Олеся Лісова
ДОБРІ СУСІДИ
(казка)
На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім’єю.
Весело і дружно жили мешканці галявинки. Працювали з ранку і до вечора, слухали спів соловейка та синички – і ніколи не нудьгували.
– Послухай-но, сусіде, – гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка. – Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом – на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!
– Ходімо, друже, та ще й сусідку Вивірку гукнімо із собою.
От взяли вони торбинки та й подалися утрьох до груші. Зайчик попереду скаче – дорогу показує, білочка – з гілки на гілку поспішає. А їжачок, як завжди, позаду, ледве встигає.
– Грушок справді славно вродило, – тішився їжачок, – зав’язуючи повнісіньку торбину.
– Так-так, сусіде, але поспішаймо, ще раз встигнемо нині прийти, бо ж зима вже скоро дасть про себе знати, а роботи ще так багато! – квапив Будячка Клаповух.
– Та ти біжи вперед, більше встигнеш. А я собі поволі почвалаю.
Так і зробили. Зайчик уже втретє до грушки прибіг, а їжачок лише вдруге, та й то притомився. Аж раптом білочка, яка вже вискочила на сосну й рушила додому, сполошено загукала: “Втікайте мерщій, вовк!”
Зайчик схопив торбину – та й навтьоки, але скочив прямісінько на вовка, який висунув хижий писок із-за куща. Зубатий не сподівався цього і впав. Коли ж підвівся, то зайчика вже не було й видко. Та він побачив їжачка, який розгублено дивився то на торбу з грушками, то на вовчиська. Адже Будячок розумів, що з торбою він не втече, а лишати харч було шкода.
–Ага, попався, – загарчав, підступаючи, вовк.
Та Будячок миттю скрутився в клубочок, наставивши колючки до вовка. Як той не намагався його дістати, як не перекочував – усе дарма, лиш поколов лапи. Тоді вовк ще лютіше загарчав.
– Ах ви ж поганці! Зі мною такі витівки не пройдуть. Я вам помщуся! Я вас таки з’їм! Усіх!
Він забрав їжачкову торбинку, висипав із неї грушки, та й посунув у бік галявини, на якій мирно жили звірята. Всі, забачивши вовка, мерщій поховалися по своїх хатках і міцно зачинили дверцята. Але в Зубатого був лихий план. Він знайшов під листям і корінням дерев комірчини звірят і вибрав звідти всі запаси на зиму. Склав усе це у мішок та й викинув у річку.
– Тепер вам не буде що їсти, від голоду ви станете слабкі, і я вас таки спіймаю, – міркував злодюга.
Звірята, побачивши сплюндровані комірчини та не знайшовши своєї їжі, дуже засмутилися. Адже вони цілу осінь збирали харчі на зиму, ціле літо працювали... а тепер нічого немає. Вони відчайдушно кинулися назбирати ще якоїсь їжі, та марно. Випав сніг і накрив пухкою холодною периною все, що росло в лісі.
– Ну, що ж, – намагалася заспокоїти себе білочка, – я-от маю в дуплі трохи горішків, а на деревах ще полишалися шишки. Якщо їсти потроху, то якось до весни вистачить... А от зайчиків шкода...
– Нічого, втішав жінку їжачок, ми добре наїлися, ляжемо спати до весни, а там у нашій підземній схованці трішки жита сховано.
– Та то ж, щоб поле засіяти, – бідкалася їжачиха.
– Не журися. Трохи з’їмо, трохи посіємо. Колись таки вовк цей від нас відчепиться – то щось іще надбаємо. Ось зайцю буде скрутно...
У зайця було велике сімейство – аж семеро діточок. Всі любили смачненько попоїсти. На щастя – і від роботи не відмовлялися. Кожен щось на зиму старався припасти. Тому й комірчина у лісі була не одна прихована. Та цього було замало для такої великої сім’ї.
Хоч і намагалися їсти потрошки, але дуже скоро запаси почали закінчуватися.
А вовцюга, наче затявся – щодня приходив зранку до грушки – раптом зайці зголодніють і почнуть шукати там поживи. Та зайці знали про засідку – їм розповіла Вивірка, яку вовк ніяк не міг дістати на дереві.
– Діточки, – повчав Клаповух, – не йдіть до грушки, якщо навіть дуже схочеться їсти, бо потрапите в зуби злодюги.
– Що мені втрачати, – подумав одного разу Спритний – син Клаповуха, – або загинемо всі з голоду, або від вовчих зубів.
Якось уночі, коли вся родина лягла спати, Спритний узяв торбину й подався до грушки. Вовка ніби не було, тож молодий заєць кинувся розгрібати сніг та набирати мерзлих грушок до торби. Коли торба була повна, він схопив її і кинувся мерщій до хати.
На ранок у норі зайців було справжнє свято! Грушки за ніч відтанули й були такими як ніколи.
– Не їжте багато, адже треба лишити й на потім, – зупиняла дітей мама-зайчиха.
– Мамо, там багато є грушок, – безпечно мовив Спритний, – я завтра принесу ще.
– Ні, синку, це дуже небезпечно, адже вовк не дурний, він побачить, що хтось приходив по грушки й більше звідти не піде.
– А я знаю, що треба зробити, – мовив Мудрунець. – Адже вовк також схоче їсти, тож ми його виманимо від дерева.
– Як? – затривожилася мама. – Я боюся! Це ризиковано!
– А ми попросимо Вивірку нам допомогти.
Зубатий ще здалеку побачив заячі сліди на снігу й люто клацнув зубами. Він почав ходити навколо дерева й винюхувати, намагався пройти слідами зайця, але вони були хитро заплутані. Та й від дерева не хотілось йому віддалятися. Аж тут, по інший бік від грушки, Зубатий почув хрускіт гілля. Він побіг туди. Білка, яка стрибнула на суху гілляку, зірвалася і полетіла вниз.
– Нарешті поласую, – облизався вовчисько, та коли він наблизився до білки, вона раптом підвелася і скочила на дерево.
Вовк спробував її дістати, та марно. Рудий хвостик тільки майнув перед його носом – і вона перестрибнула на інше дерево. Вовк побіг за білкою, чекаючи, що вона от-от знову впаде. Та все було марно. Зрештою, він спересердя спробував розгребти мишачу нору, та спіймавши облизня* (залишившись ні з чим), побрів назад до дерева.
– Мене таки надурили! – люто завив Зубатий, коли побачив свіжі заячі сліди.
Слідів було багато і всі розходилися в різні боки, тож вовк побіг навмання.
– Когось та спіймаю, – не здавався він.
І таки спіймав. Маленькому Вуханцю не пощастило. Він перечепився через корч і впав. Його боліла забита лапка, тож швидко бігти не міг. Переляканого зайчика і схопив Зубатий. Не довго роздумуючи, вовчисько роззявив пащу й хотів уже проковтнути бідолаху, аж… Вивірка вцілила йому шишкою просто у ніс. Він ухопився лапою за носа, а Вуханець чимдуж кинувся тікати. До хатинки прибіг ледь дихаючи.
– Ой лишенько, – зітхала зайчиха, – тепер ми вже ніколи не зможемо ходити по грушки. Тому, діточки, потерпіть ще трішечки, не ходіть до вовка в зуби. Краще вже від голоду пропасти, аніж у вовчій пащеці.
Ось уже почало пригрівати весняне сонечко, танути сніг. Зубатий все частіше навідувався на галявинку, не покидаючи надії спіймати знесиленого зайця або голодну білку чи, може, вилізе сонний їжак. Та лісові звірята завбачливо сиділи по своїх домівках.
У білочки народилися малята, тож вона відкрила свої горіхові запаси. Їжачки прокинулися, розгребли свою скарбничку із житом і втамували голод після довгої сплячки. А зайці взагалі не мали вже сили бігати – так голод допікав. Тож і сиділи собі нишком у норі, чекаючи, поки виросте перша травичка.
Будячок виліз із нори й побачив, що довкола вся земля переграбана вовчими лапами. Він захвилювався – як його сусіди перезимували. Тож пішов просто до зайців. Невеселу картину побачив добрий їжачок. От і вирішив допомогти своїм друзям. Взявши торбинку, він подався на сусідню галявинку. На ній завжди найпершою проростала кульбабка, яку так любили зайці. Їжачок дуже зрадів, побачивши молоденькі листочки. Він нарвав трохи й поспішив до сусідів. Біля самої хатки побачив вовка. Той радо клацнув зубами і скочив до їжачка, але Будячок встиг згорнутися в колючий клубочок. Зубатий пам’ятав, що з колючками – сама морока, тож сів і почав чекати. На щастя, з дупла визирнула білка. Вона зірвала кілька шишок і жбурнула у вовка. Тепер це його не налякало. Він лише сердито загарчав і клацнув зубами. Але їжачиха почула, що там коїться щось недобре й поспішила зі своєї хатки. Вона тихенько підкралася до Зубатого, скрутилася клубочком і примостилася біля нього. Вовк від нетерплячки вовтузився на одному місці, то вставав, то знову сідав... От і вмостився на саму їжачиху. Тож від болю заскавулів так, що по всьому лісу луна пішла, і дременув, не знати й досі куди.
Зайці, посмакувавши молодими листочками, зраділи й повиходили надвір... Аж тут і соловейко прилетів – та давай виспівувати радісних веснянок! А сусіди відтоді стали ще дружнішими, адже зрозуміли, що вони, хоч маленькі, та разом і їм ніщо не загрожує.
За матеріалами: Л. В. Йолкінаю Книжкова країна. Позакласне читання. Навчальний посібник з літературного читання для 2 класу. 5 видання. Київ, "Генеза", 2017, стор. 25 - 33.
Більше казок на нашому сайті:
.jpeg "казки")
Чимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.
