Вірші Василя Стуса з циклу "Забуттям"


Поезії Василя Стуса з циклу "Забуттям": "На роботі дружина", "О, тим і дорога мені", "Вчися чекати, друже", "Учора, як між сосон догоряв", "З дитячих спогадів", "Я знаю — ми будем іще не раз бродити з тобою", "Яка любов! Минула ціла вічність",  "Справляю в лісі самоту", "Вже котрий це до тебе лист", "Даруйте радощі мої", "Коли я один-однісінький", "Утекти б од себе геть світ за-очі", "Вершник", "Вийду в ніч. Під соснами пройду", "Потоки", "Під вишнею щасливий у траві", "Ти освідчувалась очима", "Ще думалось: перейдена дорога", "Кому — жити, а кому — не жити", "Не Бог — а борг. Не голубінь — а біла", "Ясне кільце, в якому жити трьом", "Вийдеш у самоту", "Тепер шукай — між недругом і другом", "Хто тебе жде удома?", "Снить любов'ю любов, а Вітчизна — вітчизною", "Тарас на засланні", "Поміж землею і небом", "Високі думи відійшли, як грози", "Що, коли може статись так", "Що час? То мереживо мрій", "Від себе не сховаєшся між лиць", "П'ятдесятлітній рай — омана", "Не згадай мене осудним словом", "То сонце усміхається", "Перейти Рубікон", "Ти з узвичаєної щирості", "Стенались блискавки над нами". 

 

*************

 

Василь Стус

ВІРШІ ІЗ ЦИКЛУ "ЗАБУТТЯМ" (1963 - 1969)

 

I

Василь Стус, поезії з циклу Забуттям

На роботі дружина.
У яслах — син.
Тиша.
Розкошуй.
Поки години пік —
сиди. Втішайся.

Постав розкладачку під соснами,
ляж горілиць
і задивляйся в небо.

Як ти довго випростуєшся з землі,
білий світе!
Десятлітнє терпіння —
вмирання. Сон —
визволення.
Визволення —
для сну.

Порожнеча щастя.

Дякую, Господи!


II

О, тим і дорога мені —
перегортаю сторінки книжок
іду в крамницю,
слухаю Бортнянського
про тебе дума.

Все.

Ось річище:
Заглиблюйся. Помалу
випростуй плечі.
Межи берегами —
задосить світу.

Але перспектива —
уже затвердла.

Сонце йде за ліс.

Віддати іншому свою любов —
то справжній егоїзм.
То вже наполовину бути мертвим.

Егоїстична — смерть.

Перегортаю сторінки книжок...

О, тим і дорога!

X. 1969


III

Вчися чекати, друже,
вчися чекати.

Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.

Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарана, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви — самострати.
Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

III. 1969


* * *


Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя — занадто довге задля нас.

Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч — ніде тобі нікого,
лише й живого — шлюбна служба псів.

Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.

Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.

Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.

Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй по пнях.
Добутися б до п'ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.

Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут —
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищ
є покари до покор.
X. 1963


* * *


З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ

Добридень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок
парокотельні — й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким "добриднем".

Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ.

VII. 1966


* * *


Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.

Розгублена між роботою і дозвіллям —
вечірньою школою, чергами, перукарнею;
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене
самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.

І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все — до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною й неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.

Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо —
відчути визубрені
твої підбори самотні.

X. 1962


* * *


Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.
Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий сніг. І вже не можна,
і просто гріх — кричати досхочу.
Сніг хоче спати. Влежаний, він вже
не пам'ятає голубу дорогу
з небес і до землі. Нехай поспить.
Нехай поспить. І не займай. Не треба.
Це сонми сновидінь. Хоч солов'їв
байками не годують — цілу зиму
прожив один, то й сняться солов'ї
і все виспівують солодку колискову.
А голову зведеш — і тлінню тлять
недобудовані новобудови,
мов замок спалений. Одні бійниці
чи то, пак, вікна морок бережуть.
Ще не затвердили на школу промфінплан?
І нам любові досі не затвердять
кербуди, коменданти, будівельники
і кубатура наших двох сердець?
Жалкі вітри всю наскрізь прошивають
цю амбразуру недовиконань.
Твій голий голос, мов болючий застрик,
устромлено в оцей грудневий свист.
Іще пожди! Іще — нестерпно ждати!
Іще одна, мов переплеск, весна,
ще за одним веслом — і вгрузне в берег
наш чорний пліт. І там уже — до дідька
і там уже — хоч лай, а хоч — кори.

III. 1964


* * *


Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої —
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов'ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить — не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
... В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.

VII. 1965


* * *


Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й знач
і якою барвиться сльоза.

 X. 1968


* * *


Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

X. 1968


* * *


Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби, тріпаються, чорно
в очах. І ластівка проворна
вгорі прокреслює мету.

Справляю в лісі самоту.

Гривасті сосни, як пантери,
спокійні в люті. Атмосфера
гріха — в причаєних печерах,
ялин отіння — наче негри.
А попри стежку день потух.

Агу — агов! Блакитний світе!
лиш листя золоті привіти,
лиш вільхи шерехи на вітрі,
лиш карих лип смеркальні віти,
тут поночіти, там ще дніти.
І що я розпачем зову?

Не так живу? Не так росту?
І відкриваю світ — не так я?
Прокльони — навзаєм віддяки?
Ще не збагнув? Вони однакі.

Вода — як вурда переляку.

Справляю в лісі самоту.

X. 1968


* * *


Вже котрий це до тебе лист —
не знаю.
Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.
І лягають літери на папір,
мов сніг землю мережить,
щоб небо
проясніло до ранку.
Не боронь мені — чуєш? —
Не боронь мені втіху таку —
зрідка писати листи,
розмовляти й радитися з тобою.
Повір — я не буду надокучати.
*
Нам не бачитись більше?
Я це чула: щось обірвалось,
так, як з канату
обривається альпініст —
головою вниз, у провалля,
я це чула (передчуваємо
завжди втрату),
так, як чують
наближення материнства.

*
У нас тепер провесна в селищі —
десь гавкає песик —
методично, немов коваль
маленьким молоточком вистукує,
проревів, пронісся, мов мотоцикл,
ревом підперезавши вулицю,
реактивний літак.
Півні, мов лезом,
морозне повітря прорізують,
а від шахти чути гудіння
вентиляційних моторів.
*
Нині в лісі блукала,
наслухаючи світ,
і на стежці,
котрою колись ми з тобою бродили,
наслухала забуті звуки
твого голосу.
Там усе, як бувало,
тільки тебе... пробач —
ти уже спохмурнів? Не треба,
я більше ні слова. Пробач.
*
Весна йде несміливо.
У лісі ледь перші проліски
зойком вибухнули з-під снігу.
Ми тут часто збирали їх
разом.
Ти ще пам'ятаєш? Даруй.
*
Лише голубою стрічкою
накручувалась дорога,
повільно і важко
лягала, мов дріт
на плечі електромонтера.
Снувалися кроки,
соталась стежа нескінченна
і все нескінченне
соталося, ніби стежа.
*
З гармошкою хлопці пройшли,
горлаючи пісню веселу,
сьогодні — свято, й вони
трішечки напідпитку.
Пройшли — протягли за собою
пісню нескладну.
*
Навіть весни бувають печальні.
О повечірня потомо!
А стомлені люди —
мовчать і мовчать — самотні
спогадують.
*
Цілий день я сиділа в комісії виборчій,
пізнавала, як ти
любив пізнавати людей
по очах, по устах, підборіддю,
розрізняючи їх, мов курчат,
на тих, що вилуплені з яйця,
і тих,
котрим матерній панцир повік не розбити.
*
Я думала: свого єства
самотній ніколи не взнає.
Один — тільки частка себе,
засушене зерня.
*
А люди проходили,
зашкарублими з холоду пальцями
тримаючи обережно бюлетні,
і кидали в урну
і йшли, і зникали. І я
дивилася їм услід.
*
Тиха ніч, і місячно-місячно.
Ти, певне, й досі не спиш?
В такі ночі не можна спати,
гріх!
(Не бійся: для тебе є
денна покута).
*
Я вчора дістала збірку
Андрія Вознесенського,
читала і перечитувала
"Осінь у Сігулді",
і думала: для розлуки
осені не чекають.
Чи ж є для розлуки строки? —
провесна і прощання.
*
Пригадалися роси ранні,
пісня Романова,
і тінями Елізіуму
стали спогади, як ножі,
неначе бреду босоніж
і ноги проколюю,
та немає стерні
і пісні нема Романа.
*
Ось і ранок
білий, як божевілля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь мені, рідний,
відіслати його.
Страшно вранці
з зорею руки заломлювати.
IV. 1963


* * *


Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Пресвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, на піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.

VI.1969


* * *


НАКЛИКАННЯ ДОЩУ

Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді й круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики,
обезголосені тіла закланні.
В гінких руках мовчазних рожаниць
високі чари, димом прокіптявілі.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляє ватрище в рухливім колі чар,
простерті чари вкручуються в простір,
мов пасма дощові, долоні гострі
жіночою колишуться печаллю.
Сколінені мужі і ниці пахолки
німотні руки перед себе рвуть.
І неба молять і дощу зовуть,
окляклі круг багаття, ніби пакілля.
Чотири сонця відгорять вгорі,
чотирикрилий день відмайоріє.
Загрузнуть в ніч язичницькі бори.
Самі тіла жалобні бовваніють.

IV. 1965


* * *


Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,

Коли така далека-далека
така миттєва, потойбічна майже,
як спалах, вихоплений з ракетниці,
швидко згасаєш на спиртовому полум'ї
синюватого, майже непомітного
уральського морозу,

Заклинаю, немов клинок!
Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири "здрастуй",
скажи, що ти мене любиш.

Тільки скажи "люблю".
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.

І я почую тебе.
І я радісно посміхнуся тобі,
нехай навіть засіпається моє підборіддя,
враз розм'якле,
як губи доброго притомленого коня.

Скажи — тільки одне слово!
Я нікому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзі —
я заховаю це слово аж під борлаком
і, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.


* * *


ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ

Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.

Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує. Несуться бистриною
розгонисті слов'янські байдаки,
і не докинути вінка — приб'ється
одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.

А байдаки солоні, як тарані,
пропечені смолою і вогнем
підступних греків, замордують хвилю
своїм жалким таранним кістяком.

Підвівся зашмарований козак,
дівчатам крикнув щось — та змила хвиля
і понесла луна козацьке слово
та річка швидко човен понесла.

Їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка. І мигтіють ноги,
і весла миготять. І круглі луни
мигтять над річкою. І миготить,
як ошелешене, більмисте око дня.

Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,
ледь-ледь відчутний у дівочім тілі
солодкий хміль ярилового меду
і терпкий дух нічної свидини.

Як відпливуть мужі — круглясті чари
благатимуть з простертими руками
Перуна — окропити грішну землю,
прибивши порох по стежках кохань,

Щоб переможцями вертали вої
і знов куниць в глухі ловили сільця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
і не ламався гострожалий спис,

Щоб раювали тонкоспіві верві
із полювань, із золотого жита,
і добрим пивом, і солодким медом,
і черевом дозрілих рожаниць.

VII. 1965


* * *


Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Журба — твоя коханка,
а земне тяжіння — то любов.

XI. 1965


* * *


ВЕРШНИК

Керея слави лопотить на вітрі
і ріже виднокіл пегасів клус,
скорописного фіолету літери
гаптують неба золотий обрус.
На помежів'ї присмерку й світання
нахарапуджений на тисячу орбіт,
імчить румак, надколюючи лід
незайманого од віків мовчання.
О першого заїзду ліпота!
Спіши вперед, зухвалості ізгоє!
Ти не один. Вас щонайменше — двоє,
раз навпіл розпанахує мета.
Страшися поціляння. Проминання —
воно підносить.
І звитяжний лет
не перепинить радісний поет
коротким успіхом і довгим длянням.
Тобі не одірватися од тіні
(в ній проминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразк,
перед новими стати ми повинні.
Керея слави величаво шарпає.
Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,
не потурай, що стежку замело,
де почет друзів із обличчям гарпій.
А вискочиш на вивістря ножа,
де стогону ясне палахкотіння,
не забувай, що є велике вміння
пізнати, де провалля, де межа
між духом і зухвальством. Шлях правдивий —
витворює тебе великий Мус!
Хай увірветься десь пегасів клус —
ми канемо у вічність молодими.

12.02.1969


* * *


Вийду в ніч. Під соснами пройду,
промину завмерлу автостраду
і на тишу раптом набреду —
вклякни й згадуй.
Глухо в сні колотиться ставок,
ошалілі тріпаються сови,
і німує безголосий мрок,
і лютує розпач безголовий.
Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртуть
совається, як вагітна жінка.
Стовбурами спогади ростуть,
і за ними ні греця не видко.
Стовбурами спогади ростуть,
бовваніє поніч ожередом,
відчайдушна самота і суть
відчайдушна — обернутись твердю.
Схарапудженим дивись більмом
понад крони, хмари, понад небо,
ти, перевантажений гріхом,
ніби ніж, в своїх застряглий ребрах,
світишся по окраю води
ледве-ледь — по мерехтові втоми.
Власного — на окраї — знайди,
втраченого — в мерехті. Незлому
висповідайсь, давши на позір
злигоднями збирану непотріб.
Як німує трудно водовир!
Окраї — олив'яні і гострі!
Мертвий мій орґане, лісу мій,
вилляте і вигускле стозвуччя,
чуєш, не безумій, ставе мій,
безуме, зажди: росте, як круча,
ніч. Ти нею ввесь опоночів.
Жально сяють божевільні зорі.
І летить орда смертельно-хорих
виплесків пекельних — кажанів.

X. 1968


* * *


ПОТОКИ

Ти все така ж, а я віддаленів.
За мною — кучугурами — розлуки —
час самовтрат...
(ще поповзом повзли
за тінню довженою, виростали
із самозмалення: німа рука
пограбілих тополь у надвечір'ї)

великий гріх на серці я ношу

... розлуки рвав, як обривають жили
атланти териконів і тачок,
назбираного вугілля оклунки, —
щось рвало груди... (окраї землі —
тамтого світу в пекло провисання — 
призналися відверто до душі).

Ти край. Ти крихта прагнень вікових
"упасти — не розбитися". Ти шпара
земного стогону: холоне світ,
і нам долоні юні снігом студить...

Ти все така ж. Ні смута, ні літа
не старіють тебе. Німа, як люстро —
колись відбився в нім твій вид миттєвий,
вкарбовуючись в темряву навік,
ще — чайка однокрила, ще - - зигзиця
і ще — як окоренок лихоліть.

Чи дружба сфер — і неба, і землі —
зоветься лихоліттям, я не знаю.
Та присмута і по розлуці їсть:
десь є там стіл, де матірня рука
осліплим болем тихо сновигає
вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.

великий гріх на серці я ношу

Ти — Мати (амфора твоєї гіркоти) —
далекий син, на роздоріжжі горнім
паде в траву, і вистигне трава
його трудним риданням хлібороба
(чуття ж землі — як виболілий сон
і призабутий).

О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?
І десь побіля нас уральська річка
та сосни (ті, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зійшла).
А пам'ятаєш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переінакшить
з нас кождого. А треба пам'ятати?

А треба пам'ятати. Пам'ятай.
Палахкотів намет. Палахкотіли
в нас спомини, немов півні червоні,
а кедрові шишки, ще недозрілі,
не тріскали — чаділи на вогні.

І зорі в фіолетовому небі?
Ще ти казав: це колір божевілля
і судної доби. Немає суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Півнеба гоготіло в наші душі.
Земна півкуля брижилась од жару,
і півдуші ті спогади приспали,
і півсебе услід за сном пішло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не відаю. Але не раз питаю
Розлучної, Далекої, Німої:
до тебе навіть миті вистає?
Тоді нащо літа? Навіщо спади
з лиця і з досвіду? І мить навіщо
скрадлива: вганяє у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?

Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню
самонародження, ввійшла у тінь,
і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь
круті гамує голосіння. Тінь
підводиться. Гострішає. Чорніє.

... був час географічних відкриттів,
і день стелився, ніби самобранка:
коли благословлялося на світ
мені малому,
коли найперші кроки
проходячи, двоївся і троївсь,
сто сонць роїлось,
як джмелів лапатих,
і терлись зорі
крем'яхом сухим.
Долоні квітли,
пелюстками серця
довірливо розпізнавався край.
І читанкою,
пам'ятною й досі,
шахтарське тепле селище було.
Пригадую — мене веде за руку
щаслива мати. Повз двори проводить,
де глухо падають, заповнюючи тишу,
червоні яблука (їх звали циганками).
Чого мені червоні дарували
в дитинстві завжди? Щоб я відчував,
чим пахне і земля і людська кров?
Так само пахли соняшники пізні.
І бджоли пахли так. І сльози — так.
За цілу ніч
склепить несила очі.
І цілу ніч
мовчазна простоїть
при узголів'ї привидом скорботним
і на чоло гарячу покладе
натруджену правицю,
щоб не заснув,
щоби не міг заснути,
а вдосвіта зникає.
А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною.
Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною,
як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крила
на райські дні —
і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені.

Від рання дощ. Від сну, від ночі,
від узголів'я — дощ і дощ.
Ридання шиб і ринв. А хоч —
ридання матері пророче.
І розпросторених світань
сумна імла підводить крила
обвислі. А звести несила,
а заборони темну грань
переступити безборонне —
то понадмірний, смертний гріх.
Непам'яті лапатий сніг
спішить і пішо і комонно.
Колись обридне вічна веремія
і схочеться до сну. Аби не гибіть,
не вижидати черги сподіванням.
Зізнайся: переможений — це ти.
Пригадуєш? — так ясно починалось,
важке подзвіння билось об піддашшя,
соломою ушите. Верби ридма
благочестиво гнулися до ставу,
і день крутивсь і терпко пах, неначе
ще надзелень розтовчений горіх.
Отак дитинство в жилах трепетало.

Тугі котились дзвони, як морелі,
а ти смичком вимахував зухвало,
немов спудей, що полишивши бурсу,
граматику на мандри поміняв.

О Господи! Так ясно починалось!

Дороги валували, як собаки,
на плесах пісні зайчики скакали,
а ти білів трикутником надії,
корабликом, загубленим між хвиль.
Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючих
над літеплом ставка. Горіли сосни
чорнясто-жовтим мерехтом. Калина
біліла так і бігла так од плоту,
що ледь побачиш — зашпори зайдуть.
І так тобі нещастя бракувало.
Ти звав його. Ти думав — молодий
упорається. Бо могутня шия
кріпацького поріддя не зігнеться
аби там що. Пригадуєш? — Було.
Тепер минуло все. Відбігло серця,
мов спаленої хати відбігають
пси найвірніші. Й ти за всім минувся.
А втечі посвисти — натомість крил.

(Наївний хлопче! Вікове страждання —
такий пекельний німб, що душі палить.
Збагни — і вмри. Безсилістю своєю,
розп'яттям чи зненавиддю — помри.)
Тепер набридло все. Немає стерпу.
Десятою дорогою обходить
тебе життя. Полишений в обозі
себе — колишнього, сиди і жди:
десь, може, промайне, мов тінь утекла,
ти — справжній. Це лишилося одне.
Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,
не мучитись, не проклинати долі,
не ображаючи життя. Пізнай,
що чесність смерти — то жива чеснота,
що вмер — і закінчилося. Двобій
ти не програв. Ти вибув, бо не зміг
миритися, коли краплена карта
пішла до гри. Коли ножа у спину
стромляє супротивник. Коли він
на посміхи бере твоє лицарство
і каже: ти ніщо. Не всемогутній,
а всепокірний перед диким звіром,
ім'я якому — Правда і Любов.
— То ти з любов'ю бився?
— Так, з любов'ю.
— І правду поневажував?
— І так.
— Хоч палить тебе гріх?
— Не гріх, а гнів.
— На кого гнів? На мене теж?
— На тебе.
Скажи, пощо мені подарував
цей світ, якому я заприсягався
служить до скону. Нащо передрік
ці болі самозречення в хвилину,
коли я вже самим собою став?
Це все гевонські кпини! І невже
для того, щоб мої забравши сили,
обранити зневірою, котрої
не пережити? Все своє життя
я дав тобі. Ти ж повернув його
супроти мене. Бо за смерть — життя
стає на цьому світі. Як я жив,
питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,
лиш прориваючись крізь грати заборон
(світ білий — заборонений!) Прожити
на всіх кінцівках, ба й на рудиментарних, —
то попри волю. Більше — про інстинкт.

Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.
А дякував за те, що народився,
що маю очі — бачити, що слух
епохою дарований, що серце
не билося б, коли б не двадцять літ,
перед тобою збіглих... Аж і гірко!

великий гріх на серці я ношу

Таж від народження берем
правічний гріх собі на душу:
його покутувати змушені,
його ми вистраждати ревне
повинні — спогадами, сном
(що вчинить вічний недоросток,
як щось блукає під вікном,
страхає великоднім постом?)
Всі прогріхи минулих душ,
напевне, ще від неоліту
ввійшли у серце, оповите
гріховністю. Його не руш,
його не руш, бо протече,
печерними дмухне димами,
котрі збиралися віками,
туманячи твоїх очей
голодні пройми. Від народжень
нам кожному душа болить
за тим, що досі ніби спить,
а нишком научає; врочить,
наказує: і мста, і мста —
за довгу німоту розплата!
(І в кожному готує ката,
так, ніби помста — це мета).
Ми від народження берем
правічний гріх. І день проворний,
заледве крила розпросторить,
вже видається тягарем.
(Колись лихий тебе поплутав,
узяв за друга, мов наймив).
Обмежень кригою окутий,
ти між бажаннями зблудив.
І хай нова доба гряде —
в ній мезозою темні душі...
Старі гріхи епоха душить
і людство душиться, в Едем
даремне прагнучи...

1968


* * *


Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.
Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
в новому необжитому човні.

Ні небожителі, ні жебоніння трав,
Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже
Тобі про повертання. Не розв'яже
Твого питання: годі чи пора...

Ти сам пливеш, відринутий від себе.
І лиш за гребнем прозираєш гребінь.
1964


За матеріалами: Василь Стус. Твори у 4 томах, 6 книгах.  НАН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. Львів, вид. Спілка „Просвіта”, 1994, стор. 42 - 68, 195 - 235.

 

Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:

Поезія Василя Стуса

Поезія Василя Стуса"Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів...  Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)


Останні коментарі до сторінки
«Вірші Василя Стуса з циклу "Забуттям"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 красный/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 красный/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak