Марія Хоросницька
МАНДРІВКА ПО ЛЬВОВУ
(збірка віршів для дітей)
ЗВІДКИ В МІСТА НАЗВА — ЛЬВІВ
Довго
я не розумів,
звідки
в міста назва — Львів.
Брата старшого питаю:
— А ти знаєш?
Каже:
— Знаю.
Князь був,
Галицький Данило,
сім віків перекотило,
як дзвеніла
княжа слава,
та не тільки
в славі справа:
сумував князь,
що один...
Народився в князя син!
«Сильним будь!
Наш рід прослав!»
Левом сина князь назвав.
Щоб віки жила
ця днина,
місто князь як будував,
дав йому
імення сина.
Так от...
З княжих ще часів
в міста горда назва —
ЛЬВІВ.
* * *
ВИСОКИЙ ЗАМОК
Зовсім не казка,
ані не сон це.
В подолок липа
тут ловить сонце.
А клен з каштаном
щоднини нишком
свій ріст рівняють
на телевишку!
Шумлять дерева,
весни знамена.
Високий Замок —
гора зелена.
Гора зелена,
трава шовкова...
Все місто видно
й навколо Львова!
* * *
МАТУСИН ЗАПОВІТ
Раз мені
казала мати:
«Можеш мов
багато знати,
кожну мову
шанувати,
та одну
із мов усіх,
щоб у серці
ти зберіг».
В серці
ніжну і погідну
збережу я
мову рідну!
* * *
ВУЛИЦЯ РУСЬКА
Може, тут і вузько є,
але як без Руської?
Вулиця та, що струна,—
дзвонить нею давнина.
Є на Руській кам’яниці,
де вмуровані таблиці
з написами: древні мури —
пам’ятки архітектури.
Всі будинки тут і брук —
праця прадідівських рук.
Берегтиму доки віку
спадщину дідів
велику.
* * *
ЛЬВІВСЬКІ ЛЕВИ
Тінь грайлива від дерев.
Кам’яний у тіні лев.
В ніздрях — вітер, жар — в очах,
буйна грива, що аж страх!
Так стоїть лев день і ніч
протягом цілих сторіч.
В тінях-затінках дерев
не один у Львові лев.
Може, сотня, може, й дві,
і всі леви — вартові.
Як зачепить нас хто-будь, —
леви зразу заревуть!
* * *
ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ФРАНКОВІ
Біля університету —
шум зелених верховіть.
Я приніс букет поету,
що в граніті тут стоїть.
Шапку перед ним скидаю
у пошані я, школяр.
Це — Іван Франко, я знаю,
наш великий Каменяр.
Нам Франкова слава світить
сяйвом рідної зорі...
І усі ми, львівські діти,
всі, як є,— каменярі.
* * *
РУШНИК
А моя матуся
ніжними руками,
а моя матуся
шовками-нитками
шиє-вишиває!
Я вночі проснуся,
а моя матуся
спати не лягає,—
шиє-вишиває!
— Скоро,—
каже мати,—
березня дев’яте.
Ми портрет
Тараса
рушником прикрасим.
* * *
РОЗПОВІДЬ ПРО ТАРАСОВУ ВЕРБУ
1
У дикій пустелі
далеко від нас
у царській неволі
карався Тарас.
Спитаєте, діти:
— Завіщо? Чому? —
Хотів Тарас волі
народу свому,
бо горе і сльози
були навкруги,
бо волю скували
царі в ланцюги.
— Вставай, мій народе,
вставай, не барись,—
промовив Шевченко,—
за волю борись!
Жени царя-ката,
вогнем осліпи! —
...Забрали в солдати,
в степи...
2
Чужими пісками
Шевченко ішов
і прутик вербовий
в пилюці знайшов.
Підняв Тарас прутик,
зрадів, як добром.
Згадав рідні верби
над рідним Дніпром.
І плакав, і мріяв,
і виніс води,
і прутик вербовий
в піску посадив.
В далекім степу
за Україною туга-журба.
3
Поїхали люди
з поклоном від нас,
туди, де карався
великий Тарас,
туди, де схилилась
плакуча верба,—
за Україною
туга-журба.
Віддавши належну
пошану-хвалу,—
зламали львів'яни
галузку малу
і бережно, ніжно,
як тільки могли,
тендітну галузку
у Львів привезли.
І в Стрийському
парку
зима — не зима,—
до сонця пагіння
своє підійма
вербиця, -
подібної
в світі нема!
* * *
ГОЛУБИ
Листя кленів прополоще
дощик теплий,
голубий.
І злетяться знов на площу
львівські голуби.
Назлітається багато,
дзьобиками:
тук-тук-тук...
Голубам
я дам зерняток
поклювати з рук.
* * *
ЛЬВІВСЬКІ КАШТАНИ
на перерву,
залишаєм шумно
клас.
Із каштанів
сонця мерву
вітерець
мете на нас.
Ми
прижмурюємо вічі,—
он ти, веснонько,
яка!..
Засвітила
білі свічі
на зелених
свічниках.
* * *
ДРУЖБА
У садку
у молодім
я малюю Галі
дім.
Галя ходить
в перший клас.
Ми —
ровесники якраз...
Разом
ходимо до школи
і не сваримось
ніколи.
У садку
у молодім
подарую Галі
дім.
В домі навстіж
вікна, двері...
Жаль,
що дім цей
на папері!
* * *
ПОМІЧНИЦЯ
Не сиджу у холодку —
помагаю днірнику.
Мию вікна в коридорі,
щоб шибки були прозорі,
порох вимету з кутка...
В мене вдача вже така,—
мусить бути
всюди чисто,
бо люблю я рідне місто
і шаную двірника.
* * *
ЗНАЄШ РІДНИЙ КРАЙ?
розлігся горілиць,
та й уголос
мріє Гриць:
«Я пішов би
в довгі мандри,
якби світ був
без границь.
Звідав би
незнані далі,
де смачні ростуть
мигдалі,
Африку,
де вічна спека...
Ех,
чому я не лелека!»
Грицеві кажу:
— Стривай,
а ти знаєш
рідний край?
* * *
МИ - БРАТИ
Ти — киянин,
бо від Кия...
Я — львів’янин,
бо від Лева...
Наша пісня, наша мрія
сонячна і кришталева!
Як Дніпро
з Дністром —
дві ріки,
що зливаються
край моря,—
ми возз’єднані навіки
після літ
розлуки й горя.
Тож батьків
велику справу
берегти нам
спільно треба.
Батьківщини
честь і славу
прапором
знесем до неба!
* * *
ДІВЧИНА АННИЧКА
Дівчина Анничка
ростом невеличка —
менша від Улясі,
що у другім класі,
й менша, ніж Орися,
що у першім вчиться!
А скажіть їй:
— Ти мала! —
верещить на півсела:
— Не боюсь собаки,
не лякаюсь киці,
я сама в криниці
наберу водиці!
Маю черевички,
дві нові спіднички,
я пасу гусята
літом біля річки!
Пізнаю здалека,
як шумить смерека,
як тремтить осика...
Чим я не велика?
* * *
У ГОРАХ
Ріки срібні,
гори сині.
Бачили таку красу?
З неба сонце
по драбині
сходить босе,
п’є росу.
Плай огляне
ясним зором,
збудить зайця
під кущем.
І покотиться
над бором
аж у вечір
обручем.
* * *
ГУЦУЛИК І СОПІЛКА
Не хотів ламати гілки,
але як же без сопілки?
Йти на вулицю дарма,
як сопілоньки нема!
Тож не гаяв ні хвилини —
через річку до калини
перебіг на дальній край.
— Дай мені, калино, гілку,
невеличку, на сопілку.
А калина: «Вибирай!»
Майстрував я цілу днину.
Замість грати,— сльози плинуть!
Йой,— невдача!
Йой,— турбота!
Лиш одна в сопілці нота!
Виглядаю з-за одвірка:
дівчина біжить Федірка,
старша мене на два роки.
Чей позбудуся мороки!
Підбігаю до Федірки:
— Придивися до сопілки,
грати в мене є охота,—
лиш одна в сопілці нота!..
А Федірка скоса — глядь:
— Проверти ще дірок з п'ять,
і минеться горе все,—
вітер пісню понесе!
Я послухався Федірки,
провертів кругленькі дірки,—
Понад гори,
Понад ліс
вітер пісеньку поніс!
За матеріалами: Марія Хоросницька, "Мандрівка по Львову". Вірші. Художник невідомий. Львів, видавництво "Каменяр", 1970, 39 с.
Більше творів Марії Хоросницької на "Малій Сторінці":
