От уже ніби й довідалися, що то за страшна сила, яка прагне знищити всіх людей і взагалі всіх живих істот на Землі, а як її здолати — так нікому й не відомо. Безнадійний, жахливий, авантюрний план Лисого не сподобався нікому — ні Лелі, ні Марічці, ні Бороді… І все ж усі вони й навіть півень на ймення Сокіл беруться допомогти. Страшно й подумати, до чого це може призвести.
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».



Сергій Оксеник

ЛІСОМ, НЕБОМ, ВОДОЮ


Книга 3

ІНЖЕНЕР



1. Губченко і потаємна кімната


Компот зі смородини


Коли Губченку було п’ять років, він назавжди втік із дитячого садка. Власне, вони втекли удвох із Олею. Це Оля й придумала.
— Я б цього не стерпіла, — сказала вона. — Я б утекла із садка.
Губченко подивився на неї з сумнівом.
— Як?
— Через дот.
Губченко миттю вкрився липким потом. У дот лазили тільки найбільші відчайдухи. Він — ніколи. Оля — теж. Дот був старий, іще часів війни; що в ньому могло бути, вони навіть не уявляли. Ті хлопці, які лазили в дот, поверталися бліді, перелякані, вони нічого нікому не казали про те, що бачили всередині. Однак удруге ніхто з них не намагався туди залізти. Губченко якось навіть спитався в Бударного:
— Бударний, що там?
— Сам полізь і подивись, — невдоволено буркнув той у відповідь і відійшов.
Більше Губченко не розпитував.
Утім, що могло там бути? Якщо не гадюки, то нічого страшного бути не могло. По-перше, хлопці повернулися, хоч і перелякані. По-друге, навіть гімна там бути не могло — крім них, дітлахів, туди ніхто залізти не міг. Губченко сам бачив, як надійно заварені й забетоновані аж до половини двері. Амбразури маленькі — навіть першокласникові не кожному пролізти. Одна амбразура була за глухою тильною стіною повітки, де проводила час старша група. Друга виходила на берег річки — вже за парканом дитсадка.
Оля мала рацію: це справді був варіант. І, мабуть, таки єдиний. Тільки спускатися в амбразуру треба ногами вперед, а вилазити навпаки — головою вперед. Тоді можна бути впевненим, що тебе ніякий випадковий рибалка не помітить.
Якби лізти в цей чорний і незвіданий жах запропонував хтось із хлопців, Губченко нізащо не погодився б. Придумав би безліч причин, чому він саме сьогодні не може цього зробити. Але запропонувала Оля. До того ж це не було ідіотською розвагою. Це був порятунок. Єдиний шлях утечі з дитсадка. Губченко погодився.
Цікаво, що тепер, через кілька десятиліть по тому, він нічого не пам’ятав про дот. Тобто про те, що бачив усередині. Так ніби спустився туди, потім жах, потім виліз. За ним вилізла Оля.
Пам’ять витіснила всі деталі. Чи було там чисто, чи були там павуки або гадюки — нічого не збереглося. Тільки холодний нудотний жах.
Наступна картина, яку він пам’ятав, — це вузенький простір між парканом Стартановичів і їхньою ж смородиною. Смородина біля їхнього двору була височенна й густюща. Вся вулиця не могла її об’їсти. Звісно, ніхто особливо й не старався. Хіба своєї мало? От черешню в Доленків оббирали до останньої ягідки, а смородину в Стартановичів — тільки так, вряди-годи. Губченко взагалі ніколи її не рвав — він не любив смородини; ніколи її не куштував, тому й не любив. Навіть уявити собі не міг, як би він міг узяти в рота гидоту таку. В тому й полягала головна проблема.
Сьогодні на обід був компот зі смородини. Губченко його, ясна річ, не пив. Але, як на гріх, на обід нагодилася Зінаїда Вартанівна, директорка дитсадка, чорна й страшна, з п’ятьма цупкими волосинами, що випиналися з коричневої родимки на підборідді.
— Слухняні діточки нічого не залишають у тарілках, — ніби неабияку новину, повідомила вона з порога. — Ваші тата й мами так тяжко заробляють на шмат хліба, що не доїдати — це просто злочин. Це насамперед, щоб ви знали, неповага до тата й мами. А по-друге, щоб ви знали, — неповага до самих себе.
Зінаїда Вартанівна зробила круглі очі й приголомшено, майже пошепки спитала Губченка:
— Ти не випив компот?!.
У компоті плавали ягоди смородини — напіврозчавлені й розварені. Таким же напіврозчавленим почувався Губченко. Він знав, що не випити компот не можна, і знав, що ніяка сила не змусить його зробити хоча б ковток.
— Ой, Зіно Вартанівно, він у нас такий до їди вередливий, — улесливо прошелестіла Ганна Іванівна. — Стіко всього не їсть!..
— Не хоче — хай не їсть, — залізом проскреготіла директорка. — Здохне від дистрофії. А компот він вип’є.
Губченко боявся відвести очі від понівечених ягід. Він не бачив, що діється в їдальні. Тільки рух голосів давав йому уявлення про те, що відбувається. Ось Зінаїда Вартанівна опинилася праворуч від нього.
— Ану, Ганно Іванівно, — гримнула вона.
Міцні, мов обценьки, руки виховательки схопили його вище ліктів і притисли до спинки стільця. Він заплющив очі, зціпив зуби й спробував вирватися. Даремно. Від Зінаїди Вартанівни не вирвешся.
«Усе одно не роззявлю рота», — подумав Губченко.
— Або сам роззяв пельку, або… — страшно промовила Зінаїда Вартанівна.
І її пальці зімкнулися на його ніздрях. Крізь заплющені повіки покотилися сльози, він відчув їх вухами, бо голова вже була задерта обличчям до стелі.
Він роззявив рота, щоб вдихнути повітря, й у горло йому потекла гидотно-липка, солодка й смердюча рідина.
— Нє, ну ти глянь, — обурено вигукнула Зінаїда Вартанівна. — Воно ще й ригає!
А воно справді повернуло весь обід, і не просто повернуло, а на довгу картату спідницю Зінаїди Вартанівни. Вона, забувши про педагогічний обов’язок, панічно полетіла до свого кабінету, гидливо розчепіривши кігті, мов сова. Вона нічого не сказала на прощання, але Губченко знав, що тепер на нього чекає. Всю тиху годину він проведе в темній комірчині в кінці коридора. Там його крики не заважатимуть спати решті — слухняним діточкам.
— Я його вмию, — спокійно сказала Оля, швидко вибралася з-за столу, взяла Губченка за руку й повела на подвір’я, до умивальників. Розгублена Ганна Іванівна навіть не встигла нічого сказати.
Там, біля довгої іржавої труби з дірочками, крізь які падали в жерстяні ясла репетливі цівочки води, вона й сказала йому:
— Я б цього не стерпіла…
І вони втекли крізь бійниці занедбаної оборонної споруди, яку збудували ще німці, аби не дати нашим можливості переправитися через Південний Буг.
Губченко пам’ятав, як вони сиділи за кущами смородини, як повз них пробігла Ганна Іванівна з кимось із працівників дитсадка (вже забулося, хто саме її супроводжував). Як вони дослухалися до грюкоту в залізні ворота спочатку Олині, потім Губченків, як надривався за воротами їхній Тобік, як потім, певне, вийшла з двору Шинкарчучка й сказала, що нікого вдома немає, що батьки на роботі, а малий у дитсадку, а хіба нє? А шо случилося? А батькам повідомили?
— Нам ваших порад не вистачало! — розкричалася Ганна Іванівна.
Вже дорослий, Губченко розумів, у яку халепу вона тоді вскочила. Як тепер пояснити сусідам, що з їхнього дитсадка діти завиграшки можуть утекти, як тепер повідомити батькам, що вони, педагоги, й гадки не мають, де ці діти можуть бути?..
Нашорошивши вуха, Оля дивилася просто перед собою мовби незрячими очима й механічно клювала смородину Стартановичів. Їй і на думку не спало запропонувати Губченку. Та й не могла вона цього зробити — вона його знала як облупленого. Два роки вже живуть через дорогу, два роки практично нерозлучні — ні вдома, ні в садку.
І тоді Губченко збагнув, що люди бувають різні. Що Зінаїда Вартанівна — зовсім не така, як Оля. І Ганна Іванівна не така. Навіть Шинкарчучка — і та не така. І тоді ж він вирішив, що ніколи більше не піде до дитсадка.
Це було дивне рішення. Він чудово розумів, що нікуди не дінеться. Мама працює, батько — тим більше. Залишатися йому ні з ким. І ніхто його самого вдома не залишить. Його вмовлятимуть, битимуть, лякатимуть і зрештою силоміць потягнуть до садка. А Зінаїда Вартанівна солодко усміхатиметься йому зареваному й грудним голосом воркотітиме:
— Ну, що ж ти! Ну, зразу сказав би, що не п’єш компоту. Хіба ж нам важко було б чаю чи що тобі зробити…
І тут же перейде на залізний тон, широко розкривши великі круглі очі:
— Ви ж знали, Ганно Іванівно! Ви ж могли попередити? Чи не знали?..
Ганна Іванівна холонутиме під її поглядом, наче зацькована миша, а мама не знатиме, куди очі подіти від сорому. Вона залишить його й побіжить на роботу, розмазуючи по щоках сльози й пудру «Рошель», мало не втрапивши під таку рідкісну на ті часи полуторку на Веселинівській…
Усе це Губченко знав. І тому вирішив, що він, звичайно, піде в дитсадок і не влаштовуватиме всіх цих випробувань для себе й мами… Але його самого там не буде. Там буде тільки його оболонка, тільки та його частинка, яка є слухняним хлопчиком. А сам він буде тим часом там, де схоче.
Це було поворотне рішення. Воно визначило все Губченкове життя.



МГ


За цим же правилом він учився в школі, в університеті, так само свого часу одружився, і дружина мала за чоловіка лише якусь частку Губченкового Я.
В інституті, де він працював, його знали як талановитого інженера й дослідника (досить рідко поєднувані риси), і цього співробітникам було достатньо. У видавництві його знали тільки як письменника, не підозрюючи про інше, наукове, життя свого автора. Та й навіщо — книжки розходяться, прибуток є, за гонорари письменник не бореться: скільки заплатили, стільки й гаразд… Він був чемний, чуйний, вихований — усім навколо цього вистачало, й більшого від нього не чекали. У школі, щоправда, виникали проблеми — адже Губченко був чудовою (з погляду вчителів) кандидатурою на різноманітні громадські клопоти: то голови ради загону, то старости, то делегата на зліт, конференцію, олімпіаду чи ще якесь збіговисько. Але то все було не так і обтяжливо, Губченко сприймав це як іще один відтінок того самого кольору. Він був слухняним хлопчиком, мав певні вигоди з того, тож мусив виконувати й деякі обов’язки.
Звичайно, ніхто в інституті, де він працював, не розраховував і на те, що Губченко здатний на серйозне відкриття. Щоправда, він і сам не дуже на те сподівався. Зрештою, він нічого такого особливого й не відкрив: усі елементи були давно вже відкриті іншими. Не вистачало дрібнички: об’єднати все саме в ту комбінацію, яка народжувала віками омріяну машину, що її сам Губченко обережно називав МГ, емге, цілком незрозуміле слово, схоже на угу або еге. Навіть якщо прохопишся в розмові з кимось (а це була цілком реальна небезпека, бо думати останнім часом він звик тільки про МГ, винахід його розпирав, так хотілося поділитися, порадитися…), все одно ніхто не зрозуміє, про що йдеться, навіть не помітить цього слівця в потоці інших.
Якийсь час Губченко міркував про можливості легалізації, оприлюднення результатів своїх багаторічних пошуків. Та згодом облишив цю ідею. По-перше, це б вимагало документального оформлення — креслення, обґрунтування, історичні довідки, специфікація деталей і вузлів, довідки, потім іще довідки, а тоді вже довідки — про таке без жаху не може думати жоден винахідник чи навіть раціоналізатор. Та й часу на все це Губченко не мав. Не мав часу (і це по- друге), бо МГ вимагала ще сили-силенної експериментів, доведення до ладу, вдосконалень і т. п. По-третє, Губченко й сам іще не знав, яке (чи то пак які) застосування МГ до чого можуть привести. Відчиняти скриньку Пандори, не зваживши всіх наслідків, міг хтось інший, а не така обережна людина, як Губченко. Адже питання охоплювало занадто багато аспектів: він мусив передбачити не тільки сторонні ефекти, що можуть виникнути у застосуванні його винаходу, а й ті несподівані напрямки застосування, які можуть бути вигідними іншим. Зрозуміло ж, якщо винахід оприлюдниш, то вже не зможеш контролювати, в чиї руки він далі потрапить, задля чого його використовуватимуть.
А головне, що його стримувало, це небажання зажити слави божевільного. Він умів бути слухняним хлопчиком. Він знав, як поводитися, готовий був до несподіванок, словом, йому спокійніше і звичніше було жити в оточенні хай і не любові, але симпатії. Змінити це на образ людини не сповна розуму — ні, це було б занадто важко. Занадто багато довелося б усім пояснювати, когось переконувати, відповідати на запитання, яких він не розуміє, власне, докорінно змінити спосіб життя…
Повертатися в дитячий садок він не мав ніякого бажання. Краще пити те, що любиш, — чай, наприклад.



Пацюча комірчина


Цю комірчину Губченко знайшов випадково. Він узагалі любив покладатися на випадковість: йому здебільшого щастило. Якось керівництво інституту здало в оренду кілька кімнат і на отримані гроші вирішило придбати нові комп’ютери. Оскільки чи не єдиним працівником, який регулярно ходив на роботу, лишався Губченко, то йому й дістався новий пентіум. Утім, його попередили, що грошей уже не лишилося, тому принтером треба користуватися старим, а до Інтернету він буде під’єднаний у наступному місяці, коли орендарі сплатять черговий внесок.
Чекати так довго він не хотів — був переконаний, що справа, не зроблена відразу, так і залишиться незробленою. Через місяць у директора з’явиться купа нових проблем, тож щасливий власник пентіума так і сидітиме без інтернету. Для людини з його головою і руками під’єднати комп’ютер до мережі — діло зовсім нескладне. Він придбав за власні кошти хаб, адже в старому вже не було портів, кабель необхідної довжини, лишалося тільки підключитись. Єдиною проблемою була старезна шафа, мабуть, ровесниця Академії наук. Вона вщерть була напхана старими запорошеними теками з протоколами засідань профкому, планами роботи на четверту п’ятирічку й звітами про громадську роботу працівників відділу. Щоб пропустити кабель за шафою, її слід було відсунути хоча б на двадцять сантиметрів.
Сподіватися на чиюсь допомогу було марно, бо колеги з’являлися в лабораторії тільки в дні зарплати, та ще хіба в когось був день народження — відзначити його в колі трудового колективу вважалося священним обов’язком кожного.
Несамовито чхаючи й кашляючи від хмари пилу, Губченко повиймав усі до одної теки, порозганяв неляканих павуків і наліг плечем на стінку шафи. Вона без особливого бажання посунулася, щось невдоволено рипнувши. А за нею відкрилася глибока ніша, в якій пискнув сполоханий пацюк.
Пацюків Губченко не любив, тож не одразу зайшов до комірчини: спершу притяг переноску, ввімкнув лампочку й уже з нею обстежив брудне порожнє приміщення з облупленим тиньком і гостинно розкритою норою в кутку. Мабуть, колись хтось робив ремонт у їхньому інституті — багато років тому і навіщось збудував цю неправильної форми кімнатку, в яку навіть пристойної шафи неможливо було поставити. А може, ще раніше архітектор ніяк не міг упоратись із власним задумом, тож не придумав нічого кращого, як завершити свій кострубатий проект такою ж кострубатою нішею.
Покрутившись серед цього п’ятикутного закапелка, Губченко прийняв рішення. А вже план його реалізації обмірковував за своїм робочим столом, із задоволенням використовуючи для цього новий комп’ютер.



Найдорожчий могорич


Таких пунктуальних людей, як Тихолоз, Губченко більше не зустрічав у своєму житті. Костянтин Остапович працював комірником. У більшості інших інститутів це означало б «не працював». Ну, хто такий комірник? Людина, до якої приходиш із підписаною заявкою, там є чотирнадцять пунктів: матеріали, прилади, інструменти тощо. Вона дивиться в заявку й думає, як би так тобі дати не все, але щоб ти зміг викрутитися, щоб пішов якщо й не задоволений, то принаймні не розгніваний. Бо як людина йде з комори не на своє робоче місце, а до начальства скаржитися, то це означає, що комірник — людина не на своєму місці.
І навпаки, якщо комірник видає все зазначене в заявці, то він знову ж таки не на своєму місці. Бо так у нього незабаром нічого не залишиться в коморі: навіть у раньші часи інститут фінансували непогано, але ж це була радянська установа, а в радянській установі просто не могло не бути дефіциту на найнеобхідніше. Тож у такому випадку комірник не зможе задовольнити інших заявок, і наступний працівник піде від нього куди? До начальства. Це робота, що не терпить крайнощів. Тут потрібна мудрість і зваженість. Без цих якостей не втримаєшся на посаді.
Причому пунктуальність — не дуже добра риса для комірника. Адже в пунктуальної людини все завжди лежить на своєму місці, все оприбутковане, все збережене й доглянуте. В цьому й небезпека. Уявіть, що комірник пішов у відпустку. Всі люди ходять у відпустку принаймні раз на рік. А без комірника інститут місяць не проживе. Це без директора можна прожити місяць. Та й без науковців, як нині з’ясувалося, теж можна обійтися.
У них в інституті навіть ходив такий анекдот: іще за радянських часів, коли люди справді тут займалися наукою, коли найкращі сили ще не втекли за кордон, коли однією з найголовніших державних вимог було дотримання виробничої дисципліни, а другою (чи першою?) — режимної секретності. Тоді, побачивши, що наукові співробітники не сидять по своїх лабораторіях, а тиняються коридорами, стовбичать у перекурнях і правлять теревені, директор закупив двох тигрів і випустив їх в інститутські коридори, щоб люди повернулися до роботи. І все воно було б добре, якби один із тигрів не з’їв прибиральницю тітку Параску. Розібралися, з’ясували все, засудили тигра, посадили в зоопарк. Прийшов другий звір його провідати й каже:
— Дурень ти дурень. Придумав кого з’їсти — тітку Параску! Я от щодня по науковому співробітнику з’їдаю — ніхто й не помічає.
Так само й без Тихолоза, як без прибиральниці. Йде він у відпустку, на його місце саджають тимчасово когось із лаборантів — хто не встиг відкрутитися, і той працює.
Підміняти Тихолоза дуже просто — у нього все на місці, кожен бовдур розбереться. Тож неминуче може виникнути запитання: а чим же цей Костянтин Остапович такий цінний, що за нього треба так триматися? Зворотний бік пунктуальності.
Може, й вижив би його хтось, якби нагодився охочий на це місце. А на таку посаду хто ж претендуватиме! Щодня на роботі, на виду. З ранку до вечора треба сидіти в коморі. Подібний режим і раніше в наукових інститутах був не до шмиги — для наукового співробітника головне вчасно виконати планову тему, а не стирчати на робочому місці. А коли почалися зміни парадигм (це так Тихолоз казав), то й поготів. Не кажучи вже про зарплату: вона навіть не смішна. Хто за такі гроші сидітиме з дев’ятої до шостої в інституті? Ніхто. Та й місць у відділах і лабораторіях на всіх немає. Працівників більше, ніж стільців у кабінетах.
Коли Губченко прийшов до Остаповича з заявкою (директор підписав не читаючи, що не могло не потішити нашого героя), Тихолоз тільки пробіг очима по списку й осміхнувся. Губченко зрозумів, що викритий. Справді, як пояснити необхідність шпалер, клею, фарби для підлоги та цементу, він не знав.
— Ремонт удома затіяв?
І Губченко вхопився за цю підказку.
— Та на дачі треба трохи лад навести. З мене могорич.
— Само собою, — відповів Тихолоз і пішов у хащі стелажів збирати все необхідне.
Уперше в житті Губченко побачив, як Тихолоз видав за списком усе, що в нього просили. Він здивувався, але не дуже. Костянтин Остапович — теж людина, тож розуміє, що таке сьогодні, з цими цінами, робити ремонт. Могорич, звичайно, він поставить. Але не тільки. Він поставить такий могорич, на який Тихолоз навіть не сподівався. Губченко зробить Тихолоза першим.
Ремонт не закінчується ніколи
Треба знати Губченка, щоб зрозуміти, чому він так довго ремонтував ту кімнатку. Взагалі-то прибрати, забетонувати пацючий лаз, наклеїти шпалери й пофарбувати підлогу — діло нехитре й недовге. Це кожному зрозуміло. Кожному — тільки не Губченку. Бо спочатку слід було зробити кімнату легкодоступною. Необхідно було забезпечити надійний і від усіх прихований вхід.
Найменше йому хотілося, щоб хтось про цю комірчину довідався. Таку знахідку віддавати він не мав наміру. Всі війни на землі (чи майже всі) велися за землю, за територію, за життєвий простір. Губченко не хотів ні з ким воювати, він просто хотів володіти цим чарівним закапелком. Навіщо? Бо хотів. Це по-перше. А по-друге, бо кращого місця для складання МГ й придумати годі.
Робота над шафою тривала цілий місяць. Не можна було допустити, щоб шафа привернула увагу хай рідкісних у цих стінах, але цілком імовірних співробітників. Відкриття входу мусило бути легке, безшумне, швидке, і — головне — застраховане від несподіванки. Щоб не було, як у тих ідіотських фільмах: думає-гадає герой, нічого не виходить, уже й смерть близько; потім випадково спирається плечем на вирізьблену з каменя троянду — і важка стіна зі скреготом відсувається, розкриваючи запавутинений вхід (чи вихід). Коли Губченко бачив такі кадри, його просто до сказу доводила недоумкуватість героїв. Там же з першого погляду зрозуміло, де шукати потайну кнопку чи важіль, чи що там іще може бути.
Ускладнювало роботу й те, що спершу все треба продумати, зробити креслення, виготовити окремі вузли й частини, й тільки потім дуже швидко зібрати всю конструкцію, щоб ніхто з випадкових зайд не застав його за роботою й не помітив змін в інтер’єрі.
Нарешті цей етап лишився позаду. Почалося вже легше: провести електрику до заповітного закапелка, зробити там ремонт. На цьому етапі найважче довелося з витяжкою. Ясна річ, у невеличкій кімнатці без вікон і дверей довго не попрацюєш — там збереться стільки вуглекислого газу, що так у ній назавжди й залишишся, як один безумний винахідник із книжки улюбленого в дитинстві письменника. Придумав бомбу з вуглекислим газом, вона мимохіть вибухнула, й він завмер назавжди за стіною з велетенського збільшувального скла. Та зрештою й витяжка була готова — дуже дотепна й зовсім непомітна ззовні.
А потім почалося: з кожним днем роботи над МГ доводилося прилаштовувати верстак, верстати, стенди… Все це ніяк не могло вміститися в комірчині, більшу частину якої займала прозора капсула. Губченко намагався виготовляти деталі в різних місцях — і так, щоб ніхто не здогадався, навіщо такий несподіваний профіль потрібен. Щось робив на дачі, щось в інститутських майстернях.
Тут уже уникнути свідків неможливо. Кожному з них на кожну окрему деталь, на кожен вузол треба було вигадати правдоподібну легенду, бо люди раз у раз розпитували, що це таке дивне ти вариш (точиш, паяєш, фальцюєш, фрезеруєш), Губченку?
Найгірше ж те, що ця робота забирала весь час. Із видавництва телефонували мало не щодня — він зірвав усі мислимі графіки, завдав збитків, пустив з торбою попідтинню, зарізав, задушив, знищив і т. д., і т. п.
Потім перестали дзвонити, тож він уявляв собі, що доведеться шукати нового видавця, коли знову захочеться писати. Поки що не хотілося, тож він цим легковажив. То більше, що проблем у роботі над МГ виникало чимало.
Часто звертатися до Тихолоза Губченко не міг: розвивати версію про ремонт на дачі довго не вдасться. Та й потреби його дедалі більше відходили від шпалер і цементу.
Губченко був перфекціоністом. Якщо в процесі роботи він бачив, що те саме можна зробити краще, невтомно переробляв зроблене або й узагалі починав спочатку, відмовляючись від готових блоків та вузлів. Ця його риса постійно конфліктувала з прагненням працювати за раніше визначеним планом. І жодна сила перемогти в конфлікті не могла. Втім, подібне з ним, зрозуміло, було не вперше. Раніше, коли він задумував, наприклад, засклити балкон, ця робота розтягувалася на тижні, й дружина обурено вимагала прийняти нарешті остаточне рішення й закінчити розгардіяш.
— Ти ж ніколи його не засклиш. Знайшов собі розвагу!..
Тож досвід привчив його до своєрідного компромісу, який зазвичай іще більше дратував дружину. Коли Губченко знаходив нове вирішення замість ухваленого раніше, насамперед брався за план і переробляв його. Звісно, це дуже затримувало рух уперед, але Губченко був переконаний, що без плану працювати не можна.
Такий педантизм робив його спорідненою душею з Тихолозом, зустрічей з яким він не міг уникнути. Дуже ризикував, звичайно, але куди ж без нього! Зміни у плані вимагали нових деталей, матеріалів, і далеко не все можна було знайти на базарі. Губченко регулярно відвідував і Караваєві, і «Юність», і Борщагівку, але часом доводилося звертатися й до Костянтина Остаповича, намагаючись брати в нього речі, які нічого б не підказували, які нелегко було б об’єднати у щось ціле. Одного разу це, наприклад, були плати комп’ютерної пам’яті, а наступного — дверні завіси.
У Тихолоза була ще одна щаслива риса: він рідко ставив запитання. Та й то дуже делікатно. Можна було не відповідати, щоб не брехати. Приходить, скажімо, Губченко по реле часу, а Тихолоз, ніби й так усе розуміючи, каже:
— Сусід у мене поставив таке на свого горбатого запорожця. Скільки його пам’ятаю, знай воловодиться з цим дивом техніки. Так що він утнув. Оце приходить о восьмій ранку до машини, а вона вже чверть години як завелася й салон обігріла. Кажу, запатентуй, бабла навариш. Тільки рукою махає: нема в мене стільки часу, каже…
Тут тобі й приховане запитання, навіщо Губченку реле, й здогад про те, що той працює над новим винаходом, і цікавість: чи буде патентувати… Губченко щоразу з останніх сил стримувався, щоб не клюнути на провокацію й не розпочати ділитися своїми міркуваннями з приводу бодай одного з запитань.
Переводив здебільшого мову на політику й філософію — не на Канта й Бердяєва, звісно, а на, так би мовити, філософію життя. Розмовляти з Остаповичем було цікаво. На кожну проблему, яку вони обговорювали, той мав у запасі промовисту історію.
— Чув, що там із боєприпасами трапилося? — закручував балачку Губченко.
— А що ж вони хотіли! — запалювався Остапович. — От дивись: у мене є човен. Купив іще до зміни парадигм.
— Ти що, рибалка?
— Та нє. Так, думав, вивезу родину на Дніпро, на острів кудись у вихідні… Не в тому річ. Ото як купив, знайшов місце на РОПі, почав ходити туди — майже кожного вихідного. Там багато таких сухопутних моряків. Ото приходять, щось там до обіду почистять, пофарбують, мотор поперебирають… А тоді так помалу сходяться до краю, до верб. Там такі вербові зарості над водою — фантастика. Ти не уявляєш, в них соловей живе. Ото ми горілочку попиваємо, теревені правимо, а він аж заходиться. Прямо тобі в місті — уявляєш! Там п’ятдесят метрів до автобусної зупинки. Ну, може, сто. І — соловей! Бува, мовчки сидимо хто на чому, слухаємо.
— А який же сенс у човні? Якщо ви там усі сухопутні? — дивується Губченко.
— Як це? — ще більше дивується Остапович. — А чого ж би ми туди ходили, якби не човни?
— Так оце ти його для того й купив?
— Ну, ні, звичайно. Я не такий багатий. Кажу ж тобі, думав ото із сім’єю на острови, те-се…
— Ну?..
— Ну, й не склалося. Один раз вийшов за акваторію РОПу, заглушив двигуна, дивлюсь, а від нього по воді райдуга. Е ні, думаю. Райдузі місце на небі, а не на воді. Більше й не виходив.
— То, мабуть, треба було відлагодити, щоб не текло з нього.
— Та це неможливо. Хочеш не хочеш, а він усе одно воду забруднює. А ще, кажуть, човни акустичним ударом пуголовків убивають.
— Що, всіх?
— А яка різниця — всіх чи не всіх?
— А продати не міг?
— Човна? Та який же сенс! Тоді хтось інший на ньому природу гробив би. А так він стоїть собі на березі. І знаєш, непогано зберігся. Я його щороку чищу, мию, фарбую — освіжаю, словом. Гарний човен. Любо-дорого.
Губченко більше не перепитував, хоч і не зразу збагнув, який стосунок має цей човен до тих боєприпасів, які вибухнули під не таким уже й далеким селом. Сам потім поміркував і зрозумів, що має. Безпосередньо стосується.



Сто мільярдів


Губченко любив круглі цифри. Тому й сидів напередодні у своїй потаємній комірчині до глибокої ночі.
Ніч була задушлива. Витяжка не допомагала. Вентилятора він вирішив не вмикати, а кондиціонера, звісно, в його закапелку не було. Сто разів хотілося все кинути — ніхто ж не підганяє! Але завтра, дванадцятого червня, виповниться рівно три роки, як він уперше побачив своє нове приміщення — свій цех, свій стартовий майданчик у майбутнє.
Жодної книжки за цей час. Планова наукова тема, термін виконання якої давно минув, існувала тільки в попередніх планах — ні експериментів, ні наукового обґрунтування, ні вивченої історії питання. Губченко, згадуючи про неї, дивувався: як він міг колись таким зацікавитись?!
Але прийшовши дванадцятого числа до своєї лабораторії й переконавшись у тому, що нікого зі співробітників на робочому місці немає й не передбачається, він відчув, що руки йому тремтять і в голові паморочиться. Сьогодні. Зараз. От безпосередньо за кілька хвилин!
Губченко запустив руку під шафу, із зусиллям відсунув убік поперечну планку, на якій мусило триматися дно, пригнічене центнерами протоколів, планів і звітів, і натиснув на сховану під планкою крихітну кнопку, дуже схожу на звичайний сучок у дошці. Тобто вона була б дуже схожа, якби хтось міг зазирнути під шафу.
А потім він легко, однією рукою, підняв увесь вміст шафи — разом з теками й поличками. Немов шухлядка сірникової коробки, вона висунулася під стелю. На її місці виявився вхід до комірчини — просто крізь шафу, ніби під тріумфальною аркою. Губченко натиснув на важіль — колишню ручку перемикання передач із «Жигулів», — і вміст шафи майже беззвучно повернувся на своє місце.
Перед ним, займаючи добру половину комірчини, стояла прозора плексигласова капсула майже в людський зріст заввишки, й сто п’ятнадцять сантиметрів завширшки. Габарити МГ мали величезне значення. Губченко від самого початку спланував, що в разі найнесподіванішої необхідності капсулу можна буде вивезти з комірчини через той самий отвір у шафі. З цією ж метою він поставив МГ на колеса, бо сам її підняти не зміг би ні за яких умов, а покладатися на чиюсь допомогу не мав права навіть у разі найнесподіванішої необхідності.
Він дістав із кишені джинсів звичайнісіньку комп’ютерну флешку й устромив її у звичайнісінький USB-порт. Машина загула з приклацуванням — ніби загорілася звичайна неонова лампа. З бокової кишені піджака, такого недоречного в цю спеку, Губченко видобув звичайнісінького дисковода для дискет 3,5 і під’єднав його до сусіднього USB-порту. Дисковод розкрився, немов портсигар, і в ньому засвітилася зеленими вогниками панель управління. Він набрав на крихітній клавіатурі слово «Тихолоз», увів його в пошукову систему, а потім надрукував цифри: «+100.000.00.00.00». Це зовсім не означало ста мільярдів, але — погодьтеся! — справді кругле число.
— Поїхали! — патетично процитував Губченко й заплющив очі.



Тектонічні явища


Він нічого не відчув. Ніяких перевантажень, запаморочення в голові, ніяких різнокольорових спіралей перед опущеними повіками, ніяких «космічних» звуків — узагалі нічого.
Губченко розплющив очі, і його засліпило яскраве сонце, що хизувалося на дивовижно блакитному небі. Тільки здавалося, сонце світить не лише з неба, і небо не лише вгорі. Він прикрив очі рукою й почекав, доки вони звикнуть до такого палючого світла. Не було ніяких звуків — навіть гудіння МГ. Відвів руку й побачив, як просто на нього мчить на величезній швидкості ще одне сонце. Поки Губченко зрозумів, що це не сонце, а тільки його відображення в поверхні чудернацького автомобіля із дзеркальним покриттям, було пізно робити якісь рухи. Машина пролетіла просто крізь нього.
І отут він уже відчув. Він ніби роздвоївся: одна половина лишалася в МГ, засліплена яскравим сонцем, а друга мчала рівнесеньким і чистісіньким шосе в мобілі, що працює від якогось централізованого джерела енергії. Ця енергія передається в його мобіль якимось дивним недротовим способом. І звуть його вже не Губченко, а Спідюк. Точніше сказати, він не роздвоївся, а навпаки — в ньому одному, в його свідомості об’єднався й він сам, і той чоловік, що керував дзеркальним транспортним засобом.
У Спідюка був кепський настрій. Він намагався зосередитися, опанувати себе, адже на нього чекала дуже неприємна робота, але розігнати сумних думок не міг. Ясно, що загадки неможливо розгадати до того, як він потрапить до Першої зони. Тільки там, якщо пощастить, він зможе з першого разу розібратися, що до чого. А це, зокрема, залежить і від того, наскільки зосередженим і врівноваженим він буде.
До зони було ще далеко, але вона вже нещадно сліпила очі, довелося максимально затонувати скло. Все одно залишалися добре видні дві веселки: одна в небі, друга — відбита у дзеркальному куполі. Незабаром мобіль влетів у затінок старезних акацій, тож довелося ввімкнути хамелеона. Він трохи просвітлив вікна, а потім ураз затемнив, коли нестрункий і тому ще більш прекрасний ряд старезних квітучих дерев закінчився.
Причиною поганого настрою Спідюка була інформація, що линула з акустичної системи:
— …нічого доладно не пояснив. Можливо, це справді просто якісь тектонічні явища. Але хто мене переконає, — єхидно розпатякувався чоловічий голос, — що «тектонічні явища» не мають нічого спільного з землетрусами. Хай хтось спробує запевнити мене, що в нашій тектонічно нейтральній смузі у будівництві зон було враховано можливості землетрусів. Ніхто й не намагається. А я можу легко уявити собі, що станеться з велетенськими конструкціями в разі навіть незначного підземного поштовху. Я можу уявити собі, що станеться, коли крізь пролами в куполах на наше місто попливуть хмари агресивного отруйного газу…
Спідюк роздратовано вимкнув звук. Тільки б і небезпеки, що землетрус. Утім, він розумів, що правди зараз казати не можна. Принаймні доти, доки ми самі її не знаємо. Скандал, який розгорівся сьогодні в Департаменті Санітарних Зон, навколо цього й спалахнув. Випустивши інформацію про «тектонічні явища» медіа-служба завдала великої шкоди. Зараз ціле місто обговорює можливі наслідки того, про що ніхто нічого до пуття не знає. Чи можна придумати кращий ґрунт для спекуляцій і навіть паніки?
Мобіль під’їхав до воріт Першої зони й зупинився. Спідюк відімкнув автопілот і відкинув голову на підголівник. Усе. Більше часу на хвилювання він не має. Треба заспокоїтися. Це не та робота, в якій може бути місце для зайвих емоцій.
«Вийти з мобіля», — загорілися на брамі червоні літери.
Спідюк виконав вимогу й відійшов на десять кроків. Тієї ж миті в нижній частині брами відчинилися дверцята й звідти виїхав приземкуватий робокоп. Він наблизився до мобіля й довгими мацаками обстежив його нутрощі.
У Губченка виникло несподіване відчуття страху: ніби він справді був тут фізично присутній і робокоп міг його помітити. Один із мацаків націлив камеру на праве око Спідюка, другий — на ліву долоню, яку той слухняно розкрив перед ним.
— Сідайте в мобіль, — приємним жіночим голосом промовив робот.
Коли брама відчинилася, він поїхав уперед, блимаючи написом на спині:
«Рушайте за мною! Швидкість 5 км/год».
За ворітьми охорона була аж надмірна. Спідюк повільно рухався за робокопом, не звертаючи уваги на численні брами, двері, бронемобілі й дула різноманітної зброї, що постійно рухалися, супроводжуючи його. А от Губченку не вдавалося зберігати спокій. Що саме його найбільше бентежило й лякало, він тривалий час не міг зрозуміти. Коли ж робокоп зупинився й знову наказав Спідюкові вийти з мобіля, Губченко нарешті зрозумів. Бездушність. Відсутність жодної живої людини. Для Спідюка це був цілком нормальний порядок, для Губченка — ні.
Втім, у приміщенні, до якого вони зайшли після знову ж таки зупинок, затримок, ретельних перевірок, людей було аж п’ятеро, і всі мали дуже стурбований вигляд.
— Це триває вже тиждень, — розповідав один, очевидно, головний із присутніх, чоловік понад два метри заввишки. — Спочатку шуми не виходили за межі норми, були суто акустичні, потім почали наростати, а вчора їх зафіксували й тектонічні датчики. Найгірше те, що ми не можемо їх локалізувати. То здається, що вони десь у центрі, то раптом вони відлунюють на південному краї периметру. Притому напруга на жодній з ділянок бані не змінюється.
Спідюк слухав, не зводячи очей з моніторів. На них нічого не відбувалося. Губченку стало дуже неприємно. Що довше він роздивлявся монітори, то більше підступала нудота. Зображення на всіх моніторах нагадувало великі нафтові калюжі.
— Пробували аналізувати одночасні показники з датчиків руху й відеоспостереження? — запитав Спідюк.
— Звичайно, — рівним голосом відповів довготелесий. — Нуль…
— Що? — так само спокійно спитав Спідюк, відчувши якусь заминку.
— Тільки позавчора ввечері ми щось помітили майже в центрі зони.
— Що саме?
— Не знаю. Погляньте самі.
Він увімкнув найбільший монітор на стіні. Зображення було темне й нерухоме.
— Який масштаб? — поцікавився Спідюк.
— Сто відсотків. Зараз збільшу… Ось, двісті відсотків… Повторюю.
На моніторі так само нічого не було видно.
— Бачите, людина нічого не може помітити, — підтвердив довготелесий те, що Губченко й сам бачив. — Якби не програма звірки… Тепер триста відсотків…
Чотириста. Тут уже помітно.
— Чому так темно? — спитав Спідюк, котрий, схоже, теж, як і Губченко, не був таким гострозорим, як довготелесий.
— Коли ввімкнули світло, все припинилося, — пояснив той.
— Що «все»? — не зрозумів Спідюк.
— Все, — відповів довготелесий. — І рух, і «тектонічні явища». — Останні слова було вимовлено з відчутною іронією.
«Мабуть, слухав радіо», — подумав Губченко.
— Ще скажіть, що там є щось живе, — образливо кинув Спідюк.



У санітарній зоні


Тут не могло бути нічого небезпечного. Це тільки відходи. Вся ця маса внизу — сто разів перероблені відходи, в яких немає жодної живої клітини. Просто не може бути.
Так заспокоював себе Губченко, разом зі Спідюком рухаючись по легкому містку. Та все ж не міг позбутися страху. Схоже, й Спідюк почувався не дуже комфортно, хоча для нього це просто робота.
Було не темно, хоча й яскравого світла світильники, розташовані високо під банею, не давали. Ззовні дзеркала, що вкривали зону, нагадували звичайнісінькі люстра, через які цілком могли пробиватися бодай несильні сонячні промені. Уже тут, у зоні, Губченко збагнув, що світло тут зовсім не потрібне. Більше того, воно може бути шкідливим: він не хімік, але розумів, що навіть у цій інертній масі під ногами сонячне світло може викликати якусь реакцію. І ця реакція цілком може бути несподіваною.
Спідюк упевнено йшов містками, що на перший погляд нагадували лабіринт, як у древньому монастирі; він переходив з одного на інший, потім на ще один. Маршрут, очевидно, Спідюк вивчив заздалегідь. Містки з відходами ніде не контактували, тож були надійні. Втім, припускав Губченко, в повітрі, яке їх оточувало, було стільки отруйних і агресивних газів, що й вони могли з часом роз’їсти ажурний метал містків. Мабуть, про цю можливість також думали, коли їх створювали.
Ох і настворювали! Труби, з яких у зону вливалися відходи, звідси, згори, виглядали крихітними, але Губченко здогадувався, що діаметр у них дай Боже, не менше двох-трьох метрів. Із цих рогів достатку безперервно витікала й повільно розпливалася густа маса — екскременти цивілізації. В них не було ні білків, ні жирів, ні вуглеводів — тільки те, що вже не піддавалося переробці, з чого вже не можна було добути нічого корисного. Мабуть, мине кілька десятків років, і люди навчаться розкладати на атоми й цю отруйну масу, перетворювати її на щось корисне. А поки що звалюють у санітарні зони, герметично відгороджені від стерильно чистого, сонячного світу.
Подорож була довга. Закутий у герметичний скафандр із багатьма системами захисту, Спідюк не міг рухатися швидко. Якби не психологічне напруження і страх — хоч і безглуздий, як розумів Губченко, бо йому особисто нічого не загрожувало, — все це вже давно набридло б. Він ладен був повернутися в свою затишну комірчину, та все ж цікаво, що трапилося, що там, у центрі зони, рухалося, звідки могли з’явитися «тектонічні явища».
Білі містки ніби аж сяяли у тьмяному освітленні, на тлі моря бруду. Цей контраст був нестерпний. Невже таке відділення чистоти від сміття, добра від зла може привести до чогось путнього, думав Губченко. Чистота вимоглива, плинули його думки. Чистота вимагатиме невпинного очищення, створюючи дедалі більше бруду. Ще через сто років ці санітарні зони займуть половину земної суші. А потім що?..
А який вихід? — сам собі заперечив Губченко.
Що ближче підходили вони до центру зони, то напруженішим ставав Спідюк, його хвилювання передавалося незримому супутникові.
І тут Губченку здалося, що темна маса внизу тяжко ворухнулася. Зрештою, нічого дивного, відходи в гігантському резервуарі постійно поповнювалися. Вони не були рідкі, але не були й сухі, тож мусили рухатись. Але якось не так. Йому здалося, що це був не зсув усієї маси, а якийсь окремий порух в одному місці. Звісно, такого не могло бути, якщо… Якщо справді то не «тектонічне явище».
Спідюк також помітив. Він завмер, пильно вдивляючись в однорідну масу. Тоді відстібнув від паска зонд і кинув його вниз, точнісінько в те місце, де щойно сколихнулася темна маса.
А далі все відбулося дуже швидко. Брунатна поверхня під ними напнулася назустріч білій цяточці, що вже майже досягла її, потім прогнулася й пружно відштовхнула від себе зонд. Він помчав угору, і вже коли був у кількох метрах від містка, зсередини екскрементів ударила блискавка, занадто сильна, щоб обмежитися знищенням зонда. В її громі потонув розпачливий скрик Спідюка. Губченко тільки й встиг, що вдарити по тумблеру аварійного вимкнення МГ.




2. Фатальні яйця



Помидорині клопоти

— Нє, ну як вам це подобається, — обурювалася біля Лисої криниці Помидора. — Не їсти яєць! А що ж їсти? Тут і так — весна. Їсти ж зовсім нічого.
— Та годі тобі вже, Помидоро, — відповідала Дзвінка. — Кому-кому, а тобі нічого їсти — в це й мій Вухань не повірить.
— А ти що, в моїх коморах рилася?
— Та ні, не рилася…
— Ото й мовчи, як не знаєш! Ми з Мишею останнє подоїдали. Думали навіть курочок останніх… обох… із’їсти…
— А курочок, як і півників, як і яйця, Лисий наказав берегти, щоб курчаток побільше було на літо, — майже лагідно, але таким тоном, що далі й нічого казати, закінчила розмову Дзвінка.
Вона підхопила відро з водою і пружною ходою подалася додому. Помидора провела поглядом її сильну й пружну постать і розвернулася до іншої жінки — такої ж огрядної, як і вона сама, Манюні. Та взагалі була людиною мовчазною, тож і в цій розмові участі не брала. Але Дзвінка пішла, через те Манюні не було де дітися.
— Ви чули? Так ніби вона в моїх коморах рилася!
Манюня непевно стенула плечима. Потім вирішила перевести розмову на інше:
— А не чули, як там Каченя? Це ж уже от-от…
— Ні, ви мені скажіть, — напосідала Помидора, — чому це пацаненя вважає, що може керувати всім селом? Не чула. Він, бачте, вирішує, що нам робити з яйцями власних курочок.
— А я так непокоюся за неї… - тихо почала Манюня, та Помидора не дозволила їй розвинути думку.
— Ні, ви мені скажіть, чому він вважає, що може всіма нами керувати? Що попередив про вовкулаків? Так якби не мій Миша, його попередження нічим би не допомогло. Ви ж знаєте, що всі вовкулаки, з усього села — і до нас із Мишею! Тільки що мій Миша з луком нагодився, то й село тепер існує.
— Це правда, тільки ж зараз Каченя… — Манюня знову спробувала звернути Помидору зі шляху.
— Ще б пак не правда! А то ти не знаєш, що саме Миша врятував село!
— Та хіба ж я могла те бачити? — Манюня ніколи ні з ким не сперечалася, тож розмовляти з Помидорою їй було непросто. — Де я живу, а де ви!
Справді, думала вона, всі знають, що Миша перестріляв чимало вовкулаків під час того нічного нападу. Звісно, не так багацько, як каже Помидора, та все одно молодець, хто б подумав. Але ж і з тим погодитися, що саме він зробив вирішальну справу й урятував ціле село, вона не могла. Тільки от Помидору ж однаково не переконаєш. Марні спроби.
— Так, ви не могли бачити, а я не просто бачила, я все те пережила! А той малий тепер почав усіма керувати!.. А вигодувати курчат! Це вам що? Чим, я вас питаю? А він мене спитав, чи я маю чим їх вигодувати? І сама яєць не їж, і ще й курчат вигодуй! І я вас питаю, навіщо? Чим я потім цих курей годуватиму? Ні, Манюню, я вам так скажу: не діло, що Лисий у моєму курнику почав командувати. Не діло.
На щастя Манюні до криниці підійшов Борода, височенний, уже не такий чорний, як після пожежі, і майже такий само волохатий, як раніше. Побачивши його, Помидора підхопила свої давно наповнені водою відра й швидко пішла додому. З Бородою не посперечаєшся. Він тільки слово скаже, й від Помидори мокре місце залишиться.
— Доброго дня, Бородо, — привіталася Манюня. — Як там Каченя?
Коваль тільки рукою махнув.
— Коли ж чекаєте?
— Як не вчора, то сьогодні, — цього разу відповів Борода. — Та хто ж у таких справах щось напевне скаже!
— Ой, ваша правда, Бородо! Ви ж їй вітання переказуйте. Хай як що, то гукає…
Манюня також пішла додому, переживаючи й дивуючись, чому це Помидорі так сильно не хочеться, щоб у її квочок було більше курчат.



Скрадлива постать


Василько цілу зиму місця собі не знаходив. Він не знав, що його так мучило, але якась гризота точила зсередини, мов черва. Навіть серед ночі прокидався часом і відчував потребу щось негайно робити. От тільки що робити вночі? Світла не запалиш, бо всі сплять. Надвір також не дуже вийдеш — мороз, вітер, замети…
Зима й справді видалася шалено сніжна — огорнула важкою ковдрою все, що могла. Селом можна було ходити тільки вузенькими проходами між високими — вище Василькового зросту — білими стінами відкинутого з доріжок снігу. В цих коридорах, що чимось нагадували підземні переходи в Орлиному лісі, навіть вітру не було — скаженів десь над головою, намагаючись увірватися туди, вниз; вривався, нудився й знову вилітав на простір.
Мало не щоранку вичищали з коридорів новий сніг, збільшуючи висоту стін обабіч. Але роботи все одно не було. Мисливці й ті вешталися без діла. Довкола села блукали зграї голодних вовків, які поїли всю мислиму живність у лісі. Хіба що час від часу доводилося ставати на лижі й іти відганяти тих же вовків. Та й те — зграї не перестріляєш. Одному чи вдвох проти неї виходити безглуздо, а від великої ватаги мисливців вовки враз тікали.
Івась якось спробував зробити засідку на зрізаному дубі. Пішли вп’ятьох, заліз він, узяв із собою їжі, запас стріл, мотузкою підняв знизу важкого кожуха… А через годину після того, як його залишили самого, набігла зграя вовків. Двох він підстрелив, а решта сиділи на безпечній відстані довкола дуба й чекали, поки злізе. Івась задубів, захрип, намагаючись догукатися до села… Та де — далеко! Вже й стріляти не міг — пальці закоцюбли й не слухалися. Вітер угорі був такий, що й самого його мало не зносив. А що вже все тепло з кожуха видував — то тільки свистіло.
Лиш під вечір повернулися по нього. Побачивши чотири темні постаті на білому снігу, що рухалися від села, Івась спробував крикнути, щоб були обережні: зграя вовків на чотирьох людей кинеться, й ніякі стріли її не зупинять. Та жодного звуку, крім хрипіння, з горла його не вилітало. Він звівся на ноги, почав махати арбалетом над головою. Тут же налетів порив вітру, Івась втратив рівновагу й ледве не зірвався, мов сухий лист. Одна втіха, що його вимахування побачили й зрозуміли. Повернулися до села й за півгодини знову прийшли — тепер уже великою ватагою.
Вітер був від села, тож зграя, ще й не побачивши мисливців, залишила ретельно обгризені кістки двох убитих Івасем вовків і високими стрибками, загрузаючи в снігу, але все одно досить швидко помчала до лісу. А там уже переслідувати її було дуже важко й небезпечно.
Та ніхто й не намагався. Треба було визволяти Івася. Про те, щоб злізти самому, не могло бути й мови. Він сидів на вершечку дуба, намагався дихати на скоцюрблені сині пальці, колотило його так, аж віковічне дерево тряслося. Стрибати звідти — певне самогубство. Залишатися там довше — ще певніше.
Довелося Лисому лізти на дерево. Воно було таке холодне, що пальці мало не примерзали до кори. Але доліз. А там почалося. Івась сидів нерухомо й змусити його посунутися на край Лисий не зміг. Якось та влаштувався поруч на самому краєчку зрізу, однією ногою ледь спираючись на далеку гілку. Обв’язав Івася навколо пояса мотузкою, перекинув мотузку через гілляку, щоб хоч трохи легше було втримувати його.
— Спускайся.
Де там. Наче й не чує. Почав Лисий помалу зіштовхувати його. Аж тут Івась ніби прокинувся, завовтузився, та користі з того було небагато. Ледве- ледве вдалося підштовхнути його до краю зрізу, на якому сидів.
І раптом хлопчик нахилився вперед і просто впав. Мотузка смикнулася в руках Лисого, роздираючи смушкові рукавиці, здираючи шкіру з долонь. Але втримав. Почав повільно, долаючи біль, попускати мотузку…
Одне слово, те ще полювання вийшло.
Коли сніг почав сходити, вовки, мабуть, знайшли собі іншу поживу й до села вже не наближались. Але вартові й досі щоночі пильно охороняли всі підступи. От у кого завжди була робота — у дорослих чоловіків, які по черзі ходили на варту. А Василькові зимові вечори давалися важко.
Його, щоправда, постійно гукали то до однієї, то до іншої хати, щоб посидів у колі сусідів, щось розповів. Якщо ніхто не гукав, набивалися до їхньої оселі.
Цілу зиму Василько розповідав. І розповідаючи, відчував, що його історії стають дедалі вільнішими, довільнішими. Вони вже не передають тієї історії, яку він бачив. Вони її роблять іншою, цікавішою для нього (а може, й для тих, хто його слухав), але вже не такою правдивою. Василькові завжди було цікаво розповідати, він це любив. А люди любили його слухати. Так і казали:
— Ходім на Василька.
Ніби на вовка, на зайця, ніби на полювання. Однак зараз, коли настала весна, він уже почувався кимось таким… Ну, Помидорою, чоловік якої перестріляв усіх вовкулаків. Люди й знають, що не такий уже Миша стрілець, але раз вона так упевнено каже, то, певно, щось та було. От і ходить Миша такий бундючний, поради всім роздає.
А якщо я загину, думав Василько, люди ж пам’ятатимуть мене не таким, яким я був насправді, а таким, як хтось про мене розповідатиме. Наприклад, хто? Лисий? Ох, із нього такий розповідач!.. Та й немає в нього часу на розмови. Навіть узимку. Все село ходить до нього — по розпорядження, поради. А ще коні. Відколи стало ясно, що у Ворони в череві зародилося лоша, Лисий і ночувати ладен був у конюшні, щоб, не приведи лихо, не застудилася, щоб не голодна була… Це зрозуміло. Якщо вдасться розвести коней… Зовсім інше життя настане. Ні, Лисому не до розповідей.
Леля? Та в неї й поготів клопотів вище голови. Ніхто й не знав про казанок — приховували як могли, та все село з болячками своїми почало ходити до Лелі. А й куди ж їм ходити — Люби нема…
От і про Любу треба розповісти.
І про Каченю. Вона тепер у всіх на вустах. Ясна річ: стільки років не народжувалися діти в селі, а тут — вагітна жінка. Мимоволі згадували, як Те- ревенька померла пологами разом з плодом, як Губонька народила мертве немовля…
Василько цілий день блукав лісом навколо села, ніким не помічений, пильно обдивлявся дерева. Він, звичайно, ризикував — ліс є ліс, а весна — не літо, небезпек тут повно, проте він знав чого шукає.



Атракціон нечуваної щедрості


Що вже там казати, зима — це зима. Нічого доброго в ній немає. Це тільки дітлахи можуть радіти сніговикам, ковзанкам, санчатам… Однак і їхня радість обмежена, адже дорослі майже весь час удома. У полі, на городі робити нічого. Вони, звісно, свої дорослі, але що ж за життя, як вони без кінця сидять у тебе на голові! А з іншого боку, як холодно й голодно, не дуже потішать ковзанка й лижі.
І все ж село знало одну перевагу зими: чисту воду. Збирали сніг, топили й мали те, чого влітку не бувало. А з появою Лисої криниці й ця радість потроху зблякла, зіщулилася й зникла. Сніг збирати майже перестали. Навіщо? Ще першого місяця зими за звичкою згрібали верхній чистий шар, носили кошиками до хати, зсипали в баняк, що стояв біля плити… А потім припинили. По-перше, вода в криниці смачніша, по-друге, де ще побалакаєш із людьми, як не там. До сусідів, звісно, ближче, але за зиму ті сусіди гірше редьки набридають.
Тож Лиса криниця заслужено перетворилася на центр села. Сюди сходилися всі. Похід до криниці — це вам не збігати по воду. Це ціла подія. Жінки чепурилися, вдягали найкраще вбрання.
— Для кого то ти пиндришся? — гримав на дружину Борода.
— Чому «для кого»? — знічувалася Каченя. — Просто так.
— Та яке ж «просто так», як там самі баби, та ще й у кожухах. Хто її, твою запаску, там побачить?.. А відра?
— Таж мені, любий, не можна такого піднімати. Важке ж!..
— То чого ж ти туди йдеш?
Вона лиш знічено опускала очі.
Атож, жінки вбиралися наввипередки. Мабуть, не так одна для одної, як самі для себе. Чоловіки знали, що скоро їх чекати не випадає. Для жінок узимку криниця стала єдиною радістю. Ледь доносили відра додому — такі були змерзлі. Жінки, звісно, а не відра.
Коли ж настала весна, людей біля Лисої криниці значно поменшало. Вони, ясна річ, не перестали туди ходити, але стільки часу, як узимку, вже не мали. І городи скопати треба, й те посадити, те посіяти, й хату впорати після зими, набрати білої глини, помазати ззовні й усередині… Починалося життя, яке з клопотів і складається.
Проте відмовитися від годинки-другої на день, проведеної в товаристві односельців (односелок, правильніше буде сказати), ніхто не хотів. От тільки вбиратися й чепуритися вже було ніколи. Хіба що Помидора щодня вихвалялася то свіжопофарбованою стрічечкою, то зачіскою, а то дерев’яним намистом.
Намиста їй робив із різноколірної деревини чоловік, це всі знали. Більше того, дехто навіть намагався замовити йому щось для себе чи для своєї дружини, однак Помидора пильно оберігала чоловіків талант і нікого близько до його витворів не підпускала.
— О, Помидоро, у вас нове намисто! — вигукнула котрась із жінок. Намисто справді було гарне.
— Та! Ото нічого Миші робити взимку. Вирізьблює та нанизує, наче мала дитина. Я вже й не знаю, що з ними робити. Хочете, вам віддам кілька?
— Ой дякую! Хіба я зможу носити таку красу? Та й куди?
— Та хоч би й до криниці. А мені куди носити?
На тому розмова здебільшого й уривалася, бо всі розуміли, що Помидора жодної своєї прикраси нікому не віддасть.
Та не так склалося цього разу, коли Мишина дружина розмовляла з Дзвінкою. Несподівано Помидора дістала десь із-за пазухи гарне крупне намисто з видовжених, мов сливки, дерев’яних намистин різного кольору. Це вже викликало здивування не лише в самої Дзвінки, а й в іншої присутньої жінки — Кропивки.
Вона й звуку не зронила протягом усієї розмови, і зараз не спромоглася на слово. Тільки дивилася широко розплющеними очима на цей дивовижний випадок у житті села.
— Вам подобається, Кропивко? — Помидора могла й не питати. Звісно, дуже гарне намисто, але не воно мало значення, а сама подія. — То нате й вам осьо.
І для Кропивки також із неосяжної Помидориної пазухи визирнув гарненький разок кольору перестиглої вишні.
— І не дякуйте, не дякуйте! — вигукнула Помидора.
Утім, від онімілих з несподіванки жінок чекати бодай якихось звуків було зайве.
— Ой, мені ж треба бігти, бо Миша…
Що саме зробить із такою дебелою жінкою маленький худорлявий Миша, Кропивка й Дзвінка не почули. Помидора помахала рукою, підхопила коромисло з відрами й подалася додому.
Після нетривалої паузи Дзвінка невпевнено промовила:
— Що ж їй треба?
І, перехопивши очманілий погляд Кропивки, додала:
— Навіть води забула набрати.
Говорити далі нібито й не було про що. Жінки взяли воду й подалися додому. І мимохіть обидві рушили повз хату Бороди й Качені. Там їхні кроки уповільнилися, жінки ступали обережно, щоб навіть звук кроків не завадив почути… Що вони сподівалися почути? Та вже ж відомо що.



Зустріч ветеранів


Під самим своїм двором Помидора зустріла Опенька. Той, побачивши її, зразу набурмосився й спробував проскочити до свого обійстя, щоб із сусідкою не розмовляти. Хоч і старий був мисливець, та поруч із цією пишною жінкою ставав геть розгублений і без’язикий.
— Ой яка зустріч! — зраділа Помидора. — Це ж треба: живемо через дорогу, а бачимося так рідко!
— Та що ж… — закінчив розмову Опенько.
— А як вам ця новина? — не дала йому втекти сусідка.
— Це яка ж? Про Каченю? Так вона й не новина… — Опенько зрозумів, що не відкрутитися, тож опустив очі й чекав, поки Помидора сама набалакається.
— Та про курчат же! Про яйця!
— Це що ж?..
— Ви не чули? Де ж ви були, Опеньку?
— Ну де ж… у лісі був. Ось… — він підняв за вуха зайця. Дуже худого, звичайно, але ж зайця! Є чим пишатися.
— А, — мимохідь кинула Помидора. — То ви й не знаєте! Лисий наказав, щоб ніхто в селі не їв яєць. Як вам таке?
— Це як же?.. — справді здивувався Опенько. — Це чому ж?..
— Так от і я вас питаю, сусіде, — зраділа жінка. — Це чому ж я не можу хазяйнувать у своєму курнику, питається? Це коли таке було бачено де? Чи старий Інженер коли таке дозволяв собі — щоб не дозволяти їсти свої ж яйця, питається!
Сказане Помидорою було таке двозначне, що Опенько зашарівся, мов підліток. Але сусідка на те не зважала. Вона вела своє:
— Ні, ви мені скажіть, сусіде, чи таке коли було?
— Та де ж…
— От і я кажу: де ж це таке бачено, щоб у моєму курнику хтось за мене хазяйнував. Курчат, каже, нам треба якомога більше. Ну? А годувати їх чим? А самим що їсти? Весна. Що їсти, питається?
Опенько почувався так, ніби це він винен, що настала весна й що Помидорі нічого їсти. Він, звичайно, не так уже й вірив у це. Є їй що їсти, інакше не була б така вгодована. Кому іншому старий так би й відповів. А тут був геть втрачений.
— Та зараз якщо яєць не їсти — чи варених, чи смажених на салі… Сало, правда, жовте вже зовсім, старе сало, — спохопилася Помидора. — Та й скільки там того сала з осені лишилося — з такою зимою. Ви ж пам’ятаєте, яка зима цей рік випала? Такого ще не було! Скажете, ні?
— Та чого ж… — Опенько й сам розумів, що це не відповідь, що ці слова можна розуміти і так і сяк, але про те, щоб виправитися чи пояснити, він навіть не подумав.
— І хто йому дав таке право — розпоряджатися в селі? Він що, новий Інженер? Мій Миша стільки вовкулаків перестріляв — усе село знає! — а й то не розпоряджається. Та й старший наскільки від того Лисого.
— Ну, це ви… Скільки ж там Миша… — не стерпів Опенько. Хто-хто, а він же точно знав, скільки вовкулаків Миша примудрився підстрелити. Тут його Помидора зачепила за живе.
Від самого літа, від тієї ночі, коли на село напали вовкулаки, Опенько й словом не обмінявся з Мишею. Бо коли він, Опенько, опинивсь у скрутній ситуації, коли його драбина зламалася, а вулицею мчало на нього не менше десятка велетенських розлючених тварюк, Миша відмовився спустити драбину і спасти сусіда. Просто випадковість, що Опенькові вдалося врятуватися. Таке не прощають. Тож коли Помидора заговорила про те, про що вона весь час теревенить по цілому селу, — як її Миша мало не десяток вовкулаків перестріляв, — старий мисливець не міг мовчати.
— Чи я не бачив… — устиг він додати, перш ніж Помидора урвала його.
— Ой, сусіде, що ж ви там могли бачити! Ви ж усеньку ніч пролежали долілиць зі стрілою в цій… як її… І це, мабуть, так боляче, так боляче! — вона притулила долоні до своїх рум’яних щічок. — Страшно навіть уявити. Дякувати хоч, ніхто, крім нас із Мишею, не бачив. Бо народ — ви ж знаєте, Опеньку, — таке вже понесе по селу!.. Що такий заслужений і досвідчений мисливець, як ви, — і своєю ж стрілою собі влучили в цю… як її… Ой, я за вас тоді такого жаху натерпілася, краще не згадувати. А вже як малій Марічці свою… ту… показували…
Опенько скреготнув зубами. Він єдиний бачив справжні «подвиги» Миші. Досі нікому не розповів, бо що ж тут розповідати — всі й так знають, хто такий Миша. А тепер виходить, що й далі нікому розповідати не можна. Бо ж справді: якщо ця осоружна Помидора понесе по селу, як він своєю стрілою влучив собі в гепу… То вже не відмиєшся до кінця днів.
Не попрощавшись, старий мисливець розвернувся й побрівшу свій двір. По дорозі ще подумав, що ту його біду не тільки Помидора бачила. Мала Марічка налила йому тоді чогось на рану, й та миттю чудодійно загоїлася. Тоді перед дитиною було соромно. Але старий знав, що від неї ніяких чуток по селу не піде. Він іще хвилювався: чи бачила те Помидора, чи ні. Виходить, не тільки бачила, а й здогадалася, як використати собі на користь. Чи не собі, а Миші — яка різниця.
— Куди ж ви, сусіде? — загукала йому в спину Помидора. — Тільки почали балакати, а ви вже й ідете! Нічого з вашим зайцем не станеться. Зачекайте!
Однак Опенько й не озирнувся.



Мишин план


Двері рішуче відчинилися, й на порозі виник Миша.
— Можеш не вставати, — по-хазяйськи поблажливо кинув він господарю, й Лисий зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Хоч це й було дотепно, та хлопець не був упевнений, що гість справді жартує.
Взагалі він зрадів Мишиному приходу. Якось так склалося, що вони не бачилися від самого літа, від тих зборів перед нападом вовкулаків. Хоч сам Лисий і не чув тодішнього Мишиного виступу, однак Леля й Василько йому все детально переповідали, тож він знав усе так, ніби чув на власні вуха. Знав, що Миша був проти підготовки до нападу вовкулаків, натомість вимагав, щоб діти залишили село, хоч і усвідомлював, що для них це означало певну смерть: узимку в лісі ніхто не виживе, що вже казати про дітей від шести до тринадцяти років… Лисий знав, що Миша тоді мало не переконав усіх односельців, і тільки втручання Бороди змусило людей прислухатися до свого сумління й присоромити Мишу. Хлопець здогадувався, що гість увесь цей час картався за свою тодішню поведінку, що йому було соромно. Тому треба було б піти до нього, порозумітися, пояснити, що він, Лисий, не лихий на нього, Мишу, що їм і далі жити в одному селі, тож краще жити по-людськи.
І те, що Миша набрався рішучості й прийшов сам, було дуже добре. Треба тільки так побудувати розмову, щоб не вийшло, ніби Миша мусить вибачатися, рвати на собі волосся чи посипати голову попелом.
— Проходьте, дядьку Мишо, сідайте.
— Невеликий пан, і постояти можу, — відповів Миша, пройшов до столу й сів на лаву. — То які в тебе міркування?
Лисий розгубився. Міркувань у нього було чимало, тільки от які саме гість має на увазі?
— Та тепер усі міркування, мабуть, як і в кожного, — про Каченю.
— Лисий, ти ж знаєш, що я не про це.
— А про що, дядьку?
— Ясно про що, про вовкулаків.
— Та з вовкулаками якраз усе нормально, — відповів Лисий, досі не розуміючи, куди Миша хилить. — Перебили їх, та й вже. Не в них річ.
— А в чому ж? — Миша спитав так, наче насправді йому не так уже й цікава відповідь, ніби ця відповідь — він це добре розуміє — тільки спосіб відкласти головну розмову.
Лисий нараз усвідомив, що з Мишою він ніколи не був добре знайомий. Жив той на дальньому кутку, майже не перетиналися. До лісу ходив рідко. Чим займався? То його справа. От і тепер — більш як півроку не бачилися, й нічого. Тому розмовляти з ним було дуже важко, Лисий ніяк не міг підібрати потрібної інтонації, він весь час почувався так, ніби співрозмовник його в чомусь підозрює й ставить запитання не заради відповіді, а щоб підловити на чомусь. Дурниця, звичайно. На чому його ловити? І в чому підозрювати?
Така балачка — зовсім не той випадок, коли треба розкривати душу. І все ж Лисий вирішив бути щирим, розповісти Миші все, що знав і про що справді невпинно думав останнім часом.
— От дивіться. — (Слухаючи, Миша дивився не на співрозмовника, а в куток кімнати, ніби чекаючи, коли хлопець закінчить говорити про нецікаве). — Перше: в тому селі, де ми були з Лелею та Марічкою, на камені було написано про «неміряну й конечну черву» що нашле кару на… Ну, на них. Далі. Василько в лісі бачив велетенську кількість синіх черв’яків, що лізли з землі до нього на дерево. Це друге. Третє. Коли Люба збиралася робити пастки, наводити свою темряву на ямки в землі, вона наказувала Пластунові забрати й винести подалі курей. Яр біля річки, від якого пішла сліпа пожежа, також закритий тією ж темрявою. Я в цьому, щоправда, не впевнений, але схоже на те. Розумієте? Тобто виходить, що, перестрілявши вовкулаків, ми тільки відклали перемогу. Треба якось знайти шлях до цієї черви…
— Закінчив? — урвав його Миша. — Тепер послухай мене, дорослого й досвідченого чоловіка. Що там написано на камені й яких курей перелякався в лісі Василько, я не знаю. А от що ми перемогу тільки відклали, — це ти точно сказав. Собаки дуже швидко ростуть, правильно?
Не розуміючи, куди він хилить, Лисий кивнув.
— Звісно, правильно. А де сказано, що ми повинні думати, ніби вовкулаки ростуть довго? Якщо собаки ростуть швидко, то, мабуть, і вовкулаки ростуть швидко. Правильно? Отож-бо й воно. То чого ж ми чекаємо? Ти їх бачив. Тобі не треба пояснювати, які вони небезпечні.
— Бачив, — погодився Лисий. — Але небезпеки нам від них зараз немає.
— Зараз! — знову урвав його Миша. — А завтра? А післязавтра? Що ж нам, сидіти й чекати, поки їхні вовкулаченята попідростають? Собака за рік стає дорослим. Правильно? Правильно. То коли нам чекати молодих і лютих вовкулаків, які прийдуть помститися за своїх батьків і матерів? Ні, Лисий. Ми чекати не маємо права. Заради своїх дітей.
І тут нарешті Лисий роздратувався й навіть розлютився. Це хто ж тут так дбає про дітей? Чи не цей самий Миша пропонував перед зимою вигнати дітей із села?
— Тобто заради своїх дітей перестріляти їхніх дітей — правильно я вас зрозумів?
— Ну, нарешті дійшло. А то я вже думав, що ти так і не допетраєш.
— І як же ви, дядьку, збираєтеся це зробити? — Лисий намагався говорити рівно й спокійно.
— Та вже ж маю план, — зверхність Миші зростала з кожним словом. — Де їхнє лігво, ти знаєш. Правильно? Просто зараз, поки не настало літо, збираємо ватагу чоловіків, добрих мисливців, і йдемо туди. Вони нас зараз не чекають. Правильно?
Лисий промовчав.
— Правильно. А тут і ми — як сніг на голову! Збагнув? Перестріляємо до останнього — й додому. От і все. Тож давай збирайся, покажеш дорогу. Візьмемо Бороду, Опенька, Лелю можемо взяти, якщо ти без неї і кроку не ступиш… Ну, ще там кого… Я вважаю, відкладати не слід. Зібратися, звісно, треба добре. Бо… Скільки днів туди йти?
Тепер уже Лисому стало весело.
— Не знаю, — відповів він.
— Як це не знаєш? Ти ж там був!
— Я знаю, скільки я туди йшов. А скільки часу йтиме велика ватага, якій ніде сховатися, на яку весь ліс накинеться, я не знаю. Тим більше, якщо й ви збираєтеся йти.
Миша помовчав, пильно вдивляючись в обличчя Лисого своїми маленькими гострими, глибоко посадженими над довгим носом оченятами.
— Отак, значить, — нарешті озвався він. — Думав, що ти розумніший.
Він підвівся й не прощаючись вийшов із хати, грюкнувши дверима.



Ще одна відмова


Марічка пробиралася дуже обережно. Була майже переконана, що ніхто її не помітив. У селі — це точно. А за селом… Там досить великий відкритий простір. Поки були хати, Марічка скрадалася й озиралася, а вже там, на величезній галявині, що тяглася від села до заростів ліщини, йшла повільно, головою не крутила, нахилялася роздивлятися кульбабки, що вже подекуди розкрили жовті квіти… Якщо хто й помітив її, то подумав: «Гуляє дитина. Не годиться, звичайно, гуляти за селом, та що ж — тепер поблизу села досить безпечно».
Так Марічка гадала собі, що подумають про її прогулянку, коли помітять. Але справді захопилася свіжістю весняного лугу, роздивлялася гострі травинки й уповільнених комах, що намагалися вигрітися на ще не гарячому сонці. Втім, її подорож мала свою мету, й незабаром дівчинка наблизилася до заростей ліщини. Вони вже ніжно зеленіли, хоча й зберігали ще прозорість.
Навіть не підійшовши впритул, Марічка вже знала, що прийшла марно — Друга немає. Восени він несподівано зник, нічого не сказавши на прощання. І от уже все зелене, а його нема й нема. Вона все ж обійшла чагарі й сполохала цілу зграю горобців, які щось шукали на колишньому ведмежому лігвищі. Дівчинці було не до них.
Вона ще повиглядала кілька хвилин, сподіваючись, що от саме зараз він повернеться — а вона тут. Отак вийде з лісу, озираючись на всі боки, ніби чогось остерігаючись… Чого йому стерегтися? Кого боятися? Хіба що людей, але ж вони його знають. Та й самі бояться жах як. Скільки Марічка пояснювала, переконувала їх, що Друг не може нікому завдати шкоди, бо ж він друг, — усе одно бояться. І чому люди бояться звірів?
Марічка замислилася. Вона також боялася — вовкулаків. Боялася, бо не могла з ними порозумітися. Щойно вони почали відгукуватись на розмову, як щось ніби заступало їм розум. Розуму там, звісно, не дуже — той же Друг значно розумніший. І Глина, і коні… Але розмови з вовкулаками в неї не виходило. Тому й боялася.
От люди — ті справді бувають страшні. Люба, наприклад. Лішак. Щоправда, лішак не зовсім людина, та все одно страшний. Мабуть, найстрашніший.
Марічка злякалася. Сама не розуміла, що її налякало, але вона розвернулася й побігла до села. Ні, Лішак удень не літає і не ходить, вона сама бачила, як той боїться світла. І все одно бігла так, ніби за нею хтось гнався.
Аж як почалися паркани, перейшла на крок, важко дихаючи й витираючи кулаками сльози з очей.
— Марічко! — почувся з-за рогу радісний голос, і вона здригнулася від несподіванки.
Однак це був Івась. Мала кинулася йому на шию й заплакала. Сама не знала, чому.
— Хто тебе образив, серце?.. Ти забилася?.. Щось болить?.. Щось загубила? — Він більше не знав про що спитати.
Мала тільки крутила головою і ще гіркіше плакала. Як її заспокоїти, Івась не уявляв. Зрозумівши, що не вгадає, спробував відвернути її увагу, розповів про те, що Помидора всім дарує свої намиста, що все село про це гомонить. Потім про те, що Глина мало не покусав Мишу, коли той спробував погладити пса по голові. Марно.
І хлопчик удався до останнього способу. Трохи помовчавши, він тихо спитав:
— Ну що, не з’явився ведмідь?
Марічка завмерла й перестала плакати. Голова її так само була притиснута до вже геть мокрого Івасевого плеча, та він не міг помилитися. Припинилися схлипи, почалася робота мізків. Поки мала думала, що відповісти й як викрутитися (Леля їй суворо заборонила ходити з села, мовляв, коли Друг прийде, вони довідаються), Івась повів далі:
— Та не бійся, я вмію берегти таємниці. Нікому не скажу.
Дівчинка невпевнено ворухнулася в нього на руках.
— А ти? — спитав Івась.
Вона не знала, що відповісти. Якусь хвильку поміркувала, потім закивала головою.
— Це добре. Тоді я тобі відкрию одну таємницю. Але якщо ти більше не плакатимеш. Гаразд?
Мала вже трохи підвела голову, тож Івась зрозумів її відповідь із енергійних ударів її підборіддя по своїй шиї. Він поставив її на землю, сів навпочіпки перед нею і дуже серйозно сказав:
— Тільки це таємниця від усіх-усіх, розумієш?
Марічка з нетерпінням кивнула головою.
— Навіть від Лелі й Лесика.
Очі її збільшилися принаймні удвоє. В них з’явився переляк.
— Хіба так можна? — спитала вона.
Івась розгубився. Сказати, що можна, він, звісно, не міг. Сказати, що не можна, — тоді про що взагалі йдеться?
— От давай я тобі все розповім, а тоді ти сама вирішиш — можна чи не можна.
— Я сама вирішу, чи розповідати їм, чи ні?
Не те він мав на увазі, не те. Але тепер уже назад дороги не було. Івась дуже ризикував. Однак він сам собі розставив сильце, тому треба вже йти до кінця.
— Ти пам’ятаєш, що було написано на камені в тому селі? — спитав він.
Мала кивнула. Вона чекала почути страшну таємницю, через те не витрачала часу на пусті балачки.
— Там було сказано, що тільки Лисий може здолати черву, яка насилає вовкулаків.
— Пам’ятаю. Тільки про вовкулаків там не було.
— Так, правильно. Молодець, добре пам’ятаєш.
Марічка не зреагувала на лестощі й далі суворо дивилася на старшого брата, ніби казала: «Годі вже теревенити дурниці. Переходь до головного».
— Ти знаєш, де живе та черва?
— Звісно, в землі.
— А де саме в землі?
— Скрізь. Василько бачив її біля Видриного болота.
— Так. А Люба куди пішла?
Хоч це й неможливо, та Маріччині очі розширилися ще більше.
— З Лішаком… — невпевнено промовила вона.
— Так, з Лішаком. А куди?
Він почекав, переконався, що мала вже більше не говоритиме, доки всього не почує, й повів далі:
— Мені здається, я знаю, куди…
І він почав пояснювати свій план. Марічка мовчала, не перебивала, але що далі рухався Івась у своїй розповіді, то безнадійнішим ставав його голос. Очі малої були промовистіші за будь-які слова. Вона Івасевого плану не схвалювала. І навіть більше: було ясно, що допомагати йому дівчинка не буде. Що краще він це усвідомлював, то менш переконливими ставали його слова, а від цього її непохитність тільки дужчала. Зрештою вона почала злегка хитати головою, що могло означати тільки одне: цього не буде. Хлопець зовсім скис. І замовк.
І тоді в її погляді він побачив щось нове й дуже швидко збагнув, що саме: жалість. Марічці було дуже шкода його. Вона менша майже на шість років — і жаліє його! Івась відчув, як у душі наростає роздратування.
Однак вихлюпнутися воно не встигло. З-за рогу на них вилетіло руде кошлате чудовисько, почало гавкати й лизати їх в обличчя, залишаючи на одязі віхті своєї рудої щетини. Глина линяв.
— Нас Леля шукає, - сказала Марічка, взяла Івася за руку й повела до села.



Кропив’яний носовичок


А біля Лисої криниці Помидора вже дарувала чергове намисто. Приголомшені жінки не знали, що сказати, тому просто мовчали й слухали:
— Ви розумієте, сусідко, він так не може. Це ж звичка. От як ви звикли були витирати носа хустинкою, а вам кажуть, тепер витирайте кропивою. Отак і він, розумієте?
Жінки захихотіли, й Помидора відчула приплив сил.
— Ну, звикла людина снідати яєчнею!
— Яблуко теж добре на сніданок — полегшує, — промовила котрась із жінок.
— От бачите, — зраділа Помидора. — Вам полегшує, а мені ясна задирає. Воно як кому. То хіба ж можна, щоб усі — як один?
— Та хто ж таке каже?
— Як хто? Як хто? А хто сказав, щоб ніхто на сніданок яєчні не їв?
— Лисий?
— Ну, та не Миша ж!
— Чекайте, Помидоро! Хто сказав, щоб Миша не їв яєчні?
— Та до чого тут Миша! — Помидора почала дратуватися з недоумкуватості співрозмовниць. — До чого тут Миша. Я ж не про Мишу кажу, я взагалі!
— То це не Миша звик до яєчні? — з радістю спитала щойно обдарована тітка.
— Ні, не Миша, — демонструючи свою терплячку, стримано промовила Помидора. — Це якраз не Миша. Це якраз Опенько любить яєчню. Але яке то має значення — хто? А якби й Миша? А якби ваш от чоловік Стирчак узяти. Я його дуже поважаю. Так йому й скажіть: Помидора тебе дуже поважає.
Стирчачка з сумнівом повела головою. Ще чого, ніби відповіли її враз нашорошені очі, ще я своєму казатиму, що він Помидорі вподобався… Ага!
— Неодмінно перекажу.
— От уявіть, якби він звик до яєчні на сніданок…
— Та де ж це на нього тих яєць набрати, щоб він щоранку їх жер і не вдавився?
— Ой, — знайшлася Помидора, — а то у вас курочок нема!
— Та де ж це бачено, щоб кури несли сім яєць на тиждень!
— А хіба це дивина? — ляпнула Помидора й миттю прикусила язика. За мить виправилася: — У вас же не одна курка.
Співрозмовниці помітили Помидорину ніяковість і опустили очі долу, щоб не запосміхатися їй в обличчя.
— Воно, може, й не одна, та все одно не стільки, як у вас із Мишею, — стримано відповіла Стирчачка.
Однак Помидора не здавалася. Чомусь їй необхідно було взяти гору в цій розмові. Скільки пам’ятали жінки, ніколи вона не була такою наполегливою.
— Ну от. У вас іще менше, ніж у нас. І що? Й тих двійко яєць на тиждень не з’їсти?
Розмовляли вже тільки Помидора з дружиною Стирчака. Всі інші ховали очі, в балачку не втручалися.
— Важко, звичайно, не їсти їх, коли весна й харчів і так обмаль… А що тут можна вдіяти? Якщо Лисий каже, що треба завести якомога більше курчат, мусимо слухатися. Йому видніше.
— Хіба як на ослінчик залізе, — підпустила Помидора.
— Та є такі, що й з ослінчика стільки не побачать, як він бачить.
— Так, — втрутилася ще одна жінка. — Страх подумати, що було б, якби того разу його не послухалися. То що ж тепер не вірити! Краще вже попостувати.
— Ви так кажете, — наполягала Помидора, — наче це Лисий усіх вовкулаків перестріляв.
— Ну, не всіх. Ніхто не каже, що ваш Миша мало їх убив. А тільки не Миша, а Лисий попередив про те, що вони прийдуть.
— То й що?
— Нічого. Того разу послухалися і цей раз послухаємося. Без води жили, що вже без яєць весну перебути!..
Стирчачка сказала це й сама запишалась, як вона добре це втнула. Бо всі ж пам’ятали, що без води (без доброї води) доводилося жити, аж поки викопали цю криницю, біля якої й точилися нині ляси. Лису криницю, бо викопав же її ніхто інший, як Лисий. Це в неї справді добре вийшло.



Ковалеве слово


Своїми твердими, нечутливими до температури пальцями Борода схопив розжарене до білого залізо й кинув його на ковадло. Мишу аж пересмикнуло. Якби він на власні очі не бачив, що коваль вихопив цей шматок металу з горнила, міг би ще припустити, що то просто колір такий, що насправді залізо не гаряче. Якби Миша думав, що Борода його бачив, тоді він міг би припустити, що це такий фокус — навмисне для нього, Миші. Та це здоровило з величезним молотком у руці було так зайняте своїм ділом, що гостя навіть не помітило. Тому побачене вразило Мишу до нудоти. Він навіть забув, із чого хотів розпочати розмову.
Миша стояв і дивився на Бороду, як той працює. Височенний, чи не вдвічі вищий за гостя, сильний аж страшно, волосся на обличчі за зиму відросло, але не дуже: стирчало в усі боки, як колючки в їжака. «Цікаво, казала якось Помидора, воно в нього м’яке чи цупке?» Миша тоді ладен був убити її за таку цікавість. Але засіло, бач, у голові. Сам тепер дивився й думав, чи цупке волосся в Бороди на бороді.
Коваль працював сьогодні сам, підручного не було. Видно, це не дуже добре. Він сам тримав великими щипцями шмат червоного заліза на ковадлі й сам гупав по ньому молотком. Молоток у нього був велетенський, як і сам Борода, — молот, а не молоток. Утім, молот стояв тут же, поруч, у кутку, руків’ям догори. І то був справжній молот — Миша одразу й не взявся б за такий, принаймні на людях. Бо підняти його він би підняв, а от уже як слід розмахнутися й ударити… А може, й зміг би.
Миша взагалі не був слабаком. Хоч із виду й не скажеш. Він був жилавий, спритний, обережний, хитрий. Але, звичайно, з Бородою ніколи б не надумав тягатися силами. Хіба що в дитинстві, коли хлопці боролися (без ударів), він якось боровся з Бородою. І навіть переміг. Щоправда, Борода тоді піддався, й цього ніхто не помітив, крім Миші, звісно. О, як він тоді цього дебелого зненавидів! І досі не пробачив. І ніколи не пробачить…
А перед хлопцями тоді Миша хизувався:
— Добре бути маленьким. Якщо мене поборе Борода, всі казатимуть: «От уже ведмідь — такого маленького поборов». А якщо я поборю його, всі казатимуть: «Ти диви, такий малий, а такого здорованя подолав».
Борода тоді весело сміявся разом з усіма. І Миша сміявся, хоча на душі було гидотно.
Зараз усе це чомусь згадалося. Може, тому, що Миша, спостерігаючи, як вправно й точно працює Борода, раптом усвідомив, що він би так ніколи не зміг. Ніколи б не навчився. Дрібний він, Миша, от і все. А дрібних ковалів не буває й бути не може. Тож йому не силою, а розумом і обережністю слід усього в житті домагатися.
А як же він мріяв стати ковалем! Годинами просиджував у кузні, дивлячись на вогонь, на іскри, що розліталися, мов мухи, коли коваль піддавав повітря з міху, а потім як під вправним молотком кавалок заліза перетворювався на маленькі, але дуже гарні й гострі наконечники для стріл. Коваль занурював їх у масну воду, й вони шипіли, як гадюки…
Що ж, не судилося. Судилося Бороді. То й хай. Хай Борода буде ковалем, а він, Миша… А він буде не ковалем, а… Буде. Напевно буде, якщо переконає Бороду. Бо якщо погодиться Борода, погодяться й інші. Не всі, звичайно, він не пустопорожній мрійник. Але всіх і не треба. Хтось мусить і похазяйнувати тим часом.
— Тобі щось треба? — урвав коваль його роздуми.
— Та… — Миша зовсім не так планував розпочати розмову. — Власне…
— Що ти тягнеш, як Вухань! Кажи, що треба, або не стій над душею. Страх не люблю, як хтось через плече зазирає. — Борода сильно вдарив молотком по залізу.
— Хіба ж, Бородо, через твоє плече хто зазирне? — Миша потроху намагався вивернути на свій шлях.
— Я не дівка, щоб мене вихваляти. Кажи, чого прийшов. — Коваль не припиняв праці.
— Та побалакати треба.
— Ну, то балакай! Чи в мене часу, як у тебе? Он скільки роботи — бачиш?
Миша не бачив, але кивнув. Він не хотів говорити голосно, однак Борода знай стукав по ковадлу, тож довелося майже кричати. А знадвору ж могли почути…
— Як там Каченя?
— Звісно як, діло жіноче, — відказав Борода через плече. — Ти оце спитати про Каченю прийшов?
— Та оце ж я про вовкулаків…
— Ото згадав, як баба дівкою була! Нема вовкулаків — перебили.
— Це тут нема, — наполягав Миша. — А в лігві їхньому є. Там і вовкулачиці, й охоронці, й дрібнота їхня… І року не мине, як попідростають. Що тоді робитимемо?
— Те саме.
— Це якщо знатимемо, коли вони прийдуть. А як не знатимемо? А як зненацька нападуть — хоч і завтра?
Борода опустив молоток і задумливо подивився на Мишу.
— До лісу ти не ходиш. Ніяких слідів не бачив. Звідки ти взяв таке?
— Яке?
— Що завтра?
— Та ні… Я для прикладу кажу. Можуть же прийти. Ну, там… помститися…
— То що ти пропонуєш?
— Піти в їхнє лігво й назавжди очистити від них землю.
— Овва! — Борода взяв з полиці кухля, набрав з відра води й великими ковтками миттю випив її. — І хто ж піде?
— От про це ж я й хотів побалакати, — пожвавішав Миша. — Якби ти погодився, та з чоловіків іще хто…
— Ну, хто, хто?
— Так я й кажу ж: ти, я, ну, і ще хтось із чоловіків…
Борода випив ще одного кухля води.
— А чого це ти вирішив, що я з тобою кудись піду, Мишо? Я й до криниці краще без тебе прогуляюсь, не те що до лісу…
— Ну, я не вирішив, а от просто прийшов погукати тебе з собою…
— Он як! А якщо я відмовлюся, ти сам підеш?
Миша опустив очі й мовчав.
— Я питаю, сам підеш? — гримнув Борода. — Чи тільки як є за чию спину сховатися?.. Га? Не чую!
Миша нарешті набрався рішучості, підвів на Бороду очі, для чого йому знадобилося задерти голову, й твердо відповів:
— Якщо більше ніхто не піде, я піду сам. Тому що це конче необхідно зробити. І якщо ви не розумієте цього…
— Чекай-чекай! Не напускай тут диму. Он горнило й так чадіти почало, як ти прийшов. Ти мені краще скажи, що це зробити?
— Як що? Перебити вовкулаків. Невже не зрозуміло?
— Отепер зрозуміло. Поки вони малі, так?
— Звісно!
— Поки вони дітки! Діток легше бити, ніж дорослих. Безпечніше, так, Мишо?
— Ясна річ, безпечніше. А що ж, чекати коли виростуть?
— А якщо це безпечніше, то йди, Мишо, сам. Не відволікай нікого від роботи. Бо це тільки ти в нас намистечками бавишся, а інші мусять працювати. Щоб прогодувати себе й дітей. Щоб наступної зими з голоду не спухнути. Іди, Мишо! І справу зробиш, і тут спокійніше буде.
— Даремно ти так, Бородо…
Борода знову взяв молоток і так подивився на Мишу, що той похолов.
— Ти, Мишо, або йди, або й не дійдеш.
Чомусь Миші здалося, що Борода не жартує.



Як не можна казати про дорослих


Вже й до хати Лисого дійшли, а Івась ніяк не міг оговтатися. Не сказати, щоб він так уже вірив в успіх, та все одно Марійчина непохитність не лишала надій. А тепер іще й Леля гукає. Може, вона знала, що Івась і Марічка десь разом? По Марічку посилати Глину — звичайна річ. А по нього, Івася? Наче Наталочки немає. Щоправда, тій довелося б півсела оббігати, поки знайшла б хлопця, а Глина зразу відчує, хто де. Мабуть, Леля знала, що вони разом. Отже, знала і про що розмовляли? Та ні, звідки!
Все одно на душі коти шкребли.
У хаті зібралися, як і завжди, Борода, Вухань і всі діти. Розмова вже почалася, тож її й не переривали, коли зайшли Івась і Марічка. Глина, щоправда, намагався втрутитися й привернути увагу до свого неабиякого внеску в загальну справу.
— Ну що, хіба не швидко я їх знайшов! — почав він, та Леля його різко урвала й наказала мовчати.
Обурений такою чорною невдячністю, пес ліг під дверима, відвернувшись і поклавши голову на лапи, й вирішив більше ні слова їм не казати. Тільки очима раз у раз косував на людей — чи не передумали, бува. Ні, схоже, про нього забули. Хоч не женуть, подумав Глина, й то маслак…
— …Щось таке робиться в селі, — казав Борода. — Він приходить і каже: «Ходім вовкулаченят перестріляємо». В нього взагалі якийсь чиряк у задниці. Сподобалося стріляти сучому синові.
— І Помидора його ходить, як той… — втрутився Вухань. — Моїй той… подарувала ні сіло ні впало.
Василько засміявся.
— Гарно вийшло, Вуханю! «Подарувала ні сіло ні впало».
І всі засміялися. Бо справді смішно, що Вухань заговорив віршами.
— А що подарувала? — поцікавилася Леля.
— Ну, те… на шию.
— Намисто? — вражено перепитала дівчинка.
— Еге.
Запала мовчанка.
— То їй щось треба, — впевнено мовив Борода. — Просто так вона й шкаралупи яєчної нікому не подарує.
— І що ж їй від Дзвінки може знадобитися? — Лисий переводив погляд з одного на другого, шукаючи відповіді.
— Шкаралупа, — відповів Борода, але вже не так упевнено.
Усі чекали, що він пояснить, тож Борода, помовчавши, ще менш упевнено сказав:
— Я й сам не доберу. Це моя Каченя казала… Помидора ходить по селу й усіх намовляє, щоб не слухалися тебе і їли яйця. Їсти, мовляв, і так нічого навесні, а тут іще яєць не їж… А нащо воно їй, це…
— Так може, вона той?.. — Вухань знову висловив загальну думку.
— Нічого вона не той, — сказала Марічка. — Просто дурна.
— Марічко, хіба можна так казати про дорослих? — гримнула на неї Леля.
— А як на неї казати? — Марійчині очі були чисті й прозорі.
Леля хотіла обуритись, але всі засміялися, то й вона усміхнулася. Що вдієш із тією Марічкою!
— Хоч як кажи, а я все одно не розумію, чого вона домагається, — Лисий повернув усіх до серйозної розмови.
Та розмови все одно не виходило. Якось так безглуздо поводилася Помидора, що зрозуміти її ніхто не міг. Одна за одною виникали ідеї, припущення, часом навіть зовсім дикі. Наприклад, що тепер вона замість Люби, що пов’язана якось із червою. Цього, звісно, не могло бути, інакше чого б це її Миша так багато вовкулаків перестріляв?
— Жити хотів, от і стріляв, за свою задницю переживав, — буркнув Борода.
— Та якби він був той… хіба ж вони б його той…
— Вони б не розбирали, хто той, а хто не той. Люба ж із Пластуном пішли з села — теж не хотіли з вовкулаками зустрічатися. — Леля цього разу говорила мало, рідко вставляла слово. Тому до неї особливо пильно дослухалися. — Я думаю, вона хоче, щоб її Миша став Інженером, щоб зайняв місце Лесика.
— Яке місце? — спитав Лисий.
— Твоє місце.
— У мене немає ніякого місця. Я не Інженер.
— Ти ще бовкни, що ти не Лисий, — втрутився Борода. — Верзе, як кінь везе!..
— Хай навіть так. До чого тут яйця?
— А ні до чого. Була б розумна, щось краще придумала б. Леля діло каже. Це Помидора так людей проти тебе нацьковує. От же ж стерво! І додумалася ж! Лисий поганий, бо не дозволяє яєчню їсти! Тьху! От дурепа!
— Ой, Бородо! — злякано вигукнула Марічка, широко розкривши свої невинні очі. — Хіба можна так казати про дорослих?



Бенкет


Вона знову зрозуміла, що Друг не прийшов, іще тільки наблизившись до заростей ліщини. Там, за чагарем, стояв веселий пташиний лемент. Марічка підкралася ближче. Листя ще було маленьке, ясно-зелене, крізь зарості було добре видно зграю горобців, що відчайдушно щось видзьобували з-поміж молоденької травички. На дівчинку вони не звернули уваги. Та й чого боятися горобцям. Навіть якби вона була за два кроки від них, і тоді б не змогла заподіяти їм шкоди. Вони завжди встигнуть розлетітися.
І все ж поведінка пташок здалася малій дивною. Вона завмерла за ліщиною і стала прислухатися.
Мова у горобців не така й складна. Вони взагалі не надто розумні — не круки й не лелеки. Та коли разом цвіркотить ціла зграя, щось розібрати дуже непросто.
Тож минуло чимало довгих хвилин, доки Марічка почала розуміти, що горобці злетілися на величезну кількість надзвичайно смачних черв’яків, які самі повилазили з пухкої землі. Їх було дуже багато, але горобцям усе одно доводилося поспішати, бо черв’яки почали ховатися. Дякувати хоч, не могли сховатися зразу. Тому зграя встигла добряче побенкетувати. А тепер коли ще така радість знову настане! От уже й не лишилося нічого поживного на тому місці, а горобці таки не розліталися, чекали: може, дурна черва знову виткнеться.
Втім, і це тривало недовго. Зграя поволі розсмокталася, перебравшись на ліщину. Горобці перестрибували з гілки на гілку, зовсім не боялися Марічки, й вона незабаром почула все, що хотіла знати. Цих дурних розбишак навіть не треба було розпитувати.
Вона нарешті наважилася ближче підійти до того місця, де щойно товклися горобці. Земля була порита, ніби поколупана гострими лапами сотні горобців. Насправді їх було значно менше. А трохи віддалік Марічка побачила ще одну витовчену галявинку — там, де горобці товклися вчора. Вчора їх було значно менше — хто ж знав, що тут такий бенкет! Це вже сьогодні зібралися всі, хто чув про вчорашній обід. Зібралися й не пошкодували.
Марічці здалося, що от зараз під землею сила-силенна черви тільки й чекає, доки розлетяться горобці, щоб разом вилізти на поверхню…
Мала знову тікала до села, ніби за нею хтось женеться.



Казка про вовкулаків


Вечір видався теплий. Може, через те біля Лисої криниці зібралося так багато людей. Мабуть, уперше після того літнього ранку — після перемоги над вовкулаками. Восени роботи було під зав’язку, а взимку — які там посиденьки на вулиці! В хатах не знали як зігрітися.
Кожного новоприбулого зустрічали радісним сміхом — так ніби щойно про нього балакали, а тут і він. Насправді ні про що не балакали. Якось не зав’язувалася розмова. Просто раділи весні й можливості отак разом посидіти на довгих колодах, принесених до криниці кимось із чоловіків. Життя налагоджувалося — є вода, немає вовкулаків, ще й вагітна Каченя. Перша вагітна жінка за стільки років! Та й про Каченю не говорили. Хто ж при чоловіках про таке говорить. Хай уже як їх не буде, тоді, звісно… Сміялися зі свіжоприбулих, весело перезиралися, наче чогось чекали.
Однак спитай їх, кого чекають, ніхто б не відповів. Самі не знали. Просто здавалося, зараз щось відбудеться — таке втішне й тепле, як цей вечір. Ось Миша з Помидорою вийшли з-за рогу. Розлігся регіт. Миша не знав, що так усіх зустрічали до нього і що всі спершу бентежилися, тому набурмосився. Ще смішніше. Помидора залишила його й пішла на жіночу половину. Миша спочатку затнувся, зупинився, а потім, ніби щось згадавши, рішуче рушив у бік чоловічого гурту. Пройшов просто всередину кола й почав з усіма вітатися за руку.
Знову розлігся сміх, і Миша налився буряковим соком по самі брови. Але то сміялися не з нього — то Вухань придріботів.
— Та я… той… думаю, може, хто… той… То й сам… той… — вичерпно пояснив він.
Вухань виявився першим, хто засміявся назустріч сміху — зовсім не сприйняв його на свій рахунок. Одразу зрозумів і підтримав загальний настрій. Утім, можливо, йому просто сподобалось, як дружно й самовіддано сміялися односельці.
Потім з’явилися Борода з Каченею, Леля, Лисий, Петрусь, прибігла, здійнявши куряву, Наталочка. І тільки коли прийшов Василько, стало зрозуміло, що саме його й чекали. Усі якось полегшено зітхнули й почали розмовляти — між собою. Ділилися новинами, хоч які там у селі новини. Звичайно, цікаво було б поговорити про зміни, що відбулися з Мишею і особливо Помидорою, та вони ж тут поруч, незручно.
Василька не квапили, знали вже, що йому потрібен настрій, от настрій і створювали.
Пішли балачки — так, ні про що. Про те, що пережили зиму без голоду, що ніхто не помер, що худобу зберегли, — тобто про життя. Але й ці теревені не розросталися й не поглиблювалися — були легкі, невимушені й недраматичні. У всіх зберігався добрий настрій, підживлений нетерплячим очікуванням. Уже сутеніло, хоча небо було чистим, і ніч обіцяла бути місячною. Бо що ж його слухати в темряві. Голос, звісно, почуєш, а нічого ж не побачиш, як він це промовляє. Половина задоволення пропаде.
Час від часу хтось зачіпав Василька якимось пустопорожнім запитанням, ніби перевіряючи, як він, у якій готовності.
— Васильку, Кирпатого не бачив?
— Та де! Він за своїм носом сховався — й не вздриш!
— Васильку, як гадаєш, холоди ще будуть?
— Це вже хто скільки проживе. Кому будуть, кому ні.
— Бачив, Васильку, жінки в намиста повбиралися?
— Так навесні ж усе розцвітає.
Кожна відповідь викликала дружний сміх. І знову пауза. Навіть коли прийшов Лисий, на нього не дуже звернули увагу. Всі чекали, що Василько почне розповідати якусь історію — байдуже яку.
— Васильку, як гадаєш, вовкулаки плачуть?
— Майже ні. Тільки як Лисого побачать. Що ж це за життя таке — без волосся на голові, думають. Та й ну плакати. — Василько зробив паузу, поки сміялися. — Вони чому й дали себе перестріляти тоді, в лісі. Нічого від сліз не бачили. Ходили й підставлялися під стріли. — Василько показав, як саме ходили сліпі від сліз вовкулаки, повиставлявши перед собою руки й обережно намацуючи кожен крок. Лелі з Лесиком тільки стріляй. Їх тоді й Марічка перестріляла б. Тільки в неї лука не було.
Сміялися так, що аж у Лисій криниці відлунювало. Мабуть, і вартовим довкола села було чути. Та й не лише тому розлягався такий сміх, що Василько смішно зображав вовкулаків, а й через те, що всі пам’ятали жах, який у них викликали ті потвори, й пишалися зі своєї перемоги над ними. Адже висміяти переможеного ворога — найкращі ліки проти решток страху перед ним.
А Василько набирав сили. Він розповідав про те, як Лисий і Леля врятували дітей від вовкулаків іще на початку минулого літа. Ця його розповідь відрізнялася від попередніх. Хлопчик розпочав не з того, як він прокинувся від гарчання вовкулаків і нелюдських криків його односельців, коли звірюки напали на їхнє село. І навіть не з того, як їх, кількох хлопчиків та дівчаток, гнали лісом невідь куди від села, де загинули їхні батьки й рідні. Він почав уже з того денного привалу в лісі, коли Івась помітив хлопчика в смішному капелюсі з їхнім сільським арбалетом і їхнім же палашем за паском. До того ж у цій розповіді більше уваги було приділено не так подвигам Лелі та Лисого, як поразці вовкулаків.
Хлопчик падав на пісок і зображав, як хропуть і крізь сон відганяють надокучливих мух волохаті потвори. Як один із вовкулаків вирішив перевернутися на другий бік і мимохіть зачепив вожака, а той за це роздряпав до крові пику нахабі. Як вовкулаки добивали свого пораненого родича. Особливо смішною вийшла розповідь про те, як у нового вожака відростав палець, щойно відрубаний Лесиком.
Сам Лисий сміявся разом з іншими. Він точно знав, що Василько не міг цього бачити: він тоді був надто далеко від дерева, під яким відбувалася ця історія. Але Василько так точно передав здивований вираз вовкулачої пики, його тріумфальний вигляд і піднесений високо над собою білий палець, що годі було сумніватися: хлопчик усе це бачив на власні очі.
Сміялася Леля, згиналася вдвоє Наталочка, витирала свої рясні сльози червона, мов калина, Дзвінка. Стогнала Каченя. Задихався Івась. Утім, йому не довелося довго сміятися. Раптом він відчув, що хтось смикнув його за кожушок. Івась не зразу й звернув на те увагу — в цьому суцільному реготі навіть коли б хто гепнув його по спині, він, мабуть, не відчув би того. Але смикання повторилося. Хлопчик озирнувся й побачив серйозне обличчя Марічки, яка повела очима в напрямку їхньої хати й тут же зайшлася реготом, ніби й не припиняла сміятися. Потім, пересвідчившись, що ніхто на неї не дивиться, поволі задки рушила в бічну вуличку.
Івась обережно, щоб його не помітили, подався слідом за нею. За спиною почулося плямкання стрибунців, і в хлопчика мурашки полізли по спині, та він одразу здогадався, що це не справжні їдючі жаби, це Василько почав наступну частину розповіді. Зляканий рев вовкулаків, що кинулися тікати від жаб, підтвердив його здогадку. Сміх вибухнув з новою силою.
Івась наздогнав сестричку в затінку високого осокора, що втомлено схилився над вулицею і вже випустив достатньо дрібних листочків, аби місячне сяйво крізь них пробивалося ледь-ледь.
— Що сталося, мала? — стурбовано спитав він Марічку, наблизившись.
— Нічого, — відповіла вона, дивлячись своїми чистими глибокими очима просто йому в душу. — Я згодна.



Остання спроба


Розходилися пізно, коли вже й перші півні от-от закричать. Сміх і балачки розповзалися вулицями, мов кола по воді. Так трапилося, що Миша, Помидора й Опенько йшли в одному гурті. Їхні супутники знай згадували якісь слівця й рухи Василька, намагалися повторити, виходило не так смішно, як кумедно, тож компанія сміялася, йшли повільно, тільки старий мисливець намагався відірватися від Миші з Помидорою і пришвидшував кроки. Однак його не відпускали. Розходитись не хотілося, тож зникнення бодай одного супутника здавалося справжньою втратою.
— Опеньку, куди ви так поспішаєте? Ще виспитеся, — вигукувала котрась із жінок, і старий, подумки кленучи все на світі, зупинявся й чекав решту.
Потім зупинялися біля хвірток тих, хто вже прийшов, і нарешті вони лишилися втрьох. Гірше не вигадаєш. Балакати їм не було про що, і все ж Миша завів, долаючи себе, розмову.
— Так я ж оце, сусіде, про тих вовкулаків…
Опенько не відповів.
— Не всі вони до нас приходили, ох не всі!.. — Миша вів далі, ніби й не помітив, що старий йому не відповідає. — Там же діти лишилися, вартові при них, мамці їхні. А ті мамці нічим не кращі за батьків, між іншим. Принаймні ота, яку я застрелив…
— Ти хоч мені не розповідай, кого ти застрелив, — не витримав Опенько.
— Та ніби ви не бачили! — здивувався герой. — Вона ж просто на вас бігла. Та якби я її не поцілив…
— То поцілив би мене, — закінчив фразу мисливець.
— Чого б то я у вас цілився? — образився Миша. — Я в неї пустив стрілу, в неї вона і влучила.
— Ой, ну що ви, Опеньку, ваша ласка, малу дитину з себе вдаєте? — втрутилася Помидора. — Ви ж розумієте, про що мій Миша вам торочить! Вони всі сюди поприходять, розумієте? Вони ж нас так не залишать. Добре, цих ми чекали. А як зненацька нападуть! Та сонних і передавлять, мов тхір курей!
— Тож я й кажу, — вів далі її чоловік. — Треба піти й там їх винищити. От. Що скажете?
— Йди, — байдужим голосом відповів Опенько.
Миша кілька кроків зробив мовчки. Але він умів себе опановувати.
— І піду. Але якщо я піду сам, то ніхто не знає, чим усе скінчиться…
— Та чого там, — урвав його Опенько. — Лисий он сам ходив і повернувся, іще й дітей повне село привів.
І знову Миша не піддався почуттям. Відповів рівним голосом:
— Самі знаєте, це випадковість, що він дітей знайшов.
— І що зберіг — теж випадковість?
— А хто каже, що він не молодець? Тільки молодий іще, недосвідчений. Рано йому ще… — Миша прикусив язика, та було пізно.
— То он куди ти надумав! — Опенько розсміявся. — Ти спершу зроби хоч щось для села, для людей. Криницю, наприклад, вирий. Чи від вовкулачої навали захисти, а тоді люди й вирішать, яке твоє місце. Тільки мене в це не вплутуй.
Вони зупинилися між своїми хатами. Опенько вже завернув до своєї хвіртки, аж раптом зупинився й озирнувся.
— Ти знаєш, Мишо, це іншим твоя Помидора може розвішувати про твої подвиги й сотні вовкулаків, яких ти тут настріляв. А я тобі ціну знаю. Ти для мене — як бичачий міхур. Прозорий. І весь твій придурашний задум я теж наскрізь бачу. Подвиг він задумав! То й здійснюй! Але не сподівайся, що знову хтось за тебе все зробить, а ти будеш тут потім пишатися по селу. Хочеш перестріляти вовкулаків — іди й стріляй. Сам. Та сам же ти не підеш. Кишка тонка. І сам це знаєш. То й сиди на своєму місці. З твоєю кишкою — там тобі й місце. Зрозумів?
Опенько розвернувся й пішов додому.
— Ой-ой! Ви не дуже вже!.. — скандальним голосом гукнула йому навздогін Помидора. Вона страшенно не терпіла, коли її слово виявлялося не останнім у розмові.



Утікачі


Мабуть, кожен із них, незалежно від іншого, встиг усе продумати до найменших дрібниць. І їхні плани значною мірою збігалися. Мовчки вони бігцем дісталися хати Лисого, Івась відімкнув комору й виніс ступу на рогачі — спершу на вулицю, а звідти в глухий провулок за хатами. Потім притьмом повернувся, озброївся, зачинив комору й метнувся до курника. Марічка зразу побігла по сусідських курниках. Вона знала, кого саме немає вдома, — добре роздивилася ще біля Лисої криниці.
Івась поклав у ступу лантухи [1], заліз сам, перегнувся через край, підхопив під пахви малу й переніс її досередини. Марічка повільно підвела мітлу, ступа піднялася в повітря, й так, на невеликій висоті, вони рушили в бік яруги, де ніколи не стояли вартові. Облетіли яром поза всіма постами, потім знову повернули на схід і плавно спустилися на зрізану верхівку дуба.
Вечір минув. Загусла ніч. Стало холодно. Івась розстібнув кожушок, сів на дно ступи, полами вкрив лантухи, притиснув до себе Марічку й обгорнув її своїм кожухом.
Так і просиділи майже до самого світання. Коли в селі пропіли півні, лантухи нервово заворушилися, діти злетіли в небо й помчали на схід. Знали, що з першими променями їх підуть шукати. Без сумніву, Лисий про все здогадається й шукатиме їх насамперед на верхівці дуба.
Вони летіли туди, де небо було світлішим, де от-от з’явиться сонце. О, як чекали сонця їхні задубілі ноги й закоцюрблі руки! Далі ступа зупинилася в небі, як і слід було чекати, — вони долетіли до смуги порожніх дерев, яку Марічці вже доводилось облітати. Вона повернула на північ, потім знову на схід, і коли зійшло сонце, діти вже прямували на південь, до поваленої сосни, де й збирались опуститися на землю.
Та не так сталося, як гадалося. Тут на них і чекала перша несподіванка. Знайомої поваленої сосни на місці не виявилося. Марічка вдивлялася-вдив- лялася в берегову смугу, та жодного сліду осоружного дерева й рівненького майданчика, на якому вона сиділа в ступі, розмовляючи з потворними русалками, дівчинка видивитись не змогла.
Так вони долетіли до закруту, який річка робила в напрямку того страшного яру, однак і закруту не було. А була рівна піщана коса, що відділяла річку від болітця. Марічка, відчуваючи, як уже втомилася ступа, спробувала посадити її на цю косу, але ступа вперлась і відмовилася там приземлятися. То й добре. Бо й Марічці та привітна коса чимось страшенно не подобалася.
Вони знову злетіли вище й роззирнулися вже з іншого боку. Відомо ж, що лісові стежини мають геть інакший вигляд залежно від того, звідки на них дивитися: звідси чи звідти. І тепер Марічка побачила те місце, де раніше була повалена сосна. Знесло її, мабуть, кригою, кудись далеко, вода підмила берег, тож він обвалився й засипав горезвісний майданчик. От тільки біда: земля обвалилася так, що оголила коріння найближчих до річки дерев. І жодного клаптика землі, на який можна було б посадити ступу, там не лишилося. Ліс тут, при березі, був дуже густий. Вони ще пролетіли на північ — і там нічого. Хоч додому повертайся.
— Ми що, заблукали? — стривожено спитав Івась. Це він уперше за весь політ подав голос.
— Ні, — відповіла Марічка. Вона справді не заблукала, та все пояснювати зараз Івасеві… Мала відчувала, що зараз розплачеться. А хто ж плаче в небі?
Марічка відчула, як ступою пройшла перша хвиля тремтіння. Довго вона вже не політає. А сісти нікуди. Того й дивись у воду доведеться падати. А там… Утім, краще про це не думати.
І все ж подумала. Згадала тих бридких зелених русалок і затремтіла дужче, ніж ступа.
— Допоможи, допоможи, — прошепотіла без надії, сама не знаючи, до кого звертається.
Допомогла ступа. Вона різко прискорилась, аж Марічка ледве не випустила з рук мітлу, й полетіла до берега. Івась озирнувся й помітив, що від того місця, де ступа так несподівано рвонула, колом розходилася хвиля. Може, це у них щось випало зі ступи? Він мимоволі помацав лук, сагайдак [2], ніж, мішки — все на місці. Виходить, це від ступи така хвиля? Чи не від ступи? Чи від когось у воді?
Вони мчали до берега, просто на високий підлісок, з якого густо стирчали золотаві в ранковому сонці стовбури сосен. Марічка заплющила від страху очі й навіть втягла голову в плечі. Тому й не помітила, як вони швидко й невимушено проскочили між кущами, шелеснувши гілочками по ступі, а потім приземлилися на крихітній галявині, оточеній густими чагарями. Над ними низько нависало рясне плетиво дубового гілля. Як ступа проскочила між ним і таким непрохідним чагарем, залишалося загадкою.
Вони знали, що ступа не могла вибрати небезпечного місця. Тобто могли бути спокійні: тут на них ніякі несподіванки не чатують. Однак на душі було негаразд. Зрештою, коли потрапляєш у безвихідь, порятунком здається й просто трохи безпечніша ситуація. Може, так і ступа: вибрала єдиний доступний порятунок, не дбаючи вже про те, щоб там, де вона приземлиться, було зовсім добре…
Ледь виткнувши голови над краями ступи, Марічка з Івасем пильно вдивлялися в ніжно-зелене мереживо. Івась тримав арбалет напоготові. Під ногами нервово ворушилися лантухи. Зарості навколо, навпаки, були непорушні. Анішелесь. Десь тут неподалік Василько застрелив вовка. Зараз весна, вовки голодні й особливо небезпечні. Вони, щоправда, вже не ходять зграями, але й із самотнім вовком зустрітися віч-на-віч — невелика радість. Утім, тут, за порожніми деревами й вовків бути не повинно. Як би вони сюди потрапили?
А неподалік те місце, де Леля розмовляла з русалками. Івась не чув, щоб русалки ходили по суші. Та він про них узагалі не так багато чув.
Тут нарешті неподалік та сама яруга, [3] в якій несправжня трава. Там вхід. Куди? Чи є при ньому охорона? Чи не стоїть охорона навколо яру? Коли сюди прийшли Леля з Васильком, а потім і з Лесиком, охорони нібито не було. А тепер? Так багато запитань — і жодної відповіді. Якби ще в нього була така ж, як у Лесика, здатність — відчувати небезпеку!
Якби він чесно сказав їм, старшим, що замислив, його б запевне не відпустили. Йому поставили б усі ці запитання і ще чимало інших, і відповіді він би не мав на жодне. І по всьому виходило б, що коли хтось і міг туди йти, то тільки сам Лесик. Або з кимось. Нічого на це заперечити Івась не зміг би.
Однак попри все це він знав одне. Такий похід — страшенно небезпечний. Для будь-кого, навіть для Лесика. Він знав і те, що не з’ясувавши, що там, у тій ярузі, вони не можуть нічого планувати, не зможуть нічого вдіяти. Отже, цей похід — необхідний. І ще одне: ризикувати Лесиком вони не мають права. Це навіть Марічка зрозуміла. Це зрозуміла б зрештою і Леля. Тільки одна людина з цим ніколи б не погодилася. Сам Лесик. І ніяк його ніхто не переконав би.
От і довелося все робити потай, підбивши на таку слизьку й страшну справу малу Марічку, якою ризикувати взагалі не можна, її не можна наражати на щонайменшу небезпеку. І це Івась знав. Заплутавшись у своїх думках, він вирішив, що зможе вибратися з цього лабіринту тільки в один спосіб: якщо почне діяти.
Івась обережно виліз зі ступи й завмер біля неї, пригнувшись про всяк випадок. Він знову довго прислухався, потім дістав зі ступи два лантухи і промовив ледь чутно:
— Чекай мене, аж поки он та сонячна пляма впаде на ступу. Якщо мене не буде, негайно лети додому. Якщо я вийду не сам, теж лети додому. Зрозуміла?
— Зрозуміла. А як же ти?
— Марічко, ти зрозуміла?
Вона мовчки кивнула. Але Івась не був упевнений, що мала саме так і зробить. Та й хто ж здатний передбачити її вчинки?



Уперед і вниз


У лісі було зовсім тихо. Навіть пташок не чутно, лиш далекий перестук порожніх дерев. Ніби попередження. Ніби застереження. Ніби нагадування.
— Тук-тук-перетук! — Мовляв, не ходи.
— Тук-перетук-тук. — Тебе там чекають, щойно зануришся в темряву, як нападуть і знищать.
— Перетуки-тук-тук…
Івась тут ніколи раніше не був. Знав це місце тільки з розповідей Василька, але цього, як з’ясувалося, виявилося досить, і він дуже скоро вийшов до яру. Хай там що, а Василько молодець. Цієї місцини неможливо було не впізнати, бо ніде навколо не було такої густої, високої й зеленої трави. Вона була мов прищ на рівному місці. Мабуть, після того, як порожні дерева відгородили це місце від решти лісу, господарі яру вже не крилися — не сподівалися, що хтось сюди прийде.
Замість того, щоб відчути полегшення, Івась розлютився. Виходило, що їх, людей, зовсім ні за що мають. Можливо, якби не ця лють, він би розслабився й одразу втрапив у пастку. Але щастя було на його боці. Коли Івась розлючувався, він ставав страшенно розважливим. Усередині все кипіло, а розум працював напрочуд чітко. Перш ніж наблизитися до зеленої трави, він роззирнувся й побачив велику соснову гілку, що валялася неподалік. Він ножем обчухрав дрібні пагони та колючки й повільно, обережно, ризикуючи вибухнути, пішов униз.
Ось він, край марева. Зараз, коли навколо немає трави, коли весна тільки-но запанувала, воно має особливо зловісний вигляд — непорушні зарості соковито-зеленого кольору, яких нині ще просто не може бути.
Івась зв’язав краї лантухів і перекинув їх через плече. В ліву руку взяв ціпок, у праву — заряджений арбалет і обережно занурив палицю в «траву».
Він уже підніс ногу, щоб стати в цю моторошну зелень, але його ціпок легко пройшов крізь зарості й глибше, глибше, аж Івасеві довелося присісти навпочіпки. А дна все одно не було. От і перша пастка.
Він уважно подивився праворуч і ліворуч уздовж яру. З обох боків підступи до «трави» були крутіші й менш зручні. Він мимоволі обрав найпростіший — пологий шлях, а міг би й здогадатися, що найзручніший шлях зазвичай найнебезпечніший.
Хлопчик обережно рушив уздовж краю прірви, нахилившись і не виймаючи ціпка з примарної зелені — туди, де підхід до неї найкрутіший. Він пройшов до самого краю, де яр уже переходив у вкрите минулорічним очеретом гниле болото. Потім повернувся на те місце, з якого почав, і пішов в інший бік. Не встиг і трьох кроків ступити, як ціпок почав шкребти по піску. От і рівний вхід. Неширокий — з крок завширшки, а далі знову прірва. Може, вона й неглибока, та хто ж перевірятиме. Івась пройшов до кінця «трави» й знайшов іще три входи. Отже, два з пастками. Які ті пастки, він не знав. Там так само, ймовірно, прірви, а може, якісь інші. Він згадав про ті пастки, що їх будували на вовкулаків Петрусь із Вуханем, і подумав, що краще не перевіряти. Треба одразу вибрати правильний шлях.
Але як?
Івась сів навпочіпки й замислився. Так. Якщо є бодай один правильний прохід, отже, хтось ним користувався. Отож треба шукати сліди до одного з цих входів. Якщо вхід є, ним користувалися — хай навіть давно, восени. Якщо входу немає, тоді… Тоді навіщо ця омана? Що тоді намагалися приховати? Хоч як крути, а треба шукати сліди. Він підвівся, сторожко роззирнувся й почав придивлятися до землі поблизу першого входу. Роздивлявся довго, схоже, нічого не пропустив. Але нічого й не знайшов. Перейшов до другого. І там те саме. Тобто взагалі ніяких слідів. І біля третього нічого. Втім… Між травинками Івась розгледів розплющеного, давно розплющеного жука. Звичайного жука-рийка. Він уже давно тут лежав, навіть упізнати нелегко. Але хтось же його розчавив! Ні заєць, ні вовк так розчавити жука не могли — тільки людина. Взута людина. Тож виходить, хтось сюди колись ходив. От і відповідь.
Лишилося зробити перший крок. Хлопчика почало нудити, щойно пригадав, який жах на нього чекає. Ще й не зануришся в цілковиту темряву, ще тільки торкнешся її рукою чи ногою, а вже стає так моторошно, хоч тікай світ за очі. Якби ж йому не доводилося раніше бувати в таких оманливих заростях — на городі в Плазуна. Івась пам’ятав, як треба боротися з пітьмою і жахом. Треба згадати щось смішне. Він навіть придумав заздалегідь, що смішне буде згадувати. Але разом із тим пам’ятав і пітьму та жах. І що ближче підходила мить першого кроку, то дужче він їх пам’ятав.
Він із раннього дитинства боявся всього, що під землею. Хтось боїться павуків, хтось плазунів, хтось учителів. Івась боявся стрибати в яму, чим розважалися всі хлопці, коли дорослі цю яму з якоюсь метою викопували. А що вже до самого копання ям, то Івасева відраза до цієї роботи була неміряна. Варто було тільки по кісточки опинитися нижче рівня землі, й на нього нападала така паніка, такий страх, аж він ладен був по-вовчому вити й на край світу тікати.
Зараз йому належало спуститися не просто в яму, а в жахливу пітьму, яка сама зліплена зі страху. І він не уявляв, що на нього там може чекати. Тож вибору в Івася не було. Він зробив крок уперед і вниз.
Ногу охопив крижаний холод. Він швидко поповз угору й гострими пазурами уп’явся в серце. Івась помацав ціпком перед собою і, долаючи заціпеніння, зробив іще один крок. Жах зміцнів. Треба його просто подолати. Відступати не можна. Якщо я зроблю крок назад, подумав хлопчик, я вдруге сюди не прийду.
І все йому всередині радісно заволало: «Так, крок назад! Так, ніколи більше сюди не прийдеш!!!» Він зрозумів, що це його найпотаємніша мрія, злегка постукав перед собою ціпком і зробив третій крок.
Бажання було тільки одне: зовсім не те, не попереднє. Він уже не хотів повернутися. Він хотів тільки одного: несамовито кричати. Згадав раптом, як кричала Наталка, вперше втрапивши в пастку під хатою. Ось воно. Отакий, мабуть, вигляд він і сам зараз має. Такі ж безумні очі, така ж відсутність думки, відсутність людини. Ось чого вони від нас домагаються! Щоб ми перестали бути людьми, щоб людей просто не було на землі. Щоб вони перетворилися на вовкулаків, на кущі й дерева, на русалок, на що завгодно. Тільки щоб не було людей.
Лють дала йому сили повозити ціпком під ногами, зрозуміти, що наступний крок треба робити праворуч, а не прямо, дала сили зробити цей крок. Стало трохи легше. Лантухи завовтузилися: їх уже торкнулася «трава».
Іще крок, іще, й вони заціпеніли, замовкли. «Трава» вже закрила його груди. Це було зовсім не так, як буває, коли людина заходить у справжню траву. Івась не відчував на тілі пружного опору стеблин, він знав, що може не боятися якихось підступних тварюк, що ховаються під ногами, і все ж страх дужчав і дужчав. Він дивився на своє тіло й ладен був повірити, що половина його справді розчинилася в цьому зеленому середовищі, що зараз він весь перетвориться на нерухому зелень… І знову робив наступний крок, намацавши собі ціпком дорогу. І знову.
Страшно було й кілька хвилин тому, але те, що сталося тепер, перевершувало навіть минулий досвід хлопчика. Кожна клітинка його тіла тремтіла й стискалася від жаху. Сила чарів тут була величезна. Що ж, це лиш підтверджувало, що Івась на правильному шляху. Раз від нього рятуються такими страшними чарами, то виходить, що він для них справді страшний.
Івась навіть здивувався, що зміг про все це подумати попри те, що, здавалося, не тільки думати, взагалі дихати й жити він уже не здатний. А коли так, то треба подумати про щось смішне.
У нього була заготовлена ідея: згадати про те, як Василько ніс казанок під сорочкою. Він згадав, і нічого смішного в тому не побачив. Ну, біжить собі людина з казанком під сорочкою.
Натомість на пам’ять спадали зовсім не смішні картини: як гинуло від нападу вовкулаків їхнє село, як їх, дітей, гнали посеред зграї невідомо куди й дівчатка намагалися не плакати, як вони спали, зв’язані посеред смердючих тіл… Згадувалося інше підземелля, де з них знущався Микита Орел, намагаючись вивідати щось про їхню безслідну мітлу… А тоді, всупереч часовій послідовності, спливли спогади про те, як Леля й Лесик прийшли їм на допомогу в лісі, як перебили всіх вовкулаків. І миттю цей спогад переріс у зовсім свіжий: Василько розповідає односельцям про цю пригоду…
Івась захихотів. І зразу ж навколо посвітлішало. Він побачив звивисту доріжку, якою мусив іти, побачив і дерев’яних їжаків, що її вкривали сям і там. Він упізнав їжаків. Він їх уже бачив, він знав, хто їх тут залишив. І ці їжаки також були смішні. Розум хлопчика перемкнувся на смішне, і тепер він бачив смішне в усьому. Навіть лантухи несміливо заворушилися. І раптом за спиною почулися кроки. Івась завмер, відчуваючи, як знову почав загусати морок навколо. Хлопчик рвучко озирнувся. Але морок уже загус. Завмерши, Івась прислухався. Нічого… І розсміявся. Звісно, це лантухи заворушилися, а він уже…
І знову темрява почала розсмоктуватись. А з нею відступив і страх. Перед ним лежала стежина, яку треба пройти.
Утім, ця стежина була тільки початком, тільки підступом до того невідомого підземного світу, куди він прямував. Далі стояла невисока дубова брама, дуже надійна й міцна. І ніякого замка. Напевне, треба було знати закляття. Івась одразу здогадався, яким воно мусить бути. Він неголосно промовив:
— Світлана.
І нічого не відбулося. Він почав обмацувати дерев’яні дошки, сподіваючись, що й тут є місце, на яке треба натиснути, промовляючи закляття.
— Світлана, Світлана, Світлана, — шепотів він, рухаючи рукою вгору і вниз уздовж дверей.
Усе безрезультатно. Івась уже майже впадав у відчай, і повітря навколо почало загусати, темнішати. Він сперся плечем на браму… І ледве встояв на ногах. Бо дубові двері легко відчинилися всередину. Івась увалився до просторої світлої печери, не зачинивши за собою дверей.



Червиві знайомі


Він мав не так багато часу на те, щоб роздивитися вміст печери. Побачив тільки білі стіни, вкриті якоюсь пористою й на вигляд дуже твердою глиною, побачив узвишшя під протилежною стіною, на якому дихала велетенських розмірів — завбільшки з людину — лялечка. Це була рожева личинка, й Івасеві знову стало страшно — він спробував собі уявити метелика, на якого вона незабаром перетвориться. А ліворуч було чотири глибокі ніші. Й у двох із них на білому камені спало двоє давніх знайомих: Люба й Лішак.
Більше він нічого не помітив, бо раптом стіни посиніли й заворушилися. Від стін до Івася з усіх боків посунула хвиля синіх черв’яків. Хлопчик був готовий до чогось подібного. Зрештою, не лялечку, а черву шукав він тут, у підземеллі. Швидко розв’язавши лантухи, він випустив із них шістьох курей.
Ті ще й не встигли звикнути до світла й розім’яти м’язи, як хвилі черв’яків зупинилися й почали швидко повертатися до стін. Кури, щоправда, отямилися швидше. Вони отетеріло квохнули й, розставивши крила, помчали до черв’яків. Такого кури ще не бачили: черв’яків не треба вибирати з землі — їх було так багато, що можна клювати навмання, хапаючи щоразу по кілька штук. Але їхнє щастя теж тривало недовго. Лішак крутнув головою, скочив на ноги, потім завертівся на місці й перетворився на сову. Підсліпувато мружачи свої круглі очі, величезний птах налетів на одну курку, далі на другу. Летів він якось боком, нерівно, й Івась розгледів, що праве крило в Лішака менше за ліве.
Івась підняв арбалет і вистрілив. Стріла його, мабуть, пройшла крізь пір’я лівого крила, бо не завдала шкоди хижакові. Той лиш зиркнув на хлопчика й по дузі впав на третю курку.
Івась миттю вихопив із сагайдака другу стрілу, зарядив арбалет і знову вистрілив. Однак лішак, схоже, краєм ока стежив за ним, бо зробив різкий рух убік, і стріла пролетіла повз нього. Хлопчик зарядив третю стрілу й несподівано для птаха пустив її не в нього, а в рожеву лялечку.
Вона здавалася такою ніжною й безпомічною, такою безпорадною і вразливою!.. Але стріла зі срібною цяточкою на кінчику, вдарившись у личинку, відскочила і впала на підлогу. Івасеві навіть здалося, що при цьому вона заіскрила, мов розжарений метал, коли коваль б’є по ньому молотком.
Сова на мить завмерла, а потім знову перекинулася на Лішака, який повільно і погрозливо пішов на Івася. Очі його ніколи особливою виразністю не вирізнялися. Але зараз вони були порожні й безтямні. Ні страху, ні гніву в них не було. Хлопчик знову вихопив із-за спини стрілу, але зарядити її в арбалет не встиг. Він відчув тяжкий удар по голові й без тями впав на підлогу. Люба підібрала арбалет і трьома влучними пострілами перебила курей.
Черва повернулася в шпарини у стінках печери.
Все знову стало чисто й світло. Тільки не для Івася.




3. Різні скани


Непроглядна темінь


Усі звуки зникли, й жодного промінчика світла не лишилося. Він зрозумів, що помер. Навколо була непроглядна вата. Невже він опустився на дно? Цього не могло бути, не повинно було статися. Це просто неможливо.
Дивним здавалося тільки одне: що він досі думав. Міг аналізувати й розуміти. Наприклад, він зрозумів, що сидить, і це також було дуже дивно. Може, не помер? Потім збагнув, що руки його міцно стискають кермо. Це правильно. Так і мало бути. Адже він сидів у кабіні МГ, нікуди він з неї не міг подітися. І тієї миті, коли вдарила блискавка з глибин мертвих відходів, він вимкнув МГ. Отже, мусив повернутися до своєї комірчини. Тоді чому так темно?
Пропало світло. Може, блискавка?.. Ні, це неможливо. Ніщо за межами МГ не могло зашкодити їй. Бо це не справжня машина часу. Вона нікуди не рухалася. Вона весь час лишалася в комірчині, разом із ним самим. Отже, світло зникло тієї миті, коли він вимкнув МГ. Збіг?
Губченко ляснув себе рукою по лобі й зрадів, відчувши біль. А як же інакше могло бути? Звісно, що він спалив трансформатор, і добре, якщо тільки один. Адже всі витрати енергії, пов’язані з його подорожжю, припали саме на одну мить. Ту саму, коли він ввімкнув і коли вимкнув МГ. Якби він повернувся, так би мовити, «своїм ходом», його час перебування в майбутньому був би рівним часу, що минув тут, в інституті. А він вимкнув машину й автоматично повернувся у свій час, створивши один із численних парадоксів, пов’язаних із подорожами в часі. Вся електроенергія, спожита МГ протягом кількох годин, пішла немов у чорну діру — без часу й простору.
Так.
Що тепер робити? Губченко намацав ручку й відчинив дверцята. Він дуже добре знав своє крихітне приміщення й розташування в ньому всякої всячини. І однаково кілька разів наштовхувався то на верстак, то на комп’ютер, то на стілець, із якого з гуркотом посипалися на підлогу столярні інструменти, яких він не завдав собі клопоту покласти на місце. Губченко завмер, а потім збагнув, що так само, як до нього не долинає жодного звуку, так і цей гуркіт нікому не чутний. Нарешті дістався до виходу, намацав таємну кнопку й натиснув на неї.
І вже натискаючи, зрозумів, який він дурень. Адже якщо немає електрики, то й кнопка мертва. Губченко гірко засміявся. Він стільки разів переплановував і переробляв механізм блокування дверей-шафи й жодного разу не подумав про те, що робитиме, коли в інституті зникне світло. На якусь мить він знову подумав, що електрику вже ніколи не підключать і він не зможе звідси вибратися. Так і знайдуть через століття кістяк і машину, яку й не знатимуть, як назвати.
Втім, він одразу ж заспокоївся, бо цей страх був цілком ірраціональним. Як це так — не ввімкнуть світло? Куди ж воно, світло, подінеться? От відремонтують і ввімкнуть. Щоправда, на це може піти кілька годин, а їсти-пити хочеться вже зараз. Що ж, треба потерпіти. Зрештою, шафа дерев’яна, а в нього не лише молоток, а й сокира тут є. Проте вийти за допомогою цих інструментів означає назавжди розсекретити МГ.
Почекаємо. Подумаємо, що робити далі. Шкоди, звичайно, я наробив великої. Якщо мене вирахують, доведеться заплатити такий штраф, якого я не маю й ніколи не матиму. Колись, коли я розсекречу МГ, вона принесе людству таку користь, яка перекриє ці збитки з головою. А якщо зараз мене зупинять, то й відшкодувати всього не зможу, й МГ пропаде. І я пропаду, додав він, щоб бути чесним бодай із собою. Перед собою виправдатися завжди легко.
Губченко помацав кишені. Ні запальнички, ні сірників. От халепа! Це теж досвід. Треба завезти сюди свічки й сірники. Або гасову лампу. Ні, гасова лампа небезпечна. Краще свічки. І ще — треба після себе прибирати. Тут мусить бути ідеальний лад, щоб завжди все можна було знайти. Одразу все класти на місце. Хай це зробить тривалішим робочий процес, але такої ідіотської ситуації, як зараз, можна буде уникнути.
Думки Губченка самого його вражали дріб’язковістю, незначністю. Він усіляко уникав спогадів про смерть Спідюка, взагалі про все, що сталося там, у майбутньому. Йому було страшно. Думати про таке в темному приміщенні — абсолютно темному! — це було вище його сил.
Донька вранці щось таке важливе сказала. Що? Здається, щось про свого Валєріка. Ох же ж ім’я! Валєрік! Невже вона справді вийде за нього? Це жахливо. Хіба може бути добрим чоловіком і батьком родини той, хто представляється потенційному тестеві: «Валєрік»? Це ж до чого треба бути недорослою людиною, щоб так себе називати!
Жінка каже, це не твоя справа. Воно, звісно, так, але ж… Хіба його донечка, світло всього його життя, заслуговує на Валєріка? А на кого вона заслуговує, питає жінка. Якщо ми його зараз навколо себе не бачимо, відповідає їй Губченко, це ще не означає, що його не існує. Знаєш, каже жінка, це сімнадцятилітні дівчатка можуть мріяти про прекрасного принца, їм можна вибачити ці мрії. А ти не дівчинка, й тобі не сімнадцять. Знову має рацію.
Губченко зловив себе на тому, що всі його роздуми звелися до звичних діалогів з дружиною. Коли вони розмовляють, вона завжди бере гору, бо чоловікові бракує аргументів. Вони йому здаються такими очевидними, що й промовляти незручно. А їй зручно. Тому він уже навчився сперечатися з нею заочно — коли її поруч немає. Це нічого не додає до їхнього життя, але йому так легше. Все ж правда на моєму боці, має він право подумати.
А як вона заводить такі розмови, Губченко здебільшого відмовчується. Перетворюється на слухняного хлопчика, але все одно лишається зі своєю думкою.
Спалахнуло світло. Скільки часу минуло? Губченко подивився на годинник. Уже вечір. Отакої!



На межі провалу


Що таке ремонт електроприладів, Губченко знав. От уже все зробив, усе ввімкнулося, та монтеру відомо, що воно там усе тримається на шмарклях. Тому знову вимикає й починає доводити до безперебійності. Тож він вирішив не ризикувати, не чекати, що зараз знову вимкнуть світло, швиденько вийшов зі своєї комірчини, все там повимикавши, й поставив шафу на місце.
Як з’ясувалося, вчасно. За хвилину світло знову зникло. Ну, тепер уже нехай. Він зібрався й пішов додому.
І от. Біля виходу з інституту зустрів Тихолоза.
— О! — зрадів Костянтин Остапович. — Живий! Де це ти був?
— У себе, — легковажно відповів Губченко й зараз же спробував перевести розмову на інше. — Що це в нас зі світлом?
— Щось неймовірне, — байдужим тоном відповів Тихолоз. — Десь сталося дуже коротке, але дуже потужне замикання. В інституті всі ввімкнені комп’ютери погоріли. У тебе цілий?
Губченко про це не подумав. Він не пам’ятав, чи вмикав комп’ютер перед тим, як пішов до комірчини. А довго не відповідати — це дуже підозріло. Остапович недаремно говорить таким байдужим голосом. Не інакше, як щось підозрює.
— Та ні, я не вмикав, — ляпнув він і зрозумів, що зловився. — Тобто вмикав, але перед тим вимкнув, — виправився він іще незграбніше.
— А де ти був? Я стукав, стукав…
Що далі, то важче!
— В туалеті, - знайшовся Губченко. — Можеш уявити. Тільки прилаштувався, як зникло світло. Був би жінкою — ніяких проблем. А тут… Важко нам, мужикам.
Костянтин Остапович чемно посміхнувся. Ця посмішка справила на Губченка страшне враження. Він ладен був убити Тихолоза. Мало що винен у смерті Спідюка, так іще й не вірить тому, що йому кажуть.
— Тому ти, мабуть, і не чув, як я ходив гукав тебе, — промовив комірник примирливо.
І гнів миттєво змінився на паніку. Якщо Тихолоз пересвідчиться, що аварія трапилася з вини Губченка, він не мовчатиме. Він людина порядку. Губченко зробив найневинніший вигляд, на який лиш був здатний, і сказав:
— Та ні, щось чув, тільки як же його відреагуєш за таким серйозним заняттям!
На тому й розійшлися. Губченко йшов додому з важким серцем. Усе пішло не так, не такою вже й нешкідливою виявилася МГ. Не таким щасливим виявилося майбутнє, яке йому випало побачити. Не такими райдужними уявлялися й перспективи використання МГ в майбутньому. Ясно одне. Треба бути ощадливим і обережним. Навіть без таких коротких замикань машина бере багато, дуже багато енергії. Тихолоз може його вирахувати.
Звісно, його можна зробити спільником, ознайомивши з усім тим, чим займається Губченко. Але нікого втаємничувати у свої досліди він не хотів і не міг. Навіть заради власного порятунку. Навіть заради порятунку МГ.



Як справи?


Утім, більшість людей зовсім не цікавиться тим, чим займаються інші. Серед знайомих Губченка було безліч добрих приятелів, які ні про що, пов’язане з роботою, ніколи його не розпитували. Більше того, Губченко підозрював, що якби він почав цим приятелям розповідати про свою роботу, вони, ще й не знаючи, до чого це він, померли б від нудьги. І не тому, що він — поганий оповідач. Ні. Просто це було б усе одно, що на запитання: «Як справи?» — почати розповідати, як.
— Як робота?
— Нормально.
Така розмова нікого не дивує.
— Що там у тебе на роботі?
— Ти знаєш, усе було б просто чудово, якби ще й зарплату платили, а не ті сльози.
І така не дивує. А спробуй стисло окреслити, чим займаєшся на робочому місці, які маєш плани, яка користь суспільству (і тобі особисто) від твоєї праці, — й на тебе дивитимуться як на вивершеного ідіота. Та й то недовго, бо головною думкою співрозмовника буде: як би його швидше втекти, щоб не дуже образити.
Для Губченка цей дикий звичай був дуже зручний. Він якось навіть подумав грішним ділом, що люди в такий спосіб навчилися приховувати свої справді грандіозні плани, що кожен виношує свою МГ, тому й мовчки погодились особливо не розпатякувати, щоб не наврочити.
Він зайшов до кав’ярні, аби якось погамувати нерви й заспокоїтися. І у дверях наштовхнувся на зануду Коміренка. Той уже виходив із кав’ярні, та, побачивши Губченка, вирішив затриматись — побалакати. Відступу не було. Хочеш не хочеш, а мусиш вислуховувати захопливу розмову про тещу, дружину, невістку, сусіда чи за кого ще там сьогодні Сергій Вікторович непокоїться.
Та виявилося значно гірше. Власне, Губченко сам винен у тому, як вийшло. Щоб уникнути всіх цих ґрунтовних історій про незнайомих йому людей, він спитав:
— Що там у тебе на роботі?
Й одразу пошкодував про це, побачивши, як хитро засвітилися Коміренкові очі. А далі пішла незрозуміла, нудотна, виснажлива для слухача розповідь про великий прорив у справі вивільнення енергії клітини. Можливо, біологи були б у захваті від колосальних перспектив, які розкриває поступ у Коміренкових дослідах. Губченко як учений поважав усі науки. Але якби йому запропонували тест: визначити три найкращі й три найгірші науки, він без вагання поставив би на останні місця хімію та біологію, а потім уже думав би про всі інші. В інституті навіть опір («спротив», як він тоді жартував) матеріалів не викликав у нього такої відрази.
Він кивав головою, сьорбаючи каву, час від часу стиха вигукуючи змістовні репліки на зразок:
— Та ти що!
— Ну, ти молодець!
— Це ж треба.
— Не може бути!
Їх цілком вистачало, щоб не слухати Коміренка й думати про своє. Коли вже все передумав і вирішив іти, майнула думка просканувати Коміренкову свідомість, хоч це загалом було й нецікаво.
Потім іще стрімке півгодинне прощання, обіцянки неодмінно телефонувати й тримати в курсі.
І хоч цілу годину він намагався не слухати горе-біолога, однак і про своє подумати як слід не зміг. Тому вирішив іти додому пішки. І по дорозі ще раз пережив смерть Спідюка й безнадійний шлях розвитку людства, який сьогодні йому відкрився. Якби навіть не ця блискавка, не ці «тектонічні явища», все одно таке майбутнє не надихало. Все це справа часу, не більше. Не через сто, так через триста років проблема відходів стане невирішуваною. Їх просто стане більше, ніж людей. От і все. Недаремно ж хтось великий сказав, що вирішуючи одну технологічну проблему, людство створює п’ять інших. А то й десять. Просто зразу всі побачити й осягнути воно не здатне. Це борги, які доведеться платити дітям і онукам.
А ще й ці «тектонічні явища». Якби ж то тільки тектонічні. Блискавка — це вже дуже серйозно. Вона вдарила просто у Спідюка. Наведена блискавка. Не інакше. Хто її навів? Невже в цих відходах могло завестися щось живе? Хай навіть так. Мутація там, те-се. Але ж воно не просто живе. Воно розумне! Чи мислимо, щоб за такий короткий — в історичній перспективі — проміжок часу відбулася така колосальна еволюція? Тут ніяка мутація не допоможе. То що ж це?
Ні. Треба шукати інших шляхів. Треба шукати інших людей, тих, що своїм життям будують інше майбутнє для всіх нас. Яке інше? І хто ці люди? Відповідей Губченко не мав.



Хто збудував міст?


Удома в них був Валєрік. Звісно, він не сам був, але від того не легше. Не той сьогодні день, щоб дружити з Валєріком.
Мав би Губченко п’ятикімнатну квартиру, пішов би, привітавшись, до свого кабінету. Але свого кабінету в нього зроду не було. Була двокімнатна «хру- щовка», тож уникнути спілкування з потенційним зятем — годі сподіватися. До того ж і Оленка дивилася на нього так виразно, що він зрозумів: не подружить з Валєріком — вона образиться. А що може бути гірше за доньчині образи!
Валєрік сидів за столом у позі чемної гідності. Він узагалі дуже чемний хлопчик. Підвівся, коли до кімнати ввійшов Губченко. Стримано потиснув руку. Молодець. Високе чоло, вольове підборіддя…
Губченко й сам не розумів, чого цьому молодикові бракує. Однак зараз у нього не було сил розбиратися. Дружина твердила, що то він у всьому винен. Мовляв, так любить доньку, що немає на світі зятя, якого він прийме. Всі будуть погані — не тим, так іншим.
Доня збирала на стіл. З одного боку, справді хочеться їсти. Губченко відчув, який він голодний. З другого — це буде чемне застілля з потенційним зятем у центрі уваги. І головний удар припаде по ньому, Губченку, це поза всяким сумнівом. Дружині його Валєрік подобається. Вона щаслива, що донька знайшла такого розумного, вихованого і т. д. Сама Оленка сидітиме мовчки, в розмову не втручатиметься. Вона не зронить ні слова на захист батька чи нареченого. Її позиція зрозуміла: «Ось я вибрала. Хочете — знайдіть спільну мову. Не хочете — не знайдіть. На моє рішення це ніяк не вплине».
Вона свого батька знала. Тож вибрала безпрограшний варіант поведінки.
— Як у вас справи на роботі? — поцікавився Валєрік у свого майбутнього тестя.
— Дякую, непогано, — відповів той. — А у вас?
— Та що там у мене… — Валєрік махнув рукою. Мовляв, хіба можна порівнювати мої дрібні проблемки з тими глобальними науковими проблемами, які вирішуєте ви!
Якби ж то він уявляв, наскільки має рацію!
— А ви читали у «Дзеркалі» статтю академіка Патона? — «Академіка Патона» Валєрік спромігся промовити з таким пошанівком, що Губченкові закортіло попити, щоб якось цей цукор розбавити.
— Ви з такою повагою вимовляєте його ім’я… Знайомі з його працями?
— Ні, звичайно, — парубок сяйливо посміхнувся. — Що я можу петрати в електрозварюванні! Але я справді шаную його як людину, що досягла таких висот у науці… яка очолює Академію Наук…
Губченко не перебивав і всім своїм виглядом показував, що з інтересом слухає. Валєріка це почало дратувати. Він вочевидь не був упевнений у тому, що казав. Але це лотерея. Якби він сказав про Патона зневажливо, міг би наразитися на ще гострішу реакцію. Співрозмовник мовчав, змушуючи його говорити на тему, в якій він був цілковитим невігласом.
— Зрештою, знаєте, — хлопець спробував просто викрутитись, — якщо людина так багато в житті зробила… Зрештою, збудувати міст — це вже величезне досягнення.
Оленка пирснула. Валєрік кинув на неї зляканий погляд і зараз же перевів очі на Губченка. Це була миттєва зміна. Тепер він дивився допитливо й зацікавлено, хоча й тінь страху потенційний тесть устиг в його очах помітити.
— Це не він, — сказав Губченко.
— Прошу? — не зрозумів Валєрік.
— Я кажу, міст не він збудував. Не Борис Євгенович.
— Я розумію, що не він сам. Багато людей працювало, однак керував же колективом він.
— Та ні, — Губченко зробив паузу на жування й запивання. — Це його батько.
— Правда? Тобто міст збудував — батько? — Хлопець щиро розсміявся. — А я завжди був переконаний, що це той самий Патон. Чекайте, — ніби схаменувся він. — Так скільки ж тому мостові років?
Хід його думок був такий прозорий, він так відверто спростовував усю пошану, яку щойно виказував до головного вченого країни, що Губченко не стримався й теж розсміявся. Щоправда, сміх його був радше сумним.
Головний висновок, який він зробив із цієї розмови, — що Валєрік намагається вдавати простого й безпосереднього хлопця, але ясно, що таким він не є. У нього досить непогано виходить, але якийсь камінь за пазухою Губченко весь час помічав. А хто ж побажає своїй донечці чоловіка з каменем за пазухою!
От тільки що то за камінь? Що насправді думає про світ і себе в ньому така людина? Куди вона може привести інших?
Губченко вирішив просканувати Валєріка. Дочекавшись, коли жінки почали виносити посуд на кухню, він непомітно дістав із кишені сканер. Тепер треба було Валєріка розговорити.
Губченко спитав його, про що ж там ідеться, в тій статті Патона. Потенційний зять нічого доладного сказати не зміг. Про видатні успіхи, втрати в той час, коли за кордон подалося чимало найталановитіших…
— Це він так і написав — що поїхали найталановитіші? — здивувався Губченко.
— Ну, це ж зрозуміло, — Валєрік стенув плечима. — Кому ж там потрібні неталановиті.
Губченко мав що на це сказати, але йому було важливо, аби хлопець сам говорив. Сканування коду — нетривала процедура, але вимагає постійного звукового контакту з тим, кого скануєш. Зрозумівши, що про Патона багато не почуєш, потенційний тесть перемкнув Валєріка на те, що той сам знав.
— Тобто там, за кордоном, іще й відбирають? — здивовано спитав він.
— Звичайно, там іде дуже ретельний відбір, — потенційний зять сів на свого коника. Він, як з’ясувалося, справді багато про це знав. Розповідь свою пересипав безліччю прикладів про долю того чи того свого знайомого. Той в Америці, той у Німеччині, той в Ізраїлі, а один навіть на островах Фіджи…
Губченкові раптом стало страшно. Він уявив собі, як, одружившись із його донькою, Валєрік почне й собі мостити шлях за кордон. На тлі цієї справді реальної небезпеки — що доня залишить країну, а отже, і їх із Галею, — навіть глобальна катастрофа здалася йому далекою і малореальною перспективою.



Удавано великі проблеми


У наступні дні Губченко не міг скористатися МГ. Річ не лише в психологічному бар’єрі, що виник між ним і машиною після смерті нещасного фахівця з відходів. Хоча й це важило. Дуже важило. Він уже боявся своєї МГ. Боявся того, що вона йому відкриє наступного разу.
Було й інше. Губченко боявся Тихолоза. Він розумів, що страхи швидше за все безпідставні, але опанувати себе не міг. Надто добре уявляв, як може статися викриття. Остапович просто навідає його в лабораторії, а потім, коли Губченко не відчинить, дочекається, доки той вийде з кімнати. От і все. А вже знайти комірчину — справа техніки. Її ніхто не знайде, якщо не шукатиме. Випадково на неї наштовхнутися можна лиш раз. Губченко цей раз використав. А якщо шукати цілеспрямовано…
Він сумлінно щодня ходив на роботу, хоч таке й не заведено в академічних інститутах. У них, принаймні, в інституті такою сумлінністю ніхто не вирізнявся. Декого не бачили місяцями. Чому не було на роботі? У бібліотеці працював. Іди перевір. То більше, що й справді в бібліотеці працювати треба багато. Тому на відсутність працівників на робочих місцях дирекція заплющувала очі. Навіть учений секретар, якому за посадою належить ходити на роботу щодня, і той нерідко на неї не з’являвся. Хіба що Тихолоз був на місці практично завжди.
До комори Губченко цими днями не навідувався: викручувався сам. Власне, він тепер не так багато й потребував. МГ працювала, тож він міг і не перейматися вдосконаленнями. Але переймався. Така вже вдача. Насамперед треба було поставити запобіжника, щоб іншим разом не вскочити в ту ж халепу. Якщо електричний струм зникне ще раз, а Губченко в цей час перебуватиме в лабораторії, Остапович такого не пропустить.
Дещо для запобіжника в нього було, але не все. Щось довелося докуповувати на Караваєвих Дачах, на радіобазарі.
Чимало часу й зусиль забрав і верньєр точного підлаштування часу, щоб у межах однієї подорожі можна було не стежити за подіями крок за кроком, а пірнати на кілька годин, а то й хвилин уперед чи назад, «прокручувати», користуючись магнітофонною термінологією. Якби подібний пристрій у нього був раніше, Губченко міг би не нудитися зі Спідюком, поки той їхав містом, потім поки його перевіряла зовнішня охорона… Це виявилася надзвичайно складна штука. Але вона обіцяла чимало цікавого.
Працював він тепер іще обережніше, ніж раніше. Завжди замикав за собою двері лабораторії, вмикав комп’ютер, відкривав якусь божевільну таблицю, створював єралаш на робочому столі, потім відчиняв комірчину й працював там, не повертаючи шафу на місце. Якби хтось постукав у двері, він міг би миттю замкнути комірчину й відчинити двері. Тож мало скластися враження, що це він щойно від комп’ютера. Довелося навіть пожертвувати монітором і вимкнути його захист. Бо якщо він відчинить двері й відвідувач побачить чорний монітор, то негайно здогадається, що на комп’ютері давно ніхто не працював.
Так тривало тиждень, другий, і за весь цей час Тихолоз тільки одного разу зайшов до нього. Щоправда, спершу демонстративно зателефонував: мовляв, чи не заважатиму? Привід у нього був залізний: вчений секретар доручив йому скласти графік відпусток. Власне, графік уже було складено, лишилося тільки всіх обійти, щоб люди розписалися, буцімто згодні. Це була просто формальність. Який там графік відпусток у науково-дослідному інституті? Всі йдуть у відпустку протягом двох місяців — липень-серпень. Але не всі. Хтось мусить бути на хазяйстві.
У цьому й пастка. Знайти охочих хазяйнувати в липні — серпні дуже важко. Якби учес (так називали ученого секретаря) доручив це секретарці чи якійсь лаборантці, діло було би провалене. Вона б нікого не знайшла. А Остапович так добре знав усіх співробітників, що міг вирішити цю проблему майже безболісно. І щороку вирішував. Тому сказати, що він цього разу просто використав нагоду, щоб перевірити Губченка, нікому б і на думку не спало.
І все ж у Губченка підозра виникла. Бо саме йому Остапович запропонував не ходити влітку у відпустку. Іншим разом він би й не звернув на це уваги — теж мені проблема. Влітку в інституті такий штиль, така бездоганна відсутність керівництва, що досить один раз на тиждень навідуватися, й ніхто не матиме до тебе ніяких претензій. А взагалі не навідуватимешся, то й не помітять. Знову ж таки — ніяких претензій.
Тобто іншим разом він нічого поганого в такій пропозиції не побачив би, хоч вона його, може, й не дуже потішила б. Але тут Губченко запідозрив пастку: якщо він легко погодиться, це означатиме, що він справді зайнятий чимось серйозним і таємничим.
— Ну ти, Остаповичу, придумав! — удавано обурився він.
— А що? — удавано здивувався Тихолоз.
— Та літо ж!
— То й що?
Перепитуючи, Тихолоз мав аж занадто байдужий вигляд. І Губченко зрозумів, на чому його хочуть підловити.
— Остаповичу, я ж тобі казав, що завівся з ремонтом на дачі.
— Ну от!
— Так що ж от?
Тут він збагнув — що от. Якщо він справді зайнятий ремонтом на дачі, то ні на який південь улітку не поїде. Отже, сам Бог йому, Губченку, велів не ходити влітку у відпустку. А якщо ремонт на дачі — причина не справжня, тоді запевне існує причина справжня. І виходить, що Губченко щось від нього приховує.
— Ай справді, — ніби щойно дотумкавши, раптом погодився він. — Я ж собі так відпустку розтягну на чотири місяці!
— А я ж тобі про що! — зрадів Тихолоз.
— Остаповичу, — удавано розчулено промовив Губченко. — З мене могорич.
— Оце розмова! — удавано зрадів Тихолоз.
Він іще раз байдуже кинув оком навколо й подався геть.
Якби Губченку ще два тижні тому сказали, що він буде так лукавити з, можливо, єдиною людиною в інституті, яку він по-справжньому поважав, то був би неудавано обурений. Він сидів і дивився на двері, за якими зник комірник, і думав, що великий винахід створює винахідникові великі проблеми.
Він тоді думав, що це і є оті великі проблеми.



Гарячий дощ


Тихолоз не ходив на роботу по вихідних. Він вважав, що організована людина може з усіма своїми обов’язками впоратися протягом робочого тижня. То більше, якщо вона не дурня валяє, а виконує свої обов’язки.
У суботу в інституті майже нікого не було. Але дехто все ж приходив, тому субота була ідеальним днем. І Губченко нарешті наважився.
Йому ще й пощастило: вахтер кудись відійшов на хвилинку — саме ту, коли до дверей підступив Губченко. І в коридорах він нікого не зустрів. Одна тільки річ могла його виказати — ввімкнений тумблер на електричному щитку. В тому коридорі, де він працював, не було нікого, тож і струм був вимкнений. Якщо вже хтось намагатиметься його викрити, це може бути зачіпка. Але кому, крім Костянтина Остаповича, може таке спасти на думку?
Він увімкнув комп’ютер у лабораторії, потім перейшов до комірчини, зачинився, перевірив, чи працює ручний механізм відкриття дверей, навів ідеальний лад, усе порозкладав на свої місця, увімкнув МГ, встромив у гніздо сканер.
Падав густий дощ, аж парував, тож Губченко не зразу розгледів дивну пару, яка пробиралася просто до нього крізь мокрі кущі. Відчуття було дуже незвичне і неприємне. Немовби дощ падав крізь нього, ніби він сам був безтілесним, як і МГ. І пара була дуже дивна: хлопець і дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти, дуже легко вдягнені як на таку погоду. Одяг їхній був не просто мокрий, то була ніби частка дощу. Ніби дощ падав і крізь них також. Хоча в цьому світі вони, звісно, були тілесні, на відміну від Губченка. Хлопець ніс за спиною автомат Калашникова дулом донизу, щоб не набиралася вода в цівку.
І от при тому здавалося, що їм зовсім не холодно. Вони пройшли крізь МГ, тож Губченко став одним цілим із хлопцем. І зрозумів, чому ці діти не справили на нього враження змерзлих. Дощ був гарячий. Тобто трохи гарячіший, ніж теплий. Ніколи раніше він такого дощу не бачив.
Колись він, щоправда, переживав щось подібне — в серпні був у Нью-Йорку, помирав від неймовірної спеки, і тут пішов дощ. Губченко тоді зітхнув з полегшенням, однак дуже швидко збагнув, що радість була передчасною. Негусті великі краплі падали на гарячий асфальт і миттю випаровувалися. Велетенське й страшне кам’яне місто перетворилося на лазню. Вологість була такою високою, що він вирішив сховатися в метро. Метро в Нью-Йорку неглибоке, під самісінькою вулицею, тож усі відпрацьовані автомобілями гази спустилися від дощу теж до метро. Там просто неможливо було дихати. Та ж вологість, отруєне повітря, наскрізь мокрий одяг… Коли підійшов потяг, люди спрагло кинулися до нього, всередині працювали кондиціонери. На наступній зупинці він вийшов, бо з’явився страх дістати запалення легень…
Відчуття хлопця під гарячим дощем передавалися йому; це були неприємні відчуття: втома, задуха, страх.
Хлопець і дівчина втікали. Втеча була довга і майже безнадійна. Губченко зрозумів це, ще не з’ясувавши, від кого й куди вони втікали. Хоч погодні умови й не були його проблемою, все ж він через хлопця сприймав тиск і вологість повітря, вони ніби робили його дурнішим і тупішим, ніж він був насправді. Губченко уявляв собі, як їм ведеться. Парило нещадно.
Хлопця звали Максимом. Він був студентом. Поки що нічого іншого Губченко про нього сказати не міг. Аби краще ідентифікувати парубка, частиною якого він зараз себе відчував, йому потрібен був якийсь зовнішній орієнтир, якась інша точка відліку. Наприклад, дівчина, яку з останніх сил Максим тягнув за собою.
Але хоч скільки дивився Губченко на неї боковим зором, він не міг пробитися до її свідомості. Вона була надто втомлена, виснажена, спустошена. Вона віддала вже всі свої сили цій гонитві — як фізичні, так і моральні. А коли в людини немає ні думок, ні почуттів, що ти про неї зрозумієш! Одне слово, зацькована. Гнаному завжди важче, ніж переслідувачу. Це Губченкові дуже добре знайоме, з цим він готовий беззастережно погодитись. От тільки поки що не міг збагнути, хто ж їх переслідує.
Земля була мокра наскрізь, навіть на узвишшях небезпечно пружинила під ногами. В низини, яри та балки хлопець і дівчина намагалися не спускатися. Там повільно рухалися підступні тумани, клубочилися й випускали нагору свої довгі коси. Дно яруг було безладно перекреслене поваленими, вирваними з корінням деревами.
Хлопець ішов дуже швидким кроком, майже навмання обираючи дорогу. Від узвишшя до узвишшя, від пагорба до пагорба, обходячи кущі, не наближаючись до дерев з густими кронами. Раптом він зупинився, й дівчина ледве не наштовхнулася на нього: вона вже мало що розуміла, була майже непритомна. Він приклав палець до вуст, прислухався.
У лісі шуміло, дощ ішов невпинно, не посилюючись і не вщухаючи. Його рівномірний шурхіт зливався зі стуком великих крапель, що падали з листя нижніх гілок. Аж ось! Губченко вловив звук, трохи відмінний від цього постійного фону. Кроки. Десь попереду, зовсім недалеко, йшли люди. Троє чи й четверо. Вони перетинали шлях хлопцеві й дівчині. Хлопець опустився навпочіпки й потягнув за руку дівчину. До зброї не потягнувся. Автомат як висів за спиною, так там і лишався.
В її великих блакитних очах не з’явилося й тіні страху — взагалі ніяких почуттів. Тільки байдужа втома. Під мокрою сукнею, такою недоречною в цьому бентежному лісі, вимальовувалася струнка й сильна постать. Навіть зараз, доведена до нечутливості багатогодинною гонитвою, вона зберігала граційність.
Кроки стихли. Перечекавши кілька хвилин, хлопець знову підвівся, але з місця рушив не зразу, ще хвилю мовчки постояв і тільки тоді зробив обережний крок. Потім ще один. І знову швидко на пагорб, потім на другий… Тільки в тому місці, де пройшли люди, він зупинився, відпустив руку дівчини й, нахилившись, почав роздивлятися сліди. Довго під таким дощем вони не могли зберігатись, але один слід він усе ж побачив — досить виразний обрис підошви військового чобота. Офіцерського, подумав Губченко. Такі вузькі чоботи бувають в офіцерів, цим їхній слід відрізняється від солдатських кирзових гімнодавів.
Хлопець провів тильним боком долоні по чолу, ніби витираючи піт. Насправді це був жест радше полегшення, ніж справді викликаний необхідністю.
Раптом сполохано крикнув якийсь нетутешній птах. Принаймні Губченко такого пташиного крику ніколи в цих лісах не чув. А може, то й не птах був… Звук долинув з того боку, куди йшли військові. Досить далеко вже. Максим узяв дівчину за руку і знову пішов уперед.
Губченко був ніби заворожений цією втечею. Він утратив відчуття часу й простору. Вони йшли і йшли, він розумів, що зовсім непотрібний тут, що він не може допомогти, не може зашкодити, і все ж ішов і йшов, точніше — не полишав цієї нещасної загнаної пари.
Він разом із хлопцем відчував руку дівчини у своїй руці, усвідомлював, що ця тендітна мокра рука з довгими чіпкими пальцями тримається за руку Максима не тому, що довіряє йому. Досі Губченко вважав, що дівоча рука в парубковій — це вияв саме довіри. Тут було інше. Мабуть, довіра також була, але не це головне. Просто дівчині більше ні на кого й ні на що було спертися. Вони — хлопець і Губченко — були її єдиним опертям в її юному виснаженому житті. Якщо цю руку відпустити, дівчина впаде й більше не підведеться.
Можливо, саме ніжність і зачудованість цією рукою не давали Губченкові повернути верньєр і відірватися від них, рушити далі в ліс, трохи повернутися в часі, щоб з’ясувати принаймні, від чого чи від кого вони втікають. Це виснажене й стражденне, але все одно чарівне створіння просто приворожило його. Він дуже добре усвідомлював, що нічим допомогти їй не може, але й кинути не міг.



Тополя й ліщина


Хлопець зупинився. І за мить просто перед ними розляглося грізне рипіння, земля стала дибки, й висока сосна з тріском і гупанням повалилася на землю, обдавши людей бризками мокрої землі. Губченко знову здивувався такому доброму слухові.
— Що це? Чому вони так часто падають? — нарешті почув він голосок дівчини.
— Просто земля стає такою рідкою, — відповів хлопець, — що не може вже втримати в собі коріння. Не турбуйся, кицю, на нас не впаде жодне дерево.
Та вона й не турбувалася. Знову в синіх очах з’явилась апатія.
Про можливе глобальне потепління Губченко чув і читав чимало, тільки такого не уявляв. Утім, це могло не бути одним із наслідків чи симптомів потепління. Але він чомусь був упевнений, що це наслідок діяльності людини.
Йти мокрим лісом ставало дедалі важче: тут і там уздовж і впоперек їхнього шляху лежали повалені дерева. Власне, про їхній шлях тепер можна було говорити тільки з огляду на ці природні перешкоди, подекуди нездоланні. Шлях залежав уже не від вибору хлопця, а від того, куди дозволяли йти сосни. Більшістю повалених дерев були саме сосни. Хоча здавалося, що в цьому мішаному лісі хвойні дерева зі своїм довгим вертикальним корінням мусили б бути найбільш стійкими. Це б Коміренка про все розпитати…
Ця дівчина була молодша за Губченкову доньку. І він ставився до неї як до доньки. Вона зовсім не була схожа на Оленку: все інакше, і разом з тим, було в ній щось таке зворушливе… Що саме? «Ти ж письменник!» — висварив себе Губченко. Невже не можеш сформулювати, що саме? І мусив визнати, що не може. «То такий ти й письменник!» — проголосив собі вирок.
Письменник… Це було так далеко. Точніше — так давно!.. Ніби він уже належав не своєму часові, а цьому теплому дощу. Все колишнє здавалося нині пустопорожніми забавками, інтелектуальними вправами, розвагами, чимось на зразок «тетрису». Тут була доля справжньої живої людини з синіми очима й мокрим волоссям, що ручаями струмувало по шиї та плечах…
«Отямся, — сказав він собі. — Яка жива? Яка справжня? Це лиш гіпотетичне майбутнє. Тож і ця киця — теж гіпотетична, вона цілком може взагалі не з’явитися на світ».
Але самого його це не переконувало. Адже будь-який з відомих йому варіантів майбутнього може стати справжнім. Тобто це для нього, для Губченка, який комфортно сидів у своїй захищеній і відгородженій від світу комірчині, киця була гіпотетичною. Для неї самої це були її світ, її життя, її доля — не гіпотетична, а справжнісінька, єдина, якої не можна прожити двічі, не можна переграти, перехитрувати, підмінити.
— Все, — сказав хлопець. — Привал. Якщо я зараз не відпочину, то впаду, як та сосна.
Киця не відповіла.
— Максе, — сказала вона через кілька хвилин, — кинь мене. Я більше не можу. Я мов сосна. Я вже впала й більше ніколи не підведуся.
Губченко засміявся. Сміх був недоречний, але він зрадів, що так точно вгадав у своїх роздумах характер дівчини. Вона була щира — не блефувала, не перевіряла його. Справді думала те, що казала.
— Ти що, кицюню, — втомленим, але дбайливим голосом відповів Макс. — Куди ж я без тебе. Якщо не можеш іти, будемо сидіти, лежати — що завгодно… — Він мить подумав і виправився: — Лежати, щоправда, не можна. Навіть сидіти довго не можна. Самі пустимо коріння й перетворимося на різні дерева. Ти, наприклад, станеш калиною. Або ні… Тополею: стрункою і тендітною. Пірамідальною.
На її обличчі майнуло щось на зразок усмішки. Заохочений цією реакцією, Макс вів далі:
— Навколо все попадає, а ти стоятимеш серед поля. Вітер нагинатиме тебе до самого долу, та не зможе здолати. Дощі полоскатимуть твоє листя, однак не зможуть розмити твого коріння. Самотній музикант приходитиме до тебе й розмовлятиме в твоєму затінку з чотирма стихіями…
— А ти? — дуже серйозно спитала дівчина.
— А я? — хлопець затнувся, не знаючи, що сказати.
Губченко спочатку здивувався, що йому так важко відповісти на таке просте запитання, а потім зрозумів, що Макс — нещирий.
— Я стану кущем ліщини, — нарешті придумав він. — У мене буде багато стовбурів, весь я буду всипаний дрібними горішками, й до мене прилітатиме навесні сила-силенна пташок.
— Це принаймні зрозуміло, — тихо мовила дівчина.
— Що саме?
— Такі плани. Це плани. Все інше…
— Це не плани, дурненька, — засміявся Макс. — Це фантазії. А план у нас один: врятуватися.
— Це не план, бо це неможливо, — похитала дівчина головою.
— Можливо, — твердо сказав Макс. — Можливо. Тому що необхідно. Якщо загинуть усі, ми загинемо з ними разом. Якщо хтось залишиться живий, це мусимо бути ми з тобою.
— Чому?
— Бо у нас немає іншого виходу: або ми загинемо, або виживемо. Удвох. От і все. Ходімо.



Нікак нєт!


Він підвівся й подав дівчині руку. Без цього вона б, мабуть, не змогла встати. Макс різко підняв її, й вона за інерцією опинилася в його обіймах. Автомат за спиною безвільно смикнувся й ударив його магазином по спині. Дівчина звично поклала голову Максові на груди й обхопила руками навколо талії, пропустивши ліву руку між його спиною й автоматом. Так вони стояли кілька хвилин. Навіть утомлена, вона не дратувалася на хлопця: розуміла, що він має рацію, що їм треба встигнути якомога далі відійти від… Від чого саме, Губченко досі не зрозумів.
Разом із Максом він відчував її мокре волосся на своїх мокрих грудях, усе її тіло й руки в себе за спиною. В нього ненадовго з’явилося відчуття, буцімто він підглядає, буцімто краде чуже щастя. Але це було радше придумане, ніж справжнє відчуття. Якби не жалість, яка його переповнювала, можна було б подумати й про підглядання. Тут було інше. Він разом з Максом обіймав кицю й переживав гострий жаль. І так би й стояв, не поворухнувшись, щоб не злякати її довіри, не наполохати ніжності.
Максим м’яко відсторонив її, взяв за руку й повів далі, прискорюючи кроки. Поступово вона втягнулася в ритм руху і йшла майже поруч, спираючись на його руку.
— Вони не будуть за нами гнатися?
— Звісно, ні, — бадьористо відповів Макс. — Вони хворі люди. Нас немає поруч, тож ми їм нецікаві. Але краще не розмовляти. Тим більше, що ти про це вже сорок разів питала.
— Чому не розмовляти, якщо вони не будуть гнатися?
— Тому що в лісі можуть бути й здорові. От їх нам треба боятися.
— Але ж нам усе одно колись доведеться прибитися до якихось людей. Ми не зможемо завжди тікати.
Макс подумав, тоді сказав:
— Можливо. Але що пізніше це станеться, то краще. Мовчи.
І знову вони йшли мовчки. Тільки невпинний дощ шурхотів у кронах і під ногами, заливаючи очі, пробираючи теплою вогкістю до самісіньких кісток.
А тут іще й цей пагорб. Дуже високий, дуже спокусливий — там мусило бути сухіше, й звідти можна було чимало побачити. Але біля підніжжя його був зсув ґрунту, а над ним — кілька повалених сосен. Якщо туди полізти, вся ця купа лісу може безладно покотитися вниз, і порятунку вже не буде. До підніжжя вела давня просіка, хоч і заросла вже, але й досі дуже приваблива. Обабіч просіки — густі зарості ожини. Крізь них не продертися.
Позаду, дуже близько, розляглась автоматна черга.
Максим заметушився. Він кинувся в один бік, у другий, потім побіг просто до пагорба. Про свій автомат він навіть не згадав. Зупинився. Страх з’явився і в очах киці. Але її переляк був не такий зацькований і панічний, як у Максима. Очей його Губченко не бачив, але знав його відчуття, тож міг уявити, який це вигляд має ззовні. Ломитися крізь ожину — безглуздо. Вони прокладуть такий слід, що за кілька хвилин їх, обідраних, подряпаних і принижених, напевне доженуть. Але чому він не береться за зброю?
У заростях ожини з правого боку була невелика ніша. Максим потягнув туди за собою дівчину. Вони притулились одне до одного, невідь на що сподіваючись.
Невдовзі почулися кроки, й крізь гілля ожини вони побачили три чоловічі постаті.
— І куди ж це ви, блін, поділися? — весело спитав один із чоловіків.
Він сторожко, тримаючи автомат напоготові, почав наближатися на півзігнутих ногах, пильно роззираючись, як Брюс Вілліс. Двоє інших так само обережно рухалися слідом за ним. Максим не ворушився, міцно притискаючи до себе дівчину.
Їх застукали, мов шкодливих кошенят. Стояли втрьох навколо й лагідно посміхалися.
— Ну, і чого ж ви ото боялися? — знову весело заговорив той, що йшов першим, — кремезний дядько в зеленому військовому комбінезоні, але без погонів. Він, певне, був найбалакучішим із трьох. — Хіба ми такі вже страшні? Чи ви всіх підозрюєте?
— Ні, — відповів Макс нетвердим голосом. — Ми ховаємося від тих, хто всіх підозрює.
Мабуть, невпевненість, з якою він відповів озброєним чоловікам, справила на кицю більше враження, ніж зміст його слів. Вона почала тремтіти, немов від холоду. Максим міцніше притиснув її до себе, мовляв, не бійся, я з тобою.
— Ото придумали, блін, собі розвагу — ховатися! — чоловіки засміялися. — Чого ж від них ховатися! Хай вони ховаються від нас, правду кажу?
Двоє інших щось промимрили в тому сенсі, що так, мовляв, правильно кажеш.
— Ну от! А то — ховатися! Це не діло, не діло, блін…
Максим мовчав. Один із чоловіків повільно підійшов до нього і зняв через голову автомат. Комбінезон повів далі:
— Ну, а що ж ти таке від них ховаєш, цікаво? — Він лукаво перезирнувся зі своїми.
— Нічого я від них не ховаю. Тільки себе й от її.
— Її? Кого це, блін, її? — удавано здивувався дядько в комбінезоні. — О! Та в тебе тут дівка! Оце молодець. А кажеш, нічого не ховаєш. Ну, ти, блін, і жучило!
Губченко нічого не міг удіяти. Абсолютно нічого. Він не міг кинутись на Комбінезона, не міг навіть нічого сказати. Все одно його б не почули. Він тільки міг всотувати інформацію, враження, почуття. Він ніяк не міг вплинути на події.
— Вилазьте, блін. — Комбінезон подав руку дівчині. — А то ще подряпаєш там таку цяцю.
Цяця руки не прийняла. Першим вийшов Максим, вона так і лишилася за його спиною, під захистом ожини.
— Так чого ж ти, чувак, хочеш?
Макс не відповів.
— Ну, жити, звичайно. Це, блін, панятно. Ще — дівку свою. Теж панятно. — Супутники за його спиною реготнули. — Але тут треба вибирати. Шо-нібудь адно. Це панятно?
Максим мовчав.
— Нє, він якийсь небалакучий попався, блін, — звернувся Комбінезон до двох чоловіків, ледь розвернувши голову в їхньому напрямку.
— Зара заговорить, — відповів один із них.
— Це ти добре сказав, брате. Зараза говорить. Зараза справді говорить. А ці мовчать. Значить, не заразні. Незаразна дівка — це справді скарб. Пацана можна зрозуміти. Хто ж таку віддасть по-доброму.
Він замовк і запитливо дивився на Максима. Щось у цьому чоловікові дивувало Губченка. Мабуть, мова, вирішив він. То Комбінезон балакав доброю українською, то раптом переходив на калічний суржик, то знову повертався до української. Грається, зрозумів він. Грається, як кішка з мишкою. Не відпустить. Вірити не можна. Не можна вірити людині, яка змінює мови, як шкарпетки.
Максим — ні пари з уст. Тільки притискав до себе кицю, яка не могла опанувати пропасниці. Її просто-таки колотило.
— То що ж ти мовчиш, друже мій єдиний? — Комбінезон почав дратуватися. — Треба щось вирішувати. Тут уже так: або зараз…або потім.
Його супутники заіржали. Їх було троє озброєних чоловіків. Їм зараз нічого не загрожувало. Ні втекти, ні опиратися бранці не могли. Можна було вбити їх, відпустити, покалічити, просто познущатися…
— Ми дві доби тікаємо з міста, — нарешті заговорив Максим. — Ми виснажені й голодні. У нас нічого немає. Навіщо ми вам? Відпустіть нас.
Він говорив і сам розумів, що каже не те. Це не могло подіяти на його співрозмовників. Але що він мав робити? Він бачив, що ніякого порятунку немає.
— Ну-ну? Чого зупинився? Прадалжай.
Це «прадалжай» виявилося останньою краплею, яка добила рештки Максового характеру. «Прадалжать» було нічого. Він усе сказав. Більше не міг сказати нічого. Він заплакав. І це було найгірше, що він міг зробити за таких умов. Двоє засміялись. Але Комбінезон так глянув на них, що сміх замерз на їхніх мокрих губах.
— Ну от! — лагідно промовив він. — Оцього ще бракувало. Чого ти, дурненький? Невже злякався нас?
Він узяв Макса рукою за шию й нахилив його голову до себе. Макс заридав на його плечі, відпустивши свою кицю.
— Тю, дурненький! — материнським голосом заспокоював його Комбінезон.
— Чи нам тут мало вологи, що й ти ще вогкість розвів. Ну, отямся, ти ж чоловік. — І раптом він зірвався на крик: — Ти ж чоловік, блін!!! Чи ти баба, блін!!! Я кого питаю, блін! Струнко!
Найбільше Губченка вразило, що це подіяло. Макс не тліьки перестав плакати, а й справді став струнко. Невже встиг послужити в армії? Не схоже.
— Ти що ж це, стерво сопливе! Це тобі тут дитячий садок? Я вас спрашую, маладой-неабучений! Це вам дитячий садок, штолі? Атвєчать!!!
— Нікак нєт! — істерично вистрілив у відповідь Максим. Він уже підсвідомо почав пристосовуватися до нових умов.
— Молодець! — радісно поплескав його долонею по щоці Комбінезон.
— Молодець! А що, хлопці, візьмемо його до свого загону? Чим не вояк? Справжній оборонець землі рідної. Га?
Хлопці нерішуче промовчали, не знаючи, що відповісти, як на цю відповідь відреагує їхній непередбачуваний командир.
— Ех, не пощастило тобі, неборако, — з сумом мовив Комбінезон. — Не хочуть хлопці. А я без них… Сам розумієш — чого я вартий один, без своїх орликів? Ось що я без них! — Командир скрутив дулю й підніс до самісінького Максимового носа. — Отже, полонених не беремо, в загін наш ти не підходиш… Та й сам поміркуй: на хріна ти нам такий здався? Заєць якийсь — тільки й знай тікаєш. Ні, не уявляю, що з тобою робити.
Максим мовчав, але не від мудрості, а від тваринного страху. Він би справді був нікудишнім воїном. Тут із Комбінезоном сперечатися марно. Якби ж то це було найгіршою його рисою! Втім, Губченко чогось чекав, він не вірив, що Макс так легко здасться. Відчував, що Макс не такий, як він, і все ж вірив, що той іще не сказав свого останнього слова.
І той нарешті сказав:
— Відпустіть мене, будь ласка! Що хочете заберіть, — Макс показав очима, що саме, — відпустіть мене!
— Ну от, так би й зразу! А то… ми б її й самі, звісно, забрали. Ти ж ні захистити не можеш, ні ощасливити. Не те що ми. Правда, доцю?
Максим не озирнувся на неї, тож і Губченко, котрий бачив його очима, не знав, як вона відреагувала на ці слова.
— Мовчиш? Ну, помовч поки що. Якийсь час можна й помовчати, — роздумливо сказав Комбінезон. І додав, звертаючись до Макса: — А ти йди. — Він кивнув у напрямку пагорба, заваленого стовбурами повалених дерев.
Максим спробував піти в протилежному напрямку — звідки прийшов. Але хлопці заступили йому дорогу.
Він глянув угору. Незрозуміло, за що трималися ті величезні стовбури на краю прямовисної кручі зі свіжого мокрого ґрунту. Здавалося, тільки торкнися будь-якого з них — і всі вони покотяться вниз, знищуючи на своєму шляху все живе.
Він благально подивився на чоловіка в комбінезоні.
— Ти чого? — здивувався той. — Не хочеш іти? Вибираєш другий варіант?
Макс похитав головою, розвернувся й пішов угору.
— Що ви робите! — страшно закричала киця. — Він же загине!
— О! Заговорила! — зрадів комбінезон.
Хлопці заіржали.
Максим зупинивсь і з надією подивився на них, потім перевів погляд на дівчину. Він не зміг на такій відстані зустрітися з нею поглядом, очі заливала гаряча вода. Може, це й на краще, подумав він. Якось виберусь. Якось буде. Але сам я певніше врятуюсь. Добре, що так дешево відбувся. Він уже був біля підніжжя пагорба й видивлявся зручніший і безпечніший шлях нагору. Поки що нічого зручного й безпечного видно не було. Нічого, нічого, щось зараз знайдемо.
Яка гидота, подумав Губченко. Яка гидота цей ваш гарячий дощ.
Цієї миті все зникло, його огорнула непроглядна темінь.



Атракціон нечуваної щирості


Він сидів у своїй МГ й не міг відійти від щойно побаченого й відчутого. Найгірше — нічого не зрозуміло. Який стосунок має гарячий дощ до того, що Макс і киця змушені тікати? Це збіг обставин чи системна катастрофа? Нічого подібного (чи бодай наслідків цього) в минулій «подорожі» він не помітив. Який стосунок сьогоднішні події мають до Валєріка? А це ж його скан показав таке майбутнє. До того ж Губченко не міг позбутися огидного й нічим не обґрунтованого відчуття, ніби він і досі мокрий. І тільки через певний час він подумав про світло. Що сталося? Чому знову його подорож завершилася в такий дивний спосіб? Чи це на ньому прокляття таке? Чи збіг обставин? Чи навчиться він колись відрізняти закономірності від збігу?
Голова сохла, а відповідей не було.
Однак слід було вибиратися. Хай там яка причина зникнення електроенергії, довго тут залишатися не можна. І краще вийти, поки світла немає. Бо знову виникнуть запитання. І не тільки в Тихолоза.
Він вийшов із комірчини й здивовано помітив, що з-під дверей лабораторії пробивається вузенька смужечка світла. Він клацнув вимикачем у лабораторії — нічого не відбулося. Отже, знеструмлено тільки його крило. Це могло бути так: змінювалася вахта, перевірили всі тумблери — з’ясувалося, що в цьому крилі світло ввімкнене. Постукали до всіх кімнат, нікого не виявили й вимкнули світло. Тепер, коли Губченко виходитиме з інституту, його неодмінно спитають, де це він був, чому не відгукувався, коли до нього стукали…
Нічого страшного, звичайно, але й із цього може вирости підозра. Добре хоч Тихолоза немає в інституті.
З Костянтином Остаповичем він зіштовхнувся ще раніше, ніж дійшов до вахти. Це було так несподівано, що Губченко мало не розгубився. Врятувало тільки те, що вирішив сам атакувати.
— Привіт, Остаповичу! Ти що це тут робиш у суботу?
— Привіт. Нічого не роблю, як завжди. Чогось захотілося прийти — а що вдома робити? А ти?
— А я так само. Уявляєш, заснув за комп’ютером. Прокидаюся, темно, таблиці не зберіг… Треба з цим закінчувати.
— З чим «цим»? — мимохідь спитав Остапович.
— З трудоголізмом своїм, — так само мимохідь відповів Губченко.
— А-а.
— Ходімо десь пива вип’ємо, — запропонував Губченко, сподіваючись, що Остапович відмовиться.
Але, схоже, той вирішив, що це його приятель натякає, ніби збирається з ним поділитись якоюсь інформацією, й погодився.
Втім, жорстокі реалії життя стали в пригоді. Вони обійшли кілька пивбарів — і все марно. Суботній вечір давався взнаки. Нікуди втрапити не вдавалося. А коли нарешті в одному генделику вони знайшли два місця біля шинкваса, з’ясувалося, що там не побалакаєш. Принаймні на серйозну тему.
А несерйозну… Несерйозною виявилася тема, яка в інший час була б для Губченка більш ніж серйозною. Він заговорив про Валєріка. Про своє ставлення до потенційного зятя, про свої марні спроби переконати доньку, про те, що жінка несподівано стала на її бік… Одне слово, якось так логічно вийшло, що він з дому тікає на роботу, хоч ніякої особливої роботи й немає. От, будь ласка, заснув за комп’ютером.
— Але ж у тебе є дача! — Остапович спробував знайти для нього вихід.
— Та знаєш, коли будували її, коли ремонтував, весь час була така думка, що це для доньки. От усе, що робиш, — шпалери там переклеюєш, двері міняєш, дерева обкопуєш, — і мимоволі гадаєш, чи їй сподобається? І думаєш: мене не стане, вона сюди приїздитиме з чоловіком і дітьми… А тепер…
Усе це була чистісінька правда. Просто раніше ні з ким на світі, навіть з Остаповичем, навіть із найближчими друзями, він би такої щирості собі не дозволив. А нині розумів, що тільки особлива щирість у питаннях, не пов’язаних з МГ, може відвести Тихолоза від підозри.
Та й Губченкові так було легше. Подібні балачки ніби допомагали йому повернутись у цей світ, у цей час, відсторонитися, дистанціюватися від гарячого дощу й огидної зради.
Додому він прийшов пізно, добряче напідпитку, однак настрій був оптимістичний. Він відчував щось на зразок гордості: навіть хитрого лиса Тихолоза вдалося заплутати й пустити хибним слідом.



Чорні дні


Для Губченка настали чорні дні. Він неясно відчував, що між подорожжю з гарячим дощем і характером Валєріка є певний зв’язок, але не міг його сформулювати, увиразнити — навіть для себе. Що вже казати про Оленку! Їй він не міг нічого пояснити. Взагалі нічого! Хоч побачене стосувалося її значно більше, ніж його самого. Значно більше!
У батьків завжди не менше секретів від дітей, ніж у тих — від батьків. Це закономірно. Однак попри це Губченко від доні мав секретів значно менше, ніж від інших дорослих. Менше, ніж навіть від дружини. З Оленкою він обговорював свою роботу, стосунки зі співробітниками, яких вона майже всіх знала, задуми своїх книжок, письменницькі та видавничі інтриги… Вона зрештою була єдиною людиною, з якою йому було цікаво говорити про літературу. Так склалося з її дитинства, що вони читали одні й ті ж книжки. Одне слово, вона була єдиною в світі людиною, якій він міг би відкрити МГ і все, що завдяки своїй машині побачив. Зрештою, він навіть міг би їй дати можливість здійснити подорож.
Усе це було можливо. Було б. Якби в тому клятому майбутньому йому пощастило побачити бодай щось радісне й приємне. Бодай щось!
Губченко сподівався, що це поки що. Що далі все зміниться. Що це просто йому траплялися скани не тих людей. Але зараз на худенькі плічка доні навантажити всі знання, від яких він собі вже кілька тижнів не знаходить місця, — цього зробити він не міг. Надто любив доньку, аби власноручно вганяти її в депресію. З дітьми діляться добрим, а не страшним.
Однак він розумів, що Валєрік може стати її життям, її долею. І приховувати про нього те, що знав її батько, було безвідповідально. А що він знав? Він сам нічого не знав. То чим же ділитися? Губченкові було гидко. Треба завести на дачу купу піску, щоб було куди ховати голову, думав він.
Телефонували з видавництва. Всі графіки подання рукопису нової книжки він уже зірвав. Це вже по другому колу. Дивно, що взагалі подзвонили. Губченко знав, що він чи не єдиний пунктуальний автор у видавництва — письменники взагалі люди необов’язкові. Редактор наполягав на відповіді: чи буде він узагалі цю книжку подавати й чи збирається й далі з видавництвом співпрацювати. Губченко розумів, що редактор не може знати, чим він займається, і все ж дивувався: кому потрібні ці книжки, коли людство перебуває на межі катастрофи. Пояснити цього він не міг, тому брехав і викручувався. І знову був сам собі гидкий.
Одного вечора дружина терпляче дочекалася, поки він повечеряє, потім склала в мийку брудний посуд, але не стала мити, а сіла перед ним за стіл і промовила найнеприємнішу фразу:
— Тобі не здається, що нам треба поговорити?
От уже чого йому не хотілося — так не хотілося. Але скаже про це, і далі розмова піде добре відомим руслом: «Тобі вже й розмовляти зі мною не хочеться?»
Тому він відповів запитанням на запитання:
— Про що?
— А хіба нам нема про що поговорити? — Звісно, вона була б задоволена, якби починав він. Попри те, що почала сама.
— Треба з’їздити на дачу, весна. — Ясна річ, вона не це хотіла почути, але Губченко не збирався підігравати. Хай починає розмову сама.
— У тебе є на це час? — саркастично спитала жінка.
— Яке це має значення? Ти ж сама розумієш, що від мого часу це не залежить.
— А від чого це залежить? — Жінка вже завелася. — Від чого залежить узагалі все в нашій сім’ї? У тебе ж ні на що немає часу. Ніколи. У нас немає чоловіка в домі. Протікає труба на кухні, то це тільки я можу викликати сантехніка, не піти на роботу, щоб дочекатись його… Ти що, не вмієш сам полагодити? Якби ж то не вмів! Ти ж усе вмієш! Але часу в тебе, бачте, немає! Цілий тиждень з вихідними проводити на роботі, а потім вештатися з Тихолозом по генделиках — на це в тебе є час. А поговорити з жінкою — на це немає!
Загалом вона мала рацію. Тому нічого заперечити Губченко не міг. І погодитися не міг. Бо якщо він погодиться, далі доведеться обіцяти, що він полагодить пральну машину, вивезе півбалкона мотлоху на дачу, перекопає там город, випере тут білизну, подружиться з Валєріком, ніколи не вип’є пива з Тихолозом і взагалі ніколи не вип’є пива…
— Чого ти від мене хочеш, люба? — спробував він надати своєму голосу примирливих інтонацій.
— А сам ти, ти — чого ти хочеш, ти знаєш? — Вона не піддалася на цей хід. — Я вже давно знаю, що не потрібна тобі. То треба зробити якийсь висновок. Треба зробити вчинок. Ти ж чоловік. Зберися на силі й скажи те, що ти хочеш сказати.
О! Такого він не очікував. Виявляється, питання вже лежить в онтологічній площині: бути чи не бути. Звісно, вона перебільшує. Але все одно виходило, що він занадто вже віддалився від неї, від родинних справ узагалі.
А хіба те, чим він займається, — не стосується родинних справ? І це питання вже майже злетіло з язика. Але він учасно схаменувся. Бо зрозумів, що це те саме. Що дружина зараз робила таку ж спробу, які перед тим неодноразово робив Тихолоз. Тобто спонукала його до того, щоб він усе розповів. Отже, таємниця написана в нього на обличчі. Отже, він справляє враження людини, яка від усіх приховує страшний секрет. А це справді погано. І з цим щось треба робити.
— Люба, ти перебільшуєш, — іще більш примирливим тоном сказав він. — Просто в мене горить планова тема. Я весь у роботі. Навіть у видавництві позривав усі графіки. Вибач, якщо мало уваги тобі приділяю. От закінчу тему, тоді стану активнішим на сімейному фронті.
— Коли це станеться? Ти можеш сказати, коли ти її завершиш? — Дружина так просто не здавалася. Щоб вийти з розмови, вона мусила отримати обіцянку. Інакше ніякого задоволення, ніякого відчуття перемоги в неї не буде.
— Так, звичайно, — невлад відповів Губченко.
— Що «так»?!
— Як тільки закінчу тему, так і скажу, — він підвівся з-за столу, показуючи, що розмову завершено.
І обоє лишилися незадоволені.
Наступного дня він щойно прийшов до інституту, як зателефонувала секретарка й сказала, що директор викликає його до себе.
— Прямо зараз?
— Прямо зараз.
І почалося. Ми, звісно, дуже цінуємо ваш талант, але якщо ви й далі так ставитиметеся до виконання планових завдань… Як слухняний хлопчик Губченко слухняно слухав директора, знав, що ніяка сила зараз не змусить його взятися за виконання планового завдання, й думав про те, що необхідно зробити якийсь акумулятор, що не дозволить знеструмити МГ, якщо навіть несподівано вимкнеться живлення.
Мабуть, директорові його вигляд не сподобався, бо той перейшов на довірчий тон:
— Слухай, ну чим ти таким зайнятий, що не можеш закінчити тієї нещасної теми? Ну це ж дурниця, а не тема. Я ще розумію, був би п’яницею чи там гультяєм. Ну, чим можна займатися, що не вистачає часу на таку нескладну тему?
Он воно як! Виходить, що й директор уже щось підозрює! Чи не Тихолозова це заслуга? Ні, навряд. Не така він людина. Якби й наважився щось сказати директорові, то спершу попередив би самого Губченка. Невже директора справді так турбує затримка з плановим завданням? Теж навряд. Тобто сам він, Губченко, видно, справляє таке враження. З його вигляду, отже, помітно, що він щось цікаве знайшов чи винайшов. А це ще гірше, ніж якби Тихолоз щось на нього настукав.
Після розмови з директором він почувався зацькованим звіром. Навколо було багато людей — близьких, рідних, добре знайомих, різних. І ні з ким не міг він поговорити про найголовніше, що зараз було в його житті. І навалився страшний і ніколи раніше не звіданий стан — самотність.



Свій город


І знову Губченко боявся МГ. Тепер іще більше, ніж минулого разу. Він уже виготовив прилад, який накопичує енергію під час роботи МГ, а також попереджає про відімкнення струму в мережі. Тепер, якщо хтось вимкне рубильник на щитку в той час, як Губченко «подорожуватиме», машина повідомить йому про це, він зможе вимкнути МГ і нормально повернутися з комірчини до лабораторії.
Але це він зробив за інерцією, як людина, що звикла кожну справу доводити до кінця. Що ж до нової подорожі, то він досі не міг наважитися. Вирішив відкласти нові випробування, а тим часом закінчити планову тему — адже саме за неї йому платять зарплату, завдяки їй він може користуватися електричним струмом, комірчиною, та й усіма запчастинами, отриманими від Тихолоза.
Однак ця робота не пішла. Просто не зміг себе змусити зануритися в справу. Думки літали зовсім в інших краях.
Невже це справді the point of no return? [4] А коли можна було все поставити на своє місце? До Чорнобиля? До атомної бомби? До першого паротяга? Цього він не знав, хоча й був переконаний, що кожна з цих віх має значення. Звісно, має. Все має значення. Кожна людина своїми справами рухає життя в тому чи іншому напрямку. Цього внеску не можна применшувати. Але й перебільшувати не можна.
А потім він вирішив, що «своя хата скраю» і «треба обробляти свій сад» — це дуже близькі концепти. І повірив у мудрість свого народу. Французи до вісімнадцятого століття страждали, доки придумали, що треба обробляти свій сад, а не шукати шляхів, як перевиховати інших. А наш народ із цим переконанням жив віки. Був нюанс, була істотна різниця між цими хатою й городом; цієї різниці Губченко не міг не бачити. Тож вирішив поки що жити за французьким рецептом.
Він не став підганяти себе й ґвалтувати — хай їй грець, тій МГ. Нічого з нею не станеться, якщо постоїть. Губченко занурився у планове завдання.
Тут, зрозуміло, було лукавство. Не так планове завдання його захопило, як пов’язані з ним небезпеки. Інститут, точніше — його керівництво — постійно сушило собі голову над проблемою скорочень. Грошей катастрофічно не вистачає, тому треба зменшувати фонд зарплати. Виганяти людей з роботи — неприємно. Не хочеться ж, справді, виглядати звіром. Тому треба чіплятися за формальний привід: мовляв, я тут ні до чого. От вирішили: хто не виконує тем, тих скорочуємо. Рішення було таким справедливим, що годі й сперечатися.
Звісно, Губченко не так уже й тримався за цю роботу. Але бути звільненим з інституту означало втратити доступ до МГ. На це погодитися він не міг, попри весь свій страх перед подальшими подорожами.
Тепер можна було відкрито дивитися дружині в очі: він їй не брехав про роботу над плановою темою. Він справді над нею працює!
Від ранку до вечора сидів він у лабораторії й намагався працювати. Щось виходило, але зовсім не те, на що він розраховував. Результати перших експериментів були безсистемні й суперечливі. Природа часу вислизала з рук, як мило. Прогностивні технології, над якими працював Губченко і які він заклав в основу своєї МГ, навіть теоретично давали такі відносні й умовні результати, залежали від такої величезної й непіддатної врахуванню кількості факторів, що у Губченка паморочилося в голові. Передбачення виходили непередбачуваними.
При цьому він весь час намагався не збитися на практику, бо тоді його результати стали б очевидно експериментальними, й кожному невігласові відкрилося б, що Губченко має якийсь прилад або принаймні колосально складну комп’ютерну програму, що дає такі дані.
Він не міг собі дозволити подати на вчену раду абияку роботу. Звик усе робити досконало. А досконалість не давалася до рук. Ясна річ, існувала можливість подати таку роботу, яка б одразу вивела інститут у передові у світі, а її автора як мінімум висунула на здобуття Нобелівської премії. Це великі гроші. Тоді можна було б створити власну лабораторію, ґранти з усього світу посипалися б, мов сніг… Ні. Губченко не міг, не мав права випускати з пляшки цього джина. Це його хрест. Він уже знав, у який психологічний стан завела його ця клята МГ. Страшно уявити, що станеться з людством, якщо в будь-якому універмазі електроніки кожен охочий зможе придбати собі таку іграшку.
Тоді від подорожей і дітей не вбережеш. А такі удари по дитячій психіці, які вже отримав Губченко, можуть призвести взагалі до катастрофічних наслідків для всього покоління. Та й для всього людства, зрештою.
Свій город треба обробляти самому. Й нікого не пускати на грядки. Повбивати кілочки, напнути на них різнобарвні стрічечки й пильно стежити за кожним, хто має нахабство чи необережність наблизитися.
Дійшовши цього благородного висновку, Губченко раптом ляснув себе по лобі. Діти! Так, діти! Як же він одразу не подумав про сканування коду дитини! От що допоможе йому з’ясувати, чи хвороба людства смертельна, чи просто страшна.



Не валяй моїх пасочок!


У нього під вікнами був дитячий садок, який належав мотоциклетному заводу. Робочий день там починався рано. Вже о пів на восьму огороджений металевою сіткою майданчик починав заповнюватися малечею. Всі звуки міста поступово тонули в позбавленому приголосних щебеті. Який мудрий Тичина, часом думав Губченко. «А я у гай ходила!» Перші три слова геть без приголосних. Як він зумів це почути!
І ставало прикро, що не він те почув перший.
Одного ранку, всупереч звичці, він встав о сьомій і за півгодини сидів на ослінчику поруч із великою діркою в огорожі. Дірку прорвали місцеві підлітки. Вечорами, коли дітей і вихователів немає, а сторож боїться носа виткнути зі свого поста, ці герої проходять на територію дитсадка і там репетують, цілуються, грають у карти і п’ють пиво. Або не пиво. І курять. Часом вони серед ночі починають сваритися, битися, дівчата верещать, хлопці добірними матюками просять їх замовкнути… Тоді хтось із Губченкових сусідів не витримує й викликає міліцію.
Коли під ворітьми з’являються міліціонери, які всіх дірок в огорожі не знають, любі дітки миттю зникають. Потім настає два-три вечори відносного спокою. А тоді знову…
Та найгірше те, що вранці діти знаходять у своїх пісочниках голки від шприців, пляшки, недопалки, використані презервативи й іншу гидоту. Двірники ніби й старалися, настрахані завідувачкою, та всього, що було розкидане по території, виловити не могли.
От і нині малеча в очікуванні сніданку завела гру в приймальний пункт склотари. Дівчинка в червоній курточці сиділа в пісочнику, а інші збирали й приносили їй кришечки від пива. Вона з кожним чесно розраховувалася піском — за одну кришечку насипала в кишеню один совочок піску, за дві кришечки — два совочки. Дехто з найспритніших уже так розбагатів, що кинув шукати.
Вихователька — молоденька й гарненька дівчина з чорно-білим волоссям — спостерігала за тим з байдужо-філософським виразом обличчя. Її робочий день іще тільки починався, тож витрачати психічну енергію треба було ощадливо.
Губченко раптом зловив себе на тому, що вже не дивиться на дітей, заради яких прийшов сюди, а всю увагу перемкнув на виховательку. Вона таки була гарна. Схоже, небезпідставно вважала цю роботу тимчасовою — доти, доки на її «дані» зверне увагу спонсор чи працедавець. А може, якщо пощастить, то й спонсор-працедавець. Чи то відчувши на собі погляд стороннього чоловіка, чи то справді змерзнувши, вихователька підняла комір недорогого, однак пристойного пальта, і Губченко отямився. Зараз вона усвідомить, що змерзла й заведе дітей у приміщення.
Він почав квапливо шукати дитину, яка б йому підійшла для сканування. В тім і біда, що він не уявляв, яка саме дитина йому підійшла б. Мала бізнесменка? Чи як правильно сказати — бізнесґьорл? Казна-що. Підприємниця. Так буде ліпше. Чи один із тих двох заповзятливих пацанів, чиї кишені роздувалися від чесно заробленого піску? А може, ця зовсім крихітна вигнанка, котрій ніяк не вдавалося знайти кришечку, й за це її не підпускали до жаданого пісочника? Хто з них? Несамовиті хлопчаки? Слухняні дівчатка? Розумна дитина? Добра?
Яку саме просканувати, щоб дістати втішний результат? Губченко не уявляв, він пробував аналізувати сам, тобто робити самотужки роботу своєї МГ, і нічого не виходило. Збивався. Плутався.
— Діти, діти! — не витримала лихої долі вихователька. — Всі підійшли до мене!.. А тепер стали по двоє. Коля, візьми Свєту за ручку! Коля, я кому сказала! Коля, ти й з мамою своєю так розмовляєш? Я тебе питаю, ти так розмовляєш зі своїми батьками? Так ото дома з ними так і розмовляй, а зі мною так розмовляти ти не будеш. Ти зрозумів мене? Я питаю, ти мене зрозумів, Коля? — Її голос був монотонним і невиразним, ніякої інтонації, роздратування, люті, не кажучи вже про любов. — От зараз усі будуть снідати за столами, а ти — навстоячки. Ти цього добиваєшся? Я питаю, ти цього добиваєшся?.. А мені все одно, яка в неї ручка. І тобі все одно. Можна подумати, що в тебе суха й чиста. Візьми Свєту за ручку… Так. Пішли в групу!
Він так і не наважився когось із дітлахів просканувати. Це жахливо. З’явилося щось нове в його стосунках із МГ. Він почав вірити в остаточність її вироків.
І все ж наступного ранку знову пройшов до дитсадка й просканував блондо-брюнетку виховательку, поки вона вчергове розповідала Колі про його перспективи.



Сліпота


Його оточувала суцільна манна каша. Крізь білу мішанку раптом пробивалися неясні обриси чогось темного й невиразного. Він повільно рухав МГ в невідомому напрямку, сподіваючись хоч на якийсь орієнтир, розраховуючи зустріти людину. Він був переконаний, що люди десь поруч, але жодної постаті не зустрічав.
Праворуч щось заясніло, Губченко звернув гуди, але сяйво миттєво зникло, знову пішла манна каша. Він почав вдивлятися під коліщатка МГ, намагаючись зрозуміти, по чому вона рухається. Мусить же бути твердь! Вона, мабуть, була, однак нечітка й нетверда. Часом йому здавалося, він упізнає щось у цьому мерехтінні й безладному русі. Але жодного разу не зміг зрозуміти, що то було.
Після півгодинних зусиль хоч би за щось зачепитися Губченко поставив важіль на повернення й знов опинився у своїй виразній, твердій, чітко окресленій лабораторії, радий, що вирвався з того божевілля. Що ж це таке? Що ж це за людина? Це ж виходить, що від цієї нафарбованої ляльки годі чекати не лише якихось суспільно-корисних дій. У неї навіть виразних бажань і устремлінь немає. Суцільна манна каша.
Губченко роззирнувся. Тут був лад, тут усе працювало, тут його ніхто не міг знайти, тут йому ніщо не загрожувало, хіба що несподіване вимкнення електроенергії.
«Треба виготовити генератор», — подумав Губченко.
Ця думка йому сподобалася. Він відчував неймовірне прагнення працювати, щось робити, діяти. Тут, у комірчині, зараз робити було нічого. Збирання генератора — це копіткий процес, який потребує підготовки, планування, віднаходження необхідних деталей і вузлів. Нині Губченко ще не готовий.
Він вимкнув МГ, перейшов у лабораторію і з головою занурився в роботу над плановою темою. Такого потужного бажання працювати в нього давно не було. Справа йшла добре. Звісно, до завершення ще далеко, але тепер у нього щось вимальовувалося. Тепер він бачив, як з’являється струнка система, доволі відмінна від тієї, в межах якої він зібрав МГ.
Ця система була йому необхідна. Він знав, що її відсутність — ось що стримувало його, не давало осягнути всіх даних, отриманих у ході експериментів з МГ. Це був іще один орієнтир, зовнішня точка. Як у того грека, подумав він з гордістю. «Дайте мені точку опори…» Ось вона: цілком хибна теорія, що якнайкраще вписується в сучасні наукові канони. Ця теорія не викличе опору, її приймуть на ура. За неї Губченку дадуть премію — не Нобелівську, звісно, й навіть не державну, але це буде опубліковано й матиме добрий розголос у науковому світі. Й тільки Губченко знатиме, що це суцільна маячня.
Втім, у нього не було бажання когось містифікувати. Просто він збагнув, що йому ця теорія необхідна як точка відліку, як предмет полеміки й заперечення в подальших експериментах з МГ.



Дипломат


Але розвинути й упорядкувати всього, що він зараз для себе відкрив, Губченко не встиг.
У двері лабораторії несміливо постукали. Якби в коридорі пролунав вибух, це, мабуть, злякало б його менше. В їхньому інституті стукати в двері не було заведено. Це робочі приміщення, а не будуари. Чого стукати? Відчиняєш двері й заходиш. Якщо двері зачинені, це означає, що там або нікого немає, або нікого не хочуть бачити. В обох випадках стукати безглуздо.
До того ж в обережності, несміливості стуку було щось знущальне, іронічне… Він дивився на двері й не міг поворушити язиком, аби щось відповісти. Двері тихенько прочинилися, й до лабораторії зазирнула масна пика Коміренка.
От уже кого не сподівався тут побачити. Безглуздість і непередбачуваність цієї появи так вразили Губченка, що він забув про обережність, відчув навіть таке собі полегшення.
— Оце так-так! — майже весело сказав він. — Що привело вас, вельмишановний пане, до нашої скромної оселі?
Коміренко розсміявся. Щоправда, трішки напружено, трішки силувано — зовсім трішечки. Губченко помітив це, але вирішив і далі бути привітним і гостинним.
— Проходь, сідай! Кави?
Коміренко щось недоладне промимрив, і Губченко зрозумів, що, мовляв, еге ж, кави.
Він навмисне повільно готував каву, а що чайник і шафа з чашками, цукром, ложками і всім була в іншому кінці великої кімнати, розмовляти було незручно. Тож він косував на несподіваного гостя й думав, яка б то притичина могла його сюди привести. Спільних друзів у них практично не було: так, іще зі студентських років приятелі, з якими Губченко не бачився вже понад двадцять років. Це перше, й це відпадає.
Друге. Губченко не належав до сильних світу цього. Він не мав корисних зв’язків, не міг перед кимось поклопотатися, щоб Коміренка, наприклад, просунули службовою драбиною чи у квартирній черзі. Та й які тепер черги?! Отже, й це відпадає.
Третє. Вони працювали в різних інститутах академії наук, у різних кінцях міста, тож добре уявляли фінансові можливості один одного. Тобто Коміренко не міг прийти до нього по гроші. Якщо йому треба небагато, не варто так далеко мандрувати. Якщо йдеться про велику суму, то це не те місце, де її слід шукати.
Четверте. Йому треба щось змайструвати. Це найбільш вірогідне припущення, зважаючи на те, що Коміренко завжди був дуже високої думки про приладобудівний талант Губченка. Особливо після того, як Губченко років зо два тому полагодив йому комп’ютера. Проти цієї версії свідчило тільки одне: гість почувався дуже невпевнено. Хіба що проситиме щось виготовити задурно.
Він приготував каву й повернувся до столу.
— Що нового? — чемно спитав. Варто було б спитати й про роботу, однак боявся, що Коміренко знову почне розповідати йому про енергетично збагачених равликів чи що там у нього.
— Ой, нового! Нового багато! Так багато, що… — Коміренко замовк і довго думав.
Якийсь атракціон нечуваних несподіванок. Мовчазний Коміренко. Він переставав бути нудним. Однак Губченко знав, що розслаблятися не можна. Тільки повіриш у те, що все буде гаразд, як той знову заговорить, і тоді його вже не зупинити. Це тобі не в кав’ярні. Там набридло — розрахувався й пішов. А зі своєї лабораторії куди дінешся?
— Так багато нового, що я сам не можу розібратися. Оце прийшов до тебе по допомогу.
Губченко розсміявся. Дипломат із Коміренка був ніякий. Здавалося б, усе є в людини, щоб стати дипломатом: і побалакати любить, і занудний, і зовнішність невиразна… А от усе одно не дипломат. Щоб гість не образився на його сміх, Губченко сказав:
— Чим же я можу тобі допомогти? Я в біології ні бельмеса.
— Ти перебільшуєш, — чемно відповів Коміренко.
От і чемний, а все одно не дипломат.
— Але в біологічних проблемах ми самі розберемося. Тут інше.
— Хто «ми»? — зачепився Губченко за ниточку.
— Наша лабораторія. Але нам потрібна твоя допомога. Треба зробити один прилад. Це велика робота. І великі гроші… — Коміренко переможно поглянув на Губченка, щоб побачити, яке враження справили на того останні слова. Але не побачив.
Губченко знову розсміявся.
— Ну, звідки ж у вашого інституту великі гроші? І що мені до них? Інститути укладуть угоду, ваш заплатить нашому (якщо заплатить), мені випишуть премію, а премія і великі гроші — це дуже різні поняття.
— Хіба ти не знаєш? — здивувався Коміренко. — Я вже давно в інституті не працюю. Чекай, хіба я не казав тобі тоді в кав’ярні, над чим зараз працюю?
— Над чим — казав, а де — не казав.
— А… Ну… Коротше… Розумієш… — дипломат підбирав слова. — Річ у тому, що… Ніякої угоди не буде. Тобто буде, але з тобою особисто. Розумієш?
— Халтура, одне слово. Тепер розумію.
— Це не халтура, — поправив його Коміренко. — Це інша робота. Зарплата — п’ять тисяч зелених на місяць.
Губченко занімів. Він знав про існування таких зарплат. Але щоб стільки платили вченому! А дипломат неправильно зрозумів його мовчання.
— Плюс преміальні, — додав він.
— Що це за така лабораторія? — Губченко розумів, що ні за які тисячі не залишить таємну комірчину з МГ. Однак вигравав час, намагався з Коміренка витягти якомога більше інформації.
— Я зможу тобі це сказати тільки якщо ти погодишся.
— А чому саме я?
— Бо я не знаю нікого іншого, хто вмів би так творити прилади.
Губченко розсміявся. «Творити прилади»!
— Звідки ти таке взяв? З того, що я колись якийсь комп’ютер полагодив?
— Ти його не полагодив, — заперечив Коміренко. — Ти його переробив, додав до нього такий блок, якого жодна фірма у світі не випускає.
Губченко ладен був собі губи прокусити за таку легковажність. Хто ж міг тоді подумати, що комп’ютер цього нещасного біолога потрапить до рук фахівцеві, який зможе оцінити вдосконалення!.. Охо-хо!
— Це хто ж тобі таке розповів?
— Співробітники. А начальство тоді послало до тебе на цю розмову.
— І хто ж твоє начальство?
— Це я тобі зможу сказати тільки тоді, коли ти погодишся в нас працювати.
Не дипломат, а партизан якийсь. Недооцінив його Губченко, недооцінив.
— Боюсь, ти мене переоцінюєш. То була забавка, зробив собі таку й тобі таку зробив. По дружбі. Це зовсім не те, що будувати прилади. А що вам, до речі, треба зробити?
— Один прилад.
— Слухай, Коміренку, не темни! Як я можу на щось погодитися, не знаючи, про що йдеться. Мені не двадцять років, аби вважати, що я з будь-якою роботою впораюсь, якщо за неї добре платитимуть. — Губченко вирішив удати, ніби роздратувався.
— Вибач, я не можу тобі всього сказати. — Дипломат аж спітнів. — Але це такий прилад, який ти зможеш зробити. Принаймні ніхто інший його не зробить. Він нам дуже потрібен. Я розповідав тобі трохи про мою роботу… Ну от…
«Ну от! — подумав Губченко. — Тепер він знову почне говорити про свою роботу». Втім, це вже обіцяло бути не таким занудним, як тоді в кав’ярні.
— Ну от… — повторив партизан. — Вона, як я казав, досить успішно просувається. Може, навіть надто успішно…
— Як це?
— Ну, дещо почало виходити з-під контролю. Ми не знаємо, що може статися. Розумієш, не хочеться випустити джина з пляшки.
— Ого! Аж так серйозно?
— Не знаю… Може бути серйозно. Тобто нам треба все прорахувати, зрозуміти, куди нас може привести подальша робота.
— Так, а я тут до чого?
— Ну, виникла така ідея, щоб ти зробив прилад, який зможе прорахувати всі можливі прогнози. Розумієш?
І Губченко зрозумів. Спина його вкрилася холодним потом. У ногах він відчув слабкість. Здалося, що в повітрі закінчився кисень.
Він підвівся й підійшов до вікна. Потім сів на стіл. Знову підвівся. От і все. Недаремно кажуть, що ідеї літають у повітрі. Його ідея вже спала на думку іншим. А це означає, що її ще хтось реалізує. Ну й хай. Ще побачимо. В одному Губченко ні на мить не засумнівався: він твердо знав, що не виконуватиме цього замовлення й не зробить для них — хоч би ким вони були й хоч би які гроші пропонували — ще однієї МГ.




4. Лісовий роман


Точний вислів


Коли повернувся Івась, Марічка сиділа навпочіпки, притулившись спиною до ступи.
— Я ж тобі сказав не вилазити! — невдоволено мовив він.
— Тебе так довго не було, в мене ноги заніміли. А тут нікого взагалі немає — ніхто не потрапить сюди.
Івась подивився на сонце. Воно стояло високо в небі, прозирало зайчиками крізь мереживо з раннього листячка.
— Полетимо по видному? — запропонувала Марічка.
— Та від кого нам критися! — погодивсь Івась.
І вони полізли до ступи. Спершу він підсадив дівчинку, а потім поліз і сам. Та не встиг торкнутися дерев’яної стінки, як вона ніби здригнулася.
— Тихо, тихо, твариночко! — Марічка ніжно погладила ступу.
Івась обережно заліз до ступи, й вони полетіли. В небі ступа поводилася нервово — сіпалася, зненацька нахилялася. Вони ледь не загубили рогача. Були напружені й знервовані самі. Тільки як побачили хати свого села, трохи заспокоїлись. Але надто рано.
Уже й приземлилися на порожнє подвір’я Лисого, Івась висадив Марічку, а коли спробував вилізти сам, ступа раптом повалилася на бік і покотилася подвір’ям — прямо до рогу. Ще мить — і йому просто відріже голову. Й нічим зарадити він не міг, його крутило в ступі, він бився головою об землю й, схоже, був уже непритомний.
Марічка блискавкою кинулася навперейми, опинилася між стіною хати й ступою. Не було в неї ні таких сил, ні такої маси, щоб зупинити ступу. Просто замість одного мертвого буде двоє. Однак їм пощастило. В останню мить ступа зачепилася за горбок, розвернулася й відкотилася вбік.
Нижня половина Івася була в ступі, а верхня лежала на землі, очі безтямно дивилися в небо. Марічка стояла така ж бліда, як і він, не в змозі поворухнутися.
— А я бачила, як ви прилетіли! — радісно вигукнула, вбігаючи на подвір’я, Наталочка. — Ох же ж і дістанеться вам!
— А де всі? — подав голос Івась, і Марічка скрикнула:
— Ти живий!
— Мені здається, — роздумливо сказала Наталочка, — що він живий.
Вони удвох заходилися витягати Івася з поваленої ступи. Втім, допомоги від них було не багато. Радше вони заважали йому.
— Облиште! — суворо сказав він.
І коли дівчатка ображено відійшли від нього, виліз зі ступи, спробував випростатися на повен зріст, але заточився й схопився рукою за гілку яблуні, щоб не впасти.
— Це в тебе просто голова закрутилася! — пояснила йому Марічка. Мабуть, їхній політ не лишився поза увагою, бо вже прибіг Лисий, а за ним — Вухань.
Марічка стрибнула Лисому на руки й розплакалася. Та ще й так гірко, так винувато — ну як її сварити! Лисий гнівно подивився на Івася, мовляв, ти бачиш, до чого довів дитину. Та й справді — Івась старший, уся вина — на ньому. Лисий, як і всі інші, розумів, що мала була просто знаряддям у руках брата. Без неї він би нікуди не долетів, та й не повернувся б, можливо.
Аж ось і Леля, захекана, злякана. І прожогом до Марічки.
— Ти ціла? Все гаразд? — обмацала голову, плечі, руки.
Тоді до Івася.
— Голодний? Навіщо ви перекинули ступу? Нічого не сталося? Ходімте поїсте, хутенько!
— Ну, ти й… той… — висловився й Вухань з осудом, але водночас і з захватом. Однак Леля вже тягла Марічку та Івася до хати. Лисий підібрав рогача, мітлу, вставив рогача в отвори внизу ступи, поставив її дном на землю, а потім поніс додому.
Коли їх не було, думав, уб’є. Потім підбирав слова: як буде шпетити Івася й дорікати Марічці, що вона з ним нечесна. А зараз відчував, що всі ті слова кудись поділися, не міг згадати жодного. В голові нічого кращого за те, що сказав Вухань, не було. Повернулися, дякувати лісу. Живі, здорові й неушкоджені. Голодні, щоправда. Ну, то нічого, їх Леля зараз натовче їжею під горло. Дихати не зможуть.



Добрий апетит — велике діло


За столом Марічка справді наминала так, ніби поставила собі за мету напхапти живіт на тиждень. Івась і той менше їв. Він, щоправда, теж не сидів без діла, але відкушував потрохи, й це давало йому можливість розповідати про те, що було. Розповідав він неквапливо, дуже детально, навіть дещо байдужим тоном, кожному хотілось урвати й спитати, чим усе закінчилося, але мовчав, не перебивав Лисий, тож решта також не наважувалися вставити бодай слово. Терпіли.
Поки Івась розповідав про подорож, про те, як ніде було приземлитися, про те, що берег змінився й зараз туди навіть ступою діставатися важко, про відсутність звірів і птахів над рікою, Марічка сторожко стежила поглядом за Лелею і Лисим. Чекала, що зараз їм почнуть бубни вибивати. Минулося.
Далі Івась повів мову про яругу з оманливою травою, що він її одразу впізнав, бо ніде навколо такої високої й буйної трави немає. Потім про те, як вибирав шлях, як нічого смішного не міг згадати. В цьому місці Леля нарешті не витримала й урвала його:
— Як же ти переборов себе? Ти ж… — Вона різко замовкла, бо згадала, що про Івасеве ставлення до підземель ніхто, крім неї, не знав.
— Та якось… — Схоже було на те, що хлопчик не міг згадати, як це сталося.
— Добре, добре, далі. — Лисий не хотів, щоб розповідь загрузла в несуттєвих деталях.
— Ну, одне слово, дійшов. Думав, там потрібне чарівне слово, шукав, куди натиснути, щоб відчинити браму. Брама велика, міцна… Потім просто притулився до неї, вона й поїхала. Ледве не впав усередину… Там печера. Велетенська. Дуже світла. Звідки там світло, не знаю. Люба і Лішак там.
Що й казати, якби замість Івася до черви ходив Василько, розповідь була б значно цікавіша. Але вибирати не доводилось. І так диво, що він на подібний крок відважився й стільки корисного дізнався! Коли дійшло до курей, про яких досі Івась ні словом не прохопився, Лисий рвучко випростався.
— Скільки ти взяв курей?
— Чотири.
— І всі загинули?
— Звідки ти знаєш?
— Неважко здогадатися. Поки що це найгірша новина. Розповідай далі.
Івась помовчав, дивлячись в очі Лисому. Потім відвів погляд.
— Ну, кури спочатку допомогли. Черва відступила, але тоді з’явилися Люба й Лішак.
— Звідки з’явилися?
— Тобто вони там і були — лежали на таких кам’яних ніби столах. А тоді, як я випустив курей, вони ніби прокинулись і встали. І перебили курей. І мене ось по голові тріснули, ледве втік від них…
Усі чекали, що Івась розкаже, як саме йому вдалося втекти, однак він, схоже, далі розповідати не збирався. Мовчав він, і мовчали всі інші.
4. Лісовий роман Івасю, не тягни кота за хвіст! — першою не витримала Леля. — Розповідай!
— Та що тут розповідати… Втік від них…
— А курей залишив?
— Курей вони перебили. Люба перебила з арбалета.
— А ти?
— Що я?
Тут уже й Лисий не витримав.
— Ти розумієш, що тут усе важливо? Ти ж ходив туди, аби про щось довідатися. Так детально все розповідав, поки не потрапив до печери, а тепер замовк. У чому річ? Тобі щось незручно згадувати?
Івась немов стрепенувся. Кинув допитливий погляд на Лисого, потім на Марічку, на Лелю, знову на Марічку. Мала зосереджено жувала, дивлячись просто перед собою. Їй не влетіло, тепер сидить сподівається, що й далі не влетить за те, що послухалася мене, подумав Івась.
— Ви про що? — з підозрою перепитав він. А потім опанував себе й розповів: — Просто я намагався вбити лялечку…
— Яку лялечку? — майже одночасно вигукнули Леля й Лисий.
— А я хіба не казав? — Івась аж розгубився. — Ну, там же була лялечка — такий хробачок завбільшки з людину. Вона… Я в неї стріляв… Не пам’ятаю… Мабуть… Ні, пам’ятаю. Від неї стріли відскакували, аж іскри летіли.
— Як у вулику, той… — вставив Вухань.
— Як матка у вулику… — роздумливо повторив Лисий. — Он воно що! Ото і є головний ворог. І що вона, та лялечка?
— Ну, нічого, кажу. Стріли відскакували. А потім мене тріснули по потилиці. Мабуть, Люба, я її не бачив. Тоді я розвернувся — й тікати. От і все.
— Ти тікав тією ж дорогою? — спитала Леля.
— Звичайно, сестричко. Там іншої немає.
— А вони?
— Що?
— Вони гналися за тобою?
Івась замислився.
— Здається, так. Тільки назад бігти вже було не страшно. Я дуже швидко звідти вибіг.
— А кури? — не міг заспокоїтися Лисий.
— А курей тоді вже не було, — відповів Івась, ніби дивуючись такому наполегливому зацікавленню свійською птицею.
Втім, після розказаного вже ні в кого не виникало сумнівів у тому, що курей треба берегти як зіницю ока. Може, черви самі й не нападали на них досі завдяки тому, що в селі було чимало курей. Тепер їх стало на четверо менше.
— Так тепер же ми… той… — запропонував Вухань. — Можемо всі разом той… І той…
— Еге ж, — відповів Лисий. — А вони не той. Не знають, що ми тепер можемо разом прийти до них. Це раніше вони не знали, що Івась до них прийде. Та й то йому дивом пощастило врятуватися. Більше такого нахабства вони не допустять. Приготуються. Туди зараз літати взагалі не можна.
— Чому? — здивувався Івась. — Літати можна.
Лисий нічого не відповів. Марічка зосереджено жувала. Її ніхто ні про що не спитав. Але небезпека не минула. Закінчивши розмову з Івасем, цілком могли згадати про неї.
Не згадали, бо двері рвучко відчинилися, й на порозі з’явився мокрий і захеканий Петрусь.
— Лелю! Швидше! — Повітря йому бракувало, він більше одного слова підряд не міг промовити. — Каченя! Кричить!
Ще ніхто нічого не зрозумів, а Лелі вже в хаті не було. Тільки й встигла вигукнути у дверях:
— Казанок!



Я з’явився!


Поки бігла до хати Бороди, з кожним кроком більше боялася. Страх охопив голову міцними руками й не давав думати. Вона знала, що коли в Качені почнеться, та погукає саме її. Знала, що цього не уникнути. Але зовсім не знала, що робити. Не було в її короткому житті такого досвіду. Коли народилася Марічка, Леля була ще зовсім мала, тож її, ясна річ, до тітки Марії не підпускали. Зрештою, в селі була повитуха.
Тут, у її новому селі, ніякої повитухи не було й не могло бути. Після Лисого жодної дитини тут не народилося. А тоді ще була баба Світлана… А після народження Лисого вона залишила село й зникла. Аж потім, тільки торік довідалися, що пішла вона за Лішаком і стала бабою Ягою. Так бабою Ягою й загинула. А згодом і її онука Люба пішла з села. І теж за Лішаком. Тільки от бабою Ягою поки що не стала. А стала служити неміряній і конечній черві.
Ще здалеку Леля почула розпачливий крик Качені. Це вона здогадалася, що Качені, бо впізнати по голосу було неможливо. Цей голос узагалі не мав нічого спільного з дружиною Бороди. Власне, її крику взагалі ніхто ніколи не чув. Вона завжди розмовляла тихо, лагідно й привітно. Це ж який біль, подумала Леля. І їй стало ще страшніше.
Біля ґанку сидів на старезному пні, на якому зазвичай рубав дрова, Борода, схопившись руками за голову й похитуючись із боку в бік. На Лелю він не звернув ніякої уваги. Вона влетіла в кімнату, де на ліжку лежала Каченя, мокра від поту, й навколо стояло четверо жінок-сусідок. Єдине, що вони знали, це повторювати два слова, по черзі:
— Дихай!
— Тужся!
— Дихай!
Коли до кімнати влетіла Леля, жінки розвернулися до неї, і в кожній парі очей вона прочитала одне й те саме: надію. Самі вони не знали, чим допомогти, й сподівалися на неї, чотирнадцятирічну дівчину, яка вперше в житті бачила пологи.
Каченя знову закричала. В її крику було стільки відчаю, що дівчинка мимоволі підбігла до ліжка й притислася щокою до Качениної голови. Леля заплющила очі й усім єством потяглася до старшої подруги, намагаючись полегшити її страждання.
Відчинилися двері, й забігла Наталочка з казанком. Жінки почали виштовхувати її за двері, але дівчинка вперто не погоджувалася виходити:
— Леля наказала мені принести казанок.
— Не потрібен він. Ми вже нагріли води. І в більшому казані. Йди, не треба тобі тут бути.
— Ні. Лелі потрібен саме цей казанок.
— Гаразд. Ми їй передамо.
Наталочка була слухняною дівчинкою. Але залишити казанок жінкам, які нічого про нього не знають, вона не могла. Уявила собі, що може статися, якщо вони раптом наллють води, й не залишила казанок.
— Добре. Я буду за дверима. Погукаєш мене, Лелю.
Та Леля її не почула. Вона не чула навіть, коли Наталочка зайшла до хати. Вона нічого не чула, крім шуму Качениної крові й биття її серця. Лиш за кілька хвилин з’явилося відчуття шаленої напруги, болю, страху. Леля зрозуміла, що мусить узяти їх на себе, розділити з Каченею, додати до її сил свої сили.
А потім вона почула ще одне серце — маленьке, але сильне й наполегливе. Вона й раніше знала, що в цій жінці живе ще одне життя. Знала, що зараз дитинка повинна народитися. Все знала. Та знати — одне, а почути й відчути серцебиття, неймовірну силу і впертість цієї крихітної істоти — зовсім інше.
Вона якось відразу збагнула, що це хлопчик. Хлопчики зовсім інші, ніж дівчата. Вони нахабні, затяті, вередливі й самовпевнені. Як їх за все це не любити! Леля його полюбила. І зрозуміла, що ця любов — на все життя.
— Давай, давай! — ніби казала вона йому, ніби передавала свої сили, ніби підштовхувала.
Та він і сам старався. Він напружував усі сили, аби вийти з цього теплого й затишного світу — в інший, незрозумілий, ворожий і тому такий привабливий.
І водночас Леля допомагала матері. Кожну часточку її болю вбирала, кожен грам її сили примножувала; її саму розривали кістки, що розходилися, даючи дорогу новій людині. Леля знала, що її може не вистачити, що вона не така дужа, як той маленький чоловічок, не така дужа, як Каченя. Але знаходила в собі нові й нові сили, щоб допомогти їм обом. Скільки це тривало? Вічність чи хвилину — дівчина не уявляла.
Звідки вони, ті сили, бралися? Не встигла ця думка майнути в її свідомості, як вона відчула, що це вже межа. Що справді більше ніяких сил немає.
І малий відчув це. Він іще нічого не розумів, не вмів розуміти. Але відчув, що більше йому ніхто не допоможе, що все тепер залежить тільки від нього самого. А в нього — о, скільки в нього було сили! На ціле життя. Він іще дужче, іще відчайдушніше рвонувся в новий світ — і потрапив туди.
Хтось із жінок перерізав пуповину, і зв’язок між ним і Лелею урвався. Хлопчик закричав на цілий світ, щоб світ почув і зрозумів: ось я, з’явився, я живий!
З ним у світ вирвалися рештки Качениних і Лелиних сил. Лелина голова сама відсторонилася від Качениної, але так і лишилася на подушці. Дівчина не бачила, як малого обмили, як піднесли його до материних грудей, як він, сліпий, тикався роззявленим беззубим ротом, аж поки схопив губами те, що йому за правом належало й почав смоктати, захлинаючись, але не зупиняючись…
І тільки коли він наситився й заснув, до Лелі почали повертатися почуття й думки. Ні, не думки, а одна думка, один образ, одна картина: вона уявляла, що це вона сама народила дитину, а під дверима сидів і хитався з боку в бік від безпорадності той чоловік, обхопивши обома руками свою лису голову.



Глина любить курей


Насправді він там був зовсім не один. Зійшлося все село. Навколо Бородиної хати стояв щільний натовп. Це було моторошне видовище: люди не рухалися, не розмовляли, слухали крики з хати й уявляли біль, який міг ті крики розбудити.
Заціпеніння тривало, аж доки заплакала Наталочка. Вона стояла зовсім поруч із хатою Бороди, тримаючи в руках казанок, готова заскочити у двері будь-якої хвилини, коли її погукає Леля. Мабуть, їй було найкраще чути. Вона перша не витримала, заплакала. Спочатку беззвучно — просто сльози котилися з очей, а потім уголос. Лисий протовпився до неї, обхопив за плечі, притиснув до себе й шепнув:
— Не плач, маленька. Не плач. Так треба. Сьогодні народиться дитина. Каченя кричить не від болю, а від величезного напруження. Заспокойся.
Еге ж, заспокойся! Вона уткнулася обличчям у груди Лисого й заревіла голосніше, здригаючись усім тілом.
На Петрусеві лиця не було — він стояв сполотнілий, розгублений і теж готовий от-от заплакати. Він думав про свою маму й про себе, що завдав їй свого часу стільки болю.
Так само й Василько був близький до сліз. Може, й заплакав би, та весь час збивала підступна думка про те, як він розповів би цю історію. І виходило, що ніяк — так закричати, як кричала Каченя, він би ніколи не зміг. Та й слухати цю розповідь, швидше за все, ніхто не став би.
Марічка стояла найдалі від хати, вслухалася в крики дуже уважно, але не плакала і, схоже, взагалі не дуже переймалась, а радше була зацікавлена тим, що діється.
Перед нею стояв Вухань і міцно притискав до себе Дзвінку. «Це ж треба, — думав він. — Он воно як! Зовсім, виходить, той…» У них самих дітей не було. Хтозна-чому.
Осторонь від усіх сперся на свій довгий лук коротенький Опенько. Про що він думав, ніхто не знав.
Помидора була сама, Марічка навіть здивувалася: де ж це її Миша? Очі Помидорині були повні сліз, але вона не рухалася й не видавала ні звуку.
А потім пролунав дитячий крик, і всі ніби прокинулися. Озирнулись одне на одного, мовляв, це мені здалося чи всі почули те саме? Потім почали несміливо усміхатись, а коли мале зарепетувало щодуху — вимогливо й відважно — крига скресла. Між людьми почалося щось неймовірне. Вони обіймалися, цілувалися, ляскали одне одного по спині, а благенький Вухань навіть підняв свою Дзвінку на руки й закрутив її навколо себе.
— Може й ми… той?..
Вона розсміялась і злегка ляснула його долонею по губах:
— Мовчи вже, тойкало!
І тільки Івась, який стояв перед Марічкою, повівся зовсім не так, як усі. Він раптом схопився руками за голову, ніби йому стало страшно. Навіть зігнувся. А потім і зовсім несподівано розвернувся й пішов геть, ні на кого й ні на що не звертаючи уваги. Втім, і на нього ніхто уваги не звернув. Крім, хіба що, Марічки. Вона дивилася на нього зі страхом і ледве встигла відвести погляд, коли він повернувся, щоб піти. Та він і не глянув на неї.
Івась ішов порожнім селом, немов сновида. Навколо вигрівалася весна, а він нічого не помічав: ні веселих горобців, ні дерев ніжно-зелених, ні жовтих кульбаб, ні косих вечірніх променів сонця. Кроки його ставали дедалі впевненішими, погляд осмисленішим, він навіть почав озиратися, чи, бува, ніхто його не переслідує. Аж ось і хата, в якій вони мешкають з Лисим, Лелею та Марічкою.
Івась зайшов усередину й сторожко прислухався. Нікого. Він узяв з полиці великого ножа і прочинив двері надвір. Нікого. Обійшов хату, обдивився все подвір’я. Теж нікого. Крім, звісно, курей, що заклопотано греблися й квоктали.
Івась рушив до найближчої зозулястої курки, яка так самозабутньо видзьобувала ще зовсім маленькі паростки трави, аж нічого навколо не бачила. З наближенням хлопчика вона, не повертаючи голови в його бік, відійшла, зберігаючи безпечну відстань. Так, ловити курей не в курнику, а на подвір’ї — справа непроста.
Івась поклав на землю ніж і, не зводячи очей із зозулястої, підігнув коліна, напружився й стрибнув. Він навіть устиг схопити її за одне перо на гузні, та клята птаха вирвалася й, обурено репетуючи, помчала на дальній край двору.
Хлопчик іще й не підвівся, як на подвір’я влетів радісний Глина. Мабуть, він бачив, що тут щойно відбувалося, бо зі щасливим гавкотом і сам пустився ганяти курей.
— Глино, припини! Негайно припини!
Івась озирнувся й побачив Марічку. Як вона тут опинилася й коли — цього він сказати не міг.
— Ледве тебе знайшла! — випалила вона. — Тебе Лесик шукає.
Івась здивовано дивився на неї, потім озирався довкола себе, ніби не розумів, що він тут робить і як сюди потрапив.



Осоружна стріха


Миша побив жінку. Народження сина у Бороди було останньою краплею. Він, мабуть, єдиний, хто не ходив туди, — з усього села. Просидів у себе в хаті, нічого не робив. Треба прибрати подвір’я, спалити торішнє бадилля, обкопати дерева, висадити цибулю й часник, полатати стріху з північного боку — роботи непочатий край. Не кажучи вже про курник, який теж потребує ого-го яких зусиль. Це ж нечищений з осені.
Миша сидів у хаті й нічого не робив. Навіть намисто валялося на підвіконні незавершене. Його ніхто не схотів послухатися. З ним ніхто не погодився піти до прирічного лісу, щоб добити вовкулаків. Його в тих розмовах навіть ображали й зневажали. І це після того, що він для них усіх зробив! Скільки він перестріляв тих звірюк — боязно подумати. На них же й дивитися страшно було, навіть на стрісі сидячи! А він вжик! Вжик! Одного за одним, одного за одним! І після цього — така вдячність села!
Ну й хай. Усе одно в того Бороди нічого путнього не народиться. Скільки разів уже в селі так було: всі ждали, ждали, а потім — на тобі! Народилося мертве. Або ще живе, але вже таке, що ясно: не виживе.
Аж ось повернулася Помидора — рум’яна від довгого перебування на свіжому повітрі, ще гарніша, ніж завжди. Заговорила з порога, цьомкнула Мишу в щоку, не уриваючи балачки, роздягалася й говорила, говорила:
— Ой, Мишаню, якби ти бачив, яке воно! І уявляєш — усе село збіглося. Все село! Мабуть, крім тебе, всі були. А чого ти не прийшов, Мишуню, казав же, що потім прийдеш? Ти уявляєш, усі тітки — в твоїх намистах. Просто якийсь квітник, а не село. Давай ми їх мінятимемо, га, Мишеню? Можна за яйця. Яйця тепер усі бережуть, а в нас найбільше буде. Хи-хи! У нас їх і так найбільше. Хоча, мабуть, у Лисого з дітьми більше. Вони ж узагалі яєць не їдять, а курей у них ого-го! Я ж кажу, всі там були. Леля — та зразу до хати, так і стирчала там, носа не виткнула. А Борода просидів на ґанку, мов ховрашок такий — тільки великий ховрашок. Сидить і розгойдується. Тільки ховрашки так різко голівоньки повертають, а цей повільно, плавно так — туди-сюди, туди-сюди. Я дивлюся на нього й сама починаю розгойдуватися. Вирішила потім уже не дивитися, бо ще впаду. А мала Наталка, що весь час бігає, розревілася, як дитина. Хоча що ж… Вона й справді ще дитина. Всі вони діти — навіть Лисий. А Леля вже, певне, щось знає, бо як зайшла до Качені, так і не вийшла, доки та не народила вже. А такий хлопчик гарнесенький! Я, правда, не бачила, а жінки кажуть, дуже гарнесенький. І ніженьки довгенькі такі. Каченя просто щаслива! Вона така щаслива, Мишуню! Ти собі не уявляєш, яка вона щаслива!
І Миша не витримав.
— Сама ти щаслива! Сама ти гарнесенька! В самої ніженьки!.. — нестямно зарепетував він.
Помидора завмерла на півслові, очі її налилися сльозами, вона ледь чутно промовила:
— За віщо ти мене так обзиваєш? — і розридалася від кричущої несправедливості.
— І нічого тут ревіти! — не вгавав Миша.
Зазвичай Помидорині сльози заспокоювали його. З’являлося неминуче відчуття провини. І цього разу мовби щось зашкреблося під серцем, та Миша вже не міг зупинитись.
— У хаті неприбрано, їсти нічого, а вона ходить! Стовбичить там цілими днями, хизується там! А я тут сиди сам! А їй аби на Бороду подивитись, як він там хитається. А хазяйка є в хаті? Я тебе питаю, є хазяйка в хаті?
— Мишо… — спробувала виправдовуватися Помидора.
— Сама ти миша! — перебив її чоловік. Він теж уже мало не плакав. Така образа душила чоловіка, як буває тільки вві сні. — І тобі я не потрібен! Нікому не потрібен! Думав, хоч тобі потрібен. Виходить, нікому. Взагалі нікому — ти це розумієш? Якби ти нікому не була потрібна — ти змогла б жити?
Помидора подумала, не змогла такого уявити й нічого не відповіла. Хоча плакати й припинила. Втім, Миша на її відповідь і не сподівався.
— Нікому!.. Скільки я зробив для села, для всіх. І нікому! Сиджу тут сам-один, ще й ти мене кинула. В хаті неметено, їсти нічого, стріха за зиму попріла…
Це була дуже суттєва помилка. Миша пізно зрозумів, що про стріху казати не слід. Помидора ніби тільки й чекала цих слів.
— Стріху я тобі не перебрала? І в курнику не перекопала — теж я? То може, краще було б ділом зайнятись, а не сидіти тут пнем?! Ти що, дитина мала? Тебе, може, з ложечки погодувати? Чи циці дати? Сидить тут цілий день, а я все сама повинна робити. А він бубочки вирізає! Та хоч би намиста робив, так ні — сидить і сидить.
Миша розумів, що вона каже правду. Але це була така образлива правда, це була образа від єдиної людини, яка досі його підтримувала. Миша відчув, що йому просто вже немає місця. Ніде. Він справді нікому не потрібен. Зайвий. Ну то й хай! І йому ніхто не потрібен.
Миша мовчки підвівся й вийшов з хати. Коли він уже був у дверях, Помидора отямилася й злякано гукнула:
— Мишо, ти куди?
Втім, вона не збиралася бігти навздогін. Мусила витримати образу, тоді наступна розмова буде вже за її планом, а не Мишиним.
Та він не зупинився, не озирнувся, навіть дверима не хряпнув на прощання.



Що робити з лялечкою?


— Івасю, як її знищити?
— Ніяк; думаю, ніяк. Від неї стріли відскакують.
— А якщо шаблею?
— Ну, я шаблею не пробував, але ж до неї не доступитися. Ти не уявляєш, скільки там тієї черви. Вона суне, як повінь. Просто заливає підлогу. Кури — й ті зупинили її не дуже надовго.
— Але ж зупинили.
— А Лішак! А Люба!
— Ну, з тими ми вже розбиралися.
— Ні, Лесику, це вони з нами розбиралися. Дякувати лісу, хоч не вбили.
— Ми теж могли вбити Лішака, а не вбили.
— Треба було вбити. І Любу треба було вбити. А тепер із ними нічого не вдієш. Вони дужчі.
— Івасю, це каже людина, яка лежала серед вовкулаків і показувала очима, куди треба стріляти, ризикуючи, що стріла влучить у неї? Це людина, яка не побоялася проникнути в самісіньке лігво черви й стріляти в лялечку? Це ти, Івасю?
— Просто я став дорослішим і розважливішим. І я тобі кажу те, що знаю, в чому сам переконався. Лялечки нам не дістати. Ніхто не зможе її вбити.
— А якщо ми перелетимо туди по черзі — всі? Візьмемо багато курей…
— Ні, Лесику. Вони вже знають, що ми відкрили туди шлях. Замкнуть браму, наставлять пасток у яру, ми навіть не уявляємо, на що вони здатні.
— Але ж ти був один — і пройшов!
— Це тільки тому, що вони мене не чекали. А тепер вони нас чекають. Тепер шлях закритий — я в цьому не сумніваюся.
— То що ж нам, сидіти й чекати, поки вони прийдуть до нас?
— Вони не прийдуть.
— Чому ти так думаєш?
— Як вони прийдуть, коли у нас стільки курей! Птахи — це єдине, чого вони бояться. Та й то не дуже.
— А як не дуже, то прийдуть.
— Ні. Я думаю, що не прийдуть.
— Ну, гаразд. Будемо сподіватися.



Мишині нещастя


Вийшовши з дому, Миша попрямував до лісу. Він знав, що вороття не буде. Все. Його вже образили всі, хто міг, і всі, від кого він такого не сподівався. Навіть Помидора, яку він так любив, якій віддав усе своє життя, й та його пожбурила за поріг, як недогризене яблуко. Село, яке він фактично врятував від вовкулаків, тепер не хотіло про нього чути.
Верстак, на якому він виготовляв прикраси, був до нього байдужий. Сусід Опенько, якого Миша так палко підтримав на тих осоружних зборах, коли всі від них із Опеньком відвернулися, і той не хоче знатися й вітатися. Все. Для Миші цього села не існує.
«З вами йти ще довше», — сказав йому Лисий.
Та хто він такий, щоб так розмовляти зі старшим?
Усі! Всі злякалися.
Так, його пропозиція справді була занадто смілива як на таких людців. Він повернеться, і всі побачать, хто такий Миша, який він відважний і вправний. Миша знайде дорогу. Василько стільки разів розповідав про їхню подорож, що помилитися неможливо. Треба тільки бути обережним і йти поволі, не поспішати, не наражатися на непотрібні небезпеки. А Помидора хай сльози ллє. Хай згадує його.
Образи нанизувалися, мов намистини на нитку. Той разок [5] душив горло, хотілося навіть заплакати, однак Миша був чоловіком. Не жінкою і не дитиною. А чоловіком. Він не заплакав. Жодної сльозинки не зронив.
Думка про це так розчулила вигнанця, що цього разу стримати сльози було ще важче.
Миша стороною обійшов городи, сади, всі місцини, де бувають односельці й де стоять вартові. Він нікого не хотів зустрічати, ні з ким не хотів бачитися.
Про пастки згадав аж ген за селом. Їх восени не прибрали. А взимку жоден звір у них не втрапив. Та й те! Такий сніг лежав, такі морози тиснули, яка пастка спрацює! Зараз снігу немає, морозів і поготів. Миша не всі пастки знав. Тож кожен крок міг стати фатальним. Не вистачало зараз втрапити в якусь, і тоді кричи не кричи, ніхто не почує. Або ще гірше — почує. Він уявив, як збігаються люди, а він, Миша, гойдається на дереві донизу головою — безпорадний і жалюгідний, мов лантух з картоплею. Спину вкрив холодний піт. Ні, такого видовища Миша їм не подарує. Не діждуться.
Він згадав, де бачив підвішених вовкулаків, і вирішив іти саме туди. Вдруге пасток не ставили — це він знав напевне. Отже, саме там безпечно. Миша повернув ліворуч, обійшов ледь укритий листям ліщиновий кущ і простягнувся на землі, послизнувшись. Розлігся сморід. Він поглянув туди, де нога різко поїхала вбік проти його волі.
То був послід якоїсь тварини. Без сумніву, вовка. Принаймні так подумав Миша. А чий же ще? Послід досить свіжий. Знову спина змокріла.
І одразу по тому змокріла ще дужче. Бо Миша збагнув, що крім невеликого ножа на паску ніякої зброї з ним немає. Немає баклажки з водою, нема їстівних припасів — нічого. Та й звідки ж було всьому тому взятися. Він же не планував просто зараз вирушати в ліс. Як на те, він і зовсім не планував іти до лісу сам-один…
Назад він повертався ще обережніше й скрадливіше. Вже проминувши городи, біля крайнього паркану зупинився й довго чистив об траву черевика. До вечора ще було далеко. А виходити на ніч він уже б не наважився. І зараз холод пробирав до кісток, а що буде вночі! Добре Лисому — той улітку ходив. Спробував би він дійти до Руїни навесні.
Миша розумів, що подорож варто б відкласти бодай на місяць. Але барило його терпіння вже переповнене. Сьогодні, зрозуміло, вже пізно — ніякого сенсу. А завтра на світанку… Тільки зібратися, продумати, все приготувати…
Він підкрався до свого двору з тилу, з боку напіврозваленої хати покійного Щура. Гріх казати, але коли той помер, Миша був майже радий. І так ім’я дали батьки — гірше не буває. Так іще й сусід Щур. Казна-що. Все село сміялося.
— Мишо, га, Мишо! А Щур тобі хто — сусіда чи, може?..
Малий Миша якийсь час і сам сумнівався, підозрював батька, що той йому не батько. Але дуже схожий був — минуло. Та все одно: хіба таке витримаєш!
Він прокрався до драбини на горище. Вже й ногу заніс на першу перекладинку, та вчасно згадав, що перекриття на горищі рипить. Отже, туди варто лізти тільки тоді, коли Помидори не буде в хаті. Бо зразу почує і здогадається. А з другого боку — якщо вийде, зразу його побачить. Де б його сховатися й поспостерігати?
У вбиральні не сховаєшся, бо це смішно. Якщо їй знадобиться до вітру — ото буде зустріч! І смородинові, й аґрусові, й малинові кущі прозорі ще, мов павутиння. Уперше в житті Миша обвів поглядом власне подвір’я з огидою. І сховатися тут ніде!
Хіба до Щурової хати? Страшно. Вона вже така перехняблена — от-от завалиться й поховає його під уламками. Цього ще бракувало. Ото вже підуть селом балачки: і що це Миша робив у тій старій будівлі? І хіба ж є (була) голова в людини на плечах — у таке руйновище лізти? А куди ж тоді?
Миша повернувся на подвір’я Щура. Озирнувшись на сусідні хати, обережно ступив на поріг. Долівка була якась подзьобана й поросла пересохлими бадилинами. Коли очі звикли до темряви, Миша побачив, що ці торішні стебельця були тільки біля порога, де в прочинені двері падало сяке-таке світло. А далі хата була просто порожня. Ні лави, ні стола — взагалі нічого. Все, що було цінного, односельці повиносили багато років тому — одразу після смерті господаря. Над головою тріснутий посередині сволок загрожував за будь-якої нагоди розкритися й пропустити вниз на незваного гостя і горище, і покрівлю.
«Отак і в моїй хаті буде, — подумав Миша. — Ні дітей, ні…» Він не знав, кого ще не буде після його смерті. Потім подумав і подумки додав: «Ні онуків». Здавалося б, усю міру жалю до себе він уже вичерпав, але ця думка виявилася геть жалісною. І Миша гірко заплакав, як плачуть тільки дорослі чоловіки — та й то дуже рідко. Він ридав уголос, бив себе кулаками по лобі, розмазував по обличчю сльози брудними руками.
— Ні дітей! — крізь ридання нерозбірливо промовляв він. — Ні онуків!
Миша вже не боявся, що його почують, помітять, точніше — просто нічого такого й на думку йому не спадало. Те, що його хтось побачить, було таким дріб’язковим порівняно із загальним нещастям його життя, як виготовлення намиста порівняно з битвою проти вовкулаків.
А якби його тут застав Борода, було б зовсім добре. Миша б його вбив.



Ім’я людини


Леля спала, поклавши голову на подушку Качені, стоячи на колінах біля ліжка, до самого вечора. Вже й люди порозходилися, й Борода відплакав, цілуючи Каченині руки, милуючись хлопчиком. Уже й жінки, що допомагали під час пологів, усе помивши й прибравши, пішли додому, а Леля спала. Жінки, йдучи, пропонували її розбудити, але Каченя не дала.
— Їй же незручно, — казали.
— Нічого, раз спить, то зручно.
Потім і сама Каченя заснула, і Борода постелив собі стару повсть на долівці, вклався. Малий, насмоктавшись материного молока, знову заснув, аж тоді Леля прокинулася. Побачила перед собою голову старшої подруги. Усміхнулася.
— Спить? — спитала самими губами, без голосу.
— Ага, — відповіла щаслива Каченя.
— Вітаю тебе, — знову самими губами промовила Леля.
— А я тебе, — так само мовчки відповіла молода мати. — Це й твій син.
— Що ти таке кажеш, — уже пошепки обурилася дівчинка.
— Кажу що знаю. Це й твій син. Якби ти знала, як я тобі вдячна!
— За що?
— Я не знаю, як би впоралася без тебе. Думала, зараз помру від болю й не встигну народити. А як ти прийшла, стало значно легше.
Леля спохмурніла.
— Ти комусь про це казала?
Каченя похитала головою.
— Це нікого, крім нас із тобою, не стосується. Це наша дитина, наша таємниця.
Леля обійняла Каченю за шию й притулилася до її щоки.
— Годі вже шепотітися, — подав голос Борода. — Дитину розбудите.
— Сам розбудиш, — відповіла Каченя, й вони з Лелею тихенько захихотіли, мов дзвіночки.
— Що це ти, дівко, спиш на колінах? — знову озвався Борода. — Ходімо, проведу тебе додому.
— Спіть, — відповіла Леля. — Я й сама дійду. Недалеко.
— Темно вже, нічого тобі самій ходити.
— Зачекай… — Каченя помовчала, а потім додала. — Лелю, як звали твого батька?
— Навіщо тобі?.. Тарас.
— Тарас, — повагом повторила породілля, ніби куштуючи слово на смак. — А що це означає?
Дівчинка стенула плечима.
— Нічого, мабуть. Просто ім’я. Звали його Тарас. Мама називала Тася, Тасю.
Каченя знову розсміялася.
— Як гарно. Тасю. Га, Босю?
— Який я тобі ще Бося! — Чоловік її удавано розсердився.
— Як тобі? — не вгавала веселим, хоч і приглушеним голосом Каченя.
Борода помовчав, тоді промовив:
— Ну, ти й розумашечка в мене! Тарас. Тасю. Виросте — буде Тарас. А поки що Тася. — Він теж розсміявся своїм густим голосом, та так голосно, що аж малий почав плямкати губами й пхинькати.
Леля підхопилася, обережно взяла на руки крихітне дитинча й піднесла до Качені. Та розчахнула сорочку, дала малому грудь. Він, не розтуляючи очей, швидко намацав цицю й зосереджено засопів, смокчучи.
— Їж, Тасеньку, їж, маленький! — Здавалося, Каченя зараз розтане від щастя. — Босю, він їсть!
— Який я тобі Бося! — повторив Борода, але вже не так гнівно.
Леля заплакала. І сама не розуміла, чому. Радіти ж треба.



Холодна ніч


Ніч була холодна. Коли спиш у хаті, навіть не уявляєш, як надворі холодно. Вранці вийдеш — прохолода тільки тішить. Сонце росу сушить, пташки співають, після теплої хати зовсім не холодно. А коли цілу ніч треба просидіти в холодній хаті, та ще й такій, де роками не топлено, задубнути можна, як узимку.
А що ж воно буде в лісі?
Нічого, він добре вдягнеться, візьме з собою овечу кожушину без рукавів — Помидора зшила йому, ще як тільки побралися. Тепер вона тіснувата трохи, та що ж уже.
Він мав доста часу, щоб усе обміркувати й скласти перелік того, що треба взяти. Лук, сагайдак, стріли (якомога більше, власне, всі — принаймні всі зі срібним осердям), баклажку, ніж, теплий одяг, торбу з харчами, мотузку неодмінно — мало що трапиться… Що ще?
Миша згадував із соромом, як учора розревівся, мов мала дитина. Ну, то таке, ніхто не бачив. А от те, що через ті реви пропустив, коли Помидора вийшла з дому, — це зовсім погано. Це нікуди не годиться. Доведеться тепер уранці чекати, поки піде по воду.
Мишу брали дрижаки. Він зрозумів, що до ранку не витримає. Треба лізти на своє горище. Вже пізно. Помидора напевне спить, тож не почує. А зате вранці він сам почує, як вона вийде з хати. Можна буде тихенько злізти з горища, зайти до хати й добре зібратися. І хай тоді вона як хоче. Потім пишатиметься ним, лікті кусатиме, що так погано вирядила чоловіка, та хай. До того ще настраждається. Вона свої лікті ще до його повернення з’їсть. Дурепа! Хай! Розумніша буде.
Ніч була темна. Він піднявся драбиною на горище. Там було ще темніше. Власне, там був такий морок, що хоч в око стрель. Миша навпомацки, намагаючись не наштовхнутися на стару скриню, садовий реманент, [6] усілякий мотлох, пробрався в дальній куток, де, як він знав, був вільний простір. Він намагався скрадатись якомога тихіше, але це було неможливо в такому мороці. Втім, Миша сподівався, що Помидору не розбудив.
Тут було тепліше, ніж у старій хаті Щура. Хоч і не набагато. Все ж таки дірява стріха давалася взнаки. Він згорнувся калачиком на підлозі й почав як міг угамовувати дрижаки. Так і не вдалося, аж доки заснув. Лежав, тремтів і уявляв, як просто під ним на широкій лежанці, укрившись пуховою ковдрою, спить тепла й затишна Помидора. То б до неї під бочок підкотитись і ні в які походи не моститись!
Вранці прокинувся знову від холоду. А може, Помидора розбудила, грюкнувши дровами, які, схоже, звалила біля плити. Мабуть, і в хаті зараз не тепло. Але вже незабаром стане зовсім добре. Загуло в димарі. Треба було б тепер перелізти до нього, сісти поруч і притулитися спиною до каміння. І чекати, доки воно прогріється й зігріє йому кістки. Але ходити над Помидориною головою Миша не наважився.
Аж ось грюкнули відра. Потім хряснули двері. Так і не навчив її тихенько притуляти. Навіть коли він спить, вона не спроможеться зачинити так, щоб нечутно було. Ще за хвилину відра дзенькнули вже на подвір’ї.
У хаті було прибрано, на столі стояла миска, накрита чистеньким рушником. Під ним — варена картопля, цибуля, морква, шматок сала. Салом Помидора його тішила не щодня. Підлизується, подумав Миша. Виходить, знала, що я прийду. Та чому б і не знала. Їй же й на думку не спаде, що я справді вирушаю в дорогу.
Він почав швидко збиратися. Теплий одяг, лук, сагайдак зі стрілами, харчі в торбу, теплий одяг дістати зі скрині. Де мотузка? Перерив усю хату й не знайшов. От-от мала повернутися Помидора, а Миша ніяк не міг піти з хати.
Визирнув у вікно — і вчасно. Саме побачив жінку, що наближалася з відрами до дому. То годинами теревенить біля криниці з жінками, а коли не треба — тут як тут. Миша прожогом кинувся за двері, оббіг хату й злетів по драбині. Стояв серед горища й намагавсь якомога тихіше віддихатися. Чув, як хряснули двері, гепнули відра об підлогу. Потім Помидорин сміх. Мабуть, помітила, що він забрав харчі. Миша почув, як пломеніють його щоки.
Ну, нічого. Вона ще насміється. Побачимо, хто сміятиметься останній. Знову хряпнули двері. Кроки під хатою. Йде до нього? Ні, проминула драбину й пішла до вбиральні. Як же тепер вибратися з горища? Почує ж! Він тихенько переліз у куток, поклав торбу, тоді повернувся до димаря. Сів під ним, притулившись спиною. Проте це вже не так і важливо було. Поки збирався, шукав мотузку, ліз драбиною, зігрівся. Ну, від тепла ще нікому не було зле. Спину погріти — велике діло. Так він і задрімав біля бовдура. А коли прокинувся, сонце вже сідало за хати. Хто ж на ніч іде з дому!



Перша гроза


Вітер уночі здійнявся такий, що сосни в лісі втратили надію встояти. Вони билися одна об одну, і звук був — ніби торохтять порожні дерева. У садку Лисого розламалася навпіл стара груша. Її величезна гілка якихось півкроку не дістала до хати, а то було б. Коли вона репнула, всі в хаті прокинулись, якийсь час перезиралися й гадали, що воно таке. Лисий не відчув ніякої небезпеки, він сяк-так вдягнувся й вийшов з хати.
Буря лютувала несамовито. Десь гриміло. Втім, це міг бути й не грім. Мало що може гриміти в лісі, коли такий вітер. Може, десь іще яке дерево впало. То все далеко, а Лисого більше хвилювало те, що відбувається поблизу. Він перейшов через подвір’я до старого покинутого будинку, переобладнаного восени під стайню. Такий вітер для цієї непевної споруди міг виявитися згубним, і тоді постраждали б коні — двоє чарівних створінь, які зовсім недавно познайомилися з Лисим, Лелею та Марічкою, але, здавалося, від самого народження знали, що саме ці троє дітей і є їхніми незаперечними господарями, одвічними друзями.
Відхиливши важку дерев’яну браму, Лисий зайшов до стайні, запалив від кресала каганець і наблизився до Ластівки. Вона потяглася мордою назустріч. Лисий погладив її по щоці й підійшов до Коника. Той був трохи ображений, що виявився другим, але швидко пробачив. Коні були трохи налякані, та й було чого. Крокви рипіли, здавалося, й стіни хитаються. Втім, якби справді існувала загроза, Лисий відчув би. Він вирішив іще побути з кіньми. Знав, що як хата почне падати, він нічого не встигне для них зробити, і все ж так йому було спокійніше.
Та й коні, схоже, заспокоїлися з ним. Лисий підсипав їм січки з вівсом, дивився, як вони жують, видуваючи січку з ніздрів, і думав про своє. Йому було про що думати.
Надворі завивало й рипіло. Аж ось і зблиснуло. Грім розлігся тоді, коли Лисий дорахував до восьми. Вже недалеко. Отже, гроза наближається. От-от уперіщить дощ. Дощ — це добре. Навесні дощ — це радість. Аби тільки буря не наробила лиха в селі. Найгірше старим, полишеним хатам. Деякі з них цілком можуть завалитися. Або стріху зірве, й тоді вже хати не врятуєш. Каченина стара оселя також постраждає — вдруге. Спершу вона згоріла, тепер, недобудована, може не витримати грози.
Знову вдарила блискавка. Та така яскрава, що коні схарапуджено сахнулися. Грім ударив, як Лисий дорахував до чотирьох. Гроза насувалася неймовірно швидко. За громом пролунав віддалений тріск, ніби повалилося зразу кілька дерев. Аж подумати страшно, що то могло бути. Втім, якщо хтось постраждав, то незабаром задзвенить било біля кузні. Цей звук ні з яким іншим не сплутаєш.
У стайні було тепло, стояв густий запах коней. Ластівка й Коник заспокоїлися. Що то значить, хазяїн поруч! Виходити не хотілося. Та й куди йти? Хоч лягай зараз спати, хоч ні, а заснути не вдасться. А ходити нічним селом, видивляючись, що там упало — теж безглуздо. Село величезне, а дощ не за горами.
Знову блискавка, і навздогін їй — грім. Це вже просто над головою. І така потужна блискавка, що куди там. Навіть у стайні, де є лиш два крихітні віконця, все на мить освітилося. А в селі такі старі, гнилі громовідводи! В його хаті, скажімо, громовідвід зовсім з’їла іржа. От-от розламається. Треба буде після цієї грози сказати людям, щоб усі оглянули свої громовідводи й… Але то буде без наслідків. Хто подивиться, хто не подивиться. Хто скаже правду, а хто вимагатиме новий, попри те, що й старий іще може служити щонайменше кілька років.
«Завтра скажу Вуханеві й Петрусю, — подумав Лисий, — хай обійдуть село й самі подивляться. Де треба міняти — хай Борода викує замінник». А з чого йому кувати? Це було запитання, яке він неодмінно почує від коваля. Та й сам знає, що заліза немає. І взяти ніде. Тільки перекувати щось старе на щось нове. Та й старого, придатного на це, також нема.
Лисий згадав велетенську галявину далеко звідси, де вони з дітьми бачили гігантські залізні сани, геть поїдені іржею. Однак із тієї іржі ще можна було б накувати заліза й заліза… Та ті сани завбільшки такі, що й двоє коней не потягнуть одного з них. А ще ж дійти туди!..
Він попрощався з кіньми, загасив каганець і вийшов на подвір’я. Після світлої стайні тут було хоч в око стрель. Хмари так безнадійно затягли небо, наче назавжди. Хлопець зупинився, чекаючи, поки очі звикнуть. І вже майже дочекався, коли спалахнула неймовірної сили блискавка. Ламані тіні перекреслили засаджений фруктовими деревами простір, утворивши рухливі візерунки, серед яких найшвидше рухалась одна невеличка тінь. Блискавка б’є миттєво. Щойно висвітлила, і от знову морок, іще гірший, ніж був щойно.
Засліплений, Лисий не встиг роздивитися, хто це гуляє садком. Тим паче, що блискавка вдарила за спиною сновиди, тож помітити Лисий встиг тільки постать, трохи зсутулену й скрадливу. Але коли сяйво згасло, в очах Лисого, ніби намальована картина, лишалося це видиво. Хто й навіщо скрадається нічним садком? І куди?
Він мусив іще почекати, поки очі звикнуть до темряви. Та не встигли вони як слід звикнути, як ударила ще одна блискавка, і тепер уже дивна постать стала зовсім не дивною, а цілком знайомою. Лисий упізнав Івася. Той стояв біля курника, і в руці його щось так сліпуче зблиснуло, що годі й сумніватися.
— Івасю, ти куди зібрався? — голосно спитав Лисий.
Було темно, і ніхто не відповів.
— Гей, Івасю? — Лисий крізь морок повільно пішов до курника.
Знову без відповіді. Він уже був біля самісінької ляди, коли темряву кривим ножем розрізав черговий небесний спалах.
Лисий нікого не побачив. Де ж подівся Івась? Чи його не було?
Може, й не було, бо в хаті він побачив Івася в ліжку. Той мирно сопів. Лисий підійшов ближче й помацав його черевики. Черевики були сухі й теплі. Леля з Марічкою також спали. Як можна спати, коли так гримить? А тут іще й у вікна почав шалено барабанити дощ.



Дощ — на щасливу дорогу


Він прокинувся серед ночі від завивання вітру й незрозумілих ритмічних ударів десь неподалік. Довго не міг зрозуміти, де він. Було зовсім темно. Потім згадав, що на горищі. Треба було пробратися до дверцят і подивитися, що то весь час стукає, але зробити це беззвучно не уявляв як. І все ж звук був такий незвичний, що Миша зрештою наважився. Він, ясна річ, наробив шуму, але сподівався, що через завивання вітру, тріск дерев і це гупання Помидора не здогадається, не впізнає.
Визирнувши крізь дверцята, він спершу взагалі нічого не побачив. Ніч була така глупа, якої він і не пригадував. Але щось зрештою почав розрізняти. І невдовзі збагнув, що стукіт іде з хати Щура, а саме — гепали двері об одвірок.
А ще він зрозумів, що надворі буря. Хоч і холодно, та відчувалася жахлива задуха. Щось десь гурчало — може, грім? А потім і справді десь далеко вдарила блискавка, і Миша поліз на своє місце. Втім, він устиг тільки розвернутися, коли ззаду пролунав тріск, який швидко переріс у страшний гуркіт.
Миша озирнувся, але нічого не побачив. Здавалося, стало ще темніше. Він широко розплющив очі, намагаючись бодай щось роздивитися, однак навіть Щурової хати не бачив. А потім відчув знайомий огидний запах. Що це? І миттю згадав: порох і цвіль.
Унизу завовтузилася Помидора. Видно, цей гуркіт і її розбудив. Вона, схоже, запалила каганець, тож слабенький відсвіт упав і на землю за хатою. Хмара пилу, крізь яку нічого не видно, зрештою розвіялася — за такого вітру вона й не могла довго стояти на місці. А коли спрозорішала, Миша з жахом побачив, що хати Щура вже немає. Є лише купа гнилої деревини.
Холод пробіг між лопатками. Ще вчора він, Миша, заходив до цієї хати. І сьогодні цілком міг бути в ній. Або вона могла впасти вчора. Що ж це за вітер такий, що руйнує хати!
Миша швидко зрозумів. Коли він уперше зайшов до Щурової хати — позавчора — двері були трохи прочинені, тож він протиснувся досередини, не чіпаючи їх. А коли заходив учора, дверима прорив неглибокий рівчак у долівці, й вони почали вільно ходити на завісах. Вітер змусив їх грюкати, грюкати, аж поки вони розвалили всю хату. Отож недаремно люди кажуть: не ходи до покинутої хати. Не даремно.
А от і блискавки. Та ще й які! Просто шматують небо, крають його, розрізають. І гортанно гарикає грім.
Коли пішов дощ, Миша довідався про це перший. Ще б пак! Через худу стріху полило просто на нього. Миша відсунувся туди, де не крапало. Треба було б сходити до хати й принести бодай ночви — підставити. Бо зараз потече й до хати. Ну й хай тече! Хай вона знає, як ображати чоловіка. Раз спробує, тоді знатиме.
А тоді вона сама принесе ночви й каганець і знайде його тут. Іще гірше. І сховатися від неї нікуди. І до Щурової хати не сховаєшся. Нема Щурової хати. Мишу охопив невимовний розпач. Ніде йому місця немає! А головне, що обурювало, — уже третій день його немає вдома, а вона й досі не почала його шукати, нікому нічого не сказала. Так наче він часто зникав із дому на цілих три дні. Та він ніколи й ночі не провів поза домівкою! А вона так!..
Дощ періщив несамовито. Часу до тієї миті, як почне крапати на Помидору, вже не лишалося. Дощ — це добре. Дощ у дорогу — це щаслива прикмета. До того ж звірина в лісі під дощем не ходить. Не годиться, звичайно, виходити в путь серед ночі, але ранок не за горами. Вранці зійде сонце й обсушить відважного мандрівника.
Забравши торбу з припасами, зброю, куфайку й капелюха, Миша тихцем пробрався до драбини, обережно спустився під зливою і так, мокрий і зацькований, вирушив до лісу.



Яке літо краще?


З усього села приходили люди скаржитися на грозу. Там вона зламала дерево, там зірвала стріху, там завалила паркан. Усі були в бруднющих черевиках, а Вухань і сам придибав не кращий за черевика. Десь по дорозі послизнувся, з’їхав у калюжу й тепер мав весь правий бік такого кольору, що всі мимоволі принюхувалися.
Лисий щонайперше послав його разом із Петрусем перевіряти громовідводи. Дав Петрусеві шмат березової кори, якої Василько натягав незрозуміло навіщо повну хату, загострену паличку й наказав позаписувати, в якій хаті які негаразди. Вже з дверей повернув їх і додав, що хай записують усі негаразди — не тільки з громовідводами.
Наталочку послав до кузні, щоб погамселила в било. Вона побігла, й щасливішої людини, здається, не було в усьому селі. Кому ж не хочеться покалатати в било скільки заманеться!
Леля весь час дивилася на нього широко розкритими очима, ні про що не питала, але, схоже, й так усе розуміла. Хоча що вона могла розуміти? Вночі спала, тож не знала нічого про передгрозову пригоду на подвір’ї. І все ж мовчки дивилася, безперечно, про щось здогадуючись. А може, просто помітила, що Лисий мов не при собі. Дає всім завдання, а думає про інше. Про що?
Аж ось загуло било. Лисий підвівся перший, за ним решта людей, і всі пішли до Лисої криниці, де вже почав збиратися народ.
Дехто спершу подався до кузні, а потім люди збагнули, що там усе одно на всіх місця б не вистачило.
А Наталочка, прибігши від кузні, вже не була така щаслива. Коли калатала, думала, серце від радості вискочить із грудей. А покалатала — й заспокоїлася. Щастя не буває довгим.
Утім, з останнім твердженням міг би посперечатися Глина. Він дуже полюбляв великі зібрання. Хтось чимось поділиться, хтось за вухом почухає, хтось — і така радість трапляється — може якусь палицю кинути. Буде по що збігати. Хоча про палку він так подумав, узагалі. Ясно, що коли навколо криниці така сила людей, куди ж ти кинеш ту палицю! Та й не розженешся тут — ще хто наступить мимохіть. Але й без бігання за палкою є багато щастя.
А запахи! Всі ж люди пахнуть по-різному. Такого запаху, як у Лелі, звісно, немає ні в кого, та все одно — й інші пахнуть цікаво. І земля пахне по-різному: одна річ сухий пісок і зовсім інша — втоптаний ґрунт після дощу.
— Лисий! Що це там наш Петрусь із Вуханем попід стріхами лазять? Може, кого шукають? — гукнув хтось із натовпу.
— Ага, приховане срібло! — відповів так само невидимий хтось. — Лисий знову на вовкулаків іти надумав.
— А чого, з Лисим я пішов би. Цікаво ж побачити все те, про що Василько розповідав.
— А де Василько?
— Тут я, — озвався хлопчик.
— Може, ще що розкажеш?
— Справді, Васильку, розкажи щось! — уже й жінки причепилися.
— Та годі вже вам, — стиха сказав Лисий, і всі замовкли. — Хіба ж до розваг? Хто пам’ятає таку грозу й таку бурю?
Ніхто не відповів.
— От бачите. А зима яка була! Що ж нам від літа чекати?
— Охо-хо! — зітхнув Опенько. — Цього ніхто не знає. Воно ніби після холодної морозної зими мусить бути сухе й спекотне літо. А гроза… навіть не на цвіт, а до цвіту…
— То що робитимемо? — знову спитав Лисий.
— А що ж тут зробиш! Погоди не зміниш.
— Це зрозуміло. Але ж до неї можна підготуватися.
Опенько захихотів.
— Як же ти підготуєшся, коли ніхто не знає, чого від неї чекати? Он зима яка була! Хіба ж хто знав?
Народ згідно загомонів. Справді, погоди не передбачиш.
— Так може, треба готуватися до найгіршого? — задумливо запропонував Лисий.
— Хех! — пхикнув Опенько. — А що найгірше? Дощове чи спекотне? І те, й те погано.
— Це правда! Так воно і є! — підтримали його односельці.
— Але цього року на дощове літо не дуже скидається, — роздумливо мовив Лисий. — Чи я помиляюся?
У відповідь загомоніло кілька голосів, мовляв, так, не дуже. Швидше за все літо буде посушливе.
А далі розмова припинилася, бо з нелюдським лементом прибігла несамовита Помидора.
— Рятуйте! Рятуйте!! Лисий! Людоньки! Та що ж це таке! Рятуйте!!! Мишу вбило!



Куди подівся Миша?


Помидора була розпашіла після довгого бігу по вулицях і вигляд мала швидше здивований, ніж зляканий. Вона дивилася навколо й ніби всіх питала поглядом: «Ви могли таке чекати від Миші — взяв і загинув!»
Відомості з неї довелося витягувати дуже довго.
— Хата Щура… — схлипувала Помидора. — Хата завалилася. А він… А він — у хаті… Все на нього…
Лисий обвів поглядом людей, що стояли в перших лавах навколо них. Опенько кивнув.
— Хата Щура вночі завалилася. Це правда.
— А що Миша там робив уночі? — здивувався Лисий.
— Не знаю… Він на горищі ночував… А потім пішов туди… І все… Як гримнуло!..
— А чому він ночував на горищі?
— Не знаю… Образився…
— На кого? На вас?
— Ні… Не на мене… А потім на мене…
— Тітко Помидоро, — не витримав Лисий, — поясніть по-людськи. Що сталося? Чого він пішов до Щурової хати? Та ще вночі…
— Не знаю ж, кажу… — І знову плач і невпинні схлипи.
— А ви де були?
— Та в хаті ж!..
Хтось у натовпі неголосно, але чутно захихотів.
— Ви посварилися? — спитала Леля. Вона зрозуміла, що треба самій питати, бо Лисий зовсім не ті запитання ставить.
Помидора кивнула.
— Давно?
Помидора знову кивнула. Леля помовчала, й та відповіла конкретніше:
— Три дні.
— І що, він три дні жив на горищі?
— Ні… Спочатку в хаті Щура… Потім змерз і прийшов додому…
— Додому?
— Ні… На горище…
У натовпі вже засміялися голосніше. Втім, Помидора, схоже, нічого не чула. А може, їй уже було байдуже.
— Звідки ви знаєте? — спитала Леля.
— Так чутно ж… Я все чула… Як він залазив, як спав…
— Як це?
— Ну, як засне, то хропе… А вдень, коли мене не було… Заходив, брав їжу, речі…
— Які речі?
— Теплі… Ніж, зброю… їжу…
— Навіщо йому зброя на горищі?
— Та це ж він… він збирався йти…
— Куди це?
— До вовкулаків… Щоб перестріляти… Щоб більше не приходили…
Тут уже було не до сміху. Навколо криниці запала мовчанка.
Нарешті її порушила Дзвінка, Вуханева дружина:
— Сам?!
— А з ким же… — відповіла Помидора. Вона враз заспокоїлася. Запитання Дзвінки ніби дало їй право пишатися чоловіком. — Ніхто ж не погодився йти з ним.
Помидора обвела людей навколо ображеним поглядом, який ніби звинувачував усіх присутніх у загибелі Миші.
— Скільки можна теревені правити! — розлігся густий бас Бороди. — Може, він іще живий, а ви базікаєте тут, як баби… — Він раптом усвідомив, що й Помидора, й Леля справді належать до жіночої статі, махнув рукою і швидким кроком рушив на край села, де ще недавно стояла хата Щура. За ним Лисий, а слідом і всі односельці.
Такої дружної ходи село ще не бачило. Крім вартових, що були за околицею, та Качені з малим, усі вервечкою йшли вулицями, розвозячи ногами грязюку, послизаючись і підтримуючи одне одного. Химерна смерть Миші, якого не дуже й любили, тепер ніби об’єднала всіх, розрізнених зимовими проблемами. От прийшла весна, принесла нове горе, й село знову стало одним цілим.
Рештки Щурової хати справляли жахливе враження. Вона розвалилася зовсім: не тільки там, скажімо, дах провалився, а розсипалося все: стіни, дах, у трьох місцях переламався сволок, розсипалися віконні й дверні рами. Виглядало дуже малоймовірно, щоб під цими уламками хтось міг лишитися живий.
— Мишо! Мишо! — заполошним голосом загукала Помидора. — Ти живий, Мишо?
Ні шелесь у відповідь.
Усіх, крім Вуханя, Борода зразу повідганяв подалі. Вони працювали вдвох. Були дуже обережні, час від часу підкликали когось із чоловіків, щоб притримав якусь колоду, поки вони з неї зніматимуть іншу: якщо Миша ще живий, то було б жахливо, якби зараз, рятуючи, його добили. Спілкувалися на мигах, безпомилково розуміли один одного. Лисому спочатку навіть важко було збагнути, з яких міркувань один уламок вони клали праворуч, а другий — ліворуч. Навіть майнула безглузда думка, що гірші уламки кладуть з боку Вуханя, що так і лишався вкритий тепер уже твердою кіркою бруду. Потім здогадався: ліворуч ішли ті уламки, на яких були рештки заліза. їх лишилося не так багато, однак викинути жоден цвях Борода не дозволив би.
Вони не зупинилися навіть тоді, коли вже всім стало ясно, що Миші під уламками не було. Виходило на те, що він живий. От тільки де?
Помидора широко розкритими очима невідривно дивилася на рятувальні роботи, досі сподіваючись (чи навпаки?). І тільки як останню розламану дверну раму відклали ліворуч, повністю звільнивши долівку колишньої хати, вона закричала.
Нічого зв’язного, просто: «А-а-а-а!» Крик був страшний, і особливо лякало те, що ніяк не вгадаєш: це розпач чи надія.



Професійна поразка


Борода з Вуханем відсапувалися, напрацювавшись. Добре хоч пилу не було. Решта стояли й дивилися на Помидору. Борода підійшов до тих уламків, у яких де-не-де проглядало залізо — завіси, цвяхи, скоби, — й Вухань з півслова його зрозумів. Він знайшов очима Петруся й попросив його:
— Принеси… той…
Двічі повторювати не варто. Петрусь побіг по інструменти.
Івась, що стояв за спинами, розвернувся й пішов за ним — ніби щоб допомогти. Але не зробив і двох кроків, як почув неголосне:
— Івасю!
Він озирнувся. Це Леля його гукала. Щойно була в натовпі, а тут одразу помітила, що він кудись зібрався.
— Слухай, Івасю, хотіла тебе попросити. Там гілля поламало на подвір’ї. Може, підемо разом з Петрусем, візьмемо пилку, й ти трохи впорядкуєш? А я допомагатиму.
— Звичайно, — відповів хлопчик, і вони удвох із сестрою пішли додому.
Глина побіг було за ними, але раптом зупинився й замислився. З Лелею завжди краще. Але ж і з такою купою народу — цікаво. Коли ще стільки людей побачиш! Він повернувся до натовпу, однак ненадовго. Бо Лелі ж тут не було. Глина прожогом помчав вулицею, наздоганяючи хазяйку.
Помидора заспокоїлася. Вона звела повні сліз очі на Лисого й тихо, але всі почули, сказала:
— Треба його рятувати.
— А де він? — скептично спитав хлопець.
— Не знаю. Пішов до вовкулаків. Ти знаєш дорогу. Ви там були.
— Так. Ми були. Але Миші там не було. Звідки ви знаєте, що він пішов саме туди, куди треба?
— Я нічого не знаю, — втомленим голосом мовила Помидора. — Я тільки знаю, що його треба рятувати. Він пропаде.
Звісно, вона мала рацію. В лісі й досвідченіший мисливець щомиті важить життям. А що вже Миша… От тільки де його шукати? Після такої зливи жодного сліду не роздивишся.
— Не хвилюйтеся, — спробував Лисий її заспокоїти. — Далеко він не зайде. Повернеться.
— Ні, — похитала Помидора головою. — Ти не знаєш, який він затятий. Це він тільки на вид такий сумирний, а як затнеться!.. Ви його просто не знаєте. Його ніхто не знає. Тільки я, та й то… Він то один, то вже другий. Ніби не одна людина, а дві. Він не повернеться. Якби не так налаштувався… Якби не так образився, вже давно повернувся б — іще як на горищі сидів. А раз не повернувся, то вже й не повернеться. Рятувати його треба.
— Тітко Помидоро, як ви собі таке уявляєте? Після дощу. Хто його знайде?
— Собака ваш знайде.
— Ох, не знаю… — Хоча до цього варто було прислухатися. Бодай спробувати. — Наталочко, приведи Глину, будь ласка.
Дівчинка з готовністю побігла по пса. У повітрі почав загусати запах пригоди.
— Ну, й куди ти так підеш? Хіба що до вбиральні, - охолодив усіх Борода. — Він що, на городи пішов? Так, без зброї й побіжите за цуциком?
Лисий ніби прокинувся від запаморочення. Це Помидора, подумав він. Це вона своїми планами й криками затуманила нам голови. З жінками треба бути обережним. Вони вміють заражати своїм безумством. Ще трохи, і він справді подався б у ліс неозброєний.
Лисий запропонував, щоб на пошуки Миші пішли він, Опенько й Борода. І Глина, звісно. Домовилися зустрітися тут же через годину.
Ще восени, після нашестя вовкулаків, Лисий почав займатися з Глиною. Він і раніше про це думав, але все не мав часу, заступали важливіші справи. А коли знищили вовкулаків, коли зима ще не почалася, а садові й городні справи було закінчено, Глину втягай в навчання. Хоча й не скажеш, що йому це не подобалося. Пес залюбки розшукував сховані від нього речі, вистежував за запахом, куди пішов Василько, де бігає Наталочка, в якій схованці причаївсь Івась. То все були ігри. Тепер собаці належало показати на ділі, на що він здатний.
Коли Глина помітив, що Лисий бере з собою його, Глинину, мотузку, він страшенно обурився:
— Що я, корова, щоб мене на налигачі водити? Ти б іще батога взяв! Я коли з Лелею ходжу, вона ніколи мене не прив’язує! Правда, Лелю?
Він і сам знав, що це брехня, що й Леля часом водить його на довідку, коли так треба. Але сподівався, що дівчинка його підтримає.
Не підтримала. Тільки розсміялася й цмокнула його в ніс.
— Слухайся Лесика — й будеш молодець!
Вдома його не прив’язали, і то добре. Глина зрозумів, що вони з Лисим повертаються до руїн Щурової хати, й навмисне біг далеко попереду, показуючи, що він і без шворки знає, куди йти і як поводитись. А коли прибіг і побачив, що там уже є кілька чоловіків, зовсім про мотузку забув, заходився дражнити Бороду. З велетнем він дуже любив гратися, відчуваючи, яка то добра людина. Він гарчав, кидався, ніби хотів ухопити зубами за ногу, в останню мить відскакував, а Борода ніяк «не міг» його схопити за ошийник.
А Лисий зміг. Захопившись грою, Глина не помітив, як хазяїн підійшов і зловив його. І все. І прив’язав шворку. І пес зрозумів, що навіть скандалити зайве. Лисий невблаганний.
Підійшли до Мишиної хати. Помидора полізла на горище, Лисий за нею. Ну, це вже хоч щось. Лазити по драбинах Глина вмів, хоча й не любив. Але то по домашніх драбинах. А тут же — на незнайоме горище. А кому не цікаво залізти на незнайоме горище! Там же все незнайоме! Нове! Та й запахи тут! І цвіль, і порох, і їжа, і людина — власне, Миша, і… А це ще що таке? Що за гидота!
От уже якого запаху Глина не сподівався тут ухопити, то це такого. І він тут був скрізь: і біля димаря, і далі, де вогко на підлозі, і біля входу, і — тепер уже Глина це точно відчув — на самих щаблях.
— Шукай, Глино, шукай! — наказав Лисий.
Але це таке, що можна було б і не наказувати. От тільки якби відпустили. Глина скотився по драбині, мало не скинувши на землю Лисого, який міцно тримав мотузку. На землі цей запах також був, хоч і дуже слабенький — нічний дощ усе позмивав. Собака покрутився навколо драбини (цього часу Лисому вистачило, щоб спуститися на землю) і побіг до місця, де раніше стояла Щурова хата. Звідси далі, поза кущами — аж за село. Лисий біг за ним, а слідом хекали Борода, Вухань і Помидора. Їй було найважче — огрядна, пишна, вона давно не бігала. З молодості, власне.
Глина не міг її чекати. Мало того, що його стримувала мотузка, так іще й чекати когось! Вони бігли дивним шляхом — поза городами, через найгірші, майже непрохідні місця. Куди? Чому так? Якщо Миша вийшов уночі, під час дощу, навіщо він так скрадався? І от Глина вивів їх до такого місця, через яке взагалі краще не ходити. Крім Вуханя й Петруся (і Лисого, звичайно), ніхто не знав розташування пасток, наставлених проти вовкулаків. Усі просто знали, що ходити сюди не можна, аби не потрапити в халепу. І Миша про це знав. Чому ж він саме сюди прийшов?
Аж ось Глина знайшов те, до чого вів його запах. Навіть дощ не зміг змити того, що було на траві. Собака зупинився й люто загарчав. Він завжди знав, що найгидотніший у світі запах — це запах вовка. Виявилося, він помилявся. Ще гидотніший — запах вовчого лайна. Ошкіривши зуби, Глина люто загарчав. Він рвонувся в один бік, у другий — запаху ворога ніде не було. Ех, якби не мотузка! Він зупинився над огидним місцем і загавкав так, як узагалі дуже рідко гавкав.
— Виходь, якщо ти не боягуз! — кричав він. — Іди сюди, тварюко! Іди я покажу тобі, що таке зуби! Насвинячив і втік? Виходь!
Люди не зразу й зрозуміли, що сталося. Та й як тут зрозумієш: попереду надривається пес, як ніколи до того, ззаду ломиться через кущі й ще голосніше за собачий гавкіт хекає Помидора… Тільки коли вже підійшли до Глини, побачили залишки того, що так обурило собаку. На якийсь час вони навіть забули про Мишу.
— Послід зовсім свіжий, — сказав Лисий.
— Та що там… той… коли все вже той… — не погодився Вухань.
— ІІомовч, — коротко кинув йому Борода. — Лисий діло каже. Вовк гуляє навколо села.
— Де Миша? — страшним голосом прокричала над самісінькими їхніми вухами Помидора.
Усі промовчали. А що скажеш!
— Де Миша?!
— Заспокойтеся, тітко Помидоро. — Лисий намагався говорити спокійно й розважливо, хоча знав: щомиті знову може пролунати цей громовий голос. — Мабуть, ваш чоловік уже спробував раніше піти з села. Ще до дощу. Але ось тут випадково вступив у… ось це. Чому він після цього не пішов далі, не знаю. Він повернувся. Глина повів нас не туди, куди пішов дядько Миша, а туди, звідки він приніс цей запах на своїх черевиках. Розумієте?
— Так на біса ж потрібен такий собака! — гаркнула Помидора. — Кому потрібен такий собака? Я питаю, кому він потрібен?
Глина зрозумів, що йдеться про нього, підібгав хвоста й припинив гарчати. Вовки вовками, а гнів Помидори — це вам не жарти.



Маленькі потвори


Так далеко в ліс Миша ще ніколи не ходив. Він не був мисливцем, більше займався городньою та садовою роботою. Ну і, звичайно, майстрував дерев’яні прикраси. Відчував дерево, знав, який воно матиме малюнок, якщо зрізати його під тим чи іншим кутом. Він умів виготовляти лаки й фарби. Мав смак поєднувати або протиставляти їх на сусідніх намистинах. А до лісу ходили інші.
Втім, Миша був переконаний, що головне тут — обережність. Нічого аж надто складного бути не могло. Адже того, що вмів робити він, ніхто інший зробити не міг. Тож він, Миша, був значно обдарованіший за Опенька, скажімо, чи того ж Лисого. А тому впоратися з тим, із чим вони можуть упоратися, для нього мусить бути завиграшки.
Тільки дуже холодно. Цілу годину він ішов під дощем (принаймні так йому здавалося). Та хоч би й півгодини. Злива була така, що на Миші сухого місця не лишилося. Стояла темна ніч, блискавки й грім іще довго мордували небо й землю. Від цих далеких спалахів у мандрівника все хололо всередині. Бо на мокрій землі на мить вимальовувалися такі химерні тіні, що хоч криком кричи. З’являлося непереборне бажання заплющити очі й бігти на край світу.
Але хіба ж побіжиш? Калюжі, мокра трава, ще й не видно нічого. Коли злива вщухла, але ще не розвиднилося, Миша був змушений іти, виставивши перед собою руки, та й то ледь не втратив очі, бо час від часу наштовхувався обличчям на якесь гілля. Взагалі доля берегла його тієї ночі. Він це зрозумів і вирішив, що недаремно. Це означало, що він потрібен для здійснення свого призначення.
А потім почало сіріти. Йти стало легше, от тільки холод був нестерпний. Ноги гули, та Миша знав, що зупинятися не можна. Треба йти, й тоді хоч трохи зігрієшся. Його колотило, мов у пропасниці, він обхопив плечі руками, зуби цокотіли, а Миша йшов і йшов, не розбираючи дороги, не знаючи, куди ж він, власне, йде. Він цим не переймався: головне зараз — це подалі від села. А коли зійде сонце, можна буде повернути на південь. Так він дійде до прирічного лісу, про який розповідав Василько.
Особливо дратували калюжі. Їх доводилось обходити, бо Миша пам’ятав, що в розповідях хлопчика одна з таких калюж виявилася трясовиною. Це затримувало.
Сонце зійшло, та полегшення не принесло. Під крони дерев воно майже не пробивалось, а на галявини виходити не можна. Там саранці й їдючі жаби. А в річці — русалки. Можуть заморочити. Миша навіть почав пишатися собою, адже про всі небезпеки він пам’ятав. Не такий страшний цей ліс, як його малюють.
Він помітив, що вже не так тремтить. Зупинився під сосною, дістав картоплину, варене яйце й цибулину. Їжа була мокра й огидна. Але поїв. Не сказати, що зовсім зігрівся, та стало значно легше. Їжі лишалося зовсім небагато: власне, один раз нормально попоїсти, але Миша не переймався. Ліс великий, от трохи підсохне, звірина вийде з нір, то щось і підстрелиш. У лісі так і треба: йдеш, куди маєш, а по дорозі пильнуєш і полюєш, пильнуєш і полюєш.
Ліс був чистий і просвітлений. Дерева, кущі, трава, квіти — все жадібно пило воду. Там-сям почали працювати комахи — джмелі, бджоли, червоні солдатики. Вже не було холодно. Миша бачив пару, що йшла від його одягу. Тільки ноги мерзли. Хоч по глиці йди, хоч по траві — а все мокре, в черевиках чвакало.
Це добре, що він вийшов у дощ. Якщо й кинуться його шукати, нічого не вийде, навіть пес не допоможе, бо злива змила всі запахи. Миша осміхнувся, уявивши, що там зараз діється, як усі зібралися біля Лисої криниці й обговорюють його вчинок. Звісно, здогадалися, де він. І тепер лікті кусають. Жінки, ясна річ, жаліють його, неприязно косують на Помидору — що не втримала, не цінує. Чоловіки вовком дивляться на Лисого, Бороду й Опенька. Могли ж піти з ним, не пускати одну людину в таку небезпечну подорож. Ні. Не пішли. Ну й хай!
Побачимо, якої вони заспівають, коли Миша повернеться.
Можливо, він би таки вскочив із самого ранку в якусь халепу, бо ж лісу зовсім не знав. Однак він був боягузом, тож не розслаблявся ні на хвилину. Хтозна, скільки вистачить цієї обережності, але поки що мандрівник ішов повільно, пильно вдивляючись у все, що діється навколо, не ставлячи ногу на землю, не пересвідчившись, що місце безпечне.
Коли сонце вже хилилося на захід, Миша зрозумів, що так довго йти — це понад його сили. Він не звик ходити. А йшов же з ночі. Ноги гули, поперек болів. Мокрий правий черевик розтер п’ятку. Хотілося їсти й пити. Миша видивився крислатий дуб і вирішив залізти на нього, перепочити. Сідати на досі мокру траву не хотілося. До того ж пам’ятав Василькові розповіді: Лисий зазвичай спав на деревах. Та й решта дітей також. От тільки залізти бодай на нижню гілку — непросте завдання. Миша зміг навіть ухопитися за неї обома руками, та підтягнутися не вдалося — мокра кора не тримала пальців.
Знову й знову намагався він залізти на дерево. І зрозумів, що не зможе. Він роззирнувся. Праворуч від дуба, на пристойній відстані — величезна калюжа. А може, й баговиння — це цілком схоже на правду, зважаючи на те, що зовсім недавно Миші довелося перетнути лісовий струмок. Ліворуч — дві берізки. Одна з них зламана, мабуть, нічною бурею, бо й досі листячко живе. Власне, й не листячко — радше брость. [7] Тут, у лісі, холодніше, тож дерева вкриті такими маленькими ніжно-зеленими листочками, що нагадують марево навколо крони. Цвіли проліски й сон-трава.
Зламана берізка не була така вже товста, але й Миша не вирізнявся велетенським зростом і великою вагою. Відрізавши стовбур від пенька, підтягнув берізку до дуба й кинув на нього верхівку. Потім, тримаючись за гілля, сяк-так видерся на товсту й надійну дубову гілку. А звідти перебрався вище. Це вже була перемога. Не силою взяв, так розумом.
Миша сидів, доїдаючи останні харчі, й думав про дерево. Оця берізка дуже йому придалася б. Із неї чимало чого можна зробити. Головне — стрункенька. Є один рівний стовбур і тоненькі гілочки обабіч. До сонця, бач, пнулася. А де ж його тут, сонце, знайдеш. Он які високі дерева навколо! От вона й пнулася. І така виросла гарненька. Тут не тільки намисто, багато чого вийшло б. А онде поруч із її пеньком іще одна — та й гарна ж! От із неї б…
А що як узяти цю берізку та на плече, та й повернутися додому. Мовляв, просто пішов вибирати матеріал для намистин. Ні. Все одно сміятимуться. Наче беріз немає навколо села. А цього Миша дозволити їм не міг. Не та він людина, з якої можна сміятися. Та й ніч насувається, засвітла до села все одно не дійти. Він уже приречений провести ніч отут — на цьому дубі. Миша відчув, що навалюється розпач. Сам себе загнав у глухий кут.
І тут під дубом, на якому він сидів, з’явилися три дрібні потворні істоти. Не більші за Марічку на зріст, вони справді нагадували дітей. Тільки не людських. Але й не звірячих. Казна-що, а не діти. Василько про таких нічого не розповідав.
— А цього се ти, дядьку, тута блудис? — спитало одне з них.
— Цього зо сну нас будис? — поцікавилося друге.



Якої вони заспівали


— Та вернеться він! — заспокоював усіх, особливо Помидору, Борода. — Куди дінеться? Коли це таке було, щоб під дощем уночі вийшов і не повернувся!
— Ви його не знаєте! — боролася Помидора. — Він гордий! Він не вернеться. Він загине.
— Якщо не вернеться, то напевне загине, — сказав Лисий. — Він у лісі як мале дитя. Ніколи далі городів не ходив.
— Так де ж його… той? — Вухань став на бік Бороди.
— Ніде, — жорстко відповів Опенько. — Шукати в лісі людину — як голку в копиці. А ще таку, як Миша, — то й поготів.
— Яку таку, як Миша? Яку таку? Ви на себе подивіться! Соромно згадувати! — Помидора знала, що її влада над Опеньком збережеться до тієї миті, коли вона все розповість про поранення старого. Але що ж ти вдієш із жінкою — що в голові, те й на язиці.
— А соромно — то й не згадуйте, — урвав її Лисий.
— Ага, не згадуйте! Старе вже, а сорому ніякого: дитині таке показувати — де це видано?
— Якій дитині? Що показувати? — розгубився Лисий.
— Замовкніть, Помидоро, бо я зараз не знаю, що зроблю.
— Якій дитині? Поясніть по-людськи! — Лисий спробував зупинити суперечку, хоча від такої звістки в нього ледве мову не відібрало.
— Якій-якій! Найменшій!
— Марічці?
— А то кому ж!
— Я тебе вб’ю! — промовив Опенько дуже тихо, але від цих тихих слів у всіх волосся стало дибки. Кожен відчув, що старий не жартує.
Запала тиша, яку за кілька хвилин порушив Лисий:
— Дядьку Опеньку, йдіть звідси, поки я вас не вбив.
Опенько навіть не зрозумів, про що вони всі подумали. Він просто відчув полегшення, що не треба нічого пояснювати. А що там Помидора пояснить без нього, йому вже було байдуже. Старий розвернувся й пішов геть.
Лисий провів його лихим поглядом і озирнувся на Помидору.
— То що ж там було, тітко Помидоро?
Та зрозуміла: якщо вона зараз розкаже правду, вся історія виявиться дрібного, не вартою виїденого яйця. І все зіпсує. Збрехати також було не на її користь. Рано чи пізно все відкриється, і тоді їй не відмитися. Вона опустила очі й промовила:
— Що було, те було. Нічого я вам не розповім. Хай він сам скаже.
— Ти давай не крути, як трясогузка гузном! — гаркнув Борода. — Кажи, що було!
— Я ж сказала, нічого не розповім, — і Помидора з викликом подивилася Бороді в очі.
— Ні, — сказав Борода. — Ти розповіси, а то збаламутила, всіх пересварила, а тепер — як хочете? Може, тобі таке паскудство нічого не важить, а мені важить. Кажи!
Помидора знов опустила очі.
— Ви підете шукати Мишу чи ні?
— Поки не скажеш, нікуди не підемо.
— Ну, ні то й ні, — тихо кинула Помидора й пішла додому.
Вона загалом була задоволена розмовою. Зрештою, трохи заспокоївшись, Помидора зрозуміла, що шукати Мишу — безглуздо. Де шукати? Хто шукатиме? А головне — навіщо? Кому він, Миша, потрібен? Вона ж зробила те, що від неї залежало. І тепер якщо Миша повернеться, у неї сумління чисте. А якщо не повернеться, то винна не вона — вони винні. І знову її сумління — чисте.



Лісові ігри


— Ви так пізно спали? Вечір надворі, — ні сіло ні впало відповів Миша.
— Ми спали цілу зиму. А ти нас осе лозбудив. А навісьо? — Одне дитинча нагадувало дівчинку, тільки колір обличчя мало геть синій. Чи, може, то так тінь на неї падала?
— А де ж це ви цілу зиму спали? — здивувався Миша.
Дітлахи, перезирнувшись, розсміялися з його недотумкуватості.
— Там, де мама нас поклала.
— А мама… — Миша намагався зайти з іншого боку, — вас поклала, значить?..
Діти знову засміялися. Але після цього навперебій почали розповідати:
— Звісно, мама!
— Вона нам м’якенько постелила!..
— Бо на камінні з спати твелдо!..
— А на баговинні не твелдо!
— А сцє вона нас лататтяцьком укливала.
— А цього ти тут сугаєс?
— А кого ти тут сукаєс?
Ох, не подобалися Миші ці дітлахи! Скачуть, сміються, верзуть щось несосвітенне, кривляються. Якби не діти, подумав би, що дражняться з нього… Ох, постріляти б їх треба. Тільки що ж стріляти — а як іще хтось більший тут десь ховається? В тому болоті, наприклад… Ні, краще почекати, не робити різких рухів. Чому я й досі живий, подумав утікач, бо ніколи не робив різких рухів.
— А де ж ваша мама? — навіщось спитався Миша.
І дітей немовби підмінили. Вони ніби втратили мову. Почали по-звірячому гарчати й дуже високо, мов пацюки, підстрибувати — вище за висоту власного зросту. Дякувати хоч, малі були, а то б неодмінно доскочили до нижньої гілки дуба. Вони шкірили зуби з величезними іклами, з губ скрапувала слина. Миша остаточно пересвідчився, що обличчя (морди?) справді зеленувато-синього кольору. Вже можна було б і стріляти, тільки спробуй влучити, коли вони так скачуть. Але страшно стало.
Припинили вони свій танець так само раптово, як і розпочали. На мить завмерли, мов кам’яні, а потім дружно розреготалися.
— Ага, дядьку, злякався?
— Та чого мені вас лякатися! Ви такі малі, а я великий.
— Ага, ага! Нас боятися ніцього. Злазь, дядьку. Будемо глатися в кваця.
— Якого такого кваця?
Малеча знову зареготала. Одна дівчинка (чи не дівчинка?) навіть повалилася на спину й почала бовтати своїми синіми ніженьками.
— Не кваця, а ква-ця! — виправилося дитя.
— А! У квача?
— Ну так! У кваця.
— Ні, — відповів дорослий Миша. — У квача я не буду гратися. Я вже так ноги находив, що мені тільки побігати бракувало.
— Ну, тоді в пізмулки.
— Ні, і в піжмурки не гратимуся.
— А в со?
— А ні в со, — мимохіть передражнив Миша. — Я взагалі гратися не люблю.
— Зовсім?! — в один голос здивувалися малі, аж роти пороззявляли. Роти в них були швидше беззубі, ніж ікласті. Наче то вже були інші дітлахи.
Може, побачать, що їм тут нічого не перепаде, та й підуть, подумав той, що на дереві.
Аж ні. Не пішли. Та й якби ж просто не пішли, він би якось упорався. А то ж Миша краєм ока зауважив якийсь рух із правого боку. Він непомітно скосив очі й побачив, що з-за тоненької берізки вийшла біла дівоча постать. Не могла вона стояти за берізкою. Не було її там! Миша руку готовий був віддати — ніхто б не міг сховатися за тією берізкою з ногу завтовшки. Отже, виходить, ці страшні діти навмисне його заговорили-забалакали, щоб він не помітив, як підкралася ця краля.
А таки ж краля! І не синюшна, як та дрібнота, а просто красуня. Миша навіть забув про обережність, дивлячись на неї. Вона й нагадувала чимось берізку: уся в білому, волосся має навколо голови, мов брость, і тоненька — таких на одну Помидору з восьмеро треба.
— Та й розгомонілись ви, потерчата! — млосно, ніби після сну, проспівала дівка. — Хіба ж то діло — так морочити людину? Ходіть уже додому. Бачите — сутеніє в лісі. Ще трохи, й час вогники запалювати.
— Ох, залаз поцьнеця! — сказала впівголоса дівчинка-потерчатко.
— Кохання-зітхання, — захихотіли двійко хлопчиків.
І вони весело, з підскоком, помчали до калюжі.



Кому потрібні виховані діти?


День хилився до вечора, треба було щось вирішувати. Якщо йти шукати Мишу, то з самого ранку. На ніч вирушати, звичайно, безглуздо. Та й небезпечно.
Однак Лисий не міг зараз про це думати. Йому не давали спокою слова Помидори про те, як Опенько щось таке показував Марічці. Цього ще бракувало. Наче у них мало клопотів без цього лиха. Тому він домовився з Бородою та Вуханем, що після вечері зайде до них, і попрямував додому.
— Ну що? — зустріли його дівчата.
— А де Івась? — стурбовано спитав Лисий замість відповіді.
— Пішов з Васильком по воду. А що Миша?
— Миші немає. Не знайшли. Схоже, справді пішов вовкулаченят воювати.
— Та невже ж він такий дурний? — Леля сплеснула руками.
— Лелю, не можна так казати про дорослих, — втрутилася Марічка.
— А ти поважаєш дорослих? — запитав Лисий.
— Звичайно, — сказала Марічка. Потім подумала і додала: — Майже всіх.
— А кого найбільше?
— Тебе і Лелю, — просто відповіла дівчинка.
— А крім нас?
Вона поміркувала, як то його делікатніше сказати, потім придумала:
— А крім вас — майже всіх.
— А Опенька?
Марічка зробила круглі очі.
— Опенька?
Лисий мовчки чекав на відповідь. Леля так само здивовано глянула на нього.
— А хіба він не дорослий? — ухильно спитала Марічка.
— Дорослий, — Лисий зловився на її гачок.
— Отже, і його поважаю.
— А кого ж не поважаєш?
— А про таке питати дітей негарно! — Мала невинно кліпнула своїми довгими віями. — Бо діти тоді повинні будуть погано казати про дорослих. А про дорослих дітям погано казати не можна. Діти про дорослих завжди повинні казати з повагою. А якщо діти кажуть про дорослих без поваги, то значить, що ці діти погано виховані. Ну, сам подумай, Лесику, хто ж із дітей схоче бути погано вихованим?
— Не знаю, — сказав Лисий. — Мені здавалося завжди, що дітям узагалі байдуже — виховані вони чи ні. Це для дорослих важливо, щоб діти були виховані. Чи бодай здавалися. Тобто справляли таке враження.
— Звичайно, дітям байдуже, — погодилася мала. — Невихованими бути навіть краще, бо можна робити що хочеш. Але ж усі хочуть здаватися вихованими.
— Всі?
Тут вона замислилася. Чесність підвела. Брехати Марічка не вміла. Просто не могла. Якщо не могла сказати правди, мовчала або викручувалась. А тут…
Втім, і Лисий заблукав. Він поставив запитання, відповідь на яке не могла ні наблизити його до тієї правди, яку він хотів почути, ні віддалити від неї. Вміє мала заплутати співрозмовника, який намагається заплутати її саму.
Леля нічого не розуміла. Вона відчувала, що Лисий напружений і над силу намагається прокласти стежину до тих Марійчиних зізнань, які йому потрібні, але цієї стежини не знаходить. Вона б і рада була йому допомогти, якби розуміла, про що йдеться. Однак глухий кут, у який зайшли обоє учасників розмови, вона відчула.
— Щось я не дуже розумію, про що ви, — сказала вона. — От мене, скажімо, дуже хвилює інше. Івась із Васильком уже давно мусили повернутись. А їх нема. Може, ти, Марічко, взяла б Глину та пошукала їх?
Дівчинка була рада припинити розмову, мета якої була для неї незрозуміла. Марічка вміла говорити з ким завгодно, а тут розмовляєш з людьми, найріднішими людьми, а нічого не второпаєш.
— Глино, ходи-но сюди! — сказала вона й простягла собаці Івасів зимовий чобіт. — Ходімо шукати!
Це було те завершення балачки, яке сподобалось обом. Вони радісно вибігли за двері.
Лисий розповів Лелі про все, що відбулося. Зокрема й про Помидорине звинувачення щодо Опенька. Поки розповідав, вона взяла його за руку й стискала її то дужче, що далі просувалась його розповідь. А коли почула, що сказала Помидора після того, як пішов Опенько, рука її розслабилась і дівчина промовила:
— Я думаю, нічого страшного не було. Якби було, Помидора зізналася б. А так вона вирішила, що краще тримати всіх у напрузі. Щоб було кого потім звинувачувати.
— У чому?
— А будь у чому. Мовляв, я ж попереджала!
Лисий почухав свою лису маківку.
— Не сходиться. Якби нічого не було, Опенько так не поводився б. З якого дива він казав би: «Я тебе уб’ю», якби нічого не було? Щось було, і Помидора це бачила. Може, справді нічого такого, як я був подумав, але щось негарне все одно було.
— Гаразд. Зараз вони прийдуть, піди кудись із хлопцями, а я з нею побалакаю. Що це їх так довго немає?
— А вони давно пішли?
— Давно. Дуже давно.
— Ти думаєш…
— Не думаю, але ж Василько нічого не знає…



Лісовий роман


Дівчина в білому наблизилася й зупинилася під дубом. Вона мовчки знизу вгору дивилася на Мишу, і той не знав, як йому поводитися. Що вже гарна була, то й слів немає. Він просто тонув у її великих зелених очах. От тільки кольору волосся в сутінках уже не міг розрізнити. Ніби русяве, а може й руде-золоте.
— Чи гарна я тобі? — нарешті спиталася дівчина.
Миша сторопів. Він іще не чув, щоб дівка так відверто питала, чи подобається чоловікові. Якби не ці очі, він би, може, навіть засміявся зневажливо, а тут подумав: «Ну то що ж? Принаймні чесно. Всі ж дівки хочуть чоловікам сподобатись! А чого ж їм іще хотіти?»
— Дивно, — знову озвалася дівка. — Ти немов той ясен розмовляєш. Без слів, а зрозуміло все.
— А хіба ясен розмовляє? — нарешті подав голос Миша.
— Німого в лісі в нас нема нічого, — відповіла дівчина. — У тебе голос чистий, як струмок, а очі не прозорі.
Вона так не до ладу додала останні слова, що Миші аж прикро стало.
— Хіба очі можуть бути про щось? — спитав він. — Очі просто є. Вони можуть відображати і зорі, й усе інше…
— У тебе голос чистий, як… — знову почала вона, але спохопилася: — це я вже казала.
Воно так, але Миші подібного ще ніхто не казав, тож він пошкодував, що дівчина не закінчила фрази. Йому справді стало здаватися, що все життя він мав неабиякий голос. Колись і Помидора — така велика виразна жінка — поклала око на невеличкого Мишу (мимоволі йому згадалося, як Борода одного разу назвав його «Миршавий Миша», й захотілося, щоб той бовдур зараз почув, що каже така молода і вродлива дівчина) саме завдяки його голосу. «Я твій голос спокійно чути не можу, Мишо, — казала колись Помидора. — Мене аж пробирає всю». Недаремно ж і ця дівка аж двічі про його голос сказала!
— А де ж ти, дівчино, живеш? — спитав Миша.
— Отут у лісі й живу, — відповіла дівчина.
Це дивно. Як можна отут жити? Хата ж якась мусить бути…
— А взимку що робила?
— Нічого, спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет.
— Що, цілу зиму спала, як ведмідь?
— Так… — Дівчина розсміялася, мов дзвоник. — Як ведмідь. Який же ти дотепний!
— Я не хотів тебе образити, — вибачився Миша.
— Ти непростий, і сам того не знаєш, який ти непростий.
Миша пхикнув, мовляв, яка вже там простота. Не той випадок. Але дівчина так дивилися на нього, що він зрозумів: вона не образилася. Йому взагалі здалося, що вона не образиться, хоч би що він сказав.
— Торік, — повела далі дівчина, — я так хизувалася своєю красою, що мені байдуже було до всього. Немовби та калина. А зараз, стрінувши тебе…
Дівка просто вішалася на шию, але Миша, гаразд усе обміркувавши, дійшов висновку, що йому це насправді приємно.
— Як добре зважити, то я у лісі геть самотня, — додала вона з сумом.
— Але ж ти мене зовсім не знаєш!
— Не зневажай душі своєї цвіту, — незрозуміло відповіла дівчина. — Бо з нього виросло кохання наше.
Ого! Вже й кохання!
— Ну, ти й накинулась!
— Що то означає — «накинулась»? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє? А які у тебе є скарби? — поцікавилася вона нібито байдужим до тих самих скарбів голосом.
Он воно що, подумав Миша. Тепер зрозуміло, чого вона домагається. Чомусь йому враз стало спокійніше. А які у мене скарби? Скажеш, «ніяких» — потім усе втратиш. Ще зброю забере. Він сягнув рукою кишені й намацав там намисто. Як доречно. Дорогою думав, навіщо його захопив. А тепер от з’ясувалося, що взяв недаремно, знадобилось. Отож. Просто так він нічого не робить. А ще й голос такий…
Миша дістав із кишені намисто, схилився з гілки вниз і простягнув його дівчині.
— Яка краса! — вигукнула вона. — Ох, зірка в серце впала! Весь світ змінився, кращим став, відколи ми поєднались.
— Ми поєднались? — здивувався Миша.
— А ти хіба не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять?!
Солов’ї справді співали, хоч і не близько. Хоч ніби і рано їм іще співати. Заперечити Миша нічого не міг.
Дівчина простягнула руку, ставши навпочіпки, й торкнулася намиста. Миша відчув якусь силу, що пронизала намисто й усе його тіло, змусила міцно зімкнути пальці. Дівчина легенько потягнула прикрасу на себе, й Миша не мав іншого виходу, як зіскочити з гілки й упасти до її ніг. Утім, він не забився. Миттю підвівся, а дівчина зробила півкроку до нього.
Тепер вони стояли майже впритул одне до одного. Вона була вища за чоловіка на добрі півголови. Тут уже Миша зміг у густих сутінках роздивитися, що її волосся — ніжно-зеленого кольору. Він відчув тонкий запах березових бруньок, а потім її губи на своїх. Остання крихта обережності наказала йому негайно відсторонитися, але зробити цього він не зміг. Дівчина знову легенько потягла на себе намисто, й Мишині губи самі притислися до її вуст. Усе навколо попливло в солодкому танку, й настала ніч.



Ніч


Було вже поночі, коли Лисий вийшов шукати Василька й Івася. Звісно, спершу вирішив піти до криниці, а потім… Він не мав ніякого плану. Куди йти далі — не уявляв.
Як з’ясувалося, й не треба було. Бо й Василько, й Івась сиділи на колоді біля криниці, а навколо — добрих півсела. І, звісно, обговорювали… ні, не зникнення Миші, а що тепер робити. Думки висловлювали різні: від «сам винен» до «хто його гнав?» Але всі якось одностайно дотримувалися погляду, що «все одно його не знайти». Лисий у розмову не втручався, власне, його мало хто й помітив у сутінках.
А коли надійшов Борода, помітили всі: і не його самого, а й Лисого, який, виявляється, вже давно стояв за спинами.
— Що, робити нічого? — привітався Борода.
— Та оце ж обговорюємо, що діяти, — відповів йому хтось.
— А що тут обговорювати? — гримнув коваль. — Треба йти шукати. Не так багато в нас людей у селі, щоб розкидатися навіть такими нікчемами, як Миша.
І всі погодилися. Мабуть, кволість суперечки пояснювалася тим, що всі були б готові до пошуків, якби хтось таке запропонував. Може, боялися, що піти на пошуки доведеться саме тому, хто запропонує.
— І хто ж піде? — спитав Опенько, який до того тихенько сидів на колоді від старого осокора й не брав участі в розмові.
— Он Гостроокий і піде. Візьми з собою когось із мисливців — сам виріши, Опенька, наприклад. Він у лісі тямить. Можеш іще Івася взяти. Або Василька. — Борода подумав і додав: — А можеш хлопців і не брати.
Борода повернув справу так, ніби щодо хлопців можуть виникнути сумніви, а щодо Гостроокого все й так ясно. І той промовчав.
— І я піду з вами, — сказав Лисий.
— А тобі нічого лісом блукати. Й у селі справ вистачить, — відрубав Борода так, що сперечатися вже не було сенсу. — Все вирішили, то й нічого далі теревенити. Порозсідалися тут!..
Борода вже розвернувся, щоб іти додому, коли раптом щось згадав і озирнувся:
— І якщо побачу, що хтось їсть яйця, поодриваю оцими руками. — Він показав, якими саме.
Може, подіяла погроза, а може, вигляд ковальських рук із заскорузлими блискучими пальцями, якими Борода хапав біле від вогню залізо, але тепер уже й Лисий був спокійний. Більше в селі ніхто яєць не їстиме. А найцікавіше, що на Бороду ніхто не образився, нікому й на думку не спало оскаржувати його наказ.
Усі розійшлися. Діти також пішли додому. І тут Івась раптом схаменувся:
— Ой, а цебро! Ми ж по воду ходили!
Він побіг назад до криниці.
— Йди додому, Васильку, — стурбовано мовив Лисий. — Я почекаю Івася.
Лисий не чекав, а пішов слідом за хлопчиком до криниці. Було вже темно.
Щось роздивитися непросто. Але рипіння корби заздалегідь повідомило, що Івась справді набирає воду. Аж ось і він — спокійно йде додому з відром, намагаючись не розхлюпати.
— Давай удвох, — запропонував Лисий.
.. Але спокійно минути цій ночі не судилося.
Спочатку Леля, залишивши Наталку збирати вечерю, попросила Лисого допомогти їй прибрати сміття з доріжки до вбиральні. З минулої ночі, коли гроза наламала гілля, ніхто так і не прибрав уламків. А хтось уночі піде до вбиральні, то може й ноги поламати. Вони удвох швидко з цим упоралися, й Леля розповіла, що їй вдалося витягти з Марічки.
І виходило, що нічого страшного не сталося. Просто дитина під час бою з вовкулаками залікувала Опенькові рану на сідниці. Мертвою водою.
Лисий засміявся.
— Тож-бо я весь час і думав: невже Миша справді такий добрий стрілець? А єдина людина, яка бачила його в тому бою, — це Опенько. І він мовчав, бо Помидора пригрозила всім розповісти, як він дитині дупу показував. Ох і Помидора!
А потім він раптом спохмурнів і почухав лисину.
— Що сталося? — нашорошилася Леля.
— Опенько.
— Що?
— Треба зараз до нього сходити.
Леля подумала.
— Пізно вже.
— Я знаю, але відкладати… Я побіг.
Опенько не спав, хоч у хаті не світилося. Він сидів за столом, підперши голову руками, й дивився у сліпе вікно. Якось так непомітно це стало звичкою: сидіти допізна за столом і про щось думати. Що ще може робити людина, коли западає ніч? Хіба що спати. А поки сну не було, він сидів сам і думав про старість. Старість, думав він, це коли навколо не лишається людей твого віку, коли світ навколо меншає, коли в більшості — молоді люди, які не мають твого досвіду, які не розуміють тебе й не хочуть розуміти. І поговорити про це ні з ким. Бо порівняно з тобою вони всі молоді. Світло для таких роздумів не потрібне. Може, воно навіть заважає.
Навіщо жити довго, думав Опенько. Он Інженера вбили — і всі його нещастя позаду. Пластуна пришелепкуватого вбили — і теж йому тепер усе байдуже. Ніхто не дорікне, від чужого шматка не залежиш, ображатися ні на кого не треба. Ображатися, думав дід, узагалі ні на кого не варто. Що ображатися! Люди такі, як є. Он діти ж на мене не ображаються. Хоча й мали підстави. Образа на когось — це образа на себе. Насамперед. Мабуть, ображатися приємно, тільки це така приємність — дитяча. Не для дорослих людей. Пластун і не був дорослою людиною. Йому пощастило до смерті лишатися дитиною. А потім пощастило вмерти.
Довге життя — це неминуча самотність. Він може так просидіти цілу ніч, і ніхто не поцікавиться, про що думає, чому не лягає спати, що його турбує…
Рипнули двері, й ніби у відповідь на роздуми Опенька до хати зайшов Лисий.
— Добрий вечір, дядьку.
— Та наче бачилися не так давно… — Опенько навіть не намагався приховати свого здивування. — Щось трапилося?
— Ні, нічого не трапилося. Просто зайшов вибачитись.
— Це за що?
— За те… За те, що повірив Помидорі й погано про вас подумав. — Лисий з натугою підбирав слова. — Не гнівайтеся.
— Добре, не гніватимусь. А що ж таки сталося? — Опенько був переконаний, що хлопець усе ж прийшов іще з якоюсь метою. Справді, де ж це таке бачено, щоб серед ночі — та й просто вибачитися!
— Просто Леля побалакала з Марічкою, та все розповіла… Коротше… У мене недобре було на душі… Я з вами так розмовляв…
— Та що ж розмовляв… Я потім і сам подумав, що з Помидориних слів такого можна було надумати! Спершу й не зрозумів, на що вона натякає. Але то таке. Ти ж іще щось хотів?
— Та ні… Хіба просто побалакати.
Опенько крекнув. Цей хлопець ніби думки чує. Ото стояв під дверима й підслуховував, про що старий думає.
— Я, знаєте, дядьку, про що подумав. Миша — він же в лісі не так багато був. Це йому могло здаватися, що він іде на південь. А вночі недосвідчена людина може зайти куди завгодно. Ви коли шукатимете його завтра, то не дуже на його розум покладайтеся. Тобто я хотів сказати… — Лисий зрозумів, що не те бовкнув.
— Усе гаразд, хлопче, все гаразд. Я про це також подумав. Із Миші мисливець, як із мене намистяр… Та й безглуздо це. — Старий помовчав, і Лисий його не підганяв. — Безглуздо. Не той це чоловік, щоб зміг ніч у лісі перебути. Та ще й після дощу. Там після дощу таке буває!..
Лисий закивав головою. З Опеньком, виявляється, цікаво розмовляти — вони багато чого відчувають і розуміють однаково.
— А я вас, дядьку, хотів спитати, — згадав Лисий. — Коли зайшов, дуже здивувався. Чого це ви по темному сидите?
— А навіщо мені в своїй хаті світло? Чого я тут не бачив? Сиджу собі, розмовляю.
— Сам із собою?
— А то з ким… Звісно, з собою.
Лисий вирішив не питати, про що старий з собою розмовляв. Схоче — сам скаже. Не схоче… Тоді й питати недоречно.
— Старі люди, вони люблять побалакати, — вирішив пояснити Опенько.
— А ні з ким. Ото з собою й теревенять, як дерева. Шурх-шурх одна гілка. Ага-шурх — друга. Так і поговорили.
— Я багато розмовляв з трьома старими людьми, — повільно сказав Лисий. — Не знаю, чи вони теж самі з собою балакали, але… Вони були різні. Хоч і дуже подібні… Знаєте, дядьку, що я зрозумів… Хоч і кажуть… Старість — це добре. Це як нагорода. Не кожен до неї доживає… Та й не старий ви ще, — хлопець різко урвав розмову.
— Е-хе-хе! — справді по-старечому зітхнув Опенько. — Не старий!.. Та й не молодий. Добре, хлопче, якщо більше нічого сказати, то йди спати. Іншим разом добалакаємо, якщо…
— На добраніч, дядьку!
— На добраніч.




5. ЧК


Подрібнене життя


Одного разу малого ще Губченка батьки залишили на ніч у своїх приятелів, в гостях у яких добряче загуляли. Його поклали в невеличкій кімнатці, схожій радше на скриню, на пуховій перині (вдома в них таких розкошів не було), навпроти помпезної картини із середземноморського життя. Власне, то була не картина, навіть не копія, а просто репродукція, але за злидарською модою тих років її було вміщено в дерев’яну раму, обліплену гіпсовим орнаментом. Орнамент був пофарбований золотистою фарбою, тож картина справляла на малого хлопчика враження чогось багатого й прекрасного.
Там була стара, вибита бруківка, що вела до неймовірно синього моря. Бруківкою йшов чудернацьки вбраний чоловік, тримаючи за повід віслюка, запряженого в невеличкий візок з двома непропорційно великими колесами. А по праву руку від нього стояв будинок. Архітектура цієї споруди не мала нічого спільного з тим, до чого малий Губченко звик у своєму місті. Особливо його вражала кімната на другому поверсі. Вона, мов на ресорах, виступала зі стіни й нависала над вулицею. Стін у тій кімнаті не було — суцільне вікно, під яким на меншеньких ресорах був квітничок. І ці «ресори», і квітничок, і квіточки в ньому були надзвичайно детально прописані. Квіти були калачики, яких і в їхньому місті на підвіконнях багатоповерхових будинків хлопчик бачив чимало.
А ще там була зображена темноволоса дівчинка, що, висунувшись із вікна цієї дивовижної кімнати, поливала ті квіти з довгоносого глечика, але дивилася на море, а не на квіти. І це було найдивовижніше на всій картині.
Був ранок, сонце пробивалося в невеличке віконце, яскраво висвітлюючи ліжко, на якому лежав Губченко. Картина лишалася нібито в затінку, проте кожну деталь на ній можна було роздивитися дуже ясно. Господарі спали за стіною, Губченко чув потужне хропіння дяді Вані. Він міг устати, тихенько вдягнутися й піти додому. Дорогу він знав. Однак Губченко не хотів вставати. Він хотів дивитися на картину й темноволосу голівку трохи старшої за нього дівчинки.
Безперечно, вона йому дуже сподобалася. Можна навіть упевнено сказати, що Губченко в неї закохався. Але сказавши так, ми б, мабуть, помилилися. Бо він закохався не власне в дівчинку, а в дівчинку як частину того дивовижного світу — божевільно синього моря, древньої бруківки, гарби з колесами, вищими за неї саму, і головне — тієї чарівної, ніби приліпленої до стіни кімнатки, в якій дівчинка, схоже, мешкала. Губченко тоді ще не знав слова «еркер», [8] він і балкони бачив тільки ззовні, навіть не мріючи про те, щоб самому опинитися на балконі другого чи третього поверху. Хлопчик був переконаний, що то повноцінна кімнатка, хоч і не більша за скриньку, в якій він минулої ночі й сам спав на жаркій перині.
Через рік дядя Ваня помер. Сам факт його смерті, похорон, приголомшення від зустрічі зі смертю — все це поступово витіснилося з пам’яті хлопчика. Дружина дяді Вані переїхала до міста. Більше Губченко тієї картини не бачив. Власне, навіть саме її існування так само було витіснене з його дитячої пам’яті як щось, пов’язане зі смертю дяді Вані.
Але десь у глибинах пам’яті лишилися залита сонцем бруківка, химерний будинок і кімнатка, що швидше нагадувала балкон. Коли Губченко, уже в дорослому віці, потрапив до Хорватії, в селище Фажена, він побачив таке море, таку стару бруківку й такі самісінькі уквітчані еркери. Він точно знав, що десь колись усе це бачив, але ні комірчини, в якій у дитинстві провів ніч, ні картини в позолоченій рамі не згадав.
Відтоді в нього з’явилося переконання, що в минулому житті він був хорватом, жив на Середземному морі в якомусь рибальському селищі на кшталт Фажени. Губченко був вражений. Він і раніше мав роздвоєне життя — того Губченка, яким був, і того, яким його хотіли бачити люди навколо. А тепер виявилося, що його життя було роздроблене ще й на «до» і «нині». Зрештою, й письменник та вчений — це також різні люди, принаймні для переважної більшості, для невтаємничених.
Ці магічні «до» і «нині» він згадував тепер мало не щодня. Бо дроблення тривало. А може, він просто почав помічати його й там, де не було. І все ж. Його життя до першого випробування МГ й після — це різні життя. Його життя до останньої розмови з Коміренком і після неї — це теж різні життя.
Життя розпадалося на кавалки, кусні й шматки просто на очах. Кожна нова подорож у часі відривала якусь частку душі й кидала її у вічність, а там уривок душі, уривок життя танув, як кубик льоду в теплій воді. Пошматована душа боліла, мов зуб.
Губченко відчував, що він перед усіма винен. Перед донькою і дружиною, перед Тихолозом і Коміренком, перед видавцями й керівництвом інституту, перед усім людством разом узятим. Він знав щось таке, до того ж надзвичайно важливе, чого ніхто з них не знав. І Губченко не міг нікому нічого сказати, пояснити.
Єдина людина, яка б однозначно й одразу повірила йому, це була його доня. Але… Але вона тут же почала б усім про це розповідати — винятково з почуття обов’язку. І дуже скоро опинилася б у божевільні. Останнім її аргументом на волі було б:
— Батьку, скажи їм, доведи їм, покажи їм свою МГ!!!
Годі й казати, що це нічого не вирішило б. Він просто не міг цього зробити. Він знав, що жодна сила не втримає його машину в безпеці, якщо про неї довідається бодай одна жива душа. Працедавці Коміренка зрештою не найстрашніші з тих, хто може дуже скоро стати її власниками. А може й найстрашніші. От у чому біда. Хто кращий, хто гірший, що краще, що гірше, Губченко не знав. Доживши до сивого чола, чоловік зрозумів, що він не знає, що таке добре і що таке погано. Хто кращий за іншого, а хто гірший за всіх.
Щось пояснити, як сподівався власник МГ, могло сканування Коміренка. Губченко, звісно, не втратив нагоди просканувати свого гостя, коли той запрошував його на роботу. Тепер чекав слушної миті, щоб подивитися, куди цей технічний біолог може завести м’ячик історії, якщо на полі не буде захисників.



Звільнена земля


І знову яскравий сонячний день пізньої весни. Густий ліс, через який неможливо пробратися. Крізь живу зелень проламуються навскісні промені. Ліс неторканий: ніде ні стежинки, ні навіть сміття. Можна припустити, що людська нога тут не ступала.
Губченко рушив просто крізь зарості й опинився на галявині. І тут — ні папірчини, ні цеглини, ні целофану. Він зрозумів, як це нудно: подорожувати в часі й не побачити людини. Де тут шукати людей, він не уявляв.
На галявину вискочив заєць. Сторожко повів вухами і щез у кущах. Тихо.
Зовсім тихо. Аж тепер до Губченка дійшло, що він від самого початку нічого не чує — жодного пташиного голосу. Він згадав своє місто 1986 року, коли там не було дітей і птахів. Одразу стало моторошно — радіація! Вона не могла йому зашкодити, але страх подолати вдалося далеко не зразу. Тільки поміркувавши й згадавши, що від радіації хвоя жовтіє, іржавіє, він вирішив перевірити радіаційний фон саме таким чином.
Далеко від міста він бути не міг — просторова похибка могла складати не більше ста кілометрів. А тут — навколо міста — ліси здебільшого мішані. Губченко рушив далі в гущавину й незабаром викотився в прозорий сосновий ліс. На чистій жовтій глиці стояли могутні стовбури з золотими плямами сонця, у вишині темною зеленню завмерли хмари колючих крон.
Ні. Радіації тут немає. Якщо і є, то незначна. Просто він, мабуть, потрапив у такі глухі хащі, де людей не буває. Досі, щоправда, не уявляв, що так близько від міста може бути подібне місце, без будь-яких слідів людини.
Губченко визначив свої координати. Він був приблизно за вісімдесят кілометрів від свого міста — просто на північ. Якщо рушити на північний схід, буквально за кілька кілометрів буде великий обласний центр. Нісенітниця. Він іще раз перевірив просторові координати. Так і є. Відкрив на моніторі карту. Правильно — сім-вісім кілометрів до будівель. Як таке може бути? Вони що, по гриби не ходять? Пікніків за містом не влаштовують? Вогнищ у лісі не палять?
Такого не буває.
«Та годі вже тобі! — сам собі сказав Губченко. — Такий став наполоханий! Не побачив битої пляшки в лісі й уже злякався. Поглянь лишень, яка краса довкола!»
Еге ж, краса… Заспокоїтися не вдавалося. Навпаки, напруження й страх зростали з кожною миттю. Не та людина Коміренко, щоб створити таке майбутнє — чисте й прекрасне. Ні. Щось тут усе ж не так. Хай немає сміття, але ж люди мають бути!
Він вирішив не ризикувати з електронікою і рушив навпростець, не оминаючи дерев, — на північ-північ схід, на максимальній швидкості. Вся подорож до міста не повинна забрати більше п’яти хвилин.
Важко було щось помітити чи почути на такій швидкості, і все ж через дві хвилини Губченко різко зупинив машину, повіривши якійсь неясній здогадці. Він повернувся на кілька десятків метрів, що здолав за інерцією, й побачив, що саме його зацікавило.
Видовище було таке гидотне, що Губченка почало нудити. На невеличкій галявинці лежав кістяк оленя. Тобто це вже потім чоловік здогадався, що то кістяк оленя, бо спочатку взагалі не міг зрозуміти, що воно таке — якась синя маса, що повільно ворушилася. А далі вже роздивився: кістяк оленя, густо обліплений дрібними синіми черв’яками. Їх була така кількість, яку годі й уявити. Раз по раз то тут, то там проглядала біла кістка, й миттю зникала під новим шаром черви. Що з кістяком робили ці черви, неважко було здогадатися, бо кістяк танув на очах, ніби то не тверді кістки, а м’яке морозиво. Він зник за кілька хвилин зовсім, колонія черв’яків розчинилася між травою й щезла.
І тут Губченко все зрозумів. І чому в лісі так чисто, й чому під самим містом не видно людей. Ніякого бажання далі подорожувати цим світом у нього не було. Він перевів важіль на повернення і знов опинився у своїй потаємній комірчині.



Дядя Саша


Усе стало на свої місця. Ось воно, те біопальне. Вкотре Губченко проклинав себе за неуважність. Тоді в кав’ярні, під пиво, коли Коміренко розбазікався, Губченко самовпевнено відключився від розмови, переконаний без будь-яких підстав, що це йому нецікаво. Так, займаються альтернативними джерелами енергії. Біологічними джерелами. Ще й жартував подумки: енергетичні слимаки…
А вийшло он як. Ці черви справді могли зробити революцію в історії людства. Така здатність знищувати відходи просто вражала. Який лад навели вони на землі! Усе ж перетравили. І людей також. Оце революція так революція!
Губченко вимкнув машину, прислухався до того, що діється в кабінеті, й вийшов. Усе було нормально, спокійно. Екран його комп’ютера блимав захисним гаслом: «Якби ж знаття!..»
Активізувавши комп’ютер, Губченко спробував заглибитись у роботу над плановою темою, що вже була так добре вималювалася перед візитом Коміренка. Звісно, нічого з того не вийшло.
Натомість замислився про те, чому всі варіанти майбутнього такі різні. Ясно, що кожен просканований (піддослідний кролик — невесело пожартував подумки) творить своє майбутнє. Ясно, що дай людям волю — заведуть не лише в неволю. В такі нетрі заведуть, що страшно подумати. І все ж мусить бути якась домінанта! А її немає. Нічого спільного. Що нова подорож — то зовсім новий, відмінний від інших світ. А якщо спільне і є, то поки що вирахувати його — Губченкові не до снаги.
Це дало поштовх, і він почав писати теоретичне обґрунтування. Так, крок за кроком, його наукова тема, підживлювана результатами нечуваного експерименту, просувалася вперед. «Ох і негідник, — мимохідь подумав він про себе. — На чому ж ти наукові досягнення куєш!»
Ну, та що ж. Що маємо, на тому й куємо, відповів собі. Потім робота захопила, й він уже не відволікався на міркування про моральність і долю людства. Коли тема цікава, можна ні про що, крім неї, не думати.
Він просидів до пізньої ночі й уже почав виходити на якісь результати. А вони були такі несподівані, що якби Губченко знав про них раніше, то ніколи не наважився б створювати свою МГ. Тобто не те що не наважився б, а просто вона йому здалася б зовсім непотрібною.
Загалом картина складалася приблизно така.
Виходило, що кожна людина створює своє майбутнє. Незалежне від інших людей. І ці майбутні не складаються в єдине ціле. Ніяк. Вони такі різні, такі різноспрямовані, такі наснажені різними векторами… Але ж щось спільне можливе, воно неодмінне! Не може бути окремих майбутніх! Не може бути незалежності різних людей одне від одного! Не може!..
І божевілля цієї простої істини доводило Губченка до сказу. Це ж очевидна річ! Справді: кожен має бажання й прагнення, мрії, характер, якийсь алгоритм свого життя, всіх кроків, які робить. І в результаті будує майбутнє. Це нормально. Але коли ми аналізуємо майбутнє, створене різними людьми, виходить, що нічого спільного між ними немає. Немає!! Бо в цьому процесі відсутня ще одна людина. Головна.
Далі ще страшніше. Виходило, що суб’єктивність майбутнього, створюваного кожним, залежить від суб’єктивності когось третього. Чи другого. Радше третього — тобто людини, яка не залежить від дій іншої людини.
Погодьтеся, звучить не так зухвало, як безглуздо. От, наприклад, ви самодостатня людина. Скажімо, Ольга Приходько. Все ваше життя присвячене певній ідеї. Або не присвячене. Або не ідеї. Тобто ви собі живете своїм життям. Ні про що вічне, величне чи визначальне не розмірковуючи. Але алгоритм, тобто ритм, спрямування, призначення вашого життя веде людство до певного наслідку.
Далі починалося те, з чим Губченко в цілому був згоден. Що такого майбутнього бути в принципі не може. Не може бути майбутнього, залежного від волі одного дяді Саші!
Виникає запитання: хто такий дядя Саша? Запитання цікаве. Бо дядя Саша — це історично вірогідна особистість. Він живе в парадному Губченка й належить до homo sapiens. Однозначно. Незважаючи на те, що дядя Саша — алкоголік. Це нічого не змінює. Він така ж людина, як і Коміренко, як і Тихолоз. Так, дядя Саша — алкоголік. Це правда. Так, його вплив на історію людства — мінімальний. Але не нульовий. Дядя Саша на нього надзвичайно сильно впливає. Або не надзвичайно. Або не сильно. Це теж правда. Але ж впливає!
От наприклад, — сам собі пояснював, а радше — виправдовував свою ж теорію Губченко. Колись трапилося з ним, Губченком, захворювання. Осте- охандроз називається. Це може статися з кожним.
З Губченком було так. Він приймав делегацію. Винний — Тихолоз, він завжди в чомусь винний. У цьому випадку прийшов до Губченка кілька місяців тому — ще до появи МГ — і сказав, що директор шукає, хто б зустрів корейців. Що більше Губченко думав про цю історію, то глибше усвідомлював, що корейці тут ні до чого. Але вони справді були першопричиною. Він, може, й оминув би цю несподівану придибенцію, якби не корейці. Бо вони ні йому, ні комусь іншому не були потрібні. Просто собі делегація церкви Муна. Є така церква. Їх, церков, нині повно: жоден чоловік (і жодна жінка) всіх перелічити й оцінити не в змозі. Але кожна з них також певним чином впливає на розвиток історії.
Губченко тоді цілий день супроводжував цих корейців по місту, по різних установах і організаціях. Перекладача знайшли, але з японської. Мунівці японською говорили поганенько, однак таке-сяке порозуміння було. Що здивувало Губченка, так це те, що про цю церкву багато хто знав — і знав якісь недобрі речі. Більшість тих, кого вони відвідували (можновладці, церковники, вчені), цим візитом були вкрай незадоволені. І невдоволення своє виміщали не на корейцях — що з тих корейців візьмеш, — а на Губченкові й перекладачеві. Жодного разу за день їм навіть сісти не запропонували.
Корейців терпляче слухали. Ті розгортали великий альбом із численними фотографіями молодих людей, мудрих наставників і чарівних краєвидів — одне слово, про діяльність своєї церкви, клали його перед господарем чергового кабінету, гортали й змушували передивитися всі фотографії. На кожній сторінці вони радісно повідомляли, демонструючи неабиякі лінгвістичні здібності:
— Отіня інтєрєтна! — що означало «дуже цікаво».
Наступна сторінка:
— Отіня інтєрєтна! — І так до кінця альбому.
Губченко в цей час стояв зі своїм важким портфелем у руці (і навіщо тільки взяв його з собою, але що ж тут уже — звичка). Він жодної фотографії не бачив, але дедалі непохитніше був переконаний, що найцікавіша з них — нітєво інтєрєтнава.
Коротше, коли він уже садовив їх на потяг до Москви, здоров’я стрімкими кроками його полишало. А як потяг рушив, останні сили помчали за ним з останніх сил. До Москви.
Губченко стояв на вокзалі з важенним портфелем і не міг кроку ступити. У нього боліла вся ліва половина тулуба, боліла так, що дихнути було неможливо. Один необережний рух — і божевільний спазм стискав. Ніколи раніше такого з ним не траплялося. Він стояв безпорадний і наляканий, роздумуючи: це серце чи не серце? Спробувати піти на трамвай? Він спробував. Вистачило його тільки на те, щоб вийти з приміщення вокзалу. І стало ще гірше.
Просто поворушитися, повернутися, зробити крок — нічого цього він не міг. Поруч були телефонні автомати (мобілок у ті часи ми ще не знали). Він попросив якогось чоловіка набрати номер. Тоді, задихаючись, ледь утримуючи слухавку біля вуха, сказав дружині продуманий текст:
— Я біля входу на вокзал. Мені погано. Візьми таксі й приїдь по мене. — І повісив слухавку. Більше на жодне слово він був не здатний.
Дружина приїхала дуже швидко. З її та водія таксі допомогою Губченко так-сяк спромігся сісти на переднє сидіння. Жінка взяла осоружний портфель і сіла ззаду. Щойно зачинивши дверцята, почала розпитувати: що болить, коли почалося, що відчуваєш? Вона взагалі була дуже дбайливою, коли Губченкові траплялося хворіти. Це був її великий талант — піклування. Спочатку він намагався відповідати, а потім замовк і не реагував, думаючи з розпачливим страхом, як у своєму парадному долатиме сходинки на четвертий поверх.
А коли під’їхали, на ослінчику біля під’їзду побачили дядю Сашу. Власне, Саша був одного з ним віку, дядею його називала колись у дитинстві Губ- ченкова донька. Дядя Саша дуже дружив з усіма дітьми в дворі, пригощав їх цукерками, що лишилися від закуски. Так і зачепилося — дядя Саша й дядя Саша.
— Сашко! — щойно відчинивши дверцята таксі, гукнула Галя. — Допоможи!
І дядя Саша допоміг. Навряд чи хтось спромігся б допомогти краще. Він якось миттєво визначив, у чому проблема.
— Ти, головне, не бійся й не хвилюйся, — примовляв він. — Давай спробуємо спиратися на праву руку.
Губченко спробував і не зміг. Одразу перехопило подих, і страшний біль пронизав усе тіло.
— Так, не виходить. Тепер спробуємо на ліву.
На ліву вдалося. Дивно — біль якраз концентрувався в лівій частині тіла.
— А тепер я спробую тягти тебе за праву.
І теж вийшло. Не те, щоб усі проблеми було вирішено, але Губченко рухався. Лівою спирався на бильце сходів, за праву його дуже обережно й делікатно тягнув дядя Саша, а ззаду з портфелем ішла дружина, бідкаючись і зітхаючи. Це дратувало. Хто ж людину найбільше дратує у скруті — найближчі люди!
— Ти не причитай, а от зараз на поверсі обжени нас і приготуй, куди його покласти, — миролюбно сказав дядя Саша. М’якість голосу компенсувала в нього жорсткість слів.
Вона слухняно виконала розпорядження, й коли вже випередила їх на цілий поверх, він додав навздогін:
— І чарчину приготуй. Це не тобі, - заспокоїв він Губченка. Дядя Саша знав, що у Губченка як людини непитущої чарчина в хаті завжди знайдеться. — Тобі, мабуть, зараз не можна. А може, й можна. Тільки ризикувати не варто. Завтра вже вип’єш.
Отак поволі, за якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин вони дійшли додому.
І тепер Губченко думав: хто ж насправді більше впливає на історію людства: він сам, Тихолоз, Коміренко, потенційний зять чи дядя Саша?



Хто винен?


Утім, якби й можна було дати відповідь на це запитання, все одно вона не допомогла б визначити відповіді на питання головне: як знайти об’єднаний, чи то пак об’єктивний, прогноз. Звичайно, можна подумати над таким собі аналізатором, до якого вносити різні скани, а він даватиме узагальнену картину. Але де знайти такий комп’ютер, як забезпечити йому належну пам’ять, цього навіть Губченко не міг уявити. І так сам лише голографічний перетворювач ізжер стільки гігабайтів, що хоч криком кричи. Йому принаймні таку машину створити несила.
Та й картина все одно буде з кожним новим сканом наближатися до об’єктивної, все ж лишаючись суб’єктивною. Об’єктивну картину, справжнє майбутнє можна буде побачити лише тоді, коли в комп’ютер буде введено скани всього населення Землі. Плюс безліч природних чинників. Такого комп’ютера не буде ніколи. Такий комп’ютер — це Бог.
Тож усе знову впиралося в Губченка. Він мусив просканувати себе, а цього якраз зробити й неможливо. Тобто можливо, звичайно, але за умови, що його просканує хтось інший. Тобто неможливо. Бо нікого іншого він у все це посвячувати не міг.
До того ж з’явилося ще одне: Губченко злякався. Здавалося б, він уже стільки лякав себе останнім часом, що мусив би загартуватись. Але то було інше. Він злякався свого скану. Що він несе людству? Яка його роль на цій Землі? Зараз можна думати в принципі що завгодно. Зараз можна гратися зі своїми численними частками, зі своїми різноманітними життями і вважати себе тим, хто допомагає людству вижити, стати кращим. Власне, кожен може так про себе думати, й ніхто не здатний переконати цього кожного в протилежному. У Губченка з’явилася можливість довідатися про себе правду. І стало страшно.
Бо як поважати себе, маючи таке знання? Як жити з цим? Може, це буде історія зради, як у Валєріка, може, зруйновані відстійники для сміття, як у Тихолоза, може, рожеві шмарклі, як у виховательки з дитсадка, може… Ні, в тому й річ, що в нього буде щось інше. Тому й страшно. Вперше винахідник подумав про МГ як про засіб для перевірки суспільної вартості особистості. Ще й не просто якоїсь особистості, а саме його, Губченка.
А що тут, зрештою, перевіряти? Чи сам він не знає собі ціну? Знає. Справді талановитий учений, може, навіть геніальний. Майстер та інженер — цілком управний. Непоганий письменник. Хоча й далекий від геніальності. Вірний чоловік. Добрий батько. Дисциплінований та ініціативний працівник інституту…
Господи, яка маячня! Божевільний аморальний учений, що придумав більше, ніж може осягнути, й тепер не знає, що з цим робити. Власне, як і всі винахідники, яких цікавить насамперед науковий бік справи, а вже її моральні плоди лишаються на периферії свідомості. Письменник!! Просто графоман, який навчився заробляти на писанні книжок. Чоловік, який ні в гріш не ставить думку дружини, зробив її нещасною вдовою при живому мужеві… Батько, що тяжко дурить свою доньку, не розповідаючи їй тієї страшної правди, яку знає сам. Працівник інституту, що використав приміщення й ресурси свого науково-дослідного закладу для виготовлення таємного приладу, яким не тільки сам-один користується, а ще й не повідомив своєму начальству про існування МГ. От і все. От і вся ціна. І що нового може йому розповісти МГ?
Впадаючи подумки у крайнощі, Губченко все ж не втрачав ясної голови, тому розумів: МГ не просто здатна розповісти нове. Вона може перевернути уявлення про світ і долю людства, а також про роль однієї людини — кожної людини — у здійсненні цієї долі. Бо якщо…
Дійшовши подумки до «бо якщо», Губченко почув дивний звук. Він озирнувся й устиг побачити, як ручка дверей повільно повернулася на своє місце. За мить перед тим хтось обережно й тихо намагався відчинити двері. Та оскільки Губченко з недавніх часів поклав собі за правило замикати двері на ключ, то відвідувач і не зміг застукати його зненацька.
Перед очима мимоволі постав образ Коміренка, який уособлював людей, що його послали до Губченка. Губченко їх не знав і не хотів знати, але мимоволі знав про них, як пишуть у детективах, «надто багато». Хоч як це дивно, але йому не стало страшно — радше цікаво. Що вони робитимуть тепер? Замкнутих ізсередини дверей відімкнути неможливо, особливо якщо зі шпарини не вийнято ключа. Можна, звісно, виламати двері. Не такі вони й міцні. Але чи наважиться кілер (чомусь він був упевнений, що це саме кілер) здіймати такий тарарам в інституті, де є й інші працівники, де є, зрештою, охорона?
За довгі роки роботи в лабораторії він вивчив, що тільки одним маршрутом можна дійти до дверей, щоб не зарипіли виснажені беззмінним і безремонтним служінням паркетини. Цим шляхом той гість і підкрався до дверей. На рівні очей двері мали вибитий сучок. Від нього лишився отвір, що під гострим кутом прошивав дерев’яне полотно наскрізь. Нічого крізь той отвір побачити неможливо. Але якщо підставити під нього долоню, на неї впаде маленька плямка світла — від лампи, що висить у коридорі безпосередньо над дверима. Губченко підставив долоню, й на ній нічого не з’явилося — ніякого сонячного зайчика. Це могло означати тільки одне: хтось там, по той бік, стоїть і прислухається.
Ні почути його, ні побачити Губченко не міг. Але міг просканувати. Крізь оту нахилену маленьку дірочку. Для сканера її достатньо. Цілком достатньо. От тільки той мовчить, а для сканування необхідний голосовий контакт. І тієї ж миті в коридорі почулися віддалені кроки, а потім пролунав голос Тихолоза:
— Що там, Миколо Миколайовичу? Нема?
— Це мене й дивує, Остаповичу, це мене й дивує, - під самими дверима прогуркотів бас Биковця, заступника директора з режиму. — Двері замкнені зсередини, а ніхто не відчиняє. Ніхто не відчиняє, я маю на увазі. Схоже, що пан Губченко на місці, але чому він не відчиняє? Чим він там зайнятий, чим зайнятий, я маю на увазі? От що я хотів би знати. Саме це я хотів би знати. Не спить же він, справді, я маю на увазі.
Цієї тиради виявилося достатньо. Намагаючись погамувати нервовий сміх, Губченко відчинив двері, ніби хотів просто вийти з кімнати, зробив рішучий крок уперед і наштовхнувся на Биковця.
— Ой, вибачте, Миколо Миколайовичу, не знав, що ви стоїте під дверима!
— Я не стою під дверима, — з досадою почав той виправдовуватись. — Я маю на увазі, я щойно підійшов. А ти чому не відчиняєш? Чому не відчиняєш?
— Тобто? — удавано здивувався Губченко. — А хто ж відчинив, як не я? А що ви хотіли?
Тихолоз уже підійшов зовсім близько, тож чув усю розмову й також ледь стримувався, щоб не засміятися в очі заступнику директора.
— Я? — той не зразу знайшовся, що відповісти. — Я… хотів довідатися, як у тебе справи з плановою темою. З плановою темою, я маю на увазі. Бо вже всі терміни спливли…
— А! — зрадів Губченко. — Ну, слава Богу! А то я вже злякався: чи я, бува, не під підозрою. З плановою темою у мене все гаразд. Вона затверджена вченою радою ще торік. Тож працювати є над чим.
— Я маю на увазі, що спливли терміни подання теми, я маю на увазі.
— Ви маєте на увазі, терміни подання роботи? — дуже чемно перепитав Губченко.
— Так я ж про це й кажу, про це й кажу.
Взагалі Биковець був досить карикатурним персонажем в інституті.
Його, звісно, не любили, але нікому не спадало на думку обговорювати його доцільність — не як людини, а як посади. Справді, в їхньому інституті за часів холодної війни без секретності й бути не могло. Та й тепер наявність заступника директора з режиму зрозуміла.
А от щодо людини, то тут практично всі працівники інституту були одностайні. Биковець не був ученим. Коли і як він захистив свою кандидатську дисертацію, для всіх лишалося таємницею. Він не був добрим адміністратором. Страшно подумати, що його бодай на день залишили б виконувачем обов’язків директора. Яким він був спеціалістом у своїй охоронній галузі — ніхто не знав. Але він дратував усіх: від пенсіонерів, що працювали вахтерами, до директора інституту включно.
Дратував тим, що брав слово на засіданнях ученої ради й висловлював свої судження. Те, що суджень у нього, зважаючи на інтелект і освіту, бути не могло, Биковця не бентежило. Дратував тим, що постійно намагався «душевно побалакати» з кимось із наукових співробітників, — притому неодмінно про їхніх колег і начальників. Разом з тим був він відданим прихильником суворої субординації: до завідувачів відділів і головних наукових співробітників звертався підкреслено на «ви», до старших, молодших і просто наукових — тільки на «ти», незалежно від віку.
В їхньому інституті субординація взагалі була досить відносна. Авторитет Тихолоза, наприклад, перевершував авторитет деяких завідувачів відділів (а Биковця й поготів!). До Губченка також усі ставилися з пошаною як до людини, котра добре робить свою справу й не поведена на кар’єризмі. Але незалежно від того більшість співробітників називала одне одного на «ти» — ну, хіба що вже велика різниця у віці. І, ясна річ, це було завжди на взаємній основі — без винятків. Якщо директор інституту називав на «ти» Губченка, то й Губченко відповідав йому тим самим.
Звичку заступника з режиму повторювати двічі одну фразу висміювали мало не у вічі. А позаочі взагалі читали одне одному віршики:
«Раз якось бик покрив овець — На світ з’явився Биковець».
Той про ці віршики знав і невтомно намагався з’ясувати авторство. Але марно. Безперечно, в інституті були свої стукачі, але й їм не вдавалося знайти, хто про шанованого заступника таке пише. Не вдалося їм з’ясувати й імені негідника, який придумав Биковцеві прізвисько Заступ.
Через те раптовий інтерес Заступа до Губченкової планової теми не міг викликати нічого, крім відвертого збиткування.
— Правильно, Миколо Миколайовичу, — дуже серйозно підтримав його Тихолоз. — Бо ці наукові вже зовсім розпустилися, я маю на увазі. Планові теми здають не за планом, я маю на увазі. Ви його позбавте перехідної грошової премії, я маю на увазі.
— Та при чому тут… — здивувався Заступ. — У нас і премії такої немає, я маю на увазі. Шо ви, їй-Богу! І не треба тут… я маю на увазі.
Але до лабораторії він усе ж таки протиснувся. Чіпким поглядом обмацав кімнату, пильно вчитався в гасло, що захищало екран Губченкового комп’ютера, крім цього не знайшов нічого підозрілого, очевидно засмутився з цього приводу, але не відступати ж, то й вирішив зупинитися на гаслі.
— Отож, товаришу Губченку! Отож! Треба більше працювати, то й знання буде, я маю на увазі. І не треба тут… А тему пора здавати. Пора здавати, я маю на увазі.
— Та хіба ж я проти, Миколо Миколайовичу! — Губченко в розпачі приклав руки до грудей. — Та я б із дорогою душею. Тільки от шкідливі звички не дозволяють.
— Які такі звички? — одразу напружився Заступ. — Які такі звички?
— Та от не звик незакінчену роботу показувати. Особливо декому.
— А це ти на кого натякаєш, Губченко?
— Та ви що! Ні на кого я не натякаю. Просто звичка така.
— Ти дивись мені, Губченко, я маю на увазі. - І Заступ вирішив залишити поле бою.
Вони довго сміялися з Тихолозом, цитуючи Заступа, потім Остапович приніс пива (у нього було в комірчині), посиділи просто так, розмовляючи про те-се. Було вже поночі, коли вони разом вийшли з інституту й попрощалися на ґанку. Наступного дня знову не випало можливості, післязавтра знову, одне слово, до скану Заступа Губченко зміг узятися тільки через тиждень.



Слава МГ!


Він потрапив у темний зимовий ранок. Подекуди невиспано світилися вікна, падав густий, ніби аж сірий сніг. Утім, це, мабуть, тільки здавалося, бо яким іще може здаватися сніг серед похмурих будинків із тьмяними вікнами? Чи це вечір? Ні, навряд. Увечері вулиці не бувають такими пустими. Ввечері завжди хтось ходить, їздить… А вранці, коли ще мало хто прокинувся, на вулицях порожньо.
Власне, це все були запитання, які не впливали на самопочуття Губченка. Він був щасливий. Уперше за всі рази він потрапив до населеного людьми й незруйнованого світу. Перша подорож, щоправда, також була в населений світ, але той світ був таким чистим і стерильним, що одразу породжував думки про свою штучність і приреченість. А ця сіра імла, ці брудні будинки, тьмяний сніг, якого ніхто не прибирає, - це все було ознакою життя нормального. «Якщо наше життя можна таким вважати», — подумки додав Губченко.
Просто навпроти нього ледь світилося вікно на першому поверсі. Він спрямував туди МГ й потрапив у досить незвичну, але вочевидь заселену кімнату. Незвичною вона була через украй мінімалістське, щоб не сказати аскетичне, облаштування. Вузьке ліжко, невеличкий комп’ютерний стіл, над ним вбудований у стіну великий плаский монітор, шафа-пенал — і все. Власне, сюди більш нічого й заштовхати було б неможливо. На ручці пенала висить наготований чорний костюм (а може й коричневий, а може — синій). Лампа в стелі давала так мало світла, що роздивитися колір ніяк.
І знову Губченку це сподобалося. Весь попередній досвід подорожей у часі переконав його в необхідності саме аскетизму. Він тепер твердо знав, що людство загине через надлишки — надлишок їжі, надлишок енергії, надлишок ваги, надлишок розваг і т. д.
Двері від’їхали в стіну, й до кімнати зайшов юнак у чорних сатинових трусах. Він був ніби привидом з минулого. У Губченковій молодості були такі чорні сатинові труси. Потім вони згинули, поступившись місцем різноманітним — як за матеріалом, так і за кольором. Хлопцеві було років сімнадцять — вісімнадцять, коротка стрижка, волосся ще мокре, але вже акуратно зачесане на проділ.
Слідом за ним зайшла мати (це одразу було зрозуміло — такі вони схожі). Руки її нервово перебирали кухонний фартук, хоча жінка й намагалася не виказати хвилювання.
— Може, візьмеш бутерброд? — спитала вона.
— Та ні, мамо, навіщо той бутерброд. Це ж недовга процедура. А до того там напевно є де перекусити.
— А якщо нема де?
— Мамо! Де ти бачила голодних людей?
— Бачила, — відповіла вона невпевнено. — Колись бачила…
— То колись.
— А якщо затримаєшся?
— Якщо затримаюся, погодують.
— Як я боюся, що ти затримаєшся…
— Мамо!
— Я знаю, синку, знаю! — поспішила вона виправитися. — Звичайно, я пишатимуся тобою. Але…
— Мамо, хоч би де я був, — хлопець поклав руку на її руки, — я завжди буду з тобою. І завжди знайду можливість навідати тебе.
— Ті, що затримуються… — Мати заплакала.
— От побачиш, я повернуся. Тільки не плач.
Вона через силу вгамувала сльози.
Хлопець почав одягатися, мати дивилася на нього так, ніби бачила востаннє. Несміливим жестом поправила комірець сорочки. Ще за хвилю щось струсила з плеча, хоч піджак і був вичищений до непристойності. Та й не піджак це був, а швидше френч — щось таке напіввійськове з паршивень- кого сукна.
— Сядьмо, — і сама перша сіла на ліжко. Хлопець сів поруч.
Губченко знав: аби зрозуміти, що відбувається, йому треба проникнути в тіло хлопця. Це було нескладно, але щось його зупиняло, він відчував, що це знову буде ніби підглядання. Він не наважувався порушити мовчазний тет-а-тет матері й сина. А той сидів і терпляче чекав, доки можна буде підвестися й піти. Нарешті він вирішив, що вже можна, й випростався на весь свій чималий зріст. Звелася на ноги й мати.
— Синочко!
— Все буде добре, мамо, не хвилюйся. — І він вийшов.
А мати нарешті невтішно розплакалась.
Губченко не міг цього зносити, та й не мати його тут більше цікавила. З нею все зрозуміло. Він поспішив за сином, і от уже тіло хлопця вело споглядача містом.
Надворі почало сіріти. Зимові ранки пізні, тож можна було припустити, що вже не так рано. Загрібаючи черевиками сніг, хлопець простував тротуаром. Про що він думав, Губченко не знав. До чого готувався — тим паче. Але невидимому гостеві мимоволі передавалося напруження й готовність до будь-яких викликів.
Подекуди стали з’являтися самотні перехожі. Всі вони, певно, не були між собою знайомі, тож ніяких привітань, ніякого спілкування. Вони пройшли похмурою вуличкою й завернули на іншу — таку саму похмуру. Вулиці не освітлювались, і Губченкові це теж сподобалося — це було ще одним підтвердженням аскетизму суспільства, яке спромоглося вгамувати свої апетити до суперрозкошів і вдовольнитися найнеобхіднішим.
Скільки їм доведеться йти, Губченко не знав, тож, економлячи свій час та енергію, пересунувся на двадцять хвилин уперед. І вгадав. Хлопець саме підійшов до великої яскраво освітленої споруди, яка Губченку щось дуже нагадувала. Вона мала високі, цілком непотрібні колони на фасаді, вікна й двері були велетенські, неспівмірні з людським зростом. Над увігнутим фасадом світилися гігантські літери: «Слава МГ!»
Збіг абревіатур був такий разючий, що Губченко здригнувся. І взагалі це гасло йому не сподобалося. Він стільки в житті пережив цих «Слава праці!», «Хай живе народ!» і таких інших нісенітниць, що замилування майбутнім суспільством майже випарувалось.
До будинку з різних боків стікалися молоді люди — хлопці й дівчата. На вході стояли військові (а може, міліціонери, поліцейські — хто їх знає!), перевіряли у всіх документи. Губченко мимоволі напружився, ніби його могли побачити й теж перевірити документи. Сумнівно, щоб його паспорт, виданий понад сто років тому, справив би на служивих належне враження. Проте його, ясна річ, ніхто не міг бачити.
Мовчки, з напруженими обличчями всі спускалися до гардероба, знімали верхній одяг і виявлялися в майже однаковому вбранні — охайному, але бідному й одноманітному.
Губченко знову прокрутив двадцять хвилин. Хлопець стояв у черзі до віконечка, за яким механічно працювала невиразна жінка. Вона отримувала паспорт і сканувала його в невеличкому пристрої, що трохи нагадував сканери для кредитних карток у супермаркетах. Потім, дивлячись на екран, питала:
— Прізвище, ім’я та по-батькові?
Коли дійшла черга Губченкового хлопця, той відповів:
— Опанасенко Сергій Васильович.
Жінка кивнула, повернула паспорт і з ним — невеличку пластикову картку, значно меншу за кредитну. На ній був зазначений номер кімнати й час прийому: 11:24. Навіть такій пунктуальності Губченко вже не радів.
Сергій кинув погляд на годинник — пів на десяту. Губченко прокрутив іще півтори години. Вони сиділи на пластмасовому ослінчику під високими дверима, через кожні шість хвилин на табло над ними висвічувався номер картки, і її власник мовчки заходив у двері. Жоден із тих, хто зайшов, назад не повернувся. Очевидно, там був іще один вихід. Губченку стало моторошно. Якби це був екзамен на атестат зрілості, наприклад, чи як він там у них називається, то всі до одного екзаменовані не були б такі натягнуті, мов тятива. Вони спілкувалися б між собою. Вони б, зрештою, виходили з дверей і ділилися з тими, хто чекає, радістю чи смутком.
Якщо це щось репресивне, вони б не йшли сюди, як на заріз, убравшись у найкращий свій одяг (чомусь було зрозуміло, що ця одноманітність кольору хакі зовсім не означає повсякденності).
Коли двері за Сергієм зачинилися, перед ним на стіні засвітився великий екран, і миловидна, але теж якась сіра жінка на екрані урочисто промовила:
— Доброго ранку, Сергію Васильовичу!
Сергій відповів на привітання, та жінка його не чула.
— Сьогодні вирішальний день у вашому житті. Вітаю вас із тестуванням. Бажаю довести, що ви є повноцінним членом нашого суспільства, що ваш внесок у розбудову світлого майбутнього буде вагомим і прогресивним. Я не сумніваюсь у ваших щирих намірах і відданості нашому суспільству. Однак людина подекуди й сама не знає, на що вона здатна, не може достатньою мірою оцінити можливих наслідків своїх учинків. Тест на МГ допоможе вам і самому розібратися в собі й суспільству оцінити найдоцільніше застосування ваших знань, талантів, вашої енергії. Ви знаєте, що МГ — це найдивовижніший винахід в історії людства. Завдяки йому нашому народу вдалося вижити й залишитися на планеті після нашестя неміряної, але конечної черви. Не треба хвилюватися й боятися. Для страху підстав немає. МГ приносить тільки благо — як для суспільства в цілому, так і для кожного його члена. Прошу сісти в червоне крісло й покласти руки на скляні кулі: праву руку на зелену, а ліву — на червону.
Сергій слухняно сів у крісло й поклав руки на кулі. За кілька хвилин голос з екрана промовив:
— Вітаю вас, Сергію Васильовичу. Ви пройшли тестування. Тепер пройдіть, будь ласка, в зелені двері. Прямо коридором і ліворуч ви знайдете їдальню, де на вас чекає сніданок. Просимо не залишати їдальні до виклику. Смачного! Й доброго настрою!
Звичайно, Губченку було дуже цікаво, що з хлопцем станеться далі, як проходить це тестування й чи справді Сергій виявиться вагомим і прогресивним. Але тут було дещо значно цікавіше, тож він залишив хлопця й занурився у стіл, роздивився, як улаштоване те, що під кулями, потім рушив слідом за дротами, крізь стіну, до великого комп’ютера, який займав цілу сусідню кімнату.
Розглядати його зсередини було дуже дивно й цілком безперспективно. Навіть на вигляд він не міг часом визначити, що то за такі блоки й деталі. Тому швидко почав шукати монітор. Не знайшов. Але знайшов флешку. Власне, вона виглядала зовсім не схоже на звичні йому накопичувані інформації, але сумнівів у Губченка не було: це вона. Це носій інформації. Досить дивний спосіб передавати дані з комп’ютера в комп’ютер, зважаючи на те, що загалом техніка дуже складна. Втім, можливо, так зберігалася автономність і безпека даних.
За хвилину до кімнати зайшла дівчина в білому халаті, вийняла флешку з гнізда й вийшла. Губченко негайно опинився в її тілі.
Відчуття було дуже дивне. У жіночому тілі він перебував уперше. Але дослідницький азарт не дав йому зациклитися на цій темі. Дівчина пройшла до величезної зали, де сиділо не менше сотні практично однакових людей в однакових навушниках і однакових шоломах. Одному з цих людей вона віддала флешку й тихенько відійшла до дверей.
Вже немолодий чоловік у френчі кольору хакі вставив носій інформації в гніздо на столі й завмер. Губченко залишив дівчину й перемістився в тіло цього чоловіка. І його очима побачив якісь незрозумілі технологічні процеси, щось гупало й крутилося, якісь пакунки вискакували з конвеєра. Подивившись усе це кілька хвилин, чоловік зняв шолом і набрав на клавіатурі: «Код С-18. Без допуску». Розібратися в цьому коді без доступу, звісно, неможливо, та Губченко зрозумів, що Сергія Васильовича прирекли працювати десь на конвеєрі без подальших перспектив. Утім, можливо, він і помилявся. Але ця доля була хоч і страшна, та не страшніша за інші, які йому довелося вже побачити в майбутньому. А ще страшніше для нього було інше.
Якби Губченко не сидів у своїй МГ, а справді перебував поруч із цим контролером, він, певно, знепритомнів би від миттєвого здогаду. Притьмом він перейшов до комп’ютера, ще раз його оглянув і зараз же все впізнав.
Звісно, це була надзвичайно вдосконалена, допрацьована, масштабніша, з неміряно потужною пам’яттю, з величезною кількістю робочих модулів, майже довершена — МГ. Машина Губченка. Саме їй співало славу вогненне гасло на фасаді цього велетенського будинку.



Як боротися з внутрішнім голосом


Найстрашніше, що це був скан не його, Губченка, що це життя Биковця, виявляється, може привести до такого майбутнього. Яким чином? Невже він знайде МГ, і її конфіскує контора, в якій раніше працював (та й тепер, напевне, є там не останньою людиною) Заступ? Якщо так, то щойно побачене майбутнє цілком можливе.
Першим порухом Губченка було взяти молоток і рознести МГ на дрібні друзки, стерти її з лиця землі, щоб жоден найдосвідченіший інженер не зміг її відновити. Але тут почались інтелігентські сумніви й вагання. Зрештою, поки що це був єдиний скан, який обіцяв порятунок людства. Що, занадто дорога ціна?
Може, справді треба жити так, щоб вижити? Може, не варто сподіватися на краще, на те, що колись у всьому світі запанує демократія (комунізм, радикалізм, лібералізм — будь-який — ізм) і люди будуть братами? Може, широкомасштабне застосування МГ — цілком адекватна плата людства за те, щоб існувати й далі, далі отруювати землю, воду та небо й наближатися до свого неминучого кінця? А там заплатити ще одну ціну — вже значно більшу. А кому? Ну, з червою, скажімо, впоралися…
Повернення подумки до черви спрямувало Губченкові думки в інше русло. Коміренко. Мабуть, даремно він відмовився від тієї пропозиції. Принаймні знав би, в чому річ, чому ця черва така небезпечна. Щоправда, він уже бачив її в дії, від згадки про той кістяк у чистому лісі йому захотілося в душ.
Коміренко. Змінити рішення ще не пізно. Треба йому просто подзвонити й сказати, що після нашої розмови я почав вагатися й зараз готовий вислухати більш конкретну пропозицію. І вдати, ніби під більш конкретною маю на увазі фінансово виразнішу.
Є й інший, детективний шлях. Як в американському кіно: простежити, де працює Коміренко, вночі з жінчиними колготками на писку проникнути в будинок, зламавши сигналізацію жінчиною шпилькою й хребти кільканадцяти охоронців — голими руками, знайти, не вмикаючи світла, їхній головний комп’ютер і підкласти під нього потужну, бажано ядерну, бомбочку, сховану в жінчину сумочку. Потім можна навіть загинути разом із цим осиним гніздом, рятуючи людство від небезпеки, про яку воно так ніколи й не довідається.
Губченко зробив над собою зусилля, щоб не розвивати далі цей спокусливий і неодноразово випробуваний план. Не Шварценеґґер я, подумав він із сумом, і не Вілліс. А шкода. Наскільки легше було б жити!
Звичайно, це усвідомлення не додало йому доброго настрою. Так, думав він, я, безперечно, не вмію ламати карки озброєним і натренованим охоронцям. Але я також дещо вмію.
— А що ж ти таке вмієш, що могло б зарадити в цій ситуації? — єхидно поцікавився тоненький голосок десь у куточку лівої півкулі.
— Мовчи, — відповів йому Губченко. — В півкулі не може бути куточка, отже, тебе не існує.
— Кого, — поцікавився голосочок, — ти маєш на увазі, я маю на увазі?
Губченко саме думав про те, що він таки справді на щось здатний, бо от придумав, наприклад, МГ, тож голосочку більше не відповідав. То більше, що раптом вигадав, чим можна зарадити. Пошуки Коміренкового скану зайняли п’ятнадцять хвилин. Перевіривши двері до лабораторії й шафу-двері до комірчини, Губченко осідлав МГ й акуратно виставив час: за 10 хвилин. Звісно, це не було точним знанням про те, що станеться з його недавнім спокусником через шістсот секунд. Але, зважаючи на відносну свіжість скану, ймовірність була дуже висока.



Нове застосування

— Викликали, Василю Васильовичу? — Голос Коміренка — це було перше, що почув Губченко. А потім і побачив його скуйовджене й винувате обличчя у дверях.
— Запрошував! Запрошував! — ображено виправив його молодик за велетенським столом у «європейському» новоукраїнському стилі. — Хто я такий, щоб вас викликати! Проходьте, будь ласка, сідайте. Каву? Чай? А може, коньячку? Маю дуже добрий французький коньячок. «Хо». Га?
На Коміренка боляче було дивитися. Поведінка і весь вигляд його аж ніяк не відповідали тій люб’язності й солодкавості, з якою до нього звертався начальник. Начальник мав років тридцять, був акуратно й дорого вдягнений, бездоганно зачесаний. Більше про нього Губченко нічого не міг сказати. Цей молодик був швидше представником типу, класу, покоління, ніж індивідуальністю.
Щодо запропонованих напоїв Коміренко не відповів, але начальник і не перепитував і не зробив жодного руху на підтвердження своїх пропозицій.
— То як у нас справи? — поцікавився він таким тоном, ніби наперед знав відповідь.
Коміренко похитав головою. Мовляв, справи ніяк.
— Шановний професоре, а ви не могли б якось детальніше пояснити? — весело перепитав начальник.
— Він відмовився, — сумно сказав «професор», дивлячись у підлогу.
— А ще детальніше можна?
— Та що там… Він щось темнить… Нічого не сказав. Власне, він і не відмовився, але я зрозумів, що неодмінно відмовиться…
Начальник не перебивав, і Коміренко мусив розповідати далі, хоч, як Губченко й сам розумів, далі розказувати було нічого. Розмова справді вийшла ніяка.
— Я в загальних рисах пояснив, чого ми від нього чекаємо, якого саме приладу… Сказав про зарплату… Він здивувався, але вирішив не показувати цього. Щось він темнить… Він таких грошей зроду не бачив… Але не клюнув… Щось темнить…
— Вибачте, шановний професоре, — подав голос молодий начальник. — Що ви маєте на увазі під словом «темнить»? Я не зовсім вас розумію.
— Не знаю, — вже впевненіше відповів Коміренко. — Чи то він уже над таким приладом працює для когось іще, чи над чимось іншим — теж за великі гроші… Якась у нього є противага… Щось він темнить…
— Вибачте, професоре, ви, мабуть, самі не зовсім розумієте. Якщо він працює на когось іншого, то треба було це з’ясувати. Здається, ми так домовлялися?
Коміренко кивнув.
— Але ви цього не з’ясували? — вів далі начальник.
Коміренко похитав головою.
— А чи не буде з мого боку нахабством поцікавитися, чому ви, власне, цього не з’ясували?
— Не зміг. Кажу ж вам, він темнить.
Начальник помовчав, і протягом цієї паузи Коміренко, схоже, зовсім тратив надію вижити. Губченкові аж шкода його стало. Хоча після того, що він оце почув, підстав для позитивних емоцій на адресу «професора» у нього, здавалося б, не мусило залишатися.
— Ну, гаразд, — сказав начальник таким тоном, яким розмовляла директорка Зіна Вартанівна, коли хотіла остаточно залякати дитсадківця. — А як наші підопічні? Ви нічого нового не придумали?
— Я придумав тільки одне, — відповів Коміренко, намагаючись надати твердості своєму голосу. — Необхідно негайно їх знищити. А потім провести додаткові експерименти й тільки потім повернутися до цього питання.
— Мені імпонує ваша наполегливість, ваша, сказати б, відданість творчості Миколи Васильовича Гоголя. Я тебе, мовляв, породив… Ви на мене, будь ласка, дивіться, коли розмовляєте. — Раптом начальник сам себе урвав іще м'якшим голосом. — Може, ви знаєте й інше? Може, ви знаєте й, сказати б, вірогідний кошторис цієї… гм… операції? Чи ви, шановний професоре, зважаєте, що ті божевільні мільйони, які ми вклали в цю справу, вже заграні, як порушення правил у дворовому футболі? Га?
Коміренко мовчав. «Чому він мовчить? — думав Губченко. — Чому не пояснить, що черви — небезпечні? Небезпечні для цивілізації, для людей? Чи він цього й сам не розуміє? Звісно, не розуміє. І я б не розумів. І я не розумію, що МГ небезпечна для людей. Знищити її? Знищити.
Але навіть коли він про це думав, то все одно відчував, що рука в нього на своє дітище не підніметься. До того ж він нікому не був зобов’язаний. Ніхто не вкладав «божевільних мільйонів» у його винахід. Коміренкові було значно важче. Хай там як, а я йому не суддя, подумав Губченко. Подумав — і сам собі не повірив.
І тут у погляді Коміренка щось змінилося. Щось невловиме, але таке знайоме Губченку. На мить йому здалося, що професор вирішив лишатися слухняним хлопчиком, що він роздвоївся, вдягнув машкару, щоб заспокоїти начальника, а сам задумав…
Найгірше те, що начальник, схоже, також це помітив.
— Добре, ідіть працюйте, — сказав він так само привітно.
Коміренко посидів іще з півхвилини, а потім підвівся й вийшов із кабінету. Тільки вже без Губченка. Той лишився й почув те, чого професор почути не міг.
Начальник натиснув кнопку на селекторі й тихо сказав:
— Наш професор потребує твоєї допомоги… Ні, не тут. Не зараз. Але сьогодні. - І відпустив кнопку.
Так Губченко відкрив нове застосування МГ. Шпигунське.



Акваріум з піраньями


Роздумувати було ніколи. Губченко кинувся до телефона, але вчасно схаменувся й поклав слухавку. Ні, він не передумав телефонувати. Але телефонувати зі свого службового — це все одно, що виступити на телебаченні. Його зразу ж знайдуть, і тоді все пропало. А от мобільний телефон він придбав зовсім недавно, номер вибирав собі сам, тож його майже ніхто не знає. Втім, негайно дзвонити безглуздо. Адже Коміренко ще не вийшов від начальника. Треба виждати десять хвилин. За цей час Губченко остаточно вирішив не телефонувати.
Коли десять хвилин спливло, він набрав номер Коміренка. Довгі гудки. Нарешті — після восьмого сигналу — той узяв слухавку.
— Не називай мене на ім’я, — роздільно сказав у телефон. — Одразу після нашої розмови видали зі свого телефону мій номер. Тебе сьогодні планують убити. Спробуй утекти з роботи без хвоста. Останнього разу ми з тобою пили пиво. Навпроти навскоси є кав’ярня. О восьмій вечора там.
І відімкнувся.
Лишалося сподіватися, що Коміренко виявиться достатньо вправним злочинцем і втече від переслідування. Господи! Як же це безглуздо. Він же як дитина. Від кого там він утече! Що йому це попередження!
А що робити? Звісно, розумніше було б сховатися й удати, що нічого не зрозумів, що нічого не знаєш. А перед ким удати? Перед собою?
Можна заспокоїти себе: мовляв, Коміренко сам заварив кашу, тож хай тепер її й хлебче. Але ж усе одно себе не заспокоїш. У Губченка на совісті було вже так багато гріхів, що брати на душу ще один — це занадто. Такого тягаря вона може не втримати.
Гаразд, що тепер робити? До зустрічі з Коміренком іще купа часу. Головне, щоб він зміг утекти. Губченко завмер. Він раптом зрозумів, що нічого про Коміренка не знає. Він просто не уявляє, на що ця людина здатна, на що не здатна. Уже той факт, що цей давній занудний приятель зміг зробити таке відкриття, мусив би щось дати для розуміння людини. Не дав. Як він зараз поведеться? Уявити неможливо. А як би повівся Губченко, отримавши повідомлення про те, що його планують убити? Ет, яке це має значення! То він, а то Коміренко.
І Губченко повернувся до МГ. Цього разу поставив усього п’ять хвилин — менше вже МГ не дозволяла.
Як і слід було очікувати, Коміренко сидів, утупившись у стіну поглядом. Губченко вирішив у його тіло не входити, поспостерігати збоку. І правильно зробив, бо приятель його зразу ж здивував. По-перше, він сидів непорушно й дивився у стіну — це так. Цілком нормальна поза за таких обставин. Але в погляді його не було розпачу. Не було страху. Була злість. Була лють. І це не могло не викликати поваги. Виявляється, все, що Губченко знав про Коміренка, це було знання про «слухняного хлопчика», якусь часточку, яку той хотів показувати іншим. А справжній свій характер, справжні уподобання ховав від стороннього ока. Як равлик: тільки ріжки, щоб лякати, а зсередині панцира м’яке й беззахисне тільце.
Аж ось на обличчі професора з’явилося нове почуття, знайоме, але невловне. Що це? — думав Губченко. — Що він зараз зробить?
Коміренко підніс руку з мобільним телефоном і почав набирати номер. Губченко ледь устиг пересунутися в його тіло, щоб побачити, кому професор збирається телефонувати. Однак той не телефонував. З відчуттям садистського задоволення він вносив у мобільний прізвище людини, яка щойно йому зателефонувала: «ГУБЧЕНКО».
То он воно що! То, виявляється, не на своїх працедавців і потенційних убивць Коміренко був лихий! Ні! Він злостився на Губченка. І зрозуміти, за що, було неважко. Адже саме Губченко призвів його до цієї халепи. Через його відмову співпрацювати керівництво й незадоволене професором. А що ніхто інший, як той-таки Губченко попередив його про небезпеку, то пусте. Сам винен, а тепер намагається виправити непоправне.
Голова йшла обертом. Отакої! Оце так «слухняний хлопчик»! Вирішив посмертно помститися. «Так тобі, Губченку, й треба, — подумав він. — Це тобі за милосердя, що пролізло у твою грішну душу крізь невідь-які шпарини». Але попри це відкриття він і далі спостерігав за Коміренком, немов за героєм трилера. Тільки у трилері все не насправді, а тут… Тут, щоправда, все теж може бути не насправді. Це лиш імовірність, але ймовірність найбільша, яка межує зі щирою правдою. Він не підглядає, а лиш аналізує найвірогідніший варіант розвитку подій. Та й то — залежно від Коміренкового скану. Але без нього не обійтися. Адже навіть адреси цієї лабораторії він не знає. Тож цей скан, як вірний пес, приводить його куди треба без особливих знань з географії.
Професор нарешті щось вирішив. Він рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він крокував довгим добре освітленим коридором, у якому через кожні тридцять кроків стояли, притулившись до стіни, байдужі, але дебелі парубки в цивільному. Вони не дивилися на Коміренка, однак це не означало, що не бачили його. Професор так само байдуже проходив повз них і, здавалося, зовсім їх не помічав.
Губченко пригадав, що не сказав йому про «не тут». Тож можна було очікувати хоч якоїсь знервованості. Однак її не було. Коміренко був зовні спокійний і внутрішньо зосереджений. Отже, зрозумів, що тут його не чіпатимуть. А може, він узагалі не повірив Губченковому попередженню? Та ні, не міг не повірити. Все свідчило про те, що повірив. Причому — одразу. Але у цього слухняного хлопчика ввімкнулись якісь захисні механізми. Як кажуть спортсмени, відкрилося друге дихання.
У приймальні, до якої вони зайшли, замість вікна проти дверей був величезний, але тоненький акваріум з підсвіткою. Від вигляду риб, які там плавали, Губченко здригнувся. Вони були завеликі як для акваріумних риб і страшенно зубасті. Він їх раніше ніколи не бачив, але безпомилково впізнав, бо чимало про них чув, читав, якісь жахливі версії бачив по телевізору. Під акваріумом сиділо чарівне створіння з довгими, як опахала, віями й застережливо нафарбованими великими губами. «Світлофор», — мимоволі охрестив її Губченко.
Біля дверей до кабінету начальника (тут сплутати було неможливо) сидів професійно байдужий парубок у трохи завеликому чорному костюмі й білій сорочці. На його довгих ногах були потворні начищені черевики з тупими носами.
— Слухаю вас, — звернулося створіння до Коміренка.
Той мовчки запитально кивнув на двері.
— Василь Васильович зайнятий.
— Я почекаю, — твердо сказав відвідувач.
— Будь ласка, — махнула віями секретарка, — але це, боюся, безглуздо. Василь Васильович дуже зайнятий.
Незважаючи на драматизм ситуації, Губченко піддався звичайній людській цікавості. Він перемістився за стіну й потрапив у вже знайомий досить аскетичний кабінет — ніяких тобі акваріумів. За столом сидів той самий ніякий Василь Васильович і гамселив по клавіатурі комп’ютера. З динаміка линули постріли, вибухи й передсмертні хрипи. Губченко зазирнув на монітор, але в цей час, мабуть, начальник саме здолав черговий рівень, тож клацнув на паузу й опустив очі на великий монітор, якого невидимий гість раніше не помітив, — цей монітор був схований від поглядів відвідувачів за тумбою стола.
На екрані була дуже чітка картинка приймальні з Коміренком у центрі. Якусь хвилину начальник пильно вдивлявся в обличчя професора, потім зітхнув і натиснув на кнопку селектора.
Почулося енергійне «слухаю вас!»
— Альбінонько, — неголосно промовив Василь Васильович, дивлячись у те місце на стіні, за яким саме сиділа секретарка. — Там у вас сидить наш професор…
— Так, — безбарвним голосом відповіла Альбінонька, навіть не повівши очима в бік Коміренка.
— То хай посидить хвилин двадцять, а потім скажіть йому, що я не зможу його прийняти, хай іде працювати. Гаразд?
— Звичайно.
Потім Василь Васильович натиснув іншу кнопку на селекторі й, дочекавшись відповіді, сказав:
— Евакуація на базу в Межиріччі. Другий рівень готовності.
— Тобто починати вантажити? — почулося з динаміка.
— Тобто почитати інструкцію, що таке другий рівень готовності, — жорстко відповів Василь Васильович і відімкнув селектор.
Губченко здивувався, до чого тут Вавилон, але зупинятися на цій думці не став. Він вийшов у приймальню. Цієї миті секретарка-світлофор, удавши, ніби в неї засвітився сигнал на селекторі, зняла трубку й промовила:
— Слухаю.
Вона хвильку «послухала», потім «відповіла»:
— Гаразд, Василю Васильовичу. А коли ви будете?.. Дякую.
Альбінонька з винуватою посмішкою глянула на Коміренка й розвела руками. Мовляв, я людина маленька, від мене тут не багато залежить.
— А коли він буде? — без надії спитав професор.
— Сам не знає. Зайдіть завтра. А краще зателефонуйте, я вам скажу все, що знатиму. — Очі її світилися щирістю, відданістю й непідробною симпатією.



Синьо-чорне місиво

Повернувшись до своєї лабораторії, Коміренко перше що зробив — це зі мстивим виразом на обличчі знищив у своєму телефоні останній вхідний дзвінок від Губченка. І той зрозумів, навіщо професор щойно ходив до начальника: розповісти про цей загадковий дзвінок. Здати Губченка й таким чином, можливо, випросити собі прощення. Загадкова душа людська!
Отже, Коміренко зразу повірив, що його збираються вбити. Але не повірив у щирість намірів Губченка. Мабуть, мав на те право. Справді, звідки Губченко міг знати? Очевидно, професор припустив, що це провокація, що його в такий спосіб перевіряють. Утім, ця версія так само гіпотетична. Нічого певного про мотиви Коміренка він сказати не міг. Судив тільки зі вчинків, а будь-який вчинок допускає безмежну кількість потрактувань.
Та й то все пусте. Що тими версіями перейматися! Як у кожному детективі а відчуття, що навколо розгортається саме детектив, не полишало Губченка), найголовніше інше: що буде далі? Хоч які були б спонуки професорових учинків, яким буде його наступний крок?

А той повернувся до своєї кімнати й кілька хвилин непорушно сидів, дивлячись у дзеркало. Губченкові на мить здалося, що варто туди переміститись — у дзеркало, щоб побачити професорову душу. Мабуть, недаремно люди наділяли свічадо [9] такими містичними властивостями. Що довше Коміренко сидів, вдивляючись у своє відображення, то більше його потаємний споглядач вірив у магічну силу дзеркала. От зараз біолог простягне руку, свічадом підуть кола, рука зануриться туди, а за нею — і весь професор. І тільки зображення, тільки портрет Доріана Ґрея залишиться на склі, а самого чоловіка тут уже не буде.
А що ж там — у задзеркаллі? Що з ним там станеться? Чи справді він потрапить у руки пекельних сил?
А тут він тоді в чиїх руках?
Це мовчазне й непорушне сидіння могло тривати дуже довго, й Губченкові слід було «прокрутити плівку» — прискорити віртуальний час — принаймні до тієї миті, коли професор почне щось робити. Але він не міг відвести очей від обличчя свого приятеля. Саме тепер він почав краще розуміти Коміренка. Принаймні Губченку стало ясно, що раніше він просто не знав цієї людини. Власне, він ніколи не бачив її мовчазною. Коміренко завжди говорив. І говорив так нецікаво, що дивитися тоді на нього було, як на голого й брудного, — непристойно. Мабуть, це стосувалося не лише Губченка. Мабуть, так само не знали професора і його працедавці, й дружина, й найближчі друзі.
А чи були вони?
Нічого я про нього не знаю, думав Губченко. Нічого. Це зовсім незнайома мені людина. Я завжди знав тільки «хорошого хлопчика» — ту частину, яку він сам волів показувати людям. Так, вона була неприємна. Але йому, скажімо, Коміренка завжди було шкода. Може, це не випадково? Може, той навмисне створив собі такий захисний панцир? Хай бачать лиш те, що заслуговує на жалість. Може й так. Бо коли людину жалієш, не помічаєш, що вона здатна бути зрадливою й жорстокою, підступною і невблаганною…
Аж ось професор підвівся й відвів погляд від дзеркала. Ніщо в його очах не змінилося. Він підвівся не рвучко й не так, ніби вирішив щось важливе. Але це знову був зовсім інший чоловік. Точніше, Коміренко ніби повернувся до себе. Він, як і раніше, мав жалюгідний вигляд зацькованої нещасної людини, яку можна зневажати, можна жаліти, але нікому не спаде на думку, що ця людина має силу, що її варто стерегтися, що вона в кишені не дулі крутить, а стискає зброю.
Нещасний упосліджений інтелігент вийшов зі свого кабінету й пішов довжелезним одноманітним коридором, звертаючи в якісь бічні однакові коридори, і Губченко збився з ліку поворотів. Сам би він тут заблукав на сотому кроці. Байдужі й нічим не прикметні охоронці біля деяких дверей не звертали на професора уваги. Він був таким же неважливим атрибутом інтер’єру, як павук у кутку під стелею. Втім, павуків тут не було. Ні мух, ні тарганів, ні маленьких всюдисущих мурашок. Навіть на підвіконнях не було жодної порошинки: стерильний світ, як у скані Тихолоза.
Кілька разів, поки вони йшли коридором, Губченко визирав у вікно, намагаючись зорієнтуватися, де вони, в якому районі міста. І не міг. За вікнами завжди було подвір’я, а навпроти — однакові акуратні, але безликі корпуси. Зрештою, вийти через стіни на вулицю й упізнати район — не проблема. Але Губченко не робив цього, мов заворожений, супроводжуючи професора в цій чаклунській ході лабіринтом.
За мить вони вже їхали в ліфті. І з’ясувалося, що визначити, куди саме — вгору чи вниз, — неможливо. Бо коли людина їде в ліфті, напрямок може підказати сила тяжіння. А коли в ліфті їде безтілесний споглядач на кшталт Губченка, підказати йому не може ніхто. До того ж Коміренко, зайшовши в ліфт, не натиснув, як це звично, кнопку поверху, а вставив у щілину свою картку й набрав довгий код — не коротше міжміського телефонного номера.
І тільки коли ліфт зупинявся, Губченко помітив, як у професора злегка підігнулися коліна. Отже, приїхали в підвал. Глибокий підвал. Дуже глибокий. І тут уже не було довгих коридорів з євроремонтом. Тут були всього одні двері, біля яких стояло двоє таких самісіньких хлопаків нівроку, [10] як і в горішніх коридорах. Тільки в цих на шиях висіли десантні варіанти автоматів Калашникова. І вдягнені вони були не в цивільне, а в цілком військову форму з зеленими погонами прапорщиків.
Губченкові стало страшно. Як і кожна далека від політики людина з головою на плечах, він боявся служби безпеки. Він надто багато читав, щоб вірити в поширений міф: я ні в що не втручаюся, я вірний громадянин своєї держави, тож мені ніщо не загрожує. Злякався він іще й тому, що не зрозумів. Якщо це державна установа, тоді чому в ній платять такі зарплати, яку йому пропонував Коміренко? Якщо це не державна установа, тоді чому її охороняють прапорщики з зеленими погонами й табельною зброєю? І до чого тут цей швицик Василь Васильович, який розмовляв з Коміренком, як із черв’яком? Чому він наказав комусь невидимому прибрати Коміренка, якщо це державна установа? І останнє: чому він наказав зробити це «не тут»? От уже тут ніхто ніколи не знайде ні тіла, ні кінців. Будь-яке розслідування помре, не розпочавшись. Ніякий Еркюль Пуаро, ніякий Коломбо не пробереться цими лабіринтами.
А за дверима він побачив те, що й сподівався: величезне приміщення, де було багато різноманітної апаратури, комп’ютерів, а посередині — великий скляний контейнер, у якому ворушилося бридке синьо-чорне місиво.



От і побачив


Коли першу огиду він подолав, тоді помітив і те, що, здається, хвилювало Коміренка. Власне, те, що він називав «дещо вийшло з-під контролю». Черви не просто ворушилися. Вони розгойдувалися — з боку в бік з організованістю, неймовірною для нижчих організмів! І якби це були не черви, а, скажімо, мавпи, Губченко був би переконаний, що це вони намагаються розхитати свою домівку, повалити її.
Подумати таке про черву — це все одно, що уявити собак, які виходять на демонстрацію, захищаючи свої права на безконтрольне розмноження у великому місті. І все ж ніякого іншого пояснення на думку не спадало. То більше, що кожного разу, коли червива маса досягала найвищої точки амплітуди коливань, із неї виривалася потужна іскра, яка била у скляну стіну контейнера.
Професор стояв перед контейнером і мовчки дивився на плід своїх зусиль. Мабуть, так би й Губченко за певних умов міг стояти перед МГ й дивитися, дивитися на неї… Та й коливання черви його хвилювало, майже заколисувало. Якщо вона так і буде день і ніч коливатися, з’явиться резонанс. Ніяка механіка цієї вібрації — хай навіть не дуже швидкої — не витримає. Рано чи пізно контейнер упаде й розіб’ється. І тоді…
Що буде тоді, Губченко вже знав — і то краще, ніж будь-хто, значно краще, ніж навіть сам творець цього біологічного дива — професор Коміренко. І знову в невидимого споглядача не виникло й спокуси «промотати плівку», поки господар лабораторії стоїть і нічого не робить. Колись в одній газеті був надрукований портрет одного академіка й невеликий текст. Фотокореспондент розповідав, що зйомка кількох варіантів портрета зайняла певний час, тож, закінчивши, він подякував академікові й попросив вибачення, що змусив його певний час сидіти непорушно.
— Нічого, — відповів академік, — я не гаяв часу. Я працював. Думав.
Це був той самий випадок. Ніяких сумнівів не могло бути: професор думає. Але цього разу обличчя його нічого не виказувало. І Губченко швидко зрозумів, чому. За всім, що відбувається в лабораторії, без сумніву, спостерігають. У кожному кутку приміщення під стелею світилися червоні оченята телекамер. Згадуючи те, що він побачив у приймальні та кабінеті начальника, Губченко був у цьому переконаний. А що вже казати про Коміренка! Той напевне знав, що за ним стежать.
І далі він стояв непорушно, без жодного промовистого жесту, жодного натяку на те, що він планує щось робити. Втім, він міг і не знати, що робити, однак Губченко чомусь відчував, які будуть наступні кроки. Зараз професор щось вирішить і тоді почне чітко, розрахованими рухами, це виконувати.
Так і сталося. Коміренко взяв стілець і пішов з ним до дверей. Висота спинки відповідала висоті ручки. Він підпер ручку, і тепер ніхто вже не міг зайти до кімнати. Потім професор від’єднав мережний кабель від одного з комп’ютерів, і тепер ніхто не міг через мережу зупинити те, що він планував зробити. Далі пішли якісь програми, він набирав на клавіатурі якісь команди, паролі, й нарешті хтось — мабуть, ті ж таки охоронці почали смикати ручку.
Губченко знав, що в Коміренка є ще кілька хвилин. Ось охоронці з’єднуються через комунікатор з начальником, доповідають, що двері підперті зсередини. Ось начальство п’ять секунд думає, ось віддає наказ…
Але професор свій наказ уже віддав. Через одну з труб, які згори входили до контейнера, полізли клуби зеленуватого газу. Відчувши його, черва різко зсунулася всією масою на край контейнера, але марно: верхній її шар почав просто зсипатися вниз. Очевидно, газ був справді ефективний. Коміренко зі сльозами на очах спостерігав, що діється у великому скляному слоїку.
І тут за дверима пролунала автоматна черга. У дверях навколо замка утворилося кілька отворів. Але стілець і далі стримував прапорщиків. Ось уже вони почали стріляти удвох. Одна куля влучила в голову професору. Той, мабуть, не встиг навіть зрозуміти цього — повалився на кам’яну підлогу, на якій кулі вибивали глибокі подряпини.
І нарешті дві чи три кулі, зрикошетивши, влучили у скло. Прапорщики висадили двері й забігли до приміщення тієї самої миті, коли скляна споруда обсипалася дрібними скельцями. Прапорщики стояли й безпорадно дивилися, як черва розповзається на всі боки, шукаючи шпаринки у підлозі.
— Вони розповзаються!!! — закричав один із них у комунікатор. — Що робити? Що робити?
Комунікатор у відповідь мовчав. Що робити, ніхто не знав, бо саме тепер розпочався кінець світу. А тут уже нічим не зарадиш.




6. Свій серед своїх


Невчасне пробудження


Лисий нікого не хотів будити, тому, взявши за нашийник Глину і довгий поводок, тихо вийшов з хати. Пес почав радіти непередбаченій прогулянці, але хазяїн цитьнув на нього, то Глина змовницьки замовк, без слів відповівши:
— Так, так! Я зрозумів тебе! У нас секретне завдання! Я таке люблю! Ти не думай, я більше не приведу тебе до вовчого лайна. Але якщо тобі туди треба, то приведу.
— Ні, — відповів Лисий. — Мені потрібен Івась. Івась, зрозумів?
— А чого ж тут не розуміти! — зрадів Глина й одразу ж образився. — А поводок навіщо? Що ж це за недовіра така бідному псові! Тільки що, одразу прив’язують! Тут би тільки й радості, так прив’язують!
Вони дуже тихо розмовляли, та все одно розбудили Лелю. Вона нічого не сказала, вийшовши з хати, тільки винувато потерлася сонною щокою об плече Лисого. Він подумав, що зовсім не пам’ятає запаху маминого волосся. Якби вдихнув його, то впізнав би одразу. А от — не пам’ятає. Він був зовсім не такий, як запах Лелиного волосся. І Лисий подумав, що вже ніколи не з’ясує, який із них йому рідніший.
— Йди спати, — ніжно сказав він, погладивши її по голові.
— Ні. Я проґавила, я й шукатиму.
Це було нерозумно, але хіба ж її переконаєш!
Якби Лисий не тримав його за нашийник, Глина точно б доскочив до Лелиного обличчя й лизнув його. А так уся радість лишилася всередині. Ще й гавкати не можна!
— Шукай, Глино, Івася! — тихо нагадав йому Лисий. — Де Івась?
Пес обнюхав землю навколо й побіг на вулицю, далі праворуч, до села. Леля і Лисий — за ним. Вони пробігли повз самотню Лису криницю й незабаром стало зрозуміло, що прямують до крайніх хат, у яких ніхто не живе. Тобто — за село. Але до кінця вулиці не добігли, завернули ліворуч. І знову — майже до самого краю села. І так кілька разів: скидалося на те, ніби Івась намагався вийти з села, але в останню мить щось чи хтось ставало (ставав) на заваді, тож він повертався й шукав іншого виходу.
Він не завернув у жоден двір, навіть не наближався до парканів, ішов (чи біг?) посередині вулиці. Щоразу, пробігаючи повз живі оселі, Лисий весь напружувався й чекав, що от зараз собака заверне до курника. Але цього не сталося.
Вулиці були темні, лиш місяць освітлював землю. Бігти за Глиною було важко. То Леля, то Лисий раз у раз послизалися на мокрій землі, вскакували в калюжі. Забрьохалися по самі очі. Цікаво, що Глина калюж не оминав — мабуть, Івась ішов саме так, не вибираючи дороги, не дивлячись під ноги.
Аж ось Глина завернув до центру села, але до криниці не добіг, повернув додому. Мокрі, змерзлі й брудні, вони підбігли до хати Лисого й зупинилися перед дверима.
— Тихо, Глино, тихо, — Лисий намагався не пустити собаку до дверей, щоб той не почав гавкати й не збудив Марічку.
Тільки вгамувавши й відв’язавши його, зайшли до хати, намагаючись якомога менше шуміти.
Коли очі звикли до темряви, Лисий побачив Івася, який солодко спав. Під ліжком стояли черевики. Бруд на них уже майже висох, але всередині вони були ще зовсім мокрі. Івась, схоже, повернувся вже давно. Можливо, зразу по тому, як Леля з Лисим вирушили на пошуки.
Сон його був тяжким і тривожним. Мабуть, щось страшне й невідв’язне снилося йому. Івась крутився, стогнав, скидався вві сні. Але не прокидався. Та й те: така прогулянка серед ночі не могла не виснажити дитячий організм, і той вимагав сну.
Івась не прокинувся навіть тоді, коли сестра поклала руку йому на чоло. Втім, і це не допомогло. Хлопчик і далі стиха стогнав і крутився. Тоді Леля сіла на ліжко, нахилилась і притулилася щокою до його лоба. Івась ніби заспокоївся, але за мить дівчинка різко відсахнулася від нього й сіла рівно.
— Що сталося? — злякано прошепотів Лисий.
— Він… Я… Не знаю… Щось страшне й чуже, — відповіла вона. — Я не можу з цим упоратися.
Леля беззвучно заплакала. Лисий сів поруч з нею, обняв її за плечі й притулив до себе. Вона сховала обличчя на його грудях, схлипувала, заливала сльозами сорочку, а він лиш дужче притискав її й згадував, як колись оці сльози врятували йому життя. І то неодноразово.
Уперше це сталося ще влітку, коли вони були в оселі старого Інженера, неподалік Руїни. Тоді з Лисим трапилася прикра несподіванка. Він літав у ступі аж до її цілковитого виснаження, а коли приземлявся, то майже впав і розбив щось таке під землею, в чому зберігався холод. Лисий тоді страшенно перемерз, ледь не загинув, його врятував незнайомий сивий чоловік. Від смерті врятував, а від страшної хвороби — ні. Як розповідав пізніше Інженер, від цієї хвороби вимерло людство — крім тих небагатьох людей, що жили в глухих селах і вбереглися від зарази.
Самого Інженера кілька століть тому зцілили сльози його доньки. А Лисого — Лелині сльози. Звісно, вона тоді й не здогадувалася. Просто притулилася до його грудей і плакала. Було з чого. Від самої згадки Лисому захотілося скреготіти зубами. Хоч він і був тоді хворий, та сором і досі душив за все, що він їй наговорив, що надумав зробити. А вона просто притислася до нього й розплакалася. І він одужав.
А вдруге все було ще страшніше. Восени вони потрапили в полон у чуже село. Власне, Лисий потрапив у полон, а Леля сама прийшла, щоб його врятувати. А потім усе так закрутилося, так ускладнилося… Зрештою один недалекий чоловік устромив Лисому списа в груди. І хлопець помер. І, ясна річ, Леля сиділа над ним, мертвим, і плакала. І знову її сльози… А ще ж раніше русалки сказали їй, що черві вона небезпечна тим, що в неї є жива вода. Яка жива вода, чудувалися вони з Лисим. А от і зрозуміли. Його повернула до життя саме жива вода.
Хоча, схоже, повернула не таким, яким він був до смерті. Лисий дуже переживав, щоб хтось не помітив цієї зміни. А сам відчував її весь час. Смерть не змогла забрати його життя, але забрала дитинство. Йому було всього чотирнадцять, а почувався він цілком дорослою людиною. Він знав, що так само ставляться до нього й інші односельці, але сподівався, що саме як раптову зміну цього ніхто не помітив.
Крім Лелі, звичайно. І крім Марічки, яка була тоді свідком усіх цих подій.
Стільки часу вже минуло — майже рік. А їм ніколи не випадає можливості побути наодинці. Вони майже не розмовляють.
Лисий опустив голову і поцілував Лелі волосся. Вона перестала плакати й підвела на нього очі. «Зараз я її поцілую», — подумав Лисий. Він бачив, хоч у хаті й темно, що вона це зрозуміла, що вона не проти.
Їхні губи вже майже торкнулися, коли прокинувся Івась.



Передсвітанкова прогулянка


— …Там немає! — голосно сказав він і сів на лаві.
Знічені, Леля і Лисий відсунулись одне від одного й дивилися в підлогу. Тому не зразу й зрозуміли, що Івась їх не бачить. Коли нарешті Леля наважилася підвести голову й поглянути на брата, той сидів, дивлячись в одну точку, але навіть тієї точки він, без сумніву, не бачив. Він до чогось прислухався, і дівчина ніяк інакше не могла це зрозуміти, як тільки що він дослухається до чогось у собі.
Легко, ніби перед тим і не спав, Івась зіскочив з лави. Він почав наосліп узуватися, натягнув кожух Лисого і його ж шапку й зробив упевнений крок до дверей.
— Івасю, ти куди? — стиха, щоб не збудити Марічку, спитала Леля.
Він не відповів і навіть не здригнувся, не зупинився. Просто не почув.
Лисий як був, без верхнього одягу, рушив за ним, та Леля зупинила. Вдягнися й наздоганяй. А сама швидко накинула свого кожуха, шапку й вибігла на вулицю.
У небі висів круглий повний місяць, по якому рухалися ледь помітні тіні. Тіні лежали й на землі. Мереживо гілля і брості ледь ворушилося, годі як обриси будинків були непорушні, немовби вічні. І лиш одна тінь рухалася дуже швидко.
Івась устиг відійти досить далеко, тож Лелі довелося рухатися швидше слідом, намагаючись і не бігти, щоб не сполохати його тупотом чи хлюпанням черевиків по калюжах, і не дуже відстати. Та ще ж треба було подбати, щоб Лисий, коли знайде що вдіти, не загубив їх. Аж ось вона почула ззаду кроки й озирнулася. Вона й не одразу впізнала його: то була зовсім незнайома постать. Радше жіноча, ніж хлоп’яча. А коли впізнала, стиха розсміялася. Лисий справді мав кумедний вигляд. Довга ковдра на плечах, на голові Лелина хустка. Що перше трапилося під руку, те й схопив. Знову озирнувшись на Івася, Леля його не побачила. Вона прискорила ходу й, завернувши разом з вулицею, помітила нарешті швидку тінь на дорозі.
Порівнявшись із нею, Лисий узяв її за лікоть і відвів під самісінькі паркани. Тепер вони йшли в затінку, і їхніх тіней ніхто б не зміг зауважити.
Куди він? Чого йому не спиться? Чи це він щось таке сильне бачить уві сні?
Леля ослизнулася й мимоволі схопилася за ковдру, що заміняла Лисому кожух. І все в неї всередині похололо. Під ковдрою був арбалет.
Вона зупинилася й подивилась Лисому в очі. Але тінь і є тінь. Леля нічого не побачила.
— Навіщо? — спитала вона самими губами.
— Не знаю, — так само ледь чутно відповів Лисий.
— Лисий, це мій брат!
— Ти що! Невже ти подумала?..
Леля не відповіла, бо справді подумала те, про що він спитав.
Івась зупинився на перехресті. Одна вулиця вела до лісу, друга — вглиб села. Леля з Лисим зупинилися за тридцять кроків від нього, в тіні паркану. Його було непогано видно: він стояв на відкритому місці, посріблений місячним світлом, незграбний у великому, не за розміром, кожушку, і його ніби хитало. Немовби вагався, куди йти, і ніяк не міг вирішити. Він узявся руками за голову й раптом розвернувся обличчям до Лелі та Лисого.
З такої відстані й у непевному місячному світлі вони не могли б точно сказати, чи помітив він дві постаті, що причаїлися під чужим парканом. Але швидше за все — ні. Бо Івась тільки ковзнув по них поглядом і перевів його далі, далі, мало не обернувся навколо себе.
Леля готова була битися об заклад, що Івась тільки тепер прокинувся. Втім, вона розуміла, що у Лисого могла бути інша думка. Звісно, вони бачили одне й те саме, і зір у нього був не гірший, може, навіть кращий, ніж у неї. Але вона була Івасевою сестрою, тож бачила не тільки й не стільки очима, скільки душею, серцем. А цей зір — Леля вже не раз у тому переконувалася — у неї був кращий.
Якби вона могла зараз притулитися головою до його голови, все стало б ясно. Але така спроба в неї вже була. І боляче було навіть згадувати, як її злякало те, що вона відчула. Нічого певного, тільки страшно.
Так і тримаючи себе руками за голову, Івась розвернувся й пішов до села. Схоже, кожен крок давався йому з болем, одного разу, видно, боляче було так, що він аж заточився. Але за мить знову рушив подалі від краю села. Леля пишалася братом, що він не піддається, опирається, перемагає чужий голос, який звучить у голові. Та водночас — соромно зізнатися — їй було й трохи прикро. Бо якби він зараз пішов туди, куди йти йому наказують, вони з Лисим могли б, крадучись назирці, вивідати щось важливе, щось, що допомогло б їм подолати ворогів, які вже залізли в душу не лише деяким односельцям, а й її рідному братові.
Івась знову зупинився. Леля відчула, що біль його стає нестерпним. І вона сама не витерпіла. Зірвалася з місця й побігла до нього.
— Стій! — прошипів услід Лисий.
Але вона не зупинилася. Вона знала, що він їй скаже: сама про це щойно подумала. Це було справедливо, саме так і треба було вчинити — так, як сказав би зараз Лисий. Але вона не могла далі спостерігати, як страждає її брат.
Він не здивувався, побачивши її поруч. Він зараз, схоже, взагалі не здатний був дивуватися. Леля обхопила його руками й притислася чолом до його чола. Івась завмер, а вона тяжко застогнала.
Дівчинка не знала, що то було. Але відчула те, про що вже здогадувалася. Розум Івася був ніби розколотий на дві частини, які люто змагалися одна з одною. Битва була така запекла, що Леля спочатку навіть не могла розрізнити, де хто. Власне, вона цього так і не розрізнила, однак згодом відчула рідне, Івасеве, і чуже, темне. Дівчинка намагалася проникнути в те чуже, зрозуміти його, побачити, де в нього слабкі місця, зрештою — чого воно хоче. Та це було практично неможливо. У неї нічого не виходило.
Краєчком свідомості вона розуміла, що поруч Лисий, тож можна не боятися стороннього нападу. Бо якби зараз хтось хотів їм з Івасем заподіяти щось лихе, то великих клопотів із цим не мав би. Вони були відсторонені від світу й тому беззахисні.
Втім, це лиш на мить відвернуло частку її уваги. Бо далі вона вже ні про що не думала. Її взагалі не було. Був тільки Івась, його внутрішня боротьба. Це був її брат, заради якого вона ладна на все. Заради нього вона колись гналася за зграєю вовкулаків просікою, на яку жодна жива душа не ступить протягом трьох діб. Заради нього змагалася з велетенським орлом над Орлиним лісом, заради нього взагалі було все її життя. Там, у глибинах його розуму, щось діялося. Хтось сторонній намагався змусити його робити щось лихе. І Леля знала, що ніколи не дозволить зробити з її Івасика знаряддя. Знаряддя будь-чого. Доброго чи поганого. Бо що добре для одних, те зле для інших. А людина — це людина. Вона живе на світі заради цього світу. І світ без людини — такий самий непотрібний, як людина без світу. Може, Леля й помилялася. Та її ніхто б не переконав у протилежному, бо вона знала: людина — це найкраще й найцінніше, що є в цьому світі. Тому будь-що може бути знаряддям для збереження людини. А людина бути знаряддям не може. Не повинна. Не має права. Тим більше не має права будь-хто чи будь-що робити собі з людини якийсь реманент.
Що казати, Леля про все це тоді не думала. І ні про що інше також. Вона все це просто знала. На цьому ґрунтувалась її впевненість у тому, що Івась — то найдорогоцінніше, що може бути. І якби вона вирішила, що Лисий узяв із собою арбалет, аби зупинити Івася, якщо той заміриться зробити щось негідне, то вона й Лисому перегризла б горлянку.
Всі сили її єства були спрямовані на те, щоб урятувати брата, щоб здолати темну силу, яка намагалася використати Івася проти села, проти інших людей.
Те інше було страшне й могутнє, вона це відчувала. Воно було чуже, нелюдське. І тому вороже їй самій.
А найгірше — вона не знала, що з цією силою робити. Леля краще вміла допомагати, ніж нищити. А хто ж, як не вона? Івась не боровся з цією силою. Він тільки намагався вивільнитись. А це можна було зробити один раз, двічі, та все одно ворог лишався в голові. Як його знищити чи бодай вигнати звідти — оце була проблема, якої Леля вирішити не могла, хоч скільки намагалася.
І що дужче намагалася, то гірше ставало Івасеві.



Як сміх по землі покотився


Як Опенько з Гострооким пішли позавчора з села на пошуки Миші, ніхто не бачив. Це було на світанку, навіть Помидора ще спала. Це настали такі сонні ранки. От і коли Борода з’явився біля хати Лисого, Василько сказав, що всі ще сплять, хоча Марічка вже поралася біля курника.
— Кудись уночі ходили всі втрьох, — дуже переконливим байдужим голосом пояснив хлопчик. — Повернулися тільки під ранок.
— Як прокинуться… — Борода замислився, розглядаючи двері. — Як прокинуться, погукай Вуханя з Петрусем. Хай щось із вашими дверима зроблять. Як ви тільки зиму перезимували? Скоро зовсім злетять із завіс.
Він розвернувся й пішов додому. Чекати, поки Лисий прокинеться, було безглуздо, його роботи ніхто за нього не виконає. Вже біля самої кузні зустрів Вуханя й сказав йому про двері. Той зразу ж забідкався, розхвилювався:
— То ж я й дивлюся, що воно той… Добре, що ти той… Бо могло б і той…
— Отож! — сказав Борода, щоб якось закінчити розмову, й пішов працювати. І так уже ранок згаяв.
А Вухань побіг до хати Лисого. Пробіг добру половину дороги, а тоді отямився: «Борода ж наказав Петруся з собою взяти». Розвернувся й помчав додому. Вже, мабуть, Дзвінка нагодувала малого. Тож можна й той… Бо без Петруся якось не той…
Однак з’ясувалося, що хлопець уже той… Тобто побіг до Лисого й Лелі.
— Чого? — спитав Вухань.
— А що я, питала? — здивувалася дружина. — А як і спитала б, чи він скаже? Зранку такий набурмосений, хоч не підходь. Хоч нагодувати встигла, то й добре.
Вухань знову поспішив до Лисого, Звісно, квапився він не через те, що робота аж така невідкладна. Будь-яку роботу Вухань робив добре. Але довго. «Це тому, казав Борода, що ти робити любиш більше, ніж зробити». Смішно сказав, Вухань і зараз захихотів, згадавши. Але це ж не так. Просто робити аби зробити — нецікаво. Так кожен може. А треба робити, щоб добре зробити, щоб не переробляти й не лагодити через тиждень. О. Отак і треба робити. І Петрусь, виходить, розумніший за Бороду. Бо він це розуміє, а Борода — ні.
Звісно, Вухань не словами все це думав. Бо якби думав словами, то вийшло б зовсім щось інше. Він узагалі намагався думати не словами. Бо коли думав словами, то важко було зрозуміти й самому. А нащо ж люди думають? Аби зрозуміти. А для чого ж іще?
На цій думці він підійшов до хати й одразу звернув увагу на двері, які справді давно слід було полагодити.
«Як же це я раніше не той… — подумав Вухань словами. Але зрозумів себе. — То воно як коли!»
Петрусь був уже там, розмовляв з Васильком перед хатою. Розмовляв, власне, Василько, а Петрусь слухав. Що саме казав, Вуханеві чутно не було, бо хлопчик говорив тихо, але якби хоч слово почув, то, мабуть, здогадався б, про що йдеться, — так виразно жестикулював оповідач. Утім, слова цього Вухань не почув, бо, помітивши його, Василько привітався й замовк. Ну й хай. У хлопчаків завжди свої секрети, не розпитувати ж, про що вони тут торохтіли. Та й не став би Вухань розмовляти з Васильком, бо той негайно знайшов би, до чого причепитися, щоб почати насміхатися зі старшого.
Вухань любив Василька, як і всіх дітей. І як усіх дорослих. Та все ж не любив, коли той дражниться. Тільки Вухань щось скаже, а малий ну пере- кручувати. А всі сміються. Ні, краще вже помовчати.
Так він мовчки й стояв, чекаючи, що діти першими почнуть балакати. Але Петрусь із Васильком мовчали, немовби чекаючи, поки Вухань піде. Це було дуже дивно. Він поглянув на Петруся, очі хлопчика байдуже ковзнули по його обличчю. Глянув на Василька, хлопчик відповів запитальним і зацікавленим поглядом. Вухань стримався й нічого не спитав. Він підійшов до хатніх дверей і почав роздивлятися їх.
Шкіряні завіси розтяглися, й двері вільно хиталися в одвірках. Зараз нічого робити він не міг, бо Леля й Лисий іще спали. Треба почекати.
— Це тебе Борода прислав? — спитав Петрусь.
Вухань кивнув і знову кинув оком на хлопчика.
— Треба почекати, — сказав Петрусь неголосно. — Як прокинуться, щось зробимо. Тільки мені не подобаються ці шкіряні завіси. В нас у селі були залізні.
— Так де ж ти його стільки… той… — забувши про обережність, пхикнув Вухань.
— Це Вухань хотів сказати, що в нас немає так багато заліза, — пояснив Василько так само впівголосу.
Зрозумівши, що знову зловився, Вухань спересердя вдарив кулаком по дверях.
— А це він натякнув Лелі, Лисому й Івасеві, що час прокидатися. Що день настав, пташки співають, кури квокчуть, а йому, Вуханеві, нічого робити, бо не можна стукати у двері.
— Ну, що ти… той!..
— Тобто, що ти, Васильку, верзеш, сказав наш старший друг. Я ж не для того грюкнув по дверях, щоб вони прокинулися. Навпаки, сказав наш старший друг, я грюкнув, щоб вони знали, що я, тобто він, наш старший друг, на сторожі, тож можна спати досхочу. А двері, мовляв, ми встигнемо полагодити. Все одно Петрусь іще не готовий лагодити двері. Бо Петрусь, сказав наш старший друг, не любить такої нудної роботи, як лагодити двері. Петрусь любить придумати щось таке, чого ще ніхто не придумав. Тож якщо я, тобто він, наш старший друг, зараз почне лагодити, допомоги від Петруся буде годі чекати. Тому потім усе одно доведеться все переробляти. От що сказав наш старший друг цими простими словами: «Ну, що ти… той!»
Вуханеві очі були широко розплющені, а вуха відсторбучені, немов у кажана. Він слухав, що плете Василько, й думав: «А все ж він правильно плете!» Ох і розумний той… Ні, цей… Вухань навіть забув образитися.
— Еге ж, — підтвердив він.
Тут уже Петрусь розреготався. Вухань подумав секунд із п’ять, чи не варто вже тепер образитись, але й сам не витримав і теж розсміявся. Сміх заразний, тож за півхвилини надсаджувався й Василько. Вони трималися за животи, дивились один на одного й сміялися ще дужче.
І тут відчинилися, зловісно рипнувши, двері, й на порозі виник Лисий. Вигляд у нього був такий, що сміх замерз, як плювок на морозі. Впав на землю й покотився.



Поламані двері


— Васильку, збігай до Опенька подивися, чи ще не повернувся.
— А тут же й Борода… той… — почав було Вухань, та Лисий його урвав:
— А ти, Петрусю, сходи до Бороди й попроси, щоб прийшов до мене.
— Двері треба полагодити, — сказав Петрусь.
— Двері потерплять, — твердо відповів Лисий. — Зараз зробіть, будь ласка, те, що терміново. Вуханю, вибач, що про таке прошу, але…
Хлопці стояли й зацікавлено чекали, про що Лисий проситиме їхнього старшого товариша.
— Ви ще тут? — здивовано спитав, озирнувшись на них, Лисий.
Вони неохоче рушили в різні боки.
— Ну, ти… той…
— Послухай, Вуханю, — знову урвав його Лисий. — Ти мене ні про що зараз не питай. Просто відведи Івася до себе додому й попроси Дзвінку, щоб нагодувала його. А потім хай він у вас поспить… Він, мабуть, казатиме, що спати не хоче, але… Він цілу ніч не спав… — Скидалося на те, ніби хлопець важко добирає слова. — Просто не випускай його. Хай поспить. Гаразд?
— Так як же я…
— Як хочеш. Хоч зв’яжи, розумієш?
Вухань невпевнено засміявся.
— Це дуже серйозно, Вуханю!
— Це ти його ніби як той… у куток…
Нарешті його слова сподобалися Лисому. Він за них ухопився, як за бадилину над трясовиною.
— І як ти здогадався! Зробиш?
— Та хіба ж я… той!.. — по самісінькі свої величезні вуха усміхнувся Вухань.
— Гаразд, Вуханю, йдіть. Івасю! — гукнув Лисий до хати, відчинивши двері.
Вийшов Івась, і Вуханеві вуха з’їхалися до самого носа.
Івась похитувався. Він був блідий, як сніг. Він тримався за голову, ніби вона могла раптово відпасти. Очі були пусті й затуманені.
— Що ж це з тобою… той?.. — Вухань кинувся до хлопчика й обхопив його за плечі. — Що ж це з ним?
Лисий стенув плечима:
— Не знаю… Не знаю, Вуханю. Ти мене зрозумів?
— Ні, ну ти… той… Хіба ж він… той!.. За що ж!..
— Будь ласка, Вуханю, зроби, як я попросив! — із притиском і чітко — кожне слово — промовив Лисий.
— Та ясно ж! Ясно ж! — І Вухань повів Івася до себе додому.
А Лисий стояв і з сумнівом дивився їм услід. Хоч би вони все правильно зробили, думав він.
Потім розвернувся й зайшов до хати, хряснувши дверима. Верхня завіса цього не витримала й двері, перекосившись, зависли, залишивши довгу трикутну щілину.
— Я тебе не відпущу, — сказала Леля.
Вона сиділа на лежанці, звісивши босі ноги, що не діставали долівки. Лежанка була висока. У хаті було значно темніше, тож Лисий почекав, доки звикнуть очі, й відповів.
— Ти сама знаєш, що іншого шляху немає. Ми не можемо кинути його самого. Або повинні цілому селу пояснити, що з ним сталося.
— Так наче ми самі знаємо, — слабким голосом озвалася Леля.
— Тим більше. Але якщо Опенько з Гострооким не знайдуть його, то… Воно й так уже майже безглуздо…
— Нічого не майже, — Лелині слова падали, мов камінці. — Безглуздо і є. Не міг Миша так довго прожити в лісі. Навіть Борода не зміг би. Це хіба ти, я… Опенько, ну, ще трійко мисливців. Але не Миша.
— Я знаю, Лелю. Але що це змінює?
— Те, що треба вибирати: мертвий Миша чи живий Івась.
Лисий замовк. Звісно, вона мала рацію. Він і сам про це думав. Але… Була ще одна правда, через яку він не міг переступити.
— Миша також жива людина, Лелю. Навіть якщо він уже загинув. Не можна кинути його без допомоги тільки через те, що він дурень.
— Він сам винен. — Мабуть, їй було зовсім зле. Бо казала вона не те, що насправді думала.
— А Івась не сам винен?
— Івась мій брат!!
— Ну то й що? Хто його змушував іти в те підземелля й наражатися на небезпеку? І нас наражати. Ціле село. І тепер ми щомиті можемо чекати такого, що важко й уявити. Чим він кращий за Мишу?
— Ти сам знаєш, чим він кращий! — Леля вже не стримувалася.
— Знаю, — Лисий досі намагався бути розважливим. — Знаю. А ти сама знаєш, що ми не можемо кинути в лісі дурного Мишу, бо малий Івась нічим за нього не розумніший. Тому ти повинна лишитися з Івасем і ні на крок не відпускати його від себе… Я знаю, що це нелегко. Він собі не хазяїн. І обдурить, і втече… Сама ти не впораєшся. Треба ще комусь розповісти.
Леля скинулася:
— Ні!
— Сама ти не впораєшся, — повторив Лисий. — Марічка ще є. В неї стане глузду допомогти тобі. А я мушу піти до лісу. Я не візьму Бороду. Ми підемо тільки удвох: Опенько і я…
— Ні!
— Так. Ми не пропадемо. Опенько обережніший за мене. Розберемося. А Борода тут потрібніший. Боронь лісе, щось станеться, без нього ти взагалі будеш безпорадна.
Знадвору долинули швидкі дитячі кроки, а за мить пролунав голос Василька:
— О, доброго ранку, дядьку Опеньку! Як це ми з вами розминулися? Я ж саме до вас бігав, — пролунав захеканий Васильків голос.
— Та, видно, розминулися, — відповів йому Опеньків голос, такий гучний, наче він теж був у хаті.
— А чого ви знадвору стоїте? Чого до хати не заходите?
Опенько відповів не зразу, він чогось зашпортався на якусь мить. А потім сказав:
— Та оце ж тільки підійшов, якби не почув, що ти біжиш, то вже й зайшов би.
Двері з рипом відчинилися, й на порозі виник старий мисливець.
— Доброго здоров’я у вашій хаті!



Не пускайте дітей до вбиральні


Лисий підхопився зі свого місця.
— Доброго ранку, дядьку Опеньку! Ну, що?
— Сідайте, будь ласка, — додала Леля.
— Нічого. Нічогісінько.
— Не знайшли?
— Та де ти його знайдеш! Розумну людину хоч зрозуміти можна: куди йде, чого, як. А цього…
— Сідайте, дядьку, — повторила Леля. — Ви вже снідали?
— Ну, як за сніданням балакати ліпше, то давай щось із’їмо. Ви, бачу, теж іще не починали? — Він кинув виразний погляд на Лелині босі ноги.
— Та, власне, проспали. То розкажіть же, що бачили.
— У лісі чого тільки не побачиш! Але все не те, по що ходили.
— Геть ніяких слідів?
— Він вийшов із села під дощем. А дощ був такий, що хоч би й коні віз протягли — все одно жодного сліда не лишилося б. Ми потикалися-потикалися та й вирішили пройти якийсь час на південний схід, а потім вернули на захід. Так на захід і йшли…
— І що?
— Ну й нічого. Зовсім нічого. Що розпитуєш? Якби знайшли його, тоді й балакати було б що. А так…
Леля поставила на стіл глиняні кружки, миску з картоплею, буряком та морквою, цибулю.
— Пригощайтеся, дядьку Опеньку!
— Це правильно, — стиха відповів старий мисливець. — Краще їсти, ніж говорити.
Лисий зрозумів, що дядько встиг чимало почути. Але скільки саме? Прямо спитати його? Ні, він не зізнається. А якщо почув зовсім мало, то схоче дізнатися більше…
— Давайте завтра підемо вдвох, — несподівано для себе самого запропонував Лисий.
— Ти знаєш, як я ставлюся до Миші, дарма що ми сусіди. — Опенько жував потроху, і це не заважало йому говорити. — А може, саме через те, бо про інших рідко знаєш таке, як про ближніх. Але… Я вже старий, щоб просто чекати, що мені накажуть: сьогодні йди, а завтра не йди. Я ніколи нікуди не піду, якщо не вважатиму за потрібне. Розумієш, Лисий?
— Розумію, дядьку Опеньку. Вибачте, що не пішов тоді з вами…
— Ти мене не зрозумів, Лисий. Я не красна дівка, мені вибачення не потрібні. Якщо не пішов — отже, не зміг. Отже, була причина… Я в цьому селі такий самий чоловік, як і ти, Лисий. То розкажи мені те, що сам знаєш.
— А знаєте, що в нас є! — втрутилася Леля. — Наталочка черемші назбирала біля яру.
— О! — без виразу мовив Опенько. — То що ти мені скажеш, Лисий?
Лисий дивився йому в очі й не знав, що робити. Не сказати нічого — це означає образити. До того ж це небезпечно, бо ображений Опенько роздзвонить усьому селу про те, що встиг почути. Сказати все — це означає тут таки, зараз образити Лелю. Івась може бути небезпечним. Але це не означає, що все село має тепер його цькувати.
І знову побутові обставини виручили Лисого. Двері рипнули, й до хати забігла Марічка.
— Лелю! Я вже все зробила! Льоху… — Вона побачила, що в хаті сторонні, й замовкла. Та не надовго. — Доброго ранку, дядьку. А я й не чула, коли ви прийшли. У нас просто сходини якісь сьогодні.
— Це чому ти так вирішила? — усміхнувся їй у відповідь Опенько.
— А он іще дядько Борода йде. Я люблю, коли в хаті багато гостей. А ще як я вже все зробила, то ще більше люблю.
— Це ж через що?
— А через те, що коли б я не все зробила, то мене б, щоб не слухала дорослих балачок, послали б зараз курей годувати чи льоху, чи город проривати… А так я вже все зробила. Маю повне право сидіти й слухати дорослі балачки.
— А ти любиш дорослі балачки?
— Ні. Не люблю. Але ж це краще, ніж полоти город, поки дорослі сидять і про щось балакають. Вони ж можуть сказати щось таке, що й мені цікаво, а мене — нема. Можна, звичайно, запам’ятати, що такого цікавого для мене було сказано, а потім мені переповісти. Тільки дорослі ніколи так не роблять. Вони забувають. От тільки Леля не забуває. Та й то не завжди. Вона ме…
Вкотре вже бемкнули об одвірки двері, й зайшов Борода, зігнувшись у три погибелі. Він привітався з усіма, ні до кого окремо не звернувшись, і без особливого запрошення сів за стіл.
— Будете снідати, Бородо? — спитала Леля.
— Цілий день снідатимеш — з убиральні не виберешся, — як завжди чемно відповів коваль. — Лисий, хотів тобі сказати, що Опенько з Гострооким повернулися ні з чим, а ти вже й так знаєш.
Борода рятував. Лисий кивнув, лиш на мить пізніше, ніж треба. Однак Опенько й це помітив.
— Знає, — осміхнувся він. — Тільки я нічого не знаю. Мені взагалі нічого не переказують. Я тільки виконувати повинен, вирішуватимуть інші.
— І це правильно. — Борода взяв картоплину з миски. — Бо ти навирішуєш. Навіршуєш. Моя хата скраю — нічого не знаю.
— А вона й справді скраю.
— О! — сказав коваль з повним ротом і взяв другу картоплину. — О!
— А ти не окай! — Мабуть, Опенько був єдиним чоловіком на все село, який не боявся Бороди (крім хлопців, звісно, але ж вони були друзями коваля). — Бо ви тут вирішили, що можете все знати й ні з ким не ділитись, а вам такого права ніхто не давав.
— Те, що я знаю, знаєш і ти, — кинув Борода. — Тільки я не вмію так стріляти, як ти, а ти б у кузні напудив повні штани. От і все.
— Не все. Бо якщо правду кажеш, то твої юні друзі тебе за дурника вважають, якому можна щось казати, а чогось не казати.
— Що ти мелеш, Опеньку! — Борода обурився не на жарт. — Ти вже як Помидора — аби ляскати.
І все ж глянув на Лисого. Отже, засумнівався.
Лисий розумів, що справді винен перед Бородою. Він для того й погукав Бороду, щоб усе розповісти йому про Івася. Але не встиг. І тепер виходило на те, що Опенько каже правду, а він, Лисий, — просто брехун. Почати виправдовуватися — ще гірше буде. Не виправдовуватися — остаточно загрузнути в брехні.
— Дядько Опенько каже правду, Бородо, — раптом втрутилася Леля. — Лесик для того й погукав вас, аби розповісти, що сталося… Ми боялися говорити будь-кому, але сьогодні вранці вирішили, що треба сказати людям. Вам от, дядькові Опеньку, Вуханеві…
— Ви що, одружитися надумали? — Борода явно сказав зовсім не те, що думав.
— Одружитися ми давно надумали, але ще не одружилися, — відповіла Леля, зиркнувши на Лисого. — У нас справді сталася дуже… Івасеві пороблено.
І вона почала розповідати.
Лисий почувався винним. Він дивився на Лелю й думав, що от зараз вона знову його врятувала. Все взяла на себе. Сама повідомила про біду, що сталася з її братом, сама сказала про те, що вони вирішили одружитися. Вона нічого не боїться. І має на те право. Бо знає, що за Івася буде битися, як вовчиця за своїх вовченят. І всі це знають — це чутно в її голосі, бо в ньому не лише зізнання, а й погроза, виклик. І кожному було зрозуміло: чоловіки не годні цей виклик прийняти.
Опенько сидів за столом, дуже повільно жував бурячину й дивився у стіл.
Борода ніби й не здивувався. Мовчки слухав, чекаючи, поки Леля закінчить.
Марічка тихенько застилала рядниною лежанку. Потім так само мовчки заходилася протирати вікна. Від того не було багато користі, бо діставала вона тільки до нижніх клітинок рами. Але в її очах, коли озиралася на тих, хто сидить за столом, також не було ніякого подиву.
А Глина спав, поклавши морду на передні лапи. Йому було добре. Якби до хати напхалося ще кілька людей — Наталка, Петрусь, Івась — йому було б іще затишніше.
Мовчанки ще зо дві хвилини по тому, як Леля замовкла, ніхто не порушував. Тільки Глина здивовано підвів голову й подивився на Лелю. Він любив, коли вона говорила, її голос був чи не найкращим, що є в цьому світі, тож ця тиша йому була не дуже до вподоби. Вона його дратувала й тривожила.
Звісно, вона тривожила не тільки його. Борода заціпенів і не міг сказати й слова. Він уже був навіть рота роззявив, але слова застрягли в горлі.
Лисий дивився на Лелю з болем і вдячністю. Він гладив себе по лисині правою рукою, ніби від цього там щось могло вирости.
Марічка вдавала, буцімто й раніше все це знала, тож їй ця розмова нецікава.
Опенько сумно кивав головою, ніби повторював: «Так я і знав. Так я і думав. Про це я й попереджав». Він же першим і порушив мовчанку:
— То що ж ви збираєтеся робити з ним?
— З ким? — щиро не зрозуміла Леля.
— Ну, з Івасем вашим, — тим же рівним голосом уточнив старий мисливець.
Миттю всі згадали осінь, підступну промову Опенька на сільських сходинах, коли старий вимагав, щоб дітей вигнали проти зими, аби вберегти село від можливого нападу вовкулаків. І зрозуміли, на що він натякає.
— Що ви хочете сказати? — хрипко спитала Леля.
— Слухай, дівчино, ми тут не в піжмурки граємося. Я тебе питаю, що ви збираєтеся робити, а ти замість відповіді питаєш, що я хочу сказати. Я хочу почути.
Мабуть, було б несправедливо вважати, що Глина заспокоївся, коли відновилася розмова. У тому, як розмовляв Опенько, пес відчував неясну загрозу Лелі. Тож він був насторожі. Проте коли знову запала мовчанка, він почав дратуватися.
— Гррр, — мовив він стиха.
— Отож! — Опенько його зовсім неправильно зрозумів.
Знадвору почувся незграбний тупіт, і Лисий миттю схопив арбалет. Але це був не ворог. Іще гірше: це прибіг Вухань.
Усі підхопилися на ноги.
— Що сталося? — майже крикнула Леля.
— Івась… той… — відсапуючись, відповів Вухань.
— Що той? — Лисий з Васильком вигукнули одночасно.
— Втік…
Вухань дуже довго пояснював, його перепитували, зрештою з’ясували приблизно таку картину: Івась полежав із півгодини, потім звівся й пішов до вбиральні. Першою кинулася Дзвінка.
— Ти б сходив подивився, — сказала вона Вуханеві.
Той пішов і нікого у вбиральні не знайшов. І ніде. Оце прибіг… той…



Останній крок


Як і минулої ночі, вони бігли селом. Лисий міцно тримав на повідку Глину. Добігли до подвір’я Вуханя, який дуже відстав, забігли в хату, злякавши ще більше й без того перелякану Дзвінку, звідти — до вбиральні, запахи якої завдали чимало клопоту собаці, та зрештою він знову взяв слід.
Івасева дорога й сьогодні була плутана, з несподіваними заворотами; Лисий уже був вирішив, що Глина збився зі шляху, загубив запах. І тільки його натхненний погляд і впевнений біг не давали хлопцеві зупинитися, повернутися до Вуханевої оселі й усе почати спочатку.
Ось вони добігли до того місця, де наздогнали Івася минулої ночі. І тут Лисий цілковито переконався в тому, що Глина заблукав. Він зупинився, натягнувши шворку, зупинив собаку. Той рвався мов навіжений. Тільки тепер хлопець зауважив, що на вулицях порожньо. Нікого й спитати, чи бачили Івася. Це було дивно, але особливо уваги не спинило. І поки він про це думав, Глина так шарпнув шворку, що мало не повалив його з ніг. Тут їх наздогнала Леля й підхопила хлопця за руку, щоб не впав. Далі бігли поруч.
Бігли вони зовсім в іншому, несподіваному напрямку: на північ, на край села, повз хату Пластуна, що блимала сліпими вікнами, потім крізь суцільні чагарі, що вже починали зеленіти, а далі до яруги, куди ніхто ніколи не ходив і з якої вилізти майже неможливо. І Глина мчав просто до урвища.
А Лисий раптом уловив мало не забуте відчуття — небезпеки. Глина теж її відчув. Над самим краєм він різко почав гальмувати, однак напівзопріле мокре листя, що вкривало тут землю, поїхало під його лапами, і якби не шворка, то загримів би він униз без будь-якої надії на виживання. Лисий упав, але мотузку втримав. Наспіла Леля й допомогла йому витягти Глину. Той скавулів і трусився, наче усвідомив небезпеку, яка йому загрожувала. Хоч насправді цього ще не усвідомлювали навіть Леля і Лисий.
Вони зазирнули вниз, до яруги. Там земля була ще зовсім чорна, а прямо під їхніми ногами зорана, ніби хтось безладно котився вниз. Диво, що він котився саме тут, де не було повалених дерев і чіпких кущів, але й це навряд чи врятувало б від численних синців і, можливо, навіть переломів.
А глибоко внизу, на дні яруги, на невеликому узвишші, в оточенні сухих торішніх пагонів комишу сидів на землі Івась. Хоч як далеко він сидів, а й звідси можна було помітити, який брудний і подертий його одяг, навіть на обличчі лишалася пляма невисохлої землі. Втім, можливо, що це лиш здавалося, бо там, унизу, було майже зовсім темно.
Відчуття небезпеки зсудомило Лисому живіт.
— Стій! — несамовито крикнув він Лелі, яка вже почала спускатися схилом.
Дякувати хоч Глині, котрий ухопив її за спідницю й щосили потяг назад.
Леля не втримала рівноваги й сіла на мокре листя. Вона сердито відмахнулася від пса, звелася на ноги й знову рушила до прірви.
— Стій, я тобі сказав! — вигукнув Лисий і схопив її за обидві руки нижче ліктів. — Туди не можна!
Але в ній уже прокинулася вовчиця, що захищає свій рід. Звідки й сили взялися. Вона повалила хлопця на спину гак спритно, як це було при їхній першій зустрічі рік тому.
— Ти мене все одно не втримаєш! Це Івась!
— Не пускайте її! — крикнув Лисий, дивлячись кудись за її плече.
Вона не купилася на цей маневр, скочила на ноги й… опинилася в руках у Бороди. А от із ним уже боротися — марні спроби. Леля хотіла вкусити його за руку, та Борода ніби передбачав таке. Він раптом за дві руки підняв її над землею, і тільки тоді вона зрозуміла безпорадність і неможливість далі вириватися.
— Він там загине! — благально промовила вона до Бороди, глибоко зазираючи йому в очі. — Ми мусимо його врятувати. Мусимо!
А от щодо жіночих благань коваль загартований не був. Він повільно опустив дівчину на землю й відпустив її руки. Вона миттю кинулася до яруги, але на шляху знову став Лисий.
— Лелю! Ти ж знаєш, є випадки, коли мені треба довіряти, — тихо, самими губами, сказав він. — Туди не можна. Спершу подумаємо, а потім уже щось робитимемо. Гаразд? — І він поклав руку їй на потилицю, пригорнув до себе. — Там небезпека, Лелю. Розумієш? Це пастка. Зараз розберемося, що до чого, а потім почнемо щось робити. Гаразд?
Її били дрібні дрижаки, вона притулилась на мить до Лисого, потім відсторонилась і вже зовсім іншим голосом сказала:
— Гаразд.
Весь цей час Лисий намагався не зводити очей з Івася. І хоч вони тут, нагорі, здійняли пташиний галас, хлопчик на дні яруги не ворушився. Він рівно сидів на землі й дивився перед собою. Ніби й не чув їх.
Надбіг Опенько, важко дихаючи. Останнім дістався краю яруги Василько з Марічкою на плечах. Їй стільки бігти самій іще важко. Це не Наталочка. І кожного доводилося зупиняти. Всі слухняно ставали над урвищем і злякано дивилися на Йвася. І тільки Опенько вирішив розібратися, не повіривши на слово:
— Так чого ми стоїмо? Ви його збираєтеся звідти витягати? Бо у мене й мотузка є.
— Мотузка — це добре, — сказав Лисий. — Тільки треба ще бути певними, що він її візьме.
— Треба просто по мотузці спуститися до нього й витягти його, — пояснив Опенько.
Борода мовчки простягнув руку й витяг шаблю з-за паска Лисого. Той без зброї не ходив ніколи. Коваль у три удари зрубав досить товсту берізку — з ногу завтовшки. Була небезпека, що, впавши на Івася, вона просто розплющить його. Але вийшло ще страшніше. Берізка впала за якихось два кроки попереду хлопчика. І провалилася. Спочатку крона м’яко втонула в торішніх очеретах, а потім потягла за собою стовбур. Землі там узагалі не було. Ані очерету.
Була яма, оманливо вкрита густою темрявою, як у тому другому яру, куди ходив Івась. Недаремно у Лисого з’явилося це відчуття небезпеки. Недаремно скімлив і припадав до землі Глина. Там справді була пастка. Але ж Івась туди дістався! Отже, є якийсь шлях?
— Івасю! — гукнула Леля. — Як ти туди потрапив?
Це був, певне, єдиний голос у світі, який міг пробити незбагненну чорну силу, що затягла голову хлопчика. І він прорвав захист. Івась стрепенувся, схопився за голову руками, але знайшов у собі сили. Підвівся. Поглянув угору, поглянув униз перед собою. Видно, йому стало зовсім зле, бо він зігнувсь у три погибелі, не випускаючи голови з рук.
— Тримайся, братику! — знову крикнула Леля. — Ми тебе врятуємо!
Він знову підвів очі на сестру й похитав головою. Схоже, він хотів щось крикнути, сказати, про щось попередити, але не зміг.
— Івасю! Івасю! — кричала Леля, щоб він не втрачав зв’язку з нею, щоб боровся.
Івась боровся. Він знову випростався, подивився на Лелю, Лисого, Бороду, Василька — на всіх, хто стояв на горі — й твердо похитав головою. І всі, не тільки Леля, зрозуміли, що це не заперечення, а застереження. Він навіть відірвав руку від голови й обвів нею навколо себе.
— Яма навколо тебе? — голосно спитала Леля.
Івась насилу спромігся кивнути.
— Як ти туди потрапив?
Він знову похитав головою, потім його скрючило так, що він сів навпочіпки, уткнувши голову в коліна. А ще за мить…
Хлопчик рвучко підвівся, ніби підняв себе за волосся. Ще раз подивився нагору, махнув рукою і зробив рішучий крок уперед.
Леля й Марічка удвох закричали так, що земля здригнулася. Зі старої ялини посипалися торішні шишки. Але цей крик уже нічим не міг зарадити. Хоч і розуміючи це, Лисий назбирав шишок і почав кидати їх у яр — одну за одною, ближче, далі, лівіше, правіше…
Так і лишилося незрозумілим, як Івась спромігся потрапити на той крихітний острівець посеред величезної ями.




7. Таємниця нічийого підвалу


Чи була комірчина?


До пізньої ночі, до закриття, Губченко просидів у кав’ярні навпроти того місця, де останнього разу вони сиділи з Коміренком. Він розумів, що сидіти тут безглуздо, але не міг себе змусити підвестися й піти додому.
Кілька наступних днів Губченко перебував у стані чорної безпорадності й безсилого розпачу. Він не ходив на роботу, не займався наукою, нічого не писав, не підходив до телефону. Вигляд лептопа вдома був йому огидний, і він сховав вірного друга в шухляду письмового стола. Мабуть, це був єдиний випадок, коли він у ці дні до того стола підійшов.
Він розумів, що треба щось робити, однак навіть найулюбленіше заняття — складання плану — уявлялося йому надмірним зусиллям, позбавленим будь-якого сенсу. Єдине, що робив, це щоранку виходив до кіоска й купував усі місцеві газети. Дуже швидко переглядав їх, шукаючи некролог Коміренка. Марно. Ніяких слідів, ніяких згадок.
Чи був той одружений? Чи мав дітей? Якісь туманні спогади твердили, нібито якась жінка колись була, Губченко бачив їх разом. Здається, у неї були неймовірно сині, та навіть кольору морської хвилі, очі, якими вона допитливо дивилася на нього, коли Коміренко їх знайомив. Ні імені, ані подальшої долі цієї жінки він не знав. Чи одружилися? Чи наступного дня після знайомства з Губченком розійшлися? Бог його знає. Ніяких координатів, крім номера мобільного телефону, він не мав. Можна було б спробувати розшукати домашній номер, передивившись старі записники. Але навіть на те щоб їх розшукати, в Губченка сил не було.
Щоправда, лишалася крихітка надії, мов макове зернятко між зубами. Вона особливо не муляла, та все ж не давала про себе забути. Адже Губченко не бачив справжньої смерті професора. Він спостерігав лише гіпотетичну картину, створену МГ. Незрозуміло, що саме давало йому таку впевненість, але за цей час він звик довіряти МГ, покладатися на її свідчення. Тож і у випадку з Коміренком не мав підстав сумніватись. І все ж крихітне макове зернятко карієсною цяточкою свердлувало свідомість. Може, це брехня? Може, живий? Все одно перевірити було неможливо.
Зателефонувати на мобільний? Щоб там негайно зафіксували його номер і зрозуміли, що йому щось відомо. Або невідомо, але він має якісь припущення.
«А як вони вирахують мій номер?» — питав себе Губченко.
«А це не твій клопіт, — відповідав він собі. — І можеш не сумніватися, — дуже слушно себе переконував, — вирахують».
Якось так воно виходить у житті людини, що можна розраховувати на своє оточення, на зарплату, ліві підробітки, напівсторонніх людей, і жити. І ніщо тобі не загрожуватиме, ніщо не заважатиме жити життям нормальної людини, члена суспільства і таке інше. А потім ти залишаєш уторовану стежку й знаходиш комірчину, і маєш чим її заповнити. І виявляється, що закони цього суспільства вже не для тебе. Що ти сам себе поставив поза ними, порушивши невинне й непомітне правило. Адже комірчина була не твоєю. Її, власне, й не було… Вона з’явилася тоді, коли знадобилася тобі…
Губченко відчував, що навіть на полі логічних міркувань його розум здатен усе перетасувати й звести послідовний хід думки на зручний для нього, носія цього мозку, шлях, виправдати всі його порушення й злочини… «Це інтелігентська вигадка, — думав Губченко, — що мозок є запорукою моральності. Він цій моральності вміє прислужуватися, мов звичайнісінький лакей звичайнісінькому панові».
Але ні ці, ні протилежні за знаком роздуми не виводили його з розпачливого неробства.



Прогулянка з користю і не без пригод


Час від часу заходила до кімнати дружина й казала, що телефонує той чи той. Одного разу це був співробітник, іншого — однокурсник, потім — кум, тоді сусід… Щоразу Губченко відповідав, що він спить або його немає вдома.
Минуло два тижні після загибелі Коміренка, коли зателефонував Величко. Він був людиною дуже своєрідною. Працював директором культурологічного телеканалу. Він був ледачим і незалежним чоловіком. Щоб позбутися ненависної роботи й не переробляти її, він усе робив вчасно та якісно. Щоб його не звинуватили в непрофесіоналізмі, він виробив у собі неспростовні риси професіонала. Щоб не сперечатися з керівництвом (тобто з грошодавцем, бо іншого начальства в нього не було), він навчився завжди мати рацію й не помилятися. Щоб почуватися незалежною людиною, він завжди читав книжки, бо знав, що тільки художня література може дати людині усвідомлення незалежності від керівництва, дружини, дітей, друзів — усього того, що зветься суспільством.
Губченко не часто зустрічався з Величком, але ці зустрічі дуже цінував. Тільки з цим відособленим від дійсності чоловіком він міг відчути свою незалежність. Тільки з ним міг говорити на властивому собі інтелектуальному рівні, хоч і усвідомлював, що цей рівень для Величка — розминка. З ким такий розумний чоловік задовольняв свої інтелектуальні потреби, Губченко не знав. Але підозрював, що ні з ким. Він був цілком самотнім, сказати б, унікальним мешканцем цього світу. Його самотність була для Губченка чимось на зразок прапора, символом самої можливості бути собою і бути — незалежним.
Коли зателефонував Величко, Губченко за інерцією сказав дружині, що він спить, але через п’ятнадцять хвилин сам передзвонив і запропонував зустрітися. Була п’ятниця. А в суботу Величко завжди ходив на Петрівку. Це був ритуал, без якого така пунктуальна і педантична людина жити просто не могла. Тож там домовилися й зустрітися.
Петрівку Губченко любив. Це було ідеальне місце для зустрічей і розмов. Там навколо були книжки — сотні й тисячі. Плаксиві жіночі романи, безумні фентезі, штучно надрочені детективи, шалено ускладнені філософські праці, повчальні томи для дітей і підлітків, божевільні біографії та романтичні романи й вишукані вірші, ілюстровані ілюзорні енциклопедії й багато іншого. А серед усього цього — класика, великі романи, написані сучасниками, сповнені химерних обіцянок твори молодих і нахабних сучасників… І маса народу. Ідеальне місце, щоб пройтись і просто поспілкуватися, не вдаючись у деталі й не називаючи імен. Просто про життя й літературу. Зрештою, це саме те, чого Губченкові саме зараз бракувало. Та й що може бути цікавішим?
Вони зустрілися біля входу на старий книжковий ринок, як завжди. Там усі зустрічаються, тож як завжди, вони постояли кілька хвилин за два метри один від одного, поки помітили, що вже обоє на місці. І розмову почали, як завжди. Власне, першим привітався Губченко, який трохи спізнився (Величко ніколи нікуди не спізнювався):
— Привіт, як життя?
— Що наше життя, — звично озвався Величко.
— Як дружина?
— Коли я йшов із дому, вона ще спала. Отже, добре.
Розмова не була нав’язливою. Обмінявшись двома-трьома фразами, вони підходили до чергової полиці, гортали книжки, віталися з продавцями. Потім ішли далі й по дорозі знову спілкувалися, починаючи з того місця, на якому закінчили попередній фрагмент. Траплялося, між репліками минало десять, а то й двадцять хвилин. Траплялося, Губченко вже й забував, про що вони говорили, а Величко не забував ніколи. Тож здебільшого плином обміну інформацією керував саме він.
Але цього разу Губченко вирішив сам означити тему:
— Що ти думаєш про кінець світу, Величку?
Той здивовано звів брови.
— А я повинен про це думати?
— Всі про це думають, хоч і не безперервно, ясна річ.
— Ну, якщо не безперервно, тоді не так страшно, — з полегшенням зітхнув Величко й підійшов до знайомого продавця. — Щось нове отримали?
Той почав показувати й заманювати. Величко гортав книжки, читав анотацію на останній сторінці й розкладав у стосики. Один стосик залишав на полиці, другий, оплативши, ховав до безрозмірного чорного портфеля.
— То що ти маєш на увазі? — спитав він, відійшовши від продавця.
— ?
— Ну, ти мене спитав про кінець усього світу чи тільки нашого?
— А яка різниця?
— Справді ніякої, - погодився Величко. — В цьому питанні я суб’єктивний ідеаліст. Яка різниця, чи є десь світ, якщо нас немає? Ну, то що думати про це? Колись він настане — все вмирає. Залізо помирає і перетворюється на іржу, ніч помирає і перетворюється на день… Власне, ти ж у нас представник точних і природничих наук — кому я розповідаю!
Губченко помовчав. Справді, він змусив Величка казати якісь тривіальні речі. Все це відомо кожному школяреві. Отже, виходить, його просто мучить страх?
— А страх?
— Ну, а що страх… Страх, — відповів Величко. — Всі бояться смерті. Навіщо додатково боятися смерті всіх? Смерть — вона і є смерть. Її страшно. Це нормально. Так само нормально, як і смерть. А що це в тебе за такі дивні запитання сьогодні? Краще розкажи, як там твоя дружина.
— Коли я виходив, вона вже не спала. Отже, добре, — відповів Губченко.
Цієї миті він звернув увагу на парубка, який щойно підійшов до них і над їхніми головами роздивлявся книжки.
— Запитуйте! — звернувся до нього продавець.
— Га?
— Я кажу, вам щось підказати?
— А-а, — зрозумів парубок. — Нє.
Губченко з Величком обмінялися усмішками. Це було їхнє улюблене запитання на Петрівці. Хоча не таке й дивне, але воно їх дратувало. Чимало продавців на базарі знали Величка, тому з цією дурницею до них не чіплялися. Як тепер стало зрозуміло, то тільки до них, бо запитання, схоже, було професійною ознакою петрівківських продавців.
Вони рушили далі.
— А донька?
— Коли я вчора заснув, її ще не було, — відповів Губченко.
— Отже, добре. — Величко закінчив за нього фразу.
— Перекур! — раптом під самим вухом крикнув молодик і кинувся чимшвидше замикати свій контейнер.
Його приклад підхопили ще кілька продавців.
— Облава, — спокійно пояснив Величко спантеличеному Губченкові. — Полюють на продавців неліцензійних дисків. Дулі вони когось уполюють.
— Зате галочку поставлять: захід проведено.
— Ага. Знаєш, колись у мене був друг Коля Гурченко. Майже як у тебе прізвище. Ми з ним писали детективні повісті з продовженням — для обласної комсомольської газети. Й одного разу я запропонував написати фантастичний роман про кінець світу, про який знають усі. Коля довго кусав вуса, а потім спитав: «А хто врятує?» — «Кого?» — не зрозумів я. — «Світ». — «Ні, — я намагався викласти сюжет, розповісти, хто як чекає смерті, реагує на перші симптоми й таке інше. — Ніякого порятунку. Просто кінець світу. Цей роман буде цікавий не фабулою, а характерами. І водночас це буде оптимістичний, так би мовити, твір». — «А, — здогадався Коля. — «Далека райдуга». Зрозумів. Ні. Не напишемо». «Чому?» — «Бо, по-перше, Стругацькі «Райдугу» вже написали, а по-друге, ніяка місцева газета цього не надрукує».
— Він мав рацію, — вставив Губченко.
— Так, можливо. Я про інше…
Вони знову зупинилися біля знайомого продавця. Поки Величко з ним спілкувався, Губченко роззирнувся, сподіваючись побачити, як відбувається облава. Нічого не діялось. Але біля сусідньої крамнички стояв той самий парубок, який щойно був поруч з ними біля попереднього продавця. Зрештою, нічого дивного, якщо вони йшли одним маршрутом. Може, Губченко й не звернув би на нього уваги тоді, за першої зустрічі. Але тепер, побачивши парубка вдруге, він зрозумів, чому запам’ятав це обличчя.
У принципі, на базарі чимало таких, що тільки ходять і витрішки купують. На те він і базар. Але завжди видно людину, яка нічого не збирається купувати. От і цей парубок. Він дивився на книжки, як дивляться на пташок у парку: ти диви, головою крутять! Намагаючись не бути настирливим, Губченко відвів погляд, а потім знову глянув, перевіряючи власну здогадку. Так і є. Читати цей хлопець, швидше за все, вмів. Але не настільки легко й органічно, щоб за власні гроші купувати собі книжку. На інших базарах такі люди — звичайна річ. Але на книжковому!
То що ж він тут робить? У Губченка спина вкрилася липким потом. Отут він цього парубка і впізнав. Не те щоб вони були знайомі чи десь зустрічалися, просто вираз обличчя у нього був такий самий, як у Миколи Миколайовича Биковця.



Прогулянка з користю і не без пригод 


Тут Губченко зловив себе на тому, що вже якийсь час не слухає Величка. Той встиг перевести тему розмови у філософське русло.
— Зрештою це не стільки етична, скільки онтологічна проблема. Так само, як і поява світу, так званий «перший поштовх». Якщо ми визнаємо, що цього стусана дала абсолютна вища сила, тоді й кінець світу мусить бути нею ж зумовлений. І з цього переконання апріорі виходять історії про Содом і Гоморру, про потоп і… А можна мені подивитись оту книжечку?
Опустивши очі, Губченко розглядав ноги людей, що стояли чи рухалися неподалік. Він чомусь був переконаний, що парубок, який не звик читати, мусить бути в кросівках. У дешевих кросівках без фірми або в турецькій підробці якогось Reebock’a чи Adidas’a. Іще з детективів він згадав, що потай роззиратися зручно, коли ти прикурюєш, затуляючись від поривів вітру.
Усе його нутро криком кричало, що треба схопити ноги в руки й кинутися світ за очі. На дачу, наприклад. Сховатися там… Еге ж. Якщо вони знають, де ми зустрічаємося з Величком, то запевне знають і про дачу, і про жінку, і про доньку, і про всіх родичів. Тільки про комірчину не знають… Чи знають? Це можливо. Це цілком можливо. Тільки ввімкнути МГ не вміють. І користуватися нею не вміють. І ніхто, крім нього, Губченка, не вміє. Тому їм потрібна не комірчина, а саме він. І нікуди від них не втечеш.
Треба вдавати, що ти не помічаєш цього хлопчика нівроку.
А далі? А потім? Скільки саме хвилин, годин, діб чи місяців треба його не помічати?
Він поглянув на Величка. Той зосереджено читав анотацію. Губченко дістав сигарети й почав лазити по кишенях «у пошуках сірників». Він знав, що так треба. Самому було незручно за цей театр. Невже ж спеціаліст, якого приставили стежити за ним, не зможе розгадати цього нехитрого фокуса?
Дурнів там не тримають.
Чи тримають? От читати ж він не звик!
Губченко підвів погляд на власника дешевих, хоч і новеньких, кросівок… І це був не він. Весь спектакль пішов намарне. Але відступати було пізно.
— Пробачте, немає вогнику? — звернувся він до погано вдягненого хлопця в окулярах.
На щастя, той виявився некурцем. Роззирнувшись, Губченко знайшов поглядом хлопчика нівроку.
— Не знайдеться прикурити? — якомога невинніше спитав він.
Той сполохано поляскав себе по кишенях, потім здивовано подивився на Губченка й винуватим голосом відповів:
— Я не курю.
Це також була корисна інформація, адже такий спортивний парубійко, незвиклий читати через надмір тренувань, просто не міг собі дозволити отруювати організм нікотином.
— Добре вам, — приязно сказав Губченко. — Слухайте, не допоможете нам? Ми тут із приятелем побилися об заклад… — Він навмання взяв з полиці книжку. — Це третій чи четвертий роман… е-е… Престона?
Над Петрівкою розлігся тріск. Хлопчик нівроку думав. Щоб виграти час, спитав:
— Га?
Губченко вибачився:
— Я думав, ви знаєте… Ви так професійно озираєте книжки й нічого не купуєте: зразу видно, що вам потрібне щось особливе. Може, я десь бачив те, що вам треба?
— Га? — повторив хлопчик нівроку.
— Я кажу, може, мені зустрічалася книжка, яку ви шукаєте. Хто автор?
— Тарас Бульба, — видав хлопчик нівроку.
— Валеро, ти знаєш такого автора? — дуже серйозно поцікавився Губченко.
Величко подивився на нього з нерозумінням і осудом.
— А! — зрадів Губченко. — Це назва «Тарас Бульба»! Я читав. А вам в оригіналі чи в українському перекладі?
— Ги! — розплився хлопчик нівроку. — У перекладі, звичайно.
— Тоді от що. — Губченко заходився пояснювати. — Там у сорок дев’ятому ряду є великий лоток — на два контейнери — української літератури. Я у них бачив. Якщо не там, то в попередньому — сорок восьмому є «Книгоноша». Ви її зразу побачите. Точно знайдете.
— Ага, — подякував хлопчик нівроку. Він так промовисто не знав, як бути далі, що Губченко навіть відчув до нього співчуття. — У п’ятдесят восьмому?
— Ага, у сорок дев’ятому, — підтвердив Губченко.
— Ага, — ще раз подякував парубок.
І пішов.
— Ти чого це з людини знущаєшся? — спитав його Величко.
— Та ні, нічого, — стурбовано відповів Губченко.
Його трохи збентежило, що хлопчик нівроку так легко його залишив. Може, справді він даремно знущався з людини? Чи хлопчик — не один? Та навіть якщо так, другий уже не буде наступати на п’яти й підслуховувати, про що вони з Величком балакають. Бо якщо цей фанат читання переповість їхню розмову, можна собі уявити, яким буде той переказ.
Була субота, людей центральним рядом ходило багато, і Губченко швидко спустив з ока шанувальника творчості Гоголя. Можна було б поозиратися й вирахувати іншого, якщо він є. Але в будь-якому випадку плани Губченка було порушено. Тепер уже діставати пульт і просити Величка записати його, Губченків, скан, та ще й не пояснюючи, що це й навіщо… І друг його вже ставиться до нього… хай не підозріло, але десь на межі. Справді, на сторонній розум його поведінка з незнайомою людиною була невмотивована, пихата й на пробачення не заслуговувала. Зараз би на все махнути рукою і втекти, вибачившись перед Величком, мовляв, невідкладні справи, на комп’ютерний ринок треба зганяти…
Однак він розумів, що треба розібратися тут. Якщо є другий, вирахувати його, щоб принаймні знати в обличчя.
— …Судний день. І написати щось геніальніше чи принаймні страшніше за історію Лотової дружини я б не зміг. Тут кара навіть не за спробу щось зробити, а за спробу мати свої почуття і свою волю. Такого не тільки вигадати — прийняти я не можу. І це, між іншим, одна з причин, чому я не можу прийняти існування отієї абсолютної вищої сили. В тому світі, який я бачу й розумію, для бога просто немає місця. Тож ми повертаємося до апокаліпсису в чистому вигляді. Без будь-якої вищої сили. І тоді вимальовується зовсім інша картина.
— Я б навіть сказав, вималювана… — вставив Губченко.
— Так! — зрадів Величко. — Вона вже сто разів… та яких сто — мільйон разів вималювана. І не в тому річ, чи надрукує хтось мільйон першу. А в тому… скільки у вас оця книжечка коштує?
Губченко нарешті здогадався взяти запальничку Величка й тепер байдужим поглядом фотографував людей навколо. Він цією грою навіть захопився, тож не зразу вловив, про що це його друг розповідає:
— … Хто її читатиме. В радянські часи, скажімо, цієї проблеми не існувало. Тоді головне було видати. Сьогодні — головне продати.
— Зрештою, і тоді, й зараз читач лишається десь поза сферою інтересів… — підключився Губченко.
— Так, — погодився Величко, — і письменників, і видавців. І тих і тих цікавить насамперед покупець. Хоча письменник і ближчий до читача, ніж видавець. Рідніший йому. От тому я тоді й відмовився писати з Гурченком цей роман.



Я тебе породив…


Як завжди, Величко розвинув тему сам, завівши туди, де йому найзручніше було давати їй раду, — в царину літератури. Губченко, який не тільки не зміг використати друга наосліп для запису свого скану, а й розмову дозволив завести не туди, де йому було значно цікавіше, все ж не відчував себе скривдженим. Його думки попливли в іншому руслі.
Попрощавшись із Величком, він подався до «Бочки» — великого гамірного кафе неподалік ринку, де можна було загубитися в натовпі відвідувачів і побути на самоті зі своїми думками. Щоправда, зараз, удень, хоч і суботній, людей було мало. Що ж, принаймні всіх видно, й ніхто зненацька його не заскочить. Він сів за темний столик у глибині зали, замовив собі вареники й каву й дістав щойно придбану газету, яка б у всіх навколо створила враження, що він зайнятий, тому краще його не турбувати. Він розгорнув газету й почав читати — так, як читають верстку. Не сприймаючи змісту, тільки вилущуючи помилки. А з тим думати можна про що завгодно.
Отже, література. Губченко завжди знав, що доленосні рішення літературних героїв завжди правильніші, моральніші, ніж ті, до яких приходять шляхом складних етичних компромісів реальні люди. Справжня людина живе в більш розгалуженому, поєднаному безліччю помітних і непомітних зв’язків і традицій світі. Їй вибрати єдино правильне рішення значно складніше, ніж літературному героєві. Той, мабуть, здогадуючись, що він усе ж несправжній, має можливість одним ударом розрубати гордіїв вузол і, скажімо, загинути, ціною свого життя врятувавши людство. Його шкода, але не дуже, бо ж заради великої мети він віддав, зрештою, несправжнє життя.
У пригодницькій, фантастичній, детективній літературі — ще краще. Там герой знаходить таке вирішення проблеми, яке й світ рятує, і зло карає, і не дає самому померти. У казках герой навіть може померти, щоб потім у чудесний спосіб відродитися — вже зовсім іншим, багатшим, досвідченішим, одруженим, просто кращим.
Перед Губченком стояла така проблема, якої — він відчував — неможливо вирішити так, як вирішують у літературі. Ну, наприклад, як би на його місці повівся якийсь там Чіпка чи Кайдаш? Бог його зна як. Йому ще треба було б довго пояснювати, як це людина може втрапити в таку халепу. І взагалі: що таке кінець світу не Богом задуманий, а людьми створений. Ні, класика тут не годиться… «Наш кореспондент передає з епіцентру подій…» Слід гадати, події відбуваються високо в небі, а кореспондент після тривалої біганини знайшов точку безпосередньо під подіями. Хоч і невідомо, що за події, але, як з’ясувалося, нинішні газети можуть-таки захопити читача — особливо якщо він читає їх як верстку.
Губченко перебрав подумки ще півтора-два десятки героїв різних книжок і дійшов висновку, що в них нічого такого, що зарадило б у цій ситуації, не навчишся. Найдоречніше, що спливло в пам’яті, це «Я тебе породив, мені тебе і вбивати». Що ж, професор так і спробував зробити. Тепер порятунку немає. Всі найгірші прогнози справджуються.
Знищити МГ? Це нескладно. І що? Далі скласти руки й чекати, поки все прийде до логічнішого завершення? Чи ще краще: накласти руки на себе, щоб ніхто не зміг катуваннями вирвати з нього зізнання, «формулу», як кажуть у кіно. Це, звичайно, було б чесно. Але неефективно. Бо разом із його життям пішла б у невідь уся інформація про те, що чекає на людство найближчим часом.
А це вже нечесно. І в газеті про це: «Приймати в цьому участь було б нечесно по відношенню до себе». Жах!
Чесно було б, мабуть, усім повідомити про те, що сталося. Про Коміренка, про черв’яків, про інституцію, яка в усьому винна. Знайти її адресу для Губченка — не проблема. Це було б чесно, але безглуздо. Тоді працедавці покійного професора миттю зрозуміють, звідки Губченко все це знає, і накласти на себе руки йому не дадуть. Вони такі могутні, що страшно подумати. Та й ніхто, крім них, Губченкові не повірить. Він не має жодного доказу на підтвердження цієї інформації. Тобто знову те саме: божевільний професор лякає людей. Людство.
Але виникає питання. Попри всю могутність черви подолати океани вона не може. Таким чином виходить, що кінець світу настане тільки в Євразії? А від чого? Від теплих дощів? Від якоїсь хвороби? Дощів спричинити ніяка черва не в змозі. А от пандемія…
Чума, холера, інфлюенца, пташиний грип… Людство пережило не одну епідемію. І не було в нього століття тому потужних оснащених лабораторій, діагностичного обладнання, записаного генетичного коду й уміння клонувати необхідні органи й організми. Звісно, все це сьогодні однаково не дає можливості подолати рак, СНІД, туберкульоз і багато інших смертельних хвороб. Але ж допомагає локалізувати їх. А в деяких випадках і вилікувати. Що ж таке страшне можуть запропонувати черви, щоб передова медицина світу не впоралася з цим захворюванням?
Губченко зловив себе на тому, що сам не вірить у те, що дуже добре знає.
Напевне знає. І все одно не вірить. То хто ж може йому повірити? Ніхто. Таким чином і цей чесний варіант виявляється дурним і безглуздим. Хоч виходь на вулицю й починай репетувати про кінець світу, хоч просися на телеканали й проголошуй на всю країну, хоч пиши доповідні уряду — результат буде однаковий. А саме — відсутність будь-якого результату. Якщо не вважати результатом дуже швидко сформований імідж божевільного блазня. Та й хто його пустить на телебачення? Хто читатиме його листи в уряді? Хто слухатиме його на вулиці? Хіба мало ходить божевільних, яких ніхто не слухає? Чи мало музикантів (і подекуди непоганих) грає в підземних переходах? Хто їх слухає? А то все ж таки музика, а не хворі пророцтва новоявленого юродивого.
«Чому він може навчити?» Справді, чому? Треба було б прочитати цю статтю, аби з’ясувати, чи сам автор розуміє, що він написав. Чому людина може навчити? Бо сама вчена. Якщо ж ідеться про інше, тоді мусило б бути «Чого він може навчити?».
Так і з цим юродивим. Люди знатимуть, чого він може навчити, але не знатимуть чому. Тому й не навчаться. А МГ потрапить у руки тих, хто вбив Коміренка. Тих, хто вже призвів нас до кінця світу.
Ох, порадитися б із кимось!
Губченко безжально задушив цю думку.
В кафе ставало людно. Молодь вливалася парами й групами, обкурювала столики, заповнювала весь внутрішній простір вигуками й сміхом. «Ми, мабуть, не доживемо. Але наша молодь…» — згадав він давній, ще радянський, анекдот. Ми собі позичаємо й позичаємо, а як вони після нас будуть із цими боргами розраховуватися…
Так він нічого й не вирішив. Розрахувався за холодні вареники, залишив їх на столі й пішов.



Телевізор ремонтують удвох


Удома почалося. Кран у ванній тече. Телевізор на кухні показує три програми. Більше нічого. А ще три так шумлять, що вона взагалі боїться його вмикати. Насос на дачу купили, а встановлювати хто буде? Чи хай іржавіє в підвалі? Ну і, звичайно, «під лежачий камінь вода не тече». Це, ясна річ, про ті дні, що він пролежав у своїй кімнаті без діла після смерті Коміренка. Тепер ось устав. І що? Щось робить? Ні, ходить гуляти по Петрівці. Ті книжки вже весь простір зайняли у квартирі. Це ж пилозбірники. В домі дихати нічим від тих книжок.
«І вночі мені немає спокою», — подумав Губченко серед білого дня, відчуваючи, як знову навалюється чорний відчай, і коли він залив уже майже всю душу, з непомітного крихітного закутка раптом випірнула ідея. Він хвилину обмірковував її, а потім урвав дружину:
— Телевізор треба протестувати. Сам я цього зробити не можу, а в тебе допомоги не допросишся.
— А ти намагався? Ти пробував мене попросити?! — ще дужче завелася дружина.
— Ну, от і прошу.
— Просить він. Уже зовсім розучився просити. Я для тебе взагалі порожнє місце!
— Ну годі, годі. Ходімо спробуємо телевізор полагодити.
Він дав їй у руки те, що досі жодна людина, крім нього самого, в руках не тримала, найбільшу створену ним цінність, і сказав за його знаком натиснути й утримувати металеву кнопку. А сам зняв задню кришку телевізора й почав у ньому виразно колупатися.
Дружина натиснула на кнопку, Губченко почав говорити:
— Що ж тут у нас таке? Чому ти не хочеш ловити всі канали? Хто тебе образив? Може, хтось тебе чимось ударив? Чи цей вазон з квітами хтось на тебе ставив? Чи, може, на тобі й гаряча сковорідка стояла? Ні? Так у чому ж річ?
Власне, що говорити — не мало ніякого значення. Просто сканер краше працював, коли мав голосовий контакт із тим, кого він сканував. І от за кілька хвилин Губченко забрав у жінки сканер. Отак, виявляється, все просто. Йому здавалося, він ніколи не придумає, як себе просканувати.
Втім, радіти рано. Треба ще телевізор полагодити, намагаючись не дратуватися через невпинний потік звинувачень, який супроводжував цей процес. Губченко не відповідав. Кожне його слово могло тільки ще більше розпалити жінку. Адже вона й сама знала, що не має рації. Просто їй треба виговоритись. А якщо почує опір, почне сперечатися. В неї з’явиться новий імпульс, як щойно з’явився у нього.



Маленька шпигунка


Стояла розкішна великодня весна. Все розпускалося, зацвітали квіти. Навколо був дрімучий ліс, майже непролазний. Жодного сліду. Жодного звуку — це особливо дивувало. Наскільки підказував власний досвід, у ліс: завжди є звуки: там пташки цокотять, там дерева риплять, там листя шумить… Тут — нічого подібного. Височенні дерева — хвойні й листяні — стояли непорушні, ніяких пташиних голосів, гілля нішелесь. Як у барокамері.
Поцятковані сонцем, стовбури сосен нагадували вогненних леопардів. Невже знову світ, який належить черві? Принаймні ця картина так нагадувала той ліс, у якому він надибав кістяк оленя, обліплений синьою енергетичною масою, що Губченко відчув нудоту.
Він рушив через кущі й дуже швидко наштовхнувся на дивну картину. На крихітній галявинці, зусібіч оточеній чагарями, стояла величезна дерев’яна… ступа. Інакше цю дубову посудину не назвеш. Гладенький майже правильний циліндр, порожній усередині. Власне, ступа не була порожня, бо з неї визирала золотоволоса дівчача голівка, а поруч із нею в ступі стояли велика мітла й рогач, яким саджають горщики в піч.
Атрибут Баби Яги так не пасував цій чарівній дитинці, що Губченко аж злякався. У дівчинки було дуже стурбоване обличчя, вона пильно дивилася в гущавину й ніби до чогось прислухалась. А потім з великим зусиллям вибралася зі ступи й беззвучно рушила в тому напрямку, куди щойно так допитливо дивилася.
Губченку й на думку не спало переміститися в її тіло. Він рухався слідом за дитиною, дивуючись, як упевнено й обережно та пересувається. Оце немислиме поєднання обережності й упевненості в маленькій дівчинці (скільки ж їй років — шість? п’ять?) просто вражало. Вона жодного разу не наступила на гілочку, не зачепилася за соснову лапу чи прозору брость вільхи. І дуже скоро Губченко зрозумів, що дівчинка йде назирці. [11]
Далеко попереду промайнула постать — і це також була дитина, хлопчик, хоч і значно старший за неї. Він теж рухався скрадливо, і це не менше дивувало, бо в цьому чарівному лісі, здавалося, не могло бути ніякої небезпеки. Усе це мало якийсь нереальний вигляд, аж поки Губченко зрозумів, що діти просто граються. Це така гра. Яка? Бог його знає. Хто ж збагне дитячі ігри.
Хлопчик попереду зупинився, й дівчинка причаїлася за деревом. Там, за тим гравцем, починався глибокий яр. Можливо, хлопчик удавав небезпеку, бо поводився досить дивно. Він пішов краєм яру праворуч, весь час опускаючи перед собою довгого ціпка. Тепер видно було, що за плечима в нього досить великий — як на такого невеликого хлопчика — лантух. Одного разу Губченкові навіть здалося, що в лантусі щось заворушилось. Але то, мабуть, просто мішок перемістився на спині, коли хлопчик нахилився.
Ця гра почала вже набридати спостерігачеві. Так жінки не люблять дивитися футбол, бо не знають правил і не розуміють, що там на полі відбувається. Але він не кинув стеження, бо сподівався, що діти зрештою приведуть його до своїх батьків чи просто дорослих людей, і тоді він зможе щось з’ясувати про цей час і цей ліс.
Дівчинка зробила ще кілька кроків і знову сховалася за деревом. Аж ось хлопчик укотре підійшов до краю, опустив униз ціпок і випростався. Ніби збирався з силами. Потім зробив обережний крок уперед. Ще постояв і зробив другий крок. За хвилю він зник з очей, і тоді дівчинка так само впевнено-обережно підбігла до краю яру, а Губченко — за нею. Він зазирнув униз і навіть присвиснув. Дно яру було густо порізане ямами і траншеями. На дні деяких із них стояли, націлившись у небо, гострі палі й шипи. Поміж цими пастками примхливо звивалася гадючка стежки. Нею, не роззираючись, високо задерши підборіддя, мацаючи перед собою ціпком, рухався хлопчик з лантухом.
У Губченка в серці похололо. Він зрозумів, що хлопчик — сліпий. І ще — що хлопчик помирає від страху. Його колотило, кожен крок давався йому через неймовірні страждання. Це не могло бути грою. Таких ігор не буває.
Дівчинка йшла безстрашно, але безшумно. Вона не боялася бути поміченою — боялася бути почутою. Чому вона не наздожене хлопчика й не допоможе йому? Що вони взагалі роблять у цьому химерному яру? Губченко подивився вперед, намагаючись розгледіти мету їхньої подорожі. Але яр унизу завертав, тож побачити, що там, у кінці гадючої стежки — неможливо.
Хлопчик зупинився. І… щось змінилося. Він уже не так боявся. Він пішов уперед значно впевненіше. Прискорила кроки й дівчинка.
Їй було, мабуть-таки, років шість-сім, але поведінка її, зосередженість, зваженість кожного кроку — все це наводило на думку, що перед Губченком підліток. Він розумів, що це не так, і все ж відчував якусь невідповідність. Величезні сині очі, золоті кучері, повні вишневі губи, щічки, що, здавалося, впираються в плече, коли вона повертає голову… Дитинча. Але цей зосереджений погляд, безпомилкова обережна хода, впевненість у кожному кроці… Підліток, та й годі.
Слідом за нею Губченко завернув за ріг і побачив масивні дубові ворота. Він одразу згадав ступу. І ці діти, що займаються недитячими іграми, і ступа, і дубові ворота — все викликало в думках образ казки. Вони стояли, причаївшись, і дивилися, як хлопчик намагається намацати щось таке, що цю браму відчинило б. А потім просто штовхнув плечем, і ворота беззвучно прочинилися. Звідти полилося рівне штучне світло.
Губченко мимоволі відсахнувся, щоб не бути поміченим. Він так і не звик до того, що ніхто його бачити не може, що його взагалі в цьому світі немає, що він дивиться щось на зразок телепередачі. Де ж це таке бувало, щоб герої мильної опери бачили своїх глядачів!
Але хлопчик навіть не озирнувся. Він прослизнув у щілину і зник. Дівчинка підійшла ближче й зазирнула всередину. І Губченко — понад її плечем.
Там була велика зала, залита світлом, джерела якого Губченко не побачив Утім, він бачив далеко не все. Щілина у брамі була неширока. Але Губченко й не роздивлявся інтер’єру. Бо погляд його негайно притягла до себе велетенська личинка. Він не міг відвести від неї очей. Це було неймовірне диво природи. Що ж із неї може вилупитися? Страшно навіть подумати. Губченко все зрозумів. Черви не можуть бути розумними. Вони можуть утворювати величезні родини на зразок комах, але немає в тілі черв’яка місця для мозку. Звісно, Коміренко створив не дощових черв’яків. Вони насичені енергією. Губченко бачив, як вони знищували останки оленя, — навіть для того, щоб ця могутність могла втілитися в організовані дії, необхідний мозок. І цей мозок зараз був перед ним.
Роздивляючись личинку (власне, найпевніше, личинкою вона й не була, просто схожа за формою, тож і називати її так зручніше), Губченко не помітив, коли по залі килимом почала стелитися черва. Тільки коли хлопчик розв’язав лантух і випустив курей, він звернув увагу на те, що й дівчинці вже загрожує ця синя повінь.
Звісно, він нічим не міг допомогти, ніяк не міг утрутитися, нічого не міг навіть порадити. Це була якась незбагненна фантасмагорія: хлопчик випустив курей, ті погнали черву, раптом звідкись із-за лівих лаштунків з’явився маленький дідок. Губченко кинув погляд на курей, а коли знову глянув на дідка, того вже не було, тільки величезна сова якось кривобоко злетіла й погналася за курами. Хлопчик стріляв з арбалета, неймовірно вправно його перезаряджаючи, то в сову, то в личинку, але не зміг завдати їм ніякої шкоди…
Це була не гра. Хлопчик не був сліпий. Тим більше не була сліпою дівчина, яку Губченко спершу прийняв за сновиду, бо рухалася вона якось загальмовано, ніби під гіпнозом. Скориставшись тим, що хлопчик був цілковито захоплений стріляниною, дівчина тихо підійшла до нього ззаду і великим поліном, не вагаючись і не роздумуючи, вдарила його по голові. Хлопчик упав.
Які вже там ігри.
Однак Губченко був немов заворожений. Він не міг відвести погляд і дивився все це як бейсбол. Колись на стадіоні після футбольного матчу диктор оголосив, що зараз відбудеться бейсбольний матч між збірними України й Куби. Почалася гра, і глядачі весело сміялися, спостерігаючи, як спортсмени кидають м’яч, інші відбивають, ще інші ганяються за ним по полю, а ще інші в цей час здійснюють якісь безглузді спринтерські забіги. А коли двоє суперників зіштовхнулися й попадали на траву, забивши собі голови, стадіон реготав, наче в цирку. Водночас Губченко знав, що якісь місця тут повинні називатися «базами», знав, що когось із гравців називають «ловцем» — як той, що в житі, що американці бейсбол дуже цінують, що відданих уболівальників команди мають значно більше, ніж команди з європейського футболу… Будь-яка гра перетворюється на суцільну маячню, коли ти спостерігаєш за нею, не знаючи правил.
І все ж відвести погляду було неможливо. Наприклад, де ще побачиш, як сова, перебивши курей, сідає на землю й невловно перетворюється на маленького дідка? Удвох із дівчиною-сновидою вони взяли за руки-ноги непритомного хлопчика й понесли кудись праворуч. Куди саме, ні йому, ні дівчинці видно не було. Тоді Губченко просунувся вперед, до зали, й побачив великий кам’яний стіл — власне, брилу з добре відшліфованою поверхнею. На цю поверхню хлопчика й поклали.
Губченко обійшов навколо столу і знайшов пологий спуск із нього з протилежного боку. По цій поверхні піднялася колона черв’яків, несучи на собі дві маленькі напівпрозорі лялечки, що нагадували личинки хруща. Їх піднесли до самісінької хлопчикової голови. Ніби прокинувшись, личинки миттю заповзли у хлопчикові вуха, й черва сповзла зі столу, та й з підлоги дуже швидко забралася.
Лишилася чиста світла зала. Дівчина-сновида й дід-сова обмінялися байдужими поглядами й одночасно рушили до великих ніш у стіні. Зайшли туди лягли й завмерли, ніби вимкнені роботи.
Хлопчик підвівся, зіскочив зі столу й попрямував до прочиненої брами. Тепер він чимось дуже нагадував дівчину в кам’яній ніші, на яку й оком не повів. Губченко поквапився вперед, ніби щоб попередити маленьку золотоволоску, але з’ясувалося, що її й слід прохолов. Коли ж вона втекла?
Назад хлопчик ішов упевнено, швидко, він більше не справляв враження сліпого. Губченко не відставав. Серце у нього хололо. Що буде, як вони знайдуть малу золотоволоску?
Вони знайшли її там, де Губченко її вперше побачив. Тільки цього разу вона сиділа не в ступі, а поруч, на траві. Коли хлопчик допомагав їй залазити до ступи, Губченко зрозумів, чому вона сиділа на траві: сама не могла залізти. Хлопчик теж умостився. Що далі? Невже полетять? Невже це справді ступа Баби Яги?
Вони справді полетіли. І так швидко! Губченко спробував переслідувати їх по землі, але це виявилося марною справою. Втім, він побачив, що летять вони на північ — уздовж берега річки, тож приблизно знав, де їх надалі шукати.
Якщо, звичайно, шукати ще буде кого.



Хлопчик нівроку [2]


Він зрозумів, що МГ — це страшний наркотик. Від нього стаєш залежним, хоч нічого, крім болю, він не дає. І з кожною новою подорожжю цей біль глибший і безнадійніший. Здавалося б, уже бачив будь-які жахливі історії: і про зрадника під гарячим дощем, і про страшне використання власної МГ для селекції людських душ, і про землю, геть-чисто звільнену від людей, і про багато-багато інших жахів. І думав, що вже нічого гіршого не буде. А тут і люди є, і ліс прекрасний, і все одно моторошно далі нікуди.
А найгірше те, що він сам собі задав такий шалений темп, який позбавляв його можливості проаналізувати й осмислити все бачене. Як ненаситна до вражень дитина, думав він про себе. Хоча річ, звичайно, була не в ненаситності. Та й дитина не може всього осмислити й проаналізувати не тому, що їй ніколи. Треба все запам’ятати. А потім, потім… коли виросте…
У Губченка «потім» не було. Він уже жив у «потім». Тому всю майбутню історію, наукову перемогу і життєву поразку Коміренка (та й свої), стеження й прослуховування телефону, нишпорення Биковця — все це треба було осмислити й проаналізувати негайно, а не колись. От тільки дуже бракувало… Ні, не інформації — її було більше, ніж навіть можна осягнути. Бракувало точки опертя. Якогось морального фундаменту, якщо хочете — ідеалу, який би втримав на плаву Губченків благенький ковчежок.
«Фундамент, який би втримав на плаву»! Яка маячня в моїй голові, думав він. І далі думки запліталися й завивалися в нерозплутувані клубки.
Наступного дня він помітив іншого хлопчика нівроку. Той був невисокий на зріст, одягнутий так само ніяк, як і попередній, він сидів на лавці у дворі й читав газету, коли Губченко йшов на роботу. Взагалі в їхньому дворі, розташованому навпроти гастроному, чужих людей завжди було чимало. Але цього він упізнав одразу: вже працювала інтуїція людини, яку переслідують. Та й не буває такого, щоб чоловік просто сидів один на чужому подвір’ї і читав газету, всім своїм виглядом демонструючи, що він ні на кого не чекає.
Цього разу Губченко вирішив у прямий контакт не вступати, а спробувати загубитися. Слава богу, детективів бачив у своєму житті чимало. Можливо, філер знав навколишні двори; певно, цих хлопців готували, якщо вже потрапили на службу до такої багатої фірми. Але все одно ж знав не так, як Губченко, який прожив у своєму будинку не одне десятиліття.
Спочатку він зупинився, помацав себе по кишенях і вдав, ніби щось забув. Сигарети, наприклад. Не уточнюючи, що саме, не звертаючись по «закурити» до філера, Губченко «повернувся додому». Тобто зайшов у парадне, піднявся на один поверх і визирнув у віконце на сходах. Хлопчик нівроку сидів на місці, поклавши поруч на лаву свою газету, й пильно вдивлявся у те саме віконце. Бачити Губченка він не міг, бо надворі було яскраве сонце, воно запевне віддзеркалювало у склі. Що ж, подивися ще.
Губченко спустився в підвал і, намагаючись не наступати на шприци й недопалки, пройшов у сусіднє парадне. Ясна річ, так просто від спеціаліста не втечеш, він на це й не сподівався. Просто прагнув викликати у філера знервованість. Вийшовши на подвір’я вже з іншого парадного, Губченко глянув на хлопчика нівроку, із задоволенням помітив подив у того в очах і спокійно пішов до воріт дитячого садка.
Завертаючи у хвіртку, помітив, що шпигун почав вагатися. Він не знав, що потрібно цьому вченому мужу в царстві дошкільнят, чи заходити слідом, чи це буде надто очевидним переслідуванням? Губченко рухався вздовж стіни дитсадка й у вікнах бачив відображення хлопчика нівроку. Той стояв біля хвіртки, чекаючи, чи зайде Губченко до будинку.
Він не зайшов і, проминувши двері, вже не бачив відображення філера: кут змінився. Повільним кроком до рогу, потім бігом навколо будинку. Там за ігровий павільйон — і причаїтися. Тут між стіною і металевою сіткою з великою дірою також було чимало шприців, недопалків, екскрементів і всілякого іншого непотребу.
Постоявши кілька хвилин, яких мусило вистачити, щоби хлопчик нівроку розгубився, Губченко спокійно вийшов зі своєї схованки… і очі в очі зіштовхнувся з філером. Тут уже він і сам розгубився. І оговтатися просто не встиг.
Хлопчик нівроку (а він таки був досить дебелий) схопив його за вуха й, немов лантух із чимось гидким, потужно пожбурив спиною на розхитану металеву сітку огорожі. Це було не боляче, але дуже принизливо, бо підвестись одразу Губченко не міг. Коли ж це нарешті вдалося, філер зі знанням справи схопив його двома пальцями за горло, так що біль паралізував Губченка, й прошипів просто в обличчя:
— Якщо я тебе ще раз побачу біля дитячого садка, кісток не збереш. Зрозумів? Я б тебе вже зараз прибив, але цього не треба. Ти й сам скоро розсиплешся. Педофіл старий.
І він знову сильно штовхнув Губченка на сітку.
Той не зразу зрозумів слова, які йому сказали. Сльози виступили в нього на очах, і ніби крізь залите дощем скло він побачив, як хлопчик нівроку помахав рукою у вікно дитсадка й упевнено покрокував до воріт. У вікні, по той бік скла, стояла вже трохи знайома Губченкові молода вихователька. Вона спокійно, впевнено й переможно дивилися йому в очі.
Він відчув себе шкодливим дошкільням. Було гидко й соромно. І нікому ж нічого не поясниш і не доведеш!
Він завжди вважав себе «хорошим хлопчиком», який насправді є кимось іншим. Тобто Губченко звик до того, що його сприймають не таким, яким він є насправді, і дуже здивувався б, якби хтось розумів його на всі сто відсотків. Власне, ніхто нікого так не розуміє. Хоч скільки років з людиною проживи, і все одно вона час від часу дивуватиме спалахами несподіваних вчинків. Інша річ, що не всі — Губченко в цьому неодноразово переконався за своє довге життя — навмисно прагнуть справляти інше враження. І що далеко не всім це вдається.
Він так звик вважати себе спеціалістом у цій справі, що пригода з псевдофілером просто вибила його з колії. Виходить, він не на всіх справляє однакове враження. І не на всіх таке, яке прагне справити.
Повертаючись подумки до своїх шпигунських пригод, він почав розуміти, що й ті, хто його «пасе», можуть зовсім інакше про нього думати, ніж він гадає.
А може, ніхто його й не пасе?



Кожен на своєму місці


Як з’ясувалося невдовзі, пасе. По дорозі на роботу Губченко знічев’я купив собі морозива. Чомусь морозива закортіло. Він ішов пішки від зупинки до інституту і втішався теплим днем і прохолодним десертом. Побачила б дружина — вже б йому було! Вона сама не любила їсти на ходу і вважала це страшним моветоном. [12]. Утім, морозива вона також не любила.
Він доїв порцію перед самими важкими старовинними дверима і був неприємно вражений тим, що біля дверей не виявилося звичного смітника. Нести обгортку від пломбіру до лабораторії видалось йому нераціональним, тож вирішив пройти за будівлю інституту, щоб викинути обгортку безпосередньо в сміттєвий бак.
Мабуть, хлопчик нівроку не припускав навіть думки, що людина може так далеко йти, аби викинути обгортку від морозива. Тож він не встиг сховатися, скажімо, за сміттєвий бак, юну берізку, що росла неподалік, чи там під поверхню калюжі. Щойно Губченко завернув за ріг, як зіштовхнувся з ним — тим самим, з яким майже познайомився на Петрівці.
— О! Добрий день! — радісно сказав він, сам дивуючись своєму самовладанню. — Ну як, знайшли?
— Кого? — збентежено бовкнув хлопчик.
— Тараса Бульбу — ви ж його шукали?
— А… Ага… Ні… Там не було…
— А знаєте, — дедалі більше собі дивуючись, запропонував Губченко. — У мене є зайвий примірник. Можу вам принести. Ви завтра тут будете?
Хлопчик нівроку сковтнув і нервово кивнув.
— От і гаразд, — ніби аж заспокоївся Губченко. — Тоді завтра тут же в цей же час.
Не чекаючи відповіді, він обійшов хлопчика, мов кам’яну бабу, викинув обгортку й, знову обігнувши свого пастуха, повільно пішов на роботу.
По дорозі сюди він уже налаштувався на те, що робитиме. Його надихало те, що ніхто за ним не стежить, тож знав, кого шукатиме за допомогою МГ.
Тепер, після зустрічі з хлопчиком нівроку, він зрозумів, що замикатися зараз у своїй комірчині було б дуже нерозважливо. Це вже, як кажуть, наражатися. Однак тверезий розрахунок нині був явно не його сильною рисою. Тому, зайшовши до інституту, він, з останніх сил намагаючись зберегти рештки розважливості, пішов не в свою лабораторію, де його б уже ніщо не втримало, а до Тихолоза.
Той, як завжди, був на своєму місці. Колись у дитинстві Губченко читає оповідання про хлопчика, якому товариші (це в них така гра була) доручили охороняти якийсь камінь. Тобто поставили вартовим. А потім вони всі побігли гратися, забувши про героя. А він стояв на посту цілий день і не зрадив свого обов’язку, аж поки якийсь випадковий солдат звільнив (чи то змінив) його. Губченко не дуже добре пам’ятав те оповідання й зовсім не пам’ятав імені юного героя, але, схоже, твір був про Тихолоза. Мабуть, героя звали Костею.
Остапович вважав, що кожен повинен чесно обробляти свій город. Навіть якщо цей город йому не належить. Навіть якщо всі плоди в нього забирають. Навіть якщо йому за станом здоров’я протипоказано перебувати на городі. Губченко про такі протипоказання не чув, але в наш вік пандемічної алергії на все на світі щось подібне неодмінно мусило б бути.
Тихолоз читав газету «Щоденні факти» й Губченка зустрів, як тому здалося, непривітно. Побалакали ні про що, й виникла тягуча ситуація, коли з незрозумілих причин розмова не в’яжеться й урвати її неможливо. Губченко спершу спитав про газету: що там, мовляв, пишуть?
— А що там нового можуть писати? — запитанням відповів співрозмовник
Потім Губченко спитав про газету — чи давно він, мовляв, читає таку пресу?
— А чим вона гірша за інші?
Тоді Губченко спитав про газету, мовляв, Тихолоз її передплачує чи купує?
— А хіба це має принципове значення? — поцікавився його приятель…
Посидівши мовчки ще три-чотири хвилини, Губченко підвівся й здивований рушив до дверей.
— А ти чого приходив? — спитав Тихолоз навздогін.
— А хіба це заборонено? — передражнив його гість.
— А хтозна, що вам — дисидентам — заборонено, а що ні…
— Чого-чого? — здивувався Губченко.
Тихолоз мовчки перегорнув сторінку й заглибився в читання.
— То це ти так сказав, аби сказати? — спитав Губченко. Не те щоб він вважав слово «дисидент» лайливим чи непристойним. Нормальне слово. Просто він сам ніколи дисидентом не був і не уявляв, як би міг ним стати. Але зараз, коли Тихолоз промовив це, немовби прозвучав пароль. Код, який миттєво дає ключ до розуміння якщо й не всього в житті, то дуже багато чого.
— А що тут казати? — Тихолоза збити було непросто.
Губченко вже відчинив двері, коли почув за спиною незвично голосне:
— А заявочку ж ти не забудь занести. — І ще: — О, а чого ж не розписався?
Тож знову зачинивши двері й повернувшись до конторки Тихолоза, він вислухав уже ледь чутний голос, майже шепіт:
— Не знаю, що ти там наробив, а тільки про тебе розпитував Заступ. Як у старі добрі часи. Чи давно знайомі, чи часто ходиш на роботу, чи вживаєш, чи гуляєш… Коротше, все. І про дочку, і про жінку, де працює, ким, де дача, чи сам усе робиш своїми руками, чи наймаєш когось…
Поки він шепотів, Губченко опанував себе й розсміявся.
— Так він і про тебе в мене розпитував. Це ж у нього робота така — про всіх розпитувати.
— Що про мене? — Тихолоз помітно зблід.
— Та все те саме. Про човен, про двигун, про те, чому не захистився, про сім’ю… Кажу ж, у нього служба така.
— Чому не сказав?
— Чому «не сказав»? Сказав йому все що знаю. А чого ж приховувати. Не вороги ж якісь. Головне нічого не підписувати. А казати…
— Я питаю, чому мене не попередив?
— Про що? Про те, що Заступ — заступник директора з режиму?
— А я тебе попередив, — сумно промовив Тихолоз, із болем дивлячись у вічі Губченку.
Найгірше було б зараз дати комірникові відчути, що вони по-своєму спільники. Йому спільники не потрібні. Він сам. І хоч як боляче ображати Тихолоза, таж правди йому все одно не скажеш.
— Ну, попередив, то й дякую. Хоча мені воно по барабану. Заступа я не люблю, але розумію, що свою роботу і йому треба виконувати. Кожен на своєму місці робить те, що може. — Останнє речення було хамським, та іншого шляху Губченко не бачив. — Гаразд, бувай!
І вийшов.



Потайний хід


Першим бажанням було навідатися до Заступа. Губченко вже переконався, що зі своїми філерами легше, коли знаєш їх в обличчя, коли не боїшся спілкуватися з ними. Биковець, звичайно, не філер. Він заступник директора інституту. Але якщо не зважати на посаду, професія у них одна.
Втім, для такого візиту потрібен якийсь привід. А приводу немає. Не зайти ж просто так, щоб поцікавитися, чого це Заступ ним цікавиться Підставляти Тихолоза він не буде. Ну, та й Бог із ним, із Миколою Миколайовичем! Не така він цяця, щоб Губченкові до нього самому ходити. Знадобиться — сам завітає. А ми ще подивимося, чи відчиняти йому двері.
Що робити далі? До МГ зараз доступу фактично немає. Тобто її ніхто звісно, не стереже, але стережуть його. Зараз на прохідній зафіксовано, що він уже в інституті. Отже, тепер до нього в лабораторію можуть щомиті навідатись. А це означає, що треба сидіти в лабораторії, а не в комірчині. От якби знайти потайний хід до інституту, можна було б удати, що вже пішов додому, а тоді повернутися на роботу непоміченим. Чорний хід, звичайно є. Але він завжди на замку…
Ноги самі понесли Губченка до чорного ходу.
На засувці справді висів масивний іржавий замок. У закапелку коридору, було порожньо. І в самому коридорі — жодного звуку. Губченка надихнула іржавість замка. Придивившись, він зрозумів, що ключ ув отвір давно ніхто не встромляв. І добре. І хай він собі висить. Зрештою, так навіть надійніше А от засувка, на якій він висить, вона ж на шурупах тримається. Так само іржавих, давно не змащуваних. І не будемо змащувати.
Який інженер ходить на роботу без викрутки? Хіба що Губченко. Та й то лиш тому, що має чорний пакетик, у якому міститься диво інженерної думки — ніж-плоскогубці. Це він так для зручності називається, бо насправді має не тільки ніж і плоскогубці, а ще й пилку, і штопор, і ножиці, й багато чого іншого. Зокрема й набір викруток.
Двері нарешті рипнули й відчинилися, впустивши досередини хвилю гарячого світла. Це погано. І рип, і світло. Але зі світлом нічого не вдієш. А от рип…
Зачинивши двері й обдивившись, чи не помітно, що вони вже зламані. Губченко подався нарешті до своєї лабораторії, відчуваючи глибоке задоволення, як спортсмен, який перескочив через високу планку так, що ніхто й не помітив. Не сказати б, що планка була такою вже надто високою, але відчуття було таке.



Кому потрібні промінчики?


Треба було попрацювати, щоб вештання по інституту не привернуло чиєїсь сторонньої уваги. Губченко ввімкнув комп’ютер, увів пароль і відкрив свою планову тему. Перейшов у кінець файлу й прочитав останню фразу. І нічого не зрозумів. Її вже так давно було написано, що згадати, які слова чи формули мусять бути після неї, він не міг, хоч як напружував мізки. Знав із власного досвіду, що така дискретна робота не приводить до добрих наслідків. Але що ж тут удієш. Губченко був схильний у всьому себе виправдовувати, та й які ще можуть бути планові теми!..
Треба було, звісно, повернутися до самого початку і знову все перечитати. Однак ця думка була такою огидною, що він заліз в інтернет і почав там лазити з сайту на сайт. Передивився новини, однак вони не справили ніякого враження й навіть не зачепили, бо все, що діялось у світі, було, як і планова тема, незмірно дрібнішим, ніж те, що мало статися.
Він передивився календар чемпіонату країни з футболу, результати останнього туру, турнірну таблицю, список бомбардирів… Колись усе це було для нього сповнене великого змісту. Тепер жодне почуття не відродилося. До футболу він збайдужів. Не у футболі порятунок.
От у тому й біда, що він і гадки не має, в чому ж може бути порятунок.
Закрив Інтернет, вимкнув комп’ютер і поліз до заповітної шафочки з інструментами та цвяхами, шурупами, заклепками й іншими корисними речами. Дістав пляшечку з мастилом, поперебирав пальцями, як це робив зазвичай, усе, що було в шафі. Сенсу воно нібито й не мало, але він знав із досвіду, що таке перебирання може щось підказати, наштовхнути на якусь ідею. Цього разу воно ні до чого не підштовхнуло. Навіть більше того: він сам підштовхнув коробочку з дрібними цвяшками, й вона перевернулась. А стояла на самому краєчку полиці. Широким струмком цвяшки посипалися на підлогу.
Губченко навіть не подумав про те, що треба їх зібрати. Бо його увагу привернуло зовсім інше. Кілька цвяшків у польоті якось дуже дивно зблиснули. Зблиск був миттєвим, і Губченко міг би його не помітити або не зважити на нього, якби у вікно, наприклад, падало сонячне проміння. Але вікна його виходили на північний бік, тож сонця тут не було ніколи. Що їх висвітлило?
Він підійшов до іншої шафи, узяв віник і картонку, на яку вони в лабораторії збирали сміття, а потім побачив те, що йому треба. Пластмасову пляшечку з розпилювачем. Найакуратніший працівник лабораторії Вадим Борисюк раз-два на рік любив підмести в кабінеті. І робив він це, побризкавши з цього розпилювача водою на підлогу. У пляшечці й зараз було трохи брудної, аж жовтої води.
Губченко пшикнув хмаринку розпорошеної води й побачив у ній замість веселки тонкий прямий промінчик, який перерізав приміщення лабораторії на висоті приблизно двадцяти сантиметрів. Але він був не біля дверей, тож переступити, знаючи, де саме цей промінчик, — не проблема.
Проблема була в іншому. Це вже, як і зловісна будівля, де загинув Коміренко, було надто схоже на кінодетектив. Це означало, що у грі задіяно надто великі сили, здолати які йому просто не під силу. Хіба що перехитрувати?..
Він обійшов усю лабораторію, пшикаючи навсібіч застояною цвілою водою, аж поки вона скінчилася. Промінчиків виявилося три. Цікаво, що всі вони виходили просто зі стін. Якщо не знати про них, якщо на них не натрапити випадково, то помітити нічого неможливо. І головне — прилади було сховано в стінах, а стіни потім заклеєні такими самими вицвілими шпалерами, як і вся кімната. Він, звичайно, знайшов, де саме були стики, але навіть його, людину акуратну, схильну до перфекціонізму, вразило, як ретельно все це було зроблено.
Тут працювала бригада професіоналів високого рівня. Як вони могли з таким обсягом робіт не натрапити на комірчину й МГ, просто загадка. А може, вони вже натрапили?
Тоді навіщо всі ці промінчики? Якщо МГ вони вже мають, навіщо їм я?
Ну, це зрозуміло. Без мене вони не зможуть нічого зробити. Вони навіть увімкнути комп’ютера не зможуть. А головне — це сканер, без якого все те не працюватиме. Тоді треба мене просто обшукати.
Ну, це якщо вони вважають, що я не такий лох, яким я насправді і є. Якщо припускають, що я з собою сканер не ношу. А може, у них і немає таких фахівців, які твердо сказали б, що для цієї машини потрібен іще якийсь сканер.
Утім, згадавши ту колосальну споруду, в якій жили черви, Губченко подумав, що останнє міркування свідчить про його, Губченка, жалюгідність і неспроможність мислити. Фахівці в них є які завгодно.
Але не такі, як я. Тобто все, чого їм бракує, - це змусити мене працювати на них. А для цього необхідно знати, що я знаю, що я вмію, що в мене є. А для цього треба за мною стежити, зловити мене на гарячому.
МГ вони ще не знайшли. Такий висновок зробив для себе Губченко. І знову відчув себе стрибуном-переможцем.



Провокація


Він уже виходив з лабораторії, але в останню мить вирішив усе ще раз перевірити. Насамперед обдивився шафу й нічого підозрілого не знайшов. Уважно обдивився свій стіл, висунув шухляду. Все було на місці. Власне, там нічого важливого ніколи й не було. Знову ввімкнув комп’ютер і перевірив свій пароль, облікові записи, навіть поштову скриньку, якою майже ніколи не користувався. Ясно було одне: в комп’ютері дуже уважно лазили, передивилися всі файли, особливо уважно ознайомившись із незавершеною плановою темою. Схоже, її навіть скопіювали. Втім, швидше за все скопіювали весь жорсткий диск. Працював спеціаліст, тому напевне Губченко цього не міг ні ствердити, ні заперечити. Але він на місці цієї людини так би й зробив. Зрештою, це не страшно: в цьому комп’ютері в Губченка нічого такого, що могло б їх зацікавити, крім планової теми, не було.
Але перш ніж вони це збагнуть, мусить минути чимало часу.
Губченко вимкнув комп’ютер і залишив лабораторію. Він спокійно вийшов з інституту, зазирнувши по дорозі до комори й попрощавшись із Ти- холозом. Той, схоже, злякався його візиту, принаймні полегшення, коли він збагнув, що Губченко не налаштований розмовляти, було помітним.
На вулиці ще дужче палило сонце, щебетало птаство в каштанах. Губченко сів у тролейбус і проїхав дві зупинки в напрямку дому. Він стояв біля задніх дверей і на пасажирів не дивився. За тролейбусом, схоже, стеження не було. На другій зупинці, ніби спохопившись, він в останню мить вискочив на тротуар і рушив у бік мінімаркету. Там придбав собі два апельсини й ще раз пересвідчився, що ніхто його не пасе.
Неквапно обійшовши чотири квартали паралельною вулицею, він повернувся до подвір’я, на яке виходив чорний хід інституту.
Номер не вдався. Знайомий хлопчик нівроку стояв на подвір’ї й рахував гроші — старі сотенні купюри.
Губченко пройшов через подвір’я, не наближаючись до нього, але й не розраховуючи, що той його не помітить. Він обійшов будинок і знову зайшов у парадний вхід.
— Щось забули? — привітно поцікавився Степанович, якого позаочі називали консьєржем.
— Та гроші забув у лабораторії, — усміхнувся у відповідь Губченко.
Він зайшов до лабораторії, пройшов до свого столу, витяг шухляду, перетасував скріпки, олівці й неважливі папірці й засунув шухляду на місце. Потім рішучим кроком пройшов до консьєржа.
— Степановичу, у нас в інституті вчора чи сьогодні вранці не було сторонніх? — стурбованим голосом поцікавився він.
— Сторонніх? — розгубився Степанович, і Губченко зрозумів, що були.
А тут, як в опереті, до них виплив з коридору заступник директора інституту з режиму Микола Миколайович Биковець. Усе складалося якнайкраще.
— Дуже добре, що я вас зустрів, — сказав Губченко, не вітаючись. — Можна вас на кілька слів, Миколо Миколайовичу?
Він із задоволенням спостерігав за грою почуттів на обличчі Заступа. Там був і миттєвий страх, і недовіра, і радісне зацікавлення — все змінювалося так швидко, як ситуація на спринтерській доріжці. «Не лише стрибун, а й спринтер, — з гордістю подумав Губченко. — Легкоатлет — це спеціаліст значно ширшого профілю».
— Попрошу до мене в кабінет, я маю на увазі, - залізним тоном промовив нарешті Заступ, і Губченко відчув себе школярем, який підклав вужа в сумочку вчительки.
У кабінеті Заступа він роззирнувся, сподіваючись побачити портрет Дзержинського, натомість уздрів тільки радісне обличчя президента, не за літами молодого. А так — звичайнісінький собі бюрократський кабінет нічого зайвого, на столі ідеальний порядок. Тобто на столі взагалі нічого тільки фотографія в рамочці, роздивитися яку з місця відвідувача було неможливо. «Мабуть, усе ж таки Дзержинський», — подумав Губченко.
— Слухаю вас, — суворо мовив Заступ.
— У нас надзвичайна ситуація, Миколо Миколайовичу! — навіщось злодійкувато озирнувшись, тихо сказав відвідувач.
Видно було, як Биковець увесь підібрався, мов кіт перед стрибком на горобця.
— Слухаю вас, — повторив він уже значно тихіше.
— У мене в лабораторії зникли гроші, - повідомив Губченко. — І я знаю, що нікого зі співробітників сьогодні зранку і вчора ввечері там не було.
В очах заступника директора промайнуло розчарування.
— Які гроші, я маю на увазі? Які гроші?
— Великі. Триста гривень. Сотенними купюрами старого зразка, — так само тихо й довірчо сказав Губченко. — Вчора я їх забув забрати зі своєї шухляди, а сьогодні їх немає.
— А чого це ви на робочому місці тримаєте свої власні гроші? — Навіть грізність тону не змогла приховати, наскільки Заступ утратив інтерес до теми розмови.
— Це не має значення, — сказав Губченко, незмигно дивлячись Биковцеві в очі. — Не в грошах річ. Сам залишив — сам і винен. Це ви дуже точно зауважили.
Він навіть здивувався, як подіяли ці грубі лестощі. Заступ розплився, мов морозиво на пластмасовому столику.
— То що ж тоді? Я маю на увазі, що ж тоді має значення, я маю на увазі?
— Миколо Миколайовичу! — Губченко зробив злякані очі. — Ви мене розігруєте. Не може бути, що ви, — він інтонаційно підкреслив останнє слово, — не зрозуміли, про що йдеться. Там у комп’ютерах планові теми. Там зрештою (пауза) протоколи профспілкових зборів. Там замок на дверях! І якийсь сторонній негідник краде гроші. Як він туди потрапив? Хто йому допоміг? Звідки він міг (чи могли?) знати про ці гроші? А якщо завтра вони винесуть комп’ютер? У мене там, звичайно, стоїть такий захист, якого жоден хакер не зламає. — До того позичені в Сірка, на цих словах вовчі очі Заступа зблиснули тріумфальним вогнем. — А якщо зламає?
— А що у вас у комп’ютері? — удавано злякано спитав Заступ.
Губченко витримав паузу.
— Планова тема, — відповів він нарешті з усією вагомістю, на яку був здатний. — Вона, щоправда, ще не завершена, але…
— І що ж такого секретного у вашій плановій темі? — нібито зневажливо поцікавився Заступ.
Губченко образився. Він образився з останніх сил. Він образився понад власні сили.
— Миколо Миколайовичу! — Губченко випростався, розправивши плечі. —Я в інституті працюю понад двадцять років. І ніхто інший, як ви, мусите знати, що я займаюся часом. Часом! Якщо ви вважаєте, що це тема, в якій немає нічого секретного… Якщо ви не розумієте, як цю тему можуть використати наші вороги і просто якісь негідники… Якщо ви гадаєте, що в інституті, де є заступник директора з режиму, будь-хто може шарити по шухлядах співробітників… — Він підвівся. — Вибачте, що потурбував. Справді. Ви маєте рацію. Сам залишив — сам винен.
Губченко розвернувся й рушив до дверей.
Усе відповідно до закону
— Я вас не відпускав, Губченку! — голос Заступа зупинив його, коли він уже взявся за ручку дверей.
Він чекав цього, тож сильно ризикував, так упевнено рухаючись на вихід. Якби Заступ подумав хоч на три секунди довше, Губченко не знав би, що далі робити.
— А ви мене й не запрошували, — відповів він, тільки повернувши голову, не обертаючись усім тілом, ніби він не збирався тут лишатися.
— Поверніться й сядьте на місце, сядьте на місце, я маю на увазі! — у голосі Миколи Миколайовича задзвеніла сталь.
— Я не розумію, це у вас що, такі ігри? — Губченко обернувся, але від дверей не відходив. — Це ви так граєтеся з людьми?
— А мені здається, Губченку, це ви тут завели якусь незрозумілу мені (поки що!), я кажу — поки що! — гру, я маю на увазі. Але я зрозумію, Губченку, я зрозумію, зрозуміло вам?.. Я маю на увазі… То, може, самі поділитеся, що це ви задумали, що це ви задумали? Сідайте і розповідайте, я маю на увазі.
Заступ промовляв дуже суворо, навіть грізно, але Губченка це не лякало. Він приблизно так і уявляв собі плин цієї розмови. Сам він з «органами» справи ніколи не мав, але читав про них дуже багато. Він спокійно подивився в очі Биковцю й здивовано сказав:
— А що я такого задумав? Викличу міліцію, та й усе. Хай шукають відбитки пальців, допитають охорону й інших працівників, які вчора були в інституті. — Він зробив паузу й дуже вагомо додав: — Усе відповідно до закону.
Все правильно. Вгадав. Заступ сполотнів.
— І що це вам дасть, я маю на увазі? — спитав він насмішкувато, але глузливість удалася йому погано.
— Не знаю, — стенув плечима Губченко. — Знімуть відбитки пальців, допитають працівників, охорону… Щось та з’ясують. Принаймні знатиму, що більше такого не буде.
— Звідки ви таке знатимете, таке знатимете? Міліція нічого не знайде, я маю на увазі, я маю на увазі. А злодії можуть прийти знову, прийти знову. — Тепер уже глузливість була реальна. Але ще не переконлива.
І раптом стала переконливою. Щось таке ледь уловне промайнуло в Заступових очах, і він уже зовсім іншим, справді глузливим тоном кинув:
— А втім, робіть як знаєте. Хочете викликати міліцію — викликайте. Ніхто вам не заважатиме.



Моя міліція


Він потрапив у власну пастку. А головне — просто не знав, де саме помилився. Що таке згадав чи придумав Заступ? Чому він раптом став таким глузливим? І що тепер робити?
Губченко сидів у своїй лабораторії перед телефонним апаратом і напружено думав. І нічого не міг придумати. Зрештою вирішив іти до кінця. Він набрав номер, довго чекав. Потім знову набрав номер і знову довго чекав. Така оперативність оперативного телефону міліції вже наперед нічого доброго не віщувала. В серіалах відважні охоронці порядку прибувають на місце злочину за мить до того, як він має статися. Вони всіх рятують, заламують негідникам руки за спину й спритно окільцьовують їхні зап’ястки. У житті за той час, поки Губченко висів на телефоні, навіть дуже непідготовлені злочинці встигли б накоїти більше лиха, ніж сподівалися.
Нарешті приємний жіночий голос безбарвно повідомив, що Губченко додзвонився туди, куди хотів.
— У мене на робочому місці сталася крадіжка. Власне, мене пограбували… — Спроби говорити стислою офіційною мовою завжди давалися йому зле. — У мене з робочого стола вкрали триста гривень.
— Вибачте, якщо збитки не перевищують вісімсот гривень, ми не приймаємо заяви. Треба бути акуратнішим із власними грішми. — І мила жінка (якою уявляв її Губченко) швиденько відімкнулася, щоб він не встиг сказати ще щось.
Ну, тепер зрозуміло. Звісно, Заступові це було відомо. Втім, відомо йому було й те, що в кабінеті Губченка встановили сигналізацію. Без нього це було б ніяк не можливо. А це означає, що та дивна структура, де працював Коміренко, — державна. Або, можливо, вона приватна, але має серйозний дах у конторі.
Що ж, будемо шукати інші способи. Губченко раптом новими очима подивився на телефон. Невже? Він увімкнув комп’ютер, увійшов в інтернет, знайшов якийсь рок-сайт і запалив на всю потужність жахливе гупання з неймовірним вереском. Потім обережно розкрутив телефонну слухавку й побачив те, що там і мусило бути, — маленького жучка. Зовсім крихітного. Він навіть не уявляв, що вони такими бувають. Поза будь-якими сумнівами, такий жучок значно дорожчий, ніж, скажімо, втричі більший. Відчувається, що вони не економлять.
Це ще одне ускладнення. Як користуватися комірчиною, якщо вони чують усе, що діється в лабораторії? Знову закрутив слухавку і зробив тихіше музичні тортури. Гаразд. Здаватися все одно не можна. Треба якось дуже по-дурному відреагувати. Хай вважають, що він у розпачі й робить дурниці.
Втім, це щось розумне легко придумати, а спробуй вигадати, як повівся б дурень! Насамперед він би не уявляв, з ким має справу. Тож справді захищався б від злодія. От і спробуємо захиститись.
Губченко дістав із шафи з інструментами в’язанки різнобарвних дротів і вибрав із них коричневий, кольором дуже подібний до кольору підлоги. Забив в одвірки два цвяшки в самісінькому низу й натягнув дріт. Для цього довелося переставити сміттєве відро, і воно перекрило один із датчиків сигналізації. Губченко хотів поставити відро на місце, але потім подумав, що це якраз добре. Він піде з роботи, а сигналізація працюватиме. Отже, хтось муситиме перевірити, що сталося. Шкода, що цієї картини сам Губченко не побачить. Це було б уже надто нахабно.



Побутова травма


«Доводжу до Вашого відома, що в інституті стали регулярними спроби пограбування службових приміщень. Про одну з таких спроб, яка призвела до втрати мною матеріальних цінностей у розмірі 300 (триста) гривень, я Вам повідомляв усно під час нашої розмови у Вашому кабінеті, куди Ви мене запросили, щоб не обговорювати цієї проблеми в присутності працівника охорони, хоч, як на мене, він міг би щось додати до нашої розмови. Втім, Ви, шановний Миколо Миколайовичу, за своєю посадою маєте більші підстави вирішувати, з ким радитися, а з ким ні. Оскільки Ви під час нашої розмови порадили мені звернутися до міліції, я так і зробив, але отримав відмову з огляду на те, що наша міліція не розглядає справ щодо правопорушень, унаслідок яких виникли збитки на суму меншу за 800 (вісімсот) гривень. На жаль, через небажання міліції втрутитися в цю ситуацію, минулої ночі сталася ще одна спроба пограбування службового приміщення (лабораторії). Вчора я поставив сигнальний прапорець на вході до свого службового приміщення, а сьогодні вранці помітив, що він пошкоджений. Власне, цілком зруйнований, що є незаперечним свідченням того, що до службового приміщення намагалися проникнути сторонні. Звертаюся з клопотанням щодо вжиття належних заходів, які б унеможливили проникнення до службових приміщень сторонніх осіб».
Цей шедевр бюрократичної творчості Губченко писав з величезною насолодою. Він заніс доповідну до канцелярії, попросив, щоб її зареєстрували й передали Заступові. Занотував у своєму записничку вхідний номер документа й пішов працювати.
Планова тема знову зрушила з місця. Він плідно попрацював півтори години і зрозумів, що вийшов на фінішну пряму. Але не настільки пряму, щоб уже сьогодні закінчити. Закрив файл, поставив додатковий захист — не для того, щоб роботи ніхто не прочитав. Усе одно прочитають. Однак доведеться посушити голову.
І тільки після цього сходив до канцелярії й поцікавився, чи його доповідна вже потрапила до Заступа.
— Миколи Миколайовича сьогодні не буде, — відповіла Ганна Іванівна.
— Щось трапилося? — стурбовано спитав Губченко.
— Ото б я щоразу цікавилася, чи нічого не трапилося, коли вас немає на роботі! — пожартувала вона у відповідь. Потім стишила голос і довірчо повідомила: — Побутова травма. Тільки нікому не кажіть.
— Та хіба ж я!.. — Губченко злякано приклав руки до грудей.
І зразу ж вирушив до Тихолоза — розповісти про «побутову травму», не наголошуючи, безперечно, на своїй участі в її організації. Натякнути — це, ясна річ, можна. Але наполягати на чомусь — навіщо?
Втім, розмова не склалася.
— Що це ви там із Заступом зробили? — замість привітатися неприязно спитав його Тихолоз.
— Я?!! — здивувався Губченко.
— Я його вчора зустрів у коридорі з заюшеною пикою. Він матюкався на весь інститут, і зрозуміти можна було тільки одне: що ви наставили пастки на живих людей і що він цього так не залишить.
— Он воно що! — роздумливо протягнув Губченко. — Отож я й здивувався. Зайшов щойно до канцелярії спитати, коли буде Биковець, а мені кажуть, що сьогодні його не буде, бо в нього побутова травма.
— То це не ви на нього пастку поставили?
— На нього?! Та ви що!..
— Ох, Губченку! Дограєтеся ви! — У словах Тихолоза було стільки осуду, що Губченко подумав: «Може, й дограюся».
Вести розмову далі було вже безглуздо. Схоже, він утратив друга. Он воно як буває. Разом жартували, збиткувалися з Заступа. Але Заступ — влада. Тож тепер уже не до жартів. Тепер безпечніше висловлювати осуд на адресу Губченка.
А цікаво, подумав він, чому Заступ не сказав, що у нього виробнича травма?



Кінець комірчини


Лишалося тільки одне. Скористатися з відсутності заступника директора й зробити те, що він уже давно планував зробити. Губченко пішов до себе, замкнув за собою двері, залишивши ключ у замку — так ніхто до нього в лабораторію не зайде, принаймні несподівано.
Він знову знайшов сайт з рок-музикою, ввімкнув її на виразну гучність і зайшов до заповітної комірчини. «Мотоцикл» можна й тут залишити. Без електроніки він нікому нічого не скаже. Найкращий інженер не розбереться, що тут до чого. А електроніки тут уже сьогодні не буде.
Губченко повід’єднував дроти, запакував у старі картонні теки системний блок, пульт керування, всі роз’єми й дроти, навіть дисплей, над яким так довго промарудився свого часу, відкрутив і теж запакував. У портфель усе це не вміщалось. А залишати не можна. Жарти скінчилися. Бити по пиці заступників директорів — нерозважливо.
Він розпакував дрібніші пакуночки й порозсовував по кишенях усе, що туди могло вміститися. Ризикуючи зламати замок, защібнув портфель, зачинив комірчину й поставив клинця під задню ніжку, щоб навіть у разі, якщо хтось знайде механізм, усе одно не зміг би ним скористатися. Уважно обдивився підлогу, почовгав ногами, щоб не лишилося ніяких слідів, і після цього залишив приміщення.
Лінивим кроком він пройшов до чорного ходу — нікого по дорозі не зустрів, тож вирішив, що йому щастить. Обережно обдивившись навколо, вийшов з інституту й подався дворами на сусідню вулицю. Нібито ніхто його не помітив. Пройшов зо три квартали, зупиняючись перед вітринами, в яких відбивалося життя на вулиці. Нікого підозрілого. На узбіччі навпроти торговельного центру стояло кілька таксівок. Він вибрав найпошарпанішу машину, не торгуючись, домовився з шофером і за півгодини вже був у віддаленому мікрорайоні. Розрахувавшись із водієм, Губченко довго розкурював сигарету — аж поки машина зникла за поворотом, потім прожогом заскочив у сусідній двір, стишивши ходу, перетнув його, вийшов на стихійне сміттєзвалище, обійшов його і через шпарину в паркані опинився на території гаражного кооперативу. Там, як завжди, було безлюдно.
Усе складалося якнайкраще, аж поки він відімкнув ворота свого гаража. А там завмер і замислився. Не може бути, щоб усе було так просто. Якщо в них вистачає ресурсів на те, щоб стежити за ним, на такі дорогі чіпи й датчики руху, то про місце розташування гаража вони не можуть не знати. Вони не могли тут не бути. Отже…
Коли знаєш, що шукаєш, сліди знайти неважко. Навколо машини все було чисто, тобто не так, щоб чисто, а як завжди. Де ви бачили, щоб у гаражі було чисто? Не метро ж. Але там він нічого не знайшов. А от коли розібрав «пайоли» — так він називав нарізані дощечки, що закривали яму під машиною, — і ввімкнув світло, то зразу ж помітив слід. Власне, й не слід і навіть не півсліда — хіба що чверть. Звісно, якби не шукав, то й не помітив би. А так… Просто чіткий помережаний відбиток підбора кросівки. Тут хтось стояв. Навіщо?
Губченко взяв лампу й спрямував на дно свого заслуженого «жигуля». І зрозумів, що тут працював справжній професіонал. Бо цього жучка він би так просто не помітив. Якби не слід на дні ями, то й не знайшов би нічого. Чіп був приклеєний якимось чорним дуже густим і тягучим пластиліном. Добре, що не спробував відліпити його пальцями. Чим таке відмити, він навіть не уявляв. Відколупнув старою викруткою і так на ній і залишив.
Викотив машину з гаража, не вмикаючи двигуна, зачинив ворота, потім іще прокотив «жигуля» вниз, майже до виїзду з кооперативу, аж тоді завів і під’їхав до шлагбаума.
— О! А коли це ви пройшли, що я не помітив? — Дякувати Богу, охоронець був знайомий.
— Та давно вже, — відповів Губченко. — Десь ви, мабуть, відходили на хвилинку.
— Дивно, — промимрив охоронець.
Вести з ним розмову далі було безглуздо. Щойно шлагбаум піднявся на достатню висоту, водій газонув, і, здійнявши куряву, «жигуль» помчав у напрямку моста.
Міст з’єднує те, що природа вважає різним. Урвистий правий берег лишився позаду. Попереду був пологий, зарослий високими травами лівий. Губченко знав, що не втече. Надто досвідчені й треновані люди полювали на нього. Але він знав і дещо інше: там, на лівому березі, він виграє час.



Фундамент крутого дядька

Десна в цьому місці робила крутий віраж, утворюючи видовжений півострів. Річка вона норовлива, непевна, вередлива. Цього року їй хочеться текти так, а вже наступного — інакше. То на радість рибалкам намиє довгу піщану косу, де вони потім приманюють глюкалом сома, то їм на горе з’їсть ту косу за один рік, вріжеться в протилежний берег і намиє весь виграний пісок десь посередині русла, утворивши острів. За два-три роки острів заросте травою, там заведуться жаби, і до них злетяться лелеки — на бенкет. А соми й рибалки шукають собі інше місце для спілкування.
Колись Десною ходив кораблик на повітряній подушці — аж за Остер, уперті буксири тягли важкі баржі, рибалки ганяли туди-сюди на моторних човнах. Доводилося дбати про фарватер. То тут, то там постійно гуркотіли земснаряди, поглиблюючи русло. А пісок вимивали на півострів. Зникли під цими дюнами трави й верболози, поховані під ним цілі генерації вужів, польових мишей та їжаків.
А людям ця намита територія сподобалася. Вони почали її ділити й роздавати різним установам під дачні ділянки. Загуркотіли «камази» з чорноземом, щебенем, лісом і цеглою, вишикувалися вздовж і впоперек, немов вартові, стовпи електропередач, потяглися вервечки майбутніх дачників від дебаркадера-пристані та від автобусної зупинки.
Швидкість, із якою довгий півострів перетворився на селище, вражала навіть річку. Вона раз у раз намагалася то підмити, то перерізати це утворення. Але люди підкладали залізобетонні блоки, стоси мішків із злежаним торішнім цементом, прокладали дренажні й обвідні канали, вгамовували й переконували Десну: тут уже ми господарі, поводься пристойно.
Вона пручалася й звивалася. То підмиє городи, то відступить, то розіллється навесні й залишить на ділянках мул, гадюк і дохлу рибу… Людей це не зупиняло. Вони знали свій інтерес і своє право.
Будиночок Губченка стояв у корені півострова, недалеко від води, але й не так близько, щоб примхи річки йому дошкуляли. Будиночок хоч і невеличкий, але на високому бетонному фундаменті, дерев’яний, обкладений цеглою. Всередині залізна піч під дрова, три кімнатки, горище і два підвали. Один очевидний, а другий такий, що знайти його неможливо. Колись, коли ще тільки будувався, це була ніби гра: буде син чи онук, для нього це буде надійна схованка. Сина не народив, донька до цієї схованки поставилася байдуже, жінка про неї взагалі не знала, тож кращого місця для нової МГ й не вигадаєш.
Так він принаймні думав до того, як наблизився до дверей. А їх відчиняла стороння людина. Це неважко. Замок там дуже простий — якщо закортить, можна відімкнути навіть ножичком. Губченко знав, що замок для злодіїв — не перешкода. Навпаки, грабують ті дачі, які мають дорогі замки. Це ніби сигнал такий: ми багаті, у нас є що красти. Зрештою, ці двері вели всього лише до прибудови, а там, крім старого зношеного одягу, нічого цінного не було. Залізна піч була цінна, але хай би хто спробував її винести!
А от внутрішні двері — з прибудови в кімнати — були замкнені на справжній замок із секретом. Їх подолати не так просто. Втім, справа була зараз не в них, а в гномику. Колись в Америці Губченко побачив, що мало не біля кожного будиночка стоїть у палісаднику невеличкий гном. Інколи двоє-троє. Ці нехитрі скульптурки ніби оберігали господарів та їхнє майно. Ці гномики були страшенно наївні, як і багато що інше в американському повсякденні, але запали чомусь у душу.
Тож коли збудували дачу, він узяв стару вицвілу Оленчину іграшку — зеленого гнома — й почепив його на двері, на металеве кільце, що слугувало за ручку вхідних дверей. Бідна ганчір’яна істота висіла там уже багато років, переживаючи мороз і спеку. Але ґанок надійно захищав її від дощу й снігу, тож гномик стійко зносив усі негаразди свого сторожового життя.
Коли їхали з дачі, кільце піднімали вгору, воно не висіло, а стояло над гномом, спираючись на двері. Що на поверхні, те не дуже помітне. Тож якби Губченко побачив, приїхавши вчергове на дачу, що кільце не стоїть, а висить, це б означало одне з двох: або трапився незначний землетрус, або хтось відчиняв двері.
Оце він зараз і помітив. Кільце висіло. Отже, хтось відчинив двері, не помітивши, що кільце стоїть. Коли двері відчинилися, воно впало — до того ж практично беззвучно, оскільки між ним і дверима була товста нейлонова нитка, що радикально пом’якшувала удар кільця об двері. А коли незвані гості виходили, на кільце уваги не звернули. От і все.
Яких після них чекати сюрпризів у хаті, Губченко не знав. Швидше за все, просто все акуратно перевернули з ніг на голову, потім поставили знову на ноги, нічого вартісного не знайшли й рушили геть. Але могли бути й жучки і датчики руху і казна-що ще. Якщо вони справді є, то за мить після того, як він відчинить двері, люди з Коміренкової контори знатимуть, де він, Губченко, є. А це означає, що виграний такими зусиллями тайм-аут негайно закінчиться.
Доріжка з прямокутних бетонних плит вела до залізного вагончика, який з’явився тут іще раніше, ніж будинок, і спершу правив за спальню, кухню, вітальню й комору. Тепер — тільки за кухню та їдальню в дощову погоду. На цій доріжці ніяких слідів і не могло лишитися.
Двері в підвал замикалися зсередини, тож відчиняти їх гостям не було ніякого сенсу. Трава на ділянці стояла висока, некошена, неохайна. Слідів на ній не було. Працювали акуратно. Губченко повернувся до машини й замислився. Що робити далі, він не знав. Сів за кермо і рушив назад, до міста. Проїхав сто метрів і зупинився. Розвернутися тут не було де. Він залишив машину на вулиці й пішов аж у кінець, де біля річки була нічия ділянка.
Колись її придбав якийсь дядько — страшенно кручений і наворочений. Він за тиждень поклав бетонний фундамент заввишки в півтора метри, накрив його бетонними плитами… А потім зник. Уже згодом до Губченка дійшли чутки від Валентини Сидорівни, сусідки, яка знала все про всіх. Вона повідомила, що дядька посадили «за махінації». Все майно конфіскували, а про ділянку, мабуть, не знали, бо ніхто не приїжджав, не обмірював і взагалі.
Пробратися до залізних воріт унизу пандуса було непросто — крізь потрісканий бетон пробилися високі бур’яни. У воротях була хвіртка з чудернацьким врізним замком. Та в «жигулях» була невеличка болгарка на батарейках. Не минуло й півгодини, як хвіртка відчинилася.



Загальні збори трудового колективу


В інституті було не протовпитися. Губченко аж злякався: чи туди потрапив? Він просто вже не пам’ятав, коли в цих коридорах було стільки народу. Ба навіть більше: серед співробітників були й такі, кого він узагалі не пам’ятав. Якісь молодики в окулярах і драних джинсах, дівахи з погано прикритими молодими тілами… От із сивими було все гаразд. Вони підкреслено шанобливо віталися з Губченком, але було помітно, що на довгу розмову не розраховують. Якоїсь миті Губченко навіть відчув, що його обходять.
Не так обходять, як на перегонах, а так як обходять прив’язаного біля магазину пса. Ясно, що домашній, ясно, що не кусається, але ж пес… Хтозна, що в нього у голові!
Причина велелюдності з’ясувалася невдовзі. Загальні збори трудового колективу. Від цього вислову потягло чимось дуже радянським, давно забутим.
— А чого раптом? — спитав когось із співробітників Губченко.
Той нервово гигикнув у відповідь і відійшов, підморгнувши: мовляв, це ви у мене питаєте?
Довелося йти вглиб коридору, де навпроти дверей приймальні висіла велика дошка оголошень. На ній червоними літерами гуашшю (!) було намальовано:

«Загальні збори трудового колективу.
Порядок денний: персональна справа снс Губченка.
Доповідач: М.М.Биковець»

Так. Щоб мати персональну справу, треба мати провину. Те, що він натягнув дріт над підлогою, — це погано. Що ще йому можуть інкримінувати? Ну звичайно ж! Планову тему!
Губченко розвернувся і майже бігом подався до своєї лабораторії. Там теж було повно народу. Його вітали:
— А ось і винуватець торжества!
— Слухай, старий, ти справді набив пику Заступу?
— Не міг цього зробити взимку? Це ж треба, скільки народу повикликали — всіх, кого дістали.
Серед цього веселого гамору пролунали неголосні, але всіма почуті слова завідувача відділу:
— Губченку, ходіть на хвилинку.
Він підійшов і привітався.
— Що з плановою темою? — спитав завідувач.
— Та… сміх і гріх, — почухав потилицю Губченко. — Там уже буквально висновки лишилися.
— Негайно роздрукуйте і здайте вченому секретареві відділу. Я з ним говорив — зареєструємо заднім числом.
Ще гув принтер, а планова тема вже була зареєстрована як здана три дні тому. Хоч як дивно, але попри велику кількість людей в лабораторії ніхто цього й не помітив. Коли йшлося про порушення так званої трудової й виробничої дисципліни, працівники інституту демонстрували непохитну солідарність.
— І щоб до завтра були висновки, — твердо й бездискусійно сказав заввідділу.
Губченко вдячно кивнув.
Доповідь Заступа була плутана, демагогічна, сповнена прихованих, але зловісних погроз. Він розповів про аморальний «облік» Губченка, про його постійні порушення графіку роботи й подання «тез», про ганебний випадок «ставлення» пасток на живих людей, про те, що він, Заступ, має на увазі та про багато чого іншого. А потім запросив усіх «свідомих» працівників висловити свої міркування з цього приводу, цього приводу.
Свідомих не виявилося.
І тоді руку підніс сам винуватець торжества. Микола Миколайович цієї руки довго не помічав, аж поки хтось із останніх рядів вигукнув:
— Дайте слово Губченку!
— Навіщо? — з погрозою в голосі озвався Заступ.
— Як так навіщо? — знову пролунало з залу.
Якби той анонімний вигукувач пояснив, навіщо, Заступові було б що спростувати. Але оскільки у відповідь на його запитання прозвучало інше запитання, то він ніби мусив відповідати, а відповідати, виходило, треба було собі самому. Поки він розмірковував над цією задачею, Губченко підвівся й пішов до трибуни. Він пішов не просто до трибуни, а ва-банк. Биковець не встиг його зупинити.
— У мене є кілька запитань до доповідача, — почав Губченко голосно, з натиском. — По-перше, про які такі систематичні порушення дисципліни з мого боку йшлося в доповіді? Я хотів би почути конкретні приклади. Та й громадськість була б удячна шановному доповідачеві. Шановному доповідачеві. Я маю на увазі.
Залою прошелестів легкий сміх.
— По-друге, — вів далі винуватець торжества, — яких заходів ужив шановний заступник директора з режиму у відповідь на мої усні сигнали щодо факту вилучення невідомими моїх власних матеріальних цінностей з мого власного робочого місця? По-третє, чому ніхто не відповів мені на доповідну, чому ніхто не вжив заходів з приводу викладених у цьому документі порушень режиму в інституті? І нарешті: з якою метою заступник директора з охорони заходив до лабораторії, коли нікого з працівників у приміщенні не було, і на якій підставі охорона видала йому ключ? Тільки після отримання відповідей на ці запитання я зможу далі обговорювати свою персональну справу. Персональну справу. Персональну справу. Я маю на увазі.
Сміх уже був майже непристойним. До цього люди дивилися в потилицю тому, хто сидів попереду, й не розуміли, що відбувається. Тепер вони ще менше розуміли, але вже насмілювалися перепитувати одне в одного:
— Про що, власне, йдеться? Яке таке вилучення матеріальних цінностей?
Заступ наливався кров’ю, обурений нахабством і зухвалістю «рядового працівника», що дозволяв собі так розмовляти з начальством. Найгірше почувався вчений секретар інституту Маньківський. Директор у відпустці, заступник з науки у закордонному відрядженні. Формально Биковець теж заступник директора, але він заступник із режиму… Як повестися в цій ситуації? Зрештою, яку саме ситуацію нині обговорюють? Який фарс розігрують? Правильно було б зателефонувати директору і про все розповісти, попросити поради. Але той наказував, щоб його турбували тільки в разі ядерної війни. Тут саме щось на зразок війни й відбувається, але ж не ядерної…
— Я директор з режиму! — вибухнув Заступ.
Але цей аргумент потонув у дружному вибуху сміху: тепер уже сміялася вся зала.
— Я заступник директора, я маю на увазі, — поправився Микола Миколайович, та марно — його слів уже ніхто серйозно не сприймав. Однак він не міг зупинитися, відчуваючи, що земля пливе з-під ніг. — Я маю право відвідувати будь-які приміщення, будь-які приміщення. Я маю на увазі. А ви, Губченку, пастки на мене порозставляли.
— У такому випадку прошу вибачення. — Губченко вклонився. — Я зовсім не на вас розставляв пастки. Просто до нас у лабораторію занадився злодій, тож я й поставив невеличкий запобіжничок, оскільки ви відмовилися реагувати на мої сигнали з цього приводу. Звідки ж я знав, що ви ходите по лабораторіях, коли там нікого немає, й перевіряєте, де що лежить.
Він з останніх сил намагався не засміятися разом зі співробітниками.
— Я не перевіряю, де що лежить! Я маю на увазі, я перевіряю на предмет режиму, на предмет режиму!
— Ну, де що стоїть, яка різниця, — виправився Губченко. — Чи там де який режим… Але ви не відповіли на мої запитання, Миколо Миколайовичу.
— Я не зобов’язаний перед вами звітувати! Перед вами звітувати! Я заступник директора, а ви…
Решта фрази потонула в новому вибуху реготу. Схоже, відтепер хоч у якому б контексті Заступ назвав свою посаду, це викликатиме сміх у всього інституту.
— Я й не прошу переді мною звітувати. Просто я звернувся до вас із клопотанням спочатку усно, а потім письмово. І я маю право вимагати від вас відповіді по суті порушених у моєму клопотанні проблем. Бо якщо в режимній установі пропадають гроші з кабінетів, а заступник директора з режиму…
— А я вам кажу, ніхто у вас нічого не крав! Нічого не крав! Я розбирався…
— З ким? — здивовано урвав його Губченко.
Зала завмерла. Це вже було не смішно.
Завмер і Заступ. У цілковитій тиші стало чутно, як ворушаться звивини під його черепом.
— Та як ви смієте!.. Та я вас!..
— Так, це ми знаємо, проходили, — втомлено підсумував Губченко. — Ви ще нагадайте про те, що у мене є родина. Цілком у дусі дідуся Єжова.
Хтось невпевнено хихотнув, але миттю злякано замовк.
— Ви планову тему досі не подали на обговорення, я маю на увазі, — схопився Заступ за останню соломинку.
— О! Згадали, — зовсім уже зневажливо кинув Губченко.
— Згадали! Згадали! І ще згадаємо! Я маю на увазі!..
— Тему я здав. У вас є ще якісь зауваження щодо моєї роботи? Може, вас не влаштовує якість? Мій, так би мовити, науковий рівень?
Це було схоже на базарну сварку. Маньківський вирішив втрутитися Вчасне подання планових завдань було в його компетенції. І він негайно скористався зі зміни напрямку базару.
— Віталію Григоровичу, — звернувся він, підвівшись, до заввідділу, — внесіть, будь ласка, ясність.
— Планове наукове завдання старший науковий співробітник Губченко здав. З деяким запізненням, щоправда. А про науковий рівень цього дослідження я зможу говорити тільки після обговорення на засіданні відділу. Зараз літо, — стенув він плечима. — Щось не пригадаю, коли ми в період відпусток збирали засідання відділу. Якщо це пече, тоді, звісно… Але попереджаю, що якщо нас підганятимуть, це може суттєво позначитися на якості й осмисленні обговорення.
Він сів, і зала полегшено зітхнула. Схоже, розмова дійшла логічного завершення. Вчений секретар закрив збори, і Заступ перший вилетів з приміщення.
Губченко не відчував задоволення від своєї перемоги. Коли тебе відверто й до глибини душі ненавидить представник таких органів, особливого щастя в цьому немає.



Ніч у музеї, чи то пак інституті


Насправді ніхто так і не зрозумів, що сталося, як пояснити ці збори, цей виступ Заступа, цей революційний опір Губченка. Кожен здогадувався, що за всією історією стоїть щось іще — важливе й вирішальне, однак Губченко на прямі запитання віджартовувався, а на непрямі непрямо відповідав. Коли збентежені працівники розійшлися, він сам лишився в лабораторії.
Хоч які були його бажання й плани, але сьогодні за ніч він мусить закінчити планову тему, бо так пообіцяв своєму завідувачу. Він увімкнув комп’ютер і поки чекав завантаження, почув тишу за дверима. Інститут спорожнів. Ця будівля, в якій Губченко завжди почувався захищеним, майже як удома, тепер раптом відкрилась йому іншим боком. Так, убити його Заступові чи його хазяям зараз невигідно. Але, зважаючи на ту ненависть, яку він побачив в очах доповідача наприкінці зборів, Губченко цілком міг припустити, що Заступ от-от утратить контроль над собою і накаже своїм нукерам покінчити з цим негідником.
І ніхто їм у тому не завадить. Нікому. Хіба що охоронець на вході раптом збожеволіє і почне чинити їм нетривалий опір. І сам загине, і Губченка не врятує. Втім, він сподівався, що охоронець не втручатиметься, тож залишиться живий.
Губченко зачинив двері на ключ, підпер спинкою найміцнішого стільця ручку дверей. Усе це не дуже заспокоїло, бо він пам’ятав, як крізь замкнені двері розстріляли Коміренка. Отже, що ще зробити, щоб урятувати життя? Що може зупинити кілерів?
Сьогодні він зупинив Заступа зброєю гласності. Власне, це його єдина зброя. На мить він замріявся про те, щоб усім розповісти про МГ й тим цілковито знезброїти Биковця. Яке було б полегшення! Всю відповідальність за людство звалив би на плечі людства. Отримував би премії, їздив на симпозіуми й розповідав про своє відкриття… Але згадав про похмуре засніжене місто й вирок, винесений далекому нащадку на ім’я Сергій його машиною, і ці думки відкинув.
Треба думати не про це. Навмання повідчиняв шафи й столи, і таки знайшов те, чого, власне, й не шукав. У сусіда лежав у тумбі столу старий ревун. Це така залізяка: якщо крутиш ручку, вона страшенно реве — півміста розбудити можна. Ну, а електромотор в їхній лабораторії був завжди — казна-навіщо. А от і зрозуміло, навіщо.
Найгірше те, що не можна випробувати пристрій. Його сила в несподіванці Губченко викинув у коридор три малесенькі кнопочки на коричневих дротиках — зовсім непомітні, приладнав двигун до ревуна й подивився на годинник. Була вже десята вечора. А він іще не брався за свою багатостраждальну планову тему. Вона тому й планова, заспокоїв він себе, що виконувати її треба за планом. Тобто в свою чергу. От зробили ревун для захисту, тепер можна повернутися й до головного.
Він не подумав про те, що, як почнуть стріляти крізь двері, то стоятимуть навпроти них біля протилежної стіни, тож на кнопки не натиснуть. А натиснуть на них тільки в тому випадку, якщо спробують відчинити двері.
Він сів працювати, трохи заспокоєний, але все ж сторожко дослухаючись до звуків за межами лабораторії.
Це тільки здається так, що коли вирішив швидко закінчити роботу, вона вже вважай завершена. Насправді ж бо йому треба було не тільки висновки дописати, а й завершити аналіз, тобто прийти до цих висновків. А це робота не на одну ніч. Знаючи все те, що знав Губченко про майбутню долю цивілізації, він міг би все швидко зробити лівою холодною ногою, однак клятий перфекціонізм! Він просто не міг видавати халтуру. Тим більше, що зараз, у цей вирішальний і стресовий момент він відчув, що ця остання (остання?) його робота мусить лишитися якнайкращою.
Та й усі підстави для цього були. Робота виходила революційна. Тільки тепер Губченко усвідомив, що він справді добрий вчений. Звісно, під час обговорення буде дискусія, що плавно переросте в бійку. Надто несподівані й незвичні для наукового вуха висновки просяться на папір. Не всі, ох не всі у відділі готові їх прийняти.
Це були, так би мовити, супутні думки, які не заважали головному. Губченко працював, і вже на дванадцяту ночі справді вийшов на фінішну пряму. Лишилося дописати, може, сторінку й переходити до висновків. Звісно, це найважче, але це вже останнє, що треба зробити.
А о дванадцятій пролунав телефонний дзвінок. Він був такий різкий і несподіваний, що Губченко здригнувся. Перша реакція була — не брати слухавки. Але що ховатися! Він сьогодні зробив такий рішучий крок назустріч небезпеці, що тепер уже все одно. Губченко підніс слухавку до вуха і сказав:
— Алло.
— Губченку, щось трапилося? — стривожено спитала дружина.
Це ж треба! Він, виявляється, ніколи ще не був такий радий чути її голос.
— Та ні, все гаразд, просто термінова робота. Лягай спати, я ще мушу попрацювати.
— Яка в тебе може бути термінова робота? — Дружина заспокоїлась і перейшла в наступ. — Ти вже зовсім совість утратив! Немолодий уже, щоб волочитися ночами де попало!
— А ти куди дзвониш? — поцікавився в неї чоловік.
— Тобі на роботу дзвоню!
— І як ти собі уявляєш людину, яка волочиться де попало на роботі?
Мабуть, відповісти на це було нічого, тож дружина просто кинула слухавку.
Він з величезним полегшенням повернувся до роботи. А потім збагнув, що відповідати на дзвінок не слід було. Адже цю розмову записано! Адже якщо вони не зразу зрозуміли, що він лишився в лабораторії, то тепер знають це напевне. Тепер їм відомо, де його шукати, й вони цілком усвідомлюють, що кращого місця їм не знайти!
Але ж іще одне! Це ніби підказка щодо родини — дружини, доньки!
Ні, на це вони зараз не зважаться. Після того, як Губченко на зборах витягнув із Заступа погрозу, ще й сам додав до неї про свою сім’ю, від цього крайнього кроку вони мусять утриматися. Принаймні це те єдине, на що зараз можна сподіватися. Звісно, Губченко шалено ризикував, коли це казав. Але… Звичайно, краще все кинути й помчати додому. Однак… Хто може з упевненістю сказати, що його не чекають за рогом біля виходу з інституту? Або — ще гірше — біля входу в будинок, де він мешкає. Щоб зайти разом з ним і… Ні. Зараз головне — завершити роботу. Він обіцяв.
Але попрацювати не вдалося. Дякувати Богу, хоч устиг зберегти написане. Бо за п’ять хвилин зникло світло. І стало дуже страшно. Не тому, що темно, а тому що цього варіанту розвитку подій він не передбачив. Ревун не гудітиме. Переключити його на ручний режим — немислимо. Тобто це просто, але займе чимало часу і створить чимало шуму. Ефект несподіванки буде втрачено.
Крізь вікно пробивалося тьмяне світло від далеких ліхтарів. Відбувся цікавий фізичний ефект: переломлені склом промені висвічували промінчики датчиків руху. Мабуть, вони живляться від якогось іншого джерела енергії, не від тієї ж мережі, що й уся електрика в лабораторії. Це правильно: система спостереження повинна працювати незалежно від того, чи ввімкнений рубильник на розподільному щиті.
Губченко обережно, щоб не рипнула жодна дошка підлоги, пробрався до шафи, переступаючи через промінчики. Він таки постарався колись шафа відсунулася справді безшумно. І так само безшумно повернулася на місце. Хай тепер пошукають.
Він машинально простягнув руку і клацнув вимикачем. І ледь не вилаявся вголос. Звідки ж воно тут візьметься, якщо його немає в лабораторії!
З коридору не долітало жодного звуку. Якби хтось спробував відімкнути двері, Губченко почув би. Минали хвилини. Тут, у цілковитій темряві, час набував химерних вимірів. Можна було подумати, що збігло десять, двадцять, тридцять хвилин. А може й година. В лабораторії й далі було тихо. Він почав подумки рахувати секунди. На тисячі зупинився й сам собі здивувався. Як же він міг так купитися. Це вже параноя. Все просто: охоронець після півночі вирішив обійти приміщення й здивувався, що один із рубильників на щиті не опущений. От вам і немає світла.
Губченко вийшов з комірчини й зателефонував до охоронця. Той дуже здивувався, що в інституті є ще хтось, крім нього, поцікавився, чому ж йому так довго не дзвонили, бо він уже хвилин двадцять як повернувся після обходу й пообіцяв зараз же знову ввімкнути світло.
Однак минуло ще не менш як десять хвилин, поки він нарешті дістався до розподільного щита й виконав свою обіцянку. Комп’ютер, дякувати Богу, від раптового вимкнення енергії помітно не постраждав, усе збережене було на місці, й Губченко знову взявся до діла. Ніби друге дихання відкрилося. Давно він не відчував такого натхнення. Висновки лилися, мов пісня. От тільки вони не дуже відображали загальний текст, особливо першу його половину, написану вже дуже давно. Довелося повертатися, дещо переробляти, дещо викидати, дещо дописувати.
О третій ночі повіки поважчали, боліла голова, немилосердно хотілося спати. Довелося перервати роботу, зварити собі каву. Чи то кава подіяла, чи просто через те, що довелося трохи порухатись, але працездатність повернулася.
Він закінчив роботу о п’ятій ранку. Потім, поки працював принтер, ще зварив собі кави, пив її й спостерігав, як ритмічно випливають із принтера сторінки його найкращого наукового дослідження. Усі вчорашні проблеми здавалися далекими й мізерними на тлі такого успіху. «Може, все ще буде добре, — думав він. — Може, МГ помиляється, може, щось не допрацював. Що саме?»
Думки ринули в інше русло, немов весняний потік. Але не в те русло, в яке хотів їх спрямувати Губченко. Він мимохіть згадав маленьку дівчинку, що полетіла в ступі зі старшим від неї й вочевидь ворожим хлопчиком. Мабуть, вона теж думала, що все минулося, втішалася, що небезпечна пригода — позаду…
Це майбутнє було химерне і незрозуміле. Дівчинка була схожа на бабу Ягу, як Губченкова донька — на Заступа. І все ж літала на ступі, з мітлою… Все це треба дослідити, треба туди повернутись і знайти її.
А для цього самому треба вціліти і врятувати МГ від загадкових переслідувачів з необмеженими ресурсами.
Остання сторінка випала з принтера. Губченко переписав собі на флешку всю свою працю, поклав віддрукований примірник у новеньку картонну течку, зав’язав поворозки, на обкладинці написав своє прізвище, назву рукопису і поклав його на стіл завідувача. Тоді передумав і поклав у стіл. Потім вимкнув комп’ютер і, переступаючи через промені, пішов до дверей. Відставив стілець, вийшов у коридор і замкнув за собою двері. Ще кілька кроків зробив, за інерцією високо піднімаючи ноги.
Він нікого не зустрів по дорозі. Чорний хід був відчинений. Губченко обережно визирнув на подвір’я, де вже на повну силу займався новий день. На нього тут ніхто не чекав. Може, дурні мої страхи, подумав Губченко. То дзвінка телефонного злякався, то темряви. Та й ті хлопчики нівроку на Петрівці й біля інституту — може, простий збіг? А я справді — як дурень. Пастки ставлю на людей. Ревун от… Він згадав, що не відімкнув датчиків ревуна. Ото було б сміху, якби, виходячи з лабораторії, наступив на власноруч підкладені кнопки!..
Цієї миті в надрах інституту страшно заревла доісторична потвора. Звук був такий потужний, ніби ревун стояв тут, поруч. У будинку навпроти засвітилося кілька вікон. Губченкові знову пощастило.
Він бігцем перетнув подвір’я, потім прохідний двір, вибіг на паралельну вулицю, далі — знову через прохідний двір і далі, до супермаркету, біля якого на тротуарі стояли його старенькі «жигулі». Моторошне завивання ревуна переслідувало його, аж доки зачинив за собою дверцята машини. Треба тікати подалі. Потрапити зараз комусь на очі — найгірше, на що можна сподіватися.



Викрадення


Губченко багато років мав мобільний телефон на картці. Скільки разів йому присилали від оператора SMS із пропозицією перейти на контракт, але він ніяк не наважувався.
— Не такі ми багаті, — пояснював він дружині своє небажання змінювати звичний порядок.
Звісно, це не означало, що його номер мобільного невідомий Заступовим поплічникам. Але надія була. Бо не так давно його старенький телефон геть розсипався, довелося купувати новий. І щоб уже новим було все, Губченко тоді поміняв номер — просто придбав на вулиці новий стартовий пакет. Є мало людей, яким цей номер відомий. Він набрав мобільний номер дружини й швидко сказав:
— Нам треба терміново виїхати з квартири. Зберіть негайно тільки найнеобхідніше. Не валізи, а маленькі сумочки…
— Ти що, напився, Губченку? — сонно спитала дружина.
— Роби, що я кажу. І не перебивай. Коли зберетеся, подзвони мені на мобільний. Тільки з мобільного на мобільний, зрозуміла?
— І не треба множини. А то ти не знаєш, що Оленка вже два тижні живе у Валєріка.
— Як це — живе? — справді не зрозумів Губченко.
— Ой, не вдавай дурня! — жінка роздратувалася. — Вдома треба хоч інколи бувати. А то геть пропав, а тепер у детективи грається.
— Послухай, Галю, кохана, — м’яко, скільки міг, сказав Губченко. — Я ні в що не граюся. Все це дуже серйозно. Будь ласка, роби те, що я кажу. Це дуже серйозно. Як зберешся… Власне, нічого не треба збирати. Візьми документи, всі гроші, які є в хаті, кофту, плащ і парасольку. І все. І виходь через п’ятнадцять хвилин до аптеки на Білоруській. Підійди до віконця — вона працює цілодобово — і замов там якогось аспірину.
— Ну?
— Ну, і все. Я під’їду, й зразу сідай у машину.
— А аспірин?
— Обійдемося поки що без аспірину. — Губченко вимкнув телефон.
Він сидів у машині за сто п’ятдесят метрів від аптеки — на протилежному боці вулиці за перехрестям. Тут стояло чимало машин. Поруч був нічний магазин з випивкою й закускою. Магазинчик мав нічного охоронця. Люди платять йому якісь гроші, й він принагідно наглядає за їхніми машинами, залишеними на ніч. Тому його «жигулі» серед усіх цих транспортних засобів не привертали ніякої уваги.
Було вже зовсім світло. Він добре бачив, як із-за рогу вийшла його дружина в недоречному, зважаючи на теплинь, плащі. Вона підійшла вже до аптеки, коли з-за того ж рогу вийшов парубок — і також у недоречній шкіряній куртці. Втім, якщо він стояв під будинком цілу ніч, то куртка була йому цілком необхідна. Він залишився на тролейбусній зупинці біля аптеки, не наближаючись до Губченкової дружини й не звертаючи на неї ніякої уваги. Губченко засумнівався, чи це не випадковий перехожий, але тут же з-за рогу, хитаючись, вивернув тролейбус. За півхвилини він зупинився й відчинив двері перед парубком. Той не зайшов.
Але тролейбусів інших маршрутів тут не буває. Тут ходить тільки один тролейбус — до ринку. Дві зупинки. Якщо ти стоїш на зупинці й не сідаєш у цей тролейбус, це може означати тільки одне: ти не його чекаєш.
Можливо, Губченко й не звернув би уваги на чорну «волгу», що зупинилася на протилежному боці вулиці. Але з неї ніхто не виходив, і Губченко вирішив, що більше чекати не можна. Він виїхав на тротуар між стовпом і деревом, ледь не пробивши собі піддон картера об бордюр. Під’їхав до аптеки й відчинив праві дверцята. Мабуть, вираз його обличчя був такий, що дружина не вагалася ні хвилини й швидко сіла в машину. Парубок, уже не криючись, рушив до «жигулів», але було пізно. Губченко мало не збив його з ніг, промчав порожнім тротуаром і завернув у свій двір.
У дзеркальце, перш ніж зникнути за будинком, він бачив, як парубок підбіг до проїзду, він не знав, що робити, тож розвернувся до «волги». Але тролейбус уже рушив і знову закрив його від співробітників. Проїхавши через двір, Губченко не звернув на Ікара, що було б логічно, а знову проїхав по тротуару, і знову заїхав у двір, пролетів наскрізь, і знову виїхав у той же проїзд, завернув ліворуч і потім праворуч. Світлофори ще не працювали, тож він вискочив на Мельникова й помчав, порушуючи всі мислимі правила. Волга не вміла їздити так, як його «жигулі», до того ж вона втратила чимало часу, поки розвернулася, і Губченкові вдалося добряче відірватися від переслідувачів.
Назустріч ішла колона військових машин, він з великим ризиком проскочив перед головним газиком і вискочив на Дорогожицьку. За першим будинком — праворуч, далі через двір до заправки, звідти праворуч. Він встиг помітити хвіст «волги», що завернула на Дорогожицьку, а от його вони вже побачити не могли.
— Що ти виробляєш? — нажахано спитала дружина.
— Почекай, потерпи, — сказав Губченко. — Я тобі все поясню.
Втім, він знав, що бреше. Всього він їй, безперечно, пояснювати не буде.
— Губченку, мені страшно, — голос дружини був уже благальний.
— Мені теж, але ти не бійся. — Губченко не дбав про логіку. — Я не дам їм тебе образити.
— Кому їм?
— Їм, — твердо відповів Губченко, даючи зрозуміти, що більше нічого заразне пояснюватиме.
— Куди ми їдемо?
— Туди, де нас не шукатимуть.



Дорога в нікуди


До Старого Новодуба вони дісталися вже в другій половині дня. А спочатку шукали вулицю, що на ній, як пам’ятала дружина, жив Валєрік Потім чекали сьомої години, щоб «не будити дитину». Зателефонували з її мобільника на мобільник Оленки. Донька спросоння вирішила, що це батьки з міркувань збереження моральності приїхали визволяти її з лабет розпусти.
Але телефон узяла мати, і з її голосу, а не слів, доця зрозуміла, що справді сталося щось серйозне.
А поки чекали її пробудження, жінка весь час намагалася витягти з Губченка пояснення, «куди це він вліз». Він пообіцяв іще раз: мовляв, як уже буде з ними Оленка, тоді все розкаже, щоб не повторювати. Це пояснення дружину не задовольнило, але була вона така налякана, що мусила погодитися ще потерпіти.
Вискочила донька й не озираючись побігла до машини. Губченко наозирався за них двох, але нічого підозрілого не помітив. Вони рушили, й довелося розповісти родині, що сталося.
— Ти пам’ятаєш Коміренка? — спитав він дружину.
— Ой, Губченку, давай без вступів. Як наче від того, чи я його пам’ятаю щось залежить.
— Так. Маєш рацію, — погодився Губченко й подумав, що це добре — похвалити дружину на самому початку розмови. — Коміренко винайшов… коротше, йому вдалося відкрити таке, що тягне на Нобелівську премію. Але і він і його винахід потрапили в лапи дуже потужних людей. Дуже потужних. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки. Зрештою вони вбили Коміренка, швидше випадково, ніж навмисне. Але перед смертю він просив мене допомогти з його винаходом. Ці люди знають, що він до мене звертався. Зараз вони безпорадні, без Коміренка вони не вміють користуватися тим, що потрапило їм до рук…
— Губченку! Про що ти говориш? Що за викрутаси? Там що, атомна бомба? Кажи як є!
— Не перебивай мене. Я все одно не скажу більше, ніж можу. Там гірше ніж атомна бомба. Це те, що може знищити людство.
— І ти?.. Тобі?.. Ти справді?..
— Я сказав, не перебивай. Насправді я не знаю, чи можу їм бути корисним, чи можу їм зашкодити, — це не має значення. Найгірше те, що вони вважають, ніби я можу — або зашкодити, або допомогти.
— Губченку! Не лізь у цю справу!..
— Мамо, дай йому договорити, — втрутилася донька, яка, схоже, повірила й зрозуміла.
— Послухайте мене, — терпляче повторив Губченко, проїжджаючи на червоне світло. — Якщо вони мене схоплять, то чи буду я їм допомагати, чи ні — не має ніякого значення. Мені однаково не жити — рано чи пізно. Якщо ж вони схоплять вас, то, по-перше, я муситиму їм допомагати, по-друге, не жити нам усім трьом.
— Куди ми їдемо? — спитала Оленка.
— Ми їдемо в Старий Новодуб. Нам треба… Мені треба витримати паузу. Власне, їм треба дати час, щоб вони не гарячкували, щоб тверезо поміркували, хоч я й сумніваюся в їхніх розумових здібностях…
— Ти вже з ними познайомився? — вибухнула дружина. — Я так і знала!
— Мамо! — спробувала її вгамувати Оленка.
— А ти не мамай, не мамай! Краще за собою стеж! Зовсім совість загубила. І це через тебе! Дітей виховувати треба, а не все їм дозволяти. Сю-сю-сю, доцю, доцю. Додоцявся! З дому з’їхала! Нерозписана живе! Не-роз-пи-са-на!! Перед усіма людьми!
— А що, краще, як ви, ховатися?
— Що?!
— Нічого. Ви коли одружилися? А я коли народилася? Чи ти гадаєш, у мене аж так погано з арифметикою?
Дружина замовкла, присоромлена, але здаватися, ясна річ, не збиралася. Ситуація була надто складна, не до кінця зрозуміла, тож винуватого знайти вона просто була зобов’язана. У неї було так багато запитань, що вона не знала, з якого розпочати. До того ж була майже впевнена, що чоловік не відповість. Вона лишилася в меншості, й це надавало їй більшої наснаги. Тому Губченко вирішив уникнути подальшого розпалювання скандалу.
Вони саме виїхали за місто. Біля першого-ліпшого кафе він зупинився й запросив милих леді на сніданок.
— Мені шматок у горло не полізе, — відрубала дружина.
Та все ж слухняно вийшла з машини й пішла до кафе. Вони поїли бутербродів із непереконливої свіжості ковбасою, попили чогось, що називалося кавою, і весь цей час вона мусила поводитися пристойно, бо барменка за стійкою сиділа як влита, нікуди не збираючись виходити. Вони розрахувалися й поїхали далі.
— Що це за така прикольна назва — Старий Новодуб? — спитала донька.
— Це коли я служив в армії, у мене там був друг Олекса Позняк. Він закінчив сільськогосподарську академію…
— Агроном? — перебила дружина.
— Ні, інженер. Його призвали на два роки, як і мене, — їх там було чоловік двадцять однокурсників. А я один з університету. Однак саме з Олексієм ми дуже здружилися. Він мені подобався своїм глибоко пофігістським ставленням до служби. Тобто не був нехлюєм, як я, все робив як слід, але… От до всього ставився з дуже здоровим гумором…
— І це ти через стільки років згадав про нього?
— Так, — не дуже впевнено відповів Губченко. — Саме про нього й згадав. По-перше, нас там не шукатимуть. По-друге… Знаєш… От я думав, що в інституті можу покладатися на Тихолоза, а тепер…
— Чим тобі вже й Тихолоз не догодив? — здивувалася дружина. — Дуже порядний інтелігентний чоловік. І його Таня дуже…
Губченко зрозумів, що ляпнув зайвого і промовчав. А після досить тривалої паузи додав:
— На кого іншого, а на Позняка, я думаю, ми цілком можемо розраховувати. От розумієте, він п’ять років провчився в столиці, а лишався сільським хлопцем і ніскільки не комплексував із цього приводу.
— Так може, він тупий? — припустила Оленка.
— Ні, він просто справжній. Самодостатній. Це дуже рідкісна порода людей. Він у Старому Новодубі сільський голова.
— Ого! — вигукнула Оленка. — А ми що, надовго?
— Не знаю, — чесно відповів Губченко. — Сподіваюся, що ні. Але…
— Щось ти, Губченку, темниш, — дружина згадала, що ще не визначила винного. — Тихолоз що, теж у цьому замішаний?
— Тихолоз — ні.
— А хто?
— Ніхто. Тільки я.
— Не вірю! — категорично відрубала дружина.
— Не вір, — дозволив Губченко. — Але припусти, що все це правда. Який у нас є інший варіант?
— Можна було б поїхати на Донбас, до твоїх родичів.
— А вони такі дурні, що у родичів не шукатимуть.
— У тебе стільки родичів…
— Мамо! — знову втрутилася Оленка.
І тієї ж миті в неї задзвонив телефон. Губченко не встиг її зупинити.
— Алло! Валєрік?.. Ні. Ну, тобто так… Ну, не сердься. Просто… Розумієш… у нас захворіла бабуся на Донбасі… Так, є… Ну, мало чого я тобі не казала… Ну так, ми з батьками їдемо на Донбас… Звичайно, зразу, а що? Куди відкладати? Слухай, ну що ти… Я тебе прошу, не скочуйся до вульгарності… Так, передзвоню.
Коли вона відімкнула телефон, Губченко попросив її:
— Доню, у мене до тебе велике прохання. Не дзвони йому. Принаймні кілька днів.
— Ти що!
— Я тебе дуже прошу.
Вона промовчала. Ніколи йому не брехала і тепер вирішила не починати. А в цій ситуації — він уже знав — наполягати безглуздо. Зробить по-своєму. Але, попереджена, не дасть йому ніякої інформації.
Далі їхали мовчки. Та й не до розмов було Губченкові, бо дорогу він обрав глуху, суцільні підйоми, спуски, повороти, потовчений асфальт, зустрічні машини, попутні вантажівки й трактори, яких неможливо було обігнати через інтенсивний рух назустріч…
Губченко відчував слабеньку втіху від того, що йому вдалося не відповісти на запитання про те, як довго вони пробудуть у Старому Новодубі. Ще невідомо, як їх зустрінуть. А потім? Він справді цього не знав.



Старий Новодуб


Село було велике, в такому заблукати нескладно. Але найлегше, як завжди, знайти сільраду. Губченко під’їхав просто під вікна й пішов шукати кабінет голови. Але там на нього чекала цілком закономірна несподіванка: голови на місці не виявилося.
— Він у райцентрі, — привітно пояснила дівчина-секретар.
— А коли повернеться?
— Не знаю, — вона винувато стенула плечима. — А ви звідки будете?
— Та я… — Губченко й не знав, як пояснити. — Я його давній друг. Іще в армії разом служили.
— Ой! — Вона аж підвелася зі стільця. — А ви його що ж, не попередили, що приїдете?
— Та от… Не попередив. Думав сюрприз зробити.
— Ой-ой-ой! Знаєте що. Ви трохи погуляйте, а я спробую його відшукати.
Губченко слухняно вийшов. Він зупинився в затінку старезних вишень, що майже затуляли від світу досить скромну одноповерхову будівлю, яку можна було впізнати тільки завдяки національному прапору на високій жердині. Навпроти стояла двоповерхова, значно сучасніша споруда, в якій неможливо було не впізнати школу. Школа навпроти сільради — це добре, подумав Губченко, закурюючи. Село небагате, це зразу видно, але чисте впорядковане. Був робочий час, тож по вулицях не вешталися люди. У кожного свої справи. От тільки дивно, що дітей немає. Мабуть, теж при ділі.
Він згадав своє сільське дитинство, як їх возили в колгосп на тиждень-два полоти буряки, збирати кукурудзу, помідори, фрукти… Мабуть, так воно й тепер.
Губченко докурив і озирався в пошуках урни. Він знав, що в селі урн не водиться, але тут, у Старому Новодубі, недопалки на дорозі не валялися.
З дверей сільради вийшла дівчина-секретар, світловолоса й веснянкувата, теж, мабуть, учорашня школярка, що не змогла вступити до вузу, то й лишилася при сільському голові секретаркою — до наступного літа.
— Я побачила, що ви курите, ось винесла попільничку. Олексій Олексійович буде через півгодини. Може, вам чайку зробити?
— Дякую, серденько, — відповів Губченко. — Хіба, може, моїм дівчатам…
Дівчина нахилилася й зазирнула в машину.
— Ой, а що ж це вони там сидять! Хай заходять!
— Дякую, дякую, ви не переймайтеся. Погода добра, ми тут почекаємо.
Вона засміялася:
— Як смішно ви кажете — не переймайтеся! Ну, я піду, бо хтось може дзвонити.
Вона повернулася до сільради, а Губченко помахав дружині й Оленці, щоб вийшли, трохи розім’ялися після дороги.
Позняк приїхав через двадцять хвилин — на задрипаному «москвичі», який вірою і правдою відслужив, мабуть, не одному поколінню його попередників. Вони обнялися, Олексій підніс палець, сказав:
— Хвилиночку! — й забіг до сільради.
Ще через п’ять хвилин він вискочив звідти й пішов знайомитися з дівчатами. Власне, як з’ясувалося, з дружиною він уже колись давно був знайомий, тільки вона забула, а Оленці сказав:
— Я тебе ще отакою бачив, — і показав великим і вказівним пальцями, якою саме.
Сама по собі фраза досить банальна, але Оленка розсміялася — від того, як це було сказано й показано. Губченко з задоволенням відзначив, що Позняк їй сподобався.
Сіли по машинах і поїхали до голови додому. А там уже вся родина була в зборі, всі зайняті ділом, усі радісні й метушливі — борщ варять, салат кришать, битки відбивають, картоплю чистять, стіл накривають, рибу смажать… І всього троє: мати і двоє доньок. Нікого з них Губченко раніше не бачив. Ні маму Ларису, ні Оксану з Христиною. Схожі всі — дивовижно. Тільки в Оксани губи не сходяться, бо завжди усміхнена, а у Христини не розходяться — очі привітні, а усмішки немає. Губченкові дружина з донькою якось непомітно, але миттєво влилися в процес, аж подив брав: якби ж коли так швидко й радісно працювали вдома!
Він спробував запропонувати свої послуги, та Позняк забрав його:
— Нема гірше, як чоловік плутається між ногами. По-перше, можуть наступити, а по-друге, він тоді дрібнішає. Не псуй людям радість. Ходи краще мені допоможи.
— Гей, Льошко, ви там не сильно! — кинула їм услід Лариса.
— Ага! — радісно озвався Позняк.
Вони пройшли повз курник і вийшли до аркового входу в льох. Господар видобув з кишені в’язанку ключів, зняв пудовий замок і, увімкнувши світло, почав спускатися сходами.
Після літньої спеки там було чарівно прохолодно. Навіть холодно. Позняк зняв дерев’яну покришку з великої діжки й запустив руку на самісіньке дно.
— Вони, щоправда, минулорічні, але ще добрі, — пояснив він. — Як старе вино.
Тут же на полиці стояла полив’яна миска, і в неї він почав діставати квашені огірки — повну миску, з горою. Губченкові здалося, що зараз уся ця гірка посиплеться на долівку. Але Позняк уважно подивився на неї і сказав:
— Ще одненького.
І таки прилаштував його на вершечку. На тій же полиці він узяв два стограмові гранчаки, протер їх туалетним папером, рулончик якого тут же стояв, мабуть, саме з цією метою, відкрив краник у стіні й наповнив з нього чарки бездоганно прозорою безколірною рідиною.
— Відкрив тут невичерпне джерело, — пояснив він. — Сідай. Ну, дякую, що приїхали. Я й раніше знав, що ти молодець, але не уявляв масштабів.
Вони випили й захрумтіли гострими холоднючими огірками. Губченко почав крутити головою, намагаючись збагнути, звідки до крана потрапляє така дивовижно міцна й чиста самогонка. Позняк захихотів.
— Допитливий погляд інженера, — прокоментував він.
Губченко засміявся. Чи не вперше за останні кілька тижнів. Тут, у Позняка, він ніби повернувся до нормального життя. Й не хотілося думати про світові проблеми. Про власні проблеми думати так само не хотілося. Та й взагалі — не завжди ж думати!
— Кого ти бачив з наших? — спитав він Позняка.
Той, виявляється, бачив багатьох. Він розповідав небагатослівно, але дуже зримо, предметно, психологічно точно. Перед Губченком ніби оживали давно забуті постаті. Розповідаючи, господар не забував час від часу підносити чарки до загадкового краника. Той краник справді почав на гостя справляти враження невичерпного джерела.
Десь за півгодини Губченко відчув, що вже змерз. І це негайно помітив Позняк. З іншої полиці він дістав дивовижний старовинний штоф на добрі півтора літри й наповнив його горілкою.
— Все, ходімо до нашого прекрасного жіноцтва. До речі, Оленка твоя заміж іще не вийшла?
— Та як тобі сказати…
— О! І моя старша так само. Так ви хоч у місті — там ніхто одне одного не знає. А тут… — Позняк спохмурнів, але ненадовго. Коли замикав льох, знову був енергійний і життєрадісний.
За столом розмовляли про те, які смішні речі казали їхні дівчата, коли були малі, розповідали анекдотичні історії про знайомих — не конче спільних, просто анекдоти… Так ніби їм було байдуже, про що говорити, оскільки сам процес спілкування давав насолоду. Губченко бачив, як сподобалися Позняки його дружині й доньці, радів, що Оленка з мамою майже не думають про те, що їм загрожує… Він зрозумів, що вчинив правильно, приїхавши саме до Старого Новодуба.



Чому впала Вавилонська вежа?


Після закусок чоловіки вийшли покурити. Заговорили про політику. Губченко не був сильним у цих проблемах, тому Позняк дуже швидко переконався, що його апетитів співрозмовник не задовольнить. Тож вирішив викласти свої погляди:
— Я не знаю, я в тих колах не обертаюсь, а там, мабуть, стільки підводних течій, що затягне у вир на рівному місці. Хтось чийсь родич, у когось спільний бізнес, хтось комусь чимось зобов’язаний. Це зрозуміло. Це не для нас. Але от що я думаю. Наші біди в тому, що всі наші президенти — селюки.
Губченко засміявся.
— Так, я теж селюк. Але ж я не там, а тут. Я голова у своєму селі. А в президенти ніколи б не подався, навіть якби мене силою змушували. Бо я селюк. Хоч двадцять років прожив би я в місті, а все одно бачив би все зі свого села. Зі своєї дзвіниці, як кажуть. Розумієш, коли селюк приїздить до столиці на постійне проживання, він намагається налагодити зв’язки — потрібних людей. А потім стає від них залежним. І якщо трапляється йому посісти високу посаду, він уже не може робити те, що вважає за потрібне. Він робить потрібне його благодійникам. Або всі зусилля кидає на те, щоб їх знищити.
— А що, міські не так?
— У принципі так, але масштаби інші. От диви, принца виховують так, щоб він, як виросте, був добрим монархом. Його навчають того, що необхідне для правління країною, його виховують так, щоб він був відповідальний за свій народ, свою землю і свою мову… Це не означає, звичайно, що всі вони стають добрими монархами. Але якби знайти таку статистику, то я переконаний, що більшість із них — кращі монархи, ніж узурпатори. А всі наші селюки — це справжні узурпатори. Вони й до влади рвуться не для того, щоб відповідати за свій народ, а щоб у цього народу якомога більше вкрасти. Як в анекдоті, знаєш? Коли селюка спитали, що б він зробив, якби став царем, а він каже: «Я б украв сто рублів і втік». О. Монарх мусив дбати про свою землю, мову і народ, бо це все потім успадкують його діти. А нашим селюкам про все це дбати немає ніякої потреби. Тільки вкрадуть трохи грошенят, як одразу ж відправляють дітей вчитися за бугор. І дуже сподіваються, що ці діти додому не повернуться. А потім і самі за ними подадуться — на пенсію…
Був уже вечір. Сонце ще освітлювало верхівки дерев, але воно вже втомилося пекти. Природа розслаблювалася, готувалася до відпочинку. Жінки погукали їх за стіл.
Іще через годину чоловіки знову вийшли на перекур, і Позняк заговорив, ніби розмова й не переривалася. Губченко бачив, що другові треба виговоритися, мабуть, у нього не було тут, у селі, співрозмовників, з якими можна було б відверто поділитися думками й почуттями.
— Раніше я думав, що треба «обробляти свій сад»… Щоб у селі моєму все було чисто й справедливо, щоб удома був лад, щоб родина не голодувала й не тонула в розкошах, бо це ще гірше… Як Кандід, знаєш?
Губченко кивнув.
— Але це тоді так можна було. Нині ми всі у світі так залежимо одне від одного, що, мабуть, настав нам час згортатися в лялечку. Як метелик, знаєш?.. Чи то навпаки — як гусінь. Раз — і новий етап, нова фаза. Бо я вже не контролюю свого саду. Він уже значною мірою не мій. От, наприклад, пробив свердловину, щоб брати воду з глибини, — сорок два метри. Бо тут недалеко Дніпро, він розливається, отруєні води потрапляють у криниці… А потім думаю: а хто ж мене застрахував, що отрута не потрапляє в мою свердловину? Це що там у мене під землею — окреме озеро, ізольоване від світу? Ювенільне [13] море? Це ж там така сама річка, як і Дніпро, тільки підземна. А звідки вона тече, куди? Може, вона починається просто під четвертим реактором? Я ж не знаю. І ніхто не знає… Ти що куриш?
Губченко мовчки показав пачку.
— Дай покуштую… Ну от. Так і в селі. Я ж сьогодні не можу контролювати молодь. Вона вже не з нашого села. Вони ж не мене слухають, а телевізор. Як п’ятниця, так усе село перед телевізором. І знають же, що всі ті політики брешуть — без винятків, усі! — а все одно сидять і дивляться. Корида в них така. Як у Римі дивилися на бої гладіаторів, так тут дивляться на цих обранців. Просто світ навиворіт! Брехунам не соромно, що всі бачать їхню брехню, співачкам не соромно, що всі знають про їхній силікон, народним артистах не соромно рекламувати ліки від простати. Зраджувати не соромно, продаватися не соромно, мати сексуальне збочення не соромно… Звідки ж у цих дітей з’явиться почуття сорому? Знаєш, чому впала Вавилонська вежа? Б всі там сором утратили.
Губченко мугикнув у тому сенсі, що там насправді трохи не так було…
— Я знаю, — сказав Позняк, — але то все — зухвалість, зневага до Бога — то все вже похідні. А першопричина — втратили сором. Як у великому, так і в малому. Як ми. Ну, я тебе не маю на увазі…
— Дякую! — розсміявся Губченко.
— А от і не смійся. Я заходжу сьогодні до приймальні, а там попільничка з недопалком. «Це хто ж тут у нас курив?» — питаю. А Валя каже: «Це ваш гість курив перед сільрадою і довго крутився, куди недопалок викинути. От я йому попільничку винесла. Вибачте, Олексію Олексійовичу, зараз помию Забула».
— Ну, то поставив би урни, — порадив Губченко, — то й інші б не кидали. Хоча у тебе там така чистота, що гріх смітити.
— О! — Позняк підніс указівного пальця, ніби зловив співрозмовника на слові: — Гріх смітити! І не насмітив. Бо в тебе сором не відмер. Бо ти не тільки про себе думаєш. А коли стоять урни, то невелике досягнення — кидати недопалки туди.
Вони повернулися за стіл, але на яблучний пиріг із компотом у Губченка вже не було сил. Він засинав серед розмови, хоч як намагався триматися. Зрештою, минулу ніч не спав, та й дорога була неблизька. Помітивши його сонливість, Позняк наказав по останній — і спати. Губченкам постелили у великій кімнаті, де стояло неосяжне ліжко і крісло-ліжко. Довгий тяжкий день лишився позаду.



Пікнік біля озера


Губченко прокинувся рано, дівчата ще спали. Але коли вийшов з кімнати, зрозумів, що рано це — для міста. В хаті було порожньо. Отже, встигли встати, нагодувати свиней, курей, собаку й побігти на роботу. І справді — була сьома ранку. В селі у цей час уже всі на роботі.
Він вийшов на кухню й побачив невеличкі жовті стікєри, наліплені на все, на що їх можна було наліпити: на каструлі стікер з написом «Картопля з м’ясом», на банці кави — «Кава», на пачці чаю — «Чай», на чайнику — «Чайник», на руків’ї ножа — «Ніж»… Він усміхнувся й пішов до вбиральні. Там на дверях висів стікер із написом «Туалет». Ідучи на роботу, Позняк подбав про своїх гостей.
Коли Губченко зварив каву і її запах змієм-спокусником поповз будинком, вийшла дружина.
— А де всі?
— На роботі. Ти взяла мою бритву, зубну щітку?
— О! — спалахнула вона. — А ти казав? Ти взагалі мені не казав, що ми їдемо надовго. Як здрастє приперлися: ні гостинців, ні домашніх капців, ні зубних щіток — нічого. Хто так їздить у гості?
— Ми не в гості. Ми переховуватися.
— Це ти знаєш, — відрубала дружина. — А вони думають, що в гості. Треба ж їм щось сказати.
— Нічого поки що казати не будемо.
Попивши кави, вони пішли до крамниці, яку Губченко помітив дорогою від сільради. Придбали пасту, зубні щітки, бритву й гель для гоління, дешевий одеколон, ще якісь дрібнички. Коли повернулися, Позняк уже чекав їх.
— Їдемо до сарая, — сказав він. — Тільки треба, щоб ви поснідали.
— Ой, Льошечко, ми вже попили кави, а більше нічого й не їмо ніколи, — пояснила жінка.
— Ага, бачив я вчора, як ви не їсте. Хутко мені снідати й збиратися.
— А сарай — це що? — поцікавився Губченко.
Позняк задоволено розсміявся.
— О! Оце запитання. У нас тут неподалік є озеро, а ми маємо на тому озері сарай.
— А, дачу!
— Це в тебе дача, — парирував Позняк. — А в нас просто сарай. Там зберігається гумовий човен, мотор для нього, посуд… Ну, коротше, найнеобхідніше.
Поки чистили зуби й Губченко голився, з’явилися й Лариса з доньками. Щоправда, Оксана хутко десь зникла, Позняк пояснив, що вона приїде прямо туди трохи згодом. У неї є ще справи.
— Нам тільки треба тут дещо попереставляти, — сказав господар Губченку. — Давай твою тачку заженемо в гараж, бо вона все одно там не пройде. Поїдемо на моїй. Вона пройде будь-де.
Виявилося, «москвич» був не єдиним транспортним засобом, яким володів Позняк. З глибокого гаража вони вигнали «ланос», потім загнали туди Губченкового «жигуля», підперлили його «ланосом», а тоді якимось дивом усі втислися в «москвич» і поїхали.
Сонце вже вибилося високо в небо, спека стояла виснажлива. У відчинені вікна лізла жовта густа пилюка.
— Ох і літо, — бідкався Позняк, — усе горить. Я тут орендував дванадцять гектарів землі, але, боюся, збирати буде нічого. І ти бач: це вже друге літо поспіль. Я думав, так не буває. А тепер буває по-всякому. Ще, боронь Боже, доживемо до тридцять третього року.
Цієї теми Губченко вирішив не підтримувати. Бо вона заведе…
Над озером росли старезні верби, що горнулися до води й мили в ній свої коси. Поміж них справді стояв синій дощаний сарайчик. На дачу він зовсім не був схожий.
Жінки накривали на стіл — стіл був добрий, капітальний, під навісом. — а Губченко з Позняком витягли з сарая гумового човна, увімкнули автомобільний компресор, і за десять хвилин човен уже гойдався на воді. Коли прикріпили мотор, у господаря задзвонив телефон. Про що йому там розповідали, Губченко не зрозумів. Позняк відповідав «так» або «ні». Потім завів двигун, запросив Губченка в човен і відійшов від берега метрів на п’ятдесят.
Там заглушив двигун і сказав:
— У нас тут є уповноважений контори. Він мені вранці подзвонив і сказав, що сьогодні приїдуть його співробітники, яких цікавиш ти.
— Я тобі все… — почав Губченко.
Але Позняк його урвав:
— Ти мені не пояснюй нічого. Якби це було таке, що можна пояснити, ти пояснив би вчора. Раз промовчав, то, мабуть, пожалів мої вуха… Або збирався зробити це пізніше. Якщо хочеш цих пацанів чекати, воля твоя. Мені уповноважений нічого не сказав, але я так зрозумів, що краще тобі тікати далі. Я зрозумів, що ти в бігах, іще тоді, як помітив, що ви не взяли з собою зубних щіток. Розумієш, я сільський голова. Прямо виступати проти контори я не можу. Але, як і всі радянські люди, дуже її не люблю. Будеш тікати?
Губченко кивнув.
— Тоді от що. Зараз посадиш своїх дівчат у човен і попливеш із ними отуди під міст і далі. Метрів через триста візьмеш ближче до правого берега. Там є невеличка затока з піщаним берегом. На тому березі тебе чекає Оксана з машиною. Але ти мені повинен дещо пообіцяти.
— Все що завгодно, — чесно сказав Губченко.
— Пообіцяй, що як усе роз’ясниться, ви до нас приїдете. На кілька днів — щоб ми й порибалити, й пополювати змогли… І про політику з екологією поговорити.
— Ти так упевнено кажеш: «Як усе роз’ясниться»…
— Губченку, я тебе давно знаю. Не та ти людина, якою контора може цікавитися «по дєлу». Або непорозуміння, або якесь падло зводить особисті рахунки. Повторюю: раз ти мені вчора нічого не розповів, то й тепер казати не треба. Я в будь-якому разі вдячний, що ти приїхав саме до мене. То ти обіцяєш?
— Обіцяю, — сказав Губченко. І додав: — Позняче, я тебе й раніше любив, але не уявляв масштабів.
Позняк завів двигун і повів човна до берега, нічого не відповівши. На березі вони помінялися місцями, хазяїн виліз на берег, погукав дружину й дочку Губченка й допоміг їм сісти в човен.
— Далеко не запливайте! — гукнув на прощання.
Поки пливли вздовж витягнутого і, як з’ясувалося, досить довгого озера, не розмовляли, бо дуже гримів двигун. А коли побачили Оксану, жінка сплеснула в долоні й щось сказала. Та Губченко все одно не почув. Він причалив до піщаного пляжу, витягнув човна й допоміг жінці з дочкою вилізти з човна. Потім підійшов до Оксани.
— Ось ваш паспорт, — сказала вона. — Батько просив вибачення, що витяг його з портмоне, коли ви голилися. Ось довіреність на «ланос», техпаспорт, ключі. Їдьте по цій дорозі, до розвилки. Там беріть праворуч. Це великий гак, і дорога там не дуже. Зате вийдете на Дніпропетровську трасу далеко звідти. Ну, а там зорієнтуєтеся. Ваші речі в багажнику. Батько ще велів мені, щоб сказала: коли приїдете наступного разу, тоді отримаєте свою замурзану машину. Вибачте, він сказав, щоб я повторила слово в слово.
Губченко обняв дівчину, поцілував у щоку й сказав:
— Ти й від мене перекажи батькові: «Від дині кавуни не родяться».
— Гаразд, — усміхнулась Оксана.
Вона спустилася до води, обняла й поцілувала дружину й доньку Губченка, які нічогісінько не розуміли, сіла в човен, майстерно завела його і з карколомним розворотом помчала до своїх батьків.
— Нас знайшли, — сказав своїй родині Губченко. — Треба їхати деінде.
І, не озираючись, пішов до машини.
Коли вже доїхали до розвилки, Оленка, що сиділа поруч із ним, тихо сказала:
— Вибач, тату. Це я винна.
— Я знаю, — відповів Губченко.
— Розумієш, він учора ввечері подзвонив… Сказав, що сам приїде до нас… Що він без мене не може… — Оленка розплакалася й крізь сльози промовила: — Його, мабуть, катували!..
— У нього був голос закатованої людини? — спитав Губченко.
Оленка розревілася ще дужче. Треба було щось їй сказати, якось підтримати.
— Не плач, доню, — сказав батько. — Я розумію, що ти відчуваєш… Це боляче. Але я думаю, що воно на краще. Зрештою, його зрада не застала нас зненацька.
Але він і сам не вірив у те, що казав. Що на краще? Що закохалася в зрадника? Чи те, що він розкрився тепер, а не потім? Яка ж різниця? Чим нині краще, ніж потім? А щодо зненацька, то й тут Губченко злукавив. Це не він був готовий до такої зради. Це Позняк завжди готовий до найгіршого. І до найкращого — також. А ще Губченко подумав, що він не вартий такого друга як Позняк.



Роздоріжжя


— Скільки у нас грошей? — спитав Губченко.
— У мене двісті гривень, — сказала Оленка.
— Гроші були в сумці. А вона лишилася в Лозняків, — відповіла дружина.
Губченко зупинив машину на роздоріжжі, про яке казала Оксана Позняк дістав із багажника сумку й віддав дружині. Рушили далі. Через хвилину вона повідомила:
— У мене вісімсот.
Це була катастрофа. За такі гроші можна зняти номер у готелі максимум на два-три дні. Безперечно, вони знайдуть у Позняка їхню машину Найлогічніше — їхати на Донбас до родичів. Тут не так далеко. Їх там багато Але про них не можуть не знати переслідувачі. Вчора він вибрав Позняка — як осяяння. Навіть не довго думав. Просто перше ім’я, що спало на думку, було його ім’я. Тепер, пробираючись підступною степовою дорогою, де не так багато їздить машин, він думав, думав, і не міг нічого придумати. Був іще Миколаїв. Там друзів багато. Кожен з них радо пустить їх переночувати Але Губченко сумнівався, що хтось із них поведеться так, як Позняк, якшо до нього прийдуть ті. Під Миколаєвом брат, але до брата не можна: надто просто.
Є родичі дружини в Луцьку. Туди далеко, але… Втім, і там їх швидко знайдуть. Родичі — це найпростіший зв’язок, а вони вже вийшли навіть на Валєріка.
До того ж — нелегко уявити, які неприємності зараз чекають на Позняків. Вони просто привезли в цей дім біду. А права на це не мали. Жодного. Тепер він їде розмитою і розвезеною, хоч і вже сухою дорогою і думає про те, кому б іще подарувати таку радість.
— Куди ми їдемо, тату?
— Не знаю, доню.
— Знаєш, про що я подумала? Зелений туризм.
— А гроші?
— Це насправді недорого. Треба тільки знайти десь інтернет-кафе й вибрати адресу, яка нас влаштовує. Думаю, днів на чотири нам грошей вистачить А ще у мене на карточці є гривень двісті. Якщо зняти в банкоматі у великому місті, нас там не вирахують.
У Губченка теж на карточці були гроші, значно більше, ніж у Оленки. Як він сам не здогадався, що таким чином можна збити хортів зі сліду! Що ж, тоді Дніпропетровськ.



Зелений туризм


Рахунок Губченка не був заблокований, отже, офіційної справи проти нього відкрито не було. Тобто його переслідувала не служба безпеки, а окремі люди, що служать у службі безпеки. Це лишало деякі надії. Хоча й непевні. Спало на думку написати скаргу вищому керівництву СБУ, але він відкинув цю ідею, бо розумів, що скарга його може потрапити саме до цих окремих людей, і тоді все буде значно безнадійніше.
Тепер вони були з грішми, тож вирушили шукати інтернет-кафе. Виявилося, що це зовсім просто. Оленка сіла за комп’ютер, він поруч (мама лишилася в машині). Донині пальчики швидко забігали по клавіатурі, а курсор — по монітору. Пропозицій було справді багато. Треба було, мабуть, сидіти цілий день, аби все лише прочитати. Але така необхідність відпала сама собою, бо Губченкову увагу привернула одна адреса: с. Пухівка. Це всього за кілька кілометрів від їхньої дачі.
— Осьде нас напевне ніхто не шукатиме, — сказав він.
І Оленка зразу його зрозуміла.
Господарі виявилися людьми акуратними: вже через двадцять хвилин їм прислали відповідь, що все гаразд, є дві кімнати, кінні прогулянки, Десна, ліс і все таке інше. Ціна була не така й божеська, як твердила Оленка, але тиждень вони могли собі дозволити. Повідомили, що будуть пізно вночі, й пішли обідати.
Знову дорога. «Ланос» біг значно прудкіше: Губченко почувався таким собі Шумахером. Не кажучи вже про комфортність. Передачі можна перемикати двома пальчиками. Втім, настрій усе одно не поліпшувався. Час від часу дружина на задньому сидінні починала плакати, і в її схлипах було стільки розпачу, що в Губченка починало боліти серце. Під вечір заплакала Оленка. Звісно, у неї були інші, вагоміші причини. А втім, хтозна, чиї сльози були більш обґрунтовані. Сльози — як час. У кожного свої, кожному для них достатньо тих причин, які є.
Сам Губченко, звичайно, не плакав у дорозі, але на душі було дуже гидко.
Пухівкою довелося поблукати — не тому, що село заплутане, а просто вночі в незнайомому населеному пункті розібратися взагалі важко. А ще ж і номери на будинках є далеко не скрізь. А в багатьох вони ховаються за вишнями та яблунями… І спитати ні в кого — глупа ніч надворі. Це в містах люди ночами вештаються вулицями, а в селах — сплять.
Однак господарка «зеленого готелю» на самому краєчку села не спала. Мабуть, помітивши світло фар, вийшла до хвіртки, привіталася, відчинила ворота, впустила на подвір’я машину, відвела їх до кімнат.
Кімнатки були невеличкі, невисокі, але ошатні й чисті, власне, це була звичайна сільська хата, тільки двоповерхова. Поки вони роздивлялися своє нове помешкання, хазяйка спритно принесла на таці три чашки молока з яблучним пирогом. Губченко зазвичай на ніч не їв, але тут не зміг утриматися. Та й дівчата його з насолодою все строщили.
Коли вони прокинулися, хазяйка Оля вже була на ногах. Тепер вони її роздивилися: молода ще жінка років, може, тридцяти, миловида, кругленька, з акуратною, цілком міською стрижкою і великими, аж надто блакитними очима. Вона швидко зварила досить пристойну каву, до кави подала сиру й ковбаси з хлібом, таким пухким, як сніг.
— Ви погуляйте, поїжте фруктів — абрикоси закінчуються, а яблука ще зелені, тільки білий налив — там, у кінці саду. Ті вже нічого, їсти можна. Ну, і ягоди зрілі — й смородина, й порічка, й аґрус, і малина, звичайно. Їжте все, скільки вам заманеться. Там у кінці саду є хвіртка, а за нею стежина до річки. Ну, тут недалеко — може, метрів п’ятсот. Там добрий берег, піщаний. Тільки по дорозі дивіться під ноги. Каже сусідка, бачила гадюку. Та й по телевізору казали, що їх цього року розвелося чомусь. Не знаю, я не бачила. А хвіртку, будь ласка, зачиняйте за собою.
— Та ми якось… — пробурмотів Губченко. — А тут є десь крамниця, щоб купити купальники?
— А нащо їх купувати? У мене там стільки… Всі випрані, чисті. Люди знаєте, бува, забувають… Ви невеликі, — обміряла вона поглядом жіноцтво. — щось собі підберете.
— А багато у вас буває людей? — поцікавилася Оленка.
— Та чого ж… Є. Зараз тільки чогось уже тиждень нікого не було. От тільки ви. А завтра ще повинні заїхати — чоловік із жінкою.
— А ви сама живете? — спитала Губченкова дружина.
— Та чого ж сама — з чоловіком і дітьми. У мене двоє дівчаток. Ну, малі ще. Ми ж не тут живемо: он наша хата!
Сходили скупалися, потім пообідали, а після обіду Губченко сказав, що йому треба з’їздити в одне місце.
— В яке? — сполотніла дружина.
— На риболовлю.
— Губченку! Відколи це ти став рибалкою?
— А відколи ти бігаєш зайцем по Україні?
— Знаєш що… — Дружина добирала слова, готова спалахнути.
— Заспокойтеся, — втрутилася Оленка. — Мамо, ну сама подумай. Скільки ми можемо тут насолоджуватися життям? Тиждень? Два? Треба ж щось робити. Досі батькові вдавалося нас захищати. Тому хай їде.
— Куди?
— Ну воно тобі треба — куди? Я теж не знаю. Але краще не закудикувати. Розбереться.
Просто так здатися дружина не могла.
— Коли повернешся?
— Пізно.
— Коли пізно?
— Послухай, люба, я ж не гуляти їду. Постараюся раніше. Але — як складеться. Мені не телефонуйте. Я ось собі в Дніпропетровську придбав стартовий пакет, заміню картку, тоді вам зателефоную сам. Ну все, щасливо.



Загадка лисого хлопчика


Машину він залишив за дві вулиці. Пройшов до заповітного підвалу від річки. Сторожко визирнув на вулицю. Ніде нікого. Важливо було не засвітитися не лише хлопчикам нівроку, а й сусідам. Наче злодій, прокрався до зарослого фундаменту, відімкнув замок і опинився в чужій темряві. Скарби його були на місці.
От що добре зробив колишній господар цього підвалу, так це те, що провів сюди електрику. Світла запалювати Губченко не збирався. Ще бракувало, щоб хтось із вулиці помітив, що в підвалі світиться. А от комп’ютер увімкнути — не проблема. З годину пішло в нього на те, аби зробити добру розетку, все попід’єднувати, одне слово — зібрати МГ в портативному, так би мовити, варіанті. Добре, що все приготував заздалегідь, іще коли вперше потрапив до цього підвалу.
Він відкрив свій скан і спробував повернутися на те ж місце, де бачив дівчинку в ступі. Це йому вдалося. Але далі почалися невдачі. Він добре пам’ятав, що ступа полетіла на північ — уздовж берега річки. Він також вирушив на північ. Досить довге рухався в тому напрямку, але так і не знайшов ознак села.
«Якби вона йшла пішки, — думав Губченко, — то могла б змінювати напрямок сто разів. Там треба яр оминути, там непролазні зарості, там озерце, там іще щось. Це зрозуміло. А якщо вона летить, ніякі зміни напрямку їй не потрібні. Вона може летіти навпростець».
Він іще просунувся на північ на п’ятдесят кілометрів — і все одно нічого. Обстежив усе, що було на схід від місця, де опинився, — аж до берега. І теж нічого. Губченко зрозумів, що треба рухатися не в просторі, а в часі. Він повернувся на те саме місце й почав відкручувати час назад. Ось прилетіла ступа з двома дітьми, ось хлопчик задки подався в ліс, дівчинка через кілька хвилин вирушила задки за ним… Усе це він бачив раніше. Нарешті вони знову відлетіли, а Губченко, чомусь переконаний, що це був не перший їхній візит, і далі відкручував час.
І дочекався, коли на цей же берег прийшли троє інших дітей з собакою Кіно задом наперед його дратувало, тож він швидко прокрутив його до початку й почав дивитися вже в нормальному часовому режимі.
Історія перед ним розгорталася не менш приголомшлива, ніж та, що він її бачив раніше. Спочатку дівчинка розмовляла з потворними зеленими русалками, і Губченко з тієї розмови майже нічого не зрозумів. Зрозумів тільки, що русалка багато знала, та не поспішала ділитися своїми знаннями. Потім вони вийшли до вже знайомої йому яруги, але тут знову було щось неясне. Вони, схоже, не бачили ні доріжок унизу, ні брами. Щось їм заважало. А що саме, Губченко збагнути не міг. Дітям треба було повертатися до свого села, але чомусь вони не могли йти тією дорогою, якою прийшли. Дівчинка ще раз спустилася до води й попросила русалок, щоб її та її друзів пропустили берегом. Однак русалки сказали, що вони берегом усе одно не пройдуть, бо там чатує якийсь загадковий Чата.
Один із хлопчиків був зовсім лисий. Звали його Лесиком. Дівчинку — Лелею. Губченка вразило, як сильно, по-дорослому, ці діти кохають одне одного. Навіть коли вони посварилися на березі, й Губченко вже думав, що зараз повбивають одне одного, все закінчилося міцними обіймами.
Він упізнавав Десну, береги й дерева, але не впізнавав того світу, в якому жили ці діти. Вони були без ступи, і все ж навколо було стільки химерного! Невідомий науці звір чата, наприклад, був загадковою й небезпечною істотою, яку Губченкові так і не вдалося побачити. Як не вдалося й зрозуміти, яким чином цей чата зміг прилаштувати на березі змію, що зупиняла перехожих і надавала йому можливості змивати їх у воду.
Потім він жахнувся, побачивши, як на дітей нападає неймовірна зграя неймовірних видр — Губченко й не уявляв, що вони такі величезні й полюють зграєю. Втім, можливо, вони стали такими великими й змінили звички потім — через століття. Він знав, що еволюційні зміни так швидко не відбуваються, але ж про мутації й досі ніхто достеменно нічого не знає.
Однак що довше він спостерігав за дітьми, то більше вони його вражали — своєю спритністю, своїми вміннями, своєю пристосованістю до цього світу. І своєю самовідданістю, готовністю до самопожертви заради інших. Коли лисий хлопчик навмисне здався якимось мисливцям, щоб відвернути їхню увагу від Лелі й Василька, він зробив це без вагань і роздумів.
А найдивовижніші події сталися в селі, куди лисого привели мисливці. З їхньої поведінки Губченко був упевнений, що хлопчика вб’ють. Але побачивши, що він лисий і босий, все село почало ставитися до нього як до святого. Розгадка була проста і разом з тим мало не сакральна: на великому камені посеред села було вирізьблено досить темне за змістом застереження, з якого, вилущивши раціональне зерно, можна було зрозуміти, що вбивати цього хлопця не можна.
Але що найбільше вразило Губченка, це те, що в тому написі було сказано, що тільки цей хлопець зможе зупинити «неміряну, але кінечну черву». Отже, про небезпеку, яку несе людству це рукотворне диво, хтось у тому світі знав. Хтось попереджав його мешканців. Хтось підказував лисому хлопцеві його місію. Чому саме йому? Що означає «непіддатний смерті»? Це поки що було Губченкові неясно.
Хоч він і пропускав ті шматки фільму, які йому здавалися нецікавими, все ж коли вимкнув МГ, з’ясував, що вже вечір. Він усе знеструмив, розібрав на деталі, найважливіші, найскладніші забрав із собою, замкнув підвал і поїхав до своєї родини.



Що ж ти, Колю, накоїв?!


Схоже, за дачею взагалі ніхто не стежить. Або стежить так майстерно, що Губченко вже другий день не може його викрити. Втім, може, й справді нікого, крім сусідів, немає. А сусіди… Ну, не всіх сусідів він знав, але ті, кого знав, були начеб людьми порядними. Якби ж то побутова порядність була запорукою…
Та менше з тим. Він знову був у підвалі й далі дивився історію хлопця, непіддатного смерті. Але не довго. Вбивство й відродження хлопця справили на нього таке враження, що далі дивитися він уже не зміг. Хотілося курити. Вчора він забув про куриво, а нині відчув, що без сигарети не виживе. Курити в підвалі він не міг, виходити було небезпечно. Щоб якось угамувати себе, вирішив подивитися щось інше. Та й необхідність у тому була.
Губченко поставив скан Биковця й час — за десять хвилин. І дуже вчасно, бо побачив те, про що давно здогадувався. Заступ сидів за столом у кабінеті, і це був зовсім не той кабінет, у якому Губченкові доводилося бувати. В їхньому інституті всі приміщення, навіть відремонтовані, як-от кабінети директора і заступників, мали вигляд чогось учорашнього. А тут навколо Миколи Миколайовича був що називається євроремонт. І меблі — зовсім не такі, як в інституті.
А перед Заступом стояв кручений хлопчик, якого Губченко вже знав. Це він перед Коміренком розігрував із себе крутого шефа. Тепер його колотило. Язик йому заплітався, й сам він нагадував цуценя, що передчуває розплату за калюжу. Він мовчав.
— Я слухаю, Колю! — приязно озвався Заступ.
— Це… — Коля наважився подати голос, — все.
— Ага, — Заступ став просто лагідним. — Тобто дилетант на «жигулях», я маю на увазі, дилетант на «жигулях», обтяжений дружиною і донькою, я маю на увазі, зміг укотре заплутати сліди й збити з пантелику, збити з пантелику твоїх… вовкодавів, Колю, я маю на увазі… Так?
— Так, — після паузи хрипко відповів Коля.
— Ну, і як їхнє здоров’я, я маю на увазі?
— Е-е-е… Василю Васильовичу?
Отакої! Виходить, Заступ тут — Василь Васильович!
— Зрозуміло, що тобі нічого не зрозуміло. Ну, та це ж… я маю на увазі.. Що ж тут удієш, коли людина не розуміє… Нічого не розуміє, я маю на увазі Іди, Колю. Працюй.
Коля сполотнів. Він не рухався з місця й тремтів іще дужче: краплі поту тепер не стікали його обличчям донизу, а розліталися, немов із сегнерового колеса.
— Василю Васильовичу! Я їх поміняю.
— Ти думаєш, за них щось дадуть, Колю, я маю на увазі? Іди, Колю, йди. Працюй.
Коля не рухався з місця. Він і сам уже зрозумів, що він — відпрацьований матеріал. Його було шкода. Але було цікаво, як він вийде з кабінету. Бо Губченкові здавалося, що він стоїть на ногах за інерцією, тож варто йому лиш спробувати зробити крок, і він обсиплеться на підлогу.
Його врятував телефонний дзвінок. Перед Заступом на столі лежали два мобільники, але задзвонив третій — у боковій кишені розкішного піджака, якого на ньому ніхто в інституті не бачив. На мить Заступ став схожим на Колю. Він метушливо потягнувся за телефоном і зробив жест рукою. Цей жест на якийсь час повернув Колі життя. Той розвернувся й вилетів із кабінету, мов корок із пляшки шампанського.
Губченко перемістився в тіло Заступа і встиг почути з телефону:
— Я тебе чекаю через п’ятнадцять хвилин.
— Звичайно, Василю Васильовичу! — запопадливо відповів лже-Василь Васильович.
Він сховав телефон, підхопив два інші, кинув у селектор: «Машину» — і вийшов у шафу. Там був ліфт, який, схоже, завжди чекав на нього. Ліфт спустився на кілька поверхів, і Заступ вийшов до дверцят великого чорного авто. Він іще не зачинив дверцят, як машина рвонула з місця.
Вони мчали майже винятково зустрічною смугою, не зважали на світлофори, і Губченко, хоч він знав, що йому ніщо не загрожує навіть у випадку найстрашнішої катастрофи, обливався потом у своєму, чи то пак чужому, підвалі. Але встигли за чотирнадцять хвилин.
І даремно. Бо довелося хвилин сорок чекати в приймальні. Там не було секретарки, а був майор, який досить непривітно привітався з Заступом, і той почав помітно нервувати. Його хвилювання зростало з кожною хвилиною чекання, тож до кабінету, коли запросили, він зайшов уже в належній кондиції — мокрий наскрізь і готовий до найгіршого. Губченко не міг не позловтішатися. А далі — ще більше радості.
— Ну що, Колю, як справи? — спитав його генерал, не запропонувавши сісти.
— Усе гаразд, товаришу генерал, я маю на увазі.
Генерал раптом посуворішав:
— Це ти мене маєш на увазі чи справи?
— Я маю на увазі… Я не маю на увазі ні вас, ні справи… — Заступ щось таке пробелькотів, чого й сам не зрозумів.
А генерал весело розреготався:
— Ну, ти, Колю, вмієш загнути! Ги-ги-ги!
Коля теж залився догідливим сміхом, хоча це й не змусило його розслабитися. Він і далі був наляканий і напружений. А Губченко відчував дивне дежавю. Так ніби цю розмову він уже чув, ніби знав напевне, чим вона закінчиться, от тільки забув. Принаймні було зрозуміло, чию роль виконував Заступ перед Колею.
— Що там в інституті? Директор на місці?
Заступ негайно вхопив потрібну інтонацію й дуже серйозно відповів:
— Нікак нєт, товаришу генерал. Він у відпустці, я маю на увазі, турбувати себе заборонив. Турбувати заборонив. Сказав, тільки в разі ядерної війни.
— Це ж як треба про себе уявляти! — зовсім щиро здивувався генерал. — Наче крім нього і війни ядерної нікому провести!
Тут Заступ не втримався й голосно розреготався. Генерал дуже уважно стежив за його настроєм. Помітивши це, Биковець ураз захлинувся власним сміхом і закашлявся.
— Та й взагалі, — вів далі генерал уже іншим, ніби як утомленим голосом: — Що там у вас в інституті може бути влітку. От би мені таку службу. Керівництво у відпустці, й на роботу ходити не треба… — Він мрійливо закотив очі.
— Ну, не всі там не ходять, товаришу генерал. Я, наприклад, щодня на роботі.
— Це ти молодець, Колю, молодець! — похвалив начальник. — А що це в тебе з оком? Ніби впав де?
Минуло вже так багато часу від «побутової травми» Заступа, що генерал навряд щоб міг помітити якісь сліди.
— Та то пусте, товаришу генерал, я маю на увазі. То таке. Вже минулося. Я маю на увазі, вже й не видно.
— Ну я ж побачив.
— Так то ж ви, товаришу генерал!
— Гаразд, гаразд, підлизуєшся. — В очах у генерала промайнув якийсь теплий вогник. От що таке лестощі! І знає, що лестять йому, а все одно купується. Навіть коли діти лестять, а ти точно знаєш, що хочуть позачергову порцію морозива, все одно купуєшся. — Тобто все добре, Колю?
— Так, товаришу генерал. Усе добре, я маю на увазі.
Генерал так тріснув кулаком по столу, що на протилежному боці земної кулі стався невеличкий землетрус.
— Що ти мені свистиш? — пронизливо й грізно закричав він. — Що ти мені свистиш?
— Та я, товаришу генерал…
— Я тебе не питаю, що ти! Я питаю, що ти мені свистиш, твою мать! Свистить він мені! Що ти мені свистиш? Що ти мені свистиш?! Ти кому свистиш, твою мать? Га?
— Товаришу генерал…
— Малчать! Ти хоч розумієш, твою мать, кому ти свистиш? Га? Я тебе питаю, га? Все гаразд у нього. Ти органи виставив на посміховисько, твою мать! Я життя присвятив службі в органах, це тобі зрозуміло? Зрозуміло, я питаю? А ти мене на посміховисько виставив! Ти Дзержинського, твою мать, на посміховисько виставив!!! Ти розумієш це? Про тебе анегдоти розказують! І ти мені доповідаєш, що все гаразд, твою мать? Чи що ти мені тут свистиш, твою мать? Га? Ти що, особисті стосунки з’ясовувати вирішив, прикриваючись високим званням особіста? Га? Твою мать?
— Товаришу генерал…
— Малчать!!
Запала тиша. Вона тривала досить довго, і Губченко не здивувався б, якби в Заступа були вже мокрі штани. Бідолашний Микола Миколайович стояв виструнчившись, задерши голову, жоден м’яз у його тілі не подавав ознак життя. Це була скульптура, залізний Фелікс це був.
— Що ж ти накоїв, Колю? — лагідно спитав його генерал. — Ну гаразд, гаразд, розповідай усе по порядку. Та ти сідай, що стоїш посеред кабінету?
Заступ сів до приставного столика, генерал обійшов свій неосяжний стіл і демократично примостився навпроти Биковця на стільці. Це було цікаво, тож Губченко відділився від Заступа й подивився на нього збоку. І справді в його очах були сльози. І взагалі — моторошно дивитися на людину. Губченко раптом подумав, що Биковець же теж людина. І що в нього не таке просте життя. І воно зараз висить на ниточці. Ясна річ, розповісти правди він не міг. Приховувати надто багато — теж не міг. І треба було вибрати серединну версію, яка й генерала влаштувала б, і дозволила самому займатися далі інститутом, у якому раніше працював покійний Коміренко.
І Заступ почав плутано розповідати незбагненну історію про те, що такий собі Губченко неодноразово заявляв, що готовий виїхати за кордон і вивезти свій прилад, що вміє прогнозувати соціальні процеси. Щоб припинити це, він, Биковець, вирішив провести збори трудового колективу інституту, так би мовити, повернути цього Губченка до реальності, до справжніх завдань, які стоять перед інститутом…
Генерал слухав з помітним зацікавленням, не перебивав протягом добрих десяти хвилин. А потім поставив цілком логічне, як на Губченка, запитання:
— Де цей прилад, Колю?
— Ми його шукаємо, товаришу генерал.
— Хто ми, Колю?
— Ну, я і мої люди.
— Які твої люди? Працівники інституту?
Заступ зрозумів, що проговорився. Він нервово сковтнув щось таке, що було у нього в горлі, й прокашлявся.
— Та які там працівники… Це мої… ну, колишні колеги… Просто друзі…
— А де ж сам цей Губенко?
— Губченко.
— Ну Губченко.
— Ми його шукаємо, товаришу генерал.
Генерал подивився на Заступа з глибоким співчуттям.
— Тобто це ти мені зараз розповідаєш, що мав факти неприпустимих розмов одного зі співробітників свого інституту… Тобто інституту, який тобі довірено захищати й обороняти від ворогів країни… Тобто ти мав факти, і замість того, щоб відкрити оперативне провадження, вирішив присоромити якогось Губченка на зборах трудового колективу. Після цих зборів, на яких ти, Колю, по вуха обісрався, цей самий Губченко втік, прихопивши з собою цінний прилад, і зараз десь торгується з закордонними покупцями. Я правильно тебе зрозумів, Колю?
Заступ поплямкав, але нічого не відповів.
— А який він, цей прилад, Колю? Він завбільшки з кімнату чи кишеньковий, чи як автомобіль?
Заступ захитав головою.
— Що ні, Колю? Ти не бачив цього приладу?
Заступ захитав головою.
— А хто бачив, Колю?
Заступ захитав головою.
— Отепер зрозуміло, Колю.
Цієї миті задзвонив телефон. Точніше, це був не дзвінок, а повідомлення SMS. Ні генерал, ні Заступ не звернули на дзвінок ніякої уваги. А ще за мить Губченко зрозумів, що це прийшов SMS на його телефон. На телефон з новою карткою. Тобто на номер, якого ніхто не знає. Він запанікував, здалося, зараз і ті, в кабінеті генерала, почують його. Губченко вимкнув МГ, зняв окуляри й навушники й прочитав послання. Це оператор пропонував йому нові, вигідніші тарифи. Губченко спересердя вимкнув телефон і тут почув дивні звуки за дверима підвалу, а потім просто над собою — на стелі чи то пак на потенційній підлозі потенційного будинку.



Господарка бетонного фундамента


Він був у пастці, яку сам собі вибрав. Вийти — означає відкритися. Хоч хто б там що робив — усе одно погано. Якщо це лазять діти — вони його побачать і розкажуть батькам, що «там якийсь дядя живе». І хтось із батьків неодмінно вирішить перевірити. І впізнає Губченка. А хтось, можливо. зацікавиться, чим він там таким займається. Якщо це його переслідувачі тоді взагалі все пропало, і МГ потрапить до рук Заступа.
Він не міг вийти. Добре хоч, у підвалі на дверях була внутрішня засувка Якщо почнуть ламати залізні двері, він матиме час просто розчавити МГ підбором. Але чи не знайде хтось шлях до відродження машини після цього?
Звуки стихли. Але Губченко сидів непорушно. Щось сталося з ним. Шок мабуть. Десь він читав, що коли злочинцеві вдається відірватися від «хвоста», він на радощах втрачає пильність і попадається на якійсь дурничці. Класичний випадок. Те саме сталося й з ним. Чого було б не поставити якісь датчики, якісь — бодай іграшкові — перископи?
Губченко вже звик боятися. Страшно йому було давно. Але останні два-три дні він жив майже без страху. Послухавши розмову Заступа з генералом, він майже повернувся до нормального життя. Однак несподіване вторгнення сторонніх звуків не просто повернуло страх. Він ніби тільки й чекав, щоб заповнити емоційний вакуум. Як річка, яку стримує гребля: вона чекає й нудиться. Та колі: в греблі утворюється бодай невеличкий пролам, вода миттю його розширює й виривається на волю, затоплюючи ще більше, ніж їй належало раніш.
Страх паралізував його, зробив зовсім нездатним думати й діяти. Так і сидів, натягнутий, мов струна, отупілий до рівня Заступа.
Втім, якась частка свідомості все ж працювала. Бо Губченко себе зловив на тому, що він несправедливий до Биковця. Адже той знав, чого він боїться, коли розмовляв з генералом. А він, Губченко, просто боїться, не знаючи, чого чи кого. Але цей голос розуму пролунав неголосно й невпевнено.
Невідомо навіть, скільки часу минуло в цій наелектризованій тиші. Аж поки над головою знову почувся той самий незрозумілий шум. Ніби хтось дряпає чимось дерев’яним об бетон: шурх, шурх-шурх-шурх, шурх… Може, це просто гілка шурхотить по фундаменту? Ні. Гілка робила б це з якоюсь ритмічністю. А тут явно чутно неприродну стихійність. Звичайно, всіх ритмів, можливих у природі, ми не знаємо, знову спромігся на подобу думки Губченко. Але від цього, почувши морзянку, наприклад, ми не подумаємо, що це так пищить якийсь птах. А може, це птах?
Або віслюк. Буриданів. Той помер із голоду, бо не знав, яку вибрати купку сіна: вони йому здавалися однаковими. Щоправда, він мав вибір. А Губченко… Ні. Він знав, що вибір є завжди. До того ж один і той же вибір може бути правильним за одних обставин і неправильним за інших. Є час переховуватися, а є час виходити з піднятим забралом. Є час збирати інформацію і час розвіювати її. Час боятися й час безумствувати. Час програвати й час вигравати.
Цікава гра — вигадування таких антонімічних пар, нібито сповнених змісту. Це таке виправдання бездіяльності, як дві купки сіна. Я б, мовляв, давно поїв, коли б знав, яка купка більша, я б, мовляв, нічого не пожалів, якби нині був час роздавати каміння…
Або інакше: я б, звісно, вийшов, якби знав, хто це там так дивно й загадково шурхотить. Він підкрався до ляди й беззвучно відкинув клямку. Сонячне світло вдарило по очах. Нікого. Літо. Спека. Будній день. Ті, хто зараз у відпустці й сидять на дачах, швидше за все — на пляжі. Або в хатах, де значно прохолодніше. Не так, звичайно, прохолодно, як у підвалі, де Губченко навіть трохи змерз, але й не так спекотно, як на вулиці. Під таким сонцем матері навіть по морозиво до крамниці дітей не випускають.
З одного боку, це добре. Ніхто не помітить його. З другого боку, якщо його зараз битимуть, різатимуть чи засовуватимуть у багажник чорної «волги», також ніхто не побачить. З усіх інструментів, які лишилися в підвалі від колишнього власника, зараз Губченкові найдужче припав до душі розвідний ключ «попка». Він притиснув «попку» до стегна й вистромив голову. Тихо. Шурхіт припинився. Воно завмерло й чекає, що буде далі. Або готується до стрибка. Або до удару. Або до пострілу. Втім, останнє — малоймовірно. Хіба що з арбалета чи лука.
Губченко різко сховався, залишивши дверцята відчиненими. Страх уже дозволяв рухатися й думати, але зовсім іще його не полишив.
Нічого не відбулося. То може, там нікого й немає? Він легковажно вийшов з підвалу. Єдиним шляхом на «дах» була велика купа глини, колись висипана під бетонну стіну фундаменту. Під дощами й снігами вона опала, стала пологою, хоч у дощову погоду, мабуть, нездоланною. Але зараз, суха й тверда, дозволила легко піднятися на перекриття.
Сусідня верба, яку, слід гадати, ніхто тут не саджав — сама виросла невідь із чого, — нахилилася над зародком хати й рясним гіллям дбайливо вкрила ненароджену дитину. Навіть звідси, зблизька, неможливо було роздивитися, що там, під тим гіллям.
Губченко щойно вийшов із підземелля, де було досить темно. Тут його засліпило яскраве сонячне проміння, а тепер знову треба було роздивитися те, що ховали у своєму затінку густі коси вербового гілля.
І все ж таки було страшно. Він залишив МГ незахищену, і якщо зараз із сутінків на нього, освітленого, нападуть, він стане винуватцем найстрашнішого. Заступ отримає МГ. Заступ її використає для підпорядкування суспільства. Він створить сірий світ, який вразив Губченка до глибини душі, хоч нібито побачене й було не таким страшним, як світ, підкорений червою, як теплий дощ, у якому люди полювали на людей, як рожеві шмарклі в скані виховательки дитячого садка…
Все це була правда, але відступати й тікати від невідь-чого Губченко більше не міг.
— Виходь! — сказав він відважно, хоч і відчув, що його голос прозвучав не дуже переконливо.
Він почекав і додав уже значно твердіше:
— Виходь, не бійся.
Але ніхто не вийшов.
Губченко розгорнув гостролисту запону й зазирнув у темряву. Звичайно, якби там стояв зловмисник, то поки очі Губченкові звикли до сутінкової темені, він би вже міг і не жити. Але там нікого не було. Жодної живої душі. І все ж саме звідси, з-під дерева, лунали ті зловісні звуки. Він подивився собі під ноги й обімлів.
Під ногами, на купі сміття, сиділо дивовижне створіння — їжак. Воно дивилося на людину зляканими очима, але не втікало, не рухалось, а навпаки — погрозливо пирхало. І причина цього незабаром стала зрозумілою Далі від Губченка, за їжаковою спиною, було гніздо, в якому сиділо трійко крихітних, не більших за мишу, їжаченят. Вони були страшенно зворушливі, хоч уже й колючі. Зрозуміло, що у мами їхньої сил проти цього великого чоловіка було небагато, і все ж вона не відступить і захищатиме дітлахів до останньої миті свого життя. Губченко зрозумів її й повернувся до підвалу.



Історія лисого хлопчика Лесика


Губченко знову ввімкнув скан Заступа, але той уже їхав до інституту. Він сидів на задньому сидінні автомобіля, й з обличчя його нічого неможливо було визначити. SMS від оператора мобільного зв’язку та їжачиха зі своєю малечею не дали Губченкові дізнатися, що ж ухвалив генерал щодо Заступа, а головне — щодо самого Губченка. Що ж, у минуле його машина зазирати не вміла.
Він трохи перемотав уперед і з подивом побачив, що автомобіль приїхав не до інституту, а на стоянку біля супермаркету. Саме туди, де й Губченко залишав свого «жигуля». Ото б могла бути зустріч! Від цього «мерседеса» він би навіть на Лозняковому «ланосі» не втік. Утім, навряд щоб Заступ сам його переслідував. Хіба в нього нема кому?
Від стоянки Микола Миколайович уже зовсім іншою людиною — поважною й неквапною — пройшов до інституту, зупинився, не вітаючись, біля охоронця, який виструнчився й чітко по-військовому доповів:
— Директор у себе, Миколо Миколайовичу, вчений секретар у себе, Миколо Миколайовичу, Губченко не з’являвся, Миколо Миколайовичу, Тихолоз на місці, Миколо Миколайовичу. — Доповідаючи, охоронець вирячившись дивився на Заступів костюм. Видно, приголомшений розмовою з генералом, Биковець геть забувся, куди в чому ходити.
Заступ кивнув і пройшов у свій кабінет. Там він пильно оглянув речі на столі — важкий письмовий набір, яким ніхто, схоже, ніколи не користувався, папір для нотаток, також стерильно чистий, телефони, календар-щоденник. Дивно, але поверхня стола змінилася від того дня, коли Губченко тут був. Микола Миколайович перегорнув сторінку й поставив у верхньому правому кутку сьогоднішнього дня галочку. Потім дістав з кишені мобільний телефон і натиснув на кнопку виклику.
— Слухаю вас, Василю Васильовичу, — озвався зляканий голос Колі.
Биковець промовчав, і Коля поспішливо додав:
— Радикальних результатів поки що немає, Василю Васильовичу. Але новини є. З’ясовано, що в Старому Новодубі об’єкт поміняв машину. Є пропозиція передати до ДАІ дані про авто, щоб його зупинили…
— Ага, — відповів Заступ саркастично, — ти б іще юних слідопитів підключив. Не діло ДАІ виконувати твою роботу. Отже, так. Знайти, встановити дуже обережний нагляд, але не чіпати ні його, ні членів родини до моєї команди. Все. — Він відімкнувся.
Навіть не бачачи в цю мить Колю, Губченко відчув, яке полегшення охопило того парубка.
Губченко вимкнув МГ й теж відчув полегшення. Отже, якісь зрушення на краще є. Можна перевезти родину на дачу й відігнати «ланос» до Позняка. Він уже майже вирішив виходити, але МГ не відпустила. Губченко повернувся; почав далі дивитися про лисого хлопчика Лесика. Він виставив час на два роки раніше й сидів до пізнього вечора, забувши про голод, сигарети й усе на світі.
Хлопчик був дуже спритний, він багато часу проводив у лісі й знав про ліс таке, чого Губченко навіть не міг зрозуміти. Він якимось дивовижним чином умів уникати небезпек, багатьох із яких Губченко також не міг збагнути. Ліс був дуже схожий на той, який він знав, але там відбулися несподівані мутації у флорі й фауні, хлопчик сприймав їх як належне, хоч було зрозуміло, що й він не все знає.
Насправді його звали не Лесик, а Лисий — у їхньому селі, мабуть, люди розучилися давати звичні Губченковому вухові імена — людей називали Бородою, Вуханем, друга Лесикового звали Довгоногим, і тільки одне з імен вразило Губченка своєю недоречністю в тому світі: вчителя, з яким Лисий проводив дуже багато часу сам на сам, звали Інженер. Інженер був суворим і наполегливим наставником, було ясно, що він готував хлопчика до якоїсь особливої місії, про яку поки що нічого не казав.
Іще була там дуже вродлива дівчина Люба, яка також незрідка приходила до Інженера, і теж коли нікого іншого в учителя не було. Власне, Любу він нічого й не навчав, як і решту односельців. Він у селі був радше старійшиною. ніж учителем.
А Люба часто сама ділилася з Інженером новинами, які невідомо звідки приносила. Губченко, звичайно, міг за нею простежити, однак він тепер був надто захоплений долею Лисого, тож вирішив з Любою все з’ясувати пізніше, коли вже знатиме про Лисого якомога більше.
Інженер навчив хлопчика читати. Губченко був вражений, що цей чоловік спромігся зберегти книжку. Вона геть розлізлася, папір майже розсипався, але читати ще можна було. Лисий прочитав «Пригоди Робінзона Крузо». Схоже, й Довгоногий прочитав книжку — це можна було зрозуміти з деяких його висловлювань, але чомусь читання було секретом. Хлопці про це не обмовилися один одному жодним словом.
А потім Довгоногий загинув. Це було жахливо: він вийшов на галявину, й на нього кинулися невеличкі крилаті комахи, які за кілька секунд сточили хлопця до кісток.
Інженер тоді став особливо уважним і навіть ніжним до Лисого. Мотиви старого часто були незбагненними для Губченка. Але це, мабуть, нормально, бо ж він так мало знав про цей світ, зрештою, про самого Інженера. Однак за кілька місяців він зрозумів, яку місію покладає на Лисого старійшина. Хлопець мав принести з Руїни — очевидно, старого зруйнованого міста — якусь речовину, котра допомагатиме очищувати воду. Губченко так і не вловив, що то таке. Та менше з тим.
Завдання справді було важливе, бо ж село вигибало: вода в річечці була отруйна. Губченко думав, що й лисина хлопця, й інші мутації його односельців насамперед походили від чимось серйозно отруєної води. Та от у чому головна придибенція! Старий вочевидь уже давно готував хлопця до цього походу, а остаточно вирішив послати його тільки після дуже дивної розмови з Любою.
— Я точно знаю, що вони шукають саме його. І ще двох дівчат. Вони й села знищують заради цього.
— Любо, я не можу його зараз відрядити. Він іще не готовий.
— Буде пізно.
— Ти можеш зрозуміти чи ні? Це вбивство!
— Але село виживе…
— Не виживе воно без води.
— Краще без води, ніж отак…
Завжди впевнений у собі Інженер справляв у цій розмові жалюгідне враження. Він увесь час бгав пальцями своє жовте вухо, ніби хотів його запхати собі в голову. Він був наляканий і нерішучий. А коли Люба пішла, погукав до себе Лисого й наказав йому наступного дня вирушати.
Потім Губченко стежив за божевільно страшною подорожжю Лисого й побачив, як той познайомився з Лелею, як вони удвох відважилися на безумну битву з вовкулаками — щоб урятувати дітей. Серед тих дітлахів була й чарівна золотоволоса дівчинка Марічка, перша дитина з цього села, з якою Губченко познайомився завдяки своїй МГ.
Далі дивитися не було ні фізичних, ні моральних сил. Надто багато переживань і пригод. Губченко повернувся до дружини й доньки пізно ввечері, коли вже небо було помережане великими яскравими зірками. Він знав, що Лисий любив (любить? любитиме?) дивитися на зірки. Тож, замкнувши машину, ще стояв кілька хвилин на подвір’ї зеленого готелю, курив і дивився на небо, намагаючись уявити, як воно — робити те саме, але в зовсім іншому, ворожому й непередбачуваному світі.



Чуття єдиної родини


Уранці вони розрахувалися з милою господаркою готелю, заїхали на базар на Троєщині, закупили харчі й приїхали на дачу. Губченко тільки й сказав їм, що поки що можуть спокійно тут пожити.
— А зразу не можна було привезти нас на дачу? — Дружина ніяк не могла погодитися з тим, що всім тепер керував Губченко. Бо керував він, ясна річ погано. От якби вона знала все те, що знав він, вона ухвалювала б значно зваженіші рішення.
Втім, протести її були несміливими й невпевненими. Більше обурення викликало інше: коли через дві години після приїзду Губченко подіставав з підвалу старі вудки, якими не користувався років із двадцять, і сказав, що збирається на риболовлю.
— Відколи це ти рибалкою зацікавився? — вже на повну силу запротестувала жінка. — То цілими днями його не бачиш, тут приїхали на дачу, стільки роботи, а він… Хто це рибалить опівдні?
— А коли ж? — не до ладу перепитав Губченко.
— Коли всі люди! — гримнула дружина. — Люди або, спозаранку йдуть на рибу, або під вечір. А то ти не знаєш!
Звісно, навіть для самого Губченка привід утекти з дому був не дуже переконливим. Тож дружину він тим більше не міг переконати. Зрештою, вона так до кінця й не повірила, що її чоловік справді потрапив у велику небезпеку. Бо велика небезпека може бути викликана або дурістю, або великих звершенням. Дурнем він не був, це вона визнавала, а от великих звершень визнати за ним не могла.
Втім, можливо, він приписував їй думки, яких насправді й не було. Але те, що вона до кінця не вірила в цю історію і в цю небезпеку, це вже точно Не вірила. Та й чого б це вона раптом повірила? Хто в таке повірить? Де це в таке вірили? Але поведінка чоловікова була надто вже несподіваною незвичною. Ну і, звісно, вся ця історія з обміном автомобілями… Людям яких двадцять чи тридцять років не бачив, своєї нової машини не довіряють навіть на двадцять хвилин — по пиво з’їздити. То було переконливо. А зараз — риболовля! Та яка ж нормальна жінка в таке повірить!
Однак Губченко нічого не став їй пояснювати. Просто пішов до річки потім повернувся іншою вулицею і, пересвідчившись, що його ніхто не бачить, пірнув до свого, чи то пак нічийого підвалу.
Він ніби був під наркотиком — не міг прожити цей день, не побачивши продовження історії Лисого. Попри всі жахи, які йому довелося бачити в цій історії, вона була єдиною з усіх бачених раніше, яка тримала в собі певний заряд оптимізму. І річ не тільки в тім, що в цьому світі життя тривало й люди вели хай тяжку й виснажливу, але ж боротьбу за виживання. Саме вже це надихало.
Головне, що дарувало Губченкові оптимізм, був цей хлопчик. Він був чесний і відважний, нездатний на зраду чи підлість. Він мав відданих друзів, і вони також були чесні, сміливі й талановиті. Він мав здібності, яких не мали інші люди. Він умів уникати небезпеки. Він мав подругу Лелю, яка могла оживити людину. Він нарешті був цілісною і неподільною особистістю, що Губченка захоплювало особливо.
У Лисого не було другого Я. Він не був тут — хорошим хлопчиком, а там — самим собою. Він не змінював мови й манери поведінки. Він був чоловіком, мужчиною, дарма, що мав тільки тринадцять-чотирнадцять років. Коли Губченко мав такий самий вік, він мріяв бути таким. Тільки сил йому не стало відстояти себе, свою внутрішню правду, не той стрижень він мав у душі. Він і зараз хотів би бути Лисим.
Губченко останнім часом багато думав про те, чим заслужили люди такий кінець. Що в них такого поганого? В чому їхнє слабке місце? В чому його, Губченка, особиста провина? І от зараз йому спало на думку, що він знає відповідь.




8. Що виростає з лялечки?


Треба йти


Те, що придумав Лисий, не подобалося нікому. Ні Лелі, ні Бороді, ні Вуханеві, ні навіть Марічці. Задум був непевний і небезпечний. Шалено небезпечний. Але хіба ж Лисого переконаєш! То більше, що нічого кращого ніхто запропонувати не міг.
Та й хто б? Хіба Леля, однак після загибелі Івася вона була апатична й відсутня. Здавалося, її більше ніщо не цікавить і не хвилює. Почувши про його задум, вона зразу спалахнула й сказала, що це безумство, що вона такого ніколи не дозволить і на таке не погодиться. Але вже за півгодини знову була байдужа, мовби махнула рукою: мовляв, його все одно не перебалакаєш.
Борода обзивав Лисого останніми словами, вимагав, аби той сів на голову, якою все це придумав, казав, що як у людини голова схожа на дупу, то й працює вона так само: таке з неї лізе, що людям краще не показувати.
Вухань висловив свою думку, як завжди, дуже стисло й конкретно:
— Це вже ти зовсім… той…
Але думка Бороди й Вуханя Лисого не дуже турбувала, бо брати їх із собою він не планував. Що менше людей піде, то краще, то буде легше. Піде він сам, Лисий, звичайно, Марічка, Леля й Опенько.
— Хто?! — обурився Борода.
— Нам потрібен добрий стрілець, мисливець, — пояснив Лисий. — Адже доведеться нести ступу, отже, в одного дорослого руки будуть зайняті.
— А дитину куди ти надумав тягти? Зовсім пустився берега!
— А без дитини у нас взагалі нічого не вийде. Вона у нас головна, — Лисий кинув погляд на Марічку, що гордо сиділа за столом, сповнена відповідальності. Ще б пак — її теж погукали на таку важливу раду. — Якщо, звичайно, вона погодиться, — додав Лисий.
— Я погоджуюся, — дуже серйозно сказала мала.
Тоді Лисий пішов до Опенька. На серці було тоскно. Він і сам розумів, що наражати на таку небезпеку малу дитину й старого мисливця — недобре. Але знав і те, що без них не впорається. Швидше без Лелі можна було б піти. Однак залишати її зараз саму не годиться. Не можна. Місяць минув від загибелі її брата, а вона ніяк не прийде до тями. Він і сам серед ночі прокидається з наміром іти шукати Івася. А потім згадує і довго не може заснути.
І Марічка плаче ночами. А вдень усі вдають, ніби нічого не трапилося.
Опенько уважно вислухав Лисого, нічого не перепитував, тільки спитав, хто ще піде. Почувши відповідь, здивовано звів брови, та нічого не сказав. Він мовчав, тож Лисий мусив насамкінець спитати:
— То що скажете, дядьку? Підете з нами?
Опенько пошкріб бороду, пильно подивився Лисому в очі й нарешті відповів:
— Місяць тому вирішив би, що це небезпечно й безглуздо. А нині думаю, треба йти.



Мишин подарунок


То й пішли. Вийшли рано, ще тільки почало сіріти. Проминули городи й сади й рушили далі на південний схід. Хоч Леля й була проти, Лисий наполіг, що треба вийти на вовкулачий шлях за її селом.
Звісно, вона боялася. І не так за себе, як за малу Марічку. Як вона поведеться, побачивши руїни села, де народилася й виросла, де загинули її батьки? Однак Лисий переконав її, що до села вони не зайдуть. Обминуть. Та й на вовкулачий шлях не виходитимуть, а йтимуть паралельно, лісом. Тоді вона погодилася.
Втім, туди ще треба дійти. Навіть за умови, що вони знають дорогу, це займе не один день.
Ліс улітку — це зовсім інший світ, ніж навіть навесні. Здебільшого немає тут таких загроз, як вовки, скажімо, зате з’являються стрибунці й саранці, червоні мурахи й синя черва, мавки й потерчата… Хіба все перелічиш! Пильність необхідна щомиті. Лисий ішов попереду, за ним мала Марічка, потім Леля зі ступою на самоносному рогачі й мітлою на плечі, а замикав вервечку Опенько: як і Лисий, зосереджений, напружений, із зарядженою зброєю напоготові. Галявини обходили, через густі зарості також не ломилися — не ведмеді ж. І в низини намагалися не спускатися. Там болота, там завжди небезпека.
Стояв пташиний вереск, тож ніяких несподіванок від черви мандрівники не чекали. Далеко попереду почулося глухе торохтіння порожніх дерев. Треба пам’ятати про них. Аж дивно, як багато вони встигли пройти за півдня — і без жодної пригоди. Недобра прикмета, подумав Лисий. І як у воду дивився.
Попереду було негарне місце. Нібито пагорб як пагорб, але обабіч — два болітця, яких він не пам’ятав. Щось тут було не так, але він не розумів, що саме. На пагорбі росли три берези, старий дуб і кілька верб біля підніжжя. Досить дивне поєднання дерев, та не це турбувало. Він пильно подивився під дерева — материнки не було. І галявини достатньо просторої для саранців також не було.
Лисий зупинився й поглянув праворуч і ліворуч. Можна, звичайно, обійти, але зручних шляхів щось не видно. Ідеальне місце для пастки. Чиєї? Це головне запитання, і відповіді на нього хлопець не знав. Він озирнувся. Леля зрозуміла причину його вагань, але нічого підказати не могла. У Марічки був дуже стурбований вигляд. Опенько мовчав і чекав. Лисий беззвучно спитав малу, що вона відчуває.
Та не відповіла. Так бувало, коли мала чи то замислювалася, чи до чогось прислухалася. Лисий уже хотів спитати її вголос, але вона раптом торкнулася рукою його плеча й показала очима вгору. Він простежив за її поглядом, але нічого там не побачив. Тоді мала показала пальцем на верхівку однієї з беріз. І після цього Лисий побачив. Побачили й Леля з Опеньком.
Берізка була молода, струнка і якась аж грайлива. Чи краще сказати — граційна. Вона трохи схилилася до дуба, мов донька до батька. А в височині, приблизно за метр від верхівки, її юний совбур охоплювало яскраве червоне намисто. Неможливо уявити, щоб хтось спромігся туди залізти й зав’язати його, — на таких тонких гілочках не те що людина, навіть не кожен птах утримається.
Лисий знов озирнувся, й Марічка приклала палець до вуст. Він кивнув і жестом показав Опенькові, що треба повернутися назад і обійти це місце. Поки відходили на добру сотню кроків, Лисий повсякраз озирався, чи ніхто їх не переслідує.
Коли зупинилися, Марічка тихо сказала:
— Це їй Миша наш подарував.
— Кому? — здивувався Лисий.
— Мавці. Це її берізка. Вона там живе. А Миша подарував. А мавкам дарувати нічого не можна, ти ж знаєш.
— А ти звідки знаєш? — спитав Лисий.
— А я не знала, я почула, як берізки перемовлялися. В отій найменшій — там Миша. Йому там дуже тісно й погано. Але в нього немає сил, щоб вирватися.
Опенько мовчки витяг з-за паска сокиру і з рішучим виглядом рушив знову до того пагорба.
— Ні! — зупинила його мала. — Не можна, дядьку Опеньку! Так йому погано, а так його зовсім не буде. Не чіпайте. Ми тут нічим не зарадимо.
— Що ж, — сумно підсумував Лисий, — принаймні тепер ми знаємо, що сталося з Мишею. І що чекати на нього — безглуздо. Не прийде.
— Ні! — повторила Марічка. — Він може прийти.
Вона подумала й додала:
— Але краще б не приходив.
— Для кого краще? — спитав Опенько.
— Для нього. Та й для всіх. Для тітки Помидори — особливо. Бо він її ще любить. І ніколи цього не простить їй.
— Як це? — здивувався старий мисливець. — Ти нічого не переплутала?
— Ні, — мала похитала головою. — Не переплутала. Але я також не розумію.



Число на число


Усі розуміли, що врятувати Мишу вони не могли — ні тоді, коли він пішов із села, ні тепер. На його повернення вже давно ніхто не сподівався — навіть Помидора. Та й не дуже любили його. І все ж ішли принишклі, збентежені, сповнені смутку. Мишу було шкода. Такої долі нікому не побажаєш. Особливо пригнічена була Леля. Тут хоч якесь знаття. А про Івася вона нічого не знала.
Тільки бачила, як той ступив у прірву і зник. А далі? Може, він теж нині ув’язнений у якомусь дереві чи камені? Може, лежить, закляклий у зловісній печері поруч із Лішаком і Любою? Ні, краще смерть, ніж така доля. Але в тому й річ, що від її вибору геть нічого не залежало: нічим зарадити братові вона не могла. Ще тоді, коли Івась зник, вона в нестямі побігла до ступи, щоб спуститися в яругу й спробувати врятувати брата з мороку. Але ступа летіти в яругу відмовилася. Стала в повітрі над її краєм мов укопана — й ні руш. Хоч як її Леля благала — нічого не допомогло.
— Давайте нічого не казати Помидорі, — запропонувала вона.
— А якщо він з’явиться до неї? — засумнівався Опенько.
Леля йшла якийсь час мовчки, а потім зронила:
— Краще хай один раз з’явиться, ніж усе життя чекати цієї з’яви. Все одно вона нічим зарадити не може.
Ще за кілька хвилин Опенько сказав:
— Якщо їй не сказати, вона не буде готова. Якщо він з’явиться, вона може вирішити, що він такий самий, як і пішов від неї. Тобто повірить йому. А йому тепер вірити не можна.
І далі знову йшли мовчки. Аж кроків через сто Леля відповіла:
— Вона йому все одно повірить. Хоч так, хоч так.
А тоді почалося. За кілька кроків попереду Лисий помітив ланцюжок червоних мурах. Наближатися було небезпечно, тож він дав знак, щоб усі зупинилися, сам зробив іще два обережні кроки вперед і придивився. Вони йшли двома колонами: по одному без вантажу й поруч — на відстані людської долоні — у зворотньому напрямку, вже з вантажем. Лисому здалося, що в зустрічній колоні їх було значно менше, але, можливо, це тільки здалося. Отже, треба було йти ліворуч, щоб обійти їх там, де лежить їхня здобич, а не там, де їхній мурашник. Мурашник довелося б обходити дуже великим гаком. Там вартових — неміряно.
Лисий завернув, і вони рушили далі — тепер в обхід. Обхід вийшов дуже довгий — мабуть, із півгодини довелося йти далеко не найкращою дорогою. Перелазили через повалені стовбури, обходили малинник, бо якщо через нього прорубуватися, вийде надто багато шуму, перетнули струмок, якого раніше тут не було, ледве не вскочили в болітце. А наостанок ще й почули плямкання їдючих жаб праворуч від себе. Врятувало, мабуть, те, що їдючі жаби теж не наважувались наближатися до ланцюжка червоних мурах.
Після зустрічі з мавчиною берізкою все пішло не так, і це непокоїло Лисого.
Нарешті наблизилися до мурашиної здобичі. Це був — хоч як дивно — вовк. Але й ця огидна картина — як мурахи розтягують вовка по крихітних шматочках — була б для них приємнішою, ніж те, що вони побачили.
Насправді вовком займалася лише половина прибулих мурах. А друга половина була поглинена зовсім іншим ділом. Вони воювали. Битва була запекла й нерівна, мурахи її явно програвали. Одразу ж за тушею вовка із землі вилазили сині черви. Мабуть, вони теж претендували на цю здобич, та мурахи ділитися ні з ким не звикли.
Роздивитися, що там діється, було важко. Наближатися — необачно. Все, що Лисий зміг побачити, виглядало так: з-під землі з’являлися нові й нові черв’яки, мураха кидалася на черв’яка, хапала його своїми клешнями й обидві завмирали, ніби мертві. Мабуть, черва була для мурах отруйна. Іншої зброї, крім клешнів, вони не мали, тож убити черв’яка могли тільки ціною власного життя. Вони не вагались. І гора синіх і червоних трупів зростала з кожною хвилиною. Слід гадати, після битви переможці заберуть і своїх, і чужих, і слідів не буде. Але чи буде тут переможець, чи буде кінець цій війні?
От би вони знищили одне одного вщент, подумав Лисий. Але цю надію одразу ж задавив. Такого не може бути, доки існує лялечка. Вона не дасть знищити всіх черв’яків. Те, що відбувається, безперечно, їй відомо. І воно відбуватиметься, аж поки черва знищить мурах. А якщо їх виявиться надто багато, черва просто перестане їх атакувати.
Принаймні чекати розв’язки їм ніколи.



Дика ліщина


Вони обійшли поле битви й рушили далі, намагаючись зрізати кут, щоб усе ж таки втратити менше часу. Але не вдалося.
Спочатку натрапили на галявину саранців, і знову довелося обходити. А що з одного боку її підрізала яруга, а з другого непролазний підлісок, гак вийшов дуже великий. А потім майже вперлися в стіну порожніх дерев.
Ці дерева, схоже, й раніше тут були, бо Лисий пам’ятав, що чув їх минулого року, коли йшов до Руїни. Але тоді він їх якось так обійшов, що й не помітив.
Усі були втомлені, слід було зробити привал, та не перед стіною ж порожніх дерев!
Це була виснажлива частина шляху, коли вже ноги ледве слухались, а кінця тому муру не було. Він завів їх далеко на захід, тож тепер до мети було чи не далі, ніж від їхнього села. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь крони дерев, лиш подекуди золотило стовбури сосен високо над землею Коли Лисий відчув, що вже можна повертати на південь, була надвечірня пора. У деревах загомоніли птахи. Ноги не слухались, але порожні дерева були ще близько, тож Лисий не зупинявся.
Вони пройшли з півтисячі кроків на південь і вийшли в чистий і прозорий сосновий ліс. Тут і вирішили перепочити й попоїсти. Їли мовчки, настрій у всіх був похмурий. На Марічку боляче було дивитися, така вона була виснажена й пригнічена.
— Марічко, хочеш далі в ступі поїхати? — запропонував Лисий.
Вона здивовано подивилася на нього й заперечно похитала головою.
— Чому?
Мала тільки плечима стенула. Мовляв, що ж тут незрозумілого. І справді: одне діло нести ступу, яку не лякає хляскання гілок, і зовсім інше — дбати, щоб гілки не хляскали. А як трапиться якась небезпека, порожню ступу можна просто кинути на землю й схопити зброю. Ступу з дитиною на землю не кинеш, її треба обережно поставити. Витрачений час може стати вирішальним.
Щойно вийшли з соснового лісу, як знову постала проблема: довелося обходити галявину з материнкою — великою і всіяною рясним листям. Дякувати хоч, Лисий встиг її вчасно помітити. А там просто з’явилося відчуття небезпеки, тож знову поверталися й обходили галявину з іншого боку. Інша придибенція: скільки сягало око, клубочилися густі зарості ліщини — від галявини з їдючими жабами й до глибокого яру зі стрімкими урвистими краями. Здолати ці хащі здавалося немислимим. Тільки посередині був не те щоб просвіт, а щось на зразок стежини, печери в зеленій масі.
Довго й уважно придивлялися до вкритої травою землі — чи немає там яких слідів. Начебто чисто, ніхто тут, схоже, не ходив. Звідки ж такий прохід? Сам утворився? Можливо, звичайно, але малоймовірно.
Втім, ради не було. Або довго шукати інші шляхи, або пробиратися крізь ліщину. До того ж ніхто не сказав, що цей прохід — наскрізний. Разом з тим, ніякої небезпеки там нібито не було. Вирішили спробувати. Лисий на пальцях показав, що треба йти на відстані двох кроків. І рушив уперед.
Прохід був дивовижно довгим. Він петляв то ліворуч, то праворуч, часом навіть здавалося, що йдеш назад. Подекуди він був страшенно вузьким — доводилося протискуватися боком. Як пройде Леля зі ступою? Втім, у таких місцях можна було зігнутись у три погибелі й пройти навпочіпки. Це для неї можливість. Схоже, так пронести ступу вдасться.
Тут, у ліщині, не було птахів. Густі зарості навколо глушили всі звуки. Тиша була цілковита: тільки шелест листя, коли нахиляєш гілку. Місцями Лисий пробирався майже навпомацки, так тут було темно. Позаду чулися дрібні кроки Марічки. їй, звичайно, було трохи легше, якщо не зважати на втому, яку дитина зносила мужньо, без скарг.
Потім прохід помітно розширився, і Лисий подумав, що це вже вихід, але далі сталося щось незрозуміле: його ніби хтось ударив по очах, якесь сліпуче світло зблиснуло на мить, і знову все повернулося на свої місця. Він озирнувся, й нічого дивного чи небезпечного не побачив. Вирішив рухатися далі. Тут йому здалося, що він не чує Маріччиних кроків, але за мить почув, як мала дріботить за ним. Далі, ніби нізвідки, ніби зненацька, долинули кроки Лелі.
Лисий пішов уперед. І нарешті зарості скінчилися. Він зупинився перед виходом, нахиливши гілку, дочекався, поки очі звикли до яскравого світла, й пильно роздивився навколо. Все нібито було спокійно. Він вийшов і через п’ять кроків зупинився, чекаючи на своїх супутників. Ось з’явилася Марічка, потім — зовсім виснажена, аж упріла, Леля й за мить — Опенько, на якого, попри його похилі роки, важка мандрівка, здавалося, не вплинула.
Лисий відчував велике полегшення від того, що цю зелену печеру вони успішно подолали. Тому був дуже здивований, почувши Маріччине:
— Що трапилося?
Він вирішив, що це в нього обличчя якесь дивне, й перепитав:
— Ти про що?
— Про сонце, — відповіла дівчинка.
І тут тільки він помітив, що в лісі значно світліше, ніж було тоді, коли вони ввійшли під ліщинове гілля. Але світліше — це що! Це б іще півбіди. Значне гірше те, що сонячні плями тепер сяяли не на тих деревах, що ліворуч, а на тих, що праворуч. Виходить, вони вийшли туди ж, де були? Ні. Цього бути не може, бо він рахував повороти. Чи збився? Та й яскравішого сонця це не пояснює. Хай як недовго вони пробиралися крізь хащі (а це тривало досить довго — не менше як півгодини), а посвітлішати не могло ніяк. Навпаки, мусило стати темніше.
Ніби зрозумівши його думки, Опенько сказав:
— Якби ми повернулися, дерева були б до нас південним боком. А вони — північним.
— Але ж зараз ранок! — ніби прокинулася Леля.
— Ранок, — промовив Опенько.
— Цього не може бути, — сказала Марічка. — Увечері ранку не буває.
— Ми не могли там іти цілу ніч, — промовив Лисий.
— Не могли, — погодилася Леля. — Але напевне можна сказати одне, що поки ми йшли, минула ніч.
— Може, ми потрапили в інший світ? — припустила Марічка. — Знаєте, як у казках? Раз — і в іншому світі.
— Це можна перевірити, — вирішив Лисий. — Треба пролетіти в ступі над ліщиновими заростями й подивитися, чи це той світ, чи ні.
— І куди ж ти подивишся? — в Лелиному голосі був сумнів.
— Там є куди подивитися, — втрутився Опенько. — Я коли заходив у цей прохід зламав гілку по праву руку. Якщо там гілка зламана, то це той самий світ.
Ступа — річ добра. Нею можна швидко дістатися туди, куди тобі треба Але й небезпечна, бо як із неї все внизу видно, так і з землі її може побачити кожен. Якщо поблизу є двоногі або крилаті вороги, — вони тебе помітять Тому діти, коли ще тільки принесли ступу від баби Яги до села, вирішили не користуватися нею — тільки в крайньому випадку. Нині Леля не могла не погодитися з Лисим, що це був єдиний спосіб з’ясувати, чи в своєму вони світі, чи в іншому.
— Тільки полечу я, — сказала вона. — Бо ти так літаєш, — вона подивилася на Лисого й усміхнулася, — що невідомо куди прилетиш.
Її не було чверть години чи навіть довше. За цей час на небо наповзла чорна хмара. От-от мав піти дощ. І не просто дощ, а злива.
— Там є зламана гілка, — сказала дівчинка, вилізши зі ступи. — Але зламана вчора, не пізніше. Листя зовсім пожухло.
Ніхто їй не відповів. Кожен жував свої думки й розумів, що нічого не розуміє.
Минуло кілька хвилин, нарешті Лисий подав голос:
— Нікого не бачила?
Вона заперечно похитала головою.
— Давайте спробуємо висловити, хто що думає, - запропонував хлопець. — Дивіться, ми пройшли через ці зарості й опинилися в завтрашньому дні. Там було темно, тобто майже ніч. А після ночі настає інший день.
— Але ж я туди повернулася, й там такий самий ранок, як і тут, — не погодилася Леля.
— Правильно, — сказав Лисий. — Але ти повернулася не через ніч, а через день. Якщо ми повернемося назад цим же проходом, ми потрапимо в завтрашній день.
— Або знов у вчорашній, — тихо кинула Марічка.
— Як це? — не зрозумів Опенько.
— Це такий прохід, — пояснила Марічка. — Він краде час. Якщо йти звідти. А може, він повертає час, якщо йти звідси.
— Світло! — згадав Лисий. — Я коли йшов сюди, мені здалося, що був якийсь дуже сильний спалах світла…
— І я це помітила, — зраділа Леля.
— От дивлюсь я на тебе, мала, — з усмішкою сказав Лисий, — і дивуюся: чому ти така розумна?
— Я така вродилася. — Марічку просто розпирали гордощі, хоч вона й марно намагалася цього не виказати.



Півень Сокіл


Вони йшли другий день без ночі. Лисий таки наполіг, щоб Марічка поспала в ступі. Звичайно, там було незручно, але хоч який, а сон. Інші йшли, мов сновиди. І лиш коли Опенько, який тепер вів перед, ледь не наступив на дивного великого чорного павука, вибрали місце, залізли на дерева й по черзі поспали.
Коли рушили далі, сонце вже сідало за ліс, розкричалися птахи, але цього дня вони вийшли у знайомі Лелі місця за її селом. Про це вголос не говорили, однак Марічка щось відчула. Вона дивилася навколо широко розкритими очима й, здавалося, от-от заплаче.
— Що ти така нашорошена, горобчику? — спитав Лисий.
— Як тут гарно! — з захватом відповіла вона. — Це, мабуть, найгарніше місце в усьому лісі!
Лисий роззирнувся. Ліс як ліс. Дуби, берези, сосни, кущі ожини. Нічого особливого.
Він не відповів малій. Поглянув на Лелю, й та миттю відвернулася, ховаючи від нього сльози. Вона ж бо знала, що мала цілком має рацію. Вже перед ніччю Леля знайшла великі крислаті дуби, на яких спати було безпечно й зручно. На одному влаштувалися вона з Марічкою, а на другому — Лисий і Опенько.
Ніч минула без пригод. Тільки на світанку, щойно вони прокинулися пролунав віддалений, але від того не менш дивний звук. Якби це не було так несподівано, Лисий вирішив би, що то прокукурікав півень. Його тут не могло бути!
Найбільше враження крик півня справив на Марічку.
— Це наш півень! — вигукнула вона й спохмурніла. — Він самотній! Треба взяти його з собою!
Звісно, цей півень міг жити тільки на руїнах їхнього з Лелею села. Марічка його впізнала за голосом. Леля теж. Лисий побачив, як шалено засвітилися її очі. На що вона сподівалася, незрозуміло. Рік тому вони були в цьому селі. Рік тому там не лишилося нікого живого. Зараз і поготів там не могло бути нікого живого!
Лисий висловив побоювання, що це хтось може наслідувати кукурікання, щоб заманити їх у згубне місце. Леля тільки здивовано кинула:
— Ти вважаєш, я можу не впізнати голосу власного півня?
І Марічка її підтримала:
— Якби це був хтось лихий, я б одразу почула.
— Тоді так, — сказав Лисий. — Опенько з Марічкою залишаються тут, а ми з Лелею сходимо до села.
— Якого села? — вхопилася мала за слово.
— Ну, десь же він живе, — невпевнено пояснив хлопець. — Мабуть же, в селі,
— У нашому?!
— Ну, чому у вашому?.. Хіба мало сіл…
Але Марічка його не слухала. Вона своїми велетенськими очима невідривно дивилася на Лелю.
— Як же я не здогадалася зразу! Ще й думаю, чому це твій півень?
Стало зрозуміло, що як її не візьмуть, вона туди піде сама, й ніхто її не втримає. Пішли обережно, повільно і не вервечкою, а лавою. Півень не може жити один. Навіть якщо тоді йому пощастило врятуватися, хтось мусив його годувати, захищати від шулік і лисиць. Зрештою, зиму мав же якось перебути!
— Нікого в нього немає, кажу вам, — наполягала Марічка, але цього разу їй не повірили.
І даремно. Знали ж, знали, що кому-кому, а малій треба вірити завжди. І не повірили. А півень справді жив один. Він жив у нелюдських умовах, тобто давно перестав бути півнем свійським, однак на шкоду це йому не пішло. Невідомо, чим він харчувався весь цей час, та виріс птах до небачених розмірів. Лисий просто уявити собі не міг, що бувають такі велетенські півні. Вищий за Марічку, він був такий вгодований, як кабан. Про те, щоб його зловити, взагалі не могло бути мови. Бігав невимовно швидко, стрибав і навіть літав, розпроставши велетенські, як у Лішака, крила.
Так би їхній похід до села і закінчився нічим, якби не Марічка. Півень слухняно підпустив її до себе, вона сіла біля нього на землю, хоч Лисому на тій землі й стояти було страшно.
Колись він сказав вождеві сусіднього села, що в Лелиному селі після нападу вовкулаків панували сині черви, — просто так сказав, вигадав. Але сам же й повірив. І все, про що згодом довідався, підтверджувало ці слова. Тому серед цих повалених споруд, де вже рік не ступала нога людини, йому було страшенно незатишно. І він дивився на Марічку зачудовано.
Вона сиділа на землі кроків за тридцять від старших, перед нею походжав півень, і між ними було цілковите порозуміння. Взагалі тут, у сплюндрованому селі, вони чомусь почувалися безпечно й захищено. Леля пішла до своєї колишньої хати, й Лисому навіть на думку не спало, що варто було б піти з нею, що самій ходити селом небезпечно.
Нарешті Марічка підвелася й підійшла до них з Опеньком. За нею, гордий, мов півень, ішов величезний півень.
— Він піде з нами, — сказала дівчинка. — Його звуть Сокіл.
— Це ти його так назвала? — усміхнувся Опенько.
— Ні, це він сам себе так називає. Він страшенний хвалько.
Півень обурено заквоктав і розпростав свої справді орлині крила.
— А хіба ні? — в’їдливо кинула через плече Марічка.
Сокіл ображено відвернувся.
Повернулася Леля з двома сагайдаками, повними стріл зі знайомим Лисому чорним оперенням. Він дістав із сагайдака одну стрілу. Наконечник був уже трохи заіржавілий, але срібне осердя ясно сяяло на сонці. І ще вона принесла шаблю зі срібною жилою — майже таку саму, яка колись пішла під землю разом із велетенським хробаком, якого вбив Лисий. Можна було б озброїтися й краще, та хіба ж стільки зброї на собі понесеш?



Слід вовкулаків


— Жодна нечисть не наблизиться до сліду вовкулаків протягом трьох днів. — Так казав колись покійний Інженер, виряджаючи Лисого до Руїни.
Та й те. Вовкулаки сунули зграєю, не вибираючи дороги, вони втоптували в землю кущі й молоді дерева, а також дрібну звірину, що не встигла сховатися. Лисий пам’ятав, як вони бігли з Лелею цією огидною дорогою, і це було єдине безпечне місце в лісі. Бо вони тоді відставали від зграї на півдоби.
Минув рік відтоді. Рани лісу почали зарубцьовуватися. Вовкулачий слід було не впізнати: лісові санітари розтягли згниле м’ясо, крізь твердий наст пробивалися молоді пагони беріз і в’язів, під ногами сновигали мурахи, над квітами гули бджоли. Якби не знати, що тут було, — тільки радій, яка зручна дорога.
Але рік — не такий довгий термін. І Леля, і Лисий, і особливо Марічка надто добре пам’ятали, що вони бачили тут минулого разу. Особливо Марічка яку несли в невідь вовкулаки цим шляхом, і ніякого сподівання на порятунок не було. Навіть після того, як Леля й Лисий їх усе-таки врятували, той жах не минув, не зник, просто сховався кудись у глибини пам’яті. Зараз він повернувся.
Леля йшла поруч із малою, добре розуміла її стан, тож намагалася відвернути увагу, розпитуючи про півня. Спочатку неохоче, неуважно й непослідовно, а потім, розговорившись, Марічка розповідала те, про що довідалася від нового члена їхньої ватаги.
З’ясувалося, що під час нападу вовкулаків він дивним чином не потрапив тим на очі, а коли вони пішли, ще довго не міг поворушитися.
— Мабуть, він тоді знепритомнів, тож вони його й не чіпали. Не знаю.
А потім звідусіль полізли сині черви. Він бігав мов навіжений і наїдався так, що під вечір ледь ворушився. Уже й не міг їх їсти. Сидів на сідалі й дивився, як вони все витягають. А на ранок знову кинувся їх їсти. І так тривало дуже довго, бо черви з’являлися знову й знову. Мабуть, тому так і виріс що наїдався тих черв’яків досхочу. Вони для курей, мабуть, дуже смачні, бо тоді в їхній печері, коли ми… Тут мала загнулася, згадавши, що була там з Івасем, і що саме той похід спричинив братову загибель. Тобто тоді кури їх так їли, наче були тиждень у голодному краї.
Потім прилітав великий птах, який з усіх сил намагався вполювати півня. Та на той час півень уже був і сам чималий. Він каже, відбився одним ударом дзьоба. Перебільшує, мабуть, він страшенний хвалько. А потім розрив підвал, де зберігалося зерно. І всю зиму ним харчувався. Весь час чекав, що повернуться хазяї. Ті хоч і не дуже добре його годували, каже, гірше, ніж він заслуговував, однак із ними якось спокійніше…
Півень зупинився. Він змахнув крилами й позадкував.
— Погане місце, — сказала Марічка.
— Що означає «погане»? — спитала Леля.
— Не знаю. Він і сам не знає.
Лисий зробив кілька кроків до півня й теж зупинився. Вільну ліву руку завів собі за спину й показав, щоб усі розійшлися на узбіччя. Леля з Марічкою миттю опинилися з правого боку від сліду вовкулаків, а Опенько — з лівого. Лисий позадкував іще на кілька кроків. Півень, розправивши крила, почав бігати по колу на дорозі. Це здавалося безглуздим, але ось він набрав швидкість і злетів у повітря. Він і справді літав, наче сокіл.
Птах пролетів подалі від «поганого місця» — не менше ста кроків — і сховавсь у кроні дуба. Але нічого не відбувалося. Всі стояли напружені, готові відбити будь-який напад. Та ніхто не нападав.
Лисий лишався на дорозі один. І він задкував, бо відчуття небезпеки наростало, а звідки і якої, він не знав. Нарешті вирішив не випробовувати долю й теж зійшов на узбіччя, став за стовбур старого осокора, виставивши заряджений арбалет. І далі нічого не трапилося. Тоді, озирнувшись, Лисий знайшов поглядом замашний уламок гілляки, потім, не відводячи погляду від дороги й опустившись навпочіпки, підняв гілляку і, розмахнувшись, кинув її на середину дороги.
В тому місці, де палиця впала, земля ніби прогнулася під нею, миттю здибилася навколо й накрила гілляку. Немов паща розкрилася й миттю зімкнулася над здобиччю. Немов вода, що поглинає, але не пускає кіл по тому. І знову там був рівний вільний шлях. Ніхто не ворушився, і правильно. Бо за мить земля знову виросла пагорбом, він втягнувся всередину верхівкою, а потім звідти вилетіла та сама палиця й зі страшною швидкістю полетіла в напрямку Лисого. Вона врізалася в дерево, за яким хлопець ховався, й розлетілася на друзки. Рік тому вони з Лелею пробігли тут, і нічого подібного не сталося. Всього рік тому!
Ховаючись за деревами, всі мандрівники відійшли туди, де причаївся на дереві півень, і тільки тоді Лисий зробив знак Опеньку, щоб перебіг на лівий від дороги бік. Півень теж перебіг на своїх дужих, взутих у міцний жовтий панцир, ногах.
Він поважно походжав поміж супутників, усім своїм виглядом показуючи, який він молодець, що це саме він попередив їх про таку страшну небезпеку, мовляв, невідомо, що з ними було б, якби їм не пощастило зустріти на своєму шляху такого Сокола.
Марійчин переклад тут був не потрібен.



Попіл від води, тінь від повітря


Цього разу йшли лісом іще обережніше, ніж до зустрічі з земляною пащею. На слід вовкулаків довго не наважувалися повернутися, та й відчуття небезпеки, хоч і не таке гостре, не полишало Лисого. Коли ж нарешті вийшли, перше, що зробили, попросили Сокола розрити борозну впоперек шляху. Поки той енергійно махав ногами, розкидаючи навсібіч землю й дрібне гілля, Лисий зробив ще й помітні зарубки на ближніх деревах.
Далі рушили в тому ж порядку: попереду Сокіл, за ним Лисий, потім Леля з Марічкою, а замикав Опенько. Півень ішов гордо й швидко, майже біг часом допомагаючи ногам крильми й озираючись на Лисого: чи не відстає бува. Йти без пригод добре, але втомливо. Тож коли сонце почало хилитися на захід, вирішили зупинитись на обід. Звісно, їсти на шляху вовкулаків не наважилися — зійшли з дороги в ліс, вибрали невеличку безпечну галявинку й там отаборилися.
— Опеньку, ви колись чули про таку земляну пащу? — спитав Лисий.
Той саме напхав рота картоплею, тож тільки похитав головою.
— А ти? — звернувся хлопець до Лелі.
Вона теж не чула.
Марічка погладила по шиї Сокола, і птах розквоктався, почав крутити головою і рити ногою землю.
— Він каже, що такі пащі є скрізь навколо села. Їх навмисне поставили щоб він не зміг вийти і знайти більше черв’яків. Але ці пащі так смердять що такому досвідченому й відважному птахові вони зашкодити не можуть
— А спитай його, чи ці пащі одночасно з’явилися, чи вони весь час нові з’являються.
Марічка якусь мить дивилася на Лисого широко розкритими очима, а потім знічено сказала:
— Я не знаю, як таке спитати.
— І не треба, — втрутилася Леля. — Буде час, про все довідаємося. Зараз у нас інша справа. Доїдайте й ходімо далі.
Але підводитися нікому не хотілося. Вони їли повільно, подовгу пережовували суху картоплю, маленькими ковточками запивали її водою… Їли мовчки і непомітно заснули.
І наснився Лисому сон. Він ішов з наплічником за спиною колишнім руслом річки. Чомусь він знав, що раніше тут протікала могутня ріка. Зараз під ногами був порох, схожий на попіл, світло-сизого кольору, глибокий — по кісточки. З нього витикалося велике й дрібне каміння, хоч і теж укрите тим же порохом. Дорога була незручна й довга: другий берег бовванів далеко попереду. За кілька десятків кроків перед ним ішли його супутники — він упізнавав тільки Лелю, інші були йому незнайомі, дивно вдягнені люди.
На рівному місці він мало не впав і, оглянувши, що його могло перечепити, побачив, що його шкіряне взуття зав’язане тоненькими, але міцними шворочками, пропущеними через маленькі отвори в черевиках. Одна зі шворочок розв’язалася, й він, схоже, наступив на неї другою ногою. Тобто сам себе перечепив. Лисий сів на великий камінь і почав зав’язувати шворку. Він досить довго вовтузився, бо чомусь треба було зав’язати її так само, як зав’язана друга. А зробити це виявилося непросто. Нарешті він зрозумів, у чому тут річ. Необхідно було зробити це так, щоб черевик тримався, але при цьому розв’язувати було легко і зручно.
Він сильно відстав від супутників. Уже хотів був наздоганяти, але в тому місці, де ноги його розрили порох, раптом щось зблиснуло. Лисий нахилився й побачив невеликі металеві кружальця. Він збагнув, що це ті гроші, про які колись казав йому старий Інженер. Лисий підняв одне кружальце. Він чомусь знав, що це не дуже цінний предмет, але якщо їх кілька… Втім, навіть одна така металева штучка — це щонайменше наконечник для стріли. А якщо вона ще й зі сріблом (звідкілясь у Лисого було переконання, що цей метал містить срібло, — може, через те, що навіть у такому попелі не потемнів)… Розчистив місцину від пороху й побачив цілі розсипи білих і жовтих кружалець.
Від його супутників долинув ледь чутний крик. Він подивився й зрозумів, що там нічого не сталося, просто його гукали. Нічого. Наздожене. Він напхав повні кишені й тільки тоді рушив далі. Ішов, дивлячись під ноги й розгрібаючи черевиками порох. Гроші траплялися дедалі частіше, розсипами, немов родини грибів у лісі. А далі він підібрав щось уже зовсім дивне: папірчину — не таку, як у книжці, бо та пожухла й крихка, сіра з чорними виразками літер, а це була нова, хрустка, кольору глини. На ній було написано: «Дві гривні». Лисий не знав, що таке гривні, але якось легко зрозумів, що це також гроші. І що вони цінніші за ті, металеві. От тільки навіщо вони йому, не уявляв. Але вирішив про всяк випадок прихопити.
Далі знайшлася друга папірчина, тож він розчистив черевиком попіл і знайшов цілу купу грошей: де була одна гривня, де дві, де навіть десять. Він їх ховав собі за пазуху. Вони шурхотіли під одягом, немов миші під клунею.
Його супутники сиділи на каменях при березі, й коли він підійшов, усі розсміялися. Мабуть, подумав Лисий, він зараз схожий на Каченю перед народженням Тарасика.
— Дивіться, що я знайшов, — він витяг із-за пазухи жмут паперових грошей.
— Дрібні, — зневажливо кинула Леля.
Вона розв’язала наплічник і показала йому акуратно згорнуті в рурочку [14] й перетягнуті мотузкою такі гроші, яких він навіть не бачив.
— Ми тебе гукали, гукали, а ти відмовлявся наздоганяти нас.
Лисий подумав і сказав:
— Мабуть, вони добре горять. Будемо багаття розпалювати. — Іншого застосування цим папірцям він не міг придумати.
Всі розсміялися. Крім Лисого. Йому було не до сміху. Довгий шлях, погана дорога, купа папірців на животі й металу в кишенях… Він просто обливався потом. Особливо пекло живіт. Він відчував, що зараз знепритомніє. Та ще її десь закричав півень — нажахано й розпачливо.
Лисий прокинувся. Живіт справді зводило — але не від тепла, а від передчуття дуже близької небезпеки. Однак роззирнувшись, він нічого підозрілого не помітив. Був вечір, на землі пролягли довгі тіні, яких не буває вдень, бо сонце застрягає в густих кронах. Далі на захід стояли голі сосни тож проміння призахідного сонця наостанок гріло траву й глицю. От тільки Сокіл поводився як навіжений. Він робив приблизно те саме, що й півдня тому, коли вони зустріли Земляного Чату. Він квоктав, ганяв по колу й бив своїми велетенськими крилами. А набравши необхідну швидкість, злетів і помчав поміж дерев, дивовижним чином не чіпляючись за стовбури.
Всі підвелися й приготували зброю. От тільки проти кого її спрямувати? Ніякого ворога видно не було. Припустити, що Земляний Чата може їх переслідувати, безглуздо. Що ще може бути невидимим? Черви? Тоді б півень не втік, він би поводився зовсім інакше. Червоні мурахи? Їх нібито ніде не було. Гадюка? Чорний павук?
Ці думки блискавкою змінювали одна одну, а відповіді на запитання не було. Водночас відчуття небезпеки ставало дедалі нестерпнішим.
— Тінь, — показав пальцем Опенько.
І тільки тепер Лисий помітив, що до їхніх ніг справді підповзає тінь. А в небо й не подивилися! Вони розбіглися, й тінь на мить завмерла, ніби вирішуючи, хто їй більш бажаний. Лисий встиг подивитися в небо, а там нічого й не було. Він подумав, що той, хто цю тінь відкидає, мусить бути низько й на заході. Але й там нікого.
Усі четверо, немов за командою, відбігли в одному напрямку, щоб зловити її на протиході. Але почуття небезпеки зросло, і Лисий показав, щоб відходили саме туди, куди сунула темна пляма. Власне, туди й півень полетів — на південь. От тільки…
Праворуч від них починалися непролазні зарості — листяні дерева, підлісок… Там не було жодного промінчика, тож і пляму тіні не помітиш нізащо. Що ж, доведеться покладатися на його відчуття небезпеки. Але щойно вони вскочили в цілковитий затінок, Лисого попустило. Тобто живіт зовсім заспокоївся, ніякої небезпеки вже не було.
Вони зупинилися, досі не розуміючи, що це (чи хто це) на них нападало. Перезирнулися й зрозуміли, що жоден із них нічого подібного не бачив, ні про що подібне не чув.
Раптом кущі неподалік ворухнулися, і Лисий з Опеньком навели туди арбалети. З-поміж листя виткнувся яскраво-