Публікації за тегом: Галина Мирослава (Галка Мир)

"Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього..." (Галина Мирослава)

 

"висіяний з неба біль
перемішує з криком страх і ненависть
вона ж
стоїть
мужньо обнесена вогнями
хоча життя доокіл розсипається як її будинки
і присипає землею..."

(Галина Мирослава)

 

 

"Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись  очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом..." (Галина Мирослава)

 

"Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався: — Кентавр..." (Галина Мирослава)
 

"Олькові на іменини подарували книженцію. Якщо чесно, то годі таку здоровезну підняти. Вона грубезна та ще й з великими квадратними сторінками. Ця книжка про транспорт. На ній так і написано: ''Транспорт''. Олько, повне ім'я якого Олег, але так його ніхто не називає, тільки-но мама йому прочитала назву,  на хвильку щез у своїх думках, а за тим раптово звернувся до матусі з запитанням: — А транспорт придумали для спорту? — Скоріше для того, аби полегшити собі життя. Хоча в якомусь сенсі їзду на транспорті можна назвати спортом, — почув мамину відповідь хлопчик. — Транспорт  — це ще й транс,  — додав тато, поспішаючи на роботу. — А що таке транс?  — розвернувся до батьків здивований Ольчик..." (Галина Мирослава)

 

"Ліжник полонини витягувався на сонці, здавалось, що його китиці, відгорнені вбік вітром, пестять, ніжно рухаючись, стовбури дерев,  що повиструнчувались по її краях. Григорій не зупинявся, він минув полонину та продовжив йти знайомою стежкою вгору до вилизаної небом голої вершини. Тут, з-під великих утаємничених каменів,  сміливо й щемко стрибала вода, витворюючи веселі криволапі потічки, що змійками стікались докупи, ніби відчуваючи один одного. Музика, створена краплями, лягала на душу витонченіше, сильніше, ніж нещодавно почутий симфонічний концерт, який прорвався до Григорія з радіоприймача поміж новинами..." (Галина Мирослава)

 

 

"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав  її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик,  то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді,  коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)

 

"Єдиний у сім'ї, кому вистачає терпіння розтлумачувати дідусеві, про що в хаті говорять,  — Дмитрик. Хлопчик дуже любить дідуся. Дідуньо, на жаль, пережив контузію під час війни, тож тепер недочуває. —  От у кого нема причин нарікати на відсутність часу, — каже мама і показує на Дмитрика. То правда, бо Дмитрик, який ще не ходить до школи, не спішить на роботу, справді має найбільше з усіх часу. Навіть до дитсадка він ходить лише до обіднього сну. Після обіду мамі доводиться його забирати, і все через те, що Дмитрик вперто відмовляється спати в дитсадку..." (Галина Мирослава)

 

 

"Стасю тягнуло до великого міста. — Міста здатні завжди здивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, —  так вона підсумовувала свої уявлення й знання. Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й заклопотані водночас. — Це так гарно, коли люди  снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася. Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць. — Чому  життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? —  мучило Стасю..." (Галина Мирослава)

 

"— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі.  — То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі. Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу..." (Галина Мирослава)

 

"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)

 

Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)

 

"Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала. Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би. Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав.  Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть..." (Галина Мирослава)

 

"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)

 

"у порожньому
і такому холодному
що пробирає наскрізь
домі
відучора порядкує вітер
кіптЯва стеля напівуцілілого будинку
пам'ятає
як у грубі спалювали
мумії древніх дерев
які час тримав для історії
вкриваючи пледами землі від вогню
від вітру
від злого ока
у безлюдному темному домі
вже нема нікого..."

(Галина Мирослава)

 

"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)

 

"Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались. Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав..." (Галина Мирослава)

 

"Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах. Перше, що вистрибує з пам'яті,  — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ''Жигулі'' різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села  — й були на місці..." (Галина Мирослава)

 

"Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого  значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався  сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не  залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував..." (Галина Мирослава)

 

"Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись. Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж  опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно  вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він..." (Галина Мирослава)