Леся Воронина: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9" (повість). Розділи 19 - 27.


Леся Воронина

«ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, АБО ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ №9»

Повість

 

Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

 


РОЗДІЛ 19

 

ПОЛІТ КРІЗЬ ЧАСОПРОСТІР


«Запорожець» стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на маленький кумедний автомобільчик зовсім іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлене з якогось невідомого мені сплаву. Воно було пружне й надзвичайно міцне. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер було зрозуміло, чому я не відчував перевантаження, коли мій «Запорожець» стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.

Я зняв зі «свистка» кришку і побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абракадабра, а потім окремі літери почали складатися в слова:

«Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплеї потрібний час».

Я слухняно виконав інструкцію – обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на «свистку» крихітні кнопки – такі, як на електронному будильнику – і виставив час. Потім замружився й поклав руку на фотографію – просто на вершечок велетенської піраміди.

- Прошу пристебнути ремені безпеки. В разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися в часовому коридорі, – нагадав механічний інструктор.

- Нічого собі техніка! – обурився я. – А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту, і мене просто висмокче назовні. Тут ніякі ремені безпеки не допоможуть!

- Шановний Климе Миколайовичу, – озвався голос, чітко вимовляючи кожну літеру, – вступаючи до ТТБ, Ви заприсяглися допомагати нашій організації. Отож, прошу зосередитися й приготуватися до переміщення.

Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, замружитися – й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму й не заблукає на манівцях часу і простору.

Якщо ви думаєте, що політ на часольоті хоч трошки схожий на те, що нам показують у фантастичних фільмах, то це дурниці. Я теж чекав, що ось зараз навколо мене закрутиться вихор, мене затягне у гігантський коловорот і понесе із шаленою швидкістю крізь часовий тунель. Та навколо панувала абсолютна тиша.

Я розплющив очі, впевнений, що сталася якась помилка, збій у програмі, й часоліт, тобто старенький жовтий «Запорожець», стоїть собі спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби. Однак я в ту ж мить переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося зовсім непомітно. Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів.


Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир ШтанкоЛеся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

 

На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець піраміди гігантським ножем.

Колись батьки розповіли мені, що саме через цю дивну особливість – стесану верхівку, вибрали цю піраміду для розкопок.

«Хтозна, – подумав я тепер, – може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю «мічену» піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?»

Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі розсміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав несподівано голосно. Я перелякано затулив рота руками, та було запізно – я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні, жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьо-морди всеж випередили мене.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 20

СИНЬОМОРДИ НАСТУПАЮТЬ


- Часовий переліт закінчено! – нагадав про себе мій механічний інструктор. – Ми перебуваємо на африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2012 року.

- Зажди! – вигукнув я – Але ж я виставляв на дисплеї не 26, а 25 число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків.

- Пробачте, – так само спокійно відповів автомат, – як я вже повідомляв, ця машина є експериментальним зразком. Часом трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого – спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання, і ми вмить опинимося в потрібному часовому відрізку.

Я почав нервово натискати на кнопки «свистка». Руки в мене тремтіли, і я ніяк не міг набрати потрібні цифри. Коли ж урешті мені це вдалося, на маленькому екранчику засвітився напис: «Технічні несправності. Тимчасова зупинка програми».

Ляскання жаб’ячих лап ставало дедалі голоснішим. Треба було діяти швидко й упевнено. Я знав, що коли затримаюсь хоч на секунду, до мене допадуться блакитні жаби. І тоді, як обіцяв синьомордий любитель мух та метеликів під майонезом, я перетворюся на піддослідного кролика. Мить – і я вже сидів усередині «Запорожця», ще мить – і я, вхопившись за кермо, крутнув його так, що машина підскочила й полетіла по прямовисній стіні піраміди донизу.

Напевно, я б не ризикнув виконувати цей карколомний трюк, якби не знав, що мій «Запорожець» уміє стрибати, мов гумовий м’яч. І справді, зіткнувшись із землею, автомобіль підскочив кілька разів, а тоді благополучно спинився біля підніжжя піраміди.

Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. Небо було чисте й зоряне, а місяць сяяв так, що можна було добре роздивитися все довкола. Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо валялися інструменти для розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою і роздерті на клапті намети. Але людей не було ніде.

Я розгубився...

І враз побачив виразний слід. Це була накреслена на піску стрілка, спрямована вглиб пустелі. Я впізнав цю стрілку – то був герб Андрія Джури, нашого предка-козака, який під час військових походів скрізь, де опинявся, залишав після себе цей знак. Ми з батьком, коли ходили у походи, також позначали своє перебування викладеними з шишок, гілочок чи камінців стрілочками, що закінчувалися двома маленькими хитромудро закрученими літерами – ДІЖ.

Отже, батько знав, що я можу прийти на допомогу, і мені нічого не доведеться йому пояснювати. Тепер я почав розуміти – вся наша родина пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, ось тільки я довідався про це останнім. Я сів у «Запорожець», і мій вірний диво-автомобіль полинув по в’язкому піску легко, немов по розкішній асфальтованій трасі. Мені здалося навіть, що ми трохи піднялися над землею. І справді, коли я визирнув у вікно і глянув униз, то побачив, що ми летимо на повітряній подушці так, як на півночі їздять снігоходи.

За кілька хвилин я почув гуркіт мотору, й мене засліпили потужні фари величезного джипа, що мчав нам навперейми. Як видно, блакитні прибульці визнавали тільки такі – найбільші земні автомобілі. Спершу екскаватор, тепер цей автомобільний монстр зі здоровецьким бампером, купою різнокольорових фар та підфарників і величезним салоном для пасажирів.

З усіх вікон джипа виглядали огидні сині пики космічних хижаків, і до мене долинули вже знайомі звуки – свист, гуркіт і вереск. Так синьоморди спілкувалися між собою. Певно, космічні загарбники вже подумки потирали свої липкі перетинчасті лапи, уявляючи, як зараз вони завиграшки розчавлять мого маленького «Запорожця».

Та жовтий автомобільчик повторив той самий фокус, що й на моєму подвір’ї. Він раптово спинився – і в ту мить, коли велетенський джип мав розплескати нас, як млинець, машинка високо підстрибнула в повітря й приземлилася позад нападників. Блакитні космічні ропухи різко скерували джип праворуч, потім ліворуч. Ще кілька стрибків довкола заморочених синьомордів – і ось уже потужний джип лежить догори колесами, а всередині в ньому безсило борсаються блакитні пожирачі комах.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 21

КОЗАЦЬКА СВІТЛОВА АБЕТКА


Спекавшись переслідувачів, я розумів, що зараз головне – чимшвидше розшукати батьків. Адже я добре пам’ятав, що чужопланетних хижаків під час таємного бенкету в банку було кілька десятків. Довголапий синьоморд – той, що захопив мене на будмайданчику, сказав, що основний десант міжпланетних окупантів прибуває сьогодні рівно о третій ночі. Отже, у мене залишалося зовсім мало часу. Сподіватися на те, що часоліт запрацює, було марно – як повідомив мені автоматичний інструктор, це був лише експериментальний зразок машини часу.

«Ось чому пані Соломія (навіть подумки я не міг називати цю молоду вродливу жінку своєю бабусею) зникла з екрану в бабусиній підземній кімнаті, навіть не встигнувши проінструктувати мене як слід, – здогадався я. – Цікаво, чи удосконалила вона свій часоліт в майбутньому. Хоча, що це я? Майбутнє – ось воно...»

Я геть заплутався в цих часових загадках і вирішив, що спробую в усьому розібратися згодом. Тобто тоді, коли ми порятуємося від комічного десанту і врятуємо Землю від ненажерливих прибульців. Я почав роздивлятися навкруги й помітив, що на сусідньому піщаному пагорбі блимає слабкий червоний вогник. Придивився й помітив, що той вогник то засвічується, то згасає з різними проміжками часу.

- Та це ж таємна світлова азбука роду Джур! – вигукнув я, забувши, що, крім мого механічного інструктора, котрий час від часу дає мені настанови, поруч немає жодної живої душі.

Але зараз я так зрадів, помітивши блимання цього слабенького вогника посеред пустелі, що мені вкрай потрібно було хоча б із кимось поділитися.

