Марія Пригара
ПРО ХВЕДОРА БЕЗРІДНОГО
Літа пугач коло Січі
Та й «пугу!» та й «пугу!».
Вирушайте, козаченьки,
До темного лугу!
Ідуть лугом бусурмени,
А сліду немає!
Попереду чорний турчин
Сивим конем грає.
... Нема в цієї пісні ні кінця, ні початку; вже давно позабували люди, як вона й співається, а це ж бувальщина, щира правда!
Отак воно й сталося колись...
Триста вершників мчало на Січ аж з-за Дніпрового гирла, з турецької фортеці Очакова, і вів їх здоровило-сотник Арсланбей.
Днів з десяток тому одурили запорожці всю турецьку сторожу на Дніпровім гирлі - примкнулися вночі байдаками коло узбережних фортець, хоч і протягли турки довжелезного залізного ланцюга впоперек Дніпра, а біля нього поставили наїжені гарматами галери.
Та хитрі січовики пустили поперед байдаків зрубані дерева, поначіплявши на їхнє гілля брязкотливого залізяччя, й поки турки з переполоху гатили по тих деревах з усіх гармат, козаки пропливли попід ланцюгом і шугнули в Чорне море.
Отож і вибралися турецькі кіннотники в похід, щоб наскочити на Січ уночі, зненацька, та помститися за таку зухвалість.
З тиждень тайкома скрадалися плавнями, не палили вогню на перепочинках, обв'язували коням морди сирицею, щоб не іржали, дослухалися до кожного шелесту.
І проґавили... На сьомий день налетіла сотня січовиків, мов з неба впала, врізалася клином у турецький загін, тільки шаблі засвистіли.
Попереду мчав на білогривому коні молодий курінний отаман у червонім жупані. Перший кинувся він у січу: йому було за що сквитатися з турками. Не мав козак ні роду ні племені, ні батька ні матері, ні сестри ні брата - всіх полонили бусурмени, погнали в Туреччину, як він був ще малий.
Схопили б і його, вже й перехилився був з сідла якийсь лупоокий вершник, та хлоп'я, заверещавши не своїм голосом, без тями чкурнуло в поле, заховалось у високому житі.
Хтозна, що з ним сталося б,- турки спалили все село до пня, не лишили й душі живої,- але їхали днів за три біля згарища запорожці, побачили білоголове хлоп'я, що спало в теплому попелі, зібгавшись, мов кошеня, і забрали його з собою.
Хоч як допитувались - воно тілько й знало, що звати його Хведорком. Отож і прозвано знайду на Січі Хведором Безрідним.
Недурно кажуть: «Козакові Січ - мати, а Великий Луг - батько». Ледве підріс, став Хведорко джурою, доглядав сотникового коня, чистив зброю; згодом добув огира в бою й сам став козакувати; а оце рік тому обрали його січовики на курінного отамана, не зважили й на молодий вік - такої слави зажив козак у походах.
... Шалено рубається Хведір, весь побілів од люті. Бач, куди вихопилися турки - на Січ прямували псяюхи! Не топтати ж їм дороги до неї, всі до одного ляжуть отут, на березі, кістками!
- Гей, братчики! - гука Хведір козакам.- Не спускайте ока з бусурменів, щоб не промкнувся котрий очеретами! Та самі ж, глядіть, тримайтеся купи!
Крешуть іскри козацькі шаблі: чи не сотня ворогів лягла трупом.
Але схаменулися й турки: несамовито кидаються на запорожців, як голодні вовки. Одчай додає їм сили. Нема більшої ганьби, ніж втекти з бою.
Трапила коса на камінь: краще й козакам тричі вмерти, ніж відступити, пустити на свою землю ворога.
Кинув Хведір оком на братчиків - нема й половини.
- Ану, хлопці, вдармо ще раз! - підохотив хрипко, витираючи кров з обличчя.
Не сам Хведір у бою - біля нього вірний джура Ярема.
- Ой батьку отамане, стережися! - гукнув Ярема несамовито.
Глянув Хведір - і шарпнув коня вліво. Коло самісінького вуха
свиснула куля з мушкета. Цілив височенний, плечистий турок, що біля нього купкою збилися кіннотники.
- Кепсько поціляєш, турчине! Ось я тобі покажу, як у нас цілять!
І погнав коня просто на нього, закрутивши над головою лезом.
На мить ущухла різанина: мов заворожені стали козаки й турки,
прикипіли очима до своїх ватажків - хто переможе?
Гримнула сталь об сталь, аж похитнулися змилені коні. І вже тільки брязкіт шабель чути, и глухии тупіт копит, та часом приглушений покрик крізь зуби. Позлітали шапки з голів, важко дихають груди, але жоден з войовників не піддається.
Та що це? Зненацька застогнав козак і поточився з сідла, став падати, хапаючись руками, й повис на коні, зачепившись за стремено. Аж очі витріщив турок - здивувався швидкій перемозі. Підскочив, замахнувся ятаганом - і звалився, вражений блискавичним ударом.
У бою перемагає хитріший!
Мов один, загукали з радощів січовики, забувши про небезпеку.
Полетіли козацькі шапки вгору.
Усміхнувся і Хведір, блиснув очима, махнув своїм рукою.
Але тут підвівся в стременах одноокий турецький кіннотник,- він стежив за герцем, хижо шкірячи зуби. І ту ж мить свиснув у повітрі кинджал, вгородивсь отаману в груди...
Не встиг джура й метнутися - підхопити. Мовчки впав козак на втоптану копитами траву.
І загуло, застогнало в плавнях, мов заклекотіли разом усі Дніпрові вири. Вже не вгадаєш, де козаки, де турки,- кинулись одні на одних, не тямлячи себе, зіткнулися, зійшлись навмируще.
А вгорі лопотить крильми вороння, поналітавши звідусюди, кружляє, мов підхоплене бурею чорне листя, спускається нижче й нижче - дожидає, коли-то скінчиться січа.
Недовго й дожидало. Ще трохи - і впала тиша на березі.
Усіх поклала покотом смерть, склепила уста й очі, вгамувала навіки.
Блукають бойовищем осиротілі коні, сумно іржуть, обнюхують полеглих - чи не озветься господар. Але де там! Тільки вороння важко здіймається з-під копит та шумить Дніпро, здійма хвилі на бурю.
А хто там лежить горілиць на піску, пустивши чуба на воду? Плескотить хвиля, обхлюпує молоде лице. Ще й вус не засіявся над пухкими вустами... То Ярема. То джура Ярема.
Де не взявся білогривий кінь, хилить голову, диха в лице, як не скаже: «Вставай, хлопче! Не чуєш? Я ж тут!».
І раптом застогнав Ярема, ворухнув рукою. Ось уже й підводиться, хапаючись за кінську гриву, роздивляється навкруги каламутним зором. Ні крові на ньому, ні ран - лише синя смуга на лобі: хтось ударив по голові ручкою ятагана. Онде й уламок на піску валяється: видно, зломив турок у бою гартоване лезо...
Заверта Ярема назад, іде бойовищем, нахиляється над козаками, заглядає кожному в обличчя. Десь тут упав його отаман з кинджалом у грудях...
Де ж він?
Не відстає від Яреми білогривий кінь, гне лебедину шию, придивляється вологими очима - теж шукає. І раптом заіржав тривожно, рушив до гіллястого явора, де між купою тіл щось червоніло. Підбіг і Ярема до явора. Отаман! Лежить, розкинувши руки, з кинджалом у грудях, і кров закипіла на пошматованім жупані. А очі розплющені, незгаслі, й груди ледве здіймаються. Дихає! Живий!
- Батьку отамане! - припав Ярема.- Батечку!
Ширше розплющились очі, ворухнулися побілілі губи.
- Ярема... Не вбитий?
- Ні! Ні! - заквапився хлопець.- Тільки по голові ятаганом зацідили. Вже й не болить зовсім!
Ледь осміхнувся отаман, заплющив очі. І раптом жах охопив Ярему.
- Батечку! Водиці вам?.. Ось кинджал цей. Дайте я витягну.
Не розплющивши очей, Хведір хитнув головою:
- Не чіпай... кинджал... умру зразу... А водиці... дай...
Метнувся Ярема. Ковтнув Хведір води.
- Яремо! - шепнув,- Нахилися ближче! Хто з наших живий?
- Не чути нікого. Усіх побито.
- Коли умру, їдь шукай наших. Приведи сюди - нехай поховають, пом'януть братчиків. Вони за Січ загинули, за товариство. Чуєш?
- Чую...
Ярема кусав губи, стискав кулаки - не витримав: схлипнув і припав до землі головою.
Отаманові заклекотіло в грудях. Він шепотів ледве чутно, мов крізь сон:
- Нахилися... Важко мені... вмирати... безрідному... один ти в мене був... Хотів я, щоб козаком став...
- Батечку...- схлипував хлопець.- Голубчику!
- Тихо... не встигну я... Білогривий тут? Не бачу.
- Тут, осьдечки...
- Білогривого собі забери. На ньому, в тороках, жупан мій червоний... Вдягни, хай я подивлюся. Шаблю припни до пояса й пищаль за плече. Сядь у сідло... який з тебе козак буде?
Ще він не скінчив, а Ярема, за сльозами не бачачи світу, вже вдягався, застібався тремтячими пальцями. Припнув шаблю, сів у сідло.
Щасливий усміх торкнув білі губи.
- Проїдь трохи. Поверни коня! Тільки вусів... немає... а так... запорожець. Гляди - шануйся... старих слухай.
І змовк, збираючи сили.
- На чортомлицькому Дніприщі*1 я казана в очеретах закопав... з сріблом... у поході добув... Там каменюку червону покладено... для признаки... Сто ступнів од розбитого дуба... в ліву руку... Чи знайдеш?
- Знайду.
- Роздай братчикам... у курені...
Шепіт тихшав, ніби згасав...
- Побачиш козаків, уклонися... Перше... отаманові... тоді війську... Скажи...
А що сказати - того й не доказав.
Їде Ярема плавнями, січовиків шукає. Тихо ступа під ним білогривий кінь, понуривши голову: він і сам знає дорогу.
Коли це заіржав кінь, нашорошив вуха - щось чує. Скочив Ярема з сідла - припав вухом до землі: десь далеко чути тупіт.
- Їдьмо, коню, назустріч. Може ж, то наші...
Так і є... Тільки виїхали в степ, щось зачорніло вдалині, наче хмара!
Вийшов хлопець на пагорок, придивився з-під долоні... Свої! Це ж січове військо вертає з Криму - десь воно там орду било.
Вже видко попереду хорунжого з червоною корогвою, а за ним кошового - на білому огирі. їде, роздивляється навкруги. Далеко розтяглися козацькі полки, затопили степ, як повінь.
Мабуть, поталанило в поході: гримить пісня, полохає птаство з трави.
Торкнув Ярема коня стременами, поскакав назустріч. Трохи не доїхав, скинув шапку, вклонився, як навчено,- спершу кошовому, потім усьому запорозькому війську.
- Здоров, хлопче! - мовив кошовий, глянувши з-під сивих брів.- А ти ж чий будеш?
- А це, батьку, із Стебліївського куреня хлопець, курінного Хведора Безрідного джура! - похопився молодий козак з обв'язаною головою, котрий їхав зразу ж за кошовим на гнідому татарському коні-бахматі.
- Он як! А чого ж це ти, хлопче, в червоний жупан убрався та й козакуєш? Може, вбив свого отамана, забрав і коня, й зброю?
- Ні, батьку, не вбивав я свого отамана! Його турки вбили...
І розказав усе, як було.
Полетіла звістка з уст до уст. І змовкла пісня, похилилися чубаті голови.
Півсотні запорожців помчало в плавні слідом за Яремою.
Шаблями яму копали, приполами землю носили й насипали над Дніпром високу могилу. А зверху козацьку короговку поставили, щоб далеко було видко.
Їде козак - шапку скине. Пройде кобзар - думу заспіває: лицарям на вічну славу!
*1 - Дніприще - старе річище Дніпра.
За матеріалами: Марія Пригара. "Козак Голота". Збірка оповідань за мотивами українських народних дум. Гравюри Георгія Якутовича. Київ «Веселка», Тернопіль «Навчальна книга — Богдан», 2010 рік, стор. 50 - 57.
Усі оповідання з книги Марії Пригари "Козак Голота":
