Галина Мирослава. «Доля» (історичне оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео


 

На відео: Галина Мирослава. «Доля» (історичне оповідання з книги «Маю вам сказати»).
Читає Валентина Виноградова.

 

 

Painting by Vincent van Gogh.

Painting by Vincent van Gogh.

 

 

Галина Мирослава

ДОЛЯ

(історичне оповідання з книги «Маю вам сказати»)

 

 

 

На основі родинної історії. Імена змінені. Присвячується пам'яті стрийка Володимира (Арсен) та тітки Теодори (Стефа).

 

Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше.

Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив:

— До тебе гості.

Стефа не встигла відреагувати, тільки було видно, як її очі розширились від здивування, коли заговорила приваблива пані:

— Моє шанування. Я така щаслива, що ми вас знайшли. Ви мене не знаєте, але я дочка вашого першого чоловіка. Батько давно помер, мати теж. Тато любив вас усе життя, пробачте його, він справді не мав можливості повернутись на Галичину, його не випускали за кордон. Я давно  вас розшукувала, дуже хотіла побачити. От нарешті сталось! Ви така гарна!!!''.

Стефа підвелася на ліктях. Світлана підсунула їй подушку під спину, а сама примостилась на краю ліжка.

— Стефко...  — протягнула Стефа, їй здалось, що він знову поруч, по обличчю потекли ручаї.

Скільки сліз за ним виплакала.

Стефко був як підкинута вгору монета, що падає на ''любить'', або на ''не любить'', а от на ребрі не стоятиме. У селі Стефка вважали людиною-душею, бо не раз пересвідчувались у безмежності його доброти, відданості, але, чого гріха таїти, бувало, що він перескакував у різкість, отоді його гострий погляд просікав наскрізь, іноді доходило у них і до крику, від чого Стефі ставало на якусь мить страшно, але хіба Стефка можна боятися?!

Вона добре пам'ятає останні хвилини, пробуті разом зі Стефком, не забула, як він не на жарт розійшовся:

— А ти знаєш,  — тиснув на підвищених тонах,  — як виглядають безпритульні пси? Бачила, якими повертаються ті заблукані, бездоглядні, яких господарі "без царя в голові" випускають у світоту довше, ніж на добу, не для того кажу, аби поґабзувати. Ти бачила очі таких собак? А  що тоді казати про окремих з них, тих, які приєднуються до вуличних зграй і перебувають серед волоцюг постійно? Зло як зараза передається від однієї тварини до іншої. Собачиська повертаються зі згустками бруду на шкірі, з залисинами, зі злиплими ковтунами, реп'яхами, хворобами, здичавілі, зранені, хворі, чужі. Світ і тіло  — посудини сполучні.  Не ставитимеш очисники, сміття через вуха лізтиме. Природа на кожному кроці всіяна запобіжниками, часто людині всупереч. Яким було б тіло, якби печінка не чистила кров?! А земля, коли б вона не намагалась очистити свої річища, свою шкіру, свої легені?!

Запалив люльку й на трохи примовк. А коли докурив, знову розійшовся:

— Ти ще питаєш нащо? Кажеш: ,,Не треба". А як інакше? Твоя шкіра хіба пускає у тіло дощ? Чому я повинен усяке лайно в себе запускати? Чи в когось зі своїх? Яка мені різниця, хто мудрий, хто дурний? Так ніхто не робить, то і я маю не робити? Чекати? Чого? Зачекалися.

Пригадує, що стояла як вкопана. За ним ніби  була правда, але серце підказувало, що нічого доброго з того не вийде. Найбільше її роз'їдала думка, що вони ж шлюбними рушниками пов'язані, як іменами й ночами, такими високими й глибокими, що зорі й океани заздрять. Серце калатало, мов зірвалось з ланцюга. Хіба спромоглась витиснути з себе:

— А я?

— Облаштуюсь, напишу,  — запевнив Стефко,  — Приїдеш, як отримаєш від мене лист.

Пригадує, як вже біля дверей він зупинився, різко обернувся до неї, у його очах стояла скупа сльоза, обійняв сильними, але такими ніжними, що не забути,  руками, а вона тріпотіла, та ні пів слова не вимовила, лише сльози на долівку крапали й крапали.

А вже коли заскрипіла хвіртка, Стефу підкосило, знесилена впала на ліжко й застогнала.

Вона теж чула тих агітаторів. Але не йняла їм віри. А Стефко повірив, що там, за кордоном, нарешті будується новий світ, справжній, у якому дбають за українську ідею,  мову, за розвиток. Він навіть не намагався шукати підтвердження словам, читати, випитувати в інших.

Пішов. І пропав. Лише через рік один чоловік, з вигляду дуже заморений, передав їй лист з України, у якому Стефко повідомив, що все там зовсім не так, як він думав, що він потрапив у таке багно, звідки не вибратись взагалі, що ледь борсається, що там щодня можна пропасти ні за цапову душу, а дороги назад нема, а ще наприкінці дописав, аби вона будувала своє життя вдома з кимось іншим, бо через його дурну голову їхні дороги розійшлися навіки.

Стефа заплакала. Вона згадала, як зібрала всі речі, готувалась їхати до свого Стефка попри все, та сусідка принесла їй почитати кілька газет про радянський "рай", порадила з людьми поговорити, то якось втишилась, не ризикнула.

Світлана обійняла стареньку.

— А як склалась доля Стефка?   — запитав Арсен Світлану,  — Ми з одного села. Я його пам'ятаю. Він був на років десять старший за мене.

— Тато не любив радянську систему, проте працював на партійній роботі, казав, що інакше його б знищили, звинувативши в буржуазному націоналізмі. Мама за національністю  — чешка, батьки зійшлися десь через рік після того, як тато опинився в Союзі. Про вас я дізналась, як батько був за крок до смерті, він якось крізь сон плакав і все повторював ваше ім'я. Було видно, що страшенно радів, що ви не поїхали його шукати, знав, як ви його любили, казав, що дуже боявся, що вас можуть знищити.

Стефа закашлялась, Арсен обережно дістав з-під спини подушку, допоміг лягти на бік, взяв зі скриньки потрібні піґулки...

Гості попрощались, пообіцявши навідатись іншим разом.

Уночі Стефи не стало. Либонь, її душа захотіла зустріти Стефкову.

 

 

Painting by Vincent van Gogh.Painting by Vincent van Gogh.

Paintings by Vincent van Gogh.

 

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читаймо також на нашому сайті:

Роман Сельський. Натюрморт"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)

 

Дитячі поезії Галини МирославиГалина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.


Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава. «Доля» (історичне оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми