Степан Олійник, гумористичні вірші для дітей

НАШІ  МАМИ

Пам’ятаймо,  милі  діти, 
Пам’ятаймо  завжди  з  вами,
Що  для  нас  у  всьому  світі 
Найдорожчі  —  наші  мами!

Нам  —  маленьким  і  дорослим  — 
Все  дають  вони  з  любов’ю:
Ніжне  серце,  світлий  розум,
Сили  нашому  здоров’ю.

Ми  в  житті  усі  сказали 
Своє  перше  слово  —  ма-ма! 
Скільки  б  ми  не  підростали,
А  любов  у  них  та  ж  сама.

Як  ставали  ми  на  ноги,
Перший  крок  наш  був  —  до  мами! 
Радість  маєм  чи  тривогу  —
Серце  мами  завжди  з  нами.

Де  сини  її  та  дочки  —
Завжди  там  вона  думками. 
Пишем  в  класі  ми  на  дошці 
Наше  перше  слово  —  мама!

Найдорожчі  мамі  діти,
Дітям  мама  їх  —  так  само.
Треба  вчитись  і  робити 
Так,  щоб  радувати  маму!

Пам’ятайте,  діти,  всюди 
Вірну  мамину  науку.
У  ясне  життя  і  в  люди 
Мама  вас  веде  за  руку!

А  як  вивчитесь  з  літами,
Вдячні  мамі  за  турботу,
І  поїдете  від  мами 
В інший  край  десь  на  роботу,—

Хай  усі  запам’ятають:
І  листи,  і  телеграми 
Шліть  туди,  де  їх  чекають, 
Виглядають  ваші  мами!
(1953)

ЛЕДАР-БРЕХУНЕЦЬ
 
Просить  матуся  Миколу: 
«Синку,  внеси  мені  дров!..» 
Ледар  скрививсь  і  про  школу 
Мамі  нагадує  знов:
«В  мене  уроків  багато:
Сила  задач  і  письма...»
З  п’ятого  поверху  мати 
Йде  до  сарая  сама.
Дров  узяла  вона  в’язку,
Йде,  спочива  що  не  крок: 
Робить  синочкові  ласку,
Хай  тільки  вчиться  синок.
Вийшла,  звалила  додолу 
В’язку  важкеньку  сама.
Зве  на  хвилинку  Миколу  — 
Дома  ж  Миколи  нема!
Раз  погукала  і  вдруге.
Де  він?..  І  стала  на  мить: 
«Певно,  подався  до  друга. 
Разом  задачі  робить!..»
Зовсім  не  так!  Бо  Микола 
Вже  верховодив  у  грі  —
Бив  з  хлопчаками  футбола 
В  третім,  сусіднім,  дворі.
Вже  як  стемніло,  з’явився, 
«їсти  давайте  мені!
Сильно  я,—  каже,—  стомився, 
Дуже  задачі  трудні!»
Ранок.  Іде  він  у  школу.
Й  жде...  випадкових  «удач»! 
Вчитель  питає  Миколу:
«Чом  не  зробив  ти  задач?»
«Чом  не  зробив?  —  я  питаю...» 
Встав  брехунець,  пробасив:
«Я  не  зробив,  бо  з  сарая 
Дрова  для  мами  носив...»
Діти!  Чекає  Миколу 
Дуже  поганий  кінець.
Тож  не  робіть  ви  ніколи 
Так,  як  оцей  брехунець!
(1955)

*****

ВОВИНА  ХВОРОБА

Вова  малий  наче  справді  поблід. 
Мама  питає  в  тривозі:
—  Може,  болить  голова  чи  живіт? 
Може,  де  впав  на  дорозі?

Син  покрутив  головою,  що  ні,
Мовчки  стоїть  і  ні  слова.
—  Чом  ти  не  кажеш  нічого  мені?
Що  це?
Що  сталося,  Вово?

Глянула  й  ледве  не  кинеться  в  плач:
—  Ясно!  Потрібна  примочка!  — 
Сильно  розпухла,  надута,  як  м’яч, 
Ліва  щока  у  синочка!

Гуля  така  —  аж  обличчя  криве! 
Звідки  ця  напасть,  від  чого?..
Добре,  що  лікар  в  сусідстві  живе. 
Мама  швиденько  —  до  нього!

Вова  ще  дужче  від  сорому  зблід. 
(Винен  —  а  мамі  турбота!)
Входить  і  каже 
Той  лікар-сусід:

—  Ну,  роззявляй  свого  рота!
 Вова  скрививсь  і...  за  шафу  шмигнув!
—  Я  не  розкрию,—  бурмоче.

Витягли  Вову...  Він  губи  надув  —
Рота  роззявить  не  хоче.
Довго  пручавсь!..  Та  скорився-таки! 
Лікар  націлив  пінцети 
Й  витяг  у  Вови  із-за  щоки 
Дві  здоровенних  котлети.

Ті,  що  він  зранку  лінивсь  проковтнуть 
(Так  і  в  дворі  ото  грався!),
Ті,  які  досі  вже...  скисли,  мабуть!
Лікар
Стояв  і  сміявся!

Сором  за  сина  матусю  узяв:
—  Ах  ти,  ледащо  уперте!..
—  Так,  чого  доброго,—  лікар  сказав,— 
Можна  й  від  голоду  вмерти!
(1955)

******

ПРО  ІРИНКУ
 
 I
 
Пожувала  трішки  гуску  — 
Смокче  пальці...  на  закуску.
Дай  сметани  їй  у  склянці  —
В  Іри  й  вушка  у  сметанці.
Чай  не  в  рот,  не  по  ковточку  — 
Поза  шию,  під  сорочку.

 II

Повечеря,  вмостим  спати,— 
«Хочу  з  бабою  лежати!»
Шурхне  баба  в  ліжко  слідом  — 
Іра  в  сльози:  «Хочу  з  дідом!»
Дід  приляже,  «цить»  шепоче  — 
Плаче  знов:  до  баби  хоче!
Лиш  як  спить,  стиха  квартира. 
Отака-то  наша  Іра!

 III

Захотілося  Іринці 
Шить  на  бабиній  машинці 
(Баба  в  спальні  вже  лежить, 
Не  почує,  можна  шить!).
Дотяглась  вона  до  столу 
І  ввіткнула  плаття  полу 
Під  пластинку-«башмачок». 
Притаїлась  —  і  мовчок.

Ще  послухала  й  крутнула 
(Так,  щоб  баба  не  почула!),
Хоче  злазити  мала,
А  її  —  трима  пола;
Встряло  плаття  у  машинку,
Не  пуска  малу  Іринку.
Ні  сюди,  ані  туди.
Хоч  з  машинкою  ходи!

Баба  кличе:  —  Де  ти,  Ірко?  —
А  Іринка  плаче  гірко:
—  Я  пришилась  до  машинки!..— 
Ну  й  сміялись  ми  з  Іринки!
(1959)

*****

У  БАБУСИНІМ  БУФЕТІ

У  бабусинім  буфеті 
І  варення  є,  і  мед... 
Умостившись  на  паркеті,
Іра  зиркнула  в  буфет.

Десь  на  кухні  баба  Женя, 
Тут  якраз  її  нема.
І  припала  до  варення 
Тиха  Іра  крадькома.

Набере  його  у  жменю 
І  —  швиденько,  спідтишка  — 
Заховає  у  кишеню 
Голубого  фартушка!

Чи  не  йде  бабуся  Женя, 
Погляда  через  плече...
А  варення  із  кишені 
В  черевички  вже  тече.

Баба  глип  через  дверцята!
І  аж  кинулась  вперед:
—  Що  це  тут  за  поросята 
Поналазили  в  буфет!?

—  Я  залізла  недалечко,— 
Фартушок  Іринка  мне,—
А  та  банка,  що  з  краєчку, 
Заваренила  мене...
(1964)

*****

ДВА  КРОКИ

Внучці  Оксанці
Раділи  ми  зранку 
Разом  з  усіма:

Два  кроки  Оксанка 
Зробила  самаї
Зіп’явшись  на  ніжки, 
Свій  шлях  почала:

Від  столу  до  ліжка 
Півметра  пройшла!
Поки  що  —  два  кроки 
Тієї  ходи...

Крокуй  же  крізь  роки! 
Щасливою  йди!
Кріпи  свої  сили,
Оксанко  мала,

Щоб  рівно,  красиво 
Й  далеко  пішла!
(1974)