- Розумію, – пролунало мені у відповідь, – моя господиня не раз розповідала про цю таємну абетку, яку винайшов козак-харак-терник Андрій Джура. Нею користувалися козацькі вартові, що пильнували у степу, чи не йдуть на Вкраїну турки чи татари. Козаки будували високі дерев’яні вежі так, щоб з однієї було видно вогняний сигнал, який посилають з іншої. І ось так, від вежі до вежі, той сигнал доходив аж до Запорозької Січі.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 22

У ВСЕСВІТІ ДРІБНИЦЬ НЕ БУВАЄ


Я скерував свого «Запорожця» у бік мерехтливого вогника, і за кілька хвилин ми вже здиралися на верхівку піщаної гори. Що ближче ми під’їжджали до червоного вогника, то меншим і слабшим він ставав. Я вже почав боятися, що це чергова пастка чи міраж, аж тут почув знайомий голос мами:

- Привіт, синку, нарешті ми тебе дочекалися!

- Ну що, перестав боятися? – озвався й татів голос, і вони обоє з’явилися з протилежного боку пагорба.

Тато тримав у руках невеличкого ліхтарика з червоним скельцем і говорив так спокійно й упевнено, що я й справді зовсім перестав боятися. За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ, а тоді здогадався – засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожими на кочівників пустелі – берберів. Не вистачало тільки каравану верблюдів і довгого, до землі, одягу.

Мені так багато треба було розповісти мамі й татові, що я просто не знав з чого почати. А найголовніше, що мене здивувало – то це те, що вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.

- Бабуся... – почав я, та мама мене перебила.

- Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок зі штабом ТТБ, – і мама по-змовницьки підморгнула мені.

- Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, – додав тато.

Я обурився:

- А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд і обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кокон шовкопряда? Я ледве від нього втік. А потім ще скажений голубий прибулець на екскаваторі. І ця жінка, яка каже, що вона моя бабуся, тільки з майбутнього.

Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:

- Климе, а хіба ти не помітив: ти ж майже вилікувався від страху! На жаль, таких як ти на Землі тепер дуже мало. Просто майже всіх мешканців нашої планети заразили вірусом страху. Протиотруту від цієї страшної епідемії винайшла наша бабуся, але річ у тім, що тепер вона потрапила в полон до синьомордів.

- А та... пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?

– Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама з собою в іншому часі. Тоді відбуваються непоправні зміни у Всесвіті. І невідомо, як піде ціла історія людства.

- Через таку дрібницю? Це неможливо!

- У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас залишилося якихось дві години. Треба зустріти наших космічних гостей як слід.

 

* * *

 

Розділ 23

ЗБРОЯ ПРОТИ КОМАХОЖЕРІВ


Мама й тато швидко вскочили до жовтого «Запорожця». Цього разу ми з мамою сіли на заднє сидіння, а тато вхопився за кермо, натиснув на якийсь важіль, і наша диво-машина піднялася в небо й стрімко полетіла до піраміди зі зрізаною верхівкою. Тато керував автомобілем так упевнено, що я зрозумів – він їздив на часольоті не раз. А я з подивом відкривав у непоказному обшарпаному «Запорожці» все нові й нові властивості.

- Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня з сивою гривонькою, а ще дуже любить мугикати собі під ніс пісню групи «Бітлз» «Yellow submarine», що в перекладі означає – жовтий підводний човен. То, може, наш «Запорожець» і під водою може плавати?

Тато тільки усміхнувся й пробурмотів:

- Я радий, що ти став таким спостережливим. Що ж, цілком можливо, що ця машина універсальна. Бабуся вклала в неї усі свої знання й уміння.

Я вже хотів розповісти про те, як заклинило ключ від часольоту і він помилково заніс мене не в той день, але вирішив, що з’ясую це пізніше, за сприятливіших обставин.

А зараз, зробивши два кола над усипальницею фараона, наш автомобіль беззвучно приземлився біля південної стіни піраміди.

- Швидко за мною, – прошепотіла мама і побігла до стіни. Вона торкнулася суцільної, гладенько обтесаної кам’яної брили, натиснула на якусь невидиму кнопку – й велетенська стіна раптом почала опускатися вниз, і врешті перед нами відкрився широкий прохід усередину гробниці. Тато швидко заїхав туди на часольоті, ми заскочили за ним, і за мить стіна вже стояла на місці.

- А тепер поводьтеся дуже тихо, – наказав тато, – синьоморди мають гострий слух. До того ж вони вміють перехоплювати людські думки на відстані. Це давня войовнича цивілізація. І вони мають багатий досвід у захоплені нових планет. Зброї проти них практично не існує.

- Взагалі-то зброя є, – тихо промовив я. – Щоправда, я не знаю, чи ми зможемо нею скористатися.

- Ти жартуєш, яка зброя? – дорікнула мені мама. – Хіба можна сміятися в такий момент?

- Я не жартую, – від хвилювання у мене пересохло в горлі і я ледве видавив із себе: – Мухи!

- Про яких мух ти говориш? Так, ми знаємо, що блакитні жаби люблять ласувати нашими комахами, але до чого тут зброя?

Я пригадав, як сьогодні зранку звичайна муха подіяла на довголапого прибульця, як він втратив пильність, а згодом взагалі захропів, повністю відключився, проковтнувши одну-єдину муху.

Мені знадобилося лише кілька хвилин, щоб детально описати бенкет, який зафільмували Жук та Заєць, і розповісти про з’їдену муху, яка подіяла на прибульця, як снодійне.

Батьки перезирнулися, а тоді схопили мене в обійми і тихенько, щоб не почули хижі чужопланетяни, крикнули:

- Врятовані!

 

* * *

 

РОЗДІЛ 24

ЖУК І ЗАЄЦЬ ВТРАЧАЮТЬ НАДІЮ


Правду кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те, що комахи діють на синьомордів як снодійне, – але де ми наберемо стільки комарів, мух та усіляких кузок? Проте скоро я дізнався, що стародавні перекази й таємниці родини Джур можуть стати у пригоді всьому світові.


Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир ШтанкоЛеся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

 

Мама клацнула вимикачем, і я побачив, що стою посеред добре оснащеного центру керування. Тільки зрозуміти, чим саме керують із цього центру, я не міг. Та ось відчинилися невеличкі бічні дверцята і до кімнати увійшли... Жук та Заєць. Однак тепер вони були одягнені не як блазні – у чудернацькі ковпаки з дзвіночками й розшиті срібними зірками плащі. Ні, переді мною стояли справжнісінькі мешканці пустелі – бедуїни. На головах в обох були намотані високі тюрбани, а вбрані вони були у довгі, до п’ят, сорочки.

- А ви як сюди потрапили? – вражено запитав я у хлопців.

- Ось це якраз було зовсім просто – у нашому Таємному Товаристві Боягузі є й льотчики. Якихось три години польоту, і ми опинились в пустелі, – пояснив Заєць.

- Представники нашої організації роблять усе, що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше людей.

Побачивши моїх батьків, хлопці усміхнулися, але за мить їхні обличчя знову спохмурніли:

- Ми обстежили всі навколишні селища бедуїнів. Серед них немає жодного здорового. Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія... – Жук із надією глянув на моїх батьків.

Але тато заперечливо похитав головою.

- У такому разі нікому буде чинити опір десанту прибульців, – сумно промовив Заєць і, здається, вперше я не побачив на його обличчі посмішки – звичний оптимізм зрадив і його.

- Ніколи не можна впадати у відчай, – заперечив тато і поманив нас усіх за собою.

Він рушив по вузеньких сходах. Стеля у цьому тісному коридорчику, що круто здіймався вгору, була зовсім низька. Навіть мені доводилося пригинатися. А тато зігнувся майже навпіл. Та наша маленька група подовжувала вперто підніматися все вище й вище. Врешті ми дійшли до другого рівня піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати.

- Та це ж наш родовий знак! – мимоволі вихопилося у мене, коли я побачив на стіні вирізьблену стрілу з двома літерами на кінці – ДІЖ.

- Так, тут ще чотири століття тому побував наш прапрапрадід Андрій Джура. Він справді був джурою-зброєносцем у козацького ватаж-ка-характерника Омеляна Мухи. І знаєш, чим прославився той характерник? Він знав, як привертати цілі хмари комах і нацьковувати їх на ворогів. Звідти й отримав прізвисько – Муха.

– А твій пращур перебрав від Мухи його таємні знання, – додала мама. – Разом вони мандрували по світах, разом вивчали науку характерництва. А згодом усе, що знали, сховали тут, серед непролазних пісків африканської пустелі. І ця піраміда – їхнє послання в майбутнє. Нам із татом пощастило розшифрувати майже всі закодовані знаки. Залишилося зовсім небагато, і ми зможемо прочитати весь стародавній заповіт. Але головне, що ми знаємо приворотний сигнал, який збере сюди мільйони комах.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 25

КОСМІЧНІ ЗАГАРБНИКИ ПРИБУВАЮТЬ


Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.

Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю ночі.

- Здається, прибули наші незвані космічні гості, – дуже спокійно сказав тато, потім провів рукою по намальованій стрілці. В ту ж мить у стіні відкрилася ніша, з якої тато витягнув невеличкий металевий предмет. Так, ніби він робив це щодня, тато приклав предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструменту.

- Та це ж дримба, – прошепотів у мене за спиною Заєць, – тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.

Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, й на свист вітру, і на дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люку. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк. Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямованого на усічену верхівку піраміди.

Коли наша невеличка команда вийшла на верхній майданчик, усі світлові промені вмить зосередилися на нас. Я відчув себе таким же беззахисним і маленьким, як та муха, котру сьогодні вранці на моїх очах проковтнув довголапий синьоморд.

- Вони знижуються, – тихо промовила мама й узяла мене за руку.

- Я не думав, що їх буде аж так багато, – завважив Жук, і я відчув, що він, попри всі намагання, страшенно хвилюється.

- А я почуваюсь, як на арені цирку, – пожартував Заєць, і раптом підстрибнув і зробив у повітрі сальто-мортале.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 26

А ТАТО ГРАЄ НА ДРИМБІ


Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він упевнено продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до цих звуків почали долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на суцільний мільйоноголосий хор. То до нашої піраміди наближалися величезні хмари оскаженілих комах!

За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі – кузьки усіх кольорів і розмірів. Зненацька я почув знайоме ляскання – то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, які вже встигли поласувати нашими мухами та комарами раніше, й тепер їхній потяг до земного делікатесу був непереборний.

Спершу я злякався, коли побачив, як із-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.

- Стережіться! – вигукнув я і вже хотів ховатися назад, усередину піраміди.

Але мама заспокоїла мене та хлопців:

- Погляньте, їх не цікавить нічого, крім поживи.

Не зважаючи на нас, блакитні жаби почали несамовито крутитися на всі боки, раз у раз підстрибуючи, висолоплюючи довжелезні язики й хапаючи все нових і нових комах. Як видно, їхня дивна поведінка зацікавила прибульців у капсулах, бо у прозорих літальних апаратах відкрилися люки, звідти вилетіли довгі драбини, по яких почали спускатися донизу космічні хижаки. Ще у повітрі, перебираючи довгими перетинчастими лапами по щаблях, космічні хижаки почали хапати комах. Видно було, що земні мухи, комарі та ґедзі вразили чужопланетян у самісіньке жаб’яче серце.

– Погляньте, вони щось переказують тим тварюкам, що залишилися у капсулах, – закричав спостережливий Заєць, показуючи на синьомордів.

І справді, ті прибульці, що спустилися з капсул по драбинках, почали свистіти, клацати й кумкати з такою страшною силою, що їх, певно, почули й на віддалених планетах.

У нас позакладало вуха, а синьоморди, що залишалися у капсулах, отримавши цінну інформацію про наших неперевершених кузьок, задраїли люки – і за кілька хвилин приземлилися посеред піщаної пустелі.

Ще мить – і цілі зграї прибульців з радісним кумканням почали вистрибувати на пісок, на ходу ловлячи комах. Це було схоже на масовий сказ. Тепер небезпечних космічних окупантів можна було брати голими руками. Вони не помічали нічого, окрім смачної поживи, що хмарами кружляла навколо них.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 27

Я РОЗМОВЛЯЮ МОВОЮ СИНЬОМОРДІВ


Тепер я зрозумів, чому тато казав про синьомордів, як про представників страшної цивілізації міжгалактичних загарбників. На спині у кожного з прибульців висів апарат із широким дулом і приладнаний до нього балон.

- Це газ, – сказала мама. – Він може спаралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять із нею, що схочуть. Ми змогли дістати кілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, й дослідили їх.

Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:

- Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося: представники цієї агресивної цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти будь-кого. Особливо небезпечний вірус, що його розносять ці паразити, – вірус страху.


Леся Воронина, Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9, повість. Художник Володимир Штанко

 

Край неба поволі ставав рожевим, потім з-за обрію вигулькнуло пурпурове сонце, і над пустелею розвиднілося. Картина, що постала перед нашими очима, була фантастична. Скільки сягало око, пустеля була вкрита велетенськими блакитними ропухами, що лежали на піску догори черевами й голосно хропли.

- Оце так непереможні космічні завойовники! – зареготав Заєць.

- Страшна загроза людству! – зневажливо докинув Жук.

- Вони просто обжерлися і впали в сплячку, – пояснив тато.

- Треба скоріше їх знешкодити, бо вічно грати на дримбі наш тато не зможе, – по-діловому промовила мама.

- А головне: скоріше дізнатися, куди синьоморди заховали нашу бабусю, – озвався я. – Гадаю, найбільше про це нам може розповісти ось цей мухожер, – я показав на мого давнього знайомого синьоморда, що лежав, розкинувши лапи, посеред майданчика. Нападника легко було впізнати, адже після того, як він гнався за мною на екскаваторі й перекинувся, на лобі в ненажери вискочила велика синя ґуля.

– Цікаво, як довго синьоморди спатимуть? – замислено промовив тато. – Якщо кожен із них проковтнув щонайменше сотню комах, то годин зо п’ять вони хроптимуть. Що з ними робити далі, я поки що не знаю, але головне їх чимшвидше знешкодити.

Я підійшов до чужинця з ґулею на лобі й обережно поторсав його за плече. В ту ж мить у голові в мене залунало:

– Як смачно! Як поживно! Земні комахи – найкращі в усій галактиці!.. А стару чаклунку ми гарненько заховали. її тепер ніхто й ніколи не знайде. Та й шукати буде нікому. Наш десант окупує всю цю планету. Спротиву аборигени не чинитимуть – всі вони заражені нашим вірусом. А хто не піддався, тому силоміць зробимо щеплення. І ніяка протиотрута не допоможе. Ось тільки б допастися до їхньої секретної лабораторії... Цивілізація блакитних жаб – найвеличніша цивілізація Всесвіту! Ми нездоланні! Люди стануть нашими рабами й працюватимуть на мушиних фермах – вирощуватимуть комах-бройлерів. Ми експортуватимемо чудові комашині консерви в кожен куточок галактики!

Я отямився лише тоді, коли тато сильно струсонув мене за плечі. Виявляється, я так перейнявся думками синьомордого чужинця, що почав свистіти, кумкати й клацати язиком.

Оговтавшись, я коротко переповів усе, про що довідався, вступивши в телепатичний контакт із космічним хижаком, і побачив, як мої батьки й Жук із Зайцем захвилювалися.

Стало зрозуміло, що святкувати перемогу ще зарано.


За матеріалами: Леся Воронина. Таємне Товариство Боягузів та Брехунів. Повісті. Художник Володимир Штанко. Київ, видавництво "Грані-Т", 2012, стор. 73 - 102.

 

 

Усі розділи книги Лесі Ворониної "Таємне Товариство Боягузів та Брехунів":

Леся Вороніна, Таємне Товариство Боягузів та Брехунів, повісті. Художник Володимир Штанко
Одного дня звичайнісінький хлопець, життя якого досі було похмурим і буденним, захворів. Проте виявилося, що «хвороба» ця незвичайна, і, якщо чесно, навіть дуже захоплива. Не треба лежати в ліжку, викликати лікаря й приймати ліки, адже ця хвороба — пригодоманія! Перший її симптом — поява дивовижних космічних прибульців, котрі хочуть заразити весь світ вірусом страху. Другий симптом — це коли твої мама з татом і навіть бабуся виявляються супергероями, здатними переноситися в часі й просторі. І третій симптом — це така блискавична зміна подій, що зупинити чи перервати їх неможливо. Та й не варто, адже перш ніж рятувати світ від прибульців-синьомордів, нашому героєві треба змінитися самому: долаючи страх, пройти небезпечні випробування, навчитися миттєво приймати рішення, від яких залежить доля людства, і головне — завжди бути готовим до неймовірних пригод! Прочитавши динамічні й захопливі повісті відомої письменниці Лесі Ворониної, ви не лише станете учасниками фантастичних подій, а й зрозумієте, що людина, яка здолала свій страх, може перемогти наймогутніших ворогів. Навіть підступних синьомордів...
 
 

Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:

Дитячі повісті Лесі Ворониної

Дитячі повісті Лесі ВорониноїУ підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів"  
та «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях» і «Таємниця золотого кенгуру», що увійшли до книги "Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру".
Дитячі оповідання Лесі Ворониної
Читайте оповідання відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної: "Слон на ім’я Ґудзик", "Хлюсь та інші", "Пригоди голубого папуги".

Останні коментарі до сторінки
«Леся Воронина: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9" (повість). Розділи 19 - 27.»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka