Василь Стус
ЗІ ЗБІРКИ "ЗИМОВІ ДЕРЕВА"
ЦИКЛ ПОЕЗІЙ "КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ"
"Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?"
В. Мисик
І
За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям — просвітку нема.
Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.
II
Живі — у домовині. Мертві — ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.
III
Світ — тільки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долі — не збагнеш.
Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж — без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають — ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки —
рожеві панти досвітку з пітьми.
Світанок — свист мигтючий.
IV
Задумалася свічка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали —
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —
це біле божевілля —
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.
V
Але хто поверне
руки, рухи, радощі нам?
Але хто уперто
вік рубатиме хащі?
Але хто навикне
жити, серце ївши своє?
Де ті недоріки,
кому пам'ять спать дає?
Жив чи ні — намарне.
Все намарне — чи жив, чи ні.
Годі, незугарний!
Доста. Збавив літа бучні.
Не оплакуй втрати днів,
бідою видублених.
За життя — розплата:
лізь до могил до виблих.
Вже, причинний,
у покорі перепочинь.
Долі — згінні,
наче дні. І намарне — чиниш.
Що чуже — то наше.
А що наше — нам же й чуже.
Наша доля вража
нас доріже — нашим ножем.
Марні епітим'ї,
не врятує великий піст.
Дотліває з димом
край оспалих синів-лакиз.
Мало йому горя —
ще ховається в сповитки.
Нині — вчора
і раніше за всі віки.
Та й діяння марні.
Суєта суєт і мана.
Бродять біди в парі
(що ж бо за біда за одна?)
Причинивши двері,
колінкую: Отче ти наш!
Таж ніхто не верне
руки, рухи, радощі нам?!
VI
Не побиваюсь за минулим,
побитим шашіллю зневір.
Високі думи промайнули,
в потаймиру — водовир
стражденних літ. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогодні трачу.
Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. їй-богу.
І гріх казать: все чисто рвуть!
Навічним радості облогом,
обніжком щастя, там, де ймуть
малої віри на безвір'ї
малої ласки серед зла,
квадрат — чотири на чотири —
і окрай чорного стола.
Якраз навпроти, на ослоні
сидить нужденна удова,
і на змозолених долонях —
солоні сльози, як жорства.
І так провадить: зглянься, сину,
руками горе розведи,
бо як не стане України,
тоді не стане і біди.
І в щасті нелюдів пощербне
її державний меч і гнів.
І горе зітреться на мерву.
І відбіжить її синів
невірних потовч-потороччя.
За першим громом — відбіжить.
Хто ж їй води подать захоче?
Закриє очі хто — скажи?
Єси ти сам — з собою врівень,
один на сотні поколінь
високим гнівом богорівен,
хай, може, не ріка, а рінь,
важка занадто. Крик стоустий,
молінь столобих ти рука.
Ступай — майбутньому, назустріч,
і хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь. І — задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
VII
Незграбно ворон кружеля.
Незграбно кружеляють сосни.
І кружеляє безголоса
осіння крижана земля.
Галактик зірна круговерть
спіраллю простаного болю
значить одвічну людську долю,
снігами виповнену вщерть.
Саме кружляння вікове!
...папір, перо і філіжанка.
А свічка тріпотить світанком,
котрий наш правнук днем назве.
1965 — 1967
За матеріалами: За матеріалами: Стус В. С. Вибрані твори. Редактор-укладач - С. М. Заготова. Художнє оформлення А. М. Нєдял. Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008, стор. 27 - 35.
Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:
"Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів... Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)