Анатолій Григорук
ДЕЛЬФІН ІЗ СЕРДОЛІКОВОЇ БУХТИ
У розташованому просто неба басейні був дельфінарій. Одним боком він виходив безпосередньо в море. Але між ним і морем стояла висока дротяна сітка. Свіжа морська вода попадала в дельфінарій без будь-яких перешкод. А от дельфінам вибратися за його межі було зась. Час від часу вони наближались до сітки, тицялися в неї носами й, присмирнілі, відпливали геть.
Два роки тому дельфінів, ще зовсім жовторотих, довірливо юних, виловили неводами біля рідної їм Сердолікової бухти й помістили в цій тісний бетонній в’язниці. Тут їм довелося пройти сувору школу муштри. Тут двоє з них не витримали неволі й загинули. А п’ятеро потроху призвичаїлись і стали підневільними артистами.
В літній сезон, коли на південний берег до моря стікається сила-силенна всякого вільного й охочого до розваг люду, дельфіни змушені були щодня давати по три, а то й по п’ять вистав. Програма була досить насиченою і виснажливою. Вона включала немало карколомних циркових трюків. Дельфіни грали у волейбол та баскетбол. Прибравши вертикальної пози, пускалися під бравурну мелодію в танок. Стрибали крізь високо підвішене кільце. Впрягались у невеличкий пліт і катали кого-небудь із відчайдухів-глядачів по дельфінарію. І кожен артист викладався на повну силу. Інакше його карали, позбавляючи не тільки почастунку після кожного виступу, а й вечері.
Особливою симпатією публіки користувався дельфін на ім’я Батерфляйчик. Глядачі вважали його артистом від Бога. Всі команди він розумів з пів слова. Його номери відзначалися сміливістю, складністю й водночас неабиякою грацією. Після кожного з них Батерфляйчик виринав майже на повен свій зріст із води і, стоячи на хвості, на всі боки ґречно вклонявся. Зал у ці хвилини просто шаленів від захоплення й нагороджував свого улюбленця бурхливими оплесками.
Тільки власник дельфінарію, чоловік малокультурний, жорстокий і нестримно ласий до грошей, ніколи не виявляв до Батерфляйчика, та й до інших його товаришів по нещастю, ні найменшої ласки. Він вважав, що з твариною, яку дресируєш, треба поводитись якомога суворіше. Тільки тоді вона коритиметься твоїй волі. А подачка у вигляді рибини — єдине, чого потребують ці довгоносі дармоїди.
Зокрема цей самовпевнений невіглас не міг взяти в тямки, що сталося з Батерфляйчиком. Адже донедавна той був найгіршим у всій дельфінячій трупі. Млявий, до всього байдужий, він ледь спромагався виконувати навіть найпростіші номери. І раптом, ніби за помахом чарівної палички, перетворився на провідного артиста, від якого успіх кожної вистави залежав тепер чи не найбільше.
Якби тільки власник дельфінарію знав, що за ці два довгі роки довелось пережити його нещасному бранцеві!
З першого ж дня, як Батерфляйчик попав у сіті і опинився в дельфінарії, він зрозумів: тут йому край, неволя уб’є його. Прощай свобода, прощай море, прощай усе, що було донедавна миле й дороге в цьому світі.
Тривалий час він, на знак протесту, відмовлявся від їжі. Ні з ким не спілкувавсь. Шукав самоти. Батерфляйчик поринав у себе,в свою печаль. І тихо вмирав. А коли заходив пізній вечір, коли небо засівали далекі мерехтливі зорі, він підпливав до осоружної сітки й довго, мало не до ранку, вдивлявся крізь неї в морську далечінь. Десь глибоко в пітьмі пропливали запалені на щоглах кораблів сигнальні вогні. Звучали басовиті гудки. Чулася бадьора команда з капітанського містка. Долинали музика та веселий гомін пасажирів.
Це було чуже, зовсім інше й далеке від нього життя. Але там пахла безбережним морем така знадна, така жадана воля!..
Нерідко Батерфляйчикові марилось його минуле: ніжні й лагідні батько та мати, численна рідня. Він згадував, як із своїми юними товаришами заводив різні жваві ігри, як у дружному гурті вони вчилися полювати на косяки риби. А то ще пустотливо пускались навздогін за яким-небудь судном, пролітаючи, як птахи, над збуруненими гребним гвинтом хвилями. Всі пасажири висипали тоді на палубу, показували одне одному на них пальцями й щось веселе, доброзичливе вигукували, намагаючись перекричати галасливих чайок.
О, то були незабутні спогади про життя, якого вже не вернути. Тепер мусиш без кінця нидіти в цьому бетонному кориті й за сигналом свистка виконувати чиїсь химерні, осоружні забаганки.
Так спливали за днями дні, виснажливі, безрадісні, одноманітні…
Аж якось сталася подія, що круто перевернула все Батерфляєве життя. Під час однієї з вистав він мимохіть звернув увагу на маленьку дівчинку, що сиділа в першому ряду в тата на колінах. З усього було видно, що дівчинка хвора. Вона весь час нервово крутила головою і рухи її були якісь напружені й безладні. Дівчинка тримала за нитку червону надувну кульку. Її пустотливо погойдував легенький бриз.
Раптом кулька випорснула дівчинці з руки й, піднімаючись над басейном вище й вище, повільно похилила в бік моря. Ще мить, вона перемайне через сітку, там її підхопить свіжий вітер і понесе вже хтозна й куди. Обличчя в дівчинки боляче скривилося. Рясні сльози ось-ось мали бризнути їй з очей.
Батерфляйчик не став вичікувати. Він стрілою перетнув дельфінарій, щосили напружився й вистрибнув із води. Ухопивши кульку за нитку, він усім тілом шубовснув у воду. Далі зробив коло й підплив до дівчинки. Тато нахилив її майже впритул до Батерфляйчика. Дівчинка дещо незграбно взяла в нього кульку, і по її змученому личку промайнула квола усмішка.
Мабуть, більшого успіху в Батерфляйчика не було за всю його артистичну кар’єру. Глядачі, як один, посхоплювалися зі своїх місць. Вони шалено плескали в долоні, свистіли, вигукували «біс» і «ура». Це було повне визнання. Це була заслужена слава. Це була щира подяка артистові не тільки за його високу майстерність, а й за добре, чуле серце.
Та, правду сказати, не це вразило Батерфляйчика. Коли він злетів за кулькою в повітря, то на великий подив відзначив, що майже досяг верхнього краю сітки.
І тут йому ніби сяйнуло: адже це дорога на волю. Сітку можна подолати…
Тепер він щодня робив десятки стрибків. Батерфляйчик поліпшував, вдосконалював їх, як це роблять спортсмени, готуючись до відповідальних змагань. І не було уже сили, що могла відвернути його від цього потаємного наміру.
Кільце, крізь яке він пролітав, піднімали все вище і вище. Публіка влаштовувала йому овацію за овацією. Навіть власник дельфінарію криво усміхався і задоволено потирав руки…
Так тривало до осені.
І ось настала довгоочікувана ніч. Небо було захмарене, без жодної зірочки. Весь дельфінарій поринув у сон. Тільки до берега бігли невпокійні шурхітливі хвилі.
Раптом у басейні здійнявся високий стовп води. Із нього вихопилося щось темне й довгасте, як бойова торпеда, перелетіло через сітку й зникло в безмежному морі…
На другий день чергова вистава в дельфінарії не відбулася.
За матеріалами: http://www.grygoruk.com.ua/
Більше творів Анатолія Григорука на нашому сайті:
