Галина Вдовиченко, "Ліга непарних шкарпеток" (уривок)


У нижній шухляді жили непарні шкарпетки. Їм дуже хотілося бути потрібними, але... одного разу господиня пообіцяла викинути "весь цей мотлох". Тоді вони організували Лігу непарних шкарпеток, і коли хтось із них вскакував у халепу, друзі рятували його. Навіть коли до сірої шкарпетки знайшлася пара, вона не захотіла покидати старих друзів. З цією книжкою діти навчаться цінувати справжню дружбу.

 

На відео: Буктрейлер - переможець конкурсу "Читаємо з Клубом Сімейного Дозвілля". "Шкарпетковий театр" Херсонської обласної бібліотеки для дітей імені Дніпрової Чайки представляє книгу Галини Вдовиченко "Ліга непарних шкарпеток".

 

* * *

 

Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра Скляра


Галина Вдовиченко

ЛІГА НЕПАРНИХ ШКАРПЕТОК

(уривок)

Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра СкляраЗ нижньої шухлядки прочиненої шафи визирали шкарпетки. Звичайні шкарпетки, лише розпаровані. Усі – по одній. Усі – різні.
Синя з діркою там, де великий палець. Біла спортивна, з футбольним м’ячем на боці. Тепла зимова, виплетена на дротах з овечої вовни. Рожева з двома смужками, голубою та синьою. Смугаста, наче зебра. Маленька з ведмедиками. Трошки більша з машинкою. І ще кілька різних, неподібних одна до одної.
І усі ці розпаровані шкарпетки, кожна – без своєї половинки, уважно спостерігали за тим, як господар збирається на роботу. На його ногах ладно трималася пара новеньких сірих шкарпеток із тонкої бавовни. Вони задоволено позирали в бік шафи: чи хто-небудь бачить, як вони пасують господареві? Чи помічають, як злагоджено та спритно рухаються з ним? Господар без них – ані кроку.
Щасливі обраниці пірнуть зараз у шкіряні туфлі з довгими носами та вийдуть з дому. Вони почергово тиснутимуть в автівці на педалі, походжатимуть офісом, кататимуться у ліфті та перезиратимуться під столом у залі засідань з іншими, такими ж, як вони, діловими шкарпетками, що ходять на роботу разом із людьми. Бо такою є доля успішних шкарпеток, які тримаються по двоє вкупі.
З горішньої полиці шафи, де саме мешкали такі щасливі шкарпетки, у ранкові хвилини ніхто не визирав. Складені або скручені по двоє, вони спокійно чекали моменту, коли рука господаря, або ж господині, або ж когось із дітей потягнеться до них, бо неодмінно прийде і їхня черга виходити з дому. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра – то післязавтра. У будь-якому випадку господарі про них не забудуть. Тому нема чого хвилюватися й визирати назовні, як це щоранку роблять ті невдахи з нижньої шухлядки. Загубили необачно свої половинки, а тепер заздрять нормальним шкарпеткам. Так думали парні шкарпетки, що були впевнені у своєму майбутньому.
А господар тим часом вже надівав на руку годинника, вив’язував краватку, посьорбуючи каву з горнятка, шукав свою мобілку, і усе це – під мовчазними поглядами шкарпеток з нижньої шухлядки. Жодна з них не могла вийти з дому з господарем. Бо якій би людині спало на думку піти на роботу в одній шкарпетці?… Або у двох різних?…

Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра СкляраМешканці нижньої шухлядки не раз обговорювали між собою найважливішу тему: куди поділись їхні пари і де можна було загубитись в одному помешканні? Цього ніхто з них второпати не міг. Можливо, шкарпетки розлучила пральна машина?… А може, це зробив вітер, що бавиться мотузкою та прищіпками, смикає та розгойдує усе, що сохне на балконі?… А може, винен пес, який приходить у суботи в гості зі своєю хазяйкою і нібито слухняно сидить біля її ніг, поки жінки п’ють каву та сміються, але ж хтозна… Може, він і є тим таємним викрадачем шкарпеток?…
– Сьогодні обов’язково розберу цю купу мотлоху! – пригрозила господиня, побачивши прочинені дверцята шафи. – Повикидаю з хати увесь непотріб!
І з силою заштовхнула шухлядку у глиб шафи.
Зробилося темно.
Було лиш чути, як господиня побажала господареві хорошого дня, замкнула за ним двері та й узялася збирати хлопчика та дівчинку, перш ніж вивести їх з дому.
Рипнули двері шафи, впустивши смужку сонячного світла.
Це хлопчик встав навшпиньки, вибираючи собі шкарпетки. Вибрав сірі однотонні, як у тата. Даремно самотня шкарпетка з машинкою на боці намагалася потрапити йому на очі. Він на неї жодної уваги не звернув.
Згодом і дівчинка до шафи зазирнула. Вихопила з нижньої купки шкарпетку з ведмедиками, покрутила у руках.
– Мої улюблені!.. – сказала із жалем. – Де ж друга?…
І назад жбурнула.
Дві білі новенькі шкарпетки опинились на її маленьких ніжках і побігли до дверей.
Того дня господиня й справді вирішила навести лад у шафі. Вона вже не раз обіцяла безжально повикидати увесь шкарпетковий непотріб на смітник. Так би воно і сталося, але одна подія стала на заваді. Серед чистих сухих шкарпеток, принесених з балкона, опинилась рожева з двома смужками, голубою та синьою. Така сама, як у шухляді самотніх шкарпеток! Уздрівши одна одну, сестрички кинулись обійматися і одразу ж перебралися поверхом вище, на поличку до парних шкарпеток.
Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра Скляра– А це що таке? Знову?… – насупила брови господиня, тримаючи у руках сіро-чорний згорток.
Щоразу він потрапляв їй до рук! Вкотре роз’єднавши чорну та сіру шкарпетки, господиня скинула їх донизу. Хтозна, може й справді знайдеться пара до кожної, он рожеві зі смужками знайшли ж одна одну.
Але сіра і чорна не шукали собі пари: вони були переконані, що є парою.
– Та ви ж різного кольору, – тепло усміхалась до них зимова вовняна шкарпетка.
– Ні, – відказували вони, – ми обидві сіро-чорні. Придивіться уважніше!
– Та у вас навіть вершечки різної ширини, – під’юджували їх. – Ви навіть різного розміру, якщо придивитися!
Сіра та чорна тулилися купи, одна старанно витягувала шию, щоб здаватися вищою.
Вони вже кілька разів потрапляли на поверх до парних шкарпеток, а їх знов і знов скидали донизу. Це раз у раз робила господиня. Хоча й верхні шкарпетки хотіли нагнати чужинців, але таки втримались, послухались якоїсь розважливої пари. «Облиште їх!» – сказала пара. І верхні шкарпетки погодились терпіти присутність диваків, хоча дехто й підсміювався зверхньо: от, мовляв, пара! Гриць та Варвара!
Сіра з чорною трималися разом і мріяли піти з господарем у кіно чи у гості. Або хоч прогулятися парком. Та хоч би й за хлібом до ближньої крамнички вийти! Аби на вулицю! Але мрії так і залишалися мріями.
Коли за господинею зачинилися двері і в домі стало тихо-тихо, шкарпетки з нижньої шухлядки повистрибували на підлогу. Усі до одної. Лиш мереживна панчішка залишилась. Вона вважала себе особливою, не такою, як її найближчі сусіди, і не такою, як ті, що нагорі. Так воно насправді і було. Усі, як не крути, були шкарпетками. А вона – вишуканою та ексклюзивною панчішкою. Тепер іще більш неповторною, бо самотньою. Ніхто на неї не був схожий – на таку довгу, такого ніжного сірого кольору, із такою панською мереживною коронкою вгорі. А їй і самій було не зле. Вона потерпала лиш через те, що давно не була у театрі, а театр вона любила понад усе.
– Панчішко, гайда до нас! – гукнули до неї з підлоги.
Але панчішка нічого не відповіла, лише байдуже глянула вниз – та й відвернулась. Вона завжди трималася окремо від усіх.
– Браття! – вигукнула тоді синя з діркою. – Сестри! – додала вона. – Дорогі шкарпи, шкарпетони, шкарпані та шкарпуки!..
І тут варто зупинитись і сказати, що синя з діркою – насправді не вона, а він. Синій-з-Діркою, або ж просто – Синій. А тим, хто не знає, варто пояснити, що у шкарпеток існує своя класифікація. І вона стосується усіх – і парних, і непарних. Старі, досвідчені та грубі, виплетені з овечої вовни, називаються шкарпами. Колишні офісні працівники та спортсмени – це шкарпетони. Шкарпані – це шкарпетки жіночого роду. А різний кумедний шкарпетковий дріб’язок з дитячими малюнками – це шкарпуки. Включно з найменшою нацюпунькою – зеленою шкарпеткою для немовляти.
І усі вони зараз оточили Синього-з-Діркою шкарпетона і приготувалися слухати. Лише Панчішка залишилася у шухляді.
Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра Скляра– До нас усі ставляться зневажливо! – почав Синій, ворухнувши великою діркою. – А хіба ми винні, що пари не маємо? Хіба кожен з нас від того удвічі гірший? Ні! Ми потрапляємо до людей лише на мить, щоб вони переконалися у нашій – з їхньої точки зору – неповноцінності і відкинули нас убік, як непотріб.
Шкарпетки схвально загули. Синій говорив те, що вони думали.
– …Нас погрожують викинути на смітник! – далі вів шкарпетон. – Лякають тим смердючим смітником! Хоча ми ще сповнені сил, планів та надій! Нам не місце на смітнику!
– Не місце!!! – підхопили шкарпетки.
– Ми на смітник не хочемо!
– Не хочемо!!!
– А чого ми хочемо? – не вгамовувся Синій. – Чого ми хочемо, друзі?
– Жити цікаво!
– Бути потрібними!
– Знайти свою пару!
– Пробитися до людей! – вигукнув Спортсмен, він мав мрію пробитися до людей зі своїм м’ячем.
– Вирости великою! – пискнула зелена шкарпеточка для немовляти Мацюпунька.
– То що нам залишається робити? – вже спокійніше запитав Синій.
– Що? – дружньо озвалися усі.
– Об’єднатися! – була відповідь. – Об’єднатися – і захищати кожного, хто цього потребуватиме. Хто потрапить у халепу. Кому погрожуватимуть. Хто зневіриться. І шукати, шукати, шукати усім разом те, що ми втратили, тих, кого ми загубили. Я правильно кажу?
– Правильно! – підтримали шкарпетки.
Білий Спортсмен почухав м’яч на своєму боці.
– Кожна команда, кожне товариство, спільнота чи об’єднання зазвичай мають якусь назву, – зауважив він. – І нам себе варто назвати. Скажімо, «Динамо»… Або «Металург»… Або ж «Карпати».
– Ми матимемо свою назву, таку, якої ще ніхто не мав, – озвався на цю пропозицію Синій і замислився. – Ліга непарних шкарпеток! Ось як я пропоную назвати нашу спільноту.
– Ліга непарних шкарпеток! – схвально загули шкарпетки. – Ліга непарних шкарпеток!
Тоді і Вовняна Шкарпа подала голос. Вона вже було задрімала, але, почувши назву, прокашлялась і сказала:
– І нехай лише спробують нас роз’єднати!..
На хвилі піднесення вирішили не відкладати добрі справи у довгу шухляду – і негайно рушили обстежувати територію. Шукати втрачені шкарпетки.
Може, вони десь лежать і чекають, поки їх знайдуть?
– Гайда за тими високими подушками подивимось! – запропонував шкарпук з ведмедиками. Його усі так і називали – Ведмедик. Йому дуже хотілося потішити дівчинку знахідкою. Недарма ж дівчинка вважала шкарпетки з ведмедиками своїми улюбленими.
– Гайда у подушкові гори! – підтримали усі. – Гайда у Шкарпати!
Ті диванні подушки на канапі і справді нагадували великі гори Карпати. І шкарпетки посунули вервечкою просто на них.
Підтягували одна одну, підсаджували, дерлися вгору. Спускались у щілини. Аж потомилися. І нічого не знайшли, нічогісінько. Окрім гумки для волосся, схожої на маленьку, згорнуту кільцем зелену гусінь. І пульта від телевізора – його вчора ввечері загубив господар.
Шкарпетки виштовхали пульт на помітне місце, щоб господар його більше не шукав. А зелену гумку забрав собі найменший шкарпук, якого усі називали Крихітка. Він, не звертаючи уваги на іронічні погляди, накрутив собі гумку на вершечок, аби видаватися трошки більшим.
Заходилися дуріти, стрибати з подушки на подушку та катулятись по канапі. Особливо тішились шкарпуки – Крихітка, Гонщик (той, що з машинкою) та Ведмедик (той, що з ведмедиками). Не відставала від них і гарна смугаста шкарпані на ім’я Зебра. Та й Вовняна Шкарпа розрухалась як ніколи.
Синій зі Спортсменом, як завжди, підколювали один одного.
– Для чого тобі м’яч? – казав один. – З ким гратимеш?
– Коли дірку зашиєш? – відповідав другий.
Так вони усі розгулялись, роздурілись, що незчулися, як зашарудів у замку ключ.
Господиня повернулась!
І поки вона роздягалась у передпокої, поки скидала туфлі – шкарпетки щодуху мчали до своєї шухлядки. Останнім біг Синій, підштовхував Крихітку. І треба ж було такому статися: сам не встиг! Усі вже сховались у шафу, вже й найменший шкарпук зі своєю зеленою гумкою влетів до гурту, а Синьому залишався один стрибок до мети. Як раптом…
Раз! – його підхопила жіноча рука, і він злетів угору. Пронісся у повітрі через увесь передпокій, через коридор, через кухню.
Два! – опинився на самісінькому дні сміттєвого відра.
Три! – пластмасова кришка опустилась на відро.
Шкарпетки завмерли. Їм мову відібрало від блискавичного розвитку подій. Щойно сміялись та стрибали – і от вже у квартирі повисла зловісна тиша.
Щось надзвичайне сталося – це було зрозуміло усій нижній шухлядці. Усій Лізі непарних шкарпеток.
А господиня, наче і не було нічого, заходилась із домашніми справами. Витягла з пральної машини випраний одяг. І – отакої! – побачила серед темної білизни одну білу шкарпетку. Знову одну! Та що ж це таке? Що за звички у тих шкарпеток – лізти до пралки без пари! Тепер цій колишній білій місце на смітнику. Вона із чорним одягом випралась. У сміттєве відро її! До того дірявого!
І до Синього-з-Діркою приєдналась волога, вже далеко не біла, шкарпетка. Згори на них ще й чайну заварку витрусили. У таку халепу шкарпетки ще не вскакували. Сидіти й чекати у сміттєвому відрі, поки тебе закидають яєчною шкаралупою та ковбасними шкурками, а тоді винесуть геть? Що ж робити?
Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра СкляраГосподиня знову завантажила пральну машинку, увімкнула її. Тільки-но встигла заварити собі чаю, як задзвонив телефон. Судячи з того, як вона зраділа, телефонувала її подруга – та, що у суботи приходить зі своїм псом, що всюди пхає свого носа, коли ніхто не бачить. Тепер, ще й при горнятку запашного чаю, не менше як півгодини теревенитимуть.
Час діяти! Шкарпетки натиснули на край шухлядки зсередини – і вибрались назовні одна за одною.
До кухні було далеко, довше, аніж від шафи до Шкарпат. Але треба було рятувати Синього.
Залишили Крихітку у коридорі вартовим, наказали у разі небезпеки подати сигнал, а самі рушили до сміття. Зсунули на відрі пластмасову кришку: так і є! Сидить шкарпетон, дірку набік зіжмакавши, – замислився. А поруч висмикує з себе чайну заварку сіро-біла шкарпетка.
– Нумо, – сказав Спортсмен, – тримайте мене!
І поліз усередину.
У нього дружньо вчепилася уся компанія. Дотягнувся шкарпетон до Синього, вони зв’язалися докупи вузлом, ще й сіро-білу підхопили.
– Тягніть! – гукнув Спортсмен.
Голосно засміялася господиня за стіною. Шкарпетки застигли, прислухаючись. Ні, усе гаразд. Розмова з подругою була у розпалі.
Синій, опинившись на підлозі, обтрусився, як пес. А сіро-біла, волога, уся у чаїнках, потребувала ретельної чистки.
– Сніжинка! – оглянувши себе, усміхнулась сіро-біла. – Шахтарська сніжинка…
– Треба занурити Сніжинку у воду, виполоскати її та й добре викрутити! – запропонувала Вовняна Шкарпа.
У яку ж воду занурити? Де ту воду узяти?
– У Шкарпацьких озерах! – Ведмедик озирнувся до вікна. – Онде одне з них.
Він мав на увазі акваріум із рибками, що стояв на підвіконні. Акваріум із чистою водою, зеленими водоростями та верткими смугастими рибками.
– Ні, – відказала Вовняна Шкарпа. – Рибки чаю не п’ють. Лише воду попсуємо. Шкода рибок. Гайда до крану з водою!
Кран відкрутили гуртом – та й запхали Сніжинку під воду. Вже вона милася-милася, полоскалася-полоскалася і, хоча білою не стала, все ж позмивала з себе ті руді чаїнки. Стоїть у калюжі води, тішиться…
А шкарпетки кран закрутили і знову прислухаються – що там, за стіною, робиться? А там господиня щось голосно розповідає товаришці.
Є ще час.
Повставали у раковині двома командами одна навпроти другої. Натягнули Сніжинку між собою, як канат, та й почали викручувати, воду з неї вичавлювати.
– Обережно, – попередила Сніжинка. – Не роздеріть.
Вовняна Шкарпа, шкарпетон Синій-з-Діркою, або ж просто Синій, та шкарпук Ведмедик крутили в один бік. А Спортсмен, Зебра та Гонщик – у протилежний.
Викрутили – й бігом до кімнати з шафою, по дорозі підхопивши Крихітку з гумкою.
– Куди? – заверещав він. – Куди без сигналу! Я вам що тут, просто так стою?… Чи прогулююсь?… Чи відпочиваю?… Я ж вас, шкарпо`вдури, охороняю! Відходити тільки за моїм сигналом!
– Стоп! – зупинився Синій.
Усі повставали, нічого не розуміючи.
– Давай сигнал! – сказав Синій.
І Крихітка тоненько пискнув. Усі зірвалися з місця. І перш ніж почулися кроки господині, шкарпетки встигли ще й Сніжинку на батарею парового опалення закинути…
Довга шия пилососа першою показалася у дверях і пропливла попри прочинені дверцята шафи.
Господиня узялася до прибирання. Однак щойно увімкнула пилосос і пройшлася щіткою по килиму, як знову пролунав телефонний дзвінок. Пішла, навіть пилосос вимкнути забула.
От стоїть він та й гуде. Пилососна труба на підлозі удавом скрутилася, втягує у себе повітря через щітку, гарчить як жива.
А з нижньої шухлядки чути, як нагорі, у шафі, хтось шарудить та сміється. Хтось між собою перемовляється:
– А от і не боюся!
– Боїшся, боїшся! Не зробиш цього!
– А я кажу, що підійду!
– Ну спробуй, спробуй!.. Атракціон шкарпеткової зухвалості! Спішу побачити!
І от вже згори сунуть два червоні шкарпетони. Підсміюються, штовхаються. А тоді на підлогу – стриб. Той що має напис «лівий», починає повільно підбиратись до щітки пилососа. А другий – із написом «правий» – залишається на безпечній відстані спостерігати. Це ж треба додуматись – наближатися до працюючого пилососа!
Уся нижня шухлядка не зводить зі сміливця поглядів. Навіть байдужа до шкарпеткових справ Панчішка.
Лівий обережно наближається до щітки, але тримається на певній відстані. Тоді швидко-швидко – ніхто навіть охнути не встигає – перебігає перед носом щітки. Потоком повітря його мало не засмоктує у трубу.
– Тепер ти! – регоче Лівий. – Тепер ти! Чи як?… Зіжмакавсь?
– Сам ти зіжмакавсь!
І от вже Правий обережно суне до щітки…
А тоді – шубовсть! Крутнувсь через голову – і опинився біля Лівого, щасливо уникнувши загрозливого потоку повітря.
– Тепер я! – регоче Лівий. – Нумо, відійди!
На хвилі піднесення починає видурюватись: пішов задом наперед, місячною ходою. Ще й підспівує. Вдалося! Розвертається – і пішов, пішов, знову задом наперед. Оце видовище! Не встиг навіть до середини дійти, як його – хоп! – затягнуло у трубу. Смикнувся – і зник. Немов і не було.
Правий як закричить! Шкарпетки, забувши про небезпеку, висипали на підлогу. Вчепилися у дріт, потягнули на себе – висмикнули вилку з розетки. Пилосос щось прогарчав і замовк. У кімнаті повисла мертва тиша.
– Лівий! – затарабанив у металеву обшивку Правий. – Лівий! Це я, Правий! Ти чуєш мене?
– Чую! – глухо озвався голос із нутрощів пилососа, тоді пчихнув і сказав: – Де я є?
– Браття, допоможіть! – Правий озирнувся і благально подивився на усіх, хто його оточив.
Як помогти? Чим зарадити? Шкарпетки стали у коло. Почали кидати одну ідею за другою.
– Нехай спробує вибратись трубою назад!
– Як назад?
– Раз-раз, раз-раз, як хробак.
– Ні, не встигне…
– Нехай тарабанить зсередини, щоб господиня почула!
– Нехай краще пчихає без упину!
І замовкли. Усе не так. Це вони одне одного чують і розуміють, а для інших хоч тарабань – хоч не тарабань, хоч пчихай – хоч не пчихай, ніхто не почує. Шкарпетка вона і є шкарпетка, м’яка, мовчазна й нежива.
Що ж робити?
– Я знаю що, – сказав Синій. – От послухайте. План такий…
Носова хустинка – тоненька, білосніжна, з вишитою квіткою на кутику – лежала біля щітки пилососа. Але господиня помітила її, вже увімкнувши пилосос. Кліпнути не встигла, як улюблену хустинку втягнуло повітрям у трубу. Стоп! Господиня натиснула на кнопку, відкрила металевий каркас, витягла мішечок-пилозбирач і, зазирнувши досередини, витягла звідти не лише хустинку, а й червону шкарпетку, десятикопійчану монетку і ґудзик від чоловікового костюма, який шукала тиждень тому. Оце треба частіше заглядати у той ненажерливий пилосос, що ковтає усе, що бачить.
Гроші та ґудзик лягли на стіл, червона шкарпетка полетіла в кут. Лівий і Правий, ризикуючи бути побаченими, кинулися назустріч один одному і міцно обійнялися: один чистий і свіжий, другий – брудний, у пилюці.
За цим дійством уважно спостерігали з шафи усі шкарпетки – і верхні, і нижні. Побачене неймовірно розчулило Панчішку. «Як давно я не була у театрі! – пробурмотіла вона до себе. – Як давно не бачила ось таких зворушливих історій, що закінчуються щасливими обіймами!»
– Сіро! – раптом вигукнула сіра шкарпетка, яка трималась поруч із чорною шкарпеткою. – Сіро! Що ти там робиш?
Згори, немов з балкона, виглядала така сама шкарпетка, теж сіра, теж з високим кантом. Де тільки не шукала її нижня, але й подумати не могла, що та живе нагорі.
– Що ти там робиш? – повторила сіра нижня. – Я ж там була, у вас нагорі, але тебе не бачила!
– Та і я тебе не бачила, – відповіла верхня. – Мушу триматися подалі, щоб мене, бува, не скинули донизу.
– Але ж я тебе шукала! Та й кому ти потрібна нагорі? Там лише пари живуть!
– То вибирайся сюди чимшвидше! – була відповідь. – Житимемо тут разом. Ми ж пара.
Сіра подивилась на чорну шкарпетку, що завжди трималася поруч. Та, знічена й нещасна, навіть поворухнутися боялась.
– Ні, – сказала сіра нижня. – Я маю пару.
– Яка дурня! – відповіла сіра верхня. – У тебе завжди були дурні ідеї і дурні вчинки! Живи собі, як хочеш, внизу, серед невдах!
Нижня їй нічого не відповіла.
– Ви чули? – облетіла новина усю Лігу самотніх шкарпеток. – Сірі шкарпетки знайшли одна одну, але не захотіли бути разом! Ви чули? Сіра шкарпетка залишилась із чорною?…
Але недовго цю новину обговорювали, бо інша подія змусила усіх забути попередню.
Того ж вечора господиня забрала з шафи мереживну Панчішку.
– Хто куди, а я – до театру! – ще встигла піднесено вигукнути Панчішка. – Прощавайте!
Що було далі, їй не могло наснитися навіть у найстрашнішому сні. На кухні працював маленький телевізор, у якому показували балет «Лускунчик». І от під «Вальс квітів», під чудову музику Чайковського, Панчішку швидко наповнили твердою круглою золотистою цибулею. По самісінький вершечок. І зачепили мереживною коронкою за гак на стіні, немов звичайний лантух із городиною.
Наступного ранку усе було як завжди. Господар вбрався, випив кави, знайшов мобілку і пішов на роботу у бордових шкарпетках. Дівчинка знову потримала у руках улюблену шкарпетку з ведмедиком – і наділа шкарпетки у квіточки. Хлопчик вибрав такі, як у тата, а господиня пішла з дому у тоненьких панчохах із нового пакету.

Галина Вдовиченко. Ліга непарних шкарпеток, уривок. Малюнки Дмитра Скляра

За матеріалами: Галина Вдовиченко, "Ліга непарних шкарпеток". Харків, видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2013, 128 с. Малюнки Дмитра Скляра.  Джерело: http://bookz.

 

Інші твори Галини Вдовиченко на "Малій Сторінці":

Галина Вдовиченко, твори для дітей, оповідання для дітей, уривки з книг
Галина Костянтинівна Вдовиченко — українська письменниця та журналістка. Дебютувала у 2008 році з романом «Пів’яблука» (видавництво "Нора-Друк"). Казкова повість «Ліга непарних шкарпеток» отримала першу премію в номінації “прозові твори для дітей у “Коронації слова-2012”. У 2015 році у "Видавництві Старого Лева" для дітей було надруковано казкову повість «36 і 6 котів», а у 2016-му - книжку для маленьких «Засинай. Прокидайся». Ми пропонуємо до читання уривки з книг Галини Вдовиченко «36 і 6 котів» та «Ліга непарних шкарпеток».

Останні коментарі до сторінки
«Галина Вдовиченко, "Ліга непарних шкарпеток" (уривок)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми