Еліна Заржицька
ПИЛИНКИ-ПУСТУНКИ
– Мня-ау! – сказав Кіт, з огидою оглядаючи свої лапки. – Знову митися доведеться – скільки на підлозі пилюки… Чому цього пилу завжди так багато?
– Чим нас більше – тим веселіше жити, – відповіли йому Пилинки.
Вони зіскочили з сонячного Промінчика й затанцювали гопака.
– Який жах! – поскаржився Кактус. – Ці Пилинки такі невгамовні, такі метушливі, що у мене від їх витівок у носі свербить.
– Будемо гратися? – шурхнув Вітерець, зазираючи у кімнату. І, не дочекавшись відповіді, підкинув Пилинки вгору, до стелі.
– Пчхі-і-і! – чхнула Люстра. – Дзинь-дзяк! – затріпотіли, вдаряючи товстобоку Лампочку, дрібненькі кришталики.
– Яка вона гладенька, лискуча! – раділи Пилинки, вкриваючи Лампочку суцільним сірим шаром.
– Відчепіться! – зайшлася криком Лампочка, намагаючись позбутися пройдисвіток, зігнати їх зі своєї, колись прозорої, шкіри.
– Знову цей пил… – зітхнула Мама й дістала Пилосос.
До кімнати увійшов Хлопчик.
– Допоможи мені прибирати, синку, – попрохала Мама. – Інакше я не встигну приготувати обід.
– Ми з Пилососом давні друзі, тому охоче попрацюємо разом, – погодився Хлопчик й увімкнув Пилосос.
Намагаючись перекричати басовите гудіння, Хлопчик заспівав бадьору пісеньку.
– Треба тікати звідси, – вирішив Кіт. – Цей гамір заважає мені відпочивати.
І, помахуючи хвостом, він велично покрокував до кухні, намагаючись опинитися подалі від надокучливого залізного звіра й поближче до улюблених смачних котлет.
Саме у цей час Пилосос вправно тицяв довгий ніс у найдальші закутки.
– Де ви, рідненькі? Куди заховалися? – пахкав він, підстрибуючи спересердя.
Пилинки задоволено реготали й перелітали з місця на місце.
– Знову бешкетувати? – розлютився Пилосос. – Ото я вас… Зупиніться! Від мене вам не втекти! Все одно, спіймаю та з’їм!
– Горлаєш, аж на десятій вулиці чути, – дражнилися Пилинки. – Ми на книжковій шафі. Хіба не бачиш?
– Ні, ми тут! – гаморили з карниза інші.
– На нас подивися! – кричали Пилинки, які мешкали у скляній вазі.
– Стривайте, дурненькі, почекайте на мене! – ревів Пилосос.
– Ти вже прибрав, синку? – поцікавилася Мама, яка вже не тільки приготувала обід, але й розклала посуд.
– Ні-і! Ці Пилинки хитрі, вони від нас ховаються, – в один голос поскаржилися Хлопчик та Пилосос.
– Нічого, – заспокійливо посміхнулася Мама. – От я навчу вас, що робити. Треба спочатку у цьому напрямку, а потім у зворотному – так, так і так! – і Мама швидко повела щіткою спочатку в один бік, а потім в інший. Потім вона взяла спеціальну серветку і протерла нею стіл та шафу.
– Спіймалися, голубоньки, – радів Пилосос, ковтаючи Пилинок, які спохмурніли і більше не хихотіли.
– Ми будемо сумувати у темряві, – схлипували деякі Пилинки, зникаючи у залізному тілі Пилососа.
– До побачення! – бурмотіли інші. – Ми ще зустрінемось з вами, і тоді…
– Мняв! Як охайно стало навкруги! – радів Кіт, вмощуючись на канапі.
– Як легко дихати! І в носі не свербить! – підтримав його Кактус.
– Боротьба була важкою, але ми перемогли! – заплескав у долоні Хлопчик.
– Ходімо обідати, герою. Тільки руки спочатку помий, – нагадала Мама.
Зазирнувши у вікно, нові Пилинки перелякано сахалися. „Чому в кімнаті немає жодної нашої родички? – тривожилися вони. – Щось тут не так. Підемо шукати інший притулок”. І летіли далі, обминаючи чисту кімнату.
.jpg)
МРІЇ МАЛЕНЬКОЇ ЛОЖЕЧКИ
Маленька Ложечка загубилася. Вона лежала у нутрощах старого Черевика, на товстій Устілці й час від часу шепотіла розтріпаному Шнурку:
– Ось побачиш, мене невдовзі знайдуть.
– Не сміши, кумасю, – відповідав їй похмурий Шнурок. – Ніхто й не помітив, що ти зникла. І шукати тебе ніхто не збирається. Як кожного з нас, до речі.
– Як добре було колись, – пустився у згадки старий Черевик. – Пам’ятаю, коли я – такий блискучий! – кожного дня гуляв вулицями, мене поважали усі камінці. Го-го! А як рішуче я керував футбольним М’ячем?!
– Здається, – не вмовчала Устілка, – ти тілько-но й робив, що шастав по калюжах й наскрізь промокав. Тому я, нещасна, постійно страждала нежитю.
– Набридло! – не витримала Ложечка. – Навіщо сперечатися? Загалом, жити треба так, щоб кожна хвилина була цікавою й пізнавальною. Ось, як у мене була. Наприклад, три тижні тому, ми з Хлопчиком зарили на дворі лимонні та помаранчеві кісточки. А потім позаглядали в усі склянки з варенням. На минулому ж тижні ми проводили хімічний експеримент – насипали порошок для прання у молоко й розводили кока-колою...
Ложечка так поринула у спогади, що й не помітила, як і Черевик, й Устілка поснули.
– Моя улюблена кавова Ложечка зникла, – пробурмотіла Мати, перебираючи у буфеті столові набори.
– Синку, – звернулася вона до Хлопчика, – ти не бачив Маленької Ложечки?
– Ти кажеш, Ложечки? – перепитав Хлопчик і зашарівся.
– Так, де моя улюблена Маленька Ложечка? – насупила брови Мати.
– Розумієш, я ще вчора хотів тобі сказати... – почав Хлопчик нерішуче. – Так от, я хотів тобі сказати, що вона... тая Ложечка... вона десь сховалася. І я не можу її знайти.
Мати зітхнула.
– Що ж, будемо шукати її удвох.
– Сюди! Я тут, тут! – вигукнула Ложечка, почувши знайомі голоси.
– Не здіймай тарарам! – зупинив її Шнурок. – Від того лементу, що ти наробила, мене вузлом зав’язало.
– Що, я комусь потрібен? – очунявся і старий Черевик.
– Нікому ми, довговікі, не потрібні, – відрубала Устілка, – і не сподівайся.
– Та ось вона, – зрадів Хлопчик і дістав Ложечку з Черевика.
– Що вона там робила? – поцікавилась Мати.
Хлопчик замислився.
– Згадав! – радо вигукнув він. – Я хотів бути моряком. Наче Черевик – мій корабель, і він починає тонути. А Ложечка допомагає йому вичерпувати воду з трюму.
– Фантазер... – зронила Мати і сварити Хлопчика не стала.
– Так, я дуже потрібна, – задзвеніла Ложечка.
– Яка радість! Про мене пам’ятають, – скрипнув Черевик.
– Можна, я теж буду гратися? І стану тросом? – улесливо звернувся до Хлопчика Шнурок.
– І коли ми будемо гратися? – закричали вони разом.
– Ми будемо гратися завтра, – підморгнув їм Хлопчик. – Коли Мама на роботу піде. У ванні так добре плавати.
Мати підняла Черевик і почала його роздивлятися.
– Ти диви! Треба віддати ці черевики у ремонт. Тоді їх можна буде одягати у негоду.
– Ми ще покозакуємо! – звеселився Черевик.
– Хто ж буде кораблем? – засмутилася Ложечка.
– Нічого не вдієш, доведеться зробити паперовий кораблик, – заспокоїв її Хлопчик.
Мати віднесла Ложечку до буфету. Засинаючи, Ложечка почула, як Хлопчик шепоче:
– До зустрічі, Маленька Ложечко!
ДОПИТЛИВА СТРУЖКА
Під верстаком лежала велика кучерява Стружка. Вона бажала про все дізнатися і все зрозуміти.
– Цікаво, для чого мене зробили? – розмірковувала Стружка.
Її сусідки не замислювались над цим, і навряд чи могли б відповісти на таке питання.
Якось уранці Стружка опинилася у мішку, де зустріла багато своїх кучерявих приятельок. Потім мішок викинули на смітник.
Поруч пролітала Пташечка. Вона підхопила нашу знайому Стружку, яка випала із мішка, і полетіла далі. Так наша Стружка стала частиною затишного гніздечка.
Пташка знесла три гарненьких строкатих яєчка. Потім з яєчок з’явились крихітні безпомічні пташенята.
...Минув час, пташенята виросли і відлетіли. Гніздо спорожніло.
– Цікаво, – думала собі допитлива Стружка, – що буде далі?
Гніздо зламали якісь розбишаки, і Стружка впала на землю. Тут її побачив маленький Хлопчик.
– Що я знайшов! – зрадів Хлопчик і швиденько дістав із кишені сірники, які потай від мами взяв на кухні. Він чиркнув сірником і підніс вогника до Стружки.
– Пече! Як пече! – скрикнула Стружка та перетворилась на білий Дим.
– Цікаво... – пробурмотів Дим. Тут налетів Вітерець і поніс Дим прямісінько на небо.
– Як багато нового я пізнаю, – шепотів Дим. Він піднявся так високо, що зіткнувся з Хмарою.
– Вибачте! Я ненавмисне, – ніяково промовив Дим.
– Не вибачу! – гримнула Хмара і почала рости... рости... і заплакала.
Краплі дощу злилися з Димом та впали на Землю. Земля ожила, зазеленіла. Невдовзі на ній виросло дерево. Дерево зрубали, обтесали і принесли до майстерні. За діло взявся Рубанок. Невдовзі під верстаком знову виросла пухнаста жменя кучерявих стружок.
Що з ними трапилось далі? Це вже зовсім інша історія.
ДБАЙЛИВА ДОРІЖКА
Хлопчик намагався перелізти через Паркан. Він пітнів, але уперто дерся вгору. Паркан крекотів, хитався й наполегливо пропонував маленькому пустуну пошукати собі іншу справу.
– Все одно піднімуся, все одно перелізу! – торочив Хлопчик й знову та знову намагався підкорити підступну висоту.
Нарешті – яка радість! – Хлопчик опинився на вершечку.
– Яка височінь! – зрадів він.
– Ця вага зайва! – зітхнув Паркан.
– Хоч які, та зміни у житті! Хоча б побачу, що воно у світі робиться, – вирішила Скалка й уп’ялася Хлопчику в палець.
Хлопчик від болю та несподіванки зойкнув, здригнувся, а ноги його втратили підпору.
– Допоможіть! – сердешний відкрив було рота, але галас зійшов на тихенький писк.
Першим очухався Пасок. Він миттєво зачепився за поперечку і Хлопчик зависнув на Паркані догори ногами. Дитина спробувала перекрутитися, але пряжка Паска боляче встромилася у живіт.
Перед очима збентеженого Хлопчика маячила порошна асфальтова Доріжка. Вона хиталася, наче хвилі під час шторму, і щось примовляла.
– Зараз я впаду, і мені буде ДУЖЕ незручно, – зітхав Хлопець.
– Зараз він впаде, і в мене нова дощечка зламається, – сумував Паркан.
– Зараз він впаде і розіб’ється... От якби мені зробитися м’якенькою, немов перина, – мріяла Доріжка.
Невідомо, на скільки б вистачило сил у Паркана, та повз нього йшов Добрий Дядечко. Він зняв Хлопчика з Паркану. Паркан з полегшенням зітхнув. Доріжка радісно схлипнула. А Хлопчик подякував Дядечкові й застрибав на одній ніжці.
– Го-го! А Доріжка, мабуть, під сонцем розтанула! – хихотів він. – Тепер на ній залишиться відбиток моєї ноги...
– Запам’ятай цей випадок. І більше так не роби, – порадила Доріжка і затужавіла.
– Навіщо неприємне пам’ятати? – здивувався Хлопчик. – Навпаки, його треба терміново забути.
Але кожного разу, побачивши застиглий відбиток своєї ноги, Хлопчик не дерся на паркан, а проходив у хвіртку.
ЯК У ЧЕРВОНОГО КРАНА ГОЛОВА РОЗБОЛІЛАСЯ
Як у Червоного крана голова розболілася– Плюх! – простогнав Червоний кран. – Як мене болить голівонька… Плюх-плюх!
– Чому болить? – зацікавився його рідний брат – Синій кран. – То, мабуть, ти замість гарячої холодну воду даєш.
– Та ні. Воду я даю ту, що треба. Але мій маленький хазяїн завжди так погано мене закручує. Іноді буває сильно-сильно, аж зуби скреготять, а іноді так, що з носа тече, – поскаржився Червоний. – Ух-плюх-плюх!
– Не скигли. Краще обв’яжи голову хустинкою – це добре допомагає, – порадив йому брат.
– Вже пробував. Аніякого полегшення, – зітхнув Червоний.
– Тоді треба негайно звертатися до Майстра, – повчально задзюркотів Синій. – А поки що терпи!
– Та я вже тер-плюх! – розридався Червоний.
У цей час Матуся суворо наказала Хлопчикові: “Треба негайно вимити руки. Дивись, які вони брудні!”
Хлопчик підійшов до кранів, крутонув Червоний кран і… на його рученята ринув потік гаряченної води.
– Ой, пече! – заквилив Хлопчик. – Мамо, допоможи…
Мати миттю опинилася біля кранів і негайно перекрила паруючий потік. А потім викликала Майстра. Цей поважний чоловік уважно оглянув хворого, глибокодумно почухав потилицю, потім на щось натиснув, щось покрутив, струсив долоні, вгледівся уважно і покликав Хлопчика:
– Хазяїне, підходьте, роботу приймайте.
Хлопчик сторожко наблизився і підставив кінчик пальця під тоненький струмочок.
– Усе гаразд! – радісно вигукнув він.
– Фур-фур! Усе гаразд! – погодився з ним Червоний кран. – Як добре почуватися здоровим!
СЛОНЕНЯТКО
Колись-заколись, коли звірі розмовляли і поводились точнісінько, як люди, у слонів були акуратні маленькі вушка, а ворони пишалися своїм чудовим яскравим оперенням. Так мало бути завжди, але… У том-то і справа, що завжди відбувається щось, що порушує усталений розпорядок.
Тож одним чудовим ранком маленьке Слоненятко вирішило спробувати, які цигарки бувають на смак. Воно сховалося у верболозових кущах, запалило цигарку і замилувалося. Йому сподобалося спостерігати, як з хобота повільно випливають сиві коліщатка диму. Напевно, довго б милувалося Слоненятко їх ажуровим плетінням, якби не Розумний Мураха.
Мураха біг до мурашника з якихось невідкладних справ, але побачив дим і вирішив поцікавитися: чи не почалася, борони Боже, лісової пожежа. І, замість пожежі, побачив Слоненятко, яке уважно спостерігало за коліщатка диму.
– Що ти робиш? – здивовано запитав Мураха.
– Палю, – поважно відповіло Слоненятко.
– Це шкідливо. Особливо для дітей, – суворо попередив Мураха.
– Проте цікаво, – уперто махнуло хоботом Слоненятко. – І взагалі… Я в тисячу разів більший за тебе. Тому порад такої дрібноти слухати не бажаю.
І Слоненятко випустило з хобота густу хмару диму.
– Нехай я маленький на зріст, але старший тебе за віком, – похитав головою Розумний Мураха. – А до зауважень дорослих треба прислухатися. Ось зараз мені здається, що по комусь із нас хлудина плаче. І ще знаю, що цей хтось – не я.
У цей час повз наших співрозмовників летіла Ворона. Її яскраве пір’я так зблискувало на сонці, – аж в очах мигкотіло. Ворона поспішала додому – полосувати поцупленим десь шматочком сиру і тому навкруги дивитися їй було ніколи. (Ти, мій допитливий друже, звичайно ж, завжди уважний і обережний. Особливо на вулиці, чи не так?). На жаль! Мрійливо посміхаючись своїм думкам, Ворона влетіла в ту саму густу хмару диму, котру створило вперте Слоненятко.
Ворона вдихнула раз, другий і… втратила свідомість, а її різнокольорове пір’ячко миттєво задимилися і почорніли. Злякавшись, Слоненятко кинуло цигарку, схопило Ворону і почало робити їй штучне дихання. Ворона не подавала жодних ознак життя.
– Мурахо, дорогесеньке, – почало благати Слоненятко, – біжи по лікаря! Або поклич моїх батьків. Нехай вони принесуть якісь ліки.
Звичайно, Розумний Мураха привів Слона, Слониху і лікаря – Вченого Марабу. Але ж… Як не бився лікар, як не клопоталися Слон та Слониха, Ворона залишалася чорною. Окрім того, відтепер вона втратила можливість розмовляти. Єдине, що вона змогла сказати, це слова: «Украв! Украв! Кар-раул!»
Вчений Марабу відкланявся і відбув у важливих і вчених справах. Засмучені батьки-слони надерли вуха неслухняному Слоненяткові. Вуха розпухли і стали схожі на маленькі парасольки. Такими вони залишилися назавжди.
Перелякане Слоненятко дало обіцянку батькам: «Ніколи навіть і дивитися на ті жахливі цигарки не буду, чесне слоняче!», а Ворона…
Так і літають з тих часів ворони і, побачивши маленького неслухняного курця, б’ють на сполох: «Кар-раул! Кар-раул!».
Та ви самі послухайте, чуєте?
МИШКО І СНІГ
Мавпеня Мишко разом із слоненям Носиком грали у футбол.
– Бух! – Мишко вдаряє по м’ячу. Той летить у ворота.
– Тух! – слоненя відбиває м’яч хоботом.
– Фу-ух! – і м’яч, наче ракета, піднімається вгору.
– Ой-ой-ой! – кричить папуга Пуга, якого м’яч збиває у повітрі.
– Плюх! – робить Пуга і падає на землю…
Ой, ні, вибачте! Насправді, Носик встигає підхопити Пугу в повітрі. Але наляканий папуга довго лається. Він лається так довго, що починає вечоріти, а повітря стає холодним. Всі дивуються. Адже у теплих краях холодне повітря не віє.
Мишко піднімає голову й дивиться на небо. А небо дивиться на Мишка і плює чимось мокрим і холодним.
– Це сніг! Справжній сніг! – злякався Пугу. – Я бачив по телевізору. Але у нас снігу не буває! Ми не звикли до холодів. Ми всі замерзнемо! Що будемо робити?
– Як що? – спокійно відповів Мишко. – Дай-но мені свій телефон.
І він зателефонував своєму знайомому – козеняті Боді. Бодя жив у далекій зимовій країні. Але він був справжнім другом Мишка. І знав, як допомогти.
Невдовзі і Носик, і Пугу, і навіть пташка Секретар отримали теплі светрики з козячої вовни. Мама Боді їх дуже майстерно плела!
Тепер звірята і птахи з теплої країни не лякаються холодів.
ЯК МИШКО КУРЧАТ ВРЯТУВАВ
Козеня Бодя дуже гарно каталося на ковзанах. А все чому? А тому, що жило воно у зимовій країні. Там зима люта, тримає довго. Отже, якщо хочеш розважатись – зроби ковзанку. Або каток. Це ж легко! Виходь на подвір’я та його водою залий. Поки ковзани вдягаєш, вода замерзнути встигає.
Мавпеня Мишко, друг Боді, давно мріяв покататись на ковзанах. Воно ж нічого складного! Тільки ковзани вдягнеш – і їдеш. Особливо, якщо ти такий меткий… Так собі розмірковував Мишко.
У теплій країні, де жив Мишко, катків не було. Звідки? Навіть, якщо на воду холодним повітрям подути. Вода ніби замерзає, аж поки вдягнеш ковзани, крига розтає. Залишається лише в калюжах брьохатися. А, якщо води багато, то й поплавати, наче в басейні.
Дізнався Бодя про мрію Мишка і запросив його до себе, до зимової країни. Зрадів Мишко і швидко зібрався. Побіг до головного льотчика – альбатроса, домовлятися. Той не відмовив. От мавпеня за день до козеняти і прилетіло.
Обнялися друзі, привіталися, до Боді пішли – снідати й перевдягатися. Справа в тому, що Мишко в шортах та легенькій камізельці приїхав. Він же ніколи справжньої зими не бачив. А воно зимно. Вітер свистить, сніг мете, намети вище голови! Замерз бідний Мишко. Ледь до хатки Бодіної добіг.
Старенька коза хлопчаків спочатку молоком пригостила. По шматочку паляниці дала.
Бодя теж подбав про товариша. Дістав штанці й курточку, рукавички, шапочку. Мавпеня одягнуло все з радістю. Тепер йому тепло, можна на прогулянку йти.
Взяли звірята ковзани – і на ставок подалися. Бодя пояснив, що ставок, коли замерзне, краще за катка стає. І крига там гладенька, і грошей платити не треба.
Вдягнув Мишко ковзани. Вийшов на кригу. І зрозумів, що не так воно й легко, – поїхати. Який би ти не був меткий, а вчитися треба. Козеня над Мишком не сміялося, почало друга вчити. Вони за лапки трималися, разом біля берега їздили.
А інші бігуни на середину поїхали. Там були песик Гам, свинка Плям курчата Кук та Рік. Вони весело перегукувались, ганялись один за одним й намагались підстрибнути якнайвище. Найкраще це виходило у курчат, бо вони ще й крильцями собі допомагали.
Курчатам аплодували, а пташкам це подобалось. Підморгнули вони одне одному і разом здійнялися у повітря. А потім Кук і Рік, ніби літаки, пішли на зниження. Ту-дух! Гострі леза глибоко прорізали кригу. Крига тріснула і курчата опинилися у темній холодній воді. Як голосно зарепетували бідолашні!
Звірята кричали, метушились, але підійти ближче до ополонки з темною водою боялися. Лише Мишко не розгубився. Швиденько скинув ковзани, розігнався і стрибнув через ополонку. Перелітаючи над водою схопив Кука за довгу шию і витяг його з води. Опинившись на іншому боці ополонки, Мишко поклав Кука на кригу й знов стрибнув. Шу-ух! І Ріка так само було врятовано.
Бодя і Гам підхопили курчат і понесли їх до лікарні. А там вже досвідчена лікарка кішка Нява привела їх до тями. Дорослі й дітки подякували Мишкові за мужність.
Але звірята тепер вдягають ковзани лише на катку. Бо на ставку це робити небезпечно. А ви, друзі, зі мною згодні?
ЯК МИШКО БОРЩ ВАРИВ
Мавпеня Мишко повернувся додому із далекої холодної країни. Мавпеня до себе друг запросив – козеня Бодя. Сподобалось Мишку в гостях. А найбільше мавпеняті сподобалось смачне частування.
Стара кізочка – мама Боді була знаною куховаркою. Отже, щодня готувала для дорогого гостя найкращі смаколики: вергуни, пироги з маком, вареники з вишнями, а ще – чудовий, наваристий, запашний борщ з грибами. Як спробував той борщ Мишко, то зрозумів, що смачніше нічого в житті не куштував.
Коли ж настав час прощатися з гостинними хазяями, попросив у кізочки рецепт. Що треба зробити, що борщ такий смачний та запашний вийшов. Чому попросив? Бо мріяв Мишко повернутися до теплої країни і здивувати тамтешніх друзів: мавпочку Марточку, слоненя Носика, папугу Пугу, жирафика Рафика, страусятка Усю і крокодильчика Рильчика новою незвичайною стравою.
Записала кізочка рецепт, Мишко його до кишені поклав. Поцілував кізочку, потиснув ратичку Боді, на орла всівся і «Додому!» сказав.
На нього вже всі чекали, бо скучили сильно. Тому вони зраділи, кинулися обіймати мавпеня, розпитувати, як його Бодя зустрічав і що Мишко нового побачив.
Мишко з усіма пообнімався, а потім таємничо посміхнувся і запросив до себе на обід: «Вранці приходьте, на вас сюрприз чекає!» Звірята згодились почекати і по домівках розійшлися.
Заходився Мишко борщ готувати. Хотів з кишеньки рецепт дістати, дивиться: аж немає там папірця. Мабуть, загубився під час перельоту.
Почав Мишко згадувати, що мама кізочка робила. Згадав: вона різала щось довге, щось кругле, щось жовтувате, вкрите світло-коричневої шкіркою і щось велике, розчепирене…
Подивився в холодильнику. Знайшов банан і зрадів: Ось воно, довге! Потім апельсин взяв. Ось воно, кругле! Знайшов батат. Ну точно! Це ж те, жовтувате, вкрите світло-коричневої шкіркою. Ананас дістав. Трішки не схоже, але ж воно теж, розчепірене. Порізав все, у каструлю кинув.
Далі згадав, що не тільки водою це заливають. Глядь: у холодильнику лише кокос залишився. Мишко його розбив, кокосове молоко у каструлю вилив, води додав і – на вогонь. Потім ще м’ятою присипав. Бо ж зелененьке теж у борщі плавало.
Стоїть каструля на вогні, парує. А мавпеня тим часом пішло душ прийняти. Після дороги все ж таки!
З душу вийшов – вогонь вимкнув, каструлю кришкою накрив, у ліжечко вмостився та й поснув.
Вранці прибігли друзі.
Мишко під пальмою стіл накриває, радіє. «Зараз вони справжнього борщу спробують, – маракує, – Він їм сподобається».
Друзі спробували й здивувались.
– Це ж звичайнісінький компот, – сміються.
– Не може бути! – не вірить Мишко.
Спробував – і зрозумів, що не борщ це, зовсім не борщ! Соромно йому стало. А друзі заспокоюють:
– Нічого, іншим разом звариш. То, мабуть, день у тебе нещасливий був.
Довелось Мишкові до Боді телефонувати. Стара кізочка все зрозуміла. Терміново з орлом рецепт та горщик зі справжнім борщем передала.
Посмакували звірята борщем, але вирішили, що банани у них кращі за все.
Посумував Мишко, але що поробиш? Тепер, коли друзів до себе запрошує, бананами пригощає. У теплій країні до них усі звикли. Та, може, воно й на краще? Справжній борщ варити він так і не навчився.
Ілюстрація Софії Юрдиги — дивіться на ютубі відео з казкою Еліни Заржицької "Хоробре мишеня".
ПРО ПИЩИКА МОЛОДЦЯ, ШКОЛИ "САКУРА" БІЙЦЯ
("Хоробре мишеня")
Розділ 1: з якого дізнаємося, що Пищик був старанним учнем
Жило собі мишенятко. Проте, мишенята різні бувають, і тому я додам: японське мишенятко. Чому японське? Та тому, що жило воно в Японії, на острові Хонсю, в місті Сага й ходило в звичайнісіньку японську школу. Мишенятко (його звали Пищиком) було дуже розумне і з задоволенням вивчало японську мову (а японська мова вона знаєте, яка важка?) . І все було б добре, але… (все хороше колись та закінчується, як морозиво).
Приїхали на острів Хонсю, в місто Сага двоє дуже неприємних котів, та ще й чорного кольору. Звалися вони Давайко та Хапайко. Ці огидні коти працювали в якійсь фірмі (чи то Мафі, чи то Піф-Пафі. Точно не пам’ятаю).
Коти почали заважати мешканцям чудового міста не лише працювати, але й гуляти вулицями. Вони проходу не давали чесним та порядним мишам, а хулігани та ледарі стали їхніми кращими друзями. Адже ці коти були бандитами. Я думаю, ви, напевно, вже зрозуміли. Невідомо, як довго все тривало б, якби не трапилась така історія.
Розділ 2: в якому хулігани на Пищика напали, за ним слідом побігли
Мишенятко Пищик зібралося до школи. Воно взяло портфель, поцілувало маму і вийшло на вулицю.
- Звичайно, найкраща пора року – весна, - розмірковував Пищик, милуючись квітучими деревами сакури (для тих, хто не знає японської, поясню, що "сакура" – це вишня). Світило сонечко, настрій у мишеняти був чудовий і воно заспівало свою улюблену пісеньку:
Квіточки барвисті
заповнили світ,
Та все ж наймиліший –
це сакури цвіт.
Голос у мишеняти був приємний, дзвінкий і тоненький. Навіть соловей не зміг би співати краще.
Але ж відомо, що краса в декого викликає не лише заздрість, а й злість. Цей спів почули Давайко і Хапайко. Вони ж співати не вміли; лише ночами на дахах можна почути дикий вереск і виск, що у них називається співом.
Давайко присвиснув і поцікавився у Хапайка:
- Хто це там пищить?
- Я теж, брате, хотів би побачити цього пискуна, - обізвався той.
І вони відправились на пошуки співака. Далеко йти їм не довелось.
- Дивись, ось він! – штовхнув приятеля Давайко.
- Гидкішого мишеняти я в житті не бачив. такий вже чистенький та прилизаний. Давай зіпсуємо йому зачіску! – сплюнув Хапайко.
- Давай! – з захопленням погодився Хапайко.
Бідне маленьке мишенятко не встигло оглянутися, як на нього накинулись якісь велетні та почали боляче скубти, штовхати і смикати за вуха.
- За що? За що? – зі слізьми на очах запитував їх приголомшений Пищик.
- Було б за що, так і зовсім би прибили, - з реготом відповідали котяри, дуже задоволені своїми вчинками.
Не знаю як, але мишеняті вдалось вирватися. Задихаючись, бігло воно вулицями, а за ним з лайками мчали бандити.
Розділ 3: з якого дізнаємось, як Пищик від котів втік та до школи "Сакура" потрапив
Пищик відчував, що від погоні йому не втекти.
- Куди сховатися? – подумало мишеня й озирнулося. – Перехрестя незнайоме. Вулиця пуста… Як врятуватися?
Крики переслідувачів наближалися. Раптом двері одного будиночка відчинилися і на порозі з’явилось… ні, скоріше, безшумно матеріалізувалось кремезне мишеня.
Воно простягло лапку, Пищик злетів у повітря і приземлився вже у маленькій вітальні, єдиною прикрасою якої була гілочка сакури.
Двері тихо зачинились і, ніби по чародійству, зникли крики, галас та регіт.
- Конничава (добрий день!) – привітався Пищик, який завжди пам’ятав про ввічливість. – Спасибі, шановний…
- Сенсей, - відрекомендувався незнайомець. – Я бачу, що у вас неприємності?
- Так, тобто вже ні, - усміхнувся Пищик, витираючи сльози білосніжною хустинкою, яку мама сьогодні вранці поклала йому до кишені курточки.
- Потрібна допомога? – співчутливо поцікавився Сенсей.
- Та як вам сказати, - зніяковів Пищик, згадуючи про бандитів, які чекали його на вулиці.
- Сенсей, я чую, у нас гість? Чому ти не запрошуєш його зайти? – почувся тихий мелодійний голос.
- Хай (да), Вчителю. Зараз, Вчителю, - швидко відгукнулося кремезне мишеня і вклонилось Пищикові. – Прошу вас, проходьте, будь ласка.
- Я, власне… - почав Пищик і махнув лапкою. – Поки я перебуватиму в цьому домі, коти занудьгують, їм набридне чекати і вони підуть собі геть. (Так вирішив наш герой і пішов слідом за гостинним хазяїном).
- Здається, господар оселі теж любить вишню, як і я, - думав Пищик, розглядаючи чудові ікебани (букети), зібрані з квітів і листя сакури.
- Соке - сан, - сказало мишеня, що називало себе Сенсеєм. Спочатку Пищик розгубився. Потім спіймав погляд мишеняти і теж подивися в тому ж напрямі. В кутку кімнати, на гарному килимі, сидів старенький та кумедний дідок з довгою сивою косою.
- Це – Соке - сан, - повторив Сенсей і вклонився старому. Дідусь тільки моргнув, як Сенсей вже кудись зник.
- Дуже приємно. А мене звуть Пищиком. Дуже вдячний вам за гостинність, - мишеня склало долоні, схилило голову і ледь усміхнулось (тобто зробив все, як вчила матуся).
У цю ж мить в кімнаті знову з’явився Сенсей. Він приніс чашки, чайник і окріп.
- Час провести чайну церемонію, - запросив він Пищика.
Пищик милувався напівпрозорою чашкою, присьорбував жасминовий чай і, непомітно для себе, відверто розказав дідусеві про свою найзаповітнішу мрію.
- Шкода, що я слабке, безпорадне мишеня. Коли б я став таким, як борці сумо (національна японська боротьба). Я б захищав усіх маленьких і безпорадних, допомагав би їм. Але, на жаль!.. Це можливо лише в казці!
Старий усміхався та кивав головою. (Пищик подумав, що ця усмішка нагадує посмішку сфінкса). Нарешті Соке - сан заговорив:
- Я бачу, юначе, що ти чесний, добрий, щирий. Бачу, що в серці твоєму немає того жаху, що перетворює мислячу істоту в черв’яка. Тому я хочу запропонувати тобі ось що: залишайся тут; у нас ти навчишся всьому, про що мрієш. А зараз…
На порозі знову ("Він виникає, як привід", - подумав про себе Пищик) опинився Сенсей.
- Сенсей розповість тобі, куди ти потрапив і чому повинен навчитися, - закінчив старий. Вклонившись, Сенсей, а за ним і Пищик, вислизнули з кімнати.
Розділ 4: в ньому Пищик лягає спати, щоб до ранку сильним стати
Сенсей з Пищиком зайшли до маленької кімнатки.
- Тут ти будеш жити, - пояснив Сенсей.
- А спатиму я де? – витріщив очі Пищик.
- На цьому, - і Сенсей вказав пальцем на тоненьку, потерту ряднинку.
- Мені здається, що у ліжку було б зручніше, - насурменилося мишеня.
- Коти теж на м’якенькому люблять валятися. Тільки сили в них малувато, - посміхнувся Сенсей.
- Нічого собі малувато, - сказав невдоволено Пищик, намацавши здоровенну гулю на голові.
- У порівнянні зі мною, а тим паче, з Вчителем – дуже мало.
- Слухай, а ти не жартуєш? – Пищик зміряв поглядом свого співрозмовника й уточнив: "Мускули в тебе не накачані та й зріст…"
- Дурненький ти ще, - анітрішечки не обидився той. – Нічого, незабаром про все дізнаєшся. Мене можеш називати Скакунець. У вільний час, звичайно. А на заняттях я – Сенсей. Все.
Спокійного тобі відпочинку.
Скакунець пішов. Мишеня розтягнулося на ряднинці та й заснуло.
Розділ 5: з нього дізнаємося, що боротьба неможлива без розуму
Потяглися дні напружених занять. Першу лекцію Пищик згадував майже щодня. Бо тоді його вразила незвичайність почутого.
- Наша школа називається "Сакура", - розповідав Сенсей. – Це школа, де ти пізнаєш себе…
- Я й так добре себе знаю. Знаю, які в мене вуха, вуса і хвіст, - перебив його Пищик.
- Ні, поблажливо заперечив йому Сенсей. – Жодна школа не має двотисячолітньої історії. Повір, наше вчення давно забули б, якби воно не було таким важливим і потрібним. У нас кожен учень навчається не лише думати, але й діяти. Захищати слабких, боротися за справедливість.
- Ой, - захоплено запищало мишеня, - отже я навчуся таких прийомів, що жоден кіт не встоїть!
- Ми навчимо тебе, по-перше, стримувати свої емоції. По-друге, навчимо думати. По-третє, зробимо здоровим та дужим. По-четверте…, - загинав пальці Сенсей, - хоча, досить поки що і перших трьох пунктів.
…Заняттям ні кінця, ні краю не було видно. Нарешті Пищик почав займатися з самим Вчителем. Вони вивчали боротьбу тайбо, школу "скорпіона" – самозахист без зброї. Ніщо не могло суперничати з нею за кількостю прийомів і знання нервових вузлів тіла будь-якої істоти. У порівнянні з нею карате та айкі-до були дитячими іграшками.
Пищик виявився здібним учнем. Правда, перемогти Сенсея йому ніяк не вдавалося. А вже в порівнянні з Вчителем Соке…
Вимогливі викладачі повторювали Пищикові, що лише багатолітні щоденні тренування вироблять… Що вони вироблять, Пищик ніяк не міг запам’ятати. Замислювався лише над одним: "Це що ж, Вчитель Соке безперервно, всі 2000 років тренувався кожного дня? Чи це просто красива легенеда?"
Розділ 6: в ньому Соке дає завдання Пищикові пройти випробування
Нарешті Вчитель сказав:
- Прийшов час випробування.
- Іспит складати треба? – поцікавився Пищик.
- Ні, - похитав головою Вчитель. – Тебе життя випробує.
- Як це? – не зрозумів Пищик.
- Завтра ти підеш з цього дому.
- Ви мене виганяєте?
- Сенсей говорить, що ти – його найкращий учень. А я полюбив тебе, як онука. Невже ми можемо вигнати тебе? Пробач, ти тепер повинен навчитися жити без сторонньої допомоги і без чужих порад.
- Чи зможу я? – малого мишенятка охопили тривога і сумнів…
Розділ 7: в ньому не буде ніяких загадок, а Пищик наведе порядок
Ось який він молодець, тут і казочці кінець.
…Стоячи на ганку, Пищик озирнувся. Що це? Рідне місто помітно змінилось. Будинки стояли похмурі, темні. Замість квітучих вишневих дерев – пеньки. Навіть небо ніби опустилось і, замість блакитного, стало сірим.
- Цікаво, куди зникли жителі міста?
- Так-так-так! Нарешті ми зустрілись! – почувся чийсь огидний няв і Пищик побачив перед собою двох давніх знайомих – котів.
- Довго ж ми тебе шукали! – горлав Давайко, пританцьовуючи та кривляючись.
- Ну, нарешті зустрілись! Стережись, малеча! – заволав Хапайко та почав засукувати рукава барвистої сорочки.
- Можливо, ви мене з кимось переплутали? – поцікавився Пищик. – Я вам нічого поганого не робив.
- Ще й як зробив, - люто скривився Давайко й стиснув кулаки.
- Ми підкорили собі всіх. Нас усі бояться, - захрипів Хапайко. – Лише ти уник наших лап. Тепер, коли ми зламаємо тебе, то станемо всевладними господарями міста.
- Так ось ви які, злодії! Стережіться! – широко розкрило очі мишенятко.
- Ха-ха! Він загрожує нам! – майже ласкаво мурликнув Давайко. – Незабаром він про це пожалкує! – рявкнув він, йдучи в атаку.
Пищик глибоко зітхнув, майже невловимо відхилився вбік і… Кулак Хапайка врізався в залізну огорожу. Тишу розірвав жалісний котячий вереск.
- Фу–у–ух! – повз голову мишеняти просвистів величезний товстезний ланцюг. Це Давайко замахнувся ланцюгом і зразу відчув, як у коліно йому начебто встромили ножа. Потім щось вивернуло йому ногу, він відчув ривок, а в очах запалали білі, рожеві та блакитні зорі. Вони беззвучно зірвалися і … погасли.
Коли Хапайко озирнувся, то побачив у пилюці свого непереможного приятеля. Здивувавшись, він зализав розпухлий кулак і вихопив з кишені величезний пістолет. Але мишеня не чекало пострілу. Воно прослизнуло у кота під лапою, блокувало її, а потім його маленький стрімкий кулак розчавив ніс хулігана, як тістечко.
Плачучи, Хапайко почав жалібно нявчати:
- Мишенятко, любесеньке, відпусти! Ми більш не будемо. Ми станемо дуже-дуже чемними.
Пищик посміхнувся:
- Не бійся. Я вас не чіпатиму. Лише обіцяйте, що ніколи не кривдитимете слабких та беззахисних.
- Обіцяю, обіцяю! – зашморгав носом Хапайко. – А як же Давайко?
- Ти його виховуй. Власним прикладом, - намагаючись говорити голосом Вчителя, порадив Пищик.
***
З того часу мешканці чудового міста Сага, ніколи не бачили двох бандитів – Давайка та Хапайка. Кажуть, ніби коти так злякались Пищика, що відтоді перестали хуліганити і пішли працювати на птахоферму – діставати курчат з інкубатора. А проте, можливо, й не на птахоферму, а в цирк – клоунами, розважати дітей. Та це не важливо.
Важливо інше: коти стали зовсім іншими і не заважають спокійно жити чесним людям.
А Пищик виріс і став пілотом. Він літає високо-високо на своєму літаку та дивиться згори: чи не кривдить хтось слабких та беззахисних. Чи не потрібна комусь допомога?
Та ось він летить, бачите?
За матеріалами:https://svit-kazok.info/, https://www.ukrlib.com.ua/, https://derevo-kazok.org/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).