Більше...

Оповідання "Про Хведора Безрідного" (Марія Пригара)


Марія Пригара

ПРО ХВЕДОРА БЕЗРІДНОГО

 

Марія Пригара, Про Хведора Безрідного, оповідання. Гравюри Георгія Якутовича

Марія Пригара, Про Хведора Безрідного, оповідання. Гравюри Георгія Якутовича

 

                                                              Літа пугач коло Січі
                                                            Та й «пугу!» та й «пугу!».
                                                            Вирушайте, козаченьки,
                                                            До темного лугу!
                                                            Ідуть лугом бусурмени,
                                                            А сліду немає!
                                                            Попереду чорний турчин
                                                            Сивим конем грає.

                                        
                                        
... Нема в цієї пісні ні кінця, ні початку; вже давно позабували люди, як вона й співається, а це ж бувальщина, щира правда!
Отак воно й сталося колись...

Триста вершників мчало на Січ аж з-за Дніпрового гирла, з турецької фортеці Очакова, і вів їх здоровило-сотник Арсланбей.
Днів з десяток тому одурили запорожці всю турецьку сторожу на Дніпровім гирлі - примкнулися вночі байдаками коло узбережних фортець, хоч і протягли турки довжелезного залізного ланцюга впоперек Дніпра, а біля нього поставили наїжені гарматами галери.
Та хитрі січовики пустили поперед байдаків зрубані дерева, поначіплявши на їхнє гілля брязкотливого залізяччя, й поки турки з переполоху гатили по тих деревах з усіх гармат, козаки пропливли попід ланцюгом і шугнули в Чорне море.
Отож і вибралися турецькі кіннотники в похід, щоб наскочити на Січ уночі, зненацька, та помститися за таку зухвалість.
З тиждень тайкома скрадалися плавнями, не палили вогню на перепочинках, обв'язували коням морди сирицею, щоб не іржали, дослухалися до кожного шелесту.
І проґавили... На сьомий день налетіла сотня січовиків, мов з неба впала, врізалася клином у турецький загін, тільки шаблі засвистіли.
Попереду мчав на білогривому коні молодий курінний отаман у червонім жупані. Перший кинувся він у січу: йому було за що сквитатися з турками. Не мав козак ні роду ні племені, ні батька ні матері, ні сестри ні брата - всіх полонили бусурмени, погнали в Туреччину, як він був ще малий.
 
 Марія Пригара, Про Хведора Безрідного, оповідання. Гравюри Георгія Якутовича
 
 
Схопили б і його, вже й перехилився був з сідла якийсь лупоокий вершник, та хлоп'я, заверещавши не своїм голосом, без тями чкурнуло в поле, заховалось у високому житі.
Хтозна, що з ним сталося б,- турки спалили все село до пня, не лишили й душі живої,- але їхали днів за три біля згарища запорожці, побачили білоголове хлоп'я, що спало в теплому попелі, зібгавшись, мов кошеня, і забрали його з собою.
Хоч як допитувались - воно тілько й знало, що звати його Хведорком. Отож і прозвано знайду на Січі Хведором Безрідним.
Недурно кажуть: «Козакові Січ - мати, а Великий Луг - батько». Ледве підріс, став Хведорко джурою, доглядав сотникового коня, чистив зброю; згодом добув огира в бою й сам став козакувати; а оце рік тому обрали його січовики на курінного отамана, не зважили й на молодий вік - такої слави зажив козак у походах.

... Шалено рубається Хведір, весь побілів од люті. Бач, куди вихопилися турки - на Січ прямували псяюхи! Не топтати ж їм дороги до неї, всі до одного ляжуть отут, на березі, кістками!
-    Гей, братчики! - гука Хведір козакам.- Не спускайте ока з бусурменів, щоб не промкнувся котрий очеретами! Та самі ж, глядіть, тримайтеся купи!
Крешуть іскри козацькі шаблі: чи не сотня ворогів лягла трупом.
Але схаменулися й турки: несамовито кидаються на запорожців, як голодні вовки. Одчай додає їм сили. Нема більшої ганьби, ніж втекти з бою.
Трапила коса на камінь: краще й козакам тричі вмерти, ніж відступити, пустити на свою землю ворога.
Кинув Хведір оком на братчиків - нема й половини.
-    Ану, хлопці, вдармо ще раз! - підохотив хрипко, витираючи кров з обличчя.
Не сам Хведір у бою - біля нього вірний джура Ярема.
-    Ой батьку отамане, стережися! - гукнув Ярема несамовито.
Глянув Хведір - і шарпнув коня вліво. Коло самісінького вуха
свиснула куля з мушкета. Цілив височенний, плечистий турок, що біля нього купкою збилися кіннотники.
-    Кепсько поціляєш, турчине! Ось я тобі покажу, як у нас цілять!
І погнав коня просто на нього, закрутивши над головою лезом.
На мить ущухла різанина: мов заворожені стали козаки й турки,
прикипіли очима до своїх ватажків - хто переможе?
Гримнула сталь об сталь, аж похитнулися змилені коні. І вже тільки брязкіт шабель чути, и глухии тупіт копит, та часом приглушений покрик крізь зуби. Позлітали шапки з голів, важко дихають груди, але жоден з войовників не піддається.
Та що це? Зненацька застогнав козак і поточився з сідла, став падати, хапаючись руками, й повис на коні, зачепившись за стремено. Аж очі витріщив турок - здивувався швидкій перемозі. Підскочив, замахнувся ятаганом - і звалився, вражений блискавичним ударом.
У бою перемагає хитріший!
Мов один, загукали з радощів січовики, забувши про небезпеку.
Полетіли козацькі шапки вгору.
Усміхнувся і Хведір, блиснув очима, махнув своїм рукою.
Але тут підвівся в стременах одноокий турецький кіннотник,- він стежив за герцем, хижо шкірячи зуби. І ту ж мить свиснув у повітрі кинджал, вгородивсь отаману в груди...
Не встиг джура й метнутися - підхопити. Мовчки впав козак на втоптану копитами траву.
І загуло, застогнало в плавнях, мов заклекотіли разом усі Дніпрові вири. Вже не вгадаєш, де козаки, де турки,- кинулись одні на одних, не тямлячи себе, зіткнулися, зійшлись навмируще.
А вгорі лопотить крильми вороння, поналітавши звідусюди, кружляє, мов підхоплене бурею чорне листя, спускається нижче й нижче - дожидає, коли-то скінчиться січа.
Недовго й дожидало. Ще трохи - і впала тиша на березі.
Усіх поклала покотом смерть, склепила уста й очі, вгамувала навіки.
Блукають бойовищем осиротілі коні, сумно іржуть, обнюхують полеглих - чи не озветься господар. Але де там! Тільки вороння важко здіймається з-під копит та шумить Дніпро, здійма хвилі на бурю.
А хто там лежить горілиць на піску, пустивши чуба на воду? Плескотить хвиля, обхлюпує молоде лице. Ще й вус не засіявся над пухкими вустами... То Ярема. То джура Ярема.
Де не взявся білогривий кінь, хилить голову, диха в лице, як не скаже: «Вставай, хлопче! Не чуєш? Я ж тут!».
І раптом застогнав Ярема, ворухнув рукою. Ось уже й підводиться, хапаючись за кінську гриву, роздивляється навкруги каламутним зором. Ні крові на ньому, ні ран - лише синя смуга на лобі: хтось ударив по голові ручкою ятагана. Онде й уламок на піску валяється: видно, зломив турок у бою гартоване лезо...
Заверта Ярема назад, іде бойовищем, нахиляється над козаками, заглядає кожному в обличчя. Десь тут упав його отаман з кинджалом у грудях...
Де ж він?
Не відстає від Яреми білогривий кінь, гне лебедину шию, придивляється вологими очима - теж шукає. І раптом заіржав тривожно, рушив до гіллястого явора, де між купою тіл щось червоніло. Підбіг і Ярема до явора. Отаман! Лежить, розкинувши руки, з кинджалом у грудях, і кров закипіла на пошматованім жупані. А очі розплющені, незгаслі, й груди ледве здіймаються. Дихає! Живий!
-    Батьку отамане! - припав Ярема.- Батечку!
Ширше розплющились очі, ворухнулися побілілі губи.
-    Ярема... Не вбитий?
-    Ні! Ні! - заквапився хлопець.- Тільки по голові ятаганом зацідили. Вже й не болить зовсім!
Ледь осміхнувся отаман, заплющив очі. І раптом жах охопив Ярему.
-    Батечку! Водиці вам?.. Ось кинджал цей. Дайте я витягну.
Не розплющивши очей, Хведір хитнув головою:
-    Не чіпай... кинджал... умру зразу... А водиці... дай...
Метнувся Ярема. Ковтнув Хведір води.
-    Яремо! - шепнув,- Нахилися ближче! Хто з наших живий?
-    Не чути нікого. Усіх побито.
-    Коли умру, їдь шукай наших. Приведи сюди - нехай поховають, пом'януть братчиків. Вони за Січ загинули, за товариство. Чуєш?
-    Чую...
Ярема кусав губи, стискав кулаки - не витримав: схлипнув і припав до землі головою.
Отаманові заклекотіло в грудях. Він шепотів ледве чутно, мов крізь сон:
-    Нахилися... Важко мені... вмирати... безрідному... один ти в мене був... Хотів я, щоб козаком став...
-    Батечку...- схлипував хлопець.- Голубчику!
-    Тихо... не встигну я... Білогривий тут? Не бачу.
-    Тут, осьдечки...
-    Білогривого собі забери. На ньому, в тороках, жупан мій червоний... Вдягни, хай я подивлюся. Шаблю припни до пояса й пищаль за плече. Сядь у сідло... який з тебе козак буде?

Марія Пригара, Про Хведора Безрідного, оповідання. Гравюри Георгія Якутовича
 
Ще він не скінчив, а Ярема, за сльозами не бачачи світу, вже вдягався, застібався тремтячими пальцями. Припнув шаблю, сів у сідло.
Щасливий усміх торкнув білі губи.
-    Проїдь трохи. Поверни коня! Тільки вусів... немає... а так... запорожець. Гляди - шануйся... старих слухай.
І змовк, збираючи сили.
-    На чортомлицькому Дніприщі*1 я казана в очеретах закопав... з сріблом... у поході добув... Там каменюку червону покладено... для признаки... Сто ступнів од розбитого дуба... в ліву руку... Чи знайдеш?
-    Знайду.
-    Роздай братчикам... у курені...
Шепіт тихшав, ніби згасав...
-    Побачиш козаків, уклонися... Перше... отаманові... тоді війську... Скажи...
А що сказати - того й не доказав.
Їде Ярема плавнями, січовиків шукає. Тихо ступа під ним білогривий кінь, понуривши голову: він і сам знає дорогу.
Коли це заіржав кінь, нашорошив вуха - щось чує. Скочив Ярема з сідла - припав вухом до землі: десь далеко чути тупіт.
-    Їдьмо, коню, назустріч. Може ж, то наші...
Так і є... Тільки виїхали в степ, щось зачорніло вдалині, наче хмара!
Вийшов хлопець на пагорок, придивився з-під долоні... Свої! Це ж січове військо вертає з Криму - десь воно там орду било.
Вже видко попереду хорунжого з червоною корогвою, а за ним кошового - на білому огирі. їде, роздивляється навкруги. Далеко розтяглися козацькі полки, затопили степ, як повінь.
Мабуть, поталанило в поході: гримить пісня, полохає птаство з трави.
Торкнув Ярема коня стременами, поскакав назустріч. Трохи не доїхав, скинув шапку, вклонився, як навчено,- спершу кошовому, потім усьому запорозькому війську.
-    Здоров, хлопче! - мовив кошовий, глянувши з-під сивих брів.- А ти ж чий будеш?
-    А це, батьку, із Стебліївського куреня хлопець, курінного Хведора Безрідного джура! - похопився молодий козак з обв'язаною головою, котрий їхав зразу ж за кошовим на гнідому татарському коні-бахматі.
-    Он як! А чого ж це ти, хлопче, в червоний жупан убрався та й козакуєш? Може, вбив свого отамана, забрав і коня, й зброю?
-    Ні, батьку, не вбивав я свого отамана! Його турки вбили...
І розказав усе, як було.
Полетіла звістка з уст до уст. І змовкла пісня, похилилися чубаті голови.
Півсотні запорожців помчало в плавні слідом за Яремою.
Шаблями яму копали, приполами землю носили й насипали над Дніпром високу могилу. А зверху козацьку короговку поставили, щоб далеко було видко.
Їде козак - шапку скине. Пройде кобзар - думу заспіває: лицарям на вічну славу!

*1 - Дніприще - старе річище Дніпра.

За матеріалами: Марія Пригара. "Козак Голота". Збірка оповідань за мотивами українських народних дум. Гравюри Георгія Якутовича. Київ «Веселка», Тернопіль «Навчальна книга — Богдан», 2010 рік, стор. 50 - 57.

 

Марія Пригара, Козак Голота, оповідання за мотивами української народної думи, гравюри Георгія Якутовича

 

Усі оповідання з книги Марії Пригари "Козак Голота":

Марія Пригара, Козак Голота, оповідання за мотивами українських народних дум. Гравюри Георгія Якутовича Видатна українська письменниця Марія Пригара у своїх оповіданнях, створених за мотивами народних дум, переносить читача до XVII - XVIII столітть, коли українське козацтво вело запеклу боротьбу з поневолювачами рідної землі. Читайте історичні оповідання: "Козак Голота", "Як три брати з Азова тікали", "Про Івася-вдовиченка Коновченка", "Про Хвеська Ґанджу Андибера", "Маруся Богуславка", "Про Хведора Безрідного", "З неволі", "В степу на могилі".

Останні коментарі до сторінки
«Оповідання "Про Хведора Безрідного" (Марія Пригара)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті