Вірш Василя Голобородька «Ми йдемо» написаний верлібром, але має чіткий внутрішній ритм, внутрішню наснагу. Ліричний герой поезії відчуває себе часточкою великого народу, який нарешті здобув волю і тепер гордо йде по світу, незважаючи на заздрість сусідів і злобу ворогів. «Ми» пройшли через утиски, заборони, кров і знущання, але зберегли свою мову, свої традиції, свою гідність та честь. Тому гордо йдемо вперед, до процвітання й добробуту, до миру й злагоди, і ніхто не зупинить нас.
Василь Голобородько
МИ ЙДЕМО
Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.
Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною землею
,із нашими багатолюдними містами,
із нашими тихомрійними селами,
із нашими золотоверхими церквами.
Ми гордо йдемо шляхами України:
ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих,
ви, які визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —
ви всі бачите, як ми гордо
йдемо дорогами України.
Ми йдемо,
не вимагайте від нас доказів нашої прихильності
до руху,
не,вимагайте пояснень причин, що привели нас
у рух.
Марна ваша справа — виставляти проти нашої ходи
контраргументи, що ви їх здобуваєте із мертвих
джерел,
намагаючись зупинити нашу ходу,
марна ваша справа — ми йдемо.
Ми йдемо по Україні,
пов'язані вишиваними дівочими руками
рушниками,
і радість сяє в наших очах.
Джерело: http://www.ukrcenter.com/
Більше віршів Василя Голобородька на нашому сайті:
«Гострий зір Василя Голобородька вихоплює з буденного життя вагомі зерна поезії. Своєрідність його бачення світу виявляється в умінні змалювати звичайне в казковому забарвленні, осягти соняшним промінням щось тривожне, часом драматичне. Прикметною рисою Василя Голобородька є вміння поєднувати народно-традиційні засоби з новим змістом, наповнювати музикою свої лаконічні малюнки з життя людини. Коротше кажучи — Василь Голобородько поет з своєрідним світосприйманням, органічним чуттям музики слова, закоханий у життя, яке в його баченні є отією білою казкою, де наче на рушнику, червоні й чорні барви створюють неповторну картину живої дійсности». (Володимир П’янов. Журнал "Дніпро")