Painting by Henry Moore.
Pink and Green Sleepers 1941.
Галина Мирослава
ЛЮДИ В НОРАХ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього. Може, справді треба змиритись, прийняти реальність, забувши, що було до того, або тому префіксу ''перед'', який закорінився у слові ''передлісся'', надати інше значення, думаючи передусім про час, а не про місце. Зрештою, колись давно, мабуть, саме передлісся було лісом, місцем захисту для диких тварин і переслідуваних, як ми зараз, людей. Поміж стін лісу, як між мурів, ми були б куди спокійніші, а тут на всі боки усе видно. Така от усім вітрам відкрита долоня.
А я Марію, яку мені наказано берегти й ні про що нікого не розпитувати, маю доправити до сусіднього села. Яким чином — ще не знаю. Хто вона, чому тут?! Гадки не маю. З того, що випадково почув частину розмови про неї, знаю лишень кінцівку її прізвища — ''Ка́зе''. Початок не дочув, Наш* говорив надто тихо. За зовнішністю я не здатен визначити її національність. Мені не доглупатись. Але азійське в її крові присутнє — даю голову на відруб. Перші мої думки бігли в керунку — вона грузинка, проте, пригадуючи одне за одним чуті та вичитані грузинські слова, я засумнівався, позаяк вони переважно закінчуються на ''дзе''. ''Майже ''дзен'''', — роздумую, усміхаюсь до себе. А вона все мовчить. Сказитися можна. Миттю налітає думка, що ''казе'' звучить по-японськи. Та чи є в японців склад ''зе''? Перебираю в голові слова, які чув на спортивних заняттях, чогось мені видається, що замість ''зе'' у них ''дзе''. На якусь мить шкодую, що досі не знаю тих мов, тільки окремі слова. Зрештою, зараз це все не має значення. Треба ховатись. Загроза може бути як з землі, так і з неба. Нас порятує лише земля. ''Рано чи пізно людина повертається в землю'', — проскакує в голові, змушуючи здригнутись. Якась би нора, печера, криївка, тунель під землею, що було б взагалі ідеальним виходом. Хоча б якийсь рів. Відчуваю голод, вона, певно, теж. Ділюсь водою. П'є, аж захлинається. Мовчимо. Говорити теж небажано. Хто відає, одні ми тут чи ні. Стемніє, поповземо. Очі змикаються. Бачу перед собою в уяві Стільське городище й череду малопомітних комірчиноподібних отворів у скелі. Згадую бачені келії монахів у каменях. То були тимчасові притулки?! Ачей тих людей повністю влаштовував нірний спосіб життя?! Холоднішає. Сутеніє. Пригадую темний підвал свого міського будинку, куди стікались вуличні відчайдухи, яким іноді зносило голови. Поодинці з притомних мешканців ніхто не наважувався туди заходити. Хтось ховається від зла, хтось — для зла. Я б зараз встав, розправив плечі, підняв руки та розвів їх в сторони, а тоді заспівав ''Дивлюсь я на небо''. Та як то зробиш?! Доводиться щулитись, немов завинив. Марія задрімала. Нехай. Знову кричать вогні. Пробудилась. Подаю знаки. Повземо, нагадуючи плазунів, виминаємо траву, подеколи припиняємо рух, затихаємо, ми не одні — поруч чути фуркання, шурхіт, шкряботіння. Сподіваюсь, тварин. Он їжак. І кріт неподалік. Марія усміхається. У неї така гарна усмішка, ніби сонечко сходить. Світліє. Я знаю ці місця, але одна річ йти, інша — повзти. Щось гуготить над головою. Бухнуло. Позаду. Обоє притискаємось до землі. Трава горить. Мороз по шкірі. Тріщить. Швидше. Відлягло — вітер в інший бік. Ще кілька метрів. ''Наші!'' — не стримуюсь. Марія затуляє мені уста рукою. Придивляюсь. Пропадаю.
— Води, — шепочу. Навколо темінь. Нікого.
— Не хвилюйся, братику. Все добре. Потерпи, синку, — чую.
— Хто це? Я нічого не бачу. Де Марія? — заходжусь криком.
— Спокійно. З Марією все гаразд. Вас поранено, — відповідає інший голос, — Через пів години будемо в шпиталі.
Відчуваю, що по обличчю тече кров, а поворухнутись не в силі. Пробую жартувати, аби взяти себе в руки:
— Я став кротом?
— Потерпи, братику. То лише пов'язка на очах. Ще трохи...
Вмикаю світло. Він розповідає, я прислухаюсь, час від часу схлипую, не соромлячись сліз. Вп'яте слухаю, але все одно готова чути ще раз. За тим ставлю запис на паузу. Переді мною на столі його портрет, вправлений у рамку, раніше тут стояла моя фотографія, я поклала її в альбом. Хочу крикнути йому:
— У нас донечка. Мія.
Але він далеко. Темрява не для нього. Зараз він на нулі.
---
— тут: прізвисько.
Painting by Jennifer Walton.
Forest Fires.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.