Олена Більчук. "У танці відстаней" (начерк, фантастика)


 

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

На світлині: скульптура Олександра Архипенка 
«Крокуючий солдат». ​

 

 

Олена Більчук

У ТАНЦІ ВІДСТАНЕЙ

(начерк, фантастика)

 

— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм.

Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись.

Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде.

Також Нестор знав, що Уля і його мама, яку звали Сана, — сестри-двійнята. Що їхні батьки, його дідусь і бабуся, загинули в дорожній аварії, коли сестри були ще зовсім маленькими. А ось про те, що мама й тітонька зростали в різних Будинках щасливого дитинства, — йому поки не розповідали.

— Слухай, Несторе, — Уля раптом піднялася з крісла-гойдалки, підійшла до хлопчика впритул, взяла за руку й присіла так, що її світло-карі очі якраз були на одному рівні з його очима, теж карими, лише трохи насиченішого відтінку, — ми обов’язково пізніше пограємось у зорельоти. Скажеш батькам, що мені було необхідно ненадовго відлучитися в Центр, добре? Я ще повернуся.

Уля привітно всміхнулася й тихенько вийшла за прозорі двері будинку, прямо на доріжку, обабіч якої вишикувався стрій фіолетових айстр.

— Добре, я скажу, — кивнув Нестор їй услід. Й одразу ж помчав у сектор для святкувань: — Мамо!

 

***

 

До Центру досліджень Космосу, що був частиною всепланетарної мережі, було всього декілька десятків секцій льоту літакомобілем.

Центр був збудований, коли сталося відкриття польотів через Простір ЕлІ (LI). На величезні відстані за лічені години. Небачені раніше можливості! 

І хоча для космічних експедицій велика відстань вже не була перешкодою — зорельоти й дослідницькі станції на Землі та інших планетах, як і раніше, потребували ресурсів і людей. 

Дітей, які мали здібності, необхідні для зорельотців і наукової роботи, вирішили відбирати й навчати з 9-річного віку. Особливі знання, особливі навантаження — усі зусилля в навчанні були спрямовані для виконання майбутньої великої місії. Нічого зайвого.

І сталося ще одне вагоме відкриття, майже випадково, — вивчаючи стан зорельотців під час польоту, графіки біоелектричної активності їхнього головного мозку деталізували. І виявили, що певні ритми енцефалограм є відповідні ритмам розміщення космічних об’єктів — у відрізку від Землі і точкою прибуття зорельоту, у теперішньому часі. Пояснення, чому це відбувається, — ще не було. Але ця особливість надавала можливість для відкриття й дослідження ще невидимих на земному плані космічних об’єктів.

 

***

 

Ух! — літакомобіль Улі мало не зіткнувся з іншим, що несподівано знизився й знову піднявся вгору. 

Автопілот посадив мобіль на галявину-острівець для екстрених зупинок. Праворуч від яскравої святкової голограми, спрямованої в небо, — на ній, наче після вистрілу гігантської хлопавки, розсипа́лися плоди-конфетті етею. 

Етей — нововиведений сорт яблук, який вирощували на суміші ґрунтів — земних та з екзопланети ЕS734082 системи зорі Антарітет. Він був добре пристосований до різких кліматичних перепадів. Щоправда, його плоди у жодній із кліматичних зон не встигали достигати. І необхідних для цього умов поки не вдавалося створити. 

Проте дослідження показали, що саме недостиглий етей містить чимало корисних властивостей та має інші беззаперечні позитивні якості.

Обабіч голограми ширилися перисті хмари, ніжно підсвічені Сонцем, — раптом сонячний промінь яскраво зблиснув Улі прямо в очі. Дівчина відвернулася.

Ліворуч височіло місто. Неподалік, у засохлих квітах біло-жовтої конюшини, самотньо пікав якийсь пристрій, сигналив, напевно, випав з чийогось мобіля. Уля озирнулася довкруж — нікого поблизу.

Жодної людини.

Та ось-ось мав з’явитися власник пристрою.

Літакомобіль Улі здійнявся вгору. Сонце знову на мить засліпило очі, проте Уля вирішила не затемнювати вікна салону. Вона ввімкнула приймач у режимі керування поглядом і налаштувала на одну з рекомендованих для зорельотців частоту: 

«Корисні властивості  недостиглого етею майже не втрачаються у суперкапсулах. 98,03 відсотка збережених поживних ре… », — дівчина глянула на позначку з числом 105. — «Звучання іонізованого вітру зорі Антарітет у поєднанні зі звуками ранкового привітання Сонця дельфінами — неймовірна синергія..» — чудово, але не зараз. — «Як ви гадаєте, професоре, зараз, у рік започаткування свята Галактичного року, рік, що офіційно відкриває Еру польотів через Простір ЕлІ, час, коли величезні відстані долаються за миті, чи започаткують вже наші діти й онуки Еру міжчасових подорожей?»

 

***

 

Літакомобіль залетів у паркувальний комплекс.

Серед інших машин Уля одразу запримітила знайому — кольору нестиглого етею. Отже, Устим, її напарник, теж для чогось повернувся.

Пройшовши пропускний пункт, дівчина зайшла у ліфт — і вже збиралася  натиснути на кнопку 10-го поверху, як поряд з нею опинився Устим.

— Віта! — кивнув той і всміхнувся очима. — Давно не бачились.

Так, від самого вчора. Дивно, схоже на те, що він чекав на неї в холі Центру, хоча вони про зустріч не домовлялися.

— Віта! 

Уля натиснула на кнопку й кабінка ліфта вмить піднялася на необхідний поверх.

— Майже як зорельотом.

— Тільки без датчиків на голові.

— Я думав, що в тебе волосся коротше, десь до плечей. 

Уля трохи ніяково торкнулася до розпущеного каштанового волосся: треба ж, забула його зібрати у звичний вузол. Та, зрештою, хай так і залишається: у Центрі, у вільний від польоту час, не було правил дрес-коду. Хоча зорельотці — мабуть, тому що були десь на одній хвилі — зазвичай вдягалися в одному стилі: у простий зручний одяг й зачісували волосся назад, щоб не заважало.

Уля й Устим вийшли в просторий коридор, де їх зустріла Блакитна Танцівниця. 

Ні, Уля не помилилася кнопкою поверху. 

Це була копія скульптури Олександра Архипенка. Танцюючи, вона ніби створювала у просторі багатокутники, граціозно утримуючи рівновагу. Архипенко — це завжди про майбутнє.

Так казав професор фізики Григорій Ливар, засновник Центру, який захоплювався творчістю цього митця, хоча той народився більше двохсот років тому. 

Дійшли до архипентури — невеликої рухливої голограми, яка розташовувалася біля їхнього сектору. Й Уля та Устим увійшли всередину зони досліджень.

Загорілася лампочка й зазвучала приємним низьким жіночим голосом.

— Наберіть текст або промовте причину ввімкнення системи.

Напарники перезирнулися: «Вахтерку» знову полагодили. Не було ніякого сенсу контролювати й фіксувати їхні дії, адже, по-перше, все й так контролювалося й записувалося у віртуальну хмарину, й не одну, по-друге, зорельотці були чи не найсвідомішими членами суспільства. Вахтерку, офіційне ім’я якої — Бортовий дослідницький журнал, ввело нове керівництво відділу даних. Вважалося, що вона сприяє ще більшій самоорганізації і, відповідно, злагодженішому ритму колективної праці. 

— Наберіть текст або промовте причину ввімкнення системи, — повторила Лампочка-вахтерка.

— Необхідно перевірити вихідні дані, — сказав Устим.

— Необхідно перевірити вхідні дані, — промовила Уля.

Система пристроїв ледь чутно загула.

Дівчина підійшла до пульта, щоб увімкнути запис перегляду її електроенцефалограми під час останнього польоту.

Раптом Устим майже непомітним жестом дав знак «увага». Потім «мовчання». Жестова мова була колись придумана ними як жарт — хоча за декілька років сумісних польотів вони розуміли одне одного з півпогляду. 

Уля дала знак «добре».  

Що ж, повернення в Центр було недаремним, їй таки не здалося — десь на п’ятдесятій хвилині деталізованого графіка вона побачила ритми, які система не зафіксувала у звіті. Уля поглянула на Устима, а потім на карту Місцевої Міжзоряної хмари в Рукаві Оріона — ту, де зорі й планети, існуючі та ймовірні, були зображені у відносно теперішньому часі. На те місце, де, відповідно даним, може бути космічний об’єкт. 

Устим кивнув. Потім швидко «прогорнув» звіти за останні польоти. І знову деякі дані чомусь не були надані, хоча як вхідні, Уля точно пам’ятала, вони фіксувалися.

Отже, збій. 

Або ж — для чогось було порушено принцип відкритості досліджень. Один із основних принципів роботи Центру.

Устим натиснув на кнопку вимкнення системи.

— Наберіть текст доповіді щодо результату роботи або промовте його, — просто музика, а не голос у цієї лампочки.

— Помилок у вихідних даних не виявлено, — сказав Устим.

— Перевірка успішно завершена, — дзвінко відповіла Уля.

— Голос 2, наберіть текст доповіді щодо результату роботи або промовте його, — незадоволено блимнула Лампочка-вахтерка.

Уля звикла казати правду. Вона розгублено затримала погляд на стіні навпроти: нещодавно її пофарбували в колір, який, згідно останнім дослідженням гренландських вчених, мав особливо сприяти концентрації уваги. 

— Я не можу сказати, що новий колір стіни допомагає мені зосередитись, можливо, тому що нестиглий етей мені зовсім не смакує.

— Голос 2, наберіть текст доповіді щодо результату роботи або промовте його, — не вгамовувалась Лампочка.

— Краса — кардіограма Всесвіту, — раптом сказала Уля.

Устим здивовано глипнув на напарницю, а система вимкнулась. Очевидно, дві треті зі сказаних слів були Лампочці знайомими й така відповідь сприйнялася достатньо правдоподібною як на висновок перевірки.

Вийшовши із сектору, Уля підійшла до архипентури. Вона задумливо слідкувала, як перегорталися стрічки, як змінювалося одне зображення на інше.

— Ходімо?

Уля й Устим вийшли з Центру досліджень.

— Завтра після тренування, зможеш затриматися на пів годинки? Треба поговорити.

— Добре. 

Хмари стали багряними, й літакомобілі парковки зблиснули червоними відсвітами. За хвилину Устимовий вже мчав на захід.

Уля пам’ятала про обіцянку, яку дала Несторові, й теж поспішила — до будинку сестри.

 

***

 

Та коли увійшла в сад — уже сутеніло. Уля підняла обличчя. У небі загорялися зірки, шелестіли вишневим листям. 

Небо говорило про майбутнє — й огортало світлом із минулого. Минулого, про яке вона майже нічого не знала.

Їй було двадцять чотири роки, та ще один політ — і дівчина мала вийти «на пенсію» та прийняти рішення: зайнятися підготовкою майбутніх зорельотців чи продовжити наземні дослідження. Або піти у світ людей зі звичайним життям, з можливістю бути відкритою до різних джерел інформації.

Світло з вікон будинку пританцьовувало на садових доріжках. Але Нестор вже мав лягти спати.  

У ряду огірків — гущавині лапатого листя — голосно цокотали коники. Уля підійшла до одного з листків — і найголосніший цокотун, той, що був до неї найближчий, зачаївся. 

«Напевно, я для нього надто голосно дихаю», — подумала, усміхнувшись, дівчина.

— Улю, це ти тут? — озвалася Сана.

Вона стояла біля дверей, притулившись до стіни.

Сана перший рік, як викладала в університеті історію мистецтв, і залюбки створювала різноманітні о́брази: от і зараз — у напівтемряві, у довгій блакитній сукні й популярній зачісці: її волосся було скручене у маленькі гульки, які імітували датчики, — здавалася загадковою зорельотною феєю.

— Так, це я. Не встигла, як обіцяла Несторові, прийти до його сну. Вже завтра, після обіду. Ми ще й погойкаємо разом у небо, як це роблять зорельотці перед польотом. 

— Він чекатиме, я.. ми всі будемо чекати. Може, все-таки залишишся на святкування?

— Ні, рано вставати.

— Тоді добраніч.

— Добраніч.

І доріжкою, запашною від квітів, що росли обабіч, Уля попрямувала до літакомобіля: адже завтра обов’язкове ранкове тренування.

Адже незабаром ще один політ.

(влітку, 2021 р.)

*Твір — для дорослих та дітей середнього і старшого шкільного віку.

Начерк люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Крокуючий солдат. Скульптура Олександра Архипенка.

«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...» 

(Олена Більчук)

 

 

Минуле. Скульптура Олександра Архипенка, 1926 р."Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії.  На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)

 

Простираючись горизонтально — скульптура Олександра Архипенка.««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)

 

Місяць — скульптура Олександра Архипенка."Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті  вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці  чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)

 

Гондольєр — скульптура Олександра Архипенка."Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)

 

Скло на столі — скульптура Олександра Архипенка."— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)

 

МА. Скульптура Олександра Архипенка."Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

Мокрець, Зірочник середній (Stellaria media).«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»

(Олена Більчук)

 

Рисунок Олександра Архипенка."Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)

 

Photo by Felix Mittermeier.« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)

 

Більше творів Олени Більчук на нашому сайті:

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також — оповідання та повісті.  

Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. "У танці відстаней" (начерк, фантастика)»:
Аля , 2021-11-09 16:49:38, #
Олена , 2021-11-10 17:08:20, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми