Надія Гринь. Поезії з книги "Сніг на пелюстках"


Надія Гринь. Поезії з книги Сніг на пелюстках

 

Гринь Надія Іванівна народилася 1 квітня 1961 року в селі Березоточа Лубенського району Полтавської області.  Після закінчення Київського торговельно - економічного інституту в 1983 році працювала в Херсоні та на далекій Чукотці.
Вірші писала все свідоме життя. Почала друкуватися в 2005 році. Має десять поетичних збірок: «І немає кінця у любові», «Калейдоскоп життя»,  «Вітряки моєї долі», «Дитинства пора золота», «Смачна країна», «Шлях до Бога», «Барви року», «Крилаті друзі», Сніг на пелюстках».
Автор-укладач  книги про загиблого на АТО воїна «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк». На слова Надії Гринь заспівано більше сорока пісень у виконанні народних, заслужених артистів України…
Лауреат обласних премій І. П. Котляревського та Панаса Мирного, лауреат 14 міжнародного телерадіофестивалю «Прем’єра пісні». Лауреат та дипломант загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» протягом кількох років.
Дипломант конкурсу імені Володимира Малика.
У 2011році Надія  Гринь стала інвалідом по руху, але  її душа продовжує літати на крилах поезії…

 

 

 

Надія Гринь

Ліні Костенко

Її душа, як чисте джерело,
Тече у плинність простору нетлінну.
У небеса несе віршів крило.
Писати може так одна лиш Ліна!

Її поезія прекрасна  та  свята.
Вона поставить й ката на коліна.
В ній щирість слова, правди висота.
Творити може так одна лиш Ліна!

Із того джерела я п’ю і п’ю,
Але жага лишається незмінна.
Перед горою Джомолумгмою стою.
Писати може так одна лиш Ліна!

Пошли їй, Боже, ще багато літ,
Здоров’я, щастя, долі неодмінно.
Адже Костенко знає цілий світ.
Творити може так одна лиш Ліна!


* * *


Три свічі

У темряві сіяли три свічі:
Надія, Віра і Любов горіли.
Між ними йшла розмова уночі.
Поміж собою свічі говорили.
Мені так сумно, - Віра завела,
Бо навкруги живе одна зневіра.
І потихеньку гаснуть почала.
Враз затягнула тишу темінь сіра.

Як я втомилась повсякчас світить,
Де стільки зрад, байдужості пустої, -
Промовила любов і згасла вмить.
І ще темніше стало у покоях.

Свіча Надії все ж горіла, як могла.
Знаходила в собі останні сили.
І смуга світла від свічі лягла
Туди, де у куточку спав хлопчина милий.

Він раптом закричав на голос весь:
Благаю тебе, свічечко, не гасни,
Бо я мале дитятко, я Олесь,
Для мене ти тепер, як сонце ясне!

Бо я страшенно темряви боюсь.
Ти світоч мій, останняя надія!
За тебе тихо Богу помолюсь,
Як тільки зможу, тільки я так вмію!

Поки надія у серцях горить,
Любов і віру можна відродити,
І нові свічі в небі запалить,
Щоб із надією на щастя жити.

Нехай Господь всіх любить і хранить,
Даруючи і силу, і здоров’я,
Щоби на благо людям довго жить
Із ВІРОЮ, з НАДІЄЮ, з ЛЮБОВ’Ю!


* * *


Жанна Д’Арк

Тридцяте травня. Тридцять перший рік.
Над світом йде п’ятнадцяте століття.
Їй дев’ятнадцять. Який юний вік!
Горить на Жанні страдниці лахміття…
Що відчува людина у вогні?
Страшенні, неземні, пекельні муки!..
Та тільки душу не спалити, ні!
Бо її ангели триматимуть під руки.
За що ж бо, Жанно, ці страждання, звідкіля?
Ти ж затуляла Францію собою
І врятувала й Орлеан, і короля.
Тепер стоїш  в Руані між юрбою,
Яка видовищ хоче і крові.
Бо інквізиція панує нині всюди.
Радійте, люди! Ви іще живі.
Ніхто не відає, що завтра з вами буде.
За десять тисяч продали тебе
І підло зрадили, за кого ти стояла,
Але з тобою буде небо голубе.
І орленською ж бо  дівою ти стала.
А язики багаття лижуть вже
Струнке, незаймане іще дівоче тіло.
Кінець всьому! О, Боже мій! Невже
Розвіє вітер те, що ізгоріло.
Але душа злетіла до небес,
Чекали там її едемські кущі.
Страждала Жанна, як Христос, який воскрес.
Ім’я її лишилось невмирущим!

 

* * *


Щастя

Антонівка в цвіту! Сім’я під нею!
Щасливі тато, мама  та сини
Сидять рядком з бабусею своєю.
І задоволені, і радісні вони!
Хлоп’ятка гарні,  дітки любі й милі,
Найкращі в світі ніжні пагінці,
Соколики прекрасні сизокрилі…
Старший тримає коника в руці.
А меншенький біля грудей у мами,
Матусі рідної. Ну, справжнє янголя!
Все обійма її дрібненькими руками
І поглядом про щастя промовля.
Бабуся, ніби Берегиня, сяє,
Що поряд діти, внуки та весна!
І це їй душу  гордо окриляє,
Тому й барвиста щастям сивина.
Поряд на лавці молока багато
У розмальованих в Опішні глечиках.
І виглядає серед цвіту біла хата,
Де віддзеркалюється щастя у шибках…


* * *


Сліпий дощ

Весняний дощ заплутався у хмарі,
Перечипився й раптом став сліпим,
Промовивши: «Який же я нездара!
Невже назавжди я лишусь таким?

Немов драже, летять мої краплини,
(Але ж сіяє сонечко ясне!)
І барабанять по дорозі щохвилини,
Компроментуючи серйозного мене!»

В ту мить хмаринка, певно, відказала:
«Та ти ж веселий, хлопче, як весна!»
Й йому веселку враз намалювала.
О, як барвисто розцвіла вона!

Дощик прозрів від сяйва неземного
І поливати землю перестав.
Від вітерця весняного п’янкого
Назад в хмаринку він пошкандибав.

 

* * *


Вальс на випускному

Мій син танцює вальс на випускному.
В швидкому колі крутиться земля,
Що тріумфує в темпі  неземному,
Який звеличує, несе і окриля!

Прекрасні  хлопці й чарівні дівчата,
Мов лебедята молоді  пливуть.
Ще вальсів буде у житті багато,
Та саме цей вінча в дитинство путь.

Останній дзвоник у прощальному акорді
Хвилює серце й трепетно луна.
Танцюють пари, величаві й горді.
Вальсує разом з ними і весна.

О Господи могутній, Боже милий!
Синів і доньок від війни храни!
Пошли їм щастя, розуму і сили!
Під мирним небом хай живуть вони!


Танцюють школярі  на випускному!
А на очах в батьків сльоза бринить.
Карбує пам’ять цю мелодію відому.
О, зупинися, неповторна мить!

 

* * *

 

Ми слухали з тобою солов’я
 
Ми слухали з тобою солов’я,
Коли весна цвіла, мов наречена.
До тебе ніжно пригорталась я.
І ти, мов голубок, летів до мене.
Весняним медом поцілунки на вустах
Розтанули і млосні, й нескінченні.
Ти ніс мене, мов Мавку, на руках
Під солов’їні трелі незбагненні.

Ми слухали з тобою солов’я!
Й любові бігло трепетне джерельце.
«Тебе кохаю! – шепотіла я –
Ти назавжди забрав у мене серце!
Тепер воно у нас одне на двох,
Що б’ється лунко в унісон з весною,
Коли ми чуєм солов’їне «Тьох!»,
Так солодко і гарно нам з тобою». Знаки?

Ми слухали з тобою солов’я!
Немов би вчора це було, мій милий…
Посивіла голівонька моя.
І ти посивів, голуб сизокрилий.
Але в душі живе свята любов,
Яку роки не в силі подолати.
Вона могутня, бо в ній серця зов.
Ми маєм  Божий дар – отак кохати!

Ми слухали з тобою солов’я…

 

* * *


Журавлиний клин

Через роки і досі ще летить
Ключ журавлиний з спогадів далеких
В мій день народження, прекрасну світлу мить,
Коли до нас  прилинули лелеки.

Дивилась в очі сонячна блакить,
В наївні очі з синяви дитячі,
В які майбутнє стрічкою біжить,
І де бездонна провесінь кип’яча.

А журавлі летіли в небесах,
Таких високих, в перший день квітневий,
Закарбувавши  спогад в голосах,
У запахах  медових черешневих.

Торкався димаря пташиний клин.
І наша хата разом з ним злітала.
А народилась донечка, не син.
От, радістю батьків тоді я й стала!

 

* * *


Кожному своє

У кожного титаніки свої,
Бар’єрні рифи й піщані мілини.
Є свої злети й голосисті солов’ї,
Й підкорені омріяні вершини.
Свої граблі, і їх не оминуть.
Своя Голгофа, і свій путь тернистий,
З якого в бік, як схочеш, не звернуть,
Чи він в багнюці, чи, як небо, чистий.
І кожному нести свій саме хрест,
Найлегший чи такий важкий, як глиба.
Є своя доля, яку вкаже перст
З небес. У кожного своя життєва скиба.

Прости мене, Господь! І я прощу!
Дай промінь сонця на моїй планеті,
Звичайно, миру і весняного дощу,
І щастя дітям й пісні нових злетів!

 

* * *


Вона останньою вмира

І не вдова, і не коханка,
Й вже не улюблена  жона,
Що поцілунком сипле зранку…
І не весела, й не сумна,
Не зовсім бідна, й не багата,
І не огрядна, й не тонка,
І не струнка, і не горбата,
І не глуха, і не дзвінка.
Не роботяща, й не ледача,
І не висока, й не низька.
Вона – тепер печаль ходяча.
І не красуня, й не бридка.
В душі й не просторо, й не тісно
З її  полеглим  почуттям.
Вона надіється ще, звісно.
Буває, плаче, мов дитя.
Ще не  в осінній  позолоті
 Її сердечний лейтмотив.
Лунає він  в мінорній ноті,
Немов на березі  приплив.

Колись було вино грайливе,
Тепер прокисло, мов оцет.
Кохання пінилось мінливе,
Та стало попелом оце.
В жіночій  пам’яті спливають
Весни жагучої пісні,
Що наречену величають,
Мов жайворонки голосні.
Коли  ж любов  «Адью!» сказала,
В клітинах стишилось життя.
Вона ж жила, вона ж кохала!
Та з часом  згасло почуття,
Що її душу зігрівало.
На мить погасло чи навік?
Чи щастя назавжди  зів’яло?
То де ж він, рідний чоловік,
Якого віддано любила,
Лише єдиного його,
Дітей від нього народила,
О, скільки в них було всього!

Серця летіли у Нірвану,
Як один подих в унісон.
Квітку багряну, Богом дану,
Зривали, як солодкий сон.
Медовий, млосний, нескінченний….
Та є кінець, на жаль, всьому.
І він уже не навіженний,
І вже байдужа ти йому,
І з кожним днем стаєш чужою.
Все далі й далі потяг мчить,
Занурившись із головою
Хіба що в спогадів блакить…
А  після згарища природа
Знов оживає, як колись…
Чи буде в неї ще нагода?
Проси у Господа! Молись,

Щоб  серце знову стрепенулось,
Щоб  сила  блиснула  жива,
Щоби  любов назад вернулась.
Щоб стали ніжними слова…

Якби він тільки схаменувся
Й на неї глянув, як було.
Щоби душею повернувся,
Щоб знов кохання розцвіло.
Звичайно, вже не те, що в травні,
Таке буває тільки раз,
Як неповторні мрії давні.
Та ще лунає в серці джаз!

І в ній таки живе Надія,
Вона останньою вмира…


* * *


Покинув

Покинув батько двох діток,
Пішов до іншої любові,
Зробивши непоправний крок,
Забувши зов своєї крові.

Як жити далі без тепла
І без любові в рідній хаті?
Куди й чому вона пішла,
І де тепер її шукати?

А серце плаче і болить
У ще маленької дитини.
Й сльозами душу полонить,
Переливаючи краплини.

 

* * *

 

Поезія Макара

Колись давно гуляли динозаври
Там, де тепер Макар телят пасе.
Тоді епохи били у литаври.
Ще не писалися романи та ессе.

Густа трава і на деревах листя
Були їм на вечерю й на обід.
Тепер Макарова дружина, баба Христя,
Несе сніданок діду через брід.

Від динозаврів не лишилося і сліду,
Хоча тут є вугілля кам’яне.
А пастухові треба до обіду
Сто грамів шнапсу і надіть пенсне,

Щоб записать в блокнот свою поему
Про пасовиська, де гіганти ті були,
Щоб довести життєйську теорему,
І щоб скоріш телята підросли!


* * *

 

Схожа на тополю

Полечу журавкою у небо,
Розливаючись веселкою ясною.
Попливе рікою туги лебідь,
Розтопивши кригу чистотою.
Запалаю першою зорею,
Коли юний соловейко тьохне
Дзвінким гімном ямбові й хорею,
А моя душа дитинно охне!
Охне, ніби першого зітхання
Пісня тополинно трепетала!
Охне, мов цілунки до світання!
Полин  меду я  пила й не знала,
Яка сила криється у ньому,
Здатна білий світ перевернути,
В поцілунку першому п’янкому.
Жаль, тепер я можу лиш зітхнути,
Бо любов судилась безотвітна.
У душі носив ти іншу долю.
Я ж була і трепетна, й тендітна,
Почуттями схожа на тополю,
Що шепоче вітрові признання,
А він мчиться далі на просторі.
Як вогонь, горить її кохання
І згорає, задихаючись у горі.
Первоцвіт любові тлів роками,
Забираючи надії й сили.
Білий сніг мережив над квітками,
Щоб тебе скоріш забути, милий…

 

* * *


Спішу в вишневий сад

Осінній день, такий прозорий й чистий,
Дарує ностальгію й трепет дум.
А  гойдалка з густого падолисту
Розхитує на павутинні сум,
Що огортає душу сизим димом
Від спогадів, згорілих у саду,
Із гарбузами, що лежать під тином,
Де будуть сватать дівку молоду.
Дай Боже, мені пам’яті згадати,
Як ми збирали в лісі жолуді,
В  заплаву бігли осінь виглядати,
Коли жовтіло листя на воді.
В даль по Сулі пливло воно в майбутнє
Те, що весняним пагоном було,
Що стало в вічності навіки незабутнім,
Те, що густим  туманом відцвіло.
Осінній день з прожилками у шибці,
Заплаканої в хаті від тепла,
Бунтує серце, що стає на дибці!
Невже назавжди молодість пішла?
Не буду з цим миритися й не хочу!
Нехай роки летять, мов листопад!
Та іще сяють щастям мої очі,
І в думці  я спішу в вишневий сад!

 

 

****
По трасі мчить конем автомобіль,
В думках мене заносячи в минуле.
А в спогадах весняна заметіль
Далекі горизонти перетнула.

Ясніло в щасті юності крило,
Шуміло, вирувало, ніби море.
Любов’ю щедро й пишно розцвіло,
І досі ще луною в серці вторить.

Хоч сивина підкралася, мов тать,
І бороздечка зморшок забриніла,
Але мого коня не перегнать,
До тебе я лечу стрілою, мила!

До любої дружини  та дітей,
Які немов би квіточки пригожі,
До найдорожчих на землі людей…
Храни їх, я прошу, пресвітлий Боже!


* * *


Зустріч друзів шкільних

Зустріч друзів шкільних … Скільки літ пролетіло,
Як пішли ми в життя,  ластів’ята в політ.
Зустріч друзів шкільних… Юність сонячна й мила,
У серцях назавжди ти залишила слід!

Літній день нас зібрав біля школи грайливо.
В класі, як і колись, запах фарби і знань.
Старі друзі зійшлись, всі від того щасливі.
І бринить на очах сум сльози і зітхань.

Запізнілі слова, погляди і зізнання…
Не повернеш назад, що пройшло, не кіно.
Й не напишеш вже  твір, нездійсненне кохання.
Поросло полином й гіркотою воно.

Вальс, мов лебідь, пливе урочисто до зали.
Однокласників зліт у танку закружляв.
Така зустріч, мов цвіт, щоби там не казали,
Цвіт далеких років, що в душі не зів’яв.

Зустріч друзів шкільних … Скільки літ пролетіло,
Як пішли ми в життя,  ластів’ята  в політ.
Зустріч друзів шкільних… Юність сонячна й мила,
У серцях назавжди ти залишила слід!

 

* * *


Коня підкова

Життя, немов би смугаста стрічка,
Що в’ється в часі, немов би річка.
Несе то радощі,  то печалі,
Як коник, мчиться в життєві далі.

Приспів:

А я то плачу, а то сміюся,
Сюрпризів долі я не боюся.
До подарунків завжди готова,
Бо є  на щастя коня підкова!

То білосніжне, то чорне-чорне.
То вдарить болем, а то пригорне.
Ой, доле-доле, моя жар-птице!
Будь милосердна, з небес зірнице!

Приспів.

То ніжно пестить, то камінь в груди!
Чом так буває,  не знають люди.
Але у серці живе надія,
Що стане медом життя стихія.

Приспів.


* * *

 

З  простреленим крилом

Не ховай своїх очей блакитних!
Прочитаю в них я серця жар,
Жар зіниць, схвильованих і рідних.
Це прийшло до нас, мов неба дар…
В небесах шугали блискавиці,
Шелестіла злива за вікном.
І були з тобою  ми – дві птиці
Із одним простреленим крилом.
Пізня зустріч на земних орбітах…
Мали ми обов’язок оков:
Чоловік, дружина, малі діти.
А до нас  прийшла негаданно любов.
Так буває, може, раз в столітті:
Єдність душ, що стрілися навік.
«Не посмій!» – шуміло в верховітті,
Є дружина, діти, чоловік…
Хай тече розміряно і тихо
Кожен день! Не треба почуттів!
Ти прийшла на щастя чи на лихо?
Чом тебе так пізно я зустрів?
Наступить на горло своїй пісні
Чи гордіїв вузол розрубать?
Бо без тебе й на просторі тісно!
Господи, прости мене й порадь!


* * *

 

Дзеркало душі

Пісень багато про прекрасні очі.
І вірші не один поет складав
Про дивні очі, що сіяють вдень і вночі.
За дзеркало душі він очі мав.

В очах глибоких думку прочитаєш
Про світ безмежний в трепеті буття.
В очах грайливих блискавку впізнаєш
В шаленстві кроків аж до забуття.

Очі коханих,  люблячі та ніжні:
В них стільки сонця, ласки та тепла.
Очі печальні, ніби крига, сніжні
У кого назавжди  любов пішла.

Сумні й веселі, розумні й строгі,
Як небо сині, гарні й чарівні…
У них початок і кінець дороги.
В чорних очах горять ясні вогні.

Ой очі, очі ! Зелені й карі!
Вони на волі чи у паранджі .
В них вічна тайна й секрет у парі.
Це правда, очі – дзеркало душі!

 


***
Висока вишуканість стилю, то мов перли,
Не притаманна для моїх віршів.
В моїх рядках – туманність від Говерли,
Дитячі спогади  та пісня про батьків.

Пишу про те, що в серці наболіло
Й фонтаном хоче вирватися ввись,
Про те, що тисне груди  злом  згорілим
І стане вже байдужістю колись.

Високий штиль, як золото черлене,
Не всім вдаряє в голову воно.
Прості слова, як вівці, йдуть до мене
І тчуть рядків простеньке полотно.

Як добрий майстер тче і тче уміло,
Я намагаюсь словом величать,
То голосно, то тихо, то несміло
Штампую рими гербову печать.

 

 

****
Вірші пишуться ночами,
А удень зовсім не те:
Мчаться, линуть табунами,
Як послання золоте,
Чи з простої полотнини,
Чи з дірками на штанцях
До хорошої людини,
Що п’є чай на корінцях,
З чебрецю чи євшан-зілля,
Чи кумис, чи молоко…
Ще й станцює на весіллі
Плавний вальс чи рококо.

Вірші, послані із неба,
Не приходять кожен день…

 

 

****
З мого вікна я бачу море,
Хоча до нього сотні миль.
Мені моргають сонно зорі,
І соняха киває бриль.

Жита в віконці  колосяться,
Такі схвильовані й густі.
Вони вночі частенько сняться:
Зелені, дужі, молоді.

З мого вікна стартують в космос,
А світ безмежний, як життя.
І набирає силу колос,
Що  кріпне, мов мале дитя.

Смієтья літечко веселе,
Мов перепілка у полях.
І височіє вгорі  стела,
Що підпирає неба дах.

З мого вікна я все побачу.
Бо є  уява – компас є.
Я нерухомості пробачу
Сумне становище моє...

 

* * *


Моя уява

В блакиті неба біліють хмари,
Мов кучерявих овець отари,
Немов цвітучі сади весною,
Мов ми за руки взялись з тобою,

Мов дивні риби і дивні звірі,
Мов довгі хвилі в телеефірі,
Мов білі ангели небесні,
Мов наречені, красиві й чесні,

Немов перлини, мов намистини,
Мов сон маленької дитини…
Я фантазую! Моя уява!
А я завжди була цікава!

 

* * *

 

Народження весни

Народження весни, немов пологи,
Важкі й нестримні, їх не відвернуть.
Народження любові – це дороги,
З яких й не намагайтеся звернуть.

Земні путі людини доленосні,
Написані, напевно, в небесах
В роки звичайні, також в високосні.
Вони летять на білих парусах.

Й лунають лепетом в колисочці дитини,
Яка не відає, що буде у житті:
В майбутньому великої людини,
Можливо, будні ждуть її прості.

Достойний  путь буття пройти важливо,
Й творить добро та сіяти зерно
В ріллю любові вперто й терпеливо,
Щоб лиш любов’ю проросло воно.

 

 

****
По самі вінця напилась страждання…
Ціну я  знаю смерті і життя.
Своя ціна у кожного зітхання,
Своя ціна у кожного зізнання,
І вже нема нічому вороття…

 

 

****
Життя прожить – не поле перейти!
Є в ньому все – і радощі й печалі.
Вечірня зоре! Ти мені світи,
Показуй в майбуття пресвітлі далі.

Життя прожить – узнать ціну всьому:
Любові , зраді і ціну утрати,
Не дать замовкнуть серцю мойому,
В якому й сльози, і веселі жарти…

Життя прожить … О, скільки полину!
О, скільки меду на твоїх теренах!
Коли людину рідну обійму,
Відчую  імпульс в споконвічних  генах.


* * *


Ще один рік

Ще один рік прокукурікав півнем,
Який штовхнув вперед ріку життя!
От так колись бодався й мамонт бивнем,
Чи посміхалось бегемотика дитя…
Ще раз земля крутнулась навкруг сонця,
А, значить, ми знов зміряли свій час,
Коли світили зірочки в віконце,
І дарували квіти пахощі для нас.
Із Новим роком, мої любі друзі,
Мої сусіди, добрі трударі!
Зібрались разом ми в тісному крузі,
Бо відірвався лист в календарі,
Подарувавши світлі сподівання
На новий день, на новий рік  буття,
Де буде щастя, радість і кохання,
Міцне здоров’я, справи до пуття.
Всього найкращого, що може буть, бажаю!
Нехай Господь всіх любить і хранить!
В хороших справах гарного врожаю,
Щоби в достатку й мирі довго жить!
Нехай цвіте, немов весна, калина,
І рум’яниться  хлібний коровай!
Хай стане кращою уся наша країна,
Наш український рідний й милий край!

 

* * *

 

О’кей, Гаврило!

На заробітки наш Гаврило двинув
В далеку Польщу, де дзвінкі пісні,
Бо дуже мріяв пострічать дівчину,
В якої євро є і очі чарівні!
Йой-йой, як важко там було хлопчині:
Ходив голодним, і як раб, робив.
А вдома мама й борщ на Україні…
Та труднощі здолати він зумів!

О’кей, Гаврило! Роботящий, впертий мен!
Провірив  документи полісмен!

Ой, Познань, Познань! Місто величаве,
Де скрізь кобіти дефілюють, ах!
Та тільки кращі наші рідні пави!
Як їх згадаєш – сльози на очах!
На дискотеці в клубі засвітились
Марися й Крися, й Августіна теж.
У  Казанови  серце запалилось,
Бо  загорілись почуття без меж.

О’кей, Гаврило! Кльовий, класний мен!
Ну, серцеїд, ну, справжній супермен!

Юнак доляри рахувать навчився,
Коли фортуна руку подала.
Тож  недаремно старанно трудився,
Щоби валюта в Україну попливла.
І вже Єгипет восени чекає хлопа.
До пірамід відпочивать поїде він.
Та тільки сниться уночі йому Європа,
 Варшава й Познань у вогнях вітрин.

О’кей, Гаврило! Діловий, розумний  мен!
В майбутньому багатий бізнесмен!
О’кей, Гаврило!
Гаврило, будь здоров!

 

* * *


Нехай  не скоро!

Готовлю все на мій прощальний путь.
(Нехай настане він не скоро ще!)
Тож прошу, чорне плаття не забуть
Й зелену хустку ту, що будить щем,

Бо то дарунок мамі від отця.
Вона мене зігріє в тім путі.
Хай не лякає вас записка ця,
Мій заповіт, ще не останній у житті.

Дрібниці різні у пакеті ось лежать:
Білизна нова і зручне взуття,
В якому ноги вже не побіжать,
Бо в смерті, ні, немає вороття.

Лише Господь колись нас воскресить.
Продовження таки чекає нас.
Тож не страшить мене прощання мить,
То просто лиш зупиниться мій час.

Й не плачте дуже. З вами я лишусь.
В моїх віршах, у фото, у піснях.
Чи скаже син: «Я мамою горджусь!
Вона зі мною в світлих моїх днях!»?

І в іншім світі я молитимусь за вас,
Звернусь до Бога, щоб добро вам дарував,
Щоб все було у вас, як слід, гаразд,
Щоб білий світ вас щастям зустрічав.

Й простіть мене. І я прощаю вас.
Любов свою бездонну віддала.
Одне лиш жаль, вже не станцюю вальс,
Бо в ритмі вальсу , власне, я жила.
Тож запаліть свічу в моїх руках,
Що не відчують більше жар  вогню.
Мене чекатиме дорога у зірках.
Я перейшла життя свого стерню?
Та ще не зараз. Я ж  іще живу!
 І в мене скоро буде ювілей!
Дасть Бог, топтатиму ще скошену траву
Я є НАДІЯ! Найміцніша із людей!

 

 

  Матеріали надіслані Романом Котлярем спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Блог поета-сатирика Романа Котляра. Роман Юхимович Котляр - поет, сатирик, журналіст.Роман Юхимович Котляр - поет, сатирик, журналіст. Народився у місті Славута, що на Хмельниччині, у 1977 році. У журналістиці - з 1994 року. Публікувався в газетах та журналах України, Росії, Ізраїлю. У 2002 році Роман Котляр закінчив Східноєвропейський університет за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста. Ще зі студентських років Роман Котляр активно займається журналістикою і поезією. Його байки – веселі, сповнені тонкого гумору та іронії. А головне – всі вони пов`язані з певною подією у житті автора. У  2004 році вийшла друком книга "Школа - дорога в життя", у 2014 році - "Смійтеся, друзі!", у 2015-му - "Посміхнулись? Дякую!", у 2017 - "Епіграми з "колючістю" і без", у 2018 році - "Яке щастя - ти на світі є!" (ця збірка видана у співавторстві з дружиною, Алісою Котляр). Готуються до видання ще кілька книг.
 

Останні коментарі до сторінки
«Надія Гринь. Поезії з книги "Сніг на пелюстках"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми