Марина Павленко, "Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині" - читати та завантажити усі казочки зі збірки

Марина Павленко

ПІВТОРА БАЖАННЯ

Казки з Ялосоветиної скрині

 

Ця книжечка - про бабусю Ялосовету, яка збирала казочки. Ох, і назбирала вона їх за своє життя! Серед них і недбала і необережна, неймовірна і забудькувата, вередлива, ще й ощадлива. Жили вони у неї в скрині, та якось Казка-Мандрівниця не повернулась… Про пригоди Казки та її сестер розповість дотепна і повчальна книжечка Марини Павленко.

 

 

 

Завантажити текст усіх казок книги Марини Павленко "Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині" (txt.zip)

 

Зміст книги Марини Павленко "Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині":

Мандрівниця мимоволі (Казка про Казку)

Хатка для Нехайка (Н е д б а л а казка, перемотана Ялосоветою з уст однієї дуже охайної дівчини)

Баба Віхола (Н е о б е р е ж н а казка, перемотана Ялосоветою від двох грибників — братика й сестрички)

Перевізник Микита (Н е й м о в і р н а казка, перемотана Ялосоветою з уст одного подорожнього)

Лілея (З а б у д ь к у в а т а казка, перемотана Ялосоветою з уст... як його... ну, якогось діда!) 

Мельниківна (В е р е д л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст старої ковалихи)

Півтора бажання (О щ а д л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст чудернацької на вигляд перекупки)

Як Реготушка врешті зажурилася (С м і х о т л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст веселоокої бабусі)

Удова й два сини (Т е р п л я ч а казка, перемотана Ялосоветою з уст однієї доскоцької тітоньки)

Хлопець, який нарешті переміг свій страх (П о л о х л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст далекого нащадка старовинного княжого роду)

Золота шабля (М о т о р о ш н а казка, перемотана Ялосоветою з язиків полум’я, що гоготіло в печі на кухні)

Мандрівниця повертається.

 

* * *

 

Марина Павленко

МАНДРІВНИЦЯ МИМОВОЛІ

(Казка про Казку)

Стара Ялосовета жила на околиці села. Жила самотиною, але майже щодня хтось та навідувався до її хати. Якийсь подорожній приб’ється, дітлахи з лісу приблудяться. Кожного бабуся пригріє, нагодує, на дорогу виведе. Про себе — ні слова, зате в гостей геть-чисто все випитає і до останнього словечка вислухає.
Ніби нічого й особливого. Одне тільки диво: як розкаже хто Ялосоветі щось прецікаве, так одразу навіки й забуде. 
Ага, ще одне в бабусі було: нікому не дозволяла навіть підходити до різьбленої скрині, що стояла в найдальшому кутку світлиці. Втім, була то не скриня, а ціла скринище — мало не до самого сволока діставала. А на скринищі — манюсінький замочок золотенький. Зайде, бувало, хто до світлиці:
— О, яка скриня у вас, бабусю!
— Не дивись на неї, дитинко, те порохно слова доброго не варте!..

Насправді ж була бабуся Володаркою Казок. Ото поки гості розказують їй усякі придибенції, вона буцім сидить і пряде. А це вона снує з почутого ниточку й намотує на веретено. Вночі ж, як подорожні поснуть, крадькома перемотує кращі оповідки на окремі срібні веретенця і — до скрині, під замок. Якщо оповідка така собі, то з веретена зніме ниточку — нате вам, забирайте своє назад.
І було вже в неї тих казок — сила-силенна. Час від часу яку-небудь відпускала провітритись. Дозволялося казці полетіти до котрогось дому, побути, поки дітям розкажуть її, а тоді — негайно повертатись. Казки в Ялосовети були всі на обліку, записані у величезну старовинну книгу, і в разі непослуху винуватиця вже ніколи не сміла скриню покинути.

Усе менше й менше ставало в тому краї казок. Попросить, бува, дитя, щоб мама казочку розказала, а та лише руками розводить: про те — не знає, про це — забулася. А про інше?... Хіба про інше казки бувають?..
Аж якось одна Казка ні другого, ні третього дня до Ялосовети не повернулася. Розгнівана бабуся тоді жодній не дозволила зі скрині й носа вистромити. Сиділа край віконця й чекала. 
Казка ж та полетіла в один гарний великий дім. До маленької, але теж дуже гарної дівчинки Олечки. І так уже дівча слухало свою Казку, так сміялось та плакало над кожним словом, що зворушена Казка не витримала й примостилася малій на руки. А що руки саме були в медкові, який Олечка тихцем зі слоїка діставала, то Казка до них і приклеїлась!
Увечері купали дівчинку до сну, і Казку змило у воду. Їй би зірватися, полетіти, але де там! Так у воді намокла, що ледь виповзла з ванночки. Впала додолу, ворухнула крильцями — не злетить. А тут Служниця з мітелочкою — шур-шур! І заштовхала Казку під якісь двері. Казка насилу перелізла через поріг, так-сяк вибралася на якесь ліжко, зашилася під шовкову подушку, золотом гаптовану, й довго ще дриґоніла, поки, зігрівшись, не задрімала.
Звідки було відати Казці, що примостилася вона під подушкою Олиного татка — чоловіка суворого й небалакучого? Він зростав у часи, коли вже було обмаль казок, не чув їх ніколи й не бачив, тож виріс похмурим та сердитим. А що працював ще великим начальником, то дуже чванився і задавався.
Тієї ж ночі снилася йому Казка, і він усміхався крізь сон. Уставши вранці, усміхнувся Олиній мамі. Поцілував сонну донечку, не вилаяв Служницю і навіть похвалив сніданок! Був того дня й на службі добрим, уважним, чемним — аж поперелякував усіх: чи не захворів часом?
Не те було Казці. От вона захворіла справді! Вранці все її тільце боліло, горлечко захрипло, ще й кашель узявся. Далася взнаки вчорашня купіль! Почувалася Казка такою немічною, що й думати не могла про повернення до господині. Совість її гризла, адже чудово знала, як через неї страждають зараз її сестрички!
Де не взялася Служниця, почала витріпувати й провітрювати постелю. Коли вибивала надворі подушки, змучена Казка непомітно випала в траву.
Сонце висіло вже високо й добряче припікало. Над Казкою бриніли бджоли й здивовано перемовлялися:
— Це дз-з-з-віночок?..
— Не схож-ж-же...
— Мож-же, гвоз-з-здика?..
— Чи нез-з-забудка?
— Я Казка, — видихнула мимовільна мандрівниця й відчула, що на свіжому повітрі та сонечку їй значно полегшало.
— Каз-з-зка! Каз-з-зка! — бджілки зроду не бачили такої чудернацької квітки (в тому краї бджоли теж про казки не чули) й полетіли сповістити про неї всьому вуликові. Надивилися на незнайомку, надивувалися, але, найголовніше, зібрали того дня меду стільки, наче за три дні відразу!  
Казка вже могла трохи літати і навіть закропилася квітковим нектаром. Тут вийшла гуляти з нянею маленька Олечка, і Казка легко спурхнула їй на плече.
Олечка й няня дуже розвеселилися. Вони бігали, стрибали і хоч би тобі одну квіточку зірвали! А коли дівчинку покликали на вечерю, Казка на прощання поцілувала її в щічку (йти до рук уже не зважувалась!) і довго дивилась малій услід.
— Леле, яка ж я недобра! Вже вечоріє, і я знов не доберуся додому! — спохопилася Казка. — Нещасні мої сестрички! Усе зло Ялосовета на них вимістить!

Справді, її сестрицям було несолодко. Розлючена до нестями, Ялосовета надягла свої кришталеві окуляри, що їх теж нікому не показувала, і робила казкам перекличку за своєю книгою. Спересердя навіть не відмикала віка, тож бідолашки аж задихалися в темряві й тісноті.
— Оце вам наука, неслухняні! — приказувала стара.
Хіба ж казки були неслухняними? Та на бабині погрози вони тільки сумно зітхали.

Тимчасом Казка-Мандрівниця мусила заночувати в садку. Вікна будинку випромінювали світло й музику: певне, там влаштовували бал, який буває лише в найкращих казках!
У бджолиних вуликах та в мурашниках теж засвітилось: усі лаштувалися до сну. Казка постукала до якихось дверцят, щоб попроситися переночувати. Їй відчинила чорна лискуча Жужелиця. Вона радо запропонувала, крім ліжечка, ще й каву, на місячному сяйві настояну. Звідки могла знати Казка, що нічні комахи п’ють каву, щоб тоді міцно спати весь день? Звідки знати було й Жужелиці, чим обернеться її щире частування?
Прокинулась Казка лише наступного вечора.
— Горе ж мені, горечко! — заголосила вона, тільки-но розплющила оченята. — Нещасна моя голівонька, сердешні мої сестрички!.. 
Добра Жужелиця вже ладна була знову напоїти заплакану гостю своєю улюбленою кавою, аж тут у дверцята постукали.

Тієї ж таки миті постукали й до Ялосовети: це просився на нічліг якийсь запізнілий подорожній. Але (такого ще не траплялося!): Ялосовета — не впустила. Скільки цікавих історій пропало ні за що ні про що!
Стара надумала заново перелічити казки й на кожну чорною ниткою нашити номер.
— О, ви в мене, голуб’ята, політаєте! Ох, і політаєте! Як пір’я  з дірявої подушки! — погрожувала.     
Безборонні казки гірко-гірко схлипували.

А до Жужелиці добивався кум Павук. Був зголоднілий, тому сподівався од кумасі якогось почастунку. Тут він примітив м’якеньку і, певне ж, смачнющу Казку. Поки господиня лагодила вечерю, він устиг запакувати Казку собі в павутину — завтра поснідає. Жужелиця, хоч і була з добрим серцем, та мала, на жаль, небагато розуму. Вже якщо Павук їй казав, що “так треба”, то, значить, справді треба!
Отож потягнув Павук обсновану Казку до своєї домівки. Тягнув до самого ранку, бо упиралась вона з усіх сил. І добре, що вже світало й біля будинку почалося перше ранкове прибирання! Двірникова мітла, як позавчора — мітелка Служниці, порозмітала Павука і його жертву да-а-алеко в різні боки! Ледве звільнилася Казка від липких павучих тенет. А щоб не потрапити ще в якусь халепу, мерщій знялась і полетіла, нарешті, до старої Ялосовети. Чесно кажучи, вона охочіше лишилась би з маленькою Олечкою, але ж сестрички...
— З’явилася, приблудо! — не знала стара, сваритися чи радіти. — Ану — до скрині!
Та тільки віко розчинилось, як із темряви та мороку роєм вирвались усі інші казки! Надто вже настраждались у ці дні, щоб і досі мовчки терпіти свою неволю.
Марно бігала й підстрибувала Ялосовета, намагаючись половити своїх полонянок! Над нею блискотіли й дзвеніли срібні веретенця казок, дружно вилітаючи в розчинене вікно.
Жодної казки не зосталось у старої! Не треба, видно, казкам володарів! Не треба скрині! Хай живе воля!

Можливо, бабуся колись назбирає нових, недосвідчених, казок, але ці до неї більше нізащо не повернуться. Вони літатимуть по світу й тішитимуть людей.
    

    
* * *

 

 

ХАТКА ДЛЯ НЕХАЙКА

(Н е д б а л а   казка, перемотана Ялосоветою з уст однієї дуже охайної дівчини)

Софійка вже величенька, і мама навіть доручає їй прибирати в хаті. “Дякувати Богові, діждала помочі”, — радіє. Спочатку підсобляла доні, повчала, показувала, а далі прибирання вже цілком на Софійку полишила. Бо самій таки ніколи: то біля печі, то на городі, то на фермі. 
Дівчинка ніби й старається, та надовго її не стає. Там ганчіркою шурнула, тут віником змахнула — вже наче й зморилась, і чи то ноги тремтять, чи то голова поболює... Сяк-так зі стелі павутину зняла, а до кутків руки не доходять. Як-небудь замете сміття під припічок, а винести вже й не винесе — така стомлена. Ото ще дещо на совок збере, а решту — в куточок, під шафу кухонну: хто там додивиться? Відітхне полегшено: от і прибрала! І втома десь ділася: гайда на вулицю!
Мама й справді по закапелках не нюшить. Знай, нахвалює доньку, що помічниця росте.
А Софійка — рада.
Так вона й привчилася: віником шур-шур — та в куточок під шафу! Шур-шур — та в куточок! Нехай собі — ніхто ж не помітить!..
Якогось разу теж отак домела. Раптом із-під шафи — неначе горошинка викотилась. Софійка хотіла і її підмести, але горошинка швиденько сама назад під шафу поторохтіла. Смішно так торохтить — наче співає хто! Прислухалася — таки поспівує:
Перинка з павутинок!
Перинка з павутинок!
“Цур тобі, пек! — думає. — Що тільки не приверзеться, як переробишся!” Та й побігла відпочивати. 
Минає день-другий. Знову: не встигла домести до порога, як із-під шафи горошинка випорскує. Та де там горошинка — з горішок завбільшки! Тільки націлилась віничком, а горішок сам назад покотився!
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок!
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок! —
почулося дівчинці.
— Ой, це я знову переморилась, бо знову привиджується! Зроблю-но перерву!
Кілька днів Софійка й за холодну воду не бралася: відпочивала. Мамі — не до прибирання: крутиться в роботі, як білка в колесі.
Нарешті дівчинка знов узялася порядкувати. Справненько позамітала, підлогу помила. Ну, звичайно, кутків не чіпала: нехай, іншим разом колись! І сміттячко: щось на совок, а щось — як і завше.
Добралась уже до шафи, аж звідти викочується — завбільшки з яблуко! Ще й пританцьовує:
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок!
Під шафою оселя,
Живу собі веселий!
І вже добре видно Софійці, що ніяке то не яблуко, а маленький та кругленький чоловічок! Такий нечупара! Штанці аж лиснять, сорочина — як свята земля, рученята лепом обросли, під нігтиками — темніше ночі темної — чорно!
Уже мав під шафу шаснути, а Софійка — за барки:
— Ти хто?
— Як це хто? Нехайко! — веселенько блимнув оченятами.
— Що ти робиш у мене під шафою?
— Не в тебе, а в себе! У мене під шафою хата!
— Ти чого невмиваний? Хоч би нігті позрізував!
— Ет, нехай! — махнув рукою. — Мене все одно там ніхто не бачить!
— Де ти взявся на мою голову? — дивувалась дівчинка.
— Як це де? З порошинки! Ти що, не чула? Якщо порошинку довго не чіпати, якщо тримати її в сухому, ще й сміттячком зверху вкутати, з неї може вилупитися хлопчик-нехайко.
— Хлопчик? Нехайко? — роззявила рота Софійка. 
— І не один, — охоче хвалився замазура. — Я тобі таємницю відкрию: скоро матиму братиків!
— Бра-а-атиків?! — аж похолола дівчинка.
— Не рада? Але хто ж нас розвів, як не ти? Хто, як не ти, викохує нас по всіх закапелках? Тепер дивуєшся? Хрещена мати називається! — обурено пирхнув Нехайко і вмовк.
Софійка теж мовчала. Тільки мимоволі здмухнула з Нехайкового плеча соняшникову лушпайку.
— Нехай! — чоловічок підхопив лушпайку і назад примостив. — Це — для краси!
— А... що ти їси? — спитала дівчинка.
— Усе, що зі столу падає! Ти мені щодня кришечок від хліба намітаєш, картопельки шмат часом перепаде або качанчик від яблука. Але найпоживніші, звичайно, сміттячко й пилюка. В них — усі калорії, всі вітаміни! Лише три дні не прибрано, а я ого як підріс! Навіть розмовляти навчився! Скоро переселюсь у пилюку під ліжко: там більше місця.
Послухала Софійка, подивувалася. Що за нісенітниці верзе? Пилюку їсть! Ет, нехай балакає: це навіть цікаво!
Спробувала погратись із Нехайком — не сподобалося: лиш ворухнеться — пилюга з нього так і сиплеться! Нехай краще сидить під шафою і носа не вистромляє!
Наступного ранку дівчинка надумалася показати нехайкам, де раки зимують. Доріжки потріпала, подушки повибивала, під столом геть-чисто вимела. А під шафою... Ох, нащо його так надриватися! Нехай уже колись! До того ж, Нехайко все одно підманув: ніяких “братиків” і сліду немає!
Так-сяк домела до порога, на совок зібрала. Жменька лишилась. Ну, нехай, сьогодні ще під шафу. Востаннє...
Тут виглянув Нехайко. Чухає  свої заповстяні патли, шморгає носом та виводить безжурно:
Мій будинок на сухому,
славно жити мені в ньому!
Сміттячка вже повен дзбанок —
ох, який смачний сніданок!
— Тпрусь, паршивцю! — Софійка до нього.
Маю сміття й на обід —
проживу до сотні літ! —
уже з-під шафи дражнився малий чоловічок.
— Ет, нехай! — махнула рукою дівчинка й побігла до подружок.
Увечері мама старі капці шукала, заглянула під ліжко й дорікнула за недбальство.
— Нехай, мамо, я приберу! — заспокоює донька.
Справді, десь через тиждень узяла віника, домела до шафи, а з-під неї хтось молоденьким баском:
Сміттячком щодня вечеряю —
он яке у мене черево!
Ой, не виберуся з хати,
бо зробилась тіснувата!
Нехайко, виявляється, застряг. Висуває то голову, то ноги, а вилізти ніяк не вилізе!
Стривожившись, дівчинка щосили потягнула його за брудний комірець і таки вирятувала.
— Ух, спасибі! — смачно відпчихувався чоловічок, уже схожий на кавунчика. — Негайно ж переселяюсь під ліжко! Братику, перебирайся в мою оселю! — устромивши замурзані пальці до рота, свиснув комусь на верхню полицю.
На верхній полиці Софійка, треба сказати, ніколи не витирала: в сім’ї високих немає — хто заглядатиме?
Просто перед носом дівчинки впала звідти горошинка. Нехайко-молодший звалився.  
Перинка з павутинок!
Подушка з порошинок! —
пробував голосок малий.
— А я?!
— А я?!
— А я?! —
запискотіли раптом звідусіль десятки новонароджених нехайків.
Оце тобі на!
Софійка перелякано спостерігала, як із усіх запилючених, заснованих павутиною шпарин викочуються хлопчики-горошинки.
— Лелечко! Що ж я з вами всіма робитиму? — вхопилася за голову.
— А нічого не роби! Нехай усе так і лишається! — відповів за всіх Нехайко-найстарший.
Тільки тепер дійшло до Софійки, чого накоїла. Ще, гляди, її з мамою нехайки з хати виживуть!
Ні, це вже занадто!
Поки найстарший Нехайко (та де там Нехайко — цілий Нехайлисько!) переселявся під ліжко, здіймаючи хмару куряви, Софійка закачала рукава й до блиску вимила під шафою. Хотіла “сполоскати” й самого Нехайка (бо ж дивитися годі), але той розкричався, що може вмерти. Не відважилась дівчинка брати гріх на душу: нехай живе! Тільки потрусила трохи — надворі біля порога: зайву пилюгу стріпала.
А далі як бути?
Силоміць запхала опецька знову під шафу, змела туди його братиків,  кинула жмут павутиння — тіштеся!
Сама тимчасом у кожну щілину заглянула. Жодного закутка не минула.

Відтоді, що б не робила — завжди робила на совість і до кінця. Ніколи не дозволяла собі щось занехаяти, ніколи вже не казала: “Нехай!..”
Чистенько, свіженько в хаті. Мама доньку хвалить — не нахвалиться.
От лиш не відає ніхто, що має Софійка невеличку мороку. Щодня вимітає з-під шафи жменьку якогось наче пшінця. Прибере все — і “пшінце” назад загорне. А воно тихенько попискує:
Сміттячка не повен дзбанок —
ох, коли б уже сніданок!..
Софійка кришок зі столу кине, але тільки трохи — щоб не гладшали. Не дає нехайкам рости, “у формі” тримає. Найстарший Нехайко теж серед них. На “дієті” так спав із лиця, що від інших і не відрізняється.
Ось як.
Розвела колись нехайків, а тепер що? Куди виженеш? Кому вони потрібні?
Тепер гляди, Софійко...

 

* * *

 

БАБА ВІХОЛА

(Н е о б е р е ж н а   казка, перемотана Ялосоветою від двох грибників — братика й сестрички)

— У-у-у-у!!! — виє-завиває під вікнами невгамовна завірюха. — У-у-у-у!!! — голодним вовком петляє круг лісникової хати. Отак би й проковтнула її своєю білою пащекою!..
Страшно Катрусі й Миколці. Мама з татом ще зранку до міста поїхали. Звеліли дітям бути слухняними.
То Катруся слухняна: тихенько сидить, а молодший братик ніяк собі місця не нагріє.
— Бою-у-у-уся! — плаче. — Хочу до ма-а-ами!
Сестричка вже йому — і казочку, і пісеньку. Та, видно, казка все якась моторошна виходить, а пісенька — тужлива, бо Миколка ще дужче скнирить:
— Бою-у-у-уся!..
— Замовкни, — розсердилася сестра, — а то покличу зараз бабу Віхолу!
Ні, реве малий!
— Ах, не віриш? Ну, то ось глянь! — Катруся розчинила навстіж вікно просто надвір. — Заберіть його, бабо Віхоло!
Погукала, щоб тільки налякати вередуна. Коли це справді — влітає хуга до хати! Крутнулася, вхопила Миколку білими ручиськами й вилетіла геть. Нестямилась Катруся, а братика поруч уже немає, лиш ген іздалеку втішається баба Віхола: “У-у-у!..”
Та не мала часу боятися. Вступила мерщій у валянці, накинула хустину, шубку й за двері вибігла, услід за Віхолою метнулася:
— Бабусенько Віхоло, віддайте мого Миколку!..
— У-у-у-у!!! — регоче з усіх боків. І — снігом межи очі.
Бачить Катруся — нізащо лихої баби не здожене!
"А що, коли проти вітру піти? — міркує. — Адже баба Віхола неодмінно десь має хату і, покружлявши лісом, колись же мусить до свого дому вертатися. От я й перейму її".
Рушила дівчинка в протилежний бік. Вітер січе в обличчя, ноги у сніг провалюються, навкруги свище, виє, гоготить, з безпомічної дитини насміхається. Але братика треба шукати, нема як зупинятись!
Аж ось і вітер затих. Віхола, мабуть, додому прибилася. Легше стало. Радіти б, тільки ж тепер — куди?
Згадала Катруся татові слова, що ліс і сам дорогу розкаже, якщо пильненько до його знаків придивитися.
Найперший знак ліс подав: сліди Катрусині ще не зовсім завіяло. Швидко додому, назад, до рідної хати!.. Вертатися, поки видно!
Другий знак ліс подає: дуб високий, крислатий. Вилазь на нього, Катрусю, поки вовки ще далеко — до ранку пересидиш!..
І третій знак ліс подає: дерева, бурею повалені. Цією дорогою баба Віхола на роботу літає!
Брьохається дівчинка між тими деревами, через корчі перечіплюється. Але мусить брата шукати, як не догляділа, мусить його у Віхоли відібрати.
Вийшла на якусь невідому галявину. Ніколи ще тут не бувала! Посередині — мовби стіна з каламутного туману. Оце ж, мабуть, і є бабина хата!
Ледве Катруся до туману підступилась, як зворухнеться він, як завертиться-закрутиться!.. То Вихор був, слуга Віхолин! Оселю її стереже, кільцем обвивши, — нікого не пускає!..
Не дає дівчинці пройти — підняв її, повертів та й на сніг викинув.
— Не пр-р-ропущу до бр-р-ратика! — гарчить, мов пес.
Ходить Катруся туди-сюди. Марно в туманній стіні проходу шукає!
Коли це враз мов задзвеніли у вухах неньчині слова: "Як небезпека застане в лісі, — шукай порятунку або в неба, або в землі".
— Рятуй мене, земле, — прошепотіла Катруся і — в замет провалилася! А тоді гайда в снігу, якраз попід Вихором, шлях прогортати!..
Ось Катруся вже й у подвір’ї Віхолинім, а Вихор — за брамою, з боку на бік сіпається — од люті казиться!..
Хата вся, звичайно ж, із брил снігових мурована. Вгорі на крокві — білий ворон сидить, унизу на порозі — білий сніговий котище дрімає, а двері на сім крижаних замків замикано!..
Тільки блакитний вогник, що у віконці холодно блимає, снаги Катрусі додає: хтось є всередині! Миколка є! Неодмінно! І вона мусить його забрати. І забере.
Ворон зі стріхи на неї кинувся, от-от дзьобоне! Дівчинка до нього теплим словом озвалася — він мокрим снігом і розсипався!..
... А світло у віконці горить, віри додає!
Котяра зашипів на неї, зуби вишкірив. Дівчинка його погладила — він і розм’як!
Блиснули злісно замки: нізащо не відімкнеш! Уже Катруся й дубцем по них била — крижані скалки сиплються, а замкам хоч би що.
... А у віконці світло горить!
Спробувала дівчинка своїм теплим диханням замки розтопити. Хукала-хукала, долоньками відтирала — відвалився перший замок!
Зразу в руки аж зашпори позаходили, а потім до гарячого розпашілися, тож інші замки самі один за одним повідмикались...
Узялася за клямку. Ступила в господу.
— Чого розходився, Вихоре? — почула холодний старечий голос.
Ой, тут Миколка не сам! У кутку, спиною до Катрусі, біле бабище схилилося над колискою.
— Спи, мале, спи, дурне! — приказувала стара, не озираючись.
— Додо-о-ому, бабуню! — хлипає Миколка.
— Ех, ти, рево! Щастя свого не відаєш! Будеш мені чи за сина, чи за внучатко. Мій син, Сніговій, зовсім хати відцурався й на мене, стару, хазяйство покинув. А онуків — нема: не жениться, волоцюга.
— Додо-о-ому!..
— Ти ж будеш у мене в пухові спати, морозивом об’їдатися — ні в чому не відмовлятиму!
— Відпусті-і-іть! —не вгаває хлопчик. Не змінилась уперта Миколчина вдача!
— Віддайте мені, бабусю Віхоло, мого братика! — озвалась Катруся.
— О, де це ти взялась? Як тебе Вихор пустив? От уже сторож: хоч ноги витирай об нього. Я йому!..
— Бабусю, віддайте!
— Авжеж! То "Заберіть його", то "Віддайте"! Куди це годиться? Хіба гостинці назад відбираються?
Довго благала Катруся, поки бабище завагалася.
— Ну, гаразд. Поверну братика. Але спершу відслужи мені цілий рік! Не вправляюся в господі, стара вже, здоров’я не те! Помічницею будеш.
Нічого робити Катрусі, погодилась.
Уже добряче смеркало, як Віхола наказала Вихорові провести дітей до самого дому.
— Гляди ж, завтра по тебе навідаюсь! — гукнула навздогін.
Ледве малі в хаті відігрілись, як і батьки на поріг. Розказала Катруся їм усе, як було, та й стала в найми рихтуватися: з Віхолою жарти погані!
Журяться батьки, а потайки сподіваються: може, дітям примарилось? Може, вигадали все?..

...Ще й не світало, а вже хурделиця під вікнами:
— Виходь, Катре, на службу! — гукає.
День у день працювала Катруся в баби Віхоли: на крижаних шибках узори малювала. Стіни свіжим інеєм підбілювала, снігового кота вичісувала. В світлиці порала, їсти варила.
Хазяйка дарма що Віхола, а любила по-людському пообідати. Щоб і холодчик був, і полунички морожені, і киселик молочний, ванільним цукром присмачений, і...
Катруся завжди біля пічки тулилася. Та не холод і не робота найдужче смутили дівчинку — за ріднею скучила. Навідала б — але ж усі стежки наглухо заметені...
Десь під кінець зими стала Віхола хорувати. Частіше вдома лишалась. Біля віконця сяде, об кота снігового руки холодить та Сніговія-сина виглядає. Як він там, без матері? Весна ж на носі! Такої непевної пори краще вдома бути, ніж по світах віятись..
"Удома!" — тільки й зітхне Катруся нищечком.
А то, бува, почне Віхола що-небудь розпитувати наймичку. Так уже прихильно, так співчутливо. Наче не вона тримає чужу дитину під замками!

Засвистали перші шпаки, задзвеніли-захлюпотіли перші струмочки. Підсніжники полізли з-під торішнього листя.
Почала Віхола на лікування збиратися — на якийсь курорт за Полярним колом. Наморилася Катруся, поки їй речі поспаковувала. Напекла улюблених бабиних сніжків з капустою на дорогу, снігового кота в кошику примостила. Вихор снігових коней запрягає...
Раптом як обніме стара Катрусю, як почне плакати-примовляти — аж капіж із дерев посипався:
— Дитинко моя золота! Ти готова за мною і в мороз, і в воду! Як же мені з тобою розлучатися?..
— Що ви кажете, бабусю? Мені ще десять місяців служити у вас!
— Відслужила ти їх, донечко, ще як за братиком у вечірній ліс побігла! Таж я, хоч і крижане, а теж серце маю! І теж знаю, як то — не вдома, в самої син по світах метається! Досить уже злигоднів на твою голівку! Іди, квіточко, додому!..
Бачить Катруся, що кожна бабина сльозина — камінцями кришталевими застигає! Нанизала Віхола їх на срібну нитку, одягла дівчинці на шию:
— Носи це як подяку мою! Оберігатиме тебе від сердець холодних, від людей байдужих, від усякої напасті... Ну, бувай же! Он і стежечка, бачиш?
Подякувала Катруся, хутенько рушила. Та враз дивний гамір почула за спиною. Озирнулась — а то блудний Сніговій до рідної матінки припадає. Так обоє радіють — аж дерева хитаються!..
Щаслива дівчинка ще прудкіше побігла стежкою...
Чи треба розказувати, як зустріли свою Катрусю батьки й Миколка? Чи треба казати, як цінували відтоді одне одного брат і сестра? Миколка тепер у всьому слухається, не вередує, та й Катруся ніколи не скаже того, що зопалу на губу налізе. 
Ніхто нікому слова поперек не мовить.  Може, намисто бабине тому причиною? Катруся його шанує, то й поміч їй дає. 
Яке воно?
Ви колись бачили, як від бурульки прозорі сяючі крапельки відриваються? От якби їх зібрати й на нитку насилити — було б точнісінько таке саме.

 

* * *

 

ПЕРЕВІЗНИК МИКИТА

(Н е й м о в і р н а  казка, перемотана Ялосоветою з уст одного подорожнього)

Жив собі один перевізник, Микита. Жив сам, бо ніхто ні на вроду його кирпату, ні на вік його сивочубий, ні на хороми розвалені не спокушався. Жінки, до того ж, мали його за пустобреха та за нікудишнього хазяїна.
Покрівля на Микитовій хатинці перехнябилась, каламутні очі-віконця підсліпувато лупали і безперестанку жалібно деренчали на вітрах. В городчику буяли розкішні молочаї з будяками. А господиня-коза добросовісно їх об’їдала, щоб не затіняли господи.
Двері? Замість них теліпалося на одвірку злиняне ряденце. Якщо долинали зсередини співи або хропіння, — значить, хазяїн удома. Якщо ж за ряденцем тихо — можна й не калатати в діряву залізну кварточку: нікого немає.
Дуже Микита веселий був, усе жартував та виспівував. Хоч іноді від сміху того зі стелі тиньк обсипався. 
Та й чого журитися, коли все, що треба, в нього є? І гроші непогані заробляє на перевозі, і в людей у пошані. Бува, у свято порозкладає монети по своїх численних кишенях і кишеньках та й у місто. За ним дітлахи — юрбою:
— Дядьку Микито! Дядьку Микито!
— А звідкіль це ви, потерчата, мене знаєте? — буцім здивується.
Вони ж іще дужче до нього липнуть: “Знаємо та й годі!”
То він одстібне ту кишеню, що на коліні, і всім дітлахам по копійці видасть:
— Оце за те, що знаєте, як звуся.
Далі йде. Старців зустріне — по дві копійки подасть, із тієї вже кишені, що вище. Кобзаря угледить — ще більше вділить. А студентів надибає — то вже з нагрудної кишені по цілому гривенику виймає. Так він ото науку вшановував. 
Собі ж, на що лишиться, харчів у місті замовить, черевики в шевця полагодить.
Єдине, що в перевізника завжди справне й чим він завжди пишався, — човен. Цим охайним, доглянутим човном перевозив людей через широченну річку на той берег. Було там невеличке селище, і містком до нього обходити аж ген далеко. 
Щодня туди-сюди по кілька разів обертав. І все з піснею, жартами.
Та віднедавна придбав Микита клопіт на свою голову. З’явилась межи його пасажирів нестерпна молодиця. Їздила вона щодня на той берег — ніби до хворої тітки чи що. Була собі і не молода, і не стара, не худа й не товста, в міру гарна і в міру негарна, не те, щоб бідна, хоч і не багата. Але найгірше — вередлива дуже. Чи, може, замашок великопанських десь нахапалася? Бо пливти човном боялась і страшенно верещала при цьому.
Гойднеться злегенька човен — одразу й гепає непритомна, аж човен бортом воду зачерпує. Упала, то лежи собі лежнем, та ні: жалісливі пасажири хлюпають і бризкають на жінку, поки не отямиться. Молодиця розплющувала очі і, зиркнувши на блискучу гладінь, починала труситися, зойкати й примовляти.
Під вечір вона, звісно ж, чекала перевізника — вернутись додому. Людей зазвичай набивалося чималенько, то все не зважувалась плигнути в човен: ану ж перекинеться?..
Коли Микита востаннє припливав, то вже хоч-не-хоч сідала. А на воді починалось те саме. 
Спочатку перевізник жартував і сміявся. Та крапля камінь довбе, а щоденні примхи псували Микитову безтурботну вдачу. Все тихше звучала над хвилями його розгониста пісня, все рідше вибухав човен реготом од його дотепів. Тепер, вирушаючи в місто, чоловік нерідко помилявся і по гривеникові дітям давав, а студентам — по копійці.
Тітонька ж отієї верескливої панії, схоже, не думала ні вмирати, ні одужувати. Щодня, обвішана кошиками, стояла дбайлива небога в черзі до човна. Микитою аж пересмикувало, як іще здалеку помічав її палкий рум’янець та за модою пов’язану хустку. Вже й пасажири на неї скоса дивилися.
Звісно, мав колись урватися терпець у добродушного чоловіка. І Микита одного разу таки не витримав. Напередодні пішов до міста й чомусь довго шепотівся з тими ж дітлахами та студентами, ба, навіть з деякими жебраками.
А вранці, ніби нічого не сталось, узявся до роботи. Як і раніше, молодиця в черзі теж вистоювала. Як і завжди,  лякливо підступала до човна і з вереском відскакувала. 
Усмак повередувавши, подала вже свої кошики до човна, а скочити й собі — ще впиралась. Аж тут чоловік одчалив од берега. 
— Ой, мої речі! —заволала. — Ви поцупили мої речі! 
— Не журіться, пані! — гукнув перевізник. — Залишаю в заставу усе, що маю найдорожчого!
І пожбурив розгубленій жінці свого бувалого в бувальцях капелюха.
Що їй лишалося?.. Вхопила “заставу” й чекає повернення човна.
На тому березі Микита приховав кошики й вернувся за репетухою. Пливучи на той бік за речами, обурена жінка навіть ойкати й непритомніти забула — переживала, щоб не покрали нічого.
Зате Микита чогось веселився та виспівував, як не перед добром.
Коли галасливе товариство досягло протилежного берега, він спохопився:
— А чого це ви без кошиків, пані? Я ж був їх назад перевіз і на березі під вербою покинув. Хіба не помітили?
Нічого не вдієш, страшно чи не страшно, пані знов у човен моститься, не довіряє перевізникові: гляди, й тепер забуде. А капелюха тримає: потім розміняються.
— Ах, панійко, — винувато чухав потилицю Микита на своєму березі, — майно ваше на тому боці лишилося. Аж тепер нагадав: тільки-но зібрався його в човен заносити, як мені сонце в голову припекло. Поки згадував, де я капелюха позбувся, то пожитки ваші геть із пам’яті викинуло.
Отак вона з різними гуртами туди-сюди цілий день проїздила. Аж захрипла від лементу!
— Злодюго! Брехуняко! Дурисвіте! — кипіла, ще раз вирушаючи до протилежного берега.
— Я вам, пані, як свідчення своєї чесності під заставу дав капелюха, — чемно виправдовувався хитрун.
— За твого капелюха щербатої копійки ніхто не дасть, а мої кошики ста гривень варті!
— То ви ще й мого капелюха ображати? — розгнівався човняр. — Коли так, ноги вашої в моєму човні більше не буде. А манатки віддам аж тоді, як повірите, що й капелюх мій не менше ста гривень вартий!
Сказав та й поплив додому, зоставивши сердешну з капелюхом у руках на чужому березі чекати до вечора.
Поклала вона капелюха на траву, клене та хлипає. Коли це в капелюсі щось дзеленькнуло.
Леле! Якесь хлоп’я, пробігаючи, копійку в нього кинуло! Ото сором — ще й люди побачили! А тут юрба студентів (і де їх вирвало?) нагодилася. Поглянули співчутливо, кожен теж по копійці кинув!
Хотіла гроші вслід пожбурити й вилаяти, але передумала. Еге, до моста пішки й до ночі не дійде, а візника найняти за що? Та й перевізника треба дождатися, кошики відібрати й за кривду поквитатися!
Сидить молодиця, на сонці пряжиться. А поруч — дорога: хто не йде, той і кине монетку. Хто впізнає галасливу тітку, то і дві не пошкодує. А жебрак мимо шкандибав — гривеника пожертвував, ще й скибкою хліба пригостив. 
І всяк головою похитує:
— Таке молоде, здорове, а старцює!
Жіночка тільки голову вгинає та не знає, куди очі подіти.
Востаннє з’явився перевізник.
— Ну, то вартий капелюх ста гривень чи не вартий? — регоче.
— Не знущайся, телепню! — та й пхається в човен.
— Е ні, голубонько! — похитав головою Микита. І до людей: — Не пускайте цю горлопанку! Нехай містком добирається!
Люди й не пустили.
Довелось їй і заночувати на чужому березі: до тітки чомусь не пішла!
Тільки сонце блиснуло, знов у капелюсі милостиня дзенькає. Студенти (чи не ті, що й учора?) вже по дві копійки давали. Та й діти були щедрішими. Учорашній жебрак грошей хоч і не дав, зате півоселедчиком поділився.
Молодичка рибку згризла, кісточки обсмоктала, а гроші покрадьки перелічила.
Ні, далеко до сотні! То вже й не сподівалася перевозу — покірно ждала, доки наповниться капелюх.
Лиш після обіду не втерпіла:
— Забирай, ідіоте, свого капелюха разом з усім скарбом, тільки одвези мене додому, волоцюго!
— А сотню вже нашкребли? — Микита своєї. — Ще ні? Тоді даруйте, пані.
Пасажири, що вийшли з човна, спасибі їм, дещо кинули безталанній. Та й усі, проходячи берегом, не обминали. Хтось — пиріжка, хтось — грудочку кашки...
Третього дня, хоч до сотні все одно ще не дотягувало, побігла проситися на останню ходку:
— Будьте ласкаві, голубчику, одвезіть додому!..
— Дозбирайте, чого бракує, а я через через годину спеціально за вами припливу! — жартує чи насміхається перевізник.
Не обдурив — приїхав:
— Дозбирали?
— Ще... ще дві копієчки! — захлипала молодиця і бух на коліна:
— Прошу, благаю, змилуйтесь, не лишайте мене!
— Ну, так і буде. Але хоч писнете...
— Ні-ні, паночку! Швидше язика собі відкушу! Везіть!
Попливли.      
Десь посеред річки жінка чи то забула обіцянку, чи примарилося що (сутеніло вже), — зойкнула ненароком.
Микита ж чи то з несподіванки, чи то з необачності я-а-ак розвернеться! За бортом тільки її ноги майнули! А вайлуватий човняр ненавмисне ще й веслом її торохнув, рятуючи!
Насилу витяг молодицю — перепрошує. А та лиш зубами цокотить:
— Н-нічого-н-нічого, це мені після оселедчика водички схотілося.
А більше — ні пари з уст.

Гай-гай, скільки в річці води збігло відтоді. Що та як воно далі було — хто розкаже? Але всякому видно ще здалеку: на Микитовій хижі нова покрівля залізом поблискує. Віконниці синім помальовано, а шибки — мов дзеркало. Під ними чорнобривці пахтять. Коза й козенята з повітки мекечуть. Новим ряденцем (од мух) нові двері завішано, а на дверях нова кварта видзвонює. І чути зсередини вже не саме чоловіче хропіння та співи, а й жіночий голосочок сокоче.
Рідше і в місті бачать господаря, а дітей чи старців обдаровує — наче скрадаючись. Коли ж дає гривню якому студентові, скаже впівголоса:
— Знаю, як воно молодим у науці ведеться, в самого син — студент!
І — запишається.
Ще, розказують, у перевізника стало два човни. В одному, з піснями та жартами, людей перевозить він. А другим, меншечким, править його дружина. До неї в човен сідають лише найвідважніші та ще ті, хто любить страху наїстися. Дуже-бо відзіґорно править молодичка. Там такі повороти, такі викрутаси, що ой-ой-ой!..  Хтось, бува, аж вересне перелякано, але перевізниця й оком не змигне з-під своєї модно пов’язаної хустки! Тільки рум’янцем пашить!
Щедро платять їй за такі відчайдушні подорожі. Кидають гроші просто до старого капелюха, що на носі човна причеплений. 
Але борони вас Боже на воді спитатися в неї:
— А як ся має ваша тітонька?..
Бо... Ну… всяке може трапитись!..

 

* * *

 

ЛІЛЕЯ

(Забудькувата казка)

Казав я цю казку чи не казав? Не розказував? 
Хіба? Хай уже! Слухайте! А я думав... То що, іще раз казати?..

У тому давньому місті (шкода, не згадаю тепер, як називалося) мешкало багато вдатних майстрів. Серед них особливою вправністю виділявся один юнак. Він був, здається, гончарем. Ні, теслею! Чи, може, бондарем?

Отож таких тонких та вишуканих квітів, як на полотнах юної вишивальниці Олександри, не бачив я ніколи й ніде в цілому світі! Ще сонце тільки перші промені випустило, а вона біля віконця сидить, рожеві й жовтогарячі відтінки під ранкову зорю підбирає, росяну лілею на тлі вранішнього неба гаптує.

То про що ж це я?
Ага, заглянув якось такої пори в її віконце розчинене Олександр. Тобто ні, це вона Олександрою звалась, а його всі просто... просто різником, ой ні, борони, Боже! Наче... різьбярем звали. Майстром та й годі.
Зазирнув і, як у казках заведено, закохався. Як тут не закохаєшся, коли сидить перед ним на ослінчику юна Лілея!
Себто лілея - на полотні вишита, а на ослінчику - юна та гожа дівчина. За ним же, за Майстром, - небо ранкове рум'яне. Вишите, значить.
Ну, не вишите - справжнє небо.
І дівчині хлопець ув око впав.

На чому я спинився? На тому, що звінчалися вони.
Е ні, як же звінчалися, коли ще й не познайомились?
А нащо їм знайомитись? Ходив щоранку він до своєї кузні повз її віконце - от вони очима й стрічалися! Не питав нічого її - боявся.

Кого боявся? Хіба я не казав? Її мачухи боявся! Бо вона, мачуха, сиділа в цей час у горішньому вікні й геть чисто бачила все. Очищами лютими тільки зирк-зирк! Бувало, на сонце гляне - промінь-другий і відламається! Старий став я, а добре пам'ятаю: глянула колись та відьма на мене, то мені в крижах як заболіло! Як скрутило мене! Устав я, значить, ухопився за того зуба й ледве пошкандибав.
Що я хотів сказати? Ага! Майстер ішов якось попід вікно Олександрине... Та й простягнув їй до рук лілею, зі щирого золота сковану. Бо я вже згадував, хлопець був на все місто ювеліром. А вона йому - лілею, на полотні вишиту. Обмінялися, так би мовити, знаками уваги. А мачуха - зирк із балкона! Вірите, з тієї троянди... з тієї лілеї іскри й сипонули! Його, видать, спалити хотіла!
Згорів. Увесь дім згорів. Навіть Олександрине вікно (я казав, що було воно з ґратами?) згоріло дотла.
Олександра, звісно, врятувалася: Майстер ґрати виламав, тільки горіти почало, а дівчина вже сама в руки йому плигнула.
Мачуха? Вона чорним димом звилася вгору. Кажуть, довго ще висіла над містечком чорна хмара і дощів не пускала.
Чи, може, не так?
Стривайте! Вона ж ото дощем і випала потім! Це від того й досі огірки по городах сохнуть.
Утім, здається, вони повінчалися не тоді...
Справді, не тоді. Бо в неї, не дивувати, мачуха, а в нього ж - рідна матіночка. Не хотіла синочка з бідною одружити: мало, що сирота, - ще й хата згоріла!
Тут уже не питайте: ніяких подробиць не згадаю! Чи то майбутня свекрушенька Олександру на тополю перетворила... Е, ні, то в пісні - на тополю! А ця зіллям хотіла отруїти!
І лиш надумалася тим варивом невісточку напоїти, як воно - хлюп! Крапелька на вишивку з чорнобривцями, ба ні, з лілеєю, впала.
Як воно вийшло? А звідки я можу знати, як вийшло? Я там був чи що? Казали, що тільки зашкварчала та крапля на полотні. Не пий, мовляв, бо кривенькою качечкою станеш.

Ой, то вже не з нашої казки!..
Матінка як налякалася, як помчала кудись! Та й по сьогодні!
А вони залишилися в її домі жити. Згорів? То її згорів, у нього ж будинок із каменю. Як він міг згоріти?
І, знаєте, жили, як риба з водою. Олександра вишивала, чоловік стельмахував.
Ну, те робив, що вмів. А був він, щоб не забути, і майстром, і красенем! Цим і заробляли на хліб насущний.
Чи я казав це? Якщо й казав, то повторити не завадить: урятувало обох уміння та кохання справжнє. Бо якби щось несправжнє було - ніколи б різьблена лілея не заіскрилась, а намальована маківка - не зашипіла, будьте певні!

Вони були щасливі - чи я казав? То не гріх і ще раз повідати: щасливі! Бо разом ото зійшлися:
Почуття і вміння! 
Кохання і майстерність!
Отак!
Відтоді в цьому місті (добре, що вже казав його назву, бо зараз вона геть вилетіла з голови!) гербом оголошено... А от що?..
Бач, відгадали! Еге ж - лілею!
І всі - щасливі!
Ох, заморочили ви мене цією казкою!..
Скільки вже повторяти:
Краса і ніжність, друзі мої!
А ще талант і праця...
Може...

 

* * *

 

МЕЛЬНИКІВНА

(В е р е д л и в а  казка, перемотана Ялосоветою з уст старої ковалихи )

Жив собі колись мельник. Був не те, щоб дуже заможним, але з дерев’яного будинку таки перейшов у кам’яницю. Мав іще один скарб — доньку. Таку вже гарну — чисто князівна чи королівна, а то й краща!
Тішився одиначкою батько, упадала над своєю кровиночкою мати, а найбільше, мабуть, пишалася собою сама Явдоня. Вже як сяде, бува, перед люстерком — ні мати, ні батько не докличуться. То бровою поведе, то пасемце закрутить, то губенята закопилить: красуня!
Почали до мельниківни женихи вчащати. Не так, звісно, як до князівни чи королівни, а теж чимало!
Та біда в тому, що Явдоня гірше за принцесу парубками перебирає. І як же в’їдливо уміє спровадити хлопця, як дошкульно гарбуза піднесе невдасі! Навіть батькові й матері злецько робилося.
— То якого ти, доню, хочеш? — дивуються.
Їй і самій трохи совісно, що з ганьбою відправила останнього жениха — молодого коваленка. Бо й гарний, і розумний, і роботящий!.. Ще й зморозила нащось таке йому вслід, що аж-аж... Але хай не думає собі, що кращий за всіх!.. Шкребуться коти на душі в мельниківни, а не показує того, далі комизиться.
— Хочу, — каже, — такого — не знати якого! Щоб і вродливим, і потворним був! Щоб і добрим був, і лихим! Щоб і слугою був, і володарем, і Богом, і чортом! Щоб...
Мати злякано перехрестилась. А батько плюнув спересердя й пішов у млин.
День минув, тиждень, місяць. Уже й рік минає. Вередлива наречена всі очі видивила, всі вікна прогляділа. Зародили гарбузи, а кого пригощати? Старости не шлються.
Аж якогось вечора, мало не вночі, стукає щось до хати. Не стукає — гупотить! Не розбереш і звідки: з-за дверей? Зі стелі? З-під землі?
Відчинила Явдоня. На порозі — красень. Убраний по-панськи, руки перснями внизані. 
— Я, — каже, — той, кого ти волієш: і красень, і потвора. І добрий, і лихий. І слуга твій, і володар..
Ніби лагідно мовив, а морозом поза плечі так і сипонуло.
— То що, підеш за мене? — питає.
Мовчить краля. І погодитися лячно, і відмовити боїться. Ще й батьки докірливо головами хитають: доки, мовляв, сидітимеш?
— Піду! — відповідає.
Та й за рушниками побігла. Мати хлібець лагодить.
— Не спіши зі своїми рушниками, а ти — зі своїм хлібом! — сказав, як одрізав. — Ще подивимось, чи підійде мені така молода!
Леле! Та якби хто раніше таке промовив — летів би з хати, аж пальці збивав!
А гість продовжує:
— Спочатку троє моїх завдань виконай!
Ого, ще й роботу загадує! І що ж накажете, паниченьку?
— Насамперед навчись рушники вишивати не за напасть, а до пуття! Мусиш розшити їх місяцем і зірками, не гіршими за небесні! Всередині — по чорному воронові, бо голубки ваші з півниками нашому родові не личать! І гляди, не здумай хрестиком вишивати, рибонько! У нас так не заведено! Усе втямила, зозулько?
Не був би незнайомець таким красним — і не подумала б Явдоня коритись. А так — змирилася.
Може, воно й не трудне діло, якби з дівчини та ліпша рукодільниця! Вона ж через пень-колоду ледве хрестиком навчилася! І ті рушники, що мала, почала колись через “не хочу” вишивати. Згодом їх уже мати закінчувала. А тут умова: самій-самісінькій, від першого стібка до останнього! 
Навіть на ярмарок по срібну й золоту заполоч сама ходила! Черевичками білі ніжки понамулювала! Ще й зустріла в місті коваленка, що вторік од неї гарбуза покотив і глузів наслухався. Сердечко затріпалось, а що поможе? Вона майже заручена, та й він, певне, досі жонатий. До того ж — соромно!..
Ох, і намордувалася дівчина з тими рушниками! День і ніч очей не стуляла, тендітні пальчики до крові посколювала! За люстерко геть забула: не до милуваннячка — як би долю втримати!..
В умовлений час (тринадцять діб проминуло, тільки ніхто в родині за клопотами не долічився) прийшов молодий по рушники.
— Може бути! Матінці пригодиться! Стола витирати.
Оце й уся похвала? Що ж далі загадає?..
— Ви мені того разу кислуватий хлібець підсували. Так от, тещенько, навчи свою доцю, а мою майбутню жону, пекти хліб, як належить!
Аж віддих перехопило від образи безталанній нареченій. А — мовчить!
— Хай спече вона коровай і найглупішої ночі в поле на перехрестя до трьох криниць винесе. Покладе й одразу вертає. І хай не здумає оглядатися чи хреститись, бо лихо буде! І щоб за той коровай мені перед родичами з сорому очі не вилазили!
Воно б уже можна про щось і здогадатися, та пихата Явдоня про інше дбала. Якби не був жених багатим (а й сліпому видно, що грошенята в нього водилися!) — так би й пекла вона коровай, дочекався б!
Тепер же і борошно сама просівала, і тісто вчиняла, і піч топила! Аж пухирі натовкла, місячи. Зате коровай удався — хоч на весілля одразу.
Діждала найглупішої ночі (сталося це знову рівно через тринадцять діб!), віднесла коровай на перехрестя до трьох криниць.
Мати вже зачула недобре. І плакала, і відмовляла, і нарікала: "Діждала, доцю, на свою голову!" Батько сердито казав, що так їй і треба, але теж потерпав...
Сподобався, надісь, коровай. Бо знову жених на порозі:
— Не потруїлися твоїм калачем!..
Оцінив! Що ж, і на тому спасибі.
— Пика в тебе не найгірша, — далі веде ("Пика"... "не найгіршам... Ви чули?!), — і характер нашій рідні під масть, і працювати навчилася трохи. Ще б дізнатися, чи розум є в цій чорнявій макітерці!
"Чорнява макітерка" аж рум’янцем зайнялась. Од радості?
Покірно слухає дівка — надто-бо величний кавалер!..
— Остання робота: прийдеш до мене в гості! Як мине чотири рази по три дні, а тоді — ще один. Прибути маєш, не виходячи з батькового млина! Станеш мені жоною!
Сказав та й пішов не попрощавшись.
Батько зблід, але мовчить. Мати з жаху ні слова не вимовить. Навіть огонь у печі погас! Бо треба вже зовсім дурною бути, щоб не допетрати нічого! А Явдоня, що не кажіть, не без клепки!
— Чотири рази по три, — лепече, — та ще один... Тринадцять виходить... Ясно, що за число! З батькового млина не виходячи... Таж у кожному млині, навіть найгіршому, тії(не проти ночі згадуючи) водяться! Ось чому хрестиком не вишивати, опівночі не хреститися!.. Ось чому і красень, і потвора! Бо яким буде мій милий, коли постане у справжній подобі — з рогами й хвостом?.. Он чому і слуга, і володар: нею командує, а в млині тільки пособляє — колесо крутить!..
...Не додумала до кінця ясочка — зомліла, перепеличка!..
Ледве її відволодали, як знову — старости в хату! І від кого? Від коваленка зневаженого! — пригадуєте? Почув, що його давня любов незаміжня — ще раз осмілився!
Староста ще й про куницю не почав, а наречена вже рушники подає!
Так і одружились, досі від щастя не отямляться. Колишня мельниківна і згадувати не хоче того — жениха безп’ятого. А годилось би згадати й додумати, що вона додумати забула: чому дідько назвався і добрим, і лихим.
Ну, лихий — він і є лихий, а от чому добрий?
А хто Явдоню до роботи привчив? Хто збив їй пиху несамовиту? Хто її на розум напутив, щоб за коваленка двома руками хапалася, щоб шанувала й любила його?
Щастя Явдоні і в тому, що той коваленко впору нагодився! Через день мав посвататись підтоптаний писар-п’яничка: теж на ярмарку Явдоню нагледів! Що думаєте? Вискочила б і за нього, щоб тільки нечистого спекатись!
   
От як, людоньки, буває, коли пихи забагато!

 

* * *

 

ПІВТОРА БАЖАННЯ

(О щ а д л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст чудернацької на вигляд перекупки)

Тітку Секлету знали по всій окрузі. Що вже рум’яна, що гостроязика. А що вже до всякого діла беручка!..
Навіть у неділеньку рано, поки там інша хазяйка ще очі зо сну протирає, Секлета вже й худібку попорає, і сніданочок злагодить, і до церкви збігає!.. Та, прихопивши з собою всілякого домашнього товару, на ярмарок торгувати подасться.
Чистенькою лляничкою зав’яжеться чепурненько та покупців солоденько закликає, так що до обіду спродається! Чом би й ні: крам у неї завжди путящий. Овочі як перемиті, птиця вгодована, чиста. 
Інша б ухопила виручку — і ну тринькати! На ще одну хустку, на медяники дітям чи іншу дурницю.
Секлета — ні, не з таких! Ні з’їсти, ні спити, ні сходити зайвого ніколи собі не дозволить. Копійку до копійки складає та примножує, складає та примножує. Де складає? А хто вам признається?

Того дня легко торгувалося. Ще останні груші допродати — і додому.
Аж звідки не візьмися — жебрачка сунеться. 
— Не пошкодуй, молодице, копійчину голодній жінці...
Не пошкодуй. Казати легко. А щоб ту копійчину заробити, скільки треба наробитися-наморитися! Дотягти до базару! Напектися на сонці, поки продасться! І — віддай? Ніколи Секлета старців не годувала. То й зараз обійдеться!
— Ой бабусенько, так сьогодні погано торгувалося, нічим і поділитись!.. Кого іншого попросіть!
Та вредна бабище прилипла, як шевська смола:
— Хоч грушечками пригости нещасну. Зо три грушечки мені, оті, найменшечкі...
Бачить Секлета, що не відчепиться.
— Аж три?.. Чим же я торгуватиму? Ат, де моє не пропадало: беріть оцю крайню та цієї половинку!
Дала жебрачці одну зовсім перестиглу (і так ніхто не купить). Узяла ще з кошика надгнилу, негодяще ножем одрізала, а годяще старій віддала.
І треба ж такому статися, що була це ніяка не бабуся, а, як усі, мабуть, здогадалися, переодягнута чарівниця! Подякувала чемно за груші, тоді й каже:
— Завжди я виконую людям по троє бажань. Але якщо ти, замість трьох, дала мені півтори грушки, то збудуться твоїх півтора бажання!
Це промовила чарівниця і, як воно в таких випадках ведеться, мов крізь землю провалилася.
Довго Секлета не могла вийти з дива. Коли опам’яталася, почала думати. Яке б то бажання загадати? Грошей? Зайву кошовку з товаром? Зо два пуди медяників, щоб хоч раз наїстися надурняк?
Не те. Все не те!

Цілий тиждень ощадлива жінка ламала собі голову, так нічого й не придумавши.
У неділю знову швиденько спродалася, лишалося курку збути. Курка була не дуже сита, але ж і просила недорого. 
Якийсь чоловік уперся, що візьме, тільки хай Секлета спустить копійку.
— Ні, дядечку, не вважу. Бо й копійка на дорозі не валяється! Хто копійки не шанує, той гривні не вартий.
Ні в яку покупець! І не купує, і не відходить.
— Уволили б ви, жіночко, моє бажання!
— А ви, чоловіченьку, ввольте моє бажання й накиньте копієчку!
Тільки вона таке вигукнула, як упертому дядькові наче сім баб пошептало: копійку доплатив і забрав курку.
Тітка рада! А тоді як ухопиться з досади за голову:
— Це ж одне моє бажання збулося вже!..

Нічого, ще півбажання в запасі. Подумає сім раз, щоб не вклепатись. І придумає. 
Тільки що?

Якоїсь неділі напакувала Секлета на базар аж два добрячих кошелі. Волоче їх, ступить зо три ступені й відпочиває. Ще й сонце пряжить!.. Візника найняти? Наче недорого, але... пішки дешевше!
Раптом обганяє Секлету карета панська, четвірнею запряжена. Золотом виблискує. Пані в ній сидить. Добре їй: і їдеться швидко, і торби в плечі не муляють.
Карета обгорнула курявою тітку й зникла за поворотом. 
Придумала Секлета:
— От якби мене щоразу підвозили, як оту пані!
Та й метикує нишком: нехай половина бажання. Хай півдороги. Нехай карета не в золоті. Нехай пара замість четверні! Хіба того мало?
Чує: спиняється коло неї карета! Обернулась — очам не повірила: і розцяцькована, як у пані, і коней четвірка, і візник у лівреї!..
Стішилась! Похапала речі, підбігла сідати, аж — глип: а карети лиш половина! Мовби хто взяв та згори донизу навпіл її перерізав! А коні... Тільки голови, запряжені дорогими вуздечками, гриви, та передні ноги копитами крешуть! А на приступці у візника... Перед є, а задню частину — лизень злизав!
— Прошу, графине! — каже.
Нажахана Секлета озирнулась: може, і в неї спина щезла?
Сердега аж заточилася: рясна її спідниця ззаду переходила в довгу пишну шовкову сукню! Вишивану сорочку на спині стягнув тіснющий корсет! Очіпок за вухами перетворився на шикарний капелюшок із пишним бантом аж до землі. До зроду-віку босих підошов чіплялися ззаду на ремінцях високі підбори з підківками...
Ще добре, хоч кошелі не розполовинились!
Постояла стовпом Секлета, подивувалася, але ж пора на базар, поки люд не розбігся! То чому б уже не під’їхати?
Влізла до півкарети, вчепилася на половині сидіння, як сорока на кілку, — поїхали. Пишне плаття в пилюці волочиться, шлейф на вітрі лопотить...
Відтоді Секлета щонеділі підходила з корзинами до воріт, появлявся “екіпаж” і віз торгувати. В чудернацької чи то пані, чи то молодиці покупців — пів’ярмарку, але й роззяв та насмішників — аж кишіло!..
Ополудні тітка поверталася додому. “Візник” допомагав своїй “графині” знести порожні кошики, прощався і зникав.
Так само щонеділі навіть найледачіші жінки вставали якнайраніше й збігалися подивитись на той незвичний виїзд. Чоловіки теж покидали свою роботу й поспішали до воріт. А дітлахи бігли навздогін, вигукуючи: “Півтора бажання!” “Півтора бажання!”
Звідки й дізналися, ви скажіть?..

 

* * *

 

ЯК РЕГОТУШКА ВРЕШТІ ЗАЖУРИЛАСЯ

(С м і х о т л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст веселоокої бабусі)

Жив собі один князь. І було в нього три доньки. То дві старші, як це й годиться, благополучно повиходили заміж і пообростали родинами. Зате з наймолодшою спіткала князя морока. Дарма що була найгарнішою: очі — двійко срібних озерець, носика ластовиннячком поцятковано, до самісіньких п'ят — русява коса. Ніби й не лиха, ніби й не вередлива. То інша біда — реготуха велика. Усе їй смішне, усе її веселить. Прокинеться вранці — заусміхається, соловейко защебече — сміхом заллється, воду з кухлика розхлюпає — пирсне в долоні. Пальця їй покажи — хі-хі та ха-ха... Здавалось би, стільки й лиха, та спробуй таку заміж випхати!
Воно й те правда, що нехай би пожила дитина в батька-матері — хати не пересидить. Якби ж не сусіди: і позаочі — кпини, і в очі — ради-поради. Ще й рідні сестри не дають проходу: як так? Вони, сестри, заміжні, а Реготушка — ні? Це ж на весь рід неслава, бо таки вже пора...
Ну, та й що з того?
Прийде, бува, котрий свататись (а яких тільки не приходило, людоньки: і з Туреччини, і з Німеччини, і з ближнього хутора!), поспитає Реготушку, яке придане має (передусім чомусь про це питалися).
— Ох! — закліпають срібні озерця, зронивши лукаву слізку. — Тато нічого за мною не дають! Кажуть: ти жартівливою вродилася, то маєтків тобі не треба. З тобою, кажуть, і так чоловікові буде весело! Хіба ні, голубе? — щиро засяє ластовинням Реготушка.
А за "голубом" уже й слід прохолов.
— Дають за мною багато! — сипне сріблом з озерець на іншого залицяльника. — Оцей костяний гребінець і намисто дерев'яне. Авжеж, гарні, соколику?
А за "соколиком" тільки п'яти блиснули.
— Матиму півземлі, півнеба та ще й півсонця на додачу! — хвалиться наступному залицяльникові.— Чи не гаряче нам буде, лебедику, — власних півсонця мати?
Відлетів "лебедик" — аж зашуміло. Бо кому така наречена потрібна: мовби не дурна, але й на розумну мало скидається.
А Реготушка, чергового жениха відшивши, ще й перекривить услід: як хто йде, як хто сердиться, як дверима грюкне. Якби кожен відшитий кавалер усе те побачив, то в батька ого-го скільки ворогів завелось би!..
Дівувала б так Реготушка до сивої коси, коли б добрі люди не нараяли князеві, що діяти. Отож він і проголосив:
— Хто цю коверзуху на поважний розум наведе, тому віддам її за дружину з багатим віном!
Попливли сватачі з усіх усюд. Один порошки від сміху несе, другий протисміхові краплі, третій плакун-травою дівчину лікуватиме, четвертий гіпнозом діймає, п'ятий лякає передчасними зморшками — від сміху, мовляв, поробляться.
А Реготушці — хоч би що!

Коли це з'явився парубок — високий, ставний, а що вусатий! Вуса аж за вухами позачіплювані.
Дівчина з вікна його як угледіла, то від реготу мало з дзиґлика не впала.
Увійшов козак, уклонився низенько:
— Добридень цьому домові!
Підняв голову, глянув — красуня й не збирається відказувати, лише веснянки од гамованого сміху аж трусяться.
Він удруге:
— Добридень цьому домові!
І далі стоїть, ніби жде чогось.
— Що, на відповідь чекаєш? Нехай тобі ц е й д і м  і відказує, раз ти до нього вітаєшся. Еге ж?
— А й відкаже, бо його стіни, бачу, привітніші за господиню, — не розгубився гість.
— Ха-ха-ха! Оце вигадав, оце розважив! Звідки ж ти взявся, такий одчайдух? І ким будеш?
— Звати мене, пресвітла панно, Розсмішивусом. А родом я з Кихкотанії, із самого Сміхограда, коли чули.
— Чому ж не чула? Це на тому березі річки Хихотушки, побіля Жартівливого броду, на купині-сміховині. Але ж там так тісно, що й підошви твої не помістяться.
— Я, пресвітла панно, одною ногою навшпиньки стаю, другу — під пахву ховаю. Одним вусом до вільхи підв'язуюся, за другого — тримаюсь!
— Ха! Чи ба, який удатний! Чому ж досі не жонатий?
— Ніхто не йде за мене. Всі околиці обійшов — жодної дівки на купину й вусом не затягнеш — комарів бояться! Комарів же, кажуть, найкраще сміхом розгонити. До них би таку, як ви...
— Ой! Держіть мене вдвох, бо одному немає чого! — заливається Реготушка. — Держіть міцніше, а то, їй же Богу, не втримаюсь і заміж вискочу!
Певне, довгенько так перемовлялися, бо за дверима тим часом чималий гурт нових женихів зібрався.
Хотіла вже Реготушка нагнати хлопця й насміятись із такої оказії, перекрививши вслід, як він через поріг вуса потягне. Таж вусань чомусь досі посагом не поцікавився.
— Чом не питаєш, яке придане мені дають? — підколює парубка.
— А нащо питати? Я ліпше скажу, що сам узяв би.
— Овва! — глянула Реготушка на пишні покої, ковану скриню в кутку та сад за вікнами. Вважає, мабуть, що все навколо його буде! — Ха-ха! На що ж ти оком накинув? Що взяв би за мною?
— По мірці срібла Вашого сміху і Вашого погляду. А ще — пучку золотого піску Вашого ластовиння та півтора аршина шовку Вашої коси. Більше нічого путящого не бачу, пресвітла панно!— вклонився молодик, підтримуючи вуса.
— Ха!.. — тільки й спромоглась видихнути вражена Реготушка. Тоді знітилася раптом, зашарілась і вже нікого з женихів бачити не схотіла...
Відтоді не до сміху стало Реготушці. Зажурена, мовчазна, ходить, мов примара, по будинку та очима вікна попасає, Розсмішивуса очікує. "Не інакше, як весілля на носі", — кожне собі думає. Але — мовчить, щоб не зурочити.
Сестрам же не давали спокою оті слова Розсмішивусові, що йому в посаг, бачте, Реготущиної краси достатньо. Воно, як не крути, але й найзаможнішим копійка зайвою ніколи не буває. То, може, сестриччину пайку собі поділять? А для певності треба Розсмішивуса зганьбити: і такий він, мовляв, і сякий. Тоді батько скаже Реготушці: підеш за нього — копійки щербатої не дістанеш. Вона, з усього судячи, таки піде, а майно — їм, сестрам, дістанеться.
Порадились, помізкували. Та й нашептали князеві: до чого ті вуса, мовляв? Курей смішити? Хоч би рибу ними ловити навчився абощо?
"А й справді?" — подумав батько і звелів:
— Одвести Розсмішивуса до річки! Нехай без усякої снасті риби відро наловить і ту рибу на кухню принесе. Аж тоді за нього Реготушку віддам.
Нічого робити хлопцеві, мусить виконувати.
Начіпляв наживи на довгі свої вуса та й закинув їх у річку. Не минуло години — купа здивованої риби начіплялась на таку чудасію! Тепер — до будинку донести. То він попід зябра на вуса понанизував — до князя йде, ціла борода з линків і карасиків!
— Молодець, козаче! — тішиться князь. — Виконав ти умову ще й розважив мене, старого. Бачу, і жінку, і дітей прогодуєш.
— Не спішіть, тату! — старші доньки за рукава сіпають. — Хіба велика мудрість — рибу вусами наловити й на вуса поначіплювати? Хай ліпше ціле місто нею нагодує! Тоді й побачимо, чи люди його шанують, чи зохотяться на його частування.
Огинається батько, йому б уже на весіллі гуляти, але, мабуть, дочки правду мовлять.
— Не віддам, — каже, — за тебе, Розсмішивуса, донечки, поки ти своїм уловом ціле місто не нагодуєш.
Знову нічого хлопцеві робити. Волієш мати жінку — догоджай тестеві!
Узяв здоровецького казана, вкинув пійману рибу. Водою залив, розвів на майдані багаття й закликає:
— Юшка-смачнюшка, юшка-смішнюшка! Якщо півложки, то сміху — трошки, а в повній ложці юшки — повно й смішнюшки.
Як назбігалося народу! Кожне цікаве скуштувати смішної юшки. Всі мало не билися між собою. Хто сам їв, хто ще й у горщик родичам набирав.
А що Розсмішивус до казана, знай, примовок та жартів підсипав, то всяк і справді виходив ситим і щасливим.
— Бути весіллю! — радіє князь. — Бачу, тебе люди шанують.
— Тату, заждіть! — старші доньки за поли хапають. — Бо ще люди подумають, що хочете за всяку ціну бігом рідної дитини здихатись. Хіба це тяжко — одне дурне місто потішити? А чи вдасться йому с в і т здивувати? Наша Реготушка неабиякого чоловіка варта!
Насупився батько: не терпиться онучат побавити! Але й доньки наче мудро кажуть. 
Та не встиг князь оголосити Розсмішивусові третє завдання, як з усіх усюд купці, гінці та й прості люди вісті несуть. Про Розсмішивусові чудеса в усіх краях тільки й балачок! Як він риби вусом наловив, як людей смішною юшкою пригощав.
А ще з усіх країв — і з Туреччини, і з Німеччини, і з ближнього хутора — на службу запрошують, великі гроші обіцяють.
Сполохався князь: такого зятя може втратити! Відписав йому з того ляку і свої статки, і владу свою. Усе бери — тільки не передумай женитися.
Чи взяв Розсмішивус увесь той спадок, чи обійшовся лише срібним сміхом та золотим ластовинням нареченої — того не відаємо. Подейкують хіба, що перебрався з Реготушкою до славного міста Сміхограда, що в Кихкотанії. Не чули, де це? Та вже ж казалося!
На тому березі річки Хихотушки, побіля Жартівливого броду. Саме там: на купині-сміховині!
Досі живуть, лихом об землю б'ють. Мед-вино попивають, людей сміхом розважають!

