Публікації за тегом: Оповідання

"Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього..." (Галина Мирослава)

 

Олена Цегельська (Кизима) — українська письменниця, громадська діячка, публіцистка, педагогиня (1887 — 1971 рр.). Вона була тонкою знавицею знавцем дитячої психології: як вчителька віддавала дітворі своє тепло і знання, як літераторка писала байки, казки й оповідання. На еміграції її називали «сеньйоркою» української дитячої літератури – родзинкою її творчості було вміле поєднання педагогічного досвіду з письменницьким хистом. Твори Олени Цегельської ілюстрували відомі художники: Юрій Козак (старший син Едварда Козака), Мирон Левицький, Михайло Михалевич, Петро Холодний.

 

"Сьогодні з самого ранку мама прибирала гарно всі кімнати, приготувала для всіх чисту білизну, взуття та одежу, викупала всіх дітей та й сама помилася. На кухні теж було вже чисто, лиш доткалися в печі ковбаси, м'ясо, що приготувала мама на Великдень. В кутку на столі красувались рум'яні, запашні папушники та блискуча поливана миска, повна гарних писанок. В домі була врочиста тиша. Прийшла бабуся допомагати мамі закінчити роботу, але говорили вони дуже тихо. Малій Галинці надокучила тиша й вона почала голосну пісеньку, але бабуся серйозно спинила її..." (Ніна Наркевич)

 

 

"Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись  очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом..." (Галина Мирослава)

 

"Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався: — Кентавр..." (Галина Мирослава)
 

"Олькові на іменини подарували книженцію. Якщо чесно, то годі таку здоровезну підняти. Вона грубезна та ще й з великими квадратними сторінками. Ця книжка про транспорт. На ній так і написано: ''Транспорт''. Олько, повне ім'я якого Олег, але так його ніхто не називає, тільки-но мама йому прочитала назву,  на хвильку щез у своїх думках, а за тим раптово звернувся до матусі з запитанням: — А транспорт придумали для спорту? — Скоріше для того, аби полегшити собі життя. Хоча в якомусь сенсі їзду на транспорті можна назвати спортом, — почув мамину відповідь хлопчик. — Транспорт  — це ще й транс,  — додав тато, поспішаючи на роботу. — А що таке транс?  — розвернувся до батьків здивований Ольчик..." (Галина Мирослава)

 

"Ліжник полонини витягувався на сонці, здавалось, що його китиці, відгорнені вбік вітром, пестять, ніжно рухаючись, стовбури дерев,  що повиструнчувались по її краях. Григорій не зупинявся, він минув полонину та продовжив йти знайомою стежкою вгору до вилизаної небом голої вершини. Тут, з-під великих утаємничених каменів,  сміливо й щемко стрибала вода, витворюючи веселі криволапі потічки, що змійками стікались докупи, ніби відчуваючи один одного. Музика, створена краплями, лягала на душу витонченіше, сильніше, ніж нещодавно почутий симфонічний концерт, який прорвався до Григорія з радіоприймача поміж новинами..." (Галина Мирослава)

 

 

"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав  її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик,  то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді,  коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)

 

"Єдиний у сім'ї, кому вистачає терпіння розтлумачувати дідусеві, про що в хаті говорять,  — Дмитрик. Хлопчик дуже любить дідуся. Дідуньо, на жаль, пережив контузію під час війни, тож тепер недочуває. —  От у кого нема причин нарікати на відсутність часу, — каже мама і показує на Дмитрика. То правда, бо Дмитрик, який ще не ходить до школи, не спішить на роботу, справді має найбільше з усіх часу. Навіть до дитсадка він ходить лише до обіднього сну. Після обіду мамі доводиться його забирати, і все через те, що Дмитрик вперто відмовляється спати в дитсадку..." (Галина Мирослава)

 

 

"Стасю тягнуло до великого міста. — Міста здатні завжди здивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, —  так вона підсумовувала свої уявлення й знання. Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й заклопотані водночас. — Це так гарно, коли люди  снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася. Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць. — Чому  життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? —  мучило Стасю..." (Галина Мирослава)

 

"Полтава — місто в самому центрі України, місто найдорожче серцю для кожного полтавця. Неможливо словами описати всі свої почуття та любов до рідного краю. Про Полтаву можна писати вічно, чого вартує тільки славнозвісні полтавські галушки. Полтавщина прославилась саме завдяки літературі, завдяки Івану Котляревському, Миколі Гоголю. Мало хто знає, що їжа і література тісно пов'язані між собою в історії Полтавського краю. Іван Котляревський у своїй “Енеїді” неодноразово згадує галушки.Ось він пише “без галушок як помирали, колись як був голодний год”, потім “п’ять казанів стояло юшки, а в чотирьох були галушки”. Він у своїй “Енеїді” згадує майже 160 назв українських страв. У Полтаві на честь галушки звели пам'ятник, частування нею обов' язковий елемент будь-якої туристичної програми..." (Карина Гусельникова)

 

"— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі.  — То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі. Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу..." (Галина Мирослава)

 

"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)

 

Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)

 

"Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала. Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би. Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав.  Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть..." (Галина Мирослава)

 

"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)

 

 

Конкурс INK — це літературний конкурс, організований Akademio Literatura de Esperanto (Літературною академією есперанто) у співпраці з Bobelarto та під егідою Всесвітньої асоціації есперанто з метою заохочення створення оповідань авторами з різних культур. Спільна тема, різні точки зору, різні історії… Міжкультурний конкурс оповідань проводиться вже вчетверте і запрошує написати оповіданняна на тему «Штучний інтелект, мислячі машини та Homo sapiens». Вам пропонується написати короткі оповідання на тему: «Штучний інтелект, мислячі машини та Homo sapiens» і надіслати їх через онлайн-форму до 30 червня 2024 року. Обсяг новели не має перевищувати 2000 слів. Мінімальний об’єм твору не встановлений, тому мікро-оповідання вітаються! Тексти не повинні бути опублікованими до моменту їх подачі на конкурс.

 

"Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. [...] Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті..." (Сергій Осока)

 

"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)

 

"Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались. Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав..." (Галина Мирослава)