Василь Стус
ПОЕЗІЇ ЗІ ЗБІРКИ "ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР"
*****
У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвім світі. І нема нікого
окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси.
Хіба що так: недозволенний простір
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це — на початку.
А далі вже — й убійництвом. Проте
природа розправляється простіше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
і дух тобі спотворили давно.
Поневажаю індивідуальність —
справіковий набуток лихоліть.
Отож — бреди назад. І скільки сили
простуй назад. Бо тільки там життя —
ще до народження. Із світу імітацій —
вповзи у кожну з вимінених шкур.
Простуй назад — в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду і тьми,
і там витворюй рай. Там так і треба:
людина має спати — отже, й спить,
белькочучи якісь слова спросоння.
Земля укрилась панциром, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на ній, мов кузочка мала,
що творить сталий світ на збіглій хвилі.
Нівроку, відмолоджується смерть.
На відео: вірш Василя Стуса "У тридцять літ ти тільки народився" читає Тарас Возняк:
**********
— Досить крові,— продекламував кат,
коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?
*******
ВИХОВАННЯ
Подолай себе, грішнику,—
правили вихователі,
шмагаючи йому спину канчуками.
І бідолашний не витримав,
добре натужився
і посунувся з себе,
поминаючи грішну плоть.
Відбігши на кількадесят метрів,
іще чуючи ляскання батогів,
він украй розгубився:
куди йому бігти —
уперед чи назад?
Повертатися йому зовсім не кортіло,
але залишатися
без шкіри — не вабило теж.
Можеш бігати навколо своєї шкіри,
як дикун коло забитого ведмедя
і справляти ритуальний танок
своєї подоланості.
Нещасний був у захваті:
йому таки дозволили існувати в собі —
хоч і на відстані.
******
ПЕРЕВИХОВАННЯ
Панотця
обернули
на войовничого атеїста.
Спочатку він опирався:
як це пройти
до самого краю свого тіла,
аби увійти в антисебе?
Все одно що бути
розстріляним.
Та з часом таки призвичаївся.
Замість звичайного хреста
тепер він носив хрест
із впаяними по краях
гривениками
найостаннішої чеканки.
Перевихований,
чувся щасливим,
він легко мирився
з єдиним клопотом:
найостанніше було нескінченним.
(25.02.1971)
За матеріалами: Василь Стус. Дорога болю. Поезії. упорядкування та післямова М. Х. Коцюбинської. Художник В.Я. Чебаник. Київ, "Радянський письменник", 1990, стор. 53, 64, 76 - 78.
Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:
"Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів... Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)