ПОЕЗІЇ З ОКРЕМИХ ЦИКЛІВ
З ЦИКЛУ "КРЕМІНЬ" (1931)
ЧОРНО-СИНЯВУ РІНЬ ГРИЗУЧИ
Чорно-синяву рінь гризучи,
Нарікає і стогне ріка.
Поруч мене - гнучка і струнка,
Як скельниця оця на плечі.
По узбіччю, поритім від злив,
Кілька хмурих ялиць поп'ялось.
Бистриною підскочив лосось,
Каменюку ведмідь покотив.
Все могутніша мова ріки,
І щороку понуріші дні.
Та в печері, при вірнім огні,
Дві міцні і гарячі руки.
***************
ЗАЙНЯЛОСЬ НЕЗЕМНИМИ ОГНЯМИ
Зайнялось неземними огнями,
Поплило, затремтіло, заграло...
Туга, туга! Без думки, без тями,
Що повітря, здається, - замало!
І нащо, розглядаючи кригу,
Ворожбит починає розмови:
"Перше люди не бачили снігу
І нагими ходили на лови"!...
Ось вже барви - безсило-зелені,
Відкриваються чорні глибини.
А! Дігнати б нам тільки оленів,
Що втікають в лісисті долини!
***************
МАБУТЬ, СУДИЛОСЬ МЕНІ
Мабуть, судилось мені так до смерти самої
Йти все за вами лісами, повитими в мряку,
Класти вогонь свій по другому боці долини.
Вранці - зриватись і бігти над ваше кострище,
Видом тулитись до вільх, тихих свідків обіймів.
Мабуть, і там, у понурих країнах мовчання,
Йтиму за вами лісами, повитими в мряку,
Вранці - шукатиму слід ваш у росяних травах.
***************
ПОЛІНЕЗІЙЦІ
Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки,
До човнів на лягунах завмерлих!
Хай зірвуться вони, як прудкі павуки,
Розсипаючи лапами перли.
В млосній тузі до моря розквітлого день
Нижче й нижче схилятися буде,
І на березі ревом військових пісень
Бородаті зустрінуть нас люде.
Солов'ями заб'ються тятиви тонкі
На бенкеті відваги і сили,
Щоб дівчата в квітках тут водили танки
І від пестощів ночі п'яніли.
***************
З ЦИКЛУ "КАМІНЬ" (1932)
НАПИНАЙТЕ РОГОЖІ ВІТРИЛ
Напинайте рогожі вітрил;
Океан - прикидається злим!
Він могутні обійми відкрив
Дітям СОНЦЯ і дітям своїм.
Там - на півночі: вітер-блакить,
Синій ліс, золота мілина.
Наче з лука стріла, побіжить
Бородатий дикун від човна.
Наш - медово-прозорий бурштин!
Наші - риба і мушлі тепер!
І рятується Півночі Син
У країні великих озер.
***************
РИПЛЯТЬ І КВИЛЯТЬ
Риплять і квилять двоколесі мансі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують над степом, сірим і безкраїм.
Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім'я вибраного люду!
А дикуни - їх можна відогнати.
Жінки надвечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала...
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.
***************
ЗНАЮ ДОБРЕ
Знаю добре: прийде день весняний,
І дуби в зелених стануть шатах,
І сміятись буде сонце в росах;
Прийде він, твій милий, довгожданий,
Той чужинець. Вибіжиш із хати,
Заблищать у тебе очі й кільця в косах.
Я стоятиму, опершися об дуба,
І задумано, уважно буду гратись
У руках стрілою кам'яною.
Ви зібрались. Ви йдете. І любо
Ти мені всміхнешся. Усміхатись
Буде гордо й він, йдучи з тобою.
Не збіжаться в мене грізно брови.
Я не крикну голосно і п'янко.
Не заквилить спущена тятива.
Я піду в ліси, в густі діброви.
Буду в горах променисті ранки
Зустрічати і весняні зливи.
***************
АХ, УЗЛІССЯМ ІТИ ФІЯЛКОВИМ
Ах, узліссям іти фіялковим,
Припадать на коліно при луці,
Чути тужне тремтіння тятиви,
Доганять чорні стріли очима!
Далі бігти, толочити ниви
І, упавши, в солодкій розпуці:
"Друзі, друзі, вертайтесь здорові!"
***************
ЗЛОТНИЙ ПОРОХ
Злотний порох над майданом.
Густо-густо бубон грима,
І тріпонеться сопілка.
Юнаки, з дівочим станом,
З бурштиновими очима,
Не цілуйте ви нас стільки!
Не п'яніть нас: ми вже п'яні
Синьо-злоттю цього неба,
Наше щастя - родить муки!
Хто це став так біля себе?!
Хто це став, напнувши луки,
Сірим муром на майдані?!
Мов лебеді закричали,
А вовки виттям їх стріли -
Крики так знялись військові.
Задзвонили гострі стріли.
Мов листки, листки кленові,
Юнаки майдан заслали.
.....................
А уранці пси завили,
Дощ спадав струмками злими,
І вони всі - шкури вбрали.
Ми усі пішли за ними,
Бо в очах вони ховали
Нерозгадані ще сили.
***************
ПРИХОДИЛИ
Приходили. Стрічали шану й страх,
Здолавши багна, пущі і вертепи,
Приносили в приплющених очах
Своє блакитно-зеленаве небо.
Ми не зазнали радости. Були
Їх пестощі рвучкі і небуденні.
Зривалися. Збиралися й ішли.
Їм скрізь були краї ще більш південні.
І діти ці, вони уже тепер
Тікають в гори, наче вовченята.
І в них під чолом - синява озер,
Неспокій хвиль і далеч необнята.
****************
БОГ ЯСНИЙ МІЖ ЛЮДЬМИ ХОДИТЬ
Бог ясний між людьми ходить.
Бог навчає людей роботи:
"Розбудіте, полийте потом,
І уродить земля, уродить".
А Диявол його не чує.
Загадався, схиливсь на ногу:
"Вепр, забитий з лука тугого,
Коло ватри також смакує".
Бог рече: "І буде громада,
Мудрі старці, врочисті свята,
Смирні діти, тихі дівчата,
Любі приятелі-розрада".
А Диявол: "Не вірте казці!"
І, надхненний, в болючій тузі:
"Дійсна втіха і справжні друзі -
В небезпеці і у нещасті!"
І на землю одні упали.
І схопились другі на ноги.
Закурились по них дороги...
І сліди всі по них пропали.
***************
З ЦИКЛУ "БРОНЗА" (1932)
ДОЛИНИ ПАДАЮТЬ
Долини падають і туляться до ніг,
Звивають завої, відсахуючись, гори.
Наш пружний крок тверда земля доріг
Стрічає стогоном покори.
Чи ж не підіб'єм, не зірвемо ми
І обрій цей, і хмари ці рожеві?!
І вогкий вітер дужими грудьми
Співає на моїм мечеві.
***************
СВІТАНОК
Місяць спадає за обрій,
Корчиться ночі мара.
Нашій ватазі хоробрій
Вже відпочити пора.
Гори здригнулись глибоко.
Крикнули глухо ліси.
Гостре ще, втомлене, око
Згірдне на чари краси.
"Тут!" - і покірні рабині
Ставлять хисткі курені.
"Слухай, молодший, нині
Нас стерегтимеш у сні!"
Хмуро хитнув головою,
Здобич скидає з плеча.
Я витираю травою
Лезо криваве меча.
Вгнулась земля під тілами.
Зойкнула жінка в шатрі.
В мозку тривожними снами
Плинуть пригоди старі.
***************
ЛЕГКО І ЯСНО ЛЕЖАТИ
Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.
Довго бо йшли ми крізь доли і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим, -
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.
Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої.
... Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.
***************
ПІСНЯ ПРО ВОРОГА
Дуже - тіло його, в шкуратяний затягнене панцер,
Від щелепів до стіп пробігає пружисте тремтіння,
М'язи рук - наче кулі старої слонової кости,
І щетина їжка прикрашає цвяхований шолом.
Не рідкою, ледачою, кров'ю налиті ці жили,
Гідні мужа думки пролітають за поглядом орлім,
Не один-бо учинок зухвальства й п'янкої відваги
Залишив він уже на шляху за своїми плечима.
Слава ворогові, що твоєї ненависти вартий,
Втіха - стріти його на, вузькій для одного, стежині.
Як же засвище в повітрі обточена куля,
Улучаючи в скронь, із прудкої, співучої пращі!
*******************
З ЦИКЛУ "ЗАЛІЗО" (1932)
ДУША ОБВАЖНІЛА
Душа обважніла, як жорна,
В полоні страшного і злого.
Земля благодатна і чорна
До решти знесилила ноги.
І от її знов розбудила
Хода круторогої пари.
І серцю, як перше, с мило
Стрічати вечірню отару.
Лише ковалі невсипучі,
Куючи від сходу до сходу
Металь небувалий, сліпучий,
Ворожать майбутні походи.
***************
НАДОКУЧИЛИ ВІВЦІ Й КОЗИ
Надокучили вівці й кози,
Остогидли сир і сметана.
Набирають в човні на морі
Чужоземні купці охочих.
Їхній одяг - найкращий пурпур,
Чорні бороди їх - завиті.
"Гей, заплатить щирою міддю
Пребагатий король Крети!"
Чом і справді нам не найнятись?
Будем пить корінені вина,
Одягать шкуратяний панцер
І тримати в палаці варту.
А на острові в морі, кажуть,
Пружногруді жриці Кіприди
Так солодкі пестощі знають,
Що вмирають мужі від щастя!
***************
ОЛЬБІЄЦЬ
Годі! І ліру кидаю на барсову шкуру.
Серце ледаче давно- як фіял без вина.
Пінявий трунок щасливо допито до дна,
Личить же усміхом стрінути правду понуру.
В мене над ложем мій меч в піхві, золотом битій.
Зойкнуло лезо й лягло на брунатність колін.
Лезо - свічадо, і в ньому мій вихід один -
Завтрашній похід, зелені простори і скити.
Завтра ступатимем полем. А стріли, як злива.
Десь кочовник невідомий мою наклада.
В день такий смерть - як цілюща холодна вода.
В день золотий і тяжкий, як аттійська олива.
***************
ТОВАРИШ
Прискакав опівночі один,
За ворітьми кидає коня,
Сколихнувся під стріхою дим,
І метнулися крила вогня: -
"Вся передня сторожа... по ній!...
Він умер - непоборний - умер!"...
Тим то захід, як кров, червонів,
І вигукує пугач тепер...
Будь проклята ця підла земля,
Ці яри і дубові гаї!
Я казав: Не іди. Засміявсь
І струснув за рамена мої...
Завтра зійдеться військо на луг
І друїдів громада ясна:
"Хай вполює небіжчиків друг
На останній бенкет кабана".
Затремтить мені лук у руках.
Як журба моя - гостра стріла.
Як туга моя - осінь лунка,
Що повітря вином налива...
Ти під возом лежиш боєвим
У шоломі, з щитом і мечем...
О, недовго - і возом своїм
Дожену, дожену тебе ще...
***************
ПОЛІССЯ
На осяяних схилах сон-зілля уже голубіє.
Вигинається небо над шумом соснових корон.
Ці бори золоті і ці шуми, що скліплюють вії,
Ці замріяні люди, що слова не чули: закон!
Тут земля тільки пестить, п'янить, вагітніє і родить.
Кожну гілочку млостю налив охмелілий тетрюк.
А далеко-далеко проходять тривожні народи,
І стрічається бурею зброя у тисячах рук.
Моє тіло струнке, мов посріблений гін осокору,
Рівно дихають груди, і кров тяжкоплинна, як мед, -
Доки кинуть і нас у степи, у мінливі простори,
Спрага моря, брокатів і збуджений порив вперед.
***************
ВІКІНҐ
I
Розвивається долі, в яру, черемшина,
А на річці човни - вже готові.
Я складаю всю зброю і плащ біля тину
І привалюю двері дубові.
Що ж це завтра? Але бо хіба я не знаю?
Знову вітер і хвилі, і обрій!
О, як солодко бути слухняним докраю
Долі владній, рвучкій і недобрій!
II
Налетіла срібна-срібна хвиля
І розбилась на моїм човні.
Враз пройшло моє тяжке похмілля,
І таке все враз - ясне мені:
Сім човнів розбито без розваги!
Сотні тут не вернуться назад!
Там на скелі ждуть синів варяги
І гримлять, як дикий водоспад.
Во ім'я непомщених в чужині
Заточуся під мечами я.
І блиснуть презирством сині - сині
Очі тої, що була моя.
***************
ПОВОРОТ
День осінній - наче грецька поволока.
Русь моя! Золототкана Русь!
Вибігайте, припадіть до стремени:
Повернувся князь ваш, повернувсь!
Заячать ворота, наче лебеді,
Відкладуться шоломи ясні.
День і ніч, замріяним метеликом,
Тужно ждатиму тривожної весни.
***************
ЛЮКРЕЦІЯ
... quantum ceteris praestest Lucretia sua.
1
Ось зазвучало серце і, безкрає,
Дзвенить струною радісних тремтінь.
Твоєї цери тепла рожевінь
Крізь сивий мармур часу проступає.
І очі зрять, осліплені напів,
Ранкову млу батьківщини твоєї,
Червоний камінь і пісок Ардеї,
І інших серць підноситься триспів.
Вони бо три знайшли тебе очима
І духом намагалися знайти.
І як довіку невимовна ти,
Так буде драма вічно незмірима.
2
Як пригасити пихи тихий жар
І не сказати: “В мене, в Коллятина"?
Хіба згубила згадка голубина
Твого дівоцтва соромливий дар,
Твою дитячість і твою жіночість,
Що чаром двір і хату налили,
І щирість просту і ясну, коли
Твоя туніка падала щоночі?
Хай на обличчі курява боїв,
Хай тіло мліє в боротьбі жорстокій, -
В моєму серці врочисто розцвів
Мій білий, мій сліпучо-світлий спокій.
І однаково п'янко при дорозі
Шумлять густі Колляції дуби,
І площа, повна римської юрби,
Та нетерпляче військо у обозі.
Вір, до твоєї чистої краси
Мій чин життєвий буде відповідний.
Люкреціє! Яких міцних і гідних
Мені синів ти по роках даси!
З
Нема рівні ні в Тарзісі, ні в Сардах!
І серце кров, мов стадо кіз, жене.
Воно також плямисто-вогняне,
Як на плечах ця шкура леопарда.
На всьому світі не знайти рівні.
Вся - правда, вся - ясні дари природи.
Як люто я шукав - і не знаходив!
І саме тут затриматись мені?!
Щоб цей величний і холодний стан
Не вигнувся, як балеарські луки,
Не крикнули, не заячали з муки
Оці уста від уст моїх, як ран?
Ні, син Суперба - пан своєї плоті
І розуму, що полум'ям пала, -
Не буде вчинку, що б не принесла
Його жага у дар твоїй чесноті!
Люкреціє! Моя проклята мріє!
Ти падаєш? Ти гинеш не сама.
Хай на цім серці з нами обома
Все королівство разом спопеліє!
4
Солодкий голос рветься і здрига,
Але рука несхиблено влучає.
Неслава мужа і моя безкрая,
Моя, як вітер, голуба туга.
Вже непотрібні добровільні пута
Тому, хто другом бути все хотів.
Народе римський! Золотих катів
Скара на горло завтра серце Брута!
Люкреціє! Прозоре, мов шафір,
Воно у грудях в мене скам'яніло.
Яке для нього небо заясніло,
Які простори і верхів'я гір!
О, дяка, дяка, Неземна, Прегарна!
Та ж буде все лише твоїй хвалі:
І мудрий устрій римської землі,
І Поле Марса, і холодна Карна.
Із вірою, що дарувала ти,
Зуміємо для чести консуляту
І плоть від плоти видати на страту,
І гідну смерть для власної знайти.
5
Крізь сірий мармур часу проступає
Твоєї дери ніжна рожевінь.
І розцвітає яблунею він,
І серце дзвонить, серце тихо грає.
І очі зрять, осліплені напів,
Твою ходу крізь землі і сторіччя
В незлічних постатях, незлічених обличчях.
І тисяч серць лунає хвалоспів
Тих, що пили ясні, пінисті вина,
Що, обірвавшись, падали, як звір,
І, зранені, криштально-синіх гір
Черкали гордо крижані вершини.
1935
***************
З АЛЬБОМНИХ ПОЕЗІЙ
ОЛЮ МИЛА, ХОЧ СЬОГОДНІ
Олю мила, хоч сьогодні
Не столоч моїх порад ти:
Будуть цінні, як ні одні,
Я їх важу на карати;
Я їх з досвіду безодні
Обережно буду брати.
Не виходь - це перша рада -
За прислужника науки:
.......................
.......................
А виходь, коли не сила,
За безжурного поета:
Буде пити, як ґориля;
Та згадок про нього й Лета
Не загладить, Олю мила...
Навіть Лета. Оттаке то!
***************
МИЛИЙ ДРУЖЕ, ЯК ТЯЖКО ЗНОСИВ Я
Милий друже, як тяжко зносив я
Той абсурд, що й тобі ось несу:
Ні за що, ні про що полюбив я,
А одну полюбив за красу.
Але ось, що найгірше скажу я -
Приключиться таке казна-що! -
Що покинув, котру за красу я
Для тієї, котру ні за що.
1926 - 1927
***************
"Чом не їде той - Могучий-Світлий? -
Виноградник мій стоїть розквітлий"
(Мотто із старшого вірша, р. 1927)
I
Він не їде. Сліпучий панцир
Для незнаних горить шляхів.
Янтареві вітражі вранці -
Запорошені і сухі.
Тихо сходить фахверк смолою,
На подвір'ї камінь рида.
Ті, що в долішньому покою -
Мають всі звірині уста.
Він не їде. І смагнуть лиця:
Не розцвівши, умре любов.
Злотні дні - як густа живиця,
Вечори - як розлита кров.
II
Ти пустила свого Васала
У світи по Величне йти.
Фіялкова тиша кричала,
Ворушились гірські хребти...
Я пройшов королівств премного,
І - сурмою серце гримить: -
Дами всі - хотіли земного,
Лицарі - ті хотіли жить.
Поздихали в пущах дракони.
Велетні - сягають по пас.
Та єдина не знає скону:
Найстрашніша потвора - Час.
III
Щастя, щастя, Далека, Люба:
Нам повік себе не знайти!
Я б мав також звірині губи
І земною б здалася Ти.
***************
ДОН КІХОТ
(Не любовне. Належно неясне. Тепер модне.
Див. Чирський в Л. Н. В.)
Ви від’їжджаєте. Так просто і природньо
Змінить в потребі Прагу за Берлін.
А я... (Балбес!!) Отож не ждіть сьогодні
Належних слів і відповідних мін.
Ах, Лялю! Я не говорив ніколи...
Це ж глупо так... і соромно... і все...
Котрий вже рік щось душу рве і коле,
І б'є об діл, і вихорем несе!
Я Санчо-Пансом вперто бачу Стеця.
(Я Дон Кіхот, не сірий емігрант).
Котрий вже рік настирливо здається,
Що Тимошенко є мій Росінант.
Ах, Лялю, я не говорив ніколи...
А я ж не раз лежав уже без сил,
Коли мене всі вітряки мололи
"Розгойданістю безупинних крил!"
Воістину засліплено-безоко,
Воістину - завзяття із завзять -
Хотіть життя, брутальне і жорстоке,
Одним лунким девізом розв'язать...
Та годі! Що це я? Ви вернетесь небавом.
У Вас долоні теплі і м'ягкі...
От я колись прийду до Вас на каву,
А Ви розкажете берлінські новинки.
20. VI. 1930.
***************
Коли, як свічка, догорає рік,
А тут ще й туга другий тиждень мучить,
Буває гарно перейти потік
Містком, що Нусле з Вишеградом лучить,
І в синім сумерку знайомої кімнати
На софі Вашу постать відшукати.
Не знаю, чом, але уже давно
Болюче ясно мозок мій працює.
Давно кохання золоте вино
Холодну кров у скронях не хвилює.
(Чи це заслуга, чи моя провина,
Та я волів - щонайтерпкіші вина.)
Знов Рік Новий. Нові думки і туга...
Так гостро я ці дні майбутні бачу...
............................
Буває часом: мило мати друга,
Що все простив, і вигляд твій, і вдачу,
І зносить в янгольськім терпінні і любові
Твоє pendant Суданському Божкові.
(31. XII. 1930 12 год. Потяг)
***************
Панове, не дивуйтесь,
Що я собі така.
Що мене мертве коло
На грищі очерка.
Також удома в мене
(Спитайтеся Марка)
Тяжка була і думка,
Тяжка була й рука.
І хай собі від злости
Мій брат позеленів.
І хай усі колеги
Жахаються м’ячів.
Молодший Стефанівський
В душі, як голь, засів.
І перед ним коліном
Зорю я грища пів.
А в дійсности я ніжна,
І добра, і тонка.
І, може, я покину
Садити тропака.
Знімуся, наче хмарка,
Прозора і легка...
Панове, не дивуйтесь,
Що я собі така.
....................
***************
З САТИРИЧНИХ ВІРШІВ
МЕТАМОРФОЗИ
Був у мене приятель поважний:
Майже батько, справжній опікун.
Обережний, тихий і уважний -
Не торкався небезпечних струн.
Думав так, як думають загально,
Говорив лиш те, що чути міг...
Жив з жоною чесно і похвально,
Добру славу донечок беріг.
І ніхто не сподівався лиха,
І нікого не лякав цей пан;
Тільки щось мій приятель потиху
Подивляти взявся Дніпрельстан.
Там процес, а мій панок пускає:
"Що Єфремов? Дика голова!
Кожна влада силу ту ламає,
Що її фундамент підрива!"
Далі більше, більше проречисто...
Раз так просто до стіни припер:
"Ви", говорить, "націоналісти,
Стоїте в зв'язку із УНР!"
З'їхав з розуму, чи що? Хай Бог боронить!
Ну, та випадок все висвітлив один:
Другий рік йому уже корони
Із Москви ідуть через Берлін!
***************
НУ, ТА Й ЧИСТЯТЬ
Ну, та й чистять, ну, й чухрають -
Бо за діло: не гріши!
Як з гармати, вилітають
Із рядів "товариші".
В того баба вірить в Бога,
Цей - бандитський старшина:
Досі жовта призьба в нього
І підсинена стіна.
Цей - куркуль, та ще й завзятий,
Бо глузуючи з погроз,
Дозволяє поросяті
Підривати наш колхоз.
Цей хвалив горілку царську,
А совєтську зневажав;
Той під квочку пролетарську
Плімутрочі яйця клав.
Цей сякався не рукою
І краватку все носив;
Тих Рябко перед війною
З поліційним псом дружив.
Київ, Харків і Одеса -
Всіх вичищують підряд.
Залишаться: тов. Колесса,
Тов. Студинський, тов. Щурат...
***************
ВЖЕ ЦІЛА ЗГРАЯ ЗБІГЛАСЬ ЇХ
"Академія годується всяким
стервом, на яке збігаються
з усіх боків пси на криваве
весілля."
С. Єфремов, записник.
Вже ціла зграя збіглась їх
Над чорним і роздутим тілом -
Затонських, Скрипників отих,
Кому здохлятини кортіло.
Бенкет шакалів і гієн...
Хіба не поле пописатись?
Яка нагода ніч і день
Лизати, плямкати, качатись!
Бува й мій пес туди тіка,
Та я сліпим уже не буду:
Наб'ю по морді жебрака
І зажену в собачу буду!
За матеріалами: Олег Ольжич. Цитаделя духа. Перше видання. Повне зібрання творів поета. Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі, відділ української літератури в Пряшеві Фундація ім. Олега Ольжича у Лондоні, 1991, стор. 141 - 177.
***********************************
Більше творів Олега Ольжича на нашому сайті:
Літературна спадщина Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби)
Художня спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовим зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Олег Ольжич був незламним борцем за волю свого народу і увійшов в історію української літератури як приклад героїчного типу людини й поета.