Олена Більчук. «Синє радіо» («У танці відстаней», розділ 12, фантастика, начерк)

 

Олена Більчук

СИНЄ РАДІО

(«У танці відстаней», розділ 12, фантастика, начерк)

На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.

— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...

— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?

— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.

— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно.

— Схоже, тебе це зачіпає більше, ніж те, що ваші спогади різняться.

У лаву врізався, не сильно, малюк на триколісному яскраво-червоному велосипеді.

— Синочку, обережно! Вибачте, — молода жінка підбігла й трохи відкотила велосипед.

Данило простягнув хлопчику листок.

— Нічого, все гаразд.

— Дякую, — озвалася жінка.

І хлопчина скерував велосипед до сліпучої від сонячних променів паркової доріжки, міцно затиснувши в руці подарунок.

— Гаразд, спершу щодо кульок, — сказала Уля. — Ми припускали, що зустріч з іншопланетянами могла бути галюцинацією, під дією різних чинників, наприклад, обмежене постачання кисню. Тому не стали поширюватися про побачене після повернення. Чи може тобі назвали іншу причину?

— Навіть, коли знайшли диск?

— Так. Вирішили зачекати дослідження в Центрі. Але поки що запиту з Центру не було.

— Те, що досі цього не сталося, не дивує?

— Дивує. Зате наразі у нас є час і можливість діяти власним чином. Якщо нас долучать до досліджень — невідомо, чи буде так. А якщо спілкування справді сталося, то теж нормально, що спогади не однакові. Зрештою іншопланетяни могли дізнатись про нас щось особисте — і явитися для кожного знайомим образом. Срібляста сяюча кулька — така була у моєму сні, про маму.

— Чудово, дізнались особисте. А ти якось казала, що не віриш у загрози від іншопланетян.

— Уяви — якщо цивілізація досягла розвитку рівня освоєння міжзоряного простору й при цьому не самознищилась, то в ній, як мінімум, не будуть домінантними агресивні настрої. І одна з причин не виходу на контакт — вона може бути в обережності, а не в байдужості чи затаєності у лихому.

— Припустимо, є іншопланетяни і в них ось такий світогляд. Гадаєш, ми так зможемо? Без втручань в біологію?

 — Сподіваюся. Адже повсюдне застосовування генної інженерії, саме повсюдне, а не якісь окремі випадки, свідчитиме про нашу поразку. Про нашу поразку як біологічного виду. Про те, що ми здалися і поспішили змінити, якщо не зламати те, що не пізнали.

— Слухай, ти ж сама собі суперечиш. Я про вихід у міжзоряний простір. Адже ж нам таки вдалося там пошаритися.

— Еге ж, саме пошаритися. Вдихнути, як то кажуть, міжзоряного повітря.

— А як тобі майбутня розбудова колонії на станціях у хмаринах Венери? До речі, так, як в Антарктиді, надовго не вийде. З часом, якщо там зросте не одне покоління, земні венеріанці дозріють до самостійності.

— Я за розширення, тільки що поширюватимемо? Якщо вміння влаштовувати катастрофи, то це лише відстрочка в часі й зрештою збільшення масштабу біди.

— Звучить, наче виступ з якоїсь трибуни. Улю, готуєшся?

— Ахах — ні! До речі, Даниле, щодо колонії на Венері — то плануєш туди переселитися? Чи, може, втекти?

— Може й так. "Світ ловив мене, та не спіймав".

— А ти впевнений, що він тебе ловить? — знову засміялась Уля. — Хоча... все-таки — чому ти не відгукувався? Ми ж зустрілися випадково, просто здибалися тут, на цій лаві біля Золотих воріт.

Поблизу порхнула зграйка горобців — об'їхавши невеликий сквер, до лави знову під'їхав юний велосипедист, цього разу щосили натискаючи на голосний сигнальний дзвінок.

— Улю, я радий, що ми зустрілися.

***

Біля джерельця була дівчинка, років десяти.

— Привіт. Не заважатиму? — запитала Уля.

Дівчинка відійшла вбік.

— Добрий день, — сказала.

— Я можу почекати, — Уля привітно всміхнулася.

Дівчинка лише дивилася. Зазвучав глиняний глечик — Уля почала набирати воду.

— Бувай.

— До побачення.

Стежина назад, до будинку сестри, Улі здалася коротшою. До того ж у спеку глечик із холодною водою хо́роше торкався долонь.

***

Сана спустилася з ґанку назустріч.

— Тримай, — Уля простягнула їй глечик.

— Дякую. А я бачила.

— І що саме?

— Ти побігла через безлюдну дорогу, коли йшла до джерела.

— І?

— А перед цим озиралася. Так, наче не хотіла комусь перейти дорогу з пустим посудом.

— Ти про це? Невже думаєш, що я стала забобонною? Просто не хочеться комусь псувати настрій на рівному місці, комусь ймовірно забобонному, не стану ж пояснювати посеред дороги про усілякі забобони.

 — Уявляю цю лекцію та ще й посеред дороги, — Сана засміялась. — Насправді, я здогадалася, і це було кумедно. Я подумала, добре, що це не стосується літакомобілів. А потім... я подумала... подумала, що ось це — відчувати відповідальність за все — гаразд, не за все, але чому б не відпустити когось з його страхами йти своїм шляхом?

— Не знаю, Сано, можливо, твоя правда. До чиїхось страхів додавати свої — така собі турбота. А якщо без додавань? Зрештою, було весело. До речі там, біля джерела була дівчинка, з такими великими темно-карими очима, вона нагадала мені Несторову подружку, яку бачила декілька років тому.

— Це, напевно, Мер'єм, донька Номана, нашого друга, вони сьогодні прилетіли десь на тиждень, неподалік гостюють у родичів.

— Номан? Він, пригадую, працює інженером на заводі опріснення морської води?

— Раніше, а зараз в Інституті збереження Чорного моря. Улю, ходімо вже додому, — Сана торкнулася дзвіночка біля дверей.
 
— Дз-з-инь.

Двері розчинилися й війнуло гарячим запахом лаврового листя.

— Сано, як щодо того, що я попорпаюсь після вечері в нашій скрині, на горищі?

— Так, звичайно, тільки потім речі у тому ж порядку поскладай, щоб я не плуталась.

***

— Поглянь, на що натрапила, — Уля тримала в руках довгуватий зошит і невеликий радіоприймач — із синім боковим корпусом, майже як новий, хоч явно вироблений десь у минулому столітті. — Ти і його зберегла. Його ж і не під'єднати зараз.

— За раз — так. Хоча, якщо буде бажання, — ти ж знаєш, це можливо, — Сана кинула погляд на зошит: — А хіба ти не читала раніше?

— Ні. Якось не складалося.

— Тут навіть більше записів, чим на комп’ютері.

Сана вийшла, за нею прошурхотіла перегородка — зачинилася.

Уля поклала радіоприймач на столик і сіла поряд, розкрила зошит: великі округлі літери ясно поєднувались у слова — як же добре, що це не її нерозбірливий почерк, де частинки літер зривало вітром, так що текст ставав схожим на напіврозлетілий осінній сад.

Можливо, просто замало практики — щоб при написанні швидкість мислення й швидкість запису узгоджувалися.

Гортала сторінки, лише милуючись почерком, нарешті призупинилась: "Сьогодні почала читати "Значення, що розгортаються. Три дні діалогів із Девідом Бомом". Девід Бом — о, мама цікавилася фізикою?

Набрала в пошуку: девід бом, значення що розгортаються — та-ак... три дні діалогів.. у вихідні... схоже, це воно — Уля вивела текст зі смартфона у режим читання з великого екрана.

— Може, чаю, — зазирнула Сана.

— Ні, не зараз. До речі, стіна гарно нерівна, — усміхнулася Уля, — неначе легка хмарність, — й почала читати.

***

Уля відвела погляд з екрана й відхилилась на крісло. Знову відкрила зошит:

"... Як же багато співзвучного. Те, що ми часто мислимо у межах, створених в минулому, не обов'язково хибних, можливо колись точних, але автоматично, не вслухаючись в теперішнє, і часом сприймаючи фрагменти як цілісність, — відомо. Але така форма діалогів, що доповнює звичні, —  вона для мене є новою: коли пошук істини не є основною метою, коли це не дискусія і разом із тим не просто обмін думками — такі діалоги особливі. Ніби вихід на деякий час у світ, в якому саме зараз не потрібно приймати рішення, немає задачі переконати чи переконатись, відстояти чи окреслити, але прислухатись — до себе, до інших. Вони допомагають відчути блоки, спричинені страхами, болем чи звичками, внаслідок яких вибірково не бачиш того, що може зачепити, навіть, якщо факти просто перед очима. Такі діалоги сприяють виходу за межі, побачити те, що розгортається саме тепер і з різних точок зору ...

тоді в майбутньому для маніпуляцій, для кривди менше шансів, тоді не так просто штовхнути переступити кордон,

... на агресивну війну

... але для цього необхідно налаштуватись

... Ось і мій улюблений викладач, може бути, навіть не читав реферат, який надіслала вже після нашої суперечки. Звичайно, назва — "Поверхневі тези на короткі зауваження" — трохи пришелепкувата. Хоча, невідомо, може й читав. У будь-якому разі "невідомо" — відсутність зворотного зв'язку. А може — це нечутність ..."

Раптом стало темно.

Шурх:

— Це я, — голосом Сани зблиснув ліхтар. — Був сильний порив вітру. Скоро спрацює аварійка. О, знову стугонить.

— А побудьмо взагалі без світла.

— Добре.

— Твоя картина. Її зараз не чути, — Уля поглянула в бік Саниної картини, інстальованої елементами з мендосінськими моторами.

— Так.

За вікном поступово проступали силуети дерев. Ніби зазирали в дім притишені великі незнайомі звірі.

— Вітер, схоже, затихає.

— Гарно.

Сана підійшла до вікна.

— Улю, ти читала  діалоги?

— Так.

— Я от що думала, відкритість може й похитувати, коли цінності змінюються в залежності від ситуацій.
 
— Швидше небезпека може бути не для цінностей, а опинитись в якійсь іншій запрограмованості. Але ж прагнення правди й відкритість і виведуть з неї, — Уля теж підійшла до вікна.

На деякий час запала мовчанка.

— Нестор спить?

— Так.

— Знаєш, — продовжила Уля, — іноді мені здається, що Данило сумнівається в можливості життя суспільства без гострих протистоянь, я маю на увазі таких жорстоких як війни, і що люди без таких випробувань з часом не деградуватимуть, але ж життя саме по собі — це й виклик, випробування, навіть формування простих нових нейронних зв'язків потребує зусиль. Природа — вона прекрасна, але й сувора, і неможливо зробити крок, щоб на щось не наступити, щоб зрештою не відчути співчуття.

— Може, Данило мав на увазі, що ви, як майбутні зорельотці-першовідкривачі, зростали в особливих умовах, дещо штучних. І що ви хоч і не однакові, як клони, але сильно на одній хвилі й згуртовані. Словом, що ваші погляди не загартовані тим випробуванням, коли земля з-під ніг, а ти — не в зорельоті.

— Ти вважаєш, що є умови, де життя — менш життя?

Знову запала мовчанка.

— Вибач. Справді, Улю, я не можу знати напевно, що ти переживаєш, чи будь-хто інший. А давай трохи повеселю: коли спостерігала, як ти йшла по воду, раптом згадала одну історію. Мені тоді було років десять, я побачила японський  фільм: соромно признатися, але всі герої здалися на одне обличчя.

— Тобі?

— Так, і я не могла розрізняти японців і надалі, як не намагалась. Та згодом мені до рук потрапила повість японського автора, вже не пригадую якого, назву, сюжет також, лише трохи один з описів, як головний герой спускався з пагорба, несучи воду. Нічого особливого, він просто спускався з піщаного пагорба й ніс воду — і раптом, коли це читала, сталося диво — я відчула, що зможу розрізняти обличчя.

Уля усміхнулася.

— Так, ніби диво. До речі, хмарилося-хмарилося, віяло, а дощ так і не прийшов.

***

А зранку теракотовим кольором листя прийшов сосновий ліс.

На листок соняха упав листок вишні.
 
Як житиме обпалена земля, після того, як прийдуть дощі?

 

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

  Читаймо також на "Малій Сторінці":

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті: