Еліна Заржицька
КОЛИ ЗАСЯЄ ЗІРКА…
(Різдвяна казка)
– А-а-а! – плакало кучеряве янголятко.
Річ у тім, що перед Різдвом на небі відбувалося велике прибирання: пралися хмари, начищався Місяць, купалися зірки. Але янголятко перестаралося – від холоднючої води в однієї з молодих зірочок відколовся промінчик.
Перелякане янголятко поплакало, а тоді вирішило якось прилаштувати той маленький уламок на місце. Від дорослих воно чуло, що на Землі є така рідина, яка має дивні властивості – скріплює все розбите й розламане, навіть серця.
Подумало сердешне, й вирішило:
– Треба летіти!
Тож змахнуло крильцями і попрямувало до далекої блакитної кулі.
* * *
– А- а-а! – хлипала Зоська. Щоправда, плакала вона тайкома, щоб мама не побачила і не здогадалася, як Зосі зле. Тому що, коли Зосі зле, мама страждає, ахає, метушиться… А сенс який? Нічим бо не допоможе, а настрій перед Різдвом зіпсує.
Зоська страждала через Генку. Ну, подумайте самі: зустрічатися цілісіньких два місяці, бо любов у нього, бач. І навіть цілуватися вже, хоча й лише у щічку. У губи Зосі цілуватися поки не доводилося, тому вона або відговорювалася, або вигадувала якісь важливі причини. Сама ж наполегливо шукала відповідь на важливе запитання: як правильно цілуватися? Ніс же заважає! Та ще й окуляри Генки її бентежили. А їх як? Знімати попередньо чи залишити? Не у мами ж питатися. Зрозуміло, що мама інструкцій, як цілуватися, своїй 14-річній доньці давати не буде.
А все ж було нормально! І Новий рік зустріли, і на каток ходили… Домовились у Святвечір із Вертепом ходити. Генка обіцяв змайструвати для Зосі таку зірку, щоб спалахувала різними кольорами. І разом із друзями вони співатимуть під вікнами сусідів. А що? В їхньому мікрорайоні дворів багато, де свої таланти показати можна.
Тільки пропав Генка. Вже чотири дні не з’являється. І телефон його мобільний не відповідає. А розпитувати знайомих або шукати запропалого хлопця Зосі гордість не дозволяє. Раптом він її розлюбив, а тепер ховається?
Гуляти теж не хотілося – ще зустрінеш торохтійку Вірку або заздрісну Ольку. Вірка причепиться: що та як, а Олька зловтішатися буде… Залишалося сидіти біля віконця і на небо витріщатися. Цікаво, куди поділася її улюблена зіронька? Така блакитна, з золотими промінчиками? Вона завжди підбадьорювала Зосю, підморгувала привітно. А зараз не видно її. За хмарою ховається, чи що? Так немає на небі ніяких хмар. Он, скільки зірок! І місяць яскравий…
* * *
Гена нервував. От же ж клятий мобільник! Не працює! І не розряджений, із грошима на рахунку, а як починаєш дзвонити, промовляє: «Зв’язку немає! Зв’язку немає!» Генка аж шаленіти почав від цих слів. Він же обіцяв Зосі… Багато чого обіцяв… Але ж хто знав, що бабуня захворіє? А село, де бабця живе, маленьке, там ані фельдшерського пункту, ані лікаря, ані аптеки немає. Лише один стаціонарний телефон, і той у дальньої сусідки. От як вона зателефонувала, вони з мамою і поїхали…
Зараз бабусі стало легше. Вони вже домовилися, що завтра заберуть її до себе. Але ж до завтра аж 18 годин! А клятий зв’язок не налагоджується… Якщо він так нервує, то що там із Зосею робиться? Мабуть образилась, «накрутила» себе, як то дівчата вміють, і тепер навіть розмовляти з ним не буде.
І ще зірка… Коли він обіцяв її змайструвати, не думав, що це так складно. І як зробити, аби вона загорялася?
* * *
– Зосюню, піди хліба купи! – попрохала мама.
– Іду вже! – Зося зачинила двері, вийшла на вулицю і… зіткнулася із заплаканим хлопчиськом у білій сорочечці. У сорочці! У такий-то мороз!
– Ти хто? – зупинилася дівчина.
– Янгол, – хлюпотячи носом відповів малюк. – Слухай, а чи немає в тебе такої рідини, що все скріплює? Навіть розбиті серця. Мені конче треба!
Зося протерла очі. Потім – скубнула себе за вухо. Стало боляче. Тож вона не спить! Перепитала:
– Хто? Янгол?
– Так, – хитнув головою хлопчисько. – А що тебе дивує?
– Навіщо тобі клей?
– О, так, згадав! Саме клей! У тебе є клей?
– Є, – зронила Зося.
– Неси! І швидше! – наказав малюк.
Здивована Зося невідомо чому його послухалася. І побігла додому. Повернулася, захекана й задоволена.
– Тримай!
– Гей-гей! – зрадів хлопчик. – Я тобі віддячу!
Міцно затиснув тюбик у кулачку, змахнув крильцями і полетів.
– Справжнє янголятко! – зітхнула Зося і пішла по хліб.
* * *
Янголятко густо намазало клеєм промінчик і приставило на місце. Замислено оглянуло зірочку.
– Ич, зблідла як. А холодна, наче крижинка. Що робити? – і спересердя почав терти зірочку клаптиком хмаринки. Зірочка затремтіла і – фу-ух! – вислизнула з маленьких пальчиків.
– Поверни-ися! – скрикнуло янголятко. Але зірочка не слухала. Летіла й летіла собі до далекої блакитної кулі.
Янголятко кинулося навздогін.
* * *
Гена сумно роздивлявся припасований до картонного каркасу блискучий папір і зітхав:
– Непогана вийшла зірка. Тільки загорятися вона ніколи не буде! Ну, нехай хоч так…
Він обережно поклав зірочку на підвіконня і пішов по коробку, бо ж їхати було далеченько і тендітний виріб міг пошкодитися. Повернувшись, Генка застиг від несподіванки. Замість однієї, на підвіконні лежало дві. І нова – блакитна, з золотими промінчиками – підморгнула привітно. У цю мить хтось постукав у вікно.
– Оце так! – тільки й видохнув хлопець, побачивши… кучеряве янголятко.
– Привіт! – сказало янголятко і поцікавилося: – Ти мою зірочку не знаходив?
– Е-е-е… це не вона? – Гена тицьнув пальцем на блискучу знахідку.
– Так, – зраділо янголятко, – вона. Ти мені її віддаси?
– Не хотілося б, – чесно зізнався хлопчина. – Вона саме така, як мені треба.
– Ну, то й залиш її собі, – запропонувало добре створіннячко. – А мені свою віддай.
– Та вона ж… звичайна, – попередив Гена.
– Проте, ніколи не розіб’ється.
Здійснивши обмін, вони по-дружньому розпрощалися. І задоволене янголятко нарешті повернулося на небо.
* * *
– Зосю! Виходь! Зосю-у!
Зося підбігла до вікна. Там, біля під’їзду, пританцьовував Генка із довгою жердиною в руках. На верхівці жердини спалахувала різнокольоровими вогниками блакитна зірочка.
Зося почекала трішки, відчинила кватирку і поцікавилася:
– Де пропадав?
– Не ображайся, – жалісно скривився Генка. – Ми до хворої бабусі їздили. Бо в селі, де вона живе, лікарів немає. Ми з мамою її до себе перевезли. Я весь час намагався зателефонувати, але зв’язку не було… Та Зірка в нас є. І прегарна! То ми йдемо колядувати?..
Пізно ввечері, коли на небі з’явилася велика яскрава зірка і, коли Зося нею милувалася, Гена наважився її поцілувати. По-справжньому. І ніс їм аніскілечки не заважав.
Ілюстрації:
https://dosyg.com.ua/
https://dosyg.com.ua/
За матеріалами: https://svit-kazok.info/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).
