До циклу поезій Василя Стуса "Умовиводи" увійшли: "Що таке білий світ?", "Заплетений в проміння спів", "Дитинство", "Земле рідна!", "Мамина заплакана печаль", "І сотні літ, і тисячі — недоля", "Кармалюкові мандри", "Кружеляють вітри в деревах", "Нерадісно — то жди. Нерадісно — то мучся", "Нерадісно — то жди. Нерадісно — то вір", "Мій добрий Фавст! Мій радісний причале!", "Невідомо — де, і що, і звідки", "Немов спудей, що, залишивши бурсу", "Однокрилим вороном", "Ой, коли б то та не скраю прірви", "Отож, мені наснилася вода", "Ет!", "Хапав повітря, як вітряк", "Поетові", "Ти говорив, що ти в житті — язичником", "Просвітку — ані тобі ні-ні", "Прохоплюсь, як річка хвилею — повінню", "Рядок акацій. Трактор у ріллю", "Зажолобів прижухлий степ", "Справедливість", "Так жив, як дякував", "Затісно в цьому світі для живих", "Зміїться в куряві дорога", "Заходить вечір", "Добрий день, добо апокрифічна", "Коли ступаєш на дорогу", "Твориш, немов гориш", "З підбитим крилом", "Роки стихли", "Коли летиш, відчувши раптом крила", "Коли важко — думаймо про майбутнє", "Сподівання довгі", "По кому — подзвін? А по нас".
Василь Стус
ПОЕЗІЇ З ЦИКЛУ "УМОВИВОДИ"
* * *
Що таке білий світ?
Коли б не стало людського зору,
коли б не стало людей —
він остався б без кольору і без звуку,
безсмачний, як вичовганий валун.
А коли так,
коли світ цей людськість витворює,
то що таке людськість?
Хіба це не ти і я?
Хіба це не таємниче ми
(завжди більше за нас обох,
це ж бо колодязь вічності)?
А коли так,
коли людськість — це величезне ми,
то що тоді я в цім світі?
Хіба це не земля,
не зорі, не далекі галактики,
хіба це не мій народ,
не рідне моє Поділля,
не коханий Донбас,
не старі пенсіонери-батьки
і не писклива лялька малесенької племіннички?
Хіба це не величезний,
постійно розширюваний обшир,
якому болять сотні одвічних ран,
успадкованих разом з зорями мезоліту?
Бо ж хіба я щедро не роздарований
поміж галактиками і сонцями,
материками і країнами,
між батьками, сестрою, подругами і друзями,
між власними забаганками
і диктаторськими сльозами сестриної дочки?
А коли так,
то велика опуклість неба
підтримується поглядами усіх живих —
тебе чи мене, чи когось третього.
Це небо зникає
із загибеллю будь-кого з нас,
бо гине спільність,
що робить великою спільність двох.
СВІТ — ЛЮДСТВО — ЛЮДИНА —
ЛЮДИНА — ЛЮДСТВО — СВІТ —
хіба не в цій коловерті
висока мудрість сущого на землі?
* * *
Заплетений в проміння спів
Провис над лісом. Тане гомін...
А спів чекань таємних повен,
Невисповіданих жалів.
Іду алеєю на спів.
Обабіч — чорнені тополі,
Мов згаслі свічі. Даленів
Шурхливий вечір. Стихлим полем
Пройшли колгоспниці. Сапки
Немов обсапували зорі...
А небо, чисте і покірне,
Над тополиним коридором
Світліло. Ночі — на землі.
Ночей у небі не буває.
І темінь дерева вбирають,
Щоб небо квітло. Прошумів
Легенько вітер. Ось і тихшає.
Вже місяць засвітив у ніч.
І зорі посміхнулись віщо
До людських стомлених облич.
*******
ДИТИНСТВО
Коли благословилося на світ
Мені малому,
Коли найперші кроки
Робило карооке хлопченя,
Йому було відрадно
Бігти в руки
У материні,
Що пахли свіжим хлібом,
Котрий, казала, в зайця відібрала.
*********
ЗЕМЛЕ РІДНА!
Ударив грім — і спалахнуло все.
Згорнулась ніч прозореним сувоєм,
І тихо стало, наче перед боєм,
І замість дня світання смерть несе.
Усе земне занурюється вглиб,
Зневірившись і в небові, і в ночі,
Осліпли зорі, і осліпли очі,
Проріс, мов вирок. Смерчем виріс гриб,
Даремно вгору чорний ліс простер
Окляклі руки. В сивому просторі
Кривавлене крило волочить обрій
І день, зломившись у колінах, вмер,
Упав, мов хлопчик. Пролісок закрив
Свої дитячі вічка. Вже дерева
Горять свічками. Скоро відгорів
Останній день. І ранку вже не треба.
Людове! Люде! Людськосте! Твій шлях
Перепиняє тінь твойого ж зросту!
І жити просто, і загинуть просто
В любов'ю випромінених вогнях.
Вулканами людські димлять серця,
І навіть розум квітне в жовтих блисках.
Планета в леті! І пашіють іскри
Рудого німбу — людського кінця!
* * *
Мамина заплакана печаль
і сухі кореневища — руки
на столі, змайстрованому татом,
на землі, яку спартачив Бог.
Двійко вилітеплених очей
під хустиною блідою, очі
гріють, руки одтирають синові,
аж в долоні зашпори зайшли.
Це одна, найбільша і найлегша
мамина і синова печаль,
ділена навпіл як хліба окрай
остюковий, житній та святий.
Тут сто сорок років на стільницю
налягли, аж ніжки грузнуть
в ґрунт. Сто сорок років — це на двох
тих років — ні краю, ні початку.
* * *
І сотні літ, і тисячі — недоля.
І дня недолі — тільки ти і ти.
Тополею спинилась серед поля
твоя любов. І в посвисти пусті
ввійшла, як дзеркало, як тлумлене свічадо,
як чад віків, як туга, як сльоза.
Убога долу гнеться рогоза,
і налягає невідома знада.
********
КАРМАЛЮКОВІ МАНДРИ
Мій вороне, пророче мій, несамовито синій вороне мій.
Мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
В курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
Чужих містах — ти так і кляк і однокрило ріс угору.
Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ
Свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному.
Хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так. Іще зарано мені.
Я з вітром вирвусь і на степ. Я й непритомний утечу
Межи очей, промежи брів, межи холонучими скельцями.
Я вже на волі раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків. Хіба ж не порятує все це?
Ти думаєш, що поверну? Що, може, очі зав'язав,
Геть голову забрив мою? У москалі віддав навіки-віків?
А я дремену й не верну. І обмину і згадку, й засідку,
Мене сховає буєрак, допоки — день як день не виткається.
А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі
і на Летичів подамось. Перегородим шлях, як греблю.
Наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш
Все заберем, йому залишивши лиш грішну душу.
О, чорний наклику, мені ти головоньки не мороч.
Бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша,
А то й — самотній, упаду, помру — ніхто й не стулить очі,
Або-ще й хворим підберуть — і на Сибір підправлять маршем.
* * *
Кружеляють вітри в деревах,
від коріння до крон вороніє погребіла тиша.
Від коріння до крон
і від крон до коріння нирнув
сивий птах. Впав на голову.
Впав. В груди боляче вдарив.
Серце! Серце! Тримайся! Не треба.
Не бийся. Терпи.
Осінь косить серця споловілі.
Зерно прорешечують
і полова ув очі, ув очі полова летить.
Ще не час. Ще не мить.
Кружеляють вітри. Кружеляють вітри.
Кружеляють, лепечуть
і як гуси ячать, і як губи печуть,
і як губи мовчазно кричать.
То — зарано. Ге-гей!
То зарано.
Іще б — поборотися
Ще б до сказу. На сказ,
щоб сказати дві слові, казав той.
Ти ж козак? Ну ж, скажи?
Ти ж козак. Хай поганий,
а таки ти козак,
а таки, зловороже, козак.
* * *
Нерадісно — то жди. Нерадісно — то мучся.
Нерадісно — ридай. Нерадісно — даруй.
Округла, як обруч, ця обручальна участь,
Що проковтнула лють, не зрадивши добру.
Не зрадивши старих, протертих в вохрі зір тих,
Не зрадивши ні день, ні |... |
Що гризлися в пітьмі за вечір і за смерк.
Вчорашній ти помер. Сьогоднішній — помер.
* * *
Нерадісно — то жди. Нерадісно — то вір.
Нерадісно — ридай, осамотілий.
Пережидай, коли минеться вир,
минеться сказ твій, розпач побілілий
в світанному вікні. А де твій день,
де мами шкарубкі і теплі руки?
* * *
Мій добрий Фавст! Мій радісний причале!
Із Мефістофелів — мій киль приймає.
Як туго випнувся до мене берег
Понад морський. Як туго берег випнувся
Розкрилений — як туго... — зустрічає
Мій добрий Фавст! Пече сльоза Дівоча
Щоку неголену, як зморшка протинає,
Оце і все. Уже кінчились мандри
Мій добрий Фавст! — і золота гроза.
Мій добрий Фавст! Немає Валентина.
* * *
Невідомо — де, і що, і звідки
Ждати. Сподіватися на що.
Тільки тінь. І тільки чорна. Зрідка
виразніш. З пітьми горбатий щовб,
ніби розпач. Не простуй до нього.
Але як? — заказано шляхи,
окрім цього. З горя молодого
утопи у розпачі гріхи,
що лягли на душу, як дарунок
предків, друзів, спогадів, батьків.
Піднімай же камінь, як оклунок.
на горбатий щовб. І на важкий.
Упадеш — і підведешся. Камінь
завеликий — завеликих сил
потребує. Крижами, руками,
чи бодай знесиленням — знеси.
Камінь той на гору. Крутоярем
стежка. Впав — підвівся і гайда.
І стреми покори як покари,
бо покара більше — не біда,
але щастя, радісна покута.
Спокутуй надії, наче гріх.
Дуже слизько (бути чи не бути).
Дуже слізний гір щербатий сміх.
* * *
Немов спудей, що, залишивши бурсу,
граматику на мандри поміняв,
так я науку зрадив.
* * *
Однокрилим вороном
Надлетіла незграбно.
Без жодного весла — човни чотири.
Скриплять од вітру старі кочети.
А ген на озері чотири квітнуть вирви.
* * *
Ой, коли б то та не скраю прірви,
Ой, коли б то та не скраю душ,
Тільки вирви, душ холодні вирви,
І не прихопи, не май, не руш,
Не блажи, не падай, біснуватий,
Не лякайся, не шукай керма.
Хату мати — матері не знати,
Не розпитувати, чого нема.
Ой, коли б то та не власним жалем
Та не в спазмах — жалом, не тепер,
то померлий не читав скрижалей,
або жадібно не враз умер.
Ой, коли б то. Ой, коли б то тільки.
Ой, коли б то там. За третім сном,
В хатні уступаючи патинки,
Не відчути біль як власне дно.
Там шугають лебеді-пливунки,
Ходять пави, міцно снять кати,
Миготять утрачені дарунки,
до котрих ти ледве докотивсь.
До котрих ти праг, води запраглий,
до котрих ти по грудках стремів.
* * *
Отож, мені наснилася вода
і дуже чорна, як вода пекельна,
вона стікала з клекотом в ущелину,
де гримотіла радісна біда.
Я довго вис, неначе ріс угору,
підносився, ширяв і довго опадав,
поки в ногах своїх уздрів потвору —
не розберу — то кобра чи удав?
Де вись моя? І де останній низ мій?
Як відпадає од ступні земля
і утікає в світ забутих візій,
в світ, що мене од неба віддаля.
І вигостріле серце, дуже жальне,
танцює в грудях, наче поплавець.
Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна.
Який ти довгий, мій прямий кінець.
Отож, лечу. Внизу вода вирує
і запинає небо угорі,
а межи ними владарює грім,
де раптом заяріло три зорі.
Котра із них на мій кінець пантрує?
*******
ЕТ!
Чи не однак, як зветься
Море ачи ставок.
Сонце згори сміється,
І жебонить струмок.
Чи не однак що скажеш:
лампа в сто десять вольт,
ачи дніпровських згарищ
сонце мільйонів воль.
Світять зорі і зночі
аж до світань горять —
цей золотавий дощик
повнить лоно Дніпра.
Чи не однак,— жаліти,
стумитися, журитись.
Чи не однак,— сповити
день під прозорим віттям
ще молодого саду,
та виростає сад
прикорнями — у завтра,
а на гіллі — роса
ночі. А біля стовбура
капає сік живиць,
що від порання — добре,
ним і живи.
Чи не однак, як зветься
завтра! Твій дар, твій борг.
День угорі сміється
І жебонить струмок.
* * *
Хапав повітря, як вітряк,
Руками. Наморочилось.
Мов воло, погляд мій набряк,
По-о-чалось!
Від коша — бий! Не упади,
Дивись на лезо!
Бо заспівають по тобі
останну мессу!
Вози поскрипують. Вози
Стоять, мов коні...
Грози нема, але грози —
аж очі чорні!
Спішить і лях, і бутурнак,
Спішать і рвуться.
Гаряча настас пора.
Стремена пружаться.
Не пружся, коню мій, постій —
Серпа розкраю,
Іще проллюся в сто потів,
А там — сконаю.
Не рвися, коню мій, не рвись
Шаблюко-жалко,
Спаде громами, як борвій,
і блисне жахом.
Устрелив лях. Димить пістоль.
Вдавився в землю.
********
ПОЕТОВІ
Ти говорив, що ти в житті — язичником,
Філософом у почеті Ормузда.
Пророк Дажбогів,— аж до жнив тобі —
Гадати, ворожити, вихваляти.
Зародить — не зародить. А тобі
Немає жнив. То можна відпочити,
А потім знов, прокинувшись від сну,
Гадати, ворожити, вихваляти.
Дрібний філософе, апостоле брехні,
Оракул непотребства! Скільки пихи!
Твоїй убогості дали для втіхи
В обозі місце,
Та дуже пальці знати на отих
Гучних піснях, які на жом не гожі,
І вуха заячих твоїх утіх
Любенько так погладжували дожі
Руками ситими. Бо ти — не ти.
Бо ти — не жрець. А ти — зажерний дурень.
А день світає.
Байдуже око мружить вік,
і часом віриться — немає
ніяких окрутенств і лих,
а є тужаве, як сльоза,
високе сонце і високе
блакитне небо. І, нівроку,
веселий вселюдський базар.
* * *
Ти говорив, що ти в житті — язичником.
Філософом у почеті Ормузда
Пророк Стрибогів. Триніжки твої
Загрузли в землю череватим грузом.
Дрібний філософе, апостоле брехні,
Свічадо непотребства — скільки пихи!
Твою убогість віддали для втіхи
Сидіть в обозі, їхать на коні,
А ти, дурний, зрадів. Тобі б стихання,
З якого глупота, як з міха пре,
і доброти від трударя — пропахнути б
Мужицьким потом з рук і до ребер.
Тобі ж язичником, філософом пустельним
Косноязичником серед німих.
Тобі даровано той голос, як на гріх,
На гріх даровано його тобі, будь певен,
А ти кричиш, запінений, тебе
Ми ще згадаєм з часом, без прокльону.
Бо забагато честі — дутись березню.
* * *
Просвітку — ані тобі ні-ні.
Усі двері — зачинені.
Всі вікна — запнуті.
Замкнені душі
ще й іржавий втрачено ключ.
Страшно — блукати знелюднілими площами
крізь тисячоустий гомін проспектів
тисячоязикий, тисячоголовий, велетенський,
але дрібний.
Ти один. Ти самотник. Усамітнився світ од тебе.
Поневажив твоїм "добридень",
поневажив усмішкою твоєю.
Ти ворався один між мелькавих,
рябих тротуарів, на яких впали
навзнак круткі недоконані тіні.
Кам'яніють будинки, точнішають
обриси ліній, сонце пругко лягає
на туги тушований пруг.
Проминають проспекти, фургони,
авта проминають
тінь, як гріх, заховавши під черево,
в зібганий брук.
Ти один. Ти самотник. І усмішка —
теж зсамотіла.
Хочте — висамотіла, витекла і, напевно,
спинилася на обличчі
(можна розбавити порівнянням: отак
сарна спиниться перед проваллям і
моторошно дивується: таке велике
провалля хоче налякати її, маленьку
сарну). Але порівняння не
розбавляють нічого. Вони мстиві,
як і все інше. Зізнайся, тобі страшно
опинитись на місці сарни і
порожнім, безлунним голосом викликати
в розколини співчуття?
Негаразд. Жалість небезпечна віза,
яка не забезпечує дипломатичної недоторканості.
І, блукаючи містом, тобі не хочеться
піддатись жалості. Тут не потрібне і зло твоє.
Тут не потрібне ніщо із твоїх чуттів.
Тут непотрібен і ти. Що світові до того,
що якийсь власник жалості, зла, співчуття
буде приторговуватись до цього світу.
* * *
Прохоплюсь, як річка хвилею — повінню
Збіглим словом закроплюсь.
Словесами так розповнений
Не вдержуся. Утоплюсь
І в зубах затисну слово те
пружнотіле, як плотва,
що хвостом всю душу збовтає
Ради чого — й не питай.
В перехвиль сонця розтоплені
Кину слово залюбки,
що не сходжене, не стоптане
Від сармаччини віків.
Хвилі товпляться — і шастає
Зайчик серця — бігунець
над нещастями і щастями
Піде — в гарнець — не кінець
Поки станс тінь зазубрена,
Що патлату згубу п'є
і добром чужим зарублена
Хлюпає. Хлюпає, хлюпає.
По воді — ластами — хвицяє
Денний гребінь — в зливу кіс.
Заварилось. Море рідшає
Хліб закроплює глевкий
підступає. В груди моторош
Стука костуром. А день —
дідуганом дужим йде
За Сурож і — сонний морок.
* * *
Рядок акацій. Трактор у ріллю
запорпався, неначе жук на зиму.
І ти, закинена до мене з Криму,
вже торжествуєш: я тебе люблю.
Метелик сірий осені не жде,
він любиться, докупи склавши крила.
О, що коли б ти тільки полюбила,
що, коли б так — ніколи і ніде
не бачити своїх минулих літ.
На роздорожжі обронити слід
юначих днів — не втрапити на стежку.
Чого ж ти спраглі руки подаєш,
обпершися на тоскний стовбур. Де ж? —
То березу чисто всю обсіяли сережки.
********
СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Нас порівняли в радості й біді,
В правах, у звичках, в мові і в печалі.
В кавалку хліба і у кусні сала
Ми всі однакові. Ми всі руді.
Ми всі підголені, підстрижені, немов
Солдати-новобранці. Ми раюєм.
Тут живемо, та бозна де ночуєм
Собою кривджені, обкарнані, обмовлені
За чорний чуб. Чи, може, випав зуб,
І ти вже не однакий. Ти окремий.
Уніфіковані, ми прагнем надаремно
Позбутись, ніби злочину, рахуб,
Своїх тривог, і сподівань. Навіщо?
Найкраще, як єдина голова...
Тож душу об одну колодку вичовгай
І до шеренги як солдат ставай,
і ані руш. Це лиш твоє постійне
До смерті місце. Іншого — нема.
За інше — кара. Не своє — тюрма.
Вона така ж, як тут. Така ж надійна.
* * *
Зажолобів прижухлий степ,
і стерні росами упились.
До нас з тобою — рій гостей
і новостей набилось.
Діброву осінь обнесла —
запропастила думки зжовклі.
А нам з тобою сплеск весла.
А нам з тобою — ранки змовклі.
* * *
Так жив, як дякував.
Вимолював, просив.
І дякував за все: за те,
що народився,
що маю очі — бачити,
що слух
епохою дарований,
що серце,
не билося б, коли б
не двадцять літ,
переді мною збіглих.
* * *
Затісно в цьому світі для живих,
для мертвих теж затісно. Скільки діла —
прожити вік, як мати жити вчила,
і що ж? То просто неспокутний гріх.
Гріх — жити в одногорлому плачі,
в тужінні одногорлому, в радінні
гріх жити одногорлому, в падінні
дозволено прожити. І мовчи,
що падаєш, кажи — ростеш увись,
кажи — міцнієш. Скільки того труду —
щасливо збавити літа-маруди
і так-то скрізь. І так-то скрізь. І скрізь.
О Боже, ти одна моя надія!
Повтору життьового я діждусь,
удруге хоч з землею поріднюсь,
бодай пізніше світ мене зогріє
своїм теплом. Я білий світ збагну
лиш той, що справді світ і справді білий,
де виснаження додає нам сили,
де щастя мить не схожа на вину,
де в горі не спогадують про помсту,
де в неміччі нам заздрість не збагнуть,
де тільки небо, молоде, як ртуть,
до вічності наверне, як до посту,
воно одне і завдає нам джосу.
* * *
Зміїться в куряві дорога,
пляміє, колеться і строго
грозиться, що твоя знемога
отут не виміряна, ні.
А ти бреди — на обрій обрій
наляжуть привиди суворі
і стануть у нічнім дозорі,
і стануть думи — у в огні.
* * *
Заходить вечір,
Палений крильми.
Зникаючого дня
Спадає тиша.
Роки минулі
В теплих згадках міняться.
А вже на старість
Хоч живи, хоч вішайся.
Життя спливло.
Спалило. І знесилило.
Ти вересневим
Лугом перейшов,
Вслухаючись у карби підошов,
І в юні співи,
В мороці розхвилені.
Так — юним жить!
І вірить. І любить.
І зневірятись
Й виростать з зневіри,
І віднаходить.
Тратити. Губити
Ціле життя.
Випростуватись в вірі.
Аж поки ніч спаде
На очі щирі.
* * *
Добрий день, добо апокрифічна,
Чи приймаєш захалявний вірш?
Доля — то недолі меч двусічний.
А недоля наша — де вже згірш.
Винесена із важких безсонь
Стримувана молода сваволя
ані Бога й чорта не мине,
вже цензурних пасток не зазна.
* * *
Коли ступаєш на дорогу,
спочатку обійди залогу,
мету неначе обійди
і йди до неї манівцями,
і трудно зводь кінці з кінцями,
вік начуваючись біди.
Ти відійшов, ти зрадив віру,
по ній пройшовся потаймиру,
не оберіг зухвалу ліру,
рокочуть струни, аж тріщать.
Вгорі орли ширококрилі,
зухвало міряють зусилля,
а ти — внизу — забуте гнилля,
твоїх борінь чітка печать.
Дороги власної не бійся,
з метою у єдине злийся —
хіба не ти — твоя мета.
Чи ж не тебе земля пригріла,
чи не тобі зоря зоріла,
зоря світання золота.
* * *
Твориш, немов гориш,
з корчами, із агоніями.
Пребілий світ благотвориш
прегострими долонями.
Пребілий світе мій, пусти
на всі чотири вітри,
бо так віщують з висоти
аерофільму титри.
Забуду все. Забуду світ.
І сам себе забуду.
Забуду свій кріпацький рід
і цю лиху маруду,
що зветься благісним життям,
аж б'ється серце? Б'ється?
Хвалити Бога, хоч виттям
епоха оддається.
Твориш — немов гориш.
З корчами, з агоніями.
Але досить. Облиш.
Очі сльозами повні.
********
З ПІДБИТИМ КРИЛОМ
Серце — в скронях.
Серце — скраю душі тепер.
У долонях
не вдержати себе.
Жаль пустити
і держати так само жаль.
Сталактитами
обвисає печаль.
Обвисає,
ніби з стріхи осінній дощ.
Хоч-не-хоч — сійся,
поки в краплях зійдеш,
поки синє
обтече Ікарів крило,
поки видним
станс все, що є, що було.
Поки станс,
захолоне крутіш осуг
невблаганний
з самовтратами самосуд.
над собою,
над віками, над часом — теж
із добою
поки правди ти не зведеш.
Марно. В скронях
серце. Скраю душі тепер.
У долонях
не вдержати себе.
* * *
Роки стихли.
Відійшли, прозначивши вік.
Зараз тіло
пролилося у пару рік.
В пару чорних,
Наче борозен, рівчаків.
Нині — вчора
і раніше за всі віки.
Роки зникли,
оголивши пам'ять мою,
Хтозна-звідки,
Хтозна-кого боюсь.
Динозаври
В крила рух мій беруть.
Нині — завтра,
наче замкнений круг.
Білі риби
Плавником, плавником манять.
Як в загибель,
Йду в утрачену пам'ять.
Біле, синє...
Фіолетова водорость
і лозина
Зеленіє угору.
Там мій простір,
там мій звільнення день.
Там мій острів,
як вітчизна, гряде.
Я вже маюсь,
Я вже тілом тужавію
і тримаюсь
хвиль щербатої шаблі.
День червоний
і розточений, як павук.
Світ — заповнений
атмосферою ядух.
Але вітер
як ножем плавник пронизав.
Тільки — витримай,
нахилившись до завтра.
З еоцена —
В пальм болотні кущі.
Буде з мене
Тут часу — відпочити,
Поки час твій
хрумко мітиться хордою,
поки аспидна
Дошка чиста і — довжиться.
* * *
Коли летиш, відчувши раптом крила
З минулих літ, і посмішок, і лиць.
Коли летиш до сонця горілиць,
Коли летиш, і враз заговорила,
Зажебоніла повість життьова,
Затріпотіли погляди і руки.
Висока радість проростає з муки —
висока радість простірної влади.
Бо ти летиш — крізь хмари і крізь дощ,
летиш крізь поверхи гулкі новобудови.
Бо ти летиш — як вгвинчуєшся в товщ
Гулкої і глухої невідоміні.
Коли летиш — і тільки двійко крил,
і тільки двійко крил тебе підносить.
Заговорили, заговори...
Заговорили рухи — руху досить.
* * *
Коли важко — думаймо про майбутнє. І тоді — чіткіше
вловити орієнтири в сучасності. Це майбутнє прагне
чистих для себе душ. І тоді свідомість: усе так, як є. І
не чуєш гріха. І певен своїх учинств.
Але цього мало. Хочеться брати руками своє майбутнє
і переносити вже тепер.
Почезли вікові тороси. Все стало чисте, як сльоза.
Дзьобають білі кури просо, за шию вв'язана коза. Сам
дід подвір'ям порядкує, свиней годує.
Старий садок, трухлява хата, напівповалений паркан
і дід глухий — сам собі пан — заліз на дах — міняє
лату. Високе небо угорі, а на вербі — нудний лелека
заклацав дзьобом, літня спека гуркоче з висоти, як грім.
В подвір'ї вв'язана за ногу чорніє курка в білім дні.
Собака визирнув з-за рогу — він має очі, геть сумні.
Дзьобає чорна курка просо, куняє витужілий пес і
стихне...
* * *
Сподівання довгі —
розуму корозія.
Безнадія гірша —
смерть жива.
Тільки — я не вмер ще.
Тільки — на дорозі я.
Тридцять згадок-років —
все одні слова.
Так виразно чувся,
так любив оракулом,
мучився наочно так —
все вода.
Увігналось горе
осиковим наколом.
Ледь зогледівсь тільки —
горе не біда.
Не злякався долі —
так мені, несправжньому,
смерті забагнулося,
як буття.
* * *
По кому — подзвін? А по нас.
По кому — дощ? І ніч по кому?
По нас. І капає за комір
із верхньої полиці час.
О втрати розуму й душі!
Хто вловить світ єдиним ротом,
який спотворила скорбота?
Даремне,— сам себе оговтуй
(Хіба ж самого не достоту?).
О втрати розуму й душі!
Зелені втрати! Жовто-жовто.
На старість — сам себе оговтуй,
здавай зелені рубежі.
Стікає вік. І час тече,
немов пісок в осклілім горлі,
і ти, осклілий, сам у горі.
Один — у горі. І рече
до тебе Той, хто був тобою,
а нині підсусідком став:
"Як важко жити між ослав
і між собою і добою
відчути накол, що росте
і здатен душу засьорбнути,
і ані жодної покути,
і ще глухонімує степ,
в'юнкий, як жгут. Аж стане страшно,
так важко висохлим очам!
А поки не ущухне гам
шепчу беззубим ротом: "Даждь нам".
За матеріалами: Василь Стус. Твори у 4 томах, 6 книгах. НАН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. Львів, вид. Спілка „Просвіта”, 1994, стор. 294 - 311.
Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:
"Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів... Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)