Галина Мирослава
НЕПЕРЕРВНІСТЬ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Ліжник полонини витягувався на сонці, здавалось, що його китиці, відгорнені вбік вітром, пестять, ніжно рухаючись, стовбури дерев, що повиструнчувались по її краях. Григорій не зупинявся, він минув полонину та продовжив йти знайомою стежкою вгору до вилизаної небом голої вершини. Тут, з-під великих утаємничених каменів, сміливо й щемко стрибала вода, витворюючи веселі криволапі потічки, що змійками стікались докупи, ніби відчуваючи один одного. Музика, створена краплями, лягала на душу витонченіше, сильніше, ніж нещодавно почутий симфонічний концерт, який прорвався до Григорія з радіоприймача поміж новинами. Вслухаючись усім тілом, чоловік зауважив, що насправді неперервність музики створюється її неодноразовим перериванням.
— Між ударами крапель об камінь, як між першим натиском на клавішу та наступним доторком до неї підноситься павза, — виснував Григорій і замислився, — Загадкове очікування, мовчання. Хіба не воно відкриває канал виходу у вищі духовні світи?!
Сперся на одиноку яворину, що похилилась над водою. Милувався, відсапувався. Розкидані у просторі краплі води, десь менші, десь більші, зливалися докупи, а то й відстрибували одна від одної в різні боки. Усміхнувся, враз усвідомивши, що навіть тоді, коли думає мовчки, про себе, теж потребує на якийсь момент затримати дихання і перш, ніж продовжити йти, мусить подеколи спинятись.
Зробив кілька кроків уперед. Неподалік шумно злетів у небо тетерук. Григорій знову зупинився, прислухався, якась сила змусила дістати з кишені ледь зім'ятий пом'яник, який таки має переписати на чистий аркуш ще сьогодні, і взявся до перечитування імен, аби нікогісінько не забути. Читав поволі. Майже по складах. Бачив перед собою побратимів, ніби вони стояли зовсім поруч.
— Іван, Петро, Степан, Богдан, ще один Богдан, Василь, Михайло, Роман, Омелян, Олекса, Павло, Юліан, Микола, Микола, Микола, Славко...
Серце випростовувалось і згорблювалось. Мимохідь налітав біль, який через мить зникав не менш раптово. Відчував, ніби потрапляє в грузькі борозни зораного поля, порізаного вузькими смугами, а звідти щось його виштовхує, на якусь мить навіть здалось, що ті рівчаки — то складки густого плісе маминої спідниці, у якій вона приходить до нього в снах. Разом з болем його тіло пронизував холод, хоча вже тиждень, як стоїть спека. Григорій ступав повільно, намагаючись видихати повітря на повну силу, наче бажав обірвати нитку, за яку трималися болючі спогади, але щось стримувало, щось невидиме прагло перешкодити, копирсаючись у пам'яті.
А вона, пам'ять, ще та, молодеча, хоч давно Григорію можна й за край. Виразна. Тепла. І така дорога. Як йому добре, коли вона повертає його в дитинство, переносить у юність, відкидаючи все, чого сторонився в житті, що не вартує його часу, не так вже й багато якого залишилось. Тепер все частіше Григорія на сльози тягне, коли життя згадує, сльози вже не ховаються, як на варті стоять в очах, іноді здається, що геть повиїдають і зіниці, і його. Хотів би, аби хоч на трохи зірвались униз, відпустили, а не виходить. Не падають, тримаються. Якби ж то молодість, був би зараз веселий, з хлопцями, став би у стрій з тою потугою, яку мав колись, з тим завзяттям, з тією ж силою!
Усі побратими пішли за обрій, по черзі, мов скрапли краплями крові з металевого рукомийника. Майже однолітки, хіба Панас був трохи старший, і Славко не дотягував до повноліття. Григорій думає про них, як думав би про синів. Навіть не так — як про братів, батьків і синів одночасно. Серце не хоче миритися з тими втратами, достоту не хоче. Жоден з них не дожив до його віку. Найгірше — він нікому не встиг подякувати. Гірко. Побратими на війні — то очі, додаткові очі й додаткові вуха, охоронці, а як треба, і лікарі. Він би не витримав, якби поряд їх не було. Не раз ціпенів і тратив рівновагу, ніби загублений, від того безперервного свисту куль, якого ніколи раніше не чув, а ще більше від криків звідусіль: ''Цілься'', ''Стріляй'', ''Біжи''... Без побратимів ніколи б не позбувся своєї розшарованості, розшарпаності, страху, не став би одним цілим разом зі своїм спорядженням. Просто б загинув, як десятки молодих, не готових до війни.
З висоти літ Григорій бачить, що діяв як квант. Аби матеріалізуватись, статись справжнім чоловіком, йому потрібен був хтось. Як ото вперше потрапив до війська, був геть невиразний, розмитий, ніякий. Однак щойно біля Григорія опинявся побратим, він оживав, перероджувався, звідкілясь з'являлась певність, десь брались сили, народжувався азарт. Це тепер він міцно стоїть на ногах, а так не було. Тоді серед них найслабшим був саме він, а чому так склалось, що пережив усіх, навіть не здогадується. Він і прощався з життям, і ховав себе, і гадав, що не витримає жити з болем, цілою кулею болю, що не стискається, а росте в тілі. Куди мав вихлюпувати з себе той біль, куди?! Григорій свідомо обрав самотність, то ж з ким мав ділитись думками, переживаннями?! З тими, хто того жахіття не бачив?! Почасти здавалось, не витримає, вибухне. Та життя навчило гасити себе. А от мовчати він вмів з юності, умів не звірятися, не виливати душу. Роками не розповідав нікому, що з ним коїться, що гризе, який полон болю терпить. І лише нова війна мимохіть підняла з надр затаєне й випустила почуття на волю, дозволила бути собою, тим собою, яким він був насправді.
Григорій давно вибрав свій шлях. Зрештою, кожного чоловіка життя змушує обирати напрямок. Хтось вибирає дорогу до світла, вгору, інший летить каменем, прив'язаним до шиї, на дно. Таке життя. Воно рухає людиною, а вже від неї залежить, куди вона рушить. А якщо ти любиш життя, то не обираєш смерть, ні свою, ні чужу, і поки можеш, збиратимеш сили не завмирати каменем, а служитимеш життю, і не житимеш очікуванням кінця.
Григорій дістав з вовняної торбини кварту, зачерпнув воду з потічка лівобіч від себе, перелив у півлітровий слоїк, міцно закрив поліетиленовою кришкою, на якій красувалась літера ''М'', а тоді набрав водиці з іншого потоку та перелив у другу півлітрівку з буквою ''Ж''. По цю воду ще його батько ходили*. ''М'' — мертва вода, у ній багато срібла, гидоту повбиває. ''Ж'' — жива, підніме, але якщо не випити мертвої, жива може не справитись. Так його вчили. Він це повторює та у це вірить. Понесе Максимові. Хлопець такий виснажений, тільки з фронту приїхав, мав контузію, Григорій щодня біля нього порається. Максим родом зі сходу, клята війна забрала в нього все — родину, дім, здоров'я. Григорій без заперечень і зволікань відразу взяв його до себе. І так йому світло тепер у хаті — є з ким про війну говорити, є кому звіритися, є для кого жити. І Максимові легше. Поправляється, вже не кричить по ночах, хіба зрідка, не стогне, іноді плаче, сопе, тоді й Григорій мимоволі схлипує, шморгає носом, а як наплачуться фест, обом полегшає.
Радіє Григорій, що вони з Максимом розуміють один одного з пів слова. Вік не став на заваді. Кому, як не Григорію, знати, скільки горя приносить війна. І на що здатна непогамована орда. Начувся. Набачився. Ще коли малий був, дідусь брав його на коліна й розповідав історії, найчастіше про Січ і про те, як один з його предків, що Остапом звався, приблукав сюди, в Карпати, з Запорозької Січі за Катерини, тої, що зійшла на трон внаслідок палацового перевороту і вбивства чоловіка. Досі стоять дідові слова у вухах:
— Утікав тоді наш люд. Розбігався. Хто куди міг. Якщо міг. І гуртами, і поодинча. Слухай, онучку, будеш знати, що прізвище твоє від того Остапа тобі у спадок дісталось, не яке-небудь, козацьке — Підвечеря.
Любить своє прізвище Григорій. Шкода, що нема кому його передати. Він ніколи не будував сім'ї. Стара війна відібрала можливість мати своїх дітей, тож не думав про женячку, а катування, сибірські сніги хіба додали зневіри в собі й недовіри до людей. Тримався осторонь, аби хтось душу не вивернув, а потім страждань не завдав. А у Максима своє, звісно, прізвище є — Григоренко. Коли Григорій зголосився його до себе взяти, не знав. Доля, мабуть. Все десь там давно вирішено.
Час повертатись на діл. Григорій востаннє з теплом поглянув на сусідню гору. Там колись криївка була. Треба ті місця Максимові показати, як одужає. Ще раз дістав з кишені пом'яник, вкотре перечитав, витер завислі в очах сльози, а тоді помаленьку, аби не розхлюпати воду, обережненько, хоча стежка некрута, почав спускатися. Йшов дорогою, роздумував, як би правильно заповіт зробити, бо хоч і чує в собі ще силу, та вік чималенький, що як зненацька помре?! Що тоді з Максимом буде? Другий раз без житла зостатися — то не жарт, можна й зламатися, закритися від людей, як він. Хіба таке можна допустити? Аж ніяк.
-----
*- У ті часи до кожного з батьків у тих краях звертались на ви й про батьків говорили у множині.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.
Сердечно Вам дякую!
Щиро дякую