 

* * *

 

УДОВА Й ДВА СИНИ

(Т е р п л я ч а    казка, перемотана Ялосоветою з line-height: 22.4px; уст однієї доскоцької тітоньки)

Жила собі одна вдова. Дуже в селі її шанували. Мовляв, і добра вона, й весела, ще й господиня з неї чепурна. Ну, за доброту не знаю: всі ми добрі, поки нам добре. Щодо веселості... Це як подивитись. Іноді чи й потрібна вона, тая веселість?.. А от щодо охайності, — тільки це між нами — була я, була ще й не раз у тієї вдовиці в хаті (бо сусідимо)! То заставала часом і долівку незаметену, і павутину якось бачила. Хай і знадвору, під стріхою, а павутина ж!.. Воно, звісно, з усяким буває, але навіщо про ту чистоту язиками молоти?
Мала вдовиця двох синів — Івана й Степана. Теж мені імена: півсела таких. "Чи в тебе, — питаю, — дітьми поле засіяно, що не могла краще назвати?" Втім, не мої діти — чого носа маю стромляти?
Але й синів усі любили та славили. І гарні, мовляв, і майстровиті, і до людей привітні. Тішиться мати, що й орати в поле ще підлітками ходили, і дрова з Далекого лісу возять самі, і на ставок — самі, і — на ярмарок... Тільки я зразу казала, що добром та запопадливість не кінчиться, що десь, їй-Богу, знайдуть халепу на свою голову!
Так на моє і вийшло!
Пішли якось Іван та Степан у Далекий ліс по гриби. "І насушимо, — кажуть, — мамо, і насолимо: цілу зиму приварок буде!"
Еге ж, еге ж, цілу зиму!.. Як пішли ото — вже й зима проминула, а вони все не вертаються!
Мати всі околиці пообпитувала, всі очі повиплакувала. Цілим селом кілька разів ліс прочісували. Та тільки й того, що біля відьомських кругів, де гриби ото колами ростуть, надибали два козубки перевернуті. Один — із сироїжками, а другий — з лисичками!...
— Чує серце: живі соколики мої! — мати сподівається.
А я тільки головою хитаю: та вже ж, коли звір який напав чи поганок, боронь Боже, об’їлись, то якраз живі — сподівайся! Але мовчу, нащо воно мені здалося?
Вона ті гриби в козубки визбирала, додому забрала, посушила та все береже.
Уже б чи викинула їх, чи поїла, а то!..

Через рік, якраз того дня, коли пропали Іван та Степан, десь під вечір приходить до сусідки... вовк! Отак, людоньки, мовчки до двору: чалап-чалап! Я мало не вмліла, за тином стоячи, але ж мушу додивитися, що далі буде!
На спині у вовка — два козубки, між собою зв’язані. Один — із сироїжками, другий — з лисичками.
— Від моїх дітей вісточка! — охнула господиня. Бігом козубки знімає. Отако, просто з вовка, людоньки, знімає! Ой, щось тут нечисте! В очі йому заглядає, мало на коліна перед ним не падає: "Та скажи ж хоч слово: де вони, орли мої сизокрилі?"
Знайшла кого питати! Вовк є вовк — мовчки розвернувся й до лісу!
Пробувала, сердешна, доганяти — куди там!..
— Позбулась би ти цих "гостинців"! — раджу.— Не на добро ці вовчі відвідини!..
А вона, дурепа, все тішиться: живі, мовляв, та живі! Грибки перебрала, пересушила й назад у козубки позсипала. Від синів, бачте, передача!
Хай йому грець з такими передачами! Але що ти казатимеш?
Іще рік минув. І знов того дня — вовк на порозі. Ще два козубки з грибочками. Тут би й пристрелити звірюку! Та не зачіпає ж нікого, і про синочків звісточка.
Сусідка цього разу на хитрощі пустилась. Через вікно добре видно: поки знімала козубки, тихенько-спритненько — р-раз! — кінчик нитки від клубочка до лапи йому й причепила! Клубочок — у горнятко і легенько кришечкою прикрила. Вовк побіг собі, а тут клубочок розмотується!
Тільки замалий клубочок: розмотався увесь — і випірнув кінчик нитки з горнятка. Бідолаха за нього і вхопитись не встигла.
Авжеж, хіба можна долю перехитрити?
Сусідка й ці грибки сушить і зберігає. А сама тим часом іншу нитку пряде: міцнішу й довшу. День і ніч пряде. Рік пряде. Ліпше для себе напряла б — не стара, могла б іще й пару знайти.
Та хіба вона мудрої поради слухає? Вовкові пряде!
Ну, про вовка промовка, а вовк до хати. Через рік. Із тим самим гостинцем. Уже ми й чекали його. Тобто сусідка чекала, а я з-за перелазу підглядаю — може, біда якась, не дай, Боже....
Зняла молодиця з нього козубки та нишком петлю від нитки й накинула!
Вовк помчав, а клубочок розмотується — мало горщика не рознесе!
Аж під вечір клубочок заспокоївся: певне, прибіг вовк на місце (а нитки ще було та й було!..).
Бачу: обвішалась моя сусідка козубками од вовка, взяла в руки той клубочок. Змотує. Та по вовчому сліду йде.
Куди ото проти ночі? Довелося й мені ув’язатися: як не є, а цікаво! Хоч ясно, що добра не жди!
Ох, і напродиралися ми хащами! Ох, і напозбивалися ж колін об старе коріння!.. Я б уже й вернулася — таж дороги назад не розберу. Ет, що буде, те й буде. Хоч пан, хоч пропав!
Страшно в лісі, ой, страшно!.. А сусідці байдуже: клубок намотує і далі за ниткою пробирається.
Як почало смеркати, опинились ми чи то в печері велетенській, чи то в підземеллі. А може, то дерева над нами сплелися, ніби стеля?..
Ні, таки під землею ми! Скільки живу, а не відала, що в Далекому лісі такі місця водяться!..
Бачимо, нитка за якимись дверима важенними ховається. Видно, за ними нашого вовка замикано. То сусідка й покинула мотати клубочка: прийшли, значить!..
А грибів у тім підземнім палаці!.. Тьма-тьмуща! І на стінах ростуть, і зі стелі, мов лампочки, блимають, і під ноги лізуть! Скрипухи, підосичники, рижики, зморшки, порхавки!.. Та всі ворушаться, товчуться, а очицями так і лупають!..
Якраз у них збіговисько якесь було, то нас і не завважили. Попереду виступає, певне, князь їхній, бо всі поклонились йому. Ну, що вам про нього сказати, людоньки? На зріст — як оце я, а так — мухомор мухомором! Білосніжна мантія, в мереживах, і шапка така червона, з цяточками білими... 
Попід ручку з ним — княгиня. Приземкувата, біло-рожева, у шлярочках, у капелюшкові. І теж — печериця печерицею, скажу я вам!
Не вспіли роздивитися — чуємо: гамір серед їхньої братії. Леле: гриби-красноголовці ведуть зв’язаних... Івана й Степана!
— Діт!.. — добре, що я відразу їй долонею рота затулила: мовчи, мовляв, та диш! Роздивися, що й до чого, а там видно буде...
Бачимо, князь говорити збирається. Усі затихли, а ми — то й зовсім не ворушимось.
— Шановне грибство! — гукає. — Сьогодні минає рівно три роки, як мої кохані доньки-князівни, Сироїжка й Лисичка, познайомили нас зі своїми судженими — Іваном та Степаном. За ці три роки обидва хлопці вірно служили нам і показали себе з найкращого боку. Отож сьогодні ми із Її Світлістю княгинею Печерицею оголосимо свою ухвалу!
Все грибне товариство завмерло нашорошено.
— Донечки мої прехорошії, підійдіть до мене!
Вийшли тут дві кралечки: що одна "красуня" — крихка Сироїжка, що друга — руда Лисичка! На зріст такі, як і наші дівчата, а губи понадимали, наче міські панночки.
— Оголошую на все князівство щасливу новину! Оскільки Іван та Степан за три роки довели, що гідні честі бути зятями самому Мухоморові, а нашому князівству — достойними грибичами, благословляю їх на одруження із Сироїжкою та Лисичкою! За кожною даю по півлісу та по мільйону грибогривень!
Загула тут громада, зашуміла радісно!
— Але ж, Мухоморе-князю! — обізвався цієї миті Іванко. — Не така угода була. Не така!
— Обіцяли ви, — Степанко додає, — коли три роки совісно відробимо у вас, то відпустите нас на волю, до матінки рідної. За ці три роки ми тільки й могли, що грибків їй передати. Хіба це поміч була? А про жодне одруження й не мовилося!
— То, може, наші доньки вам не до вподоби? — супиться Печериця-княгиня.
Ха, їй, звісно, що сироїжка, що лисичка: аби рідна дитина, то вже й красуня писана. Але шукай, така-сяка, своїм доням яких опеньків чи підберезників — ні, людських дітей зачіпає!
— Чому? — Іванко відказує, — Сироїжка — дівчина добра й щира! Тільки якби ж вона людиною була! А з грибівною під вінець не стану.
— І Лисичка гарна та розумна, але ж і я скажу: гриб чоловікові — не пара! — це вже Степанко.
— Відпустили б ви нас по-доброму! — парубки в один голос.
Сироїжка — в сльози, а руденька (лисичка є лисичка, хитріша, видно) вийшла наперед і ну розказувати:
— Три роки тому стріли ми в лісі Івана й Степана і закохалися. Може, й відпустимо їх по-доброму, якщо в ті часи вернемось, коли ще не любили їх. Але ж для того потрібно, щоб кожна з’їла себе торішню, потім — позаторішню, а потім — позапозаторішню. Зумієте пособити — відступимось.
Усі тільки перезирнулись: як таке можна?
А князь із княгинею аж затремтіли: наче злякались чогось.
Зажурились Іван та Степан. Загадали їм загадку грибівни! Ні, не бачити вже ні білого світу, ні рідної матінки!
Раптом удовиця з моїх рук вирвалась та й кричить:
— Ось! Ось вони! — подає принесені кошики. — Їжте кожна своє, забувайте моїх синів, пустіть їх додому!
Князь же так і міниться на лиці, так і мухомориться!
Сироїжка — неохоче так — спочатку грибок, що зверху, найсвіжіший: гризь-гризь! Тоді — ще один, з іншого кошика: хрум-хрум! Тоді — ще...
Й Лисичка те саме робить.
Князь Мухомор посірів, Печериця позеленіла...
Сироїжка й Лисичка тим часом грибки доїли. Та перед моїми очима — не повірите — дівчатами поставали! Сироїжка — тендітна дуже, здається, торкни — й поламається, Лисичка — трохи руденька. Але гарні обидві: молоде, то й гарне. Хіба ми замолоду поганими були?
Князь із княгинею тільки за шапки чи то, пак, за голови схопились: кажу ж вам, що знали щось!
— Бачите, ми теж — люди! — тішаться юні грибівни. — Колись, іще маленькими, заблукали в Далекому лісі. Гульк — аж перед нами старець-мухомор! Назвався грибним князем, насварив, що гриби збираємо, наскаржився, що не має дітей, і забрав обох за дочок! Нарекли нас грибними князівнами, а про колишнє заборонили й згадувати!
— ...Але ж ми не казали вам, — дивувалася Печериця. — що порятувати Марійку-Сироїжку могли тільки сироїжки, зібрані за три роки руками коханого хлопця, а Ганнусю-Лисичку — зібрані коханим за три роки лисички!..
— Хто б додумався, що цим парубійкам заманеться передавати що-небудь матері? — бідкався князь. — І що їхня мати гостинці зберігатиме? Ох, ці люди!..
— У нас теж рідний батечко є, та чи живий іще? — захлипали Марійка й Ганнуся.
Нічого робити грибному князеві. Звелів осідлати вовка та й мусив прощатися і з “дочками”, і з “зятями”. Виявляється, лише той вовк міг у світ людей навідуватись. І слухався він тільки князя.

Ну, їхати на вовкові — це, звісно вам, не в кареті, та вибирати не доводилось! Домчав нас усіх до узлісся та й здимів.
Радості ж було в удовиці (ніби не сама винна в тому, що сталося)! Дівчата відразу до свого села запросилися, до свого батька. Але, бачу, Іван та Степан щось не вельми хочуть їх пускати від себе!..
— Підемо разом, — кажуть. — Одведемо вас, бо мало що в дорозі може статися.

Як Марійка й Ганнуся із батьком зустрілися, не знаю. Мене, сусідку найкращу, з собою не кликали! У щасті вірних друзів не дуже згадують!
Закінчилось усе й справді щасливо! І тут, скажу вам, не як у людей, а наче в казці якій. Подумати собі: крім того, що сини пооженювались, ще й матінка їхня... віддалася! І за кого, ви б думали? За свата рідного! Троє весіль одразу! Бачили ви таке?
Живуть. Кажуть, що непогано. Може, й правда. Не знаю, не знаю: чужа сім’я — темний ліс. Одне тільки напевне скажу: перша невістка і добра, і щира. Хіба що кухарка з неї абияка: то буряки в борщі недоварені, то картопелька сирувата. Так їй смачніше, мовляв. Сказано: сироїжка! 
А друга! Ох і розумниця ж! Ніхто її не обхитрує! Лисичка — вона і є лисичка. Тільки от що руденька... Якби чорнява — краща була б.
До лісу ж і самі не йдуть, і чоловіків остерігають.
Князя Мухомора бояться.

 

* * *

 

 

ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ НАРЕШТІ ПЕРЕМІГ СВІЙ СТРАХ

(П о л о х л и в а   казка, перемотана Ялосоветою з уст далекого нащадка старовинного княжого роду)

Жив собі Хлопець. І вдався він ще змалку дуже лякливим. Півень закукурікає на світанку — здригається. Собака на вулиці гавкне — затремтить. Під вікном яблуня скрипне — зіщулиться. Ніч настане — за двері носа не вистромить.
І з дітьми сусідськими гратись остерігається, і сам у хаті нізащо не лишиться.
А повмирали батьки — зробився таким боягузом, що навіть своєї Тіні сахався. Хоча й виріс уже.
І Тінь це зрозуміла. Спершу — здивувалась. Потім — осміліла. Та й надумала взяти гору над ним.
От, скажімо, підходить Хлопець до хати. А Тінь, відбившись на білій стіні, командує:
— Стій!
Він і став.
— Уклонись мені! — Тінь уже суворіше.
Він і вклонився перелякано.
— Я — Тінь твоя! — вела далі тихо, але з погрозою. — Від сьогодні мені служитимеш!
— С-с-слухаюсь, м-м-моя володарко! — дрижить Хлопець.
Відтоді, що накаже йому Тінь, те й робить. І все труситься, бідака, мов осиковий лист.
Тільки опівдні, коли сонце якраз над головою, Тінь губила силу, меншала. Одначе страх у нього й тоді не меншав.

А сталося так, що в їхньому князівстві дуже тяжко захворіла князева донька. От батько, як воно в усіх казках водиться, оголосив: хто вилікує дівчину, тому... ну, звісно, князівну — за дружину. Ще й півкнязівства на додачу. 
"О — подумала Тінь, — це ж якщо я одружу Хлопця з князівною, то згодом половиною князівства правитиму!"
... Не перший день ідуть вони до палацу. Тінь не дає Хлопцеві ні перепочити, ні навіть зупинитися.
Лиш опівдні сідав Хлопець де-небудь на лісовій галявині, аби трохи підобідати. Це йому Тінь дозволяла, бо жила ж його коштом.
От і зараз дістав Хлопець останню скибку хліба, аж тут малесеньке оленя підходить, поглядає на хлібець такими благальними очима!..
Спочатку Хлопець мало не втік з переляку. А тоді шкода стало тваринки! Нічого Тінь заперечити не змогла (був якраз полудень!), і він оддав той окраєць. Оленятко з’їло і пострибало в хащі:
— Шукай мене тут, коли будеш між хвилиною і секундою! — гукнуло, перш ніж сховатися в зеленій гущавині.
Ох, і сварилася ж Тінь, вигулькнувши з-під Хлопцевих підошов, коли сонце повернуло на спад!
Він лише тремтів, але вдячний погляд оленяти стояв перед очима.
Надалі перебивався дикими ягідьми та квасеницею, а Тінь гнала і гнала вперед.
На світанку, проходячи мимо лісового озерця, Хлопець раптом помітив, як тоне, безпорадно борсаючись у воді, ведмежатко.
Хлопець перелякався не на жарт: хоч мале, але ж — ведмідь! Та й вода студена! А Тінь така велетенська і вигиналася так зміїно!
— Стій! — несамовито зашипіла вона. Їй зовсім не хотілося намокнути.
А ведмежатко от-от піде на дно! Пересиливши вагання, Хлопець стрибнув у воду, схопив звірятко й виніс на берег.
Порятоване ведмежа обтрусилось і потупцяло в лісові нетрі.
— Дякую, молодче! — обернулось на прощання. — Шукай мене тут, коли буде потрібне тобі солодке золото!
Марно Хлопець благав прощення: обурена Тінь не розмовляла з ним аж до самого вечора.
Зате в його вухах усе звучало: "Дякую, молодче!" Ніхто в житті йому ще так не казав!
А сонце вже скочувалось донизу. Тінь загрозливо тягнулася через галявину аж до обрію. Споночіє, і Тінь, розрісшись, поглине все навкруги! О цій порі Хлопець жахався найбільше.
Враз угорі зчинився шум. То падав орел зі своєю жертвою — молодою лебідкою. Відчайдушно рвалась вона з хижакових пазурів!
Хлопець мало не зомлів од страху.
— Лягай і прикинься мертвим! — звереснула Тінь. Вона й сама злякалась і сподівалася, що, впавши, Хлопець її прикриє собою.
Та він уже вхопив дубця й кинувся на орла. Гамселив хижака, по чім попало, рятуючи скривавлену лебідку. Спинився, аж коли побитий орел важко знявся в повітря й неохоче полетів геть.
Довелося трохи затриматись — підлікувати зранену птаху.
— Поки ти з нею вовтузишся, хтось інший вилікує князівну, йолопе! — лютувала Тінь. Хлопець трусився від її грізного вигляду, але ж як мав покинути кволе створіння?!.
Вранці лебідка вже могла змахнути крильми.
— Спасибі, відважний рятівниче! — мовила, відлітаючи.— Знайдеш мене тут, коли запалає в твоєму серці невгасиме багаття!
— О, я тобі цього нізащо не подарую! — погрожувала Тінь, але чи не вперше в житті Хлопець не забоявся.
... Бо його ще ні разу не величали ні відважним, ні рятівником!

Нарешті Хлопець і Тінь дісталися княжого палацу. Ні, вони не спізнились. Іще ніхто не вилікував князівну від невідомої хвороби — непробудного сну. Багато лікарів побувало, та все даремне.
— Іди ж! — підштовхувала Тінь Хлопця, та ноги ніяк не несли його.
Зате коли глянув на сонну князівну!..
Дівчина була гарна, як саме сонце! Перед її красою потьмяніли всі люстра й свічки в палаці. Ніколи ще Хлопець такої вроди не бачив!
— Думай про те, як її вилікувати, дурню! — шипіла на вухо Тінь. Але тепер він і сам над усе волів, аби князівна видужала, бо відчув раптом у своєму серці такий вогонь, який, здавалось, міг спопелити його дотла.
... Тільки хто підкаже, як цього досягти?
Тут Хлопцеві згадалися лебідчині слова: "Коли запалає в твоєму серці невгасиме багаття!.."

Не гаючись, вибіг із палацу й чимдуж помчав на знайому галявину.
— Куди?! Зачекай! А князівна?! — репетувала Тінь. Проте часу не мав щось їй пояснювати.
Лебідка вже ніби виглядала його, кружляючи над галявиною.
— Щоб розбудити дівчину, яка запалила твоє серце, треба сьогодні ще до заходу сонця змастити її повіки й вуста цілющим диким медом.
Цілющим диким медом? Ось воно — солодке золото, про яке мовило ведмежа!

Тепер уже Хлопець біг до озерця. Тінь невдоволено плуганила за ним услід. 
Продираючись між чагарями (це ж саме робила й роздратована Тінь), Хлопець надибав на звірятко біля дупластих сосен. Ведмежатко, наче здогадуючись про все, якраз добуло цілющого меду й радо віддало його своєму рятівникові.
Тільки як устигнути до заходу сонця? Воно майже черкалось об горизонт!
Але що це? Замість бігти до палацу, Хлопець щодуху помчав у протилежний бік!
Тінь уже й не рада була, що заварила цю кашу. Навіщо їй забаглося князівської влади? Сиділа б удома та собкала парубком, як до сьогодні.
Хлопець розшукував оленятко, бо збагнув, що без його помочі не встигне. О, він і справді мав так мало часу, що перебував між хвилиною і секундою!
Оленятко вже дріботіло йому назустріч. Ще й не саме, а з матір’ю — молодою струнконогою оленицею.

... За хвилину перед тим, як сонце остаточно сховалося, олениця з Хлопцем на спині була вже перед княжим палацом.

Ледве-но Хлопець змочив князівні медом вуста й повіки, як останні сонячні промені згасли за обрієм. Але тієї ж миті сонце зійшло у княжій світлиці — розплющила очі юна князівна!
Від щастя Хлопець мало не вмер! А Тінь ураз поблідла, зморщилась і безвільно впала під ноги. В неї тепер лишалася надія тільки на те, що ніколи князівна такого нікчему не покохає! Тоді Тінь знову заволодіє Хлопцем, і вони повернуться додому!
Одначе вона помилилася.
Хлопець уже зовсім не був нікчемою! Адже за ці дні почув про себе стільки доброго! А коли ненавмисне ковзнув поглядом по княжих дзеркалах (раніше боявся дивитись на себе навіть у воду!), то побачив, що він ще й (так-так!) дуже гарний!
Рештки непевності й страху згинули в ньому. І князівна, щойно розплющила свої променисті очі, покохала Хлопця. А коли ще почула, що він рятівник...
Зневажена Тінь оніміла навіки і втратила свою могутню силу.
Тішився одужанню доньки старий князь, тішився увесь люд! А яке розкішне весілля відгуляли! Красивішої та щасливішої пари світ не бачив!
Згодом Хлопець сам почав князювати. Був із нього князь і добрий, і відважний, і справедливий. До того ж, він завжди пам’ятав про своє походження, а тому в його володіннях навіть убогі ставали заможними та щасливими. От ким робить людину перемога над страхом!
Князем робить!

А як же Тінь, питаєте?
Тінь як тінь. Що про неї розказувати?
Іноді, правда, як малий княжич налякається чого-небудь, візьме його батько на коліна і розповість йому цю казку. Хлопчик вислухає уважно-уважно — і страх переборе.
Дуже не хоче, щоб думали про нього, ніби він своєї тіні боїться!

 

* * *

 

 

ЗОЛОТА ШАБЛЯ

(М о т о р о ш н а   казка, перемотана Ялосоветою з язиків полум’я, що гоготіло в печі на кухні)

— Дідо, а чому той замок на скелі за лісом називають Заклятим?
— Плещуть собі язиками та й годі!
— Дідо, але ж, розказують, саме в ньому сховано золоту шаблю?
— Чого тільки не наплетуть нерозумні люди! А проте, здається, ти міг би вже й спати?
— Дідо, а чому, коли якогось разу я дивився на замок, наші баба сплюнули і сказали, що дідо твій дурний (це про вас, дідо!) і я в нього (себто у вас, дідо) вдався?
— От бісове бабище! Це тому, Васильку, що в роті у твоєї баби зміїне жало, а в ззаду — відьомський хвіст! Ану, гайда спати!

Васильків дідо хороші й анітрошки не лихі. Завжди про все-все розповідають мізинчикові (Василько наймолодший онук, хоч йому шістнадцятий пішов). Це сьогодні, видно, щось не те найшло на них.
А ще дідо й досі високі, могутні та гарні. Дарма, що їм до ста літ і в них довга сива борода. Не диво, що колись бабі (баба самі казали) світ зав’язали. А були ж, послухати, і найвродливішою нареченою, і найбагатшою в селі. Свати з цілого світу приходили.
Трохи Василько побоюється баби, але й радий, що вони “вкоротили собі віку” не з ким іншим, а саме з його дідом. Бо дідо Васильків — справді герой: де тільки не воювали!.. Ще й нині, здається, на ціле військо пішли б, самою шаблюкою всіх би здолали!..
Ех, якби ж — з о л о т о ю  шаблюкою! Чував од людей Василько, ніби в його діда хтось там бачив її, але спробуй у діда про це випитати!
Ліг Василько спати, а не спиться. Мариться йому темний замок на скелі, а в замку — хто б то? — якась постать у вікнах метається.
Придивився Василько пильніше — тим-то й помітна постать, що вогнем пойнялась і палає! Стривай-стривай, але ж то не хто інший, а його рідні дідо! Багаття з грудей так і палахкотить! Дідо вже й по долівці качаються, і об стіни труться — ніяк вогню не позбудуться!..
Василько прокинувся охоплений жахом. Ух, слава Богові, це був лише сон! Треті півні співають. От і дідо його — живі-здорові — з ліжка встають ще й пісню потихеньку намугикують. Але чому в них усі груди — ніби попечені? Що спина в рубцях — Василько це давно знав. А от що груди — це запримітив уперше.
— Авжеж, пожежа! В голові у твого діда пожежа! — озвались баба сердито на онукові розпитування.
Хлопець замовк. Діда після вчорашнього не зважувався чіпати. Не признається? Ну, і хай! Самотужки розвідає! Щоб не мали за недоростка якогось!
Цілий день порався в господарстві (хоча й не силували), та коли почало смеркати — бур’янами-бур’янами — і геть від дому!
Чорною наїжаченою совою вчепився Заклятий замок на краю скелі. От-от, видиться, пугукне сполохано й кинеться на тебе розчепіреними безшумними крильми. Та Василька не обдуриш: він знає, що це — всього лиш витівки темряви, яка хоче прогнати звитяжця додому.
Коли шумлива кажаняча хмара завирувала біля вхідної брами, хлопець тільки дужче стиснув завбачливо прихоплену сокиру.
Ворота — навстіж. Дивно, бо, пригадується, ще хвилину тому їхні ковані чавунні вуста були міцно стулені.
Натиснув на ручку — важкі дубові двері знехотя, але, мовби за чиїмось наказом, зі скрипом відхилилися.
Василькова хода глухо відлунювала в похмурих покоях — у такт із жалібним стогнанням дверей та віконниць.
Так швидко стемніло! Якби не пожовклі осінні листочки (і звідки вони  в замку? Літо ж!), що то тут, то там ліхтариками світилися в мороці, хлопчина й зовсім розгубився б.
Де її, ту золоту шаблю, шукати?
Довго нипав коридорами, обмацуючи стіни та підважуючи сокирою рипучі старі паркетини. Кругом то шелестіли кажани й пугутькали сови, то западала раптом погрозлива тиша. Але хлопець мовби й не прислухався. Витер із чола холодний піт, аж коли остаточно заплутався в рясному павутинні.

— Тікай звідси, милий!
Не гайся, мій любий,
Бо в замкові цьому 
Ти спокій загубиш! —

нараз почув ніжний скрадливий шепіт. Цей палкий шепіт відлунював межи стінами, і в його ритмі беззвучно зблискували вогники жовтих листочків.
 
Де й поділась Василькова сміливість!..
Не тямлячи себе, тікав замковими східцями до виходу. Котився, обдираючи боки, зі скелі, навмання, через кущі й бур’яни, мчав додому...
Вранці вже був готовий повірити, що нічні події — кошмарний сон, коли це помітив на собі клапті цупкого павутиння. І якби хоч воно було звичайним, а то ж ніби витканий зі срібла найтонший ажурний серпанок!
Страху зовсім не стало. Цілий день, який здавався чомусь безконечним, озивався Василькові ніжний шепіт: “Мій любий!..” Що за прекрасний, наче тихе спадання дощу на осінньому листі, голос!..
Мереживо химерного павутиння дбайливо сховав під подушку, раз по раз бігав милуватися ним і гарячково дожидався вечора.

Тільки-тільки повечоріло, Василько вже знову піднімався до Заклятого замку. Через вхідну браму довелось перелазити: була-бо наглухо зачинена. Замки на ній геть заіржавіли. От де й знадобились мотузка та інше начиння, завбачливо прихоплені Васильком!
Із дверима теж попомудохався: якби вчора тут не був, подумав би, що триста років не відчинялися!
У покоях — нічого таємничого. Навіть кажани щезли. І павутиння як павутиння... 
Та й стемніло не скоро. Жовте листя лежало в пітьмі мертве-мертвісіньке й не відсвічувало зовсім. А шкода, бо свічки Василько з собою таки не взяв.
І все ж хлопець ніби шукав чогось. Ах, так, золоту шаблю шукав!
Десь перед північчю раптом завважив за одними дверима смужечку світла. Нарешті! Метнувся туди, але світло — далі переповзло.
Так, перебігаючи з кутка в куток, дивне світло заманило Василька на найвищу замкову вежу. Тут, під зорями, знову почув за спиною довгожданий шепіт:

Бери свою шаблю
І йди звідси, любий!
Бо в замкові цьому 
Ти серце загубиш!

Тієї ж миті щирим золотом зблиснула в хлопцевих руках шаблюка. Та сяйво, яким сповнився раптом замок, було не від неї.
Озирнувся — й завмер.
Небаченої вроди стояла перед ним дівчина, яка навіть не сяяла — палахкотіла. Адже її волосся не спадало, як у звичайних дівчат, а розвівалось жовто-червоним полум’ям, тільки що без диму. На шиї — намисто, ніби з калини. Та хіба живі ягоди можуть так яскраво блищати-переливатися?
... Чому він знов перелякався і втік? Василько сам не знав. Пам’ятав, що, проминаючи красуню, обпектись боявся. Але полум’я було холодним, як лід!
А ще, пригадував, біля вхідної брами над ним знову зірвалася кажаняча зграя. Коли спробував її розігнати, додивився, що ніякі то не кажани, а лапате кленове листя. Як тільки залетіло на таку висоту?..

Прокинувся од сліпучого світла, бабиного примовляння й дідового мовчання.
Що сталося?
Баба вимітали з-під ліжка і вигорнули золоту шаблю.
— Не дозволю! — кричали баба. — Не дам ще й онука занапастити!
— Чому ж? — нарешті й дідо вставили слово. — Проміняй і цю шаблю, як мою...
— Ця шабля щастя наше порубала! І багатства не жди від неї. Тим огирям, що виміняли,ніхто не міг дати ради. А той капшук грошей, що на додачу, в мене украли відразу. 
Дідо мовчали.
Утім, далі Василько й не слухав. Поспішно заглянув під подушку — дякувати Богові, є! Не знайшли ажурного павутиння!..
У вухах озивався прекрасний голос, а в душу світили прекрасні, хоч і холодні, променисті очі.
Золота шабля Василька вже не цікавила.

Увечері він таки вирвався з кімнати, в якій баба замкнули його на чотири замки (дідо бачили і вкотре мовчали).
— Де ти? Хто ти? Озвись, красуне!.. — гукав розпачливо, сновиґаючи між похмурими стінами Заклятого замку.
Аж коли прочекав цілу вічність у найвищій вежі й коли вже подумав, що сьогодні її не побачить, вона врешті з’явилася перед ним. Дивлячись не на хлопця, а кудись за вікно, сумно промовила-прошелестіла:

— Я Осені донька.
Холодна, мов лід.
Для чого на себе
Накликав ти бід?
Ув’язнена в замкові 
Я вже давно.
Чому не послухавсь?
Та вже — все одно!..

Раптом надворі зчинилася буря. Пориви могутнього вітру, що залетіли й у стіни замку, відривали від красуні шматки холодного вогню, які тут-таки спадали іскрами-листочками. Згодом почувся плюскіт бурхливої зливи, але над цим усім плив, бринів, переливався зажурений дівочий голос:

Лиш холодом Осені діти живуть.
Для чого на іншу ступила я путь?
Я діда твого покохала колись.
Та так, що горів під ногами цей лист!
                  Якщо пригорталася, він аж палав!                    
Побачила ненька — мене прокляла!
Кохання і радість погасли для мене:
Пожовклому листю не стати зеленим!
Блукатиму замком самотньо в журі,
Допоки носитиму в серці твій рід.
Ще й ти заявився. Прийшов сюди нащо?
Хай я безталанна! Та й ти вже пропащий!..

Стільки було в тих словах безнадійної туги і жалю, що Василько не витримав — знов утік.
А вранці прокинувся з непереборним бажанням бачити її знову.
Баба то плакали, то нарікали, то дорікали.
Дідо мовчали, потираючи свої попечені колись груди.

І досі люди обминають Заклятий замок десятою дорогою. Розказують, ніби щоночі палахкотить у нім холодний вогонь і щоночі блукає ним чоловік із перетлілим на попіл серцем.

А до чого тут золота шабля, з якої все починалося? Чи це всього лише мрія, всього лише та синя птаха, яку ловиш-ловиш, а, впіймавши, не втямиш, нащо вона тобі здалася? Бо вже хочеться іншого щастя, такого ж недосяжного й неможливого?
Якби-то знаття!..

 

* * *

 

МАНДРІВНИЦЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Після того, як Ялосоветині полонянки полишили скриню й розлетілися, хто куди, наша Казка, звісно ж, поспішила до будинку своєї любої Олечки. Та десь на півдорозі, охоплена втомою (ще не оговталась від пережитого), опустилася під кущ папороті на узліссі.
Перепочиваючи, Казка тривожно вслухалась у калатання власного сердечка. Чому калатання тужливе? Чому ввижаються невеселі видіння? Осиротіла хата на узліссі, самотня згорблена постать Ялосовети... Ось бабуся розпачливо зиркає у віконце, в яке нікого виглядати, ось — нехотя розпалює ненажерливу піч, біля якої немає кому... Ось...
"Що це зі мною? — подумала Казка, відчувши, як оченята заволоклися підозрілим туманцем. — Не хочу ж я повернутись до темної скрині!"
"Та й чим би пояснила своє повернення?" — запитувала себе, втираючи непрохані слізки.
Несподівано стебла папороті розгорнулись, і над ними з’явилося приязне зморшкувате обличчя:
— Хто це тут накликає дощу?
Погана людина хіба здатна угледіти в шалині дрібну казку? Тож мала мандрівниця ніскілечки не злякалася незнайомця. Навпаки, дозволила йому взяти себе на руки й примостити, щоб висохла, на крислатому солом’яному брилі.
— В дорозі удвох веселіше! — зауважив Дідок. — Бо самому ні з ким і словом перемовитись! Я, власне, простую до одного дуже гарного та великого дому. А в самого — ні кола¢ ні двора. Як, мабуть, і в тебе, малечо.
"Він до Олечки йде! — радісно стрепенулась Казка, але тут-таки понуро опустила крильця: — А як же — Ялосовета?.."
Старий ніби прочитав Казчині думки:
— Ет, люблю авантюри! — махнув рукою. — Так і буде: веди, куди сама знаєш!
Дорогою нарозказував Дідок стільки всякої всячини, що в тендітної Казки аж голова розболілася. Затнувся балакун, коли "пасажирка" солом’яного капелюха вказала на Ялосоветину хату.
— Е-е-е... Вчора увечері стукав я, малечо, до цих дверей. Схоже, тут гостям не дуже раді...
Ялосовета ж, уздрівши колишню вихованку, ледь не вмліла від щастя. Кинулась догоджати гостям, хоч на Казку не зважувалася очей підводити.
— Погрілася б... — вимостила в кошику з вовною затишне кубельце.
— Змарніла як!.. — зітхала, несміло простягуючи руку — погладити.
Але Казка про всяк випадок відпурхнула, косуючи сторожко в бік різьбленої скрині-скринища...
— Заспокойся, дитинко, не заподію тобі шкоди!..

За обідом старого потягло на спогади. Побідкавшись, що так мало є людей, котрі вміють і хочуть тебе послухати й котрим хотілось би вилити душу, він почав розповідати свою чергову пригоду.
Господиня, коли вже прибрала посуд, непомітно вхопилась було за веретено, та, завваживши зляканий Казчин погляд, узялася прясти звичайну шерсть.
Пригрівшись у кошику, заколисувана Дідусевим бубонінням, Ялосоветиними зітханнями й примовляннями та шурхотінням нитки, мандрівниця раптом збагнула: вона — вдома!!! 

Відтоді в хатинці на околиці запанувала щаслива й прекрасна КАЗКА.
КАЗКА про Діда, який не поневірявся більше по світі. Отаковився в цій привітній оселі і знайшов у Ялосоветі щонайвдячнішу слухачку своїх оповідок. Стара ловила кожнісіньке його слово (аж цвіркуни в запічку мовкли), навіть коли й удруге чи втретє щось переповідав.
КАЗКА про Бабу, яка насправді виявилася зовсім не лихою: просто раніше їй не вистачало любові. Тепер же мала аж двоє відданих сердець і сама жила теж задля свого балакучого Діда й задля Казки.
КАЗКА про Казку, для якої воля і дім однині поєдналися. Нарешті вона без перешкод могла літати, куди заманеться. Ялосовета лиш напучувала:
— Гляди ж, у холодочку тримайся, бо перегрієшся!
Або:
— Водички холодної не пий — кашлятимеш!

Часто навідувала Казка маленьку Олечку. Від того її тато почав щодня усміхатись і любити свою родину дуже-дуже. Бо, з’ясувалося, він теж був анітрохи не суворий, ото хіба що надто заклопотаний.
Після гостювань Казка охоче вмощувалася на Ялосоветиних колінах і блаженно вбирала в себе затишний домашній спокій.
А невдовзі й Казчині сестрички зачастили до своєї колишньої господи. Бува, як розходяться!.. То в Ялосоветиних капцях у піжмурки грають, то плюхаються у діжу з тістом, то на тину гойдаються, то в подушках борюкаються. Іноді роздуріються так, що Дідусь мусить їх капелюхом розмітати!

... КАЗКА про велику різьблену скриню...
До речі, а що  т е п е р  у скрині?
Гм... Справді, що?
Мовчить Ялосовета. Мовчить і скриня. Стоїть у кутку, барвистим ряденцем застелена. А з-під нього — золотий замочок поблискує.

За матеріалами: Марина Павленко. "Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині." Малюнки Ольги Кузнєцової. Харків, видавництво "Ранок", 2016, 128 с.

Джерело: http://abetka.ukrlife.org/

 

 

 Читайте також на "Малій Сторінці":