Максим Рильський, висловлюючись про творчість Степана Руданського, зазначав, що в часи його дитячих і юнацьких літ в українському селі до числа найпопулярніших належала творчість автора славнозвісних гуморесок. Не зменшується ця популярність і сьогодні. Оригінальна, самобутня художня спадщина Степана Руданського за силою естетичного впливу на читача стоїть на рівні визначних здобутків не тільки вітчизняної, а й світової художньої культури.
Народився Степан Васильович Руданський 6 січня 1833 року на Поділлі, у Вінницькому повіті, де його батько був священиком у селі Хомутинцях. Статки сільського попа, звісна річ, були скромними, а в сім’ї самих лише хлопців росло четверо — Григорій, Степан, Олександр та Юхим. Піп Василь мріяв, щоби його сини «вийшли в люди», а цьому вадило їхнє захоплення народною піснею, «мужицькою» та «шкідливою для кар’єри» (так казав батько) українською мовою.
Особливі надії він покладав на другого, найздібнішого сина — Степана, мріючи про високу духовну кар’єру для свого улюбленця. І слід зазначити, що підстави для таких сподівань у нього були. Адже хлопець добре навчався у Шаргородській бурсі (1841 — 1849 роки), а у 1855 році успішно закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію. На юнака чекала Петербурзька духовна академія, а за нею — неабияка кар’єра. Так гадав батько, виряджаючи сина до далекого Петербурга. Але Степан розсудив інакше.
Він подав документи не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Втім, юного поповича зарахувати студентом не могли, бо він належав до духовного стану, тож Руданський став вільним слухачем. Лише навесні 1856 року святійший синод задовольнив клопотання юнака про вихід із духовного сану, а восени Подільська консисторія видала йому відповідне свідоцтво. Після цього Степан Руданський став повноправним студентом, почав одержувати скромну стипендію, якої не вистачало навіть на харчі.
Приватне вчителювання проблеми не вирішило, тож у «поганім Петрополю», «мокрій столиці» (так студент-медик називав Петербург) він жив надголодь, а до того ж гнилий клімат і виснажлива праця спричинили захворювання на туберкульоз, яке ледь не скінчилося фатально 1860 року.
Тому, закінчивши наступного року академію, поет виїхав на роботу до Ялти на посаду міського лікаря — тамтешній клімат був сприятливим для хворих на сухоти.
Рятуючись від нестатків, Степан Руданський і в Ялті шукав додаткових заробітків. Він працював лікарем і в алупкинських маєтках князя Воронцова, і в Ялтинськім повіті, був і карантинним лікарем у порту. Але часті роз’їзди власним коштом поглинали значну частину скромних винагород, до того ж із бідняків добросердний доктор плати не брав. Хтось інший на посаді карантинного лікаря жив би, як у Бога за пазухою, — адже купці постійно намагалися упхати хабара за поблажливість до гнилого товару.
Але кришталево чесний Руданський на те не зголошувався.
Захоплювався молодий лікар і громадською роботою. У 1869 році його навіть обрали почесним мировим суддею.
Особисте життя Степана Руданського не склалося. Будучи вродливим чоловіком, він міг би взяти шлюб із молодою дівчиною, але, знаючи про свою недовговічність, не хотів занапащати юного життя. І це — ще один доказ вродженої шляхетності поета. Він зійшовся з багатодітною вдовою Явдохою Широкою, яка народила йому сина і дочку.
А в Ялті оскаженілі купці писали на непоступливого лікаря доноси, розпускали брехливі плітки. Але за висококваліфікованого і сумлінного фахівця заступилася висока адміністрація — керівництво медичного департаменту міністерства внутрішніх справ. Утім, затишшя тривало не довго. Влітку 1872 року у Криму спалахнула епідемія холери. Степан Руданський енергійно ліквідовував вогнища інфекції, але захворів на холеру сам.
Купці зраділи, сподіваючись на те, що чесного лікаря нарешті приберуть із Ялти за буцімто незадовільну роботу в боротьбі проти холери. Надії злодіїв справдилися в іншій спосіб: від холери Руданський оклигав, але вже не зміг протистояти сухотам, і в травні 1873 року помер, не доживши до сорока років.
Майбутній поет-романтик, який виростав поміж селянських дітей, з юних літ захопився українським фольклором і вже 1852 року записав дві книжечки народних пісень, зібраних ним у Подільській губернії. Під час навчання в семінарії склав і кільканадцять власних віршів. А інтерес до фольклору, причому не лише українського, він зберіг на все життя.
У 1859 році російський тижневик «Русский мир» у числах 20, 21 і 48 оприлюднив його твори «Лошак», «Засідатель» (під назвою «Становий»), «Варенікі» і «Чи високо до неба», а «Искра» видрукувала серію «Малороссийских анекдотов», поданих, ймовірно, Степаном Руданським. Страждаючи від лютого безгрошів’я, студент-медик склав поетичну збірку, яку потім надіслав до київського цензурного комітету. Відповідь була негативною.
Тоді молодий літератор зібрав нову поетичну збірку, подав її до петербурзького цензурного комітету, не сподіваючись на успіх, але влітку 1961 року отримав дозвіл на друкування. У першому номері за 1861 рік журналу «Основа» було оприлюднено поезії Степана Руданського «Гей, бики» та «Повій, вітре, на Вкраїну».
На жаль, видавця, згідного витратити гроші на видання збірки мало кому відомого поета, не знайшлося, і Степан Руданський, виїхавши на роботу до Ялти, облишив свої наміри видати книжку. Натомість він власноруч записав три книжечки: дві — «Співомовки козака Вінка Руданського», де вмістив вірші «з 1851 року до 1857» і за «1857, 1858 і 1859» роки, а третю — «Співомовки Вінка Руданського, 1859—1860. Петропіль». (Вінок — це значення давньогрецького ймення Стефанос.)
А взагалі найкращі свої твори поет написав у Петербурзі у 1856 — 1861 роках.
Оселившись у Ялті, Руданський майже не мав часу для творчості. Там він написав лише український «дивоспів» «Чумак», а потім брався до художніх перекладів, інтерпретувавши «Іліаду» Гомера, «Батрахоміомахію» («Війну жаб із мишами»), окремі глави поеми Лєрмонтова «Демон». Переклади також не друкувалися, до того ж наспів горезвісний Валуєвський циркуляр 1863 року. Поет, змучений сухотами, доносами купців, побутовими клопотами, зовсім припинив літературну роботу.
Здавалося б, ім’я Степана Руданського, який за життя оприлюднив лише декілька віршів, мало би забутися. Але, на щастя, того не сталося. І великою мірою — завдяки приказкам-співомовкам, які ширились у списках і ставали надбанням усної народної творчості, особливо серед студентів. Із фольклорних записів Руданського користалися Матвій Номис («Українські приказки, прислів’я і таке інше», 1864 р.) та Михайло Драгоманов (Малоросийские народные предания и рассказы». 1876 р.).
Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке містило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895 — 1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В. Левицького), А. Кримського та І. Франка.
Найбільш повним, прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972 — 1973).
Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень із власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам'янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.
Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського були новим різновидом гумористично-сатиричних віршованих творів, яких раніше в українській поезії не було і поява яких потребувала закріплення відповідним терміном.
За матеріалами: Степан Руданський. Усі твори в одному томі. Ілюстрації: Анатолія Базилевича та В.М. Куща. Київ, видавництво - Видавничо-торгова фірма "Перун", 2007 р., стор. 9 - 11.
Читайте також на нашому сайті:
