Вірші про школу. Марія Пригара

Марія Пригара

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Що за диво сталось в нашім місті?
Йдуть до школи квіти пишнолисті.
Поспішають айстри та нагідки,
Тільки квітка хилиться до квітки.
Дріботять жоржини і левкої:
Ви юрби не бачили такої.
Поставали біля школи в пари,
Зайняли навколо тротуари.
І говорить айстра до жоржини:
— От уже й дзвінок за дві хвилини.
А ромен всміхається красолі:
— Правда ж, добре вчитися у школі?
...Та хіба сміятись вміють квіти?
Ні питать не вміють, ні ходити.
Не садок розцвівся тут, не грядка —
Біля школи хлопчики й дівчатка.
Це вони прийшли сюди з квітками,
Бо сьогодні стали школярами.

ХЛОПЧИК І ВІТЕР​

Чи то я недбалий?
Чи то я ледачий?
Оце задали нам
Чотири задачі.
Чотири задачі
Й письмо на додачу.
І вже я навколо
Нічого не бачу.
Та поки списав я
Чотири рядочки,
В дворі задзвеніли
Весняні струмочки.
В калюжі під тином
Заблискали бульки,
Зронили краплини
Веселі бурульки.
І вітер з розгону
Влетів до кімнати:
— Та доки ж сидіти?
Та доки писати?
Не буду я слухать
Цю пісню весняну:
Хай линуть краплини,
Я навіть не гляну.
Не буду зважати
На їхню говірку.
Я дав собі слово
Одержать п'ятірку!

На носі чорнило,
На шапці чорнило —
Немов їх чорнильним дощем покропило.
На кожній долоні
написано: «Юра».
Скажіть, вам не стрівся такий замазура?
Біжить, підкидає він сумку з книжками,
А сумкою бився оце з хлопчаками.
Та тільки устиг замахнутись щосили —
Під ноги хлоп'ятам книжки полетіли.
Всіма сторінками сплеснули від ляку:
— Ой, хто угамує цього розбишаку?
У класі сидить він розвісивши вуха,
Того не дочує, а те не дослуха.
Учитель показує Волгу на карті,
А він вимальовує «Волгу» — на парті.
Учитель диктує задачу про поїзд,
А наш замазура записує:
«Пояс!»
Та ще ображається потім:
— Дивіться!
Чого за контрольну мені одиниця? —
А в зошиті в нього — мов курка блукала.
Ще й лапками кожну сторінку торкала.
І що там таке — не вчитаєш нічого.
Скажіть — ви не бачили хлопця такого?
Чи, може, когось, хто у вас на прикметі,
Ви зараз у цім упізнали портреті?
Коли він вам справді знайомий в лице —
Ми просимо нам написати про це!

ЗАБУДЬКО

Як мені ходить до класу?
Як мені на світі жить?
Що не скажуть, я відразу
Забуваю в тую ж мить.
Дав задачу нам учитель,
Я забув її — хоч плач.
Став шукати, став лічити —
Перебрав аж п'ять задач.
Не спочину я ніколи,
Бо роблю все навпаки:
Задають про суходоли —
Я читаю про річки.
Мама каже: «Треба вузлик
На хустинці зав'язать».
Зав'язав я вузлик, друзі,
І забув хустинку взять.
Помилок роблю — без ліку.
Як же так у світі жить?
Хто знайде від цього ліки,
Дуже прошу — поможіть!

БАЗІКА

Скільки в світі є базік,
Дуже бистрих на язик,
Та вже наша Катерина
Це базіка із базік!
Ми їй кажем:
— Катре, що це?!
Прикусила б язика! —
Теревенить на уроці,
На перерві не змовка.
Що робила цілий ранок,
Що принесла на сніданок,
Як дивилася в вікно,
Що побачила в кіно...
Каже вчитель:
— Що за галас?
Каже вчитель:
— Вийди зараз!
Працювати дай усім! —
Катря зовсім не злякалась:
— Хай я потім розповім!
Як базіку лікувати?
Чи тікати, чи гукати:
«Балачки спини свої!»
Як базіку лікувати?
А не слухати її!

ПРО КНИЖКУ

​Книжка скаржилась Мар'яні:
— Я у тебе не в пошані.
Звідкіля це на мені
Плями сині та масні?
Подивися, от сторінка:
Намальована хатинка,
Під хатиною — маля,
І написано: «Це я».
А за дві сторінки далі —
Різні звірі небувалі:
Сині, жовті та рябі,
Що й не снилося тобі.
Люди кажуть: — Ой, чия ти?!
Як тебе тепер читати?
Скільки ми читали книг,
А не бачили таких!

ТИХЕНЬКА ДІВЧИНКА

Чого це на мене так сердяться в школі?
Тож я не чіпаю нікого ніколи.
Ні з ким не сварюся, сиджу собі тихо,
А з цього виходить одне тільки лихо.
Оце я сказала — така в мене звичка,—
Що в Галі, як мишачий хвостик, косичка.
Що в Каті спідничка — неначе з рогожі,
Та ще й черевички на човники схожі.
Що в Тані волосся нечесане досі,
Що очі в Мар'янки маленькі та косі,
Що в зошиті в Лесі самі тільки плями:
Напевне, бруднючими пише руками.
Я ж правду кажу їм... І що тут такого?
Тож я не чіпаю ніколи нікого.
Сиджу собі тихо і в школі, і вдома,
І чом вони сердяться всі — невідомо!

Кажуть, наче біля школи є один чудесний сад.
Там до сонця тягне вуса кучерявий виноград.
Стиглі груші соковиті так і просять: подивись!
Жовті яблука на вітті наче медом налились.
Там таке є, кажуть, диво, що відразу й не збагнуть.
Золоті й червоні сливи на однім гіллі ростуть.
Мов горіх, висять черешні, що аж ломляться гілки.
І, напевне ж, не тутешні роблять там садівники.
Тільки зайдеш — примічай-но всі дива незнані ті.
Там робота незвичайна, хазяї там не прості.
...Справді, лиш ти пройдеш полем і по стежці ступиш крок,
То побачиш біля школи молодесенький садок.
А у нім працюють друзі — ще таких не бачив світ.
Десятьом із них тринадцять, а одному десять літ.
Щоки круглі і рум'яні, пальці в глині та землі.
Аж на шию солом'яні позсувалися брилі.
Йде робота галасливо — тільки й чути сміх і спів:
— Я торік садив цю сливу! Ти цю яблуню садив! —
Дуже гарно тут робити, знати кожне деревце.
Молоденьких вишень віти їх торкають за лице.
Поруч слива невисока їм шепоче, як жива,
Що вона солодким соком першу сливу налива.
Перше яблуко червоне тягне яблунька до них:
— Ось візьміть його в долоню—ви й не бачили таких!
Їх тут буде — не злічити! — що лягатимуть гілки.—
Та глядіть, іде учитель: — Добрий день, садівники! —
І, всміхнувшись, мружить око.— Отака ж кругом краса!
Хай мине ще зо два роки — будуть щирі чудеса! —
І на мить хлоп'ята бачать: все навколо ожива.
На очах у них неначе підростають дерева.
Груші сиплються рум'яні, пахнуть яблука вгорі.
Люди прийдуть і поглянуть: — От спасибі, школярі! —
І заплівшись біля школи, хилить грона виноград,
І цвіте земля навколо, мов лункий зелений сад.

ТОВАРИШІ

Лягав сніжок, як білий мох,
Мела й мела завійка.
Із школи йшли додому вдвох
Володя і Андрійко.
В обличчя снігом вітер бив,
Сердито скуб за вуха.
Один із друзів говорив,
А другий більше слухав.
— У мене тайна є одна,—
Сказав дружок Андрію,—
Ніхто у світі ще не зна,
Про що я зараз мрію!
Це будеш знати тільки ти,
Звичайно, по секрету:
Мені так хочеться знайти
Якусь нову планету!
І що за люди там живуть,
Весь час мене цікавить.
Я із Землі подамся в путь
І не злякаюсь навіть!
Тут крик із парку долетів
Такий дзвінкоголосий:
На стежці двоє хлопчаків
Дівча скубли за коси.
Умить спинилися дружки,
Урвалися розмови.
Андрійко стиснув кулаки,
Володя зморщив брови
І смик Андрія за рукав:
-- Ти знаєш що, Андрійку?
А я б тут краще не стояв:
Ще встрянемо у бійку!
Не балакучий був Андрій,
Не говіркий, як Вова.
Він просто кинувся у бій,
Не мовивши ні слова.

ЧОРНИЛО

От мені незрозуміло,
Хто це вигадав чорнило?
І нащо писати нам,
Як від нього стільки плям?
Де беруться плями ці?
Це ж подумать варто:
У Мар’янки на лиці 
Ніби справжня карта.
На одній щоці — ріка,
А на другій — море:
То чорнильниця така,
Чисте з нею горе!
От і спробуй тут — учись.
Це ж нещастя прямо!
Напишу рядок — дивись!— 
На сторінці пляма.
Друга, третя... цілих п’ять. 
Вже немає де писать.
А буквар хоч не бери,
І читать несила —
Ніби сипався згори 
Дощик із чорнила.
Та й розлив струмки брудні — 
З краю і до краю.
Що робити тут мені?
Навіть не вгадаю.

* * *

ВИСТАВА

Увага! Увага!
Сьогодні вистава. 
Приходьте дивитись, 
Коли вам цікаво.
У нашому залі 
Театр жовтенят 
Заграє «Про вовка 
І сім козенят».
Уже в усій школі 
Гудуть коридори,
У другому класі 
Зібрались актори.
І раптом на вовка 
Коза напада:
— З таким ненажерою 
Просто біда!
Морозива нащо 
Наївся в обід?
Тепер не зумієш 
Гарчати як слід!
А вовк розгубився, 
Злякався на мить 
І раптом розсердивсь 
Та як загарчить!
В кутку козенята 
Пищать потихеньку: 
— Тікай собі, вовче! 
Ми ждем свою неньку
І тут з переляку —
Ви чули таке? — 
Забули, як треба 
Кричать «ме-ке-ке!»
Аж ось козенятам, 
Козі і вовкові 
Гукає вожатий: 
«Уже ви готові?»
За кілька хвилин 
Розпочнеться вистава. 
... Приходьте дивитись, 
Коли вам цікаво!