ЯРОСЛАВ-БОГДАН РУДНИЦЬКИЙ — ЛИЦАР ОРДЕНА КАНАДИ
Ярослав-Богдан Рудницький ( 26 листопада 1910, Перемишль — 19 жовтня 1995, Монреаль) — український славіст, мовознавець, науковий і громадський діяч, літературознавець, фольклорист.
"Рідна мова — то найголовніший наріжний камінь існування народу як окремої нації: без окремої мови нема самобутнього народу." (Іван Огієнко)
Український народ породив зі своїх сокровенних надр велетів духу, геніїв слова, геніїв науки, вірних синів України, котрі в часи найважчих випробувань і лихоліть не зрадили своєї землі. Доля цих най славетніших синів і дочок України різна, але, поза сумнівом, всім було притаманне жертовне і високе служіння рідному народові, У цьому — їхня велич, їх безсмертя.
Згадаємо ім’я ще одного вченого, яке й досі мало знають на його Батьківщині. Він був визначним літературознавцем, публіцистом, перекладачем, автором близько трьох тисяч праць, президентом Української Вільної Академії наук, президентом Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук в екзилі. Ім’я цього вченого-славіста, професора — Ярослав-Богдан Рудницький. Він був двоюрідним братом вченого-географа, академіка Степана Рудницького, якого енкаведисти розстріляли ще у 1937 році на Соловках на відзначення 20-х роковин Жовтневої революції. Тож полювали вони і за Богданом Рудницьким навіть вже в кінці 60-х років, коли він бував на міжнародних конференціях у Європі. Його любов до України, його вболівання за українську справу були не до снаги компартійній владі.
Уся діяльність таких, як він, таврувалася як «буржуазний націоналізм» і навіть згадувати таких краян на рідній їм землі заборонялося. Але ця постать в українській науці справді легендарна. Вже в пору незалежності України Ярослав-Богдан Рудницький бував в Україні. Світ знає його як ученого-енциклопедиста і поліглота, який вільно володів десятками мов. Можливість приїхати в Україну була його найбільшим щастям.
***
Народився Ярослав-Богдан Рудницький 26 листопада 1910 року в Перемишлі в сім’ї правника. Батька звали Антоном, був він старшиною в Українській Галицькій Армії. Навчався молодий хлопець спочатку у Стрийській гімназії разом із Степаном Бандерою. Мріяв вивчитися на лікаря, але українцям за польської окупації Галичини це було зробити дуже важко. Отож, 1929 року вступив до Львівського університету на відділ славістики, який закінчив 1937-го року. Наступного року Ярослава-Богдана Рудницького запрошують до Українського наукового інституту в Берліні укладати великий «Українсько - німецький словник». Словник, що його укладав Ярослав-Богдан Рудницький, містить 250 тисяч слів і знаний у лексикографії як словник Зенона Кузелі та Ярослава Рудницького (а перед тим молодий науковець видав кишеньковий українсько-німецький словник і підручник української мови, який перевидавався тричі.)
[Довідка: Український науковий інститут у Берліні — наукова установа, заснована 1926 року з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського. Завданням інституту було ширити серед німецького світу відомості про Україну й український народ, дослідження взаємин між Україною і західними країнами, зокрема Німеччиною, ... допомагати українським студентам і науковцям у студіях і дослідах. За першого періоду своєї діяльності (до 1931 року) директором Інституту був Дмитро Дорошенко. Постійними науковими працівниками Інституту були Зенон Кузеля, Крупницький, Димінський, історик Антонович, Мірчук. Бібліотека Інституту нараховувала близько 35 тисяч томів. По окупації Берліну більшовиками 1945 року Інститут перестав існувати, а його бібліотека загинула].
1940 року Ярослав Рудницький переїхав до Праги, де за підтримки відомих науковців —Олександра Колесси, Августина Волошина та Івана Панькевича — захистив дисертацію і як доцент працював в УВУ, а також мав виклади у Карловому університеті.
У 1943 рощ він одружується з онукою Володимира Антоновича, Мариною. Народилося в них двоє дітей: син Ждан і дочка Інна.
Після закінчення війни Ярослав-Богдан Рудницький працював у Гейдельберзькому університеті й УВУ, який було перенесено до Мюнхена. У 1947 році вчений стає дійсним членом ШШ. 1949 року Ярослав-Богдан Рудницький разом з родиною переселяється до Канади, де стає професором Манітобського університету у Вінніпезі. Тут він у 1951 році засновує кафедру славістики, виховує україністів. Зазначимо, що його заходами в 1964 році доктором «гоноріс кауза» цієї кафедри обрано видатного мовознавця і духівника Івана Огієнка.
З 1963 року Ярослав-Богдан Рудницький стає професором в Українському католицькому університеті імені Святого Климента в Римі.
[Довідка: Український католицький університет імені Святого Климента, запланований у Львові як завершення Греко-Католицької Богословської Академії, був заснований 25 листопада 1963 року у Римі митрополитом Йосифом Сліпим безпосередньо по його звільненню із заслання. Засновник збудував за два роки УКУ на площі Собору Святої Софії. У час заснування УКУ мав 21 професора, з 1976 року при УКУ діє Колегія Святої Софії для духовної і наукової формації кандидатів на священиків, ректором якої став отець Іван Хома. Варто відзначити, що Університет опублікував кілька десятків томів архівних матеріалів, 12 томів "Зібраних праць Патріарха Йосифа"...]
Рудницький був відомий у Канаді як організатор українських наукових інституцій. Так разом із Дмитром Дорошенком і Леонідом Білецьким він засновує на цих теренах Українську Вільну Академію наук, стає її Президентом у 1954 році і працює на цьому посту до 1974 року. А ще організовує такі наукові об’єднання як Канадська асоціація славістів, Канадське лінгвістичне товариство, Канадський інститут мовознавства, Канадська асоціація порівняльної літератури, Міжнародна асоціація гуманістичних і суспільних наук Канади. Вчений вільно володів десятками мов, зокрема старогрецькою та латиною. Його наукова діяльність заслужено відзначена. До 125-річчя Канади генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин нагородив професора Ярослава-Богдана Рудницького найвищою відзнакою «Лицар ордена Канади».
Сам Ярослав-Богдан Рудницький так писав про свою діяльність у Канаді: «Після докторату я 1938 року поїхав на студії за кордон: був у Берліні, Парижі, Празі, де лишався до кінця війни. Потім був доцентом, професором у Вільному Українському Університеті в Мюнхені, мав змогу спілкуватися із старою Генерацією ідеалістів — Дмитром Дорошенком, Дмитром Антоновичем, Дмитром Чижевським та іншими — тими, хто самовіддано працював на українську справу, на українську ідею. Мені це дуже імпонувало, і я намагався перейняти в них досвід, Тож я став ніби сполучником між тією Генерацією і нинішньою комерційною». (Тут він мав на увазі деяких професорів Гарвардського університету.)
Ярослав-Богдан Рудницький як вчений був передовсім етнографом і фольклористом. Він зібрав на канадській землі серед українських поселенців безмежну кількість матеріалів з фольклористики та етнографії і опублікував їх у чотирьох томах. Цінність зібраного матеріалу полягає в тому, що вчений задокументував усі діалектні особливості мови поселенців. Водночас він зібрав багату фонотеку живої мови кількох поколінь канадських українців. Це неоціненний живий скарб неповторності нашої мови. За цю працю вченого було нагороджено медаллю Маріуса Бордо — франко-канадського фольклориста.
Важко переоцінити ту величезну працю, яку здійснив Ярослав-Богдан Рудницький на терені літературознавства. Це і переклади, і нариси про українських письменників, організація наукових конференцій з нагоди річниць видатних діячів української культури та дослідження наукової творчості Тараса Шевченка. Він перевидав чотири «Кобзарі», за його редакцією вийшло ювілейне видання «Кобзаря» 1960 року). А ще Ярослав-Богдан Антонович організовував читання творів поета в англійських перекладах... І наша українська мова так захоплювала слухачів, що багато хто з англомовних її полюбив і вивчив.
Так, майбутній канадський прем’єр Джон Діфенбейкер (німецько - шотландського походження) в молоді роки жив на фермі серед українців. Почувши українські пісні, яких співали дівчата у суботу після праці, він так захопився нашими національними мелодіями, що нетерпляче чекав кожного наступного вихідного дня, аби послухати їх. І вивчив нашу мову. А ставши прем’єром Канади, захищав поневолену Україну на міжнародних форумах, засуджував русифікацію та етноцид, викликаючи лють комуністичних ідеологів.
У Ярослава-Богдана Рудницького була пристрасть — шукати, де б він не перебував, українські сліди: Лесі Українки — в Італії, Осипа Федьковича — у Венеції, Марка Вовчка — у Німеччині, Михайла Коцюбинського — на острові Капрі, Юрія Лисянського — на Гавайських островах. Вчений навіть віднайшов у Швеції 1966 року документи, пов’язані з висуненням Івана Франка на здобуття Нобелівської премії...
А найбільше піклувався вчений про українську мову, присвятивши різним її проблемам десятки наукових публікацій, наполегливо і завзято захищав самобутність і мовно-культурні права меншин. Звертаючись до краян, Ярослав Рудницький наголошував: «Одне з ваших найперших і найголовніших завдань, — зберігати рідну мову й культуру в умовах нового поселення». А звертаючись до урядових інституцій, переконував їх, що українській діаспорі слід забезпечити умови для збереження рідної мови, бо «розвиток культури будь-якої національної групи неможливий без збереження мови, яка є виразником тієї культури».
Ярослав-Богдан Рудницький привертав увагу світової громадськості і політиків західного світу до чиненого в Радянському Союзі лінгвоциду щодо української мови. Це він у мовознавчу науку сам термін «лінгвоцид» — то є мововбивство. Професор вважав єдино науковим український правопис 1929 року і виступав з критикою гарвардського професора Омеляна Пріцака, котрий висловлювався за перехід діаспорних видань на русифікований радянський правопис...
А найголовнішою працею Ярослава-Богдана Рудницького є його фундаментальний «Етимологічний словник української мови». Його обсяг близько двох тисяч сторінок друку. Завдання полягало у створенні синтетичної праці, яка б охоплювала всі ділянки української лексики — історичний, літературний і діалектний.
Цей задум вченого був підтриманий польським славістом Александром Брюкнером. Зате професор Макс Фасмер, зросійщений німець, який народився й здобув освіту у Петербурзі, поставився до цього негативно, бо вважав українську мову діалектом російської. За словами Ярослава-Богдана Рудницького, чи не найголовнішим у словнику був розділ «Топоніміка». Ось як вчений, скажімо, розгадує таємницю у назві «Київ». Ця назва старша за саме місто. Її корені в балтослов’янськім епосі, де вживане «куїс», «куй» перейшло у слов’янське «кий», що означає «палісада». Отже, Київ — «прадавнє городище, оточене оборонною палісадою». Легенда про Кия, Щека і Хорива — то вже вторинне пояснення походження Києва, — вважав Рудницький. На цю працю вчений поклав майже сорок років життя. Свого часу подаровані кілька примірників цього 2-томового видання суто мовознавчої праці були в УРСР заборонені й опинилися у спецфондах. Адже професор розглядав українські терміни в історичному, етнічному, естетичному, мовознавчому аспектах. Він, зокрема писав, що «вони віддзеркалюють ідеали українського духу, засвідчують історичне минуле українського народу в його європейській Батьківщині, вони, врешті, вказують на умови демократичного ладу, де такі назви, як «Мазепа», «Петлюра», «Шептицький» та інші, в Україні заборонені, знайшли собі вільне місце на канадській землі».
Цікавий висновок вченого щодо топоніма «Україна»: «Ніхто... при сучасному стані науки не може виводити назви «Україна» від «окраїни», так як узагалі не можна чогось, що було скоріше (пріор), виводити від чогось, що було пізніше (постеріор) ... Назва «Україна» походженням в’яжеться з словом «україна», що первісно визначало «країну, межівну землю». Коли ж розглядати назву «Україна» із становища її суспільно -політичної функції, то перестає бути сутнім питанням, яке походження, чи первісне значення назви».
Ярослав-Богдан Рудницький, як і Володимир Кубійович, працював над науковою основою назвознавства. Завдяки його клопотанням 1964 року в Монреалі з’явилися майдан Івана Франка і бульвар Тараса Шевченка. Це він, наш видатний українець, упорядкував україніку в Конгресовій бібліотеці Вашінгтона, а згодом у Національній бібліотеці Канади в Оттаві. Рудницький був не лише натхненником у підготовці багатьох важливих українських видань на терені Канади та інших держав світу, а він був непересічним організатором різних наукових і культурних інституцій. Особлива його заслуга у відновленні в 1978 році Могилянсько-Мазепинської академії наук. 1938 року Уряд Української Народної Республіки в екзилі відтворив її на продовження традицій київської академії. Але перепоною на подальшому її розвої стала Друга світова війна. І вже після війни, майже через три десятки років, Ярослав-Богдан Рудницький відновлює цю наукову установу і стає її Президентом. Він усвідомлює, що в українській діаспорі немає жодного українського наукового товариства, яке мало б правове визнання свого українського уряду. За його клопотанням з’явився декрет екзильного уряду про Академію як суто національну установу, котра, звичайно, за умов з’яви вільної незалежної України, повернеться на Україну.
[Довідка: Києво-Могилянська академія, до кінця 17 століття колегія, висока школа у Києві, яку заснував 1632 року митрополит Петро Могила на базі школи Богоявленського Братства, до якої була приєднана школа Печерської Лаври. "Я, Петро Могила, — пояснював він, — рішив фундувати школу на те, аби молодь у всякій побожності, в обичаях добрих, в науках свобідних була вихована". Ця Академія була створена на зразок західних колегій, але рівень навчання мала академічний. Колегія досягає повного розквіту в добу Мазепи, що був її великим добродієм.]
Уже 1992 року в інтерв’ю «Українській газеті» Рудницький сказав: «... Тепер, коли в Києві відкрився університет Українська Києво-Могилянська академія, ми вирішили: нащо дублювати ці дві академії»? То ж ми передали все наше майно, всі матеріали, наукові видання, «Записки УММАН» нашим наступникам. При цьому ми рекомендували такі речі:
Перше, відновити ім’я Івана Мазепи у назві академії.
Друге. Автоматично прийняти всіх членів (а їх 12) УММАН як членів Київської академії.
І третє. Автоматично прийняти до свого складу всі асоційовані з академією установи: Українське Шекспірівське товариство, Товариство плекання рідної мови, Академічний комітет тощо...»
На жаль, не всі ці рекомендації були реалізовані.
23 серпня 1992 року преса повідомляла, що професор Ярослав-Богдан Рудницький брав участь у передачі повновластей УНР на руки Президента Леоніда Кравчука та окремо УММАН в екзилі (як президент від 1978 до 1992 року) — офіційних документів, грошового дару (чек на 1000 американських доларів) та 30 скринь книжок на руки ректора В’ячеслава Брюховецького, що відбулося в приміщенні академії.»
Ярослав-Богдан Рудницький, проживши довголітнє життя на чужині, не переставав стежити за політичним і науково-культурним життям на Батьківщині. Він очолював Уряд УНР в екзилі і як президент вважав, що «1920 року на еміграцію вийшов загальноукраїнський уряд, легітимна влада України, на еміграцію вийшла держава з державно-політичними атрибутами, які має до сьогоднішнього дня». Найважливішим державотворчим документом професор Ярослав Рудницький вважав Конституцію УНР 1918 року і вже за часу незалежності України пропонував покласти її текст в основу відродженої української держави.
І це розуміння тяглості існування Української держави було стверджено Президентом Леонідом Кравчуком 24 серпня 1992 року. Тож теперішня незалежна Україна «бере свій початок від Української Народньої Республіки, так само, як остання бере свою тяглість від Княжої і Козацької доби», — говорив він, бо сам безмежно вірив у велике майбутнє України і з певністю стверджував, що «Українська держава таки стане могутньою потугою». Своє гасло «Я не належу до жодної партії, моя партія — Україна» вчений сповідував усе своє свідоме життя.
Ярослав-Богдан Рудницький у 1992 і 1993 роках жив по кілька місяців у Києві (за його словами, — «найгарнішому місті у світі») і був від того безмежно щасливий. Помер вчений, видатний українець Ярослав-Богдан Рудницький 19 жовтня 1995 року. Похований у Монреалі, що у Канаді.
Майже шість десятиліть Ярослав-Богдан Рудницький не зі своєї волі був відірваний від рідної землі. Працював на чужині з думкою про Україну, представляв український народ на щонайпрестижніших світових конгресах, ставив українське питання на світовому форумі, намагався і робив якомога більше для становлення Української держави. І якщо вчений не мав змоги жити і творити на своїй землі, то нині належить видати основні наукові праці, його публіцистичну спадщину, щоб ім’я великого вченого-патріота Ярослава-Богдана Рудницького посіло гідне місце в ряду подвижників.
Література:
Дзира Я. Ярослав-Богдан Рудницький — учений, патріот. //Пам’ятки України. Історія та культура. — 1999. — № 1. — С. 145-157.
Хідекелі Аркадій. Національна бібліотека України ім. В. Вернадського: науковий проект з вивчення спадщини Ярослава-Богдана Рудницького. // Світ. — 2001. — № 33-34. — Вересень.
За матеріалами: Шендеровський Василь. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. Третє видання. За ред. Е. Бабчук. Київ, ВД «Простір», 2009, стор. 228 - 240.