Публікації за тегом: Оповідання

"Єгору через два місяці виповниться лише п’ять років, але він вже зовсім дорослий. Недарма мама каже: «Ти мій єдиний тепер мужчина, мій захисник». Вони з мамою удвох живуть у гуртожитку. Кімната велика, світла. Високі старовинні вікна з видом на парк. Просто під вікном — його «кабінет»: маленьке дерев’яне ліжко і такі ж маленькі стіл і стільчик. Щоправда, туалет і душова — поверхом вище. Але мама повторює, що це нічого, дурниця, що люди й не у таких умовах живуть, а в них і взагалі королівські хороми. І ще мама каже, що вони незабаром отримають квартиру. Так їй сказали після того, як тато загинув на війні — уламок влучив прямо в татусеве серце..." (Юрій Гундарєв)

 

"Якось на вечерю в санаторії пара зелених дятлів, яких зазвичай називають жовна зелена, запросила дві сусідські парочки дятлів: пару трохи більших за горобця, поміж людьми їх називають маленькими строкатими, та пару трипалих, у яких головними є лише три пальці, хоча четвертий вони теж мають, проте він надто маленький. Малого строкатого дятла, на ймення Макар, жвава дятлиця зелена помітила відразу. Знаєте чому? Бо він має цегляно-червону шапочку. А у неї теж червона. Жовна зелена так ласкаво торкнула його дзьобиком, що дружина малого напружилась, кілька разів повторила ''кі-кі-кі'' та готова була вдарити нахабну зеленокрилку лапкою, відбиваючи залицяння. На щастя, дятел Макар протягнув над коханою своє надійне крило в чорно-білих смужках та з любов'ю зазирнув у її неспокійні карі очі, від чого дятлиця Еля притихла. Йому, щиро кажучи, байдуже, що в дружини не червона шапочка, він шанує її не за шапочку, і чорна шапчина зі вставочкою модного ізабельного кольору* їй надзвичайно личить..." (Галина Мирослава)

 

Розповідати дітям про реалії сьогоднішнього дня дуже важливо, і ніщо не зробить це краще, ніж художня книжка, в якій автор м’яко і поступово доносить потрібні речі. Ми підготували добірку нових книжок для дітей різного віку, що по-різному говорять до дитини, але завжди — про важливе.

 

 

 

 

 

«— Ким ти хочеш стати, коли виростеш? — запитала п'ятнадцятирічна Павлинка жвавого й винахідливого дев'ятирічного Микитку. — Фенологом, — впевнено відповів він, — Я хочу вигадати такий фен, який би не затягував волосся всередину, міг працювати без електричного шнура, заряджався від сонця, краще, аби ще якимось способом. Міг бути як маленьким, так і великим, до того ж не ковзати в руці й не розпадатись на частини під час роботи. Павлина ледь стримувала сміх, відколи почула про які фени говорить брат. — Братику, — пояснила вона, — фенологи займаються вивченням змін у живій і неживій природі при змінюванні пір року, вони укладають календарі природи, які допомагають охороняти її й правильно вести господарство...» (Галина Мирослава)

 

"Дорога летить, за лінію горизонту. Ліворуч — скошене поле, праворуч — сосновий ліс. — Зачекай, — вигукнула Уля. Сана завернула електромобіль з дороги. — Що сталося? — Вибач. Здалося, я побачила Ару. — Це ж не той ліс. Та й немає у нашому вовків, — Сана озирнулась на сина. Й поглянула  в бік лісу: — Наче. — Мамо, — подав голос Нестор. — А пам’ятаєш? Ти обіцяла. — Улю, прогуляємось трохи? — Тут?  — тепер спантеличилася Уля. — Я знаю ці місця,  — Сана відчинила дверцята. — Це місце..." (Олена Більчук)

 

 

""Спокійний весняний вечір у передмісті Полтави," — думали місцеві жителі. Але... Близько 9 вечора пролунала повітряна тривога, до якої, будемо відверті, всі уже звикли, і далеко не всі спускаються в укриття. Так сталося і цього разу: люди збирались уже спати, як раптом почули вибух. Ворожа ракета поцілила у гуртожиток, в якому перебували люди. Приліт був настільки сильний, що чутно було далеко звідти. Відразу після цього туди виїхали швидка допомога та всі відповідні служби. Лікарі намагались врятувати життя всім постраждалим,  але.. одна жінка все ж таки загинула... Щирі співчуття..." (Карина Гусельникова)

 

"Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього..." (Галина Мирослава)

 

Олена Цегельська (Кизима) — українська письменниця, громадська діячка, публіцистка, педагогиня (1887 — 1971 рр.). Вона була тонкою знавицею знавцем дитячої психології: як вчителька віддавала дітворі своє тепло і знання, як літераторка писала байки, казки й оповідання. На еміграції її називали «сеньйоркою» української дитячої літератури – родзинкою її творчості було вміле поєднання педагогічного досвіду з письменницьким хистом. Твори Олени Цегельської ілюстрували відомі художники: Юрій Козак (старший син Едварда Козака), Мирон Левицький, Михайло Михалевич, Петро Холодний.

 

"Сьогодні з самого ранку мама прибирала гарно всі кімнати, приготувала для всіх чисту білизну, взуття та одежу, викупала всіх дітей та й сама помилася. На кухні теж було вже чисто, лиш доткалися в печі ковбаси, м'ясо, що приготувала мама на Великдень. В кутку на столі красувались рум'яні, запашні папушники та блискуча поливана миска, повна гарних писанок. В домі була врочиста тиша. Прийшла бабуся допомагати мамі закінчити роботу, але говорили вони дуже тихо. Малій Галинці надокучила тиша й вона почала голосну пісеньку, але бабуся серйозно спинила її..." (Ніна Наркевич)

 

 

"Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись  очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом..." (Галина Мирослава)

 

"Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався: — Кентавр..." (Галина Мирослава)
 

"Олькові на іменини подарували книженцію. Якщо чесно, то годі таку здоровезну підняти. Вона грубезна та ще й з великими квадратними сторінками. Ця книжка про транспорт. На ній так і написано: ''Транспорт''. Олько, повне ім'я якого Олег, але так його ніхто не називає, тільки-но мама йому прочитала назву,  на хвильку щез у своїх думках, а за тим раптово звернувся до матусі з запитанням: — А транспорт придумали для спорту? — Скоріше для того, аби полегшити собі життя. Хоча в якомусь сенсі їзду на транспорті можна назвати спортом, — почув мамину відповідь хлопчик. — Транспорт  — це ще й транс,  — додав тато, поспішаючи на роботу. — А що таке транс?  — розвернувся до батьків здивований Ольчик..." (Галина Мирослава)

 

"Ліжник полонини витягувався на сонці, здавалось, що його китиці, відгорнені вбік вітром, пестять, ніжно рухаючись, стовбури дерев,  що повиструнчувались по її краях. Григорій не зупинявся, він минув полонину та продовжив йти знайомою стежкою вгору до вилизаної небом голої вершини. Тут, з-під великих утаємничених каменів,  сміливо й щемко стрибала вода, витворюючи веселі криволапі потічки, що змійками стікались докупи, ніби відчуваючи один одного. Музика, створена краплями, лягала на душу витонченіше, сильніше, ніж нещодавно почутий симфонічний концерт, який прорвався до Григорія з радіоприймача поміж новинами..." (Галина Мирослава)

 

 

"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав  її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик,  то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді,  коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)

 

"Єдиний у сім'ї, кому вистачає терпіння розтлумачувати дідусеві, про що в хаті говорять,  — Дмитрик. Хлопчик дуже любить дідуся. Дідуньо, на жаль, пережив контузію під час війни, тож тепер недочуває. —  От у кого нема причин нарікати на відсутність часу, — каже мама і показує на Дмитрика. То правда, бо Дмитрик, який ще не ходить до школи, не спішить на роботу, справді має найбільше з усіх часу. Навіть до дитсадка він ходить лише до обіднього сну. Після обіду мамі доводиться його забирати, і все через те, що Дмитрик вперто відмовляється спати в дитсадку..." (Галина Мирослава)

 

 

"Стасю тягнуло до великого міста. — Міста здатні завжди здивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, —  так вона підсумовувала свої уявлення й знання. Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й заклопотані водночас. — Це так гарно, коли люди  снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася. Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць. — Чому  життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? —  мучило Стасю..." (Галина Мирослава)

 

"Полтава — місто в самому центрі України, місто найдорожче серцю для кожного полтавця. Неможливо словами описати всі свої почуття та любов до рідного краю. Про Полтаву можна писати вічно, чого вартує тільки славнозвісні полтавські галушки. Полтавщина прославилась саме завдяки літературі, завдяки Івану Котляревському, Миколі Гоголю. Мало хто знає, що їжа і література тісно пов'язані між собою в історії Полтавського краю. Іван Котляревський у своїй “Енеїді” неодноразово згадує галушки.Ось він пише “без галушок як помирали, колись як був голодний год”, потім “п’ять казанів стояло юшки, а в чотирьох були галушки”. Він у своїй “Енеїді” згадує майже 160 назв українських страв. У Полтаві на честь галушки звели пам'ятник, частування нею обов' язковий елемент будь-якої туристичної програми..." (Карина Гусельникова)

 

"— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі.  — То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі. Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу..." (Галина Мирослава)

 

"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)

 

Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)