Галина Мирослава
СОКАЛЬЩИНА
ПОДОРОЖ РІДНИМИ МІСЦЯМИ
(нотатки)
Місто мого дитинства Червоноград стоїть на річці Західний Буг. У дитинстві я любила проходити луками біля Бугу по дорозі з музичної школи у старій частині міста, тоді біля замку Потоцького, до свого будинку в центрі нової частини. Насправді це було небезпечно, але я про це не здогадувалась, мене вела якась незрима сила, яка й захищала водночас — ніщо за багато років не потривожило там моєї розважної ходи та роздумів.
Я люблю Буг. Обоє моїх батьків походять з Надбужанщини (Надбузька земля, раніше ця земля називалась Белзькою), з тієї частини України, де люди попри складні часи, закони, укази, правила і покарання, встановлені режимами, які панували на цих землях, зуміли зберегти національну ідентичність до наших днів, ''не скурвились'', як казав мій тато. Варто згадати, що саме на Надбужанщині в 1619 році вперше в Україні на сцену тогочасного театру введено українську народну мову.
Раніше села моїх батьків належали до різних районів — Радехівського (мамине) і Сокальського (татове), зараз, після нового поділу, — до одного, центром якого став дорогий мені Червоноград. Цьогоріч мені пощастило вперше за своє довге життя оглянути кілька місць Сокальщини, розповіді про які чула від родичів, які вже в інших світах, малою дитиною.
З родинними прикордонними селами, через які пройшло чимало армій завойовників, залишаючи криваві сліди, пов'язана історія моєї родини по татові, частково навіть по мамі. Цьогораз я оминула Хоробрів (місце народження мого батька, бабусі по батькові, прадіда й далі углиб) через брак часу, проте відвідала Ниновичі (батьківщина мого дідуся), Нісмичі (метричні книги кажуть, що тут народилась мама мого діда), Угринів, у якому працював учителем січовий стрілець Василь Вець, брат моєї бабусі Параскеви, і тут народився двоюрідний брат мого батька Володимир, який залишив письмовий спогад, що Василь Вець ''багато зусиль поклав у ''Просвіті'' для культурного розвитку і піднесення національної свідомости селян'', що в його домі ''завжди було багато людей, інтелігенції, які дискутували, сперечались, користувались домашньою бібліотекою''.
Не оминула я й Варяж, Белз, Сокаль, Старгород, про які чула змалечку.
Позаяк Белз, Сокаль, Хоробрів я відвідувала раніше й залишала на фейсбуці кілька слів про них, а про Старгород трипільських часів згадувала у своєму дитячому оповіданні ''Старгород'', говоритиму про решту.
До знаного колись міста з Магдебурзьким правом Варяжа ми їхали пагорбами з Белза, то різко підіймаючись угору, то зриваючись донизу, що викликало дивовижні відчуття, іноді машина аж підскакувала на порепаній дорозі.
Варяж — давнє прикордонне поселення зі слідами лужицької та поморської культур, культур шнурової кераміки та ранньої залізної доби. Найбільше він відомий як місто на торговому шляху до Європи з Всеволожа, якщо точніше, Всеволожів (першим вважають Сокаль, другим — село Старгород неподалік Сокаля), до Белза.
У хроніці костелу Святого Марка, руїни якого нагадують про минулу велич, збереглось повідомлення, що назва села походить від варягів, які були в цій місцевості у X столітті. Зрештою, чимало краєзнавців схиляються до думки, що й назва міста Сокаль походить від варягів, а не від князівських соколів. Хоча є й інше припущення: у 1150—1230 роках, коли галицькі князі воювали з Угорщиною, полонені угорці заснували тут невеликий населений пункт Варос. Поселення існувало тут ще й до варягів, важко сьогодні сказати, чи це була перша назва, й що мали на увазі місцеві мешканці, але Варяж лежить над річкою Варяжанкою, а назви річок часто значно старіші за назви поселень.
Після Варяжа ми вирушили до Угринова, колись містечко з Магдебурзьким правом, відоме свого часу як осередок релігійно-культурного життя української громади, у якому діяли товариства ''Січ'' і ''Сокіл'', працювали ''Союз Українок'' і гурток ''Сільський господар'', тож сподівалась побачити хоч щось з того спадку, про який чула змалечку - муровану церкву 1900 року (іноді мрії здійснюються!), костел Святої Катерини, який так і не піднявся з руїн, Народний дім, на руїнах якого лелеки повикладали триповерхові гнізда, такі ж їдкі, як і біль за втраченим, про двоповерхову муровану школу з годинником, що показує час на чотири сторони села (на мою радість, школу я теж побачила, але годинника не зауважила).
Сходили ми й до двох угринівських капличок з цілющою водою.''Село Угринів, за даними книги Володимира Сави "Удома і на чужині", виникло за панування руських князів у XIII ст., як поселення якогось Гуріна, можливо, боярина. У першій половині XV ст. Угринів називався Гурінов, а вже з 1469 року – Угринов. Населення Угринова відрізнялося від навколишніх мешканців високим зростом та стилем одягу. Белзькі земські акти стверджують, що 1515 року король Сигізмунд I (Zygmunt I Stary польською, Žygimantas Senasis литовською, Жыгімонт (Жигимонт) Стары білоруською) дозволив дідичеві Петрові Голдачеві перемінити село Угринів на містечко.'' Хоча у 1848 році панщина була скасована, ''у вівторок після Зелених свят 1848 року вибухнула в Угринові пожежа, яка знищила ціле село. Старі люди розказували, що хтось із двірських підпалив село з помсти.'' До 1939 року село жило активним комерційним життям. Ще в 1850 році в Угринові був закладений громадський шпихлір (комора), що діяв до першої світової війни. Там селяни могли позичати й віддавати збіжжя після молотьби з 10-відсотковою винагородою.
Нісмичі лежать за кілька кілометрів до митного переходу в Угринові. Між Нісмичами та Угриновом 8 січня 1919 року відбулась велика битва за українські інтереси між УГА, куди входила П'ята сокальська бригада, у якій служив мій родич, та поляками, на той час фронт пролягав з Рави-Руської через Угнів — Варяж — Угринів — Нісмичі на Володимир, і поляки вже відвоювали Львів. Сумно, що старої дерев'яної греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, зведеної в 1712 р., що колись належала до деканату у Варяжі й дожила до проголошення незалежності України в 1991 році, на горбочку вже нема, згоріла, добре хоч, що на зібрані кошти селяни збудували нову церкву, яка нагадує стару, але вдолині. У селі збереглась мурована стара читальня ''Просвіти'', колись ''при ній була молочарня, яка доставляла сметану до районної молочарні в Угринові. У 1928 році у Нісмичах заснували товариство "Відродження", яке мало на меті відучити молодих людей від пияцтва і куріння. До цього товариства вписувалися поважні господарі.
На північний схід від читальні вела в поля дорога, що звалася "Середня рука". За дорогою була гора Провалля. У 1923 році люди знайшли в цій горі великий скарб — дуже добру глину, з якої можна було виробляти цеглу. Кооператив побудував цегельню на чотири печі. З місцевої глини виробляли різні види цегли: центрівку для мощення шляху-гостинця, вигинівку й бладівку для будівництва хат і хлівів. З цієї цегли було побудовано кооператив та молочарню, а також школу, де діти вчилися до шести класів. Треба згадати про шпихлір (комору) товариства "Сільський господар", де члени цього товариства засипали частину свого збіжжя...''
Мальовниче село Ниновичі, що, як і Нісмичі, належить до Хоробрівської сільради, колись мало назву Млиновичі, назва пояснюється дуже просто — за селом на річці Варяжанці був млин. А коли ''татарські нападники спалили Ниновичі, знищили все дотла, згоріла й дерев'яна будівля млина. Пізніше доля занесла сюди чоловіка, на ім'я Нин, у якого було багато синів, і відбудували вони село, тільки називати стали його вже Ниновичами.''
Першій письмовій згадці про село понад 550 років, хоча у списку пам'яток стародавньої історії Львівської області, виданому ще в 1993 році, йдеться про те, що в Ниновичах (за радянського часу Дружелюбівці) знайдено поселення культури лійчастого посуду та раннього залізного віку. На пагорбі над ставом у западині височіє дерев'яна церква дев'ятнадцятого століття, аби піднятись до неї треба подолати 53 сходинки, колись ця церква була дочірньою церквою парафії Нісмичі Варязького деканату Перемишльської єпархії греко-католицької церкви, по дорозі до церкви над ставком поставлена капличка, з якої можна напитись неймовірно чистої води, помічної, кажуть, на очі. Йдучи далі, ми вийшли на дорогу до зарослого цвинтаря, на якому дивом збереглись старі надгробки, на яких мені вдалось знайти родинні прізвища.Колись була тут 4-класна школа, сьогодні дітей у селі майже не залишилось, ''працювали 3 господарчі (власні) цегельні та одна кооперативна, був млин на річці Варяжанці, 40 кіратів з молотарками, п'ять жниварок, кілька копачок для картоплі. Багато господарів мали хороші пасіки. По річці Варяжанці проходив кордон між Австрією і Росією. В селі діяв кооператив "Поступ", утворений у 1926 році, керівники якого доставляли до села потрібні товари та відбирали постачу збіжжя''.
Я дивилась на засіяні поля, оброблені городи й прибрані вулиці й розуміла, що життя триває, а минулому судились записи в документах і спогади очевидців. Всі ці села спіткала важка доля — війни, виселення, переселення, відбудова. Але вони, на відміну від 11 дотла спалених і вже ніколи невідроджених сіл Сокальщини (спалених на Сокальщині налічують 68, пам'ятна капличка розташована поблизу Старгорода, дороги для проїзду туди нема, дійти можна лише пішки), є.
І серцю тепліше.
За матеріалами: Halyna Myroslava
Дивіться також на "Малій Сторінці":
"Перед від’їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштовую себе на стан повного відриву від буденних клопотів, відповідальності, ,,хвостів”. Утікала й раніше, особливо у станах, коли світ вимучував до розтирання в порошок, та простір, у який виходила, був віртуальним. Теперя вириваюся з відкритими обіймами у світ реальний за межами моєї реальності..." (Галина Мирослава)
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
