У нижній шухляді жили непарні шкарпетки. Їм дуже хотілося бути потрібними, але... одного разу господиня пообіцяла викинути "весь цей мотлох". Тоді вони організували Лігу непарних шкарпеток, і коли хтось із них вскакував у халепу, друзі рятували його. Навіть коли до сірої шкарпетки знайшлася пара, вона не захотіла покидати старих друзів. З цією книжкою діти навчаться цінувати справжню дружбу.
На відео: Буктрейлер - переможець конкурсу "Читаємо з Клубом Сімейного Дозвілля". "Шкарпетковий театр" Херсонської обласної бібліотеки для дітей імені Дніпрової Чайки представляє книгу Галини Вдовиченко "Ліга непарних шкарпеток".
* * *
Галина Вдовиченко
ЛІГА НЕПАРНИХ ШКАРПЕТОК
(уривок)
З нижньої шухлядки прочиненої шафи визирали шкарпетки. Звичайні шкарпетки, лише розпаровані. Усі – по одній. Усі – різні.
Синя з діркою там, де великий палець. Біла спортивна, з футбольним м’ячем на боці. Тепла зимова, виплетена на дротах з овечої вовни. Рожева з двома смужками, голубою та синьою. Смугаста, наче зебра. Маленька з ведмедиками. Трошки більша з машинкою. І ще кілька різних, неподібних одна до одної.
І усі ці розпаровані шкарпетки, кожна – без своєї половинки, уважно спостерігали за тим, як господар збирається на роботу. На його ногах ладно трималася пара новеньких сірих шкарпеток із тонкої бавовни. Вони задоволено позирали в бік шафи: чи хто-небудь бачить, як вони пасують господареві? Чи помічають, як злагоджено та спритно рухаються з ним? Господар без них – ані кроку.
Щасливі обраниці пірнуть зараз у шкіряні туфлі з довгими носами та вийдуть з дому. Вони почергово тиснутимуть в автівці на педалі, походжатимуть офісом, кататимуться у ліфті та перезиратимуться під столом у залі засідань з іншими, такими ж, як вони, діловими шкарпетками, що ходять на роботу разом із людьми. Бо такою є доля успішних шкарпеток, які тримаються по двоє вкупі.
З горішньої полиці шафи, де саме мешкали такі щасливі шкарпетки, у ранкові хвилини ніхто не визирав. Складені або скручені по двоє, вони спокійно чекали моменту, коли рука господаря, або ж господині, або ж когось із дітей потягнеться до них, бо неодмінно прийде і їхня черга виходити з дому. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра – то післязавтра. У будь-якому випадку господарі про них не забудуть. Тому нема чого хвилюватися й визирати назовні, як це щоранку роблять ті невдахи з нижньої шухлядки. Загубили необачно свої половинки, а тепер заздрять нормальним шкарпеткам. Так думали парні шкарпетки, що були впевнені у своєму майбутньому.
А господар тим часом вже надівав на руку годинника, вив’язував краватку, посьорбуючи каву з горнятка, шукав свою мобілку, і усе це – під мовчазними поглядами шкарпеток з нижньої шухлядки. Жодна з них не могла вийти з дому з господарем. Бо якій би людині спало на думку піти на роботу в одній шкарпетці?… Або у двох різних?…
Мешканці нижньої шухлядки не раз обговорювали між собою найважливішу тему: куди поділись їхні пари і де можна було загубитись в одному помешканні? Цього ніхто з них второпати не міг. Можливо, шкарпетки розлучила пральна машина?… А може, це зробив вітер, що бавиться мотузкою та прищіпками, смикає та розгойдує усе, що сохне на балконі?… А може, винен пес, який приходить у суботи в гості зі своєю хазяйкою і нібито слухняно сидить біля її ніг, поки жінки п’ють каву та сміються, але ж хтозна… Може, він і є тим таємним викрадачем шкарпеток?…
– Сьогодні обов’язково розберу цю купу мотлоху! – пригрозила господиня, побачивши прочинені дверцята шафи. – Повикидаю з хати увесь непотріб!
І з силою заштовхнула шухлядку у глиб шафи.
Зробилося темно.
Було лиш чути, як господиня побажала господареві хорошого дня, замкнула за ним двері та й узялася збирати хлопчика та дівчинку, перш ніж вивести їх з дому.
Рипнули двері шафи, впустивши смужку сонячного світла.
Це хлопчик встав навшпиньки, вибираючи собі шкарпетки. Вибрав сірі однотонні, як у тата. Даремно самотня шкарпетка з машинкою на боці намагалася потрапити йому на очі. Він на неї жодної уваги не звернув.
Згодом і дівчинка до шафи зазирнула. Вихопила з нижньої купки шкарпетку з ведмедиками, покрутила у руках.
– Мої улюблені!.. – сказала із жалем. – Де ж друга?…
І назад жбурнула.
Дві білі новенькі шкарпетки опинились на її маленьких ніжках і побігли до дверей.
Того дня господиня й справді вирішила навести лад у шафі. Вона вже не раз обіцяла безжально повикидати увесь шкарпетковий непотріб на смітник. Так би воно і сталося, але одна подія стала на заваді. Серед чистих сухих шкарпеток, принесених з балкона, опинилась рожева з двома смужками, голубою та синьою. Така сама, як у шухляді самотніх шкарпеток! Уздрівши одна одну, сестрички кинулись обійматися і одразу ж перебралися поверхом вище, на поличку до парних шкарпеток.
– А це що таке? Знову?… – насупила брови господиня, тримаючи у руках сіро-чорний згорток.
Щоразу він потрапляв їй до рук! Вкотре роз’єднавши чорну та сіру шкарпетки, господиня скинула їх донизу. Хтозна, може й справді знайдеться пара до кожної, он рожеві зі смужками знайшли ж одна одну.
Але сіра і чорна не шукали собі пари: вони були переконані, що є парою.
– Та ви ж різного кольору, – тепло усміхалась до них зимова вовняна шкарпетка.
– Ні, – відказували вони, – ми обидві сіро-чорні. Придивіться уважніше!
– Та у вас навіть вершечки різної ширини, – під’юджували їх. – Ви навіть різного розміру, якщо придивитися!
Сіра та чорна тулилися купи, одна старанно витягувала шию, щоб здаватися вищою.
Вони вже кілька разів потрапляли на поверх до парних шкарпеток, а їх знов і знов скидали донизу. Це раз у раз робила господиня. Хоча й верхні шкарпетки хотіли нагнати чужинців, але таки втримались, послухались якоїсь розважливої пари. «Облиште їх!» – сказала пара. І верхні шкарпетки погодились терпіти присутність диваків, хоча дехто й підсміювався зверхньо: от, мовляв, пара! Гриць та Варвара!
Сіра з чорною трималися разом і мріяли піти з господарем у кіно чи у гості. Або хоч прогулятися парком. Та хоч би й за хлібом до ближньої крамнички вийти! Аби на вулицю! Але мрії так і залишалися мріями.
Коли за господинею зачинилися двері і в домі стало тихо-тихо, шкарпетки з нижньої шухлядки повистрибували на підлогу. Усі до одної. Лиш мереживна панчішка залишилась. Вона вважала себе особливою, не такою, як її найближчі сусіди, і не такою, як ті, що нагорі. Так воно насправді і було. Усі, як не крути, були шкарпетками. А вона – вишуканою та ексклюзивною панчішкою. Тепер іще більш неповторною, бо самотньою. Ніхто на неї не був схожий – на таку довгу, такого ніжного сірого кольору, із такою панською мереживною коронкою вгорі. А їй і самій було не зле. Вона потерпала лиш через те, що давно не була у театрі, а театр вона любила понад усе.
– Панчішко, гайда до нас! – гукнули до неї з підлоги.
Але панчішка нічого не відповіла, лише байдуже глянула вниз – та й відвернулась. Вона завжди трималася окремо від усіх.
– Браття! – вигукнула тоді синя з діркою. – Сестри! – додала вона. – Дорогі шкарпи, шкарпетони, шкарпані та шкарпуки!..
І тут варто зупинитись і сказати, що синя з діркою – насправді не вона, а він. Синій-з-Діркою, або ж просто – Синій. А тим, хто не знає, варто пояснити, що у шкарпеток існує своя класифікація. І вона стосується усіх – і парних, і непарних. Старі, досвідчені та грубі, виплетені з овечої вовни, називаються шкарпами. Колишні офісні працівники та спортсмени – це шкарпетони. Шкарпані – це шкарпетки жіночого роду. А різний кумедний шкарпетковий дріб’язок з дитячими малюнками – це шкарпуки. Включно з найменшою нацюпунькою – зеленою шкарпеткою для немовляти.
І усі вони зараз оточили Синього-з-Діркою шкарпетона і приготувалися слухати. Лише Панчішка залишилася у шухляді.
– До нас усі ставляться зневажливо! – почав Синій, ворухнувши великою діркою. – А хіба ми винні, що пари не маємо? Хіба кожен з нас від того удвічі гірший? Ні! Ми потрапляємо до людей лише на мить, щоб вони переконалися у нашій – з їхньої точки зору – неповноцінності і відкинули нас убік, як непотріб.
Шкарпетки схвально загули. Синій говорив те, що вони думали.
– …Нас погрожують викинути на смітник! – далі вів шкарпетон. – Лякають тим смердючим смітником! Хоча ми ще сповнені сил, планів та надій! Нам не місце на смітнику!
– Не місце!!! – підхопили шкарпетки.
– Ми на смітник не хочемо!
– Не хочемо!!!
– А чого ми хочемо? – не вгамовувся Синій. – Чого ми хочемо, друзі?
– Жити цікаво!
– Бути потрібними!
– Знайти свою пару!
– Пробитися до людей! – вигукнув Спортсмен, він мав мрію пробитися до людей зі своїм м’ячем.
– Вирости великою! – пискнула зелена шкарпеточка для немовляти Мацюпунька.
– То що нам залишається робити? – вже спокійніше запитав Синій.
– Що? – дружньо озвалися усі.
– Об’єднатися! – була відповідь. – Об’єднатися – і захищати кожного, хто цього потребуватиме. Хто потрапить у халепу. Кому погрожуватимуть. Хто зневіриться. І шукати, шукати, шукати усім разом те, що ми втратили, тих, кого ми загубили. Я правильно кажу?
– Правильно! – підтримали шкарпетки.
Білий Спортсмен почухав м’яч на своєму боці.
– Кожна команда, кожне товариство, спільнота чи об’єднання зазвичай мають якусь назву, – зауважив він. – І нам себе варто назвати. Скажімо, «Динамо»… Або «Металург»… Або ж «Карпати».
– Ми матимемо свою назву, таку, якої ще ніхто не мав, – озвався на цю пропозицію Синій і замислився. – Ліга непарних шкарпеток! Ось як я пропоную назвати нашу спільноту.
– Ліга непарних шкарпеток! – схвально загули шкарпетки. – Ліга непарних шкарпеток!
Тоді і Вовняна Шкарпа подала голос. Вона вже було задрімала, але, почувши назву, прокашлялась і сказала:
– І нехай лише спробують нас роз’єднати!..
На хвилі піднесення вирішили не відкладати добрі справи у довгу шухляду – і негайно рушили обстежувати територію. Шукати втрачені шкарпетки.
Може, вони десь лежать і чекають, поки їх знайдуть?
– Гайда за тими високими подушками подивимось! – запропонував шкарпук з ведмедиками. Його усі так і називали – Ведмедик. Йому дуже хотілося потішити дівчинку знахідкою. Недарма ж дівчинка вважала шкарпетки з ведмедиками своїми улюбленими.
– Гайда у подушкові гори! – підтримали усі. – Гайда у Шкарпати!
Ті диванні подушки на канапі і справді нагадували великі гори Карпати. І шкарпетки посунули вервечкою просто на них.
Підтягували одна одну, підсаджували, дерлися вгору. Спускались у щілини. Аж потомилися. І нічого не знайшли, нічогісінько. Окрім гумки для волосся, схожої на маленьку, згорнуту кільцем зелену гусінь. І пульта від телевізора – його вчора ввечері загубив господар.
Шкарпетки виштовхали пульт на помітне місце, щоб господар його більше не шукав. А зелену гумку забрав собі найменший шкарпук, якого усі називали Крихітка. Він, не звертаючи уваги на іронічні погляди, накрутив собі гумку на вершечок, аби видаватися трошки більшим.
Заходилися дуріти, стрибати з подушки на подушку та катулятись по канапі. Особливо тішились шкарпуки – Крихітка, Гонщик (той, що з машинкою) та Ведмедик (той, що з ведмедиками). Не відставала від них і гарна смугаста шкарпані на ім’я Зебра. Та й Вовняна Шкарпа розрухалась як ніколи.
Синій зі Спортсменом, як завжди, підколювали один одного.
– Для чого тобі м’яч? – казав один. – З ким гратимеш?
– Коли дірку зашиєш? – відповідав другий.
Так вони усі розгулялись, роздурілись, що незчулися, як зашарудів у замку ключ.
Господиня повернулась!
І поки вона роздягалась у передпокої, поки скидала туфлі – шкарпетки щодуху мчали до своєї шухлядки. Останнім біг Синій, підштовхував Крихітку. І треба ж було такому статися: сам не встиг! Усі вже сховались у шафу, вже й найменший шкарпук зі своєю зеленою гумкою влетів до гурту, а Синьому залишався один стрибок до мети. Як раптом…
Раз! – його підхопила жіноча рука, і він злетів угору. Пронісся у повітрі через увесь передпокій, через коридор, через кухню.
Два! – опинився на самісінькому дні сміттєвого відра.
Три! – пластмасова кришка опустилась на відро.
Шкарпетки завмерли. Їм мову відібрало від блискавичного розвитку подій. Щойно сміялись та стрибали – і от вже у квартирі повисла зловісна тиша.
Щось надзвичайне сталося – це було зрозуміло усій нижній шухлядці. Усій Лізі непарних шкарпеток.
А господиня, наче і не було нічого, заходилась із домашніми справами. Витягла з пральної машини випраний одяг. І – отакої! – побачила серед темної білизни одну білу шкарпетку. Знову одну! Та що ж це таке? Що за звички у тих шкарпеток – лізти до пралки без пари! Тепер цій колишній білій місце на смітнику. Вона із чорним одягом випралась. У сміттєве відро її! До того дірявого!
І до Синього-з-Діркою приєдналась волога, вже далеко не біла, шкарпетка. Згори на них ще й чайну заварку витрусили. У таку халепу шкарпетки ще не вскакували. Сидіти й чекати у сміттєвому відрі, поки тебе закидають яєчною шкаралупою та ковбасними шкурками, а тоді винесуть геть? Що ж робити?
Господиня знову завантажила пральну машинку, увімкнула її. Тільки-но встигла заварити собі чаю, як задзвонив телефон. Судячи з того, як вона зраділа, телефонувала її подруга – та, що у суботи приходить зі своїм псом, що всюди пхає свого носа, коли ніхто не бачить. Тепер, ще й при горнятку запашного чаю, не менше як півгодини теревенитимуть.
Час діяти! Шкарпетки натиснули на край шухлядки зсередини – і вибрались назовні одна за одною.
До кухні було далеко, довше, аніж від шафи до Шкарпат. Але треба було рятувати Синього.
Залишили Крихітку у коридорі вартовим, наказали у разі небезпеки подати сигнал, а самі рушили до сміття. Зсунули на відрі пластмасову кришку: так і є! Сидить шкарпетон, дірку набік зіжмакавши, – замислився. А поруч висмикує з себе чайну заварку сіро-біла шкарпетка.
– Нумо, – сказав Спортсмен, – тримайте мене!
І поліз усередину.
У нього дружньо вчепилася уся компанія. Дотягнувся шкарпетон до Синього, вони зв’язалися докупи вузлом, ще й сіро-білу підхопили.
– Тягніть! – гукнув Спортсмен.
Голосно засміялася господиня за стіною. Шкарпетки застигли, прислухаючись. Ні, усе гаразд. Розмова з подругою була у розпалі.
Синій, опинившись на підлозі, обтрусився, як пес. А сіро-біла, волога, уся у чаїнках, потребувала ретельної чистки.
– Сніжинка! – оглянувши себе, усміхнулась сіро-біла. – Шахтарська сніжинка…
– Треба занурити Сніжинку у воду, виполоскати її та й добре викрутити! – запропонувала Вовняна Шкарпа.
У яку ж воду занурити? Де ту воду узяти?
– У Шкарпацьких озерах! – Ведмедик озирнувся до вікна. – Онде одне з них.
Він мав на увазі акваріум із рибками, що стояв на підвіконні. Акваріум із чистою водою, зеленими водоростями та верткими смугастими рибками.
– Ні, – відказала Вовняна Шкарпа. – Рибки чаю не п’ють. Лише воду попсуємо. Шкода рибок. Гайда до крану з водою!
Кран відкрутили гуртом – та й запхали Сніжинку під воду. Вже вона милася-милася, полоскалася-полоскалася і, хоча білою не стала, все ж позмивала з себе ті руді чаїнки. Стоїть у калюжі води, тішиться…
А шкарпетки кран закрутили і знову прислухаються – що там, за стіною, робиться? А там господиня щось голосно розповідає товаришці.
Є ще час.
Повставали у раковині двома командами одна навпроти другої. Натягнули Сніжинку між собою, як канат, та й почали викручувати, воду з неї вичавлювати.
– Обережно, – попередила Сніжинка. – Не роздеріть.
Вовняна Шкарпа, шкарпетон Синій-з-Діркою, або ж просто Синій, та шкарпук Ведмедик крутили в один бік. А Спортсмен, Зебра та Гонщик – у протилежний.
Викрутили – й бігом до кімнати з шафою, по дорозі підхопивши Крихітку з гумкою.
– Куди? – заверещав він. – Куди без сигналу! Я вам що тут, просто так стою?… Чи прогулююсь?… Чи відпочиваю?… Я ж вас, шкарпо`вдури, охороняю! Відходити тільки за моїм сигналом!
– Стоп! – зупинився Синій.
Усі повставали, нічого не розуміючи.
– Давай сигнал! – сказав Синій.
І Крихітка тоненько пискнув. Усі зірвалися з місця. І перш ніж почулися кроки господині, шкарпетки встигли ще й Сніжинку на батарею парового опалення закинути…
Довга шия пилососа першою показалася у дверях і пропливла попри прочинені дверцята шафи.
Господиня узялася до прибирання. Однак щойно увімкнула пилосос і пройшлася щіткою по килиму, як знову пролунав телефонний дзвінок. Пішла, навіть пилосос вимкнути забула.
От стоїть він та й гуде. Пилососна труба на підлозі удавом скрутилася, втягує у себе повітря через щітку, гарчить як жива.
А з нижньої шухлядки чути, як нагорі, у шафі, хтось шарудить та сміється. Хтось між собою перемовляється:
– А от і не боюся!
– Боїшся, боїшся! Не зробиш цього!
– А я кажу, що підійду!
– Ну спробуй, спробуй!.. Атракціон шкарпеткової зухвалості! Спішу побачити!
І от вже згори сунуть два червоні шкарпетони. Підсміюються, штовхаються. А тоді на підлогу – стриб. Той що має напис «лівий», починає повільно підбиратись до щітки пилососа. А другий – із написом «правий» – залишається на безпечній відстані спостерігати. Це ж треба додуматись – наближатися до працюючого пилососа!
Уся нижня шухлядка не зводить зі сміливця поглядів. Навіть байдужа до шкарпеткових справ Панчішка.
Лівий обережно наближається до щітки, але тримається на певній відстані. Тоді швидко-швидко – ніхто навіть охнути не встигає – перебігає перед носом щітки. Потоком повітря його мало не засмоктує у трубу.
– Тепер ти! – регоче Лівий. – Тепер ти! Чи як?… Зіжмакавсь?
– Сам ти зіжмакавсь!
І от вже Правий обережно суне до щітки…
А тоді – шубовсть! Крутнувсь через голову – і опинився біля Лівого, щасливо уникнувши загрозливого потоку повітря.
– Тепер я! – регоче Лівий. – Нумо, відійди!
На хвилі піднесення починає видурюватись: пішов задом наперед, місячною ходою. Ще й підспівує. Вдалося! Розвертається – і пішов, пішов, знову задом наперед. Оце видовище! Не встиг навіть до середини дійти, як його – хоп! – затягнуло у трубу. Смикнувся – і зник. Немов і не було.
Правий як закричить! Шкарпетки, забувши про небезпеку, висипали на підлогу. Вчепилися у дріт, потягнули на себе – висмикнули вилку з розетки. Пилосос щось прогарчав і замовк. У кімнаті повисла мертва тиша.
– Лівий! – затарабанив у металеву обшивку Правий. – Лівий! Це я, Правий! Ти чуєш мене?
– Чую! – глухо озвався голос із нутрощів пилососа, тоді пчихнув і сказав: – Де я є?
– Браття, допоможіть! – Правий озирнувся і благально подивився на усіх, хто його оточив.
Як помогти? Чим зарадити? Шкарпетки стали у коло. Почали кидати одну ідею за другою.
– Нехай спробує вибратись трубою назад!
– Як назад?
– Раз-раз, раз-раз, як хробак.
– Ні, не встигне…
– Нехай тарабанить зсередини, щоб господиня почула!
– Нехай краще пчихає без упину!
І замовкли. Усе не так. Це вони одне одного чують і розуміють, а для інших хоч тарабань – хоч не тарабань, хоч пчихай – хоч не пчихай, ніхто не почує. Шкарпетка вона і є шкарпетка, м’яка, мовчазна й нежива.
Що ж робити?
– Я знаю що, – сказав Синій. – От послухайте. План такий…
Носова хустинка – тоненька, білосніжна, з вишитою квіткою на кутику – лежала біля щітки пилососа. Але господиня помітила її, вже увімкнувши пилосос. Кліпнути не встигла, як улюблену хустинку втягнуло повітрям у трубу. Стоп! Господиня натиснула на кнопку, відкрила металевий каркас, витягла мішечок-пилозбирач і, зазирнувши досередини, витягла звідти не лише хустинку, а й червону шкарпетку, десятикопійчану монетку і ґудзик від чоловікового костюма, який шукала тиждень тому. Оце треба частіше заглядати у той ненажерливий пилосос, що ковтає усе, що бачить.
Гроші та ґудзик лягли на стіл, червона шкарпетка полетіла в кут. Лівий і Правий, ризикуючи бути побаченими, кинулися назустріч один одному і міцно обійнялися: один чистий і свіжий, другий – брудний, у пилюці.
За цим дійством уважно спостерігали з шафи усі шкарпетки – і верхні, і нижні. Побачене неймовірно розчулило Панчішку. «Як давно я не була у театрі! – пробурмотіла вона до себе. – Як давно не бачила ось таких зворушливих історій, що закінчуються щасливими обіймами!»
– Сіро! – раптом вигукнула сіра шкарпетка, яка трималась поруч із чорною шкарпеткою. – Сіро! Що ти там робиш?
Згори, немов з балкона, виглядала така сама шкарпетка, теж сіра, теж з високим кантом. Де тільки не шукала її нижня, але й подумати не могла, що та живе нагорі.
– Що ти там робиш? – повторила сіра нижня. – Я ж там була, у вас нагорі, але тебе не бачила!
– Та і я тебе не бачила, – відповіла верхня. – Мушу триматися подалі, щоб мене, бува, не скинули донизу.
– Але ж я тебе шукала! Та й кому ти потрібна нагорі? Там лише пари живуть!
– То вибирайся сюди чимшвидше! – була відповідь. – Житимемо тут разом. Ми ж пара.
Сіра подивилась на чорну шкарпетку, що завжди трималася поруч. Та, знічена й нещасна, навіть поворухнутися боялась.
– Ні, – сказала сіра нижня. – Я маю пару.
– Яка дурня! – відповіла сіра верхня. – У тебе завжди були дурні ідеї і дурні вчинки! Живи собі, як хочеш, внизу, серед невдах!
Нижня їй нічого не відповіла.
– Ви чули? – облетіла новина усю Лігу самотніх шкарпеток. – Сірі шкарпетки знайшли одна одну, але не захотіли бути разом! Ви чули? Сіра шкарпетка залишилась із чорною?…
Але недовго цю новину обговорювали, бо інша подія змусила усіх забути попередню.
Того ж вечора господиня забрала з шафи мереживну Панчішку.
– Хто куди, а я – до театру! – ще встигла піднесено вигукнути Панчішка. – Прощавайте!
Що було далі, їй не могло наснитися навіть у найстрашнішому сні. На кухні працював маленький телевізор, у якому показували балет «Лускунчик». І от під «Вальс квітів», під чудову музику Чайковського, Панчішку швидко наповнили твердою круглою золотистою цибулею. По самісінький вершечок. І зачепили мереживною коронкою за гак на стіні, немов звичайний лантух із городиною.
Наступного ранку усе було як завжди. Господар вбрався, випив кави, знайшов мобілку і пішов на роботу у бордових шкарпетках. Дівчинка знову потримала у руках улюблену шкарпетку з ведмедиком – і наділа шкарпетки у квіточки. Хлопчик вибрав такі, як у тата, а господиня пішла з дому у тоненьких панчохах із нового пакету.
За матеріалами: Галина Вдовиченко, "Ліга непарних шкарпеток". Харків, видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2013, 128 с. Малюнки Дмитра Скляра. Джерело: http://bookz.
Інші твори Галини Вдовиченко на "Малій Сторінці":
