|
Анатолій Костецький
У СУЗІР'Ї ГОНЧИХ ПСІВ
(Фантастично-новорічна пригода)
Вчора, точно серед ночі,
в нуль годин і нуль хвилин
раптом я розплющив очі,
бо відчув, що не один:
з новорічної ялинки
хтось чужий на мене зиркав!..
«Хто ви!» — вичавив я з себе
і від жаху аж зомлів.
«Прилетіли ми до тебе
із сузір'я Гончих Псів!..» —
я у відповідь почув
і про жах умить забув,
бо угледів на ялині
три небачених створіння:
перше — наче птеродактиль,
друге — справжній динозавр,
ну а третє — що й казати!..
Я нічого й не сказав...
Ще й регочуть: «Не лякайся!
Ми — свої! Чого зомлів!
Хочеш з нами прокататись
до сузір'я Гончих Псів?»
Хоч було це серед ночі,
мовив я: «Звичайно, хочу!» —
тут же писк якийсь почув
і відчув, що я лечу!
Скільки часу ми летіли,
я не знаю — не лічив,
та невдовзі опинились
у сузір'ї Гончих Псів.
Там доставили мене
на одну з його планет.
А на ній усе казкове:
розказать — не стане й дня!..
Там я бачив — от вам слово! —
сто мільйонів цуценят:
сенбернари, фокстер'єри,
колі, пуделі, боксери,
лайки, доги, водолази...
Не назвеш усіх одразу!
Розгубився я — та й годі...
Тут, на мій одвертий подив,
три небачені створіння
в унісон заговорили:
«Не дивуйся! Тут у нас
феї всього світу
вибирають цуценят
на дарунки дітям.
щоб у новорічну ніч
рознести їх...»
«І мені!» —
я з надією сказав.
«Так», — промовив «динозавр».
«А чого тут дивуватись?» —
усміхнувся «птеродактиль».
Кинув третій: «Вибирай:
стане пес твоїм — і край!»
Я від щастя знепритомнів...
А очуняв — я вже вдома,
все — як завше, але тільки...
Хтось заскімлив з-під ялинки!
Я підскочив — дивина! —
під ялинкою — щеня:
волохате, капловухе
ще й усе руде — як є!
Я схопив його на руки
і спитав: «А ти чиє!»
А воно мене — лизь-лизь:
та твоє ж, мовляв, дивись!..
Спалахнуло в домі сонце —
стільки радості мені!
І чи правда це, чи сон це
був у новорічну ніч —
не замислювався я,
бо у мене
є щеня!
|
|
