Ірен Роздобудько, "Я зніматимуся в кіно!" (дитяче оповідання)

Ірен Роздобудько

Я ЗНІМАТИМУСЯ В КІНО

У нашому дворі всі мріяли про кіно. Ми захоплено дивилися фільми й гадали: як у них потрапляють діти? Сусідка, котра працювала в театрі вахтеркою, якось сказала, що режисе́ри*1 часом самі бігають вулицями і вишукують дітей для своїх фільмів.
Щомиті, блукаючи нашим маленьким містом, я очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»
Я знала, що відповім не одразу. З індійських фільмів я навчилася «чарівного погляду», вартого майбутньої кінозірки, — цим поглядом я маю подивитися на режисера!
Головне — не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком я тренувала цей погляд: заплющувала очі й рахувала: «Один, два, три...» — і тільки на «п’ять» повільно підіймала повіки та округлювала очі до неймовірних розмірів. От якщо я погляну саме так, кожний режисер одразу зрозуміє, що перед ним — талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає він, як вона вміє тримати паузу!
— Я зніматимусь у кіно! — повідомила я всім у своєму дворі.
«Всім»  — це моїй подружці Ольці, її братові-близнюкові Сашку та Язикатій Куці (Кукою цю старшу дівчинку називали вдома, а вже у дворі до неї приліпилося ще й прізвисько).
— Та ти що?!! — захоплено вигукнули брат з сестрою й, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.
— Ну то й що? — зневажливо знизала плечима горда Кука. — А мені мама скоро купить золоту сукню!
Аргументів проти золотої сукні у мене не знайшлось, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:
— Ух ти! Справді — золоту?!
А я пішла з подвір’я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили безпритульні режисери. Я йшла і думала, що запросто зіграю і Попелюшку, і дівчинку-розвідницю, і Герду...
— Дівчинко... — раптом почула я над своєю головою приємний баритон.
«Ось воно — почалося! Режисер! Нарешті... — промайнула думка. — Отже, не забути про чарівний погляд! Один, два...»
Я відраховувала миті й не квапилася підіймати голову. 
Ще, ще хвильку, і він збагне, кого зустрів на своєму режисерському шляху!
— Дівчинко! — знову покликав голос.
Яку ж роль мені запропонують? — міркувала тим часом я, не підводячи очей і рахуючи: три, чотири...
Ще мить, і я погляну так, як дивляться красуні з листівок, котрі збирала моя мама. Ось зараз!
Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.
— Дівчинко, — голос посуворішав. — Та ти що, спиш на ходу?! Ну й діти пішли — ніякого виховання! Паска добрячого на вас нема! Як пройти до овочевого магазину?!!
— Ну що ви причепилися до дитини? — почула я інший 
голос, і лагідна жіноча рука погладила мене по голові. — Бачите, в неї щось з очима. Бідолашна дитина! І хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче...
— Біжи, нехай мама тобі носа витре! І не тиняйся вулицями! — сказав хтось третій. — А то бабай забере...
Потім усі розійшлися.
А я зрозуміла, що то був не режисер...
Я повернулась у двір.
Близнюки й Язиката Кука все ще обговорювали переваги золотої сукні перед химерною мрією про кіно. Я гордо їх оминула й пішла додому.
Вже перед дверима свого під’їзду озирнулась і голосно свиснула крізь дірку в зубах.
З голуб’ятні здійнялися голуби.
Близнюки і  Кука завмерли та здивовано глянули на мене.
— Я зніматимуся в кіно! — ковтаючи сльози, заявила я і зникла в під’їзді...

*1 Режисе́р — творчий керівник спектаклю, кінофільму, вистави тощо.

За матеріалами: Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 3, 4 класах серії «Шкільна бібліотека». Укладання та передмова Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 164 - 167. Ілюстрація Олесі Магеровської.

Інші твори Ірен Роздобудько на "Малій Сторінці":

"Фантазувати й розповідати вголос різні історії я почала ще в дитячому садку, коли не вміла писати. А записувати — у шість років. Коли вперше в цьому ж віці випадково потрапила до бібліотеки, була вражена полицями з книжками, здивована тим, що ці книжки написали люди, і вирішила, що моя книжка теж колись стоятиме на такій полиці. Але про те, що книги пишуть «письменники», я тоді ще не знала". (Ірен Роздобудько)

13-річний Арсен піклується про маму сам, адже тато їх давно покинув. Однак хлопець вірить, що мама ще знайде надійного й порядного чоловіка. А найбільше він мріє про мандри, пригоди і таємниці, бо сидіти всеньке літо за компом у київській квартирі — це, погодьтеся, важко назвати незабутніми канікулами. Тому Арсен і зважився гайнути в село, до бабці з дідом, яких не бачив після розлучення батьків. І там багато про що Арсенові довелося поміркувати — особливо про те, що він має бути справжнім чоловіком; чимало здолати — образу на тата, відчуття своєї непотрібності в татовій родині та ревнощі до маленької зведеної сестрички, яка «забрала» в нього тата; чимало дізнатись — адже історія його роду стала «візитівкою» цілого села. А головне — Арсен закохався. Вперше і, можливо, назавжди…

Повість відомої письменниці Ірен Роздобудько розповідає про дорослішання, життєво важливі трансформації в свідомості й пошук моральних орієнтирів у житті.