У нас багато виходить першосортної дитячої – і підліткової також – літератури, але трапляються і беззаперечні шедеври, книги-на-всі-часи, які відразу треба купувати “про запас”: собі, майбутнім дітям, дітям дітей, дітям друзів. Усім. Книга італійки Нанетті – саме той випадок.
Хлопець Тоніно росте з батьками, поруч живуть татові – “міські” – дідусь із бабусею, а за містом – мамині, сільські. І саме для українського читача це дуже зрозуміла історія: ідилія життя “на природі”, з сімейними легендами і традиціями, побутом і ритуалами, особливою вітальністю і специфічним – гармонійним, все-примирливим – типом чуттєвості. Саме там Тоніно зустрінеться вперше зі Смертю: спочатку бабусиною, потім дідусевою. Але до того, як, власне, “стати черешнею”, милий і мудрий Оттавіано навчить онука жити з такими речами – і не просто миритися з трагічними обставинами, а бачити їх суть: що сім’я – це тяглість і найвірніша опора, що люди не вічні, але це не біда, бо смерть – лише початок, якщо вас є кому пам’ятати. І по фізичній смерті кожен може перетворитися на те, що він найбільше любив за життя. Дуже небезпечна – через потенційну можливість завалитись у махровий сентименталізм – історія проходить усі підводні камені дурного смаку легко і невимушено, так, що під кінець – скільки не тримайся – горло буквально перехоплює. Від справжньої радості, звичайно.
Хороший переклад Андрія Маслюха, прекрасні – хоч бери і шпалери на всі кімнати з них роби – ілюстрації Анастасії Стефурак, у загальних рекомендаціях – Національна премія Андерсена найкращим дитячим письменникам світу. Але головне – сам текст, єдино правильна знайдена і відтворена інтонація, яка й робить половину справи в таких історіях: “Бабця казала, що дідусь був найгарнішим хлопцем у селі і що їй довелося добряче попріти, доки він таки спіймався на її гачок. Але вона, можливо, трохи й перебільшувала, бо любила його так сильно, що це було видно й досі”.
Євген Стасіневич, літературний оглядач
За матеріалами: http://movaua.org.ua/