Василь Голобородько
КАТЕРИНА
(фуґа)
Поміж стільців, розкиданих на площі,
поміж яблук, розсипаних на снігу
поміж порожніх автобусів на вулицях,
іде Катерина
і ніяк не вибереться з цього лабіринту.
На плечах чорні птиці,
чорні птиці печалі.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Спочатку ти, Катерино, була моєю сестрою,
яка приносила часто мені цукерки
і подарувала мені малому книжку з малюнками
і вперше відвела до школи.
Ти була завжди радісною,
але одного разу я побачив
на твоїх плечах чорних птиць,
чорних птиць печалі.
Ті чорні птиці призвели тебе
до самогубства:
ти стояла під яблунею,
а потім пішла,
але голова осталася,
як одне-однісіньке яблуко
на потухлому осінньому дереві.
З тих пір воно висить, коли
зацвітає яблуня і коли
з’являються зеленки і коли
збирають яблука і коли
обпадає листя з яблуні і коли
випадає на голі гілки сніг.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Потім я побачив тебе, Катерино,
як ішла ти з байстрям на руках,
переступаючи ріки мощені не каменем білим,
а солдатським тілом,
переходячи поля засіяні не зерном пшеничним,
а потом солоним,
йдучи через сади, в яких росли не вишні,
а матері з закопаними в землі руками
Куди ти йшла?
Ти сама того не знала!
Ти просто йшла над селами, містами,
над головами і віками,
над вбивствами і підлотою,
над Іудами і смертниками,
над очима і відчаєм.
А на плечах сиділи чорні птиці,
чорні птиці печалі.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Навіщо я? Катерино, — тебе питав,
вмиваючи руки в чорноземі навесні,
слухаючи, як співають жайворонками зорі
тріпочучи своїми крильцями гострими,
дивлячись на батькові руки.
Навіщо я? Катерино, — тебе питав,
коли падала грудка глини на віко
труни товариша мого брата, який загинув у шахті.
Навіщо я? Катерино, — тебе питав,
коли плакала мати над мисками,
насипаючи в них нужду.
Навіщо я? Катерино, — тебе питав,
прислухаючись, як у небі журавлями курличуть літаки.
Навіщо я? Катерино, — тебе питав,
коли низьке небо опускало крила в траву.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Розчинилися скляні двері дня
і ти знову прийшла до мене, Катерино,
маленькою дівчинкою,
скляним проліском з березневого осоння.
Я ходив з тобою у скляні від птиць гаї,
я слухав твоє волосся, що гуло джмелями,
я цілував твої відверті, як краєчки чашки, губи.
Тоді я узнав твою молодість, Катерино.
Тоді твоє, Катерино, обличчя вросло в моє,
як вростає яблуко у долоню,
щоб навіки нам, Катерино, бути одним обличчям.
Ти була завжди радісною,
як скляний пролісок з березневого осоння,
але на твоїх плечах
сиділи чорні птиці,
чорні птиці печалі.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Катерино, ти стала моєю нареченою.
Ми сиділи на покуті поруч у світлій світлиці.
На наше весілля зібралося безліч народу.
То були наші односельці, земляки.
Обличчя їхні мінялися з одного на інше.
Знайомий сусіда ставав якимсь незнайомим чоловіком.
У незнайомих обличчях дівчат я впізнавав риси своїх
знайомих.
Столи нагиналися від меду-горілки.
А посередині котилася хлібина,
яка раптом стала видовжуватися в домовину
з паперовими квітами,
а в домовині я побачив тебе, Катерино, —
мою наречену, схожою на мою сестру.
За столом весело плакали люди.
Я страшно скрикнув —
нічого не стало в світлиці,
тільки ти поруч,
а на плечах чорні птиці,
чорні птиці печалі.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Катерино, колись я знайшов тебе
проліском скляним з березневого осоння,
тепер, коли ти від мене пішла,
після нашого невідбувшогося весілля,
я не знаю якою і де тебе шукати.
Але завжди я тебе пізнаю у печалі.
Ти приходиш до мене
з чорними птицями на плечах,
з чорними птицями печалі.
Чорні птиці звили свої гнізда в моїх очах
чорні птиці щебечуть в моїх очах
чорні птиці застять світ своїми крилами.
Катерино, ти приходиш, щоб будити мене діяти
своїми високими дзвонами.
Катерино, ти приходиш, щоб розкривати
мої кров’яні судини в обмілілі ріки.
Катерино, ти приходиш звати мене іти
на маленький кружечок сонця в високості.
Катерино, чорна печале!...
Забіліють сніги, і в снігу,
в трав’яному гнізді вилупиться пташеня.
Невже чорної птиці, чорної птиці печалі,
яка вічно сидить на твоїх чорних плечах?!
За матеріалами: Василь Голобородько. Летюче віконце. Передмова Петра Голубенка. Обкладинка роботи Д. Тугана. Перша Українська друкарня у Франції. Українське Видавництво "Смолоскип" імені В. Симоненка, 1970, стор. 15 - 18.
Більше віршів Василя Голобородька на нашому сайті:
«Гострий зір Василя Голобородька вихоплює з буденного життя вагомі зерна поезії. Своєрідність його бачення світу виявляється в умінні змалювати звичайне в казковому забарвленні, осягти соняшним промінням щось тривожне, часом драматичне. Прикметною рисою Василя Голобородька є вміння поєднувати народно-традиційні засоби з новим змістом, наповнювати музикою свої лаконічні малюнки з життя людини. Коротше кажучи — Василь Голобородько поет з своєрідним світосприйманням, органічним чуттям музики слова, закоханий у життя, яке в його баченні є отією білою казкою, де наче на рушнику, червоні й чорні барви створюють неповторну картину живої дійсности». (Володимир П’янов. Журнал "Дніпро").