Оксана Лущевська. "Задзеркалля". – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 128 с.
"Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман… О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер — невелика штука…"
"Аліса в Задзеркаллі", Льюїс Керрол
Однаково несподівано для себе та для вас розмову про повість Оксани Лущевської "Задзеркалля", що кілька місяців тому з’явилася у "Видавництві Старого Лева", я розпочну зі згадки про один з найулюбленіших фільмів свого дитинства — з "Матриці" колись братів, а нині вже сестер Вачовскі. Ви ж пам’ятаєте допитливого романтика Нео? Пам’ятаєте, як він обрав червону пігулку, щоби перевірити, “наскільки глибока кроляча нора”? Як торкнувся дивного дзеркала і в’язка срібна субстанція вкрила його палець, а за мить й усе тіло? Так-от, читаючи повість Оксани Лущевської переживаєш щось схоже з тим, що, ймовірно, відчував Нео. Варто просто перегорнути першу сторінку книжки — і незчуєшся, як, опинившись в іншому світі, забуваєш про усі свої справи та пропускаєш необхідну станцію метро.
Безперечно, здатність настільки захоплювати увагу читача свідчить про те, що текст написано добре. І справді, продумані до дрібничок сюжет та композиція не дають підстав бодай на мить відволіктися від читання, а головні героїні — Діна та Сашка — настільки реалістичні та справжні, що їм одразу ж починаєш співчувати і співпереживати. Їхня захоплива спільна історія розгортається у кількох вимірах. І мова тут не лише про час (минуле/теперішнє) та простір («звичайний»/лікарняний), але й про паралельність розповідей, що відрізняються одна від одної так само, як і самі дівчата. Вже з першого розділу повісті, що займає всього-на-всього півсторінки, читач починає своє спостереження за Діною та її втечею до символічного Задзеркалля. Численні алюзії з двох найвідоміших текстів Льюїса Керрола дозволяють авторці використовувати для опису цієї подорожі мінімум слів, а стиль оповіді та курсивне написання шрифту допомагають створити ілюзію “падіння” й занурюють читача в атмосферу подібну до тієї, що навіює прослуховування пісні White Rabbit американського рок-гурту Jefferson Airplane.
"Діна — більше не Діна.
Вона — не вона.
Діна не розуміла, що діялося з її тілом.
Може, Діна перетворилася на метелика?
Чи на пташку?
Або на сніжинку?
Чи просто на непомітну дрібку пилу?"
Про те, як дівчина вирушила до цієї несподіваної подорожі здогадатися не складно. Комусь підказку дасть та ж таки популярна культура, а комусь — проілюстрова Катериною Садовщук обкладинка книжки. Утім, швидше за все, читачів не бентежитимуть такі очевидні речі, адже найважливіше — те, що спонукало Діну зробити те, що вона зробила — також залишилося "за кадром".
У порівнянні з мінорною й поетичною розповіддю про Діну, історія Сашки, яку дівчина розповідає читачеві без посередників, так, ніби ділиться секретами з новою але вже близькою подругою, звучить ритмічно та жваво. Читач і не встигне схаменутися, як Сашка розповість про те, що вже другий тиждень лежить у лікарні з запаленням легень, повідає все, що знає про сусідок по палаті, свою старшу сестру, друзів та недругів. Оскільки стан здоров’я не завдає дівчині жодних клопотів, її хвороба сприйматиметься радше як художній засіб, завдяки якому героїня опиняється виключеною зі звичного життя, у просторі, який ідеально пасує для роздумів та самоаналізу. І хоча навіть таку «літературну» хворобу складно назвати яскравою подією у житті, Саша відчуває себе щасливою, адже тут, у лікарні, у неї є Ростя – її перше справжнє кохання.
З одного боку, образ доброго, турботливого й надзвичайно правильного Рості трохи насторожує. Тож, можливо, коли Сашка говоритиме, що Ростя “зовсім не такий, як герої в мелодрамах чи романах”, читачеві захочеться їй не повірити. Але з іншого боку, Ростика, як, власне, й усіх інших героїв її історії – хворих, лікарів, однокласниць Саші та її родичів – ми бачимо очима героїні, а забороняти дівчині ідеалізувати коханого й бути «суб’єктивною» у васних міркуваннях було б якось…кхм-кхм… недоречно.
"Адже це я… Боже, що я накоїла? А втім — ні. Дінка таки винна. Чого було зі мною дружити? Хіба вона не знала, як ми її зневажали? Не треба прикидатися вівцею. Усе вона знала!"
Утім, Саші таки доведеться змінити свою думку стосовно деяких людей та й змінитися самій. І почнеться усе з того, що до її палати привезуть нову паціентку, у якій дівчина впізнає ту саму “сіру мишу” (або ж ту саму Алісу-невидимку) Дінку. Щойно створена ідилія у світі Саші зруйнується. Що поєднує цих двох дівчат? Чому Сашка так погано ставиться до Діни? Чому боїться навіть дивитися у бік її ліжка? Чому соромиться заговорити з її мамою? Поступово на море цих та багатьох інших запитань Сашка таки даватиме не завжди однозначні відповіді. Строкатий пазл зі спогадів Сашки та уривчастої й небагатослівної розповіді про Діну складатиметься у цікаву й заплутану історію дружби, кохання, особистісних проблем, складних стосунків з батьками, сварок та розлучень.
Єдине, що трохи бентежитиме у цій повісті, так це аж занадто солодка, щаслива й швидка кінцівка. Після усіх тих хвилювань, які переживаєш спрагло гортаючи сторінки книжки, хочеться більше дізнатися про те, як склалося життя Діни та Саши після лікарні. Проте “Задзеркалля” на те й задзеркалля, що потрапити до нього можна лише ненадовго, щоби «врятувати» друзів і… прокинутися.
(Міра Київська, авторка, редакторка сайту "Букмоль")
За матеріалами: http://bokmal.com.ua/