гугнявий голос Шнуркогриза, – бо твоя паскудна скрипка в мене, недомірку.
Пацюк тримав у лапах найдорогоцінніший хробачків скарб – його інструмент. Але найжахливішим було те, що Кузя без скрипки був зовсім беззахисний перед страшними щурячими зубами.
– Але як?.. – вихопилося в нього.
– Тобі цікаво, як я тут опинився, і чому зараз не там, де мої друзяки? Усе дуже просто. Я не такий пришелепкуватий, як вони, щоб після першого больового шоку знову накинутися на тебе. Ні, я відповз собі подалі та якнайщільніше затулив вуха… І ось – я тут. І тепер ми продовжимо нашу щиросерду розмову..
Якби Шнуркогриз був такий розумний, то збагнув би, що дивна зміна на хробачковому писку сталася не від страху перед ним, ні. Пацюк мав би здогадатися, що Кузя побачив когось у щура за спиною.
– У такому разі тобі доведеться розмовляти зі мною, плюгавцю, – почув Шнуркогриз.
Він озирнувся і ледь не зомлів від страху. Пацючі лапи обм’якли і випустили скрипку та смичок. Ще б пак: позаду стояла велика і розлючена корова.
– Дай йому, Черешенько! – загуло в бачку. Це Онисько, Джек, Одарочка та Евридіка впізнали голос своєї подруги.
Двічі корову просити не було потреби. Вона розігналася і так буцнула Шнуркогриза рогами, що той перелетів через гараж і глухо вдарився об землю.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Черешня підійшла до іржавої «в’язниці» і, прийнявши Кузю собі на спину, скинула покришку геть.
Радощам друзів не було меж. Вони ще довго обнімалися, танцювали і з насолодою вдихали свіже повітря, аж поки вирушили на Виставку.
Містом скрадався світанок.

 

Розділ XIV,

у якому друзі прощаються з Черешнею, Джек смикає за шворку, а бабуся цілує Ониська в тім'ячко

 

– Де ти взялася? – спитав Онисько в корови, коли Черешня із друзями на спині прямувала до Виставки. – Чому не поїхала додому?
– Як я могла залишити вас у місті? Побачивши, що вже вечоріє, а вас усе немає, я, знаєте, здогадалася, що ви або заблукали, або втрапили в якусь халепу. Ну, я й пішла на пошуки.
– І як же тобі пощастило відшукати нас? – поцікавилась Евридіка.
– Спочатку я не знала, куди йти, а потім почула Кузину пісню і поспішила на її звуки, – пояснила Черешня.
– Це добре, що ти прийшла, – сказав Джек, – бо нам було б непереливки.
– То розкажіть, що ж трапилося.
– Ми й самі хотіли би дещо дізнатися, – сказала Одарочка, – Кузю, може, ти нам розкажеш, як упорався з тими страшнючими щурами…
– Еге ж, якщо твоя ласка, – попросив Онисько…
– Ну, слухайте… – почав хробачок.
Спочатку він повідав друзям про порожню бляшанку, потім про «Вальс картопляного цвіту», про несподівану поведінку пацюків, і про ноту «ку», і про каналізацію…
– Молодець, – похвалила хробачка Черешня, коли він закінчив оповідку, – показав тим задрипанцям, де раки зимують.
– А де? – спитав Джек. – У каналізації?
– Та ні, Джеку, це приказка така, – пояснила корова. – А ось ми й приїхали: зупинка Виставка досягнень народного господарства!
Увесь день друзі роздивлялися виставку. Вражень назбиралося на цілий рік уперед. Чого тільки там не було!.. Але переказувати всі ті дива ми не маємо часу, бо саме приїхала вантажівка з села і нашим мандрівникам час залазити до кузова, щоб, бува, знову не залишитись у місті на ніч.
Їхали весело: співали пісень, сміялися, пригадуючи пережиті пригоди, мріяли про майбутню зустріч… Що ближче до лісу, то гарний настрій кудись вивітрювався, а всі пасажири вантажівки похмурніли. Нікому не хотілося розлучатися. Та ось перед машиною виринула кудлата смуга лісу.
– Бувайте, – сухо кинула Черешня і, ховаючи великі мокрі очі, підставила друзям свого хвоста, щоб ним вони спускалися на землю.
– Бувай, побачимось, – сказав Онисько і зіслизнув донизу.
– Передавай вітання Гнідому, – попрощався Джек і подався за вужем.
– Ми сумуватимемо, – тамувала сльози Одарочка, вхопившись за хвіст. За мить вона вже була на землі.
– Бережи здоров’я, – схлипнула Евридіка і приєдналася до друзів.
– Щасти тобі, – сумно мовив Кузя і зник за бортом кузова.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Ще хвилину друзі стояли й дивилися вслід Черешні, яка віддалялася, самотньо стоячи на вантажівці. Скоро корова стала невеликою розмитою цяткою, ще мить – і вона зникла за темним виступом лісу, що клином врізався в запашне різнотрав’я луки.
Подорожні трохи невпевнено увійшли в ліс. Ніхто, крім Ониська, ще не бував у лісі. Та й вуж був тут дуже давно. Проте місцина здавалася йому знайомою. Друзі йшли широкою стежкою, що звивалася поміж височенних бурокорих сосон, товстих і не дуже дубів, духмяних бузинових та черемхових кущів. Серед зеленого шатра лісу то тут, то там озивалися співом пташки, обабіч стежки хтось загадковий шарудів торішнім сірим листям. Дорогу Ониськовій компанії раз по раз перебігали метушливі мурахи – то самі, а то й з якоюсь чималенькою ношею на спині чи у щелепах… Головки жовтих і синіх квіточок, якими ряснів нижній шар лісу, вгиналися під бджолами, обтяженими нектаром і пилком, під пеньками тулилися якісь тонконогі жовто бурі гриби…
– Тут гарно, – сказала Одарочка.
– Гарно то гарно, – бурчав Джек, – але вже їсти хочеться. Ми скоро прийдемо?
– Скоро, – сказав Онисько. Йому й самому не терпілось якнайшвидше побачити бабусю: по перше, він уже дуже скучив, а по друге, згадав про плями на бабусиному листі. А що як у неї таки щось трапилося, і вона плакала?
– А ти пам’ятаєш, куди нам іти? – спитала Евридіка. – Ми, часом, не заблукаємо в лісі?
– Ні, не хвилюйся, за о он тим дубом є великий пеньок. У ньому – бабусина хатка.
І справді, за великим столітнім дубом, під бузиновим кущем, був здоровенний пеньок, в якому виднілися двері.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Ну от, прийшли, – схвильовано проказав Онисько.
– То стукай, – метушився Джек, – стукай…
– Навіщо стукати, – втрутився Кузя, – хіба не бачиш, он над дверима якась стара засмальцьована мотузка висить. Це ж, мабуть, від дзвіночка. За неї треба тягти, щоб відчинили.
Онисько несміливо потяг за мотузку. Дзвінок не дзвонив.
– Спробуй сильніше смикнути, – порадив Джек.
Вуж смикнув сильніше, проте дзеленьчання ніхто не почув і дверей ніхто не відчинив.
– Хто ж так смикає? – сердився Джек. – Що ти з нею маніжишся, наче це не стара шворка, а якась твоя родичка! Ану, дай я!..
Джек закотив рукава своєї картатої сорочки, поплював на дві лапки, ухопився ними за мотузку, присів і… я ак сми икне!..
– Ой ой ой! – закричала Одарочка. – Вона відірвалася!..
– Ой ой ой! – закричав іще хтось. – На біса такі парашути, що не розкриваються!?
– Здрастуйте, – сказав жук. Він сидів на землі й обома лапками тримав за хвіст… Ониськову бабусю.
Бабуся сонним поглядом обвела присутніх, зупинилась на онукові й вигукнула:
– Ончику! Ти ба, а ти вже парубок!.. Добре, що це ти, бо я вже думала, що мені знову бракованого парашута підсунули…

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Друзі перезирнулися. Якби вони не знали Ониська, то би таки подумали, що в його бабусі щойно стався струс мозку. Адже вона говорила дивні речі: про якісь парашути… Але всі одразу збагнули: бабуся їхнього друга, як і він сам, полюбляла мріяти. Очевидно, вона дрімала на бузиновій гілці, що звисала над дверима хатки, і бачила якісь летючі сни. А тут і гості надійшли… Джек і стягнув її додолу, він же думав, що у дзвінок теленькає. Та нічого, бабуся навіть не образилася на «стару мотузку».
Сито повечерявши, друзі мостилися спати в ліжечка, що їм постелила бабуся.
– Бабуню, – сказав Онисько, – коли ми читали твого листа, то нам здалося, що ти плакала. І декілька слів не вдалося прочитати: вони були розмиті.
– Ану, покажи листа, – сказала бабуся.
Онисько витяг конверт.
– Оце? – одягла окуляри старенька. – «… до лісу, якому, може, вже не довго залишилось… угу… а далі було так: чекати тебе, онучку, в гості».
– То з лісом усе нормально? – зрадів Онисько. – А чому ж ти плакала?
– Просто дуже скучила за тобою… Звичайна жіноча слабкість, – посміхнулася бабуся і поцілувала онука в тім’ячко.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

За матеріалами: Олександр Дерманський, "Володар Мак line-height: 22.4px;уци, або Пригоди Вужа Ониська". Повість. Художник Валентина Богданюк. Вінниця, ПП "Видавництво "Тезис", "Соняшник", 2004 рік, 160 с.

 

 

  Більше творів Сашка Дерманського на нашому сайті:

Сашко Дерманський. Бигимоти не медмеді, вірші для дітей. Художник Любка Франко
Веселі віршики Сашка Дерманського: "Жона слона", "Медмеді", "Киця", "Мамина робота", "Сміхотусі, або хакерська атака на мамині коржики", "Кого беруть у космонавти", "Про голодного Йєті", "Жабка", "Про яків", "Чому крокодили зелені", "Дивний сон", "Тритони", "Про Пізанську вежу", "Собака Барабака", "Чесне слово", "У ресторані", "Латочка на лапці", "Зайченятко".
 
 
 
Сашко Дерманський, Казки дракона Омелька. Малюнок Максима Паленка
"Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки. Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» — і втікали. Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця. Добре, що мав дракон жінку, драконицю Килину, от вона й вислуховувала всі чоловікові оповідки..." (Сашко Дерманський)
 
Пригодницькі повісті Сашка Дерманського для дітей
Читайте та завантажуйте ілюстровану пригодницьку повість Олександра Дерманського "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська". Дивіться відеозвернення письменника до учнів та викладачів про свої твори, що внесені до нової програми початкової школи з літературного читання.

Останні коментарі до сторінки
«Олександр Дерманський. Повість "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" (частина друга)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми