Уперше щось схоже на піцу з’явилося ще 6 тисяч років тому в стародавніх єгиптян, які винайшли дріжджі та кисле тісто, а воїни Персії у військових походах прямо на своїх щитах, поклавши їх на вогнище, готували коржі з додаванням сиру та фініків. Вчені на розкопках у скандинавських країнах виявляли сковороди, на яких вікінги готували прісні коржі з м’ясом, куркою або овочами.
Піцу, схожу на ту, яку ми знаємо, почали готувати в Стародавній Греції. На тісто викладали овочі, зелень і сир і, поливши оливковою олією, запихали в піч. У середньовічній Італії піца спочатку була традиційною стравою бідного люду, коржі одразу слугували й тарілками. Їх випікали піцайоло – спеціально навчені майстри випічки піци – і продавали прямо на площах і вулицях міст та сіл. Навіть саме італійське слово pizza схоже з piazza (площа) і piatto (тарілка).
Усіма улюбленою їжею піца стала набагато пізніше, коли в Італію вперше були завезені з Мексики та Перу помідори, які нині є її обов’язковим складником. Головне в піці - корж. Він повинен бути тонким (завтовшки півсантиметра!) і хрустким, але водночас і м’яким, щоб не ламався. І це – найбільший секрет та гордість справжнього піцайоло.
За матеріалами: "Йдемо на піцу?" Дитячий журнал "Куля" №3, 2014. стор. 12 – 13.