Збірка поезій "Рінь" (Олег Ольжич)

 Олег Ольжич

Збірка віршів "РІНЬ" (Львів, 1935) 

РІНЬ

Де шлях у жовті врізується стіни 
І урвище над закрутом стремить, 
Наш погляд, неуважливий на мить, 
Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вона суха і сіра. Але вії 
Примкнеш перед камінням у піску - 
І раптом чуєш силу вод рвучку 
Та різкість вітру, що над ними віяв.

***************

                         Л. Мосендзові

Поважна мова врочистих вітрин, 
Уривчаті передвіку аннали.
- "Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали".

- "Мене забито в чесному бою, 
Поховано дбайливою сім'єю.
Як не стояти так, як я стою 
В просторій залі мудрого музею?" -

Так виразно ввижається мені 
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись у простім курені 
Над озером з ясними берегами. 

Скільки сонця ллється на землю, 
Як зітхає земля по зливі.
Від води обважніла зелень,
Від проміння - брунатне тіло.

У правиці бадьорий кремінь, 
У долоні медові смокви.
Чи не ласка на чолі в мене,
Чи не щастям іскриться око?

Наше плем’я не є велике,
Та по шатрах доволі страви.
Лев пругастий, загнуті ікли, 
Заховався в пожовклих травах.

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі.
Злотне небо сперлося на скелі.
Ззаду плещуть огнища веселі.
Вколо ватер друзі, теж веселі.

Г ей, чужі нездолані долини! 
В'ється дим і плине в бік долини. 
Так на завтра ми туди поплинем. 
Як ріка нестримана, поплинем. 

І блиснули на сонці ножі,
І метнулись червоні обличчя,
І упав на пісок, і лежить,
І, байдужий, помстити не кличе.

Золота-золота борода 
Підпливає рожевою кров'ю, 
Двадцять літ - незабутні літа! - 
Жив він сам небезпечною грою.

Синє - небо і синя - ріка.
І удари по ній - кришталеві. 
Попливли. І в дібровах стиха,
Як затихнуть чутки по купцеві.

Поля - облоги і бур'ян.
Все рідше й рідше плуг їх оре. 
Молошний ранішній туман 
Про щось заховане говоре.

Щороку меншають стада. 
Страшні хати у тихім сконі. 
Зате бо кожному влада, - 
Дорожча зброя і комоні.

І часто стихне раптом сміх 
У гурті між чоловіками.
І слово Південь з уст тонких 
Зірветься і впаде, як камінь. 

Вчора лишились за нами у мряці ліси, 
Вчора відкрилась рожева умита долина, 
Хлипає тихо розбита рука. - О, як пси, 
Билась за місто блискуча дружина! -

Чудно, так чудно ходити по камені цім, 
Пальцем торкати розставлені білі фіґури. 
Знов іде хмара і стомлено котиться грім. Д
рузі жартують, вбираючи козячі шкури. 

 

***************

ҐАЛЛИ

О, невмолимі скам'янілі дні.
Міцна рука над людьми і богами!
... Чигає там, у сірій далині,
Лягає горами за нами.
Ми подолаєм знов. Ще не одні 
Нам скоряться. Над все є вірна криця. 
Та нам також судилося розбиться 
Колись і десь об гори кам'яні. 

*****************

НОВОБРАНЕЦЬ

Такі чужі ці низькі, синяві гори.
Когорта прийшла в село на спочинок. 
Поховались біляві полохливі дівчата.
Нависає гілля могутніх дубів.
О, шляхи ці і курява, і ґальські простори. 
Товариші оповідають сміховинок.
Вечір. Мариться біле кампанське місто, мати, 
Скромна сестра і галас малих братів. 

******************

ҐОТИ

Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні. 
Мій меч бренить, та чую, що на грані 
Мене не зрадять крицеві долоні.

Учора твердо так, без повороту 
Промовив: ні, суворий до останку. 
І цілу ніч під бурю і під слоту 
Процілував я оп’янілу бранку.

Хай анти ждуть за річкою в тумані, 
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ голубий на грані 
Не осінить мої гарячі скроні. 

Тісно увечері. Душать прокурені стіни.
Вийшов. Розглянувся. Снігу по пояс.
Сонце кривавиться в пущі. Ворушаться тіні. 
Тепло. А голос - як оливо, голос.

Десь він іде, Коляда, десь ступає широко. 
Місяць - і вкриють галявини радісні вруна... 
Місяць - і знов над борами, і знов, як щороку, 
Гуси напнуть у блакиті незлічені струни. 

***************

ЗМІЙ

Ніч усю верзлися сни недобрії,
Рідний замок в мареві заграв.
Цілу ніч, такий страшний, на обрії 
Срібний місяць пущами блукав.

А сьогодні вітер квилить мевою, 
Горда скеля стогне, мов струна. 
Припада голубкою рожевою 
Королівна зимна до вікна.

Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий, 
Безголовим впасти під коня...!
Сім голів я маю, надокучливий,
Та єдине серце маю я. 

*************

НІЧНИЙ НАПАД

Перекинувся у небі місяць.
Духи вже його третину з'їли.
Та доволі ще спливає світла,
Щоб пройти крізь нетрі занімілі.

Ось вже чути дим безжурних огнищ, 
Вже лунають співи очманілі...
В нас криві ножі, блискучі списи,
Білі знаки бойові по тілі.

Утікає скільки сили місяць, 
Западає навскоси за мряку... 
Догадались - і товпляться нетрі, 
Зазирає гілка за гілляку.

Та як нагло увірвуться співи,
Як заб’ється бубон з переляку - 
В нас криві ножі, блискучі списи, 
Бойові по тілі білі знаки. 

Наш табор між чагарниками,
І синя - лінія лісів.
Щитів і шкур гарячі плями,
Сліпучість сонця і списів.

Щодень, щоніч, то менша віддаль. 
Легкий похід без вороття!
Наш бог - маленький чорний ідол 
В наметі нашого вождя.

Ось він виходить - серце львине - 
На тіло бризнула роса.
Ніхто списа, як він, не кине 
І не відіб'є так списа!

І над річки вогню і крови,
Над власне горло - дорогі 
Нам очі тужно-гебанові 
І руки юні і тугі.

Хтось метнув неминучу стрілу. 
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір. 
Чисті барви на диво веселі. 
Замість неба, і міста, і гір - 
Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли-Один, 
Тільки ласка-стріла твоя злотна. 
Замість жаху бездонних глибин - 
Дай узріти барвисті полотна! 

***************

МОНАСТИР

Вранці - сонце і небо чисте,
І пташині радісні хори.
О, хвала, хвала Тобі, 
Христе, Ісцілилося серце хоре.

І пожовклій руці - ніга,
І червневий день - миттю, 
окривати Твою Книгу 
Позолотою і блакиттю.

Де вагання всі молодечі,
Де лицарські мої гордині?
І кладе цинобровий вечір 
Темно-сині, густі тіні.

****************

АКВАРІУМ

                                        М. А.

На хмурих сходах зупинись на мить 
Заглянути у казку баговинну.
Ось промінь впав з-посеред верховіть 
І засвітив його шматком бурштину.

На листя ти задивишся бліде,
На черепашку равлика прозору,
І в цю хвилину дівчина пройде 
З школярським ранцем сходами нагору.

І ти вже знаєш: проминуть роки,
А ти ховатимеш, немов коштовність,
Води бурштин і одягу кратки,
Однаково прекрасну невимовність.

***************

ПРИСВЯТА

                         А. М.

У твоїх покоях сутінь,
Синя сутінь звідкись з України,
І журбі в них так безпечно.
Його образ, тихий літній вечір 
Над смутними луками Горині,
Образ тихий, наче вечір.

А ти знаєш, сьогодні уранці розривалися хмари 
І з прокльонами сонце шалене било в дужі літаври. 
Там, горою, по стернях, величні й страшні, як почвари, 
Переходили люди з серцями мідяними!

***************

РОБІТНЯ

День - прямокутник матового шкла, 
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.

Просте каміння - як прості слова, - 
Відбите листя - шелести і шуми, - 
Вони звучать, мов мушля, що хова 
Ще музику глибинної задуми.

Чим заступити ці легкі рядки,
Прозору радість творчого спокою, 
Речевість і упевненість руки?
Та вийдеш ти з затишного покою

І десь на розі, десь, де ми берем 
До рук газету, в поспісі зім'яту, 
Тебе розітне лезами сурем 
Невблагана екстаза атентату. 

Страшно в горах вночі в самоті хати.
Небо чорне, низьке випива вічі.
Час біжить, час бренить, час сплива в вічність. 
Тіло прагне дванадцять синів мати.

А на долах вітають пору яру.
Душі - дзвінко-стрункі і тіла - пружні.
І тортури стріча й стріча кару 
Гордовита зухвалість, тверда мужність. 

*****************

РЕВОЛЮЦІЯ

Сховалось равликом місто. 
Січе його дощ, січе.
В під'їздах будов - тісно,
Набої через плече.

Забиті. Числить? Ледве. 
З-під мурів - повів гниття. 
Життя, що таке щедре, - 
Багате таке життя.

Хто дихав хоч день так вільно, 
До смерти хмельний украй.
Ти збурилось пінно-пінно 
І - вилилось через край. 

****************

ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла 
Ще там, на майдані міськім. 
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне, 
Ступає в холодних рядах. 
Довіку його не обійме 
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю 
І вперто повзе наперед.

***************

Дванадцять літ кривавилась земля 
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля 
Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла, 
Тулили марно немовлята лиця. 
Проте їм чорне лоно віддала 
Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори 
Брати, суворі і великі.

Пройшли пурпурні фенікійські дні, 
Замкнувши цикль, і знову так потрохи 
Згризає час суворо-мовчазні 
Граніти легендарної епохи.

О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах обважнілі віти. 
Страшна вагітність, що несе плоди, 
Які аж правнукам узріти.

І ці стрункі, сухі чоловіки.
В їх простоті ясній, давно-минулій,
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який 
З-посеред них є Сервій Туллій?

Заходить сонце. Кане тишина.
Холодна алябастрова Атена.
Не повернула втомлена луна 
Лже-патетичний оклик Демостена.

Над морем день у день важка імла, 
І обрис гір в ясних дубах і липах 
Не відгадать, як помислів чола 
Розважного і хитрого Філіппа.

А там, в майбутній злотній далині - 
Шалені коні і гарячі лиця,
Персеполіс у димі і огні 
І Олександра божеська десниця. 

****************

                 "А гострозоре, мужнє покоління 
                  Уже росте на молодій землі".
                                          П. Филипович
                                   
Воно зросло з шукання і розпуки, 
Безжурно-мужнє, повне буйних сил, 
Закохане в свої тугії луки 
І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою, 
Не знаючи вагання і квилінь, 
Покірну землю чути під ногою 
І пити зором синю далечінь. 

На полях сторожкого сьогодні 
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми братні!...
Ой, не так неохоче стріляє 
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та завтра без ляку 
Із світанком піднімемось сивим.
Ну, шалена це буде атака 
І скінчиться, звичайно, - проривом. 

І дні, і ночі. - Та ж коли, коли? - 
Весна. - Остання чи передостання? - 
Хіба ж не всі прекрасні ми взяли 
Дари дитинства і дари кохання?

Душа рікою вийшла з берегів.
- Верніть її в джерела воркітливі! - 
І небо - синь, і синява - розлив.
І хвилі каламутні і мінливі.

Вдивляйся в неозору далечінь.
- А серце, серце - прапором тріпоче! - 
Різкіший вітер чи гостріші очі?
О, шал непогамованих хотінь,
О, ласка - путь коротку і квапливу 
Скінчити незміримістю пориву!... 

Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само 
В красі неповторимій і суворій.

Що вибереш, чи образ бездоганний, 
А чи праобраз для усіх один? 
Міцніша віра і дзвінкіший чин 
За словоблудіє і за тимпани!

Ось сходить, виростає, розцвіта 
Благословеніє не форми, - сути.
Одвага. Непохитність. Чистота. 
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!...

Колись нащадкам стане час наш - "час 
Понурих воєн, варварських звичаїв"... 
(Цей час ласкавий, що так щедро нас 
Чеснотами одвічними вінчає!...).

На згарищах, що їх покриє порох,
Не залишиться статуй кам'яних:
Лише - легенд безсмертних кілька... 
Й їх Втілятимуть у безконечних творах.

І жили у розкошах, слабі і блудливі,
І не вірили в велич Кінця.
Та колись уночі, в блискавицях і зливі,
Він злетів у порожні серця.

Вранці вийшли з домів виногради зрівняти 
І зрубати оливні гаї.
І безумна пустиня надхненним, як мати, 
Смаглі груди одкрила свої.

Грізний Боже суворих і гордо-убогих,
Купино невблаганних пустель.
Ми тобі покладем суходоли під ноги 
І запалимо жертви осель. 

*****************

СТРАШНИЙ СУД

(примітив)

Посеред лісів, степу 
Ловіте тугу труб,
Двигтить і земля, й небо, 
Надходить Страшний Суд.

Роздайте одежі гарні 
І коні, й воли всі. 
Достаток - одна марність, 
І щастя - сліпий гріх.

Забудьте жінки й діти,
Невільні звільніть серця.
Легкі і ясні йдіте 
Зустріти лице Отця.

І небо, й земля в хмарі. 
Нечуваний вітер дме. 
Господнє ім'я - Кара.
Господня хвала - Меч. 

*************

ВІЗІЯ

Вітри од краю до краю,
Від рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір'ях клунки, попони. 
- І не в безвісті шлях цей? - 
Широкогрудих коней 
Із стайні ведуть бігцем.

На ґанку ще раз мати,
А ти вже доп'яв стремен. 
Хлопчак, що його не взято, 
Ховається під брезент.

І рветься, рветься фіртка 
Квітника із слідами чобіт. 
Обози - обози тільки.
На Захід ідуть і Схід.

***************

                "Tertia post illam successit aenea proles@
                 Ovid. Metam. Lib. 1.125.
                 

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, 
Мед приручених бджіл, золотавість сп'янілого тіла, 
Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий. 
В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави. 
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба, 
Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.

А земля - не земля, тільки цегла руда і рапава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави, 
Куті щирою міддю важкі боєві колісниці.

Біля мертвих джерел, по зів'ялих скелистих вертепах 
Не мавки полохливі - гніздяться огненні дракони. 
Пнуться стіни твердинь на горах серед голого степу,
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.

Віку бронзи, це ти, це твоє ненасичене сонце 
Нерухомо повисло мутне над сухими борами 
І бренить, і дзвенить, і гуде... І здається, що сон це,
І здається, що захід - це паща нелюдської брами.

Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло майбутнього люті ворота. 
Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі 
І поволі тонути в жахливих іржавих болотах.

І співати про зміїв і Львів, і горіння одваги,
Про нечуваний скарб, у потворній печері укритий,
І, збираючись в грізні, жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.

Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку,
У змаганні із світом, у бої з самими собою,
Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике 
І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза мав взори нестерпно-пекучі,
Взори того, що гарне, і того, що світло-величне.

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте - на світанні, за дня вітряного - срібляне, 
Мідь розтоплена - озеро те ж в надвечірніх годинах,
І застигле залізо - вночі, у холодних туманах.

Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це. 
Дня і місяця, й року чотири пори, а на ґльобі - 
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце. 
І для нього судився довічний почварний колобіг. 

***************

На трьох горбах під знаками орла 
Ми кладемо прямі основи міста. 
Видноколом утомленим лягла 
Навколо нього далина імлиста.

О, горда певність дужої руки, 
Набряклих м'язів радісне щеміння 
І дух, бадьорий, гострий і п'янкий, 
Розколотого долотом каміння!

Зайнявся ранок, вечір зажеврів - 
Горить червоно понад нами порох.
І ждуть жінки із стравою мужів 
У білих, простих і важких уборах.

А в сутінках, коли пора кінчать, 
Коли сурма усіх спочити кличе, 
Ще довго на риштованнях стоять 
Стрункі і невгомонні будівничі. 

*******************

ГАННІБАЛ В ІТАЛІЇ

Він покотився з опалених гір,
Важка лавина тіл людських і зброї,
Етрурії і Ляції простір 
Роздерти боєвих слонів сурмою.

І Требія. І Канни. І ганьба
Двох консулів перед лицем полону.
І кожний раз з Великого Горба 
Нервовий марш нового легіону.

І скрута знову. Завтра, чи тепер 
Кінець, що наближається без стриму... 
Здавалося, у попелі умер,
Погас вже гарячковий огник Риму.

Та клали новобранець і едил 
На кожний шлях, що Він по ньому рушив, 
Щити-списи, важке залізо тіл 
І крицеві холодні леза-душі.

Він спотикався, ранився об них,
І кров гаряча, як піски пустелі,
На горду землю в корчах кам’яних 
Прорвалася, мов струмені веселі.

Тоді стара вовчиця язиком 
Прибігла облизати чорний камінь. 
Постояла, оглянулась кругом 
І назирці побігла за полками. 

ІІ

Ось раптом похід скоршає помалий, 
Зітхають груди, попускають жили.
Це наші легіони, Ганнібале,
Незримі Альпи ззаду залишили!

Спадає схил нестримано і круто.
Не місце ласці і не місце скарзі!
І б'є холодний град жорстоко-люто 
Сріблом і міддю плодоносний Тарзіс.

Важкі триреми - ворога потала - 
Міцні борти, просмолені вітрила,
Як кволо ви в блакиті потопали,
Як чадно серед темряви горіли.

Як кидалась ти на списи і луки, 
Пунійська Львице, яросте Ваала.
Від буряного гніву до розпуки 
І від розпуки до нового шалу.

Хай Мардука огонь палає досі - 
Розслаблені розкошами коліна.
Жіночі перса і туге волосся 
Тебе вже не врятують, Картаґіно!

Далеке місто на узгір'ях синіх.
Де линуть хмари і вітри північні,
Тебе приносить жертвою пустині 
І здобуває нагороду - Вічність.