До цієї добірки творів Василя Сухомлинського увійшли такі казочки та оповідання (надається за алфавітом):
|
|
Святковий обід Синій світ Скляне мишеня Солом'яні брилі Сором Срібний карбованець Татко з мамою посварились... Три пиріжки Троє рожевих яблук У Марійки аж дві тітки... Фіолетова хризантема Хвалькуватий черв'як Хлопці розважаються Хлопчик і хвора мама Хочу й на тата бути схожа... Хто розумніший? Хустина для бабусі Марії Цап і зайчик Це ж сонце! Цікава сорока Через шістдесят років Чого ж Ви, тату, мовчите? Чого мати бігла з поля Чого тепер мама плаче? Чого яблука стали кислі? |
|
Завантажити текст добірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Святковий обід" (txt.zip)
Василь Сухомлинський
СВЯТКОВИЙ ОБІД
Ніна живе у великій родині. В неї мати, батько, два брати, дві сестри і бабуся.
Ніна в родині найменша: їй восьмий рік. Бабуся — найстарша: їй уже вісімдесят два. Коли сім’я обідає, в бабусі тремтять руки. Несе вона ложку до рота, ложка дрижить, і з неї капає на стіл.
Незабаром у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини буде в них святковий обід. На обід Ніна запросить усіх своїх подруг. Ось і гості прийшли. Мама накриває стіл білою скатертиною.
А Ніна думає: «Це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї руки тремтять... Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі: в Ніниної бабусі руки тремтять».
Ніна тихенько й каже:
— Мамо, хай бабуся з нами за стіл не сідає.
— Чого? — дивується мати.
— У неї руки тремтять. На стіл капає...
Мама зблідла. Не сказала ні слова, зняла зі столу білу скатертину й сховала її в шафу.
Вона довго сиділа мовчки. А потім сказала:
— Бабуся нездужає. Тому святкового обіду не буде. Вітаю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: бути людиною.
* * *
СИНІЙ СВІТ
Я знайшла маленьку синю скляночку, зажмурила ліве око і приклала її до правого. Ой, який же дивний світ з’явився передо мною!
Уже не широке поле, а безмежне море. І не комбайн — дивний корабель пливе. Я іду полем... Ні, пливу синіми хвилями.
Наближаюсь до лісу. Ні, це не ліс, а велетенські гори, вкриті таємничими підводними рослинами.
Дивлюсь на зелені кущі — і то вже не кущі, а дивовижні істоти. Не вітер гойдає їх, а сині морські хвилі.
Аж тут із-за великого підводного каменя випливає якийсь дивний звір. У нього довгі вуха й тонкі вуса. А лапи — як у моржа.
Мені стало страшно. Я відтулила синю скляночку і — засміялась. Бо дивний звір — то зайчик. А навкруги — весняне проміння.
Усе сміється, радіє, усміхається сонцю: і ліс, і пшениця, і жайворонок у небі.
* * *
СКЛЯНЕ МИШЕНЯ
На Оленчинім вікні — маленьке скляне мишеня.
Якось необережно посунула вона мишенятко на край підвіконня, воно впало на підлогу й розбилося.
Злякалася Оленка: «Що ж мама скаже?» Це скляне мишеня вона купила в крамниці в той самий день, коли Оленка принесла від сусідів кошеня.
Кошеня виросло, стало великим сірим котом, а мишеня назавжди залишилось маленьким.
«Що ж робити?» — думає Оленка, зібравши скалки. Та й поклала скалки в піч. Починалось літо, піч не топили...
Мама ввечері й питає:
— А де ж мишенятко?
— Не знаю. Де ж воно поділося? — удавано здивованим голосом питає Оленка.
Побідкалась мама та й купила в крамниці нове мишеня.
Настала осінь. Вигрібала мама сміття з печі, щоб затопити, та й побачила скалки з мишеняти.
— Хто ж це його розбив?
— Мабуть, кіт, — мовить Оленка, похиливши голову.
— Розумний же в нас кіт, — усміхається мама. — Розбив мишеня, зібрав скалки й у піч заховав.
А в Оленки від сорому лице аж пашить.
Оленка думає: «Як же це мама знає, що мишеня не кіт розбив, а я?»
Мама знає й те, що Оленка думає про свій обман і не може від сорому голови підвести.
Оленка затуляє лице руками й заплющує очі. Їй здається, що мама бачить її думки.
* * *
СОЛОМ'ЯНІ БРИЛІ
В тихе містечко над Дніпром приїхав на літні канікули хлопчик із великого міста.
Привів його матрос із пароплава, що ходить із верхів’я Дніпра аж до самого моря. Матрос привів хлопчика до батькового фронтового друга.
Поселили малого в кімнатці, вікно якої дивиться на Дніпро. Щодня хлопчик бігав на пляж, купався, грався. Там було багато людей — маленьке містечко влітку гостинно відчиняло білі свої хатки відпочивальникам.
Першого ж дня хлопчик побачив на березі сивого діда. Сидів той на камені, а поруч на піску лежали великі солом’яні брилі, хоч сам був чомусь непокритий. Обличчя його було посічене зморшками.
Він сидів і дивився на Дніпрові хвилі.
Хлопчик помітив, що в старого ніхто не купив жодного бриля. Так вони й лежали всі три неторкнуті до самісінького вечора.
Жаль стало хлопчикові діда. На щодень він мав п’ятдесят копійок на морозиво. От раз підходить до старого й питає, скільки коштує один бриль.
— Двадцять п’ять копійок, — тихо мовить старий, не підводячи голови.
— Дайте, будь ласка, два брилі.
Старий дав йому два брилі, гроші сховав у кишеню. Хлопчик думав: от зараз дід йому дякуватиме. Але той навіть не глянув на хлопчика.
Хлопчикові здалося, що старий дивиться кудись в одну точку.
* * *
СОРОМ
Після школи Андрій поступив до політехнічного інституту. Тепер він жив не в селі, а в великому місті. Ось додому на перші канікули й завітав до школи.
Андрія оточили приятелі. Побачив свого колишнього учня й учитель біології. Підійшов до нього, привітав із вступом до інституту, побажав добрих успіхів.
Андрій розповідав про далеке місто. Особливо сподобались йому тінисті сквери з великими квітниками.
— Скільки там квітів! — захоплювався Андрій. — На одній вулиці з краю в край ростуть отакенні канни. Товариш дав мені кілька цибулинок... Як же це я забув їх привезти? Пришлю обов’язково, Григорію Гнатовичу, — пообіцяв він учителеві біології.
— Пришлеш — дякуватимемо, — каже учитель.
Закінчились канікули. Поїхав Андрій до міста. Минув місяць, другий, третій. Забув Андрій про свою обіцянку. Коли це одержує листа від Григорія Гнатовича.
«Дуже вдячний тобі, Андрію, що надіслав цибулинки каннів, — писав учитель. — Тепер і біля нашої школи ростимуть красиві квіти».
Прочитав Андрій листа й так соромно стало йому — не знає, що й робити. Знайшов цибулинки, які лежали в тумбочці, зашив у білу полотнинку, написав адресу й зараз же ж відніс посилочку на пошту.
Хотів, було, й листа вчителеві написати, кілька разів починав, але сором не давав: «Що ж я йому тепер напишу? »
Минали тижні, місяці, роки... Зустрічаючись із учителем, Андрій боявся глянути йому в вічі. А хто має почуття сорому, в того праведна-таки душа.
* * *
СРІБНИЙ КАРБОВАНЕЦЬ
Тато дав Андрійкові срібного карбованця й сказав:
— Як ітимеш зі школи додому, зайдеш у крамницю, купиш цукру й масла.
Андрійко поклав карбованця в кишеню піджака та й забув про нього. На фізкультурі роздягався й кинув піджак на траву, поки там вправи якісь робили.
Після уроків згадав, що треба ж зайти до крамниці. Засунув руку в кишеню, а карбованця немає. Злякався Андрійко, зблід. Стоїть, не може й слова промовити. Хлопці питають:
— Що з тобою, Андрійку?
Розповів хлопчик про своє нещастя. Знали товариші, що батько в нього сердитий, битиме.
— Допоможімо Андрійкові, — сказала Таня. — У кого є гроші, давайте зберемо карбованець!
Кожен поліз до кишені. Хто дві, хто три, хто п’ять копійок знайшов. Один тільки Степан сказав:
— Хай береже гроші. Сам загубив — сам хай і думає, що тепер робити. Не дам ні копійки.
Сказав так і пішов додому.
Підрахували зібрані гроші — дев’яносто дев’ять копійок.
Пішли гуртом до крамниці, купили цукру й масла.
Радісний повертався Андрійко додому.
Наступного дня ніхто не захотів зі Степаном сидіти. Він залишився сам.
Степан і скаржиться вчительці:
— Чого це зі мною ніхто сидіти не хоче?
— Запитай у товаришів, — відповіла вчителька.
* * *
ТАТКО З МАМОЮ ПОСВАРИЛИСЬ...
Татко з мамою ще вчора посварились. Татко щось говорив мамі, а мама, схиливши голову, плакала. Потім мама вийшла з кімнати, а татко довго ходив з кутка куток.
Сьогодні, повернувшись із роботи, татко й мама не сіли обідати, як завжди, разом за стіл, не посадили поруч із собою маленьку Тіну. Спочатку сів обідати татко, потім — мама.
І татко й мама окремо просили Тіну: сідай, доню, обідати... Але Тіні не хотілося їсти.
Коли Тіна залишилась у кімнаті сама, до неї підходили то мама, то татко й гладили по голівці, цілували. Але Тіні здавалося, що пестять вони її крадькома.
Настав вечір. Мама сіла за стіл — читає книгу. Татко сів на канапу — теж читає книгу.
Тіна вмостилася між татком і мамою. Вона взяла мамину руку, опустила її на канапу й поклала на таткову руку. І тої ж миті відчула, як і таткова й мамина руки здригнулися.
Мама немовби хотіла відірвати свою руку від таткової, але Тіна не пускала.
В дитячих очах засяяла усмішка.
Татко міцно стиснув мамину руку.
* * *
ТРИ ПИРІЖКИ
Федько й Миколка прийшли до бабусі в гості. Вона живе на другому кінці села, то й онуки не часто в неї бувають.
Бабуся зраділа онукам. Поставила на столі тарілку з медом і три великі пиріжки з сиром.
Взяли хлопці по пиріжку та й їдять. Смачні пиріжечки! І мед смачний. Вмочають Федько й Миколка у мед і поглядають на третій пиріжок.
Федько думає: «Я з’їв би ще один пиріжок... Та хіба ж можна так, щоб я з’їв два пиріжки, а Миколка — один? Ой, лихо, що ж його робити?»
Миколка думає: «Я з’їв би ще один пиріжок... Та хіба ж можна так, щоб я з’їв два пиріжки, а Федько — один? Ой, лихо, що ж його робити? »
З’їли хлопці по пиріжку, сидять перед тарілкою, дивляться на третій.
Підійшла бабуся, глянула на онуків, що сидять мовчазні, насуплені, та й питає:
— Чого ж ви не їсте, хлопці?
А хлопці тільки поглядають спідлоба на пиріжок. Взяла бабуся третій, розломила пополам і каже:
— Їжте, хлопці...
Від сорому внуки ще нижче похилили голови. Але таки взяли по половинці та й їдять собі мовчки.
* * *
ТРОЄ РОЖЕВИХ ЯБЛУК
Коли Марійці було сім років, вона посадила яблуньку. Через три роки яблунька зацвіла і на ній зав’язалось троє яблук. Щодня ходила Марійка в садок, дивилась, як росли яблука. Вони з кожним днем ставали більші, наливалися соком. Марійці не терпілося: те деревце вона посадила для мами, так і назвала його — Мамина яблуня. Дівчинка мріяла про той день, коли яблука доспіють, вона піде в садок, зірве їх і принесе мамі.
Нарешті цей урочистий час настав. Яблука стали рожеві, пахучі. Ясного літнього ранку Марійка пішла в садок, зірвала яблука, поклала їх на тарілку й принесла до хати. Від хвилювання личко її розчервонілося.
— Мамо, прийміть від мене цей подарунок, — тихо сказала Марійка. — Це з вашої яблуні...
Мама обняла дочку й поцілувала. Вона взяла тарілку з трьома рожевими яблуками й поставила на вікно.
Минув день, другий, третій. Щодня Марійка нагадує:
— Мамо, їжте яблука...
Та мама тільки усміхається:
— Хай ще трохи постоять... — промовила мама, милуючись подарунком.
* * *
У МАРІЙКИ АЖ ДВІ ТІТКИ...
У Петрикової бабусі народився хлопчик. Петрик радіє й питає маму:
— Це в тебе братик народився, мамо?
— Так, братик.
— А він і мені братик?
— Ні, він тобі дядько. Ось підросте трошки, будеш носити дядька в дитячі ясла.
Петрик із того дива аж рота роззявив. Є в нього два дядьки — батькові брати... так вони ж його, Петрика, на руки беруть, коли приїздять у відпустку з далекого Тихоокеанського флоту. А тут така дивина: дядька на руках носити.
Зрадів Петрик: буде чим похвалитися. Це ж він один такий у першому класі. Ні в кого немає дядька такого малого.
Ледве стримуючи радість, побіг Петрик до школи.
А повернувся сумний, невеселий.
— Що там у тебе в школі? — турбується мати.
— Марійка аж двох тіток-близняток до дитсадка водить... А в мене один дядько...
* * *
ФІОЛЕТОВА ХРИЗАНТЕМА
Щодня взимку діти приносять із теплиці до класу квітку хризантеми. Коли в класі мир і спокій, на столі у високій, мов колосок, тоненькій вазочці — рожева, червона, синя чи блакитна квітка.
Та є в теплиці кущ, на якому цвітуть хризантеми незвичайного кольору — фіолетового. Немов кришталевий обрій степової далечіні в вечірню годину, коли щойно зайшло сонце, — ось якого кольору квіти на цьому кущі.
Рідко, дуже рідко приносять діти з теплиці фіолетову хризантему. Це квітка образи. Коли діти поставили на стіл фіолетову квітку, то вони кажуть: люба вчителько, ви образили нас.
І от приходить на другий урок Віра Петрівна й помічає на столі фіолетову квітку.
Клас мовчить. Віра Петрівна дала дітям завдання для самостійної роботи, а сама сіла, схилившись на стіл, і думає: «Що ж сталося на першому уроці? Чим вона образила дітей?»
Справедливу строгість і сувору справедливість діти поважають і шанують, це вчителька добре знала. Чим же вона їх образила?
«Годинник! — згадала Віра Петрівна. — Так, я образила їх недовір’ям...»
Учора був день її народження. Чоловік подарував їй золотого годинника. Сьогодні на першому уроці, як і завжди, вона зняла з руки годинник і поклала на стіл.
На перерві пішла в учительську. Завжди годинник залишала на столі, і він там лежав до кінця уроків. А сьогодні чомусь їй спало на думку: це ж годинник золотий...
Вона повернулася в клас, взяла його зі столу й наділа на руку...
І ось фіолетова квітка... Її не було на столі вже два роки...
Віра Петрівна нишком зняла з руки годинник і поклала на стіл.
На другій перерві, як і завжди, годинник лежав на столі.
На третьому уроці Віра Петрівна зайшла до класу й побачила: у вазочці — рожева хризантема.
Вона з полегкістю зітхнула.
* * *
ХВАЛЬКУВАТИЙ ЧЕРВ'ЯК
Збираючись по рибу, Мишко пішов до купи гною накопати черв’яків. Щоразу, знаходячи черв’яка, Мишко казав:
— Куди ти ховаєшся? Хіба тобі не набридло сидіти в гною? Ходімо рибу ловити.
Пішов Мишко до ставу, поставив над водою коробочку з черв’яками. Наживив одного на гачок, закинув вудку й чекає, поки клюне.
А в цей час до берега припливає пуголовок і бачить: з коробочки виглядає черв’як. Дивується пуголовок і питає:
— А ти чого сюди прийшов? Кажуть, ти живеш у купі гною й нікуди не ходиш.
Черв’як, що виглядав із коробочки, був не тільки нетерплячий і допитливий, але й хвалькуватий. Він відповів пуголовкові:
— Ми прийшли рибу ловити.
Пуголовок аж витріщив очі од здивування. Він і сам був хвалькуватий, але таких хвастощів він ще не чув.
* * *
ХЛОПЦІ РОЗВАЖАЮТЬСЯ
У маленькому будиночку живе робітник. Йому треба вставати рано-ранесенько — о четвертій годині. Іти до поїзда, працювати кілька годин, потім знову їхати додому поїздом.
Одинадцята вечора. На лавці, недалеко від його будинку, сидять троє підлітків. Один із них тримає в руках магнітофон. Той ввімкнено на повну потужність. Гримить якась музика.
Робітник виходить, просить:
— Тихіше, хлопці, ви ж спати не даєте.
Ті посміхаються. Один із них каже:
— А ми біля свого дому сидимо.
Робітник зітхнув і пішов до хати.
— Ви — дикуни, — тільки й мовив.
І правду сказав. Хто не хоче зрозуміти, що поруч із ним живуть люди, той ще гірше за дикуна.
* * *
ХЛОПЧИК І ХВОРА МАМА
У Хлопчика занедужала Мама. Зажурився синок. Думає, чим би потішити Маму? Прийшов він до неї, сів біля постелі й каже:
— Мамо, хочеш, я намалюю тобі сад? Тобі полегшає. Ти думатимеш, що гуляєш у справжньому саду.
— Добре, синку, намалюй мені сад.
Узяв Хлопчик великий аркуш паперу, намалював вишню з червоними ягодами, яблуню з рожевими яблуками. Намалював і вулик, і бджоли, і небо синє-синє.
Став малювати сонечко, та ніяк воно в нього не виходить.
— Мамо, навіщо малювати сонечко, — сказав Хлопчик. — Ось я відчиню вікно, дивись, яке воно сьогодні радісне.
Відчинив Хлопчик вікно, і Мама побачила радісне сонечко. Побачила й усміхнулась.
* * *
ХОЧУ Й НА ТАТА БУТИ СХОЖА...
Софійці три роки. Вона дуже схожа на маму. Усе в неї таке, як у мами: сині очі, чорні брови, біла коса, рівний маленький носик, рожеві губи, довгі вії.
Навіть маленька чорна цяточка під лівим вухом така ж, як у мами. І всміхається вона так, як мама: примружить очі й зведе брови високо-високо, немов дивується з чогось. Хто прийде до Степана Петренка, всі кажуть:
— Ой і схожа донечка на маму...
Дивується Софійка: чому це вона не схожа на тата? Запитала маму, а вона сміється й каже:
— Ось підростеш трошки — і на тата будеш схожа. Та Софійці не хочеться чекати.
Коли тато повертається з роботи, він переодягається, вмивається й сідає за стіл. Мати й доня ждуть його, разом вечеряють.
Ось і зараз тато щойно повернувся. Переодягся. Умивається на подвір’ї біля колодязя. Софійка підходить до умивальника й собі вмивається.
— Чому це ти вмиваєшся, доню? — дивується мама.
— Хочу й на тата бути схожа...
* * *
ХТО РОЗУМНІШИЙ?
Засперечалися Бик, Цап та Баран, хто найрозумніший.
Кожен каже:
— Я розумніший за всіх.
Нікому не хочеться бути дурнішим за інших. От вони й вирішили піти до Осла, щоб той їх розсудив.
— Осле, скажи, будь ласка, хто з нас найрозумніший? - питають.
А Осел їм загадку:
— Нехай кожен із вас скаже, чого росте трава. Хто скаже розумніше за інших, той найрозумніший.
Бик і каже:
— Трава росте тому, що дощик іде.
Цап каже:
— Трава росте тому, що сонечко гріє.
А Баран мовчить. День мовчить, два, тиждень. Мовчить рік, два, три. І Осел вирішив, що Баран найрозумніший.
Раз він мовчить, значить, щось знає. А Бик і Цап, хоч і сказали, але ж вони могли й помилитися.
* * *
ХУСТИНА ДЛЯ БАБУСІ МАРІЇ
Сорок років була в школі прибиральниця бабуся Марія. Знала усіх учнів, усіх батьків. Батьки ж на очах її зростали: колись до школи маленькими прийшли, а тепер скоро й онуків сюди приведуть.
Зійшлись на великій перерві школярі на збори. Директор і каже:
— Давайте подумаємо, які подарунки приготує кожен клас бабусі Марії. Та ушануємо її в суботу.
Розійшлися по класах. Міркують. Радяться.
П’ятикласники сперечаються: одні пропонують подарувати альбом із малюнками, другі — книгу, треті — маленький будильник.
— Батько мій казав, — озвався Максим, — коли він учився, один першокласник поранив склянкою ногу. З рани йшла кров. Бабуся Марія, тоді ще дівчинка Марія, зняла з голови білу хустину й перев’язала рану. Вся хустина була червона.
— Купимо бабусі Марії шовкову хустину.
Зібрали п’ятикласники металевого брухту, здали, одержали грошенят. Пішли до магазину, а хустин і немає. Поїхали до міста, але й там не знайшли. Купили білого шовку.
Дівчатка вишили на тому шовку блакитні проліски.
Коли бабусі Марії підносили хустину, вона подивилася в очі Максима й сказала:
— Це ж твоєму батькові я ногу перев’язувала... Такий самий був, як ти...
* * *
ЦАП І ЗАЙЧИК
Прив’язали Цапа на бережку мотузкою до кілка. Пасеться Цап, травицю скубе, а поруч капуста — головки великі, соковиті.
Та мотузка куца. Аж біжить Зайчик. Цап і питає:
— Куди ти, Зайчику?
— Капустки поїсти біжу.
— А я не можу дивитись на капусту. Противна вона мені... — каже Цап і кривиться.
Зайчик ласує собі капустною, а Цап усе бурчить та бучить:
— І як її зайці й кролики їдять — оту капусту. Я ніколи б її не їв.
* * *
ЦЕ Ж СОНЦЕ!
Це було ясного літнього дня. Учитель вів маленьких дітей до лісу.
Ліс був великий і мовчазний. Дерева стрункі й високі, мов свічки велетенські. Густе листя заступало сонце. У лісі стояли сутінки.
Діти йшли і йшли. Здавалося, кінця-краю не буде лісові. Над головами щось тихо шуміло.
— Що воно шумить? — запитали діти.
— То гомонять верховіття дерев, — відповів учитель. — Вони радіють, що бачать сонце.
Коли це діти спинились. На темному стовбурі столітнього дуба вони побачили щось світле, блискуче.
— Що це таке? — з подивом запитали діти.
— Це ж сонце! — сказав учитель. — Гляньте із цього місця — бачите, яке воно ясне?
Діти одне по одному ставали біля столітнього дуба й милувалися сонцем.
* * *
ЦІКАВА СОРОКА
На високому дубі сидить Сорока-білобока. Не така, як інші. Куцохвоста. Хтось висмикнув у неї пір’я з хвоста.
А все через цікавість.
Сороки дуже цікаві. Усе їм хочеться знати й про все розпатякати лісовим птахам.
Побачила раз Сорока-білобока, як маленька Білочка скочила в дупло.
«А що там у дуплі?— думає Сорока. — А як там поживає Білочка? Що вона там робить?»
Скік-скік! — І от уже Сорока-білобока біля дупла. Боязко влізати, але ж цікавість бере гору.
Полізла Сорока в дупло. Темно там, тільки чути якийсь писк. Коли це хтось як смикне за хвіст. Заболіло.
Закричала Сорока й вилетіла із дупла. Сидить на дереві, плаче. Оглянулась — немає хвоста.
Ось до чого призвела цікавість. Тепер Сорока-білобока стала Сорока-куцохвоста.
* * *
ЧЕРЕЗ ШІСТДЕСЯТ РОКІВ
Під гіллястою липою сидів Старий Учитель, записував до школи дітей. На зеленій галявинці було тихо. Новачки ніяковіли, чувся стриманий шепіт батьків.
До вчителя підійшов сивий дідусь. Учитель пильно подивився на дідуся, примружився й знову глянув йому в вічі. Він узнав свого першого учня. Шістдесят років тому під цією ж липою він записував його до школи.
— Остапе, це ти? — стиха питає Старий Учитель.
— Я, вчителю... Привів онука... малого Остапа. Старий Учитель і його перший учень обнялися й поцілувалися. Остап зітхнув і тихо мовить:
— Роки йдуть, учителю.
Старий Учитель заплакав. Задумливий, схвильований, з тремтячими сльозинками в очах, він довго сидів мовчки, дивився на маленького Остапка.
Над гіллястою липою синіло літнє небо, а в квітках хмелю гули бджоли, на далекому обрії тремтів синій ліс — які шістдесят років тому.
— А тепер, мої любі учні, — промовив Старий Учитель рівним, тільки трохи схвильованим голосом, — хто ж мені скаже, для чого людині треба вчитися?
Перший підняв руку дідусь Остап. Підняв і зніяковів...
* * *
ЧОГО Ж ВИ, ТАТУ, МОВЧИТЕ?
У неділю Яшко повертався з татом із сусіднього села. Вони ходили до бабусі. Ішли через ліс.
Стояв ясний весняний день. Спеки ще не було, а сонечко вже припікало. Під тінистими деревами було прохолодно. Тато й каже:
— Спочиньмо трохи.
Посідали на траві. Коли це чують: десь недалеко цюкає сокира.
— Хтось рубає дерево, — каже тривожно тато. — Хіба ж можна? У цьому ж лісі рубати дерева заборонено. Ходімо, Яшку, скоріше, впіймаємо злодія.
Устали швиденько й пішли туди, звідки долинали звуки. Ось уже й людей видно. Біля стрункого дубка двоє. Один рубає, другий відпочиває.
Яшко бачить, що батько все більше хвилюється.
— Так можна й ліс винищити, — обурюється він.
Та коли підійшли так, що злодіїв уже можна впізнати, батько враз похнюпився й знітився. Йому стало немовби соромно. Він сховався за кущами і Яшка за собою потяг.
— Дядько Микола рубає... — зітхнув батько. — Ходімо, Яшку, додому.
Тихо, щоб не помітили, батько вийшов з лісу й повів за собою сина.
Яшко не міг збагнути, чому батькове обурення швидко розвіялось.
— Тату, то ж злодії!
Батько мовчав.
— Чого ж ви, тату, мовчите?
* * *
ЧОГО МАТИ БІГЛА З ПОЛЯ
Мати йшла на роботу в поле. Дома залишалося двоє діток. Мати й наказує Катерині:
— Дивись, Катю, за маленькою Танею. Щоб на дорогу не виходила, бо машини їздять. Щоб до колодязя не підходила.
Працювала мати півдня в полі, а на душі якось неспокійно. І враз пригадала вона, ніби, поспішаючи на роботу, залишила голку на столі. Ой, горе, що ж це буде, як Таня побачить голку! Вона ж має звичку до рота нести все, що потрапить у руки.
Покинула мати роботу, біжить додому.
Дивляться люди, як мати біжить, і питають:
— Чого це ви біжите? Село горить, чи що?
— Ой, ще страшніше, — відповідає мати. Прибігає додому. Таня ляльками на підлозі грається, а серед столу на скатертині маленька-маленька голка лежить.
Ніхто не міг помітити тієї голки. І мати не побачила б, якби не материнське серце.
* * *
ЧОГО ТЕПЕР МАМА ПЛАЧЕ?
У дівчинки Олесі є старший брат Микола. Він працює трактористом.
Прийшов час Миколі в армію.
Проводжаючи сина, мати заплакала. Олеся розуміла, чому плаче мама.
Два роки служитиме Микола. Два роки не бачитиме його мама. От вона й плаче. І Олеся заплакала...
Минуло два роки. Прийшла звістка: повертається Микола з армії.
Поїхали мама з Олесею на станцію зустрічати Миколу.
Вийшов Микола з вагона, усміхається. А мати підбігла до нього, обняла й заплакала.
А Олеся не розуміє: чого мама тепер плаче?
* * *
ЧОГО ЯБЛУКА СТАЛИ КИСЛІ?
Мишкові й Дмитрикові захотілося чужих яблук. Гарячого липневого дня близнята перелізли тихенько через тин сусідського саду. Вилізли на гіллясту яблуню та й їдять. Яблука ще не доспіли, але хлопчикам здалися такими солодкими, що вони аж очі позаплющували од задоволення.
Коли це в сад непомітно прийшов сусід — садівник. Побачив Мишка й Дмитрика та й каже:
— А чого це ви ховаєтесь на яблуні? Злазьте, нарвіть яблук, скільки вам хочеться, сідайте і їжте собі на здоров’я.
Хлопчики до того були приголомшені словами садівника, що навіть не встигли подумати, щоб утекти. Зашарілися од сорому, позлазили з яблуні. Привіталися з садівником, нарвали яблук, посідали на траві та й їдять.
Але яблука стали кислі. До того кислі, що хлопчики аж очі позаплющували від оскоми.
За матеріалами:
- "Стежинка людяності": В.О.Сухомлинський. Оповідання та казки. Творча група вихователів ДНЗ м.Полтава, 2009 р., 61 с.
- Посібник "Твори Василя Сухомлинського". Укладачі: Белінська В.О., Карпенко М.С., Парамонова І.К., Левадовська Р.Г. Донецька обласна бібліотека для дітей ім. С.М. Кірова, 2012 р., 148 с.
Більше творів для дітей від Василя Сухомлинського на нашому сайті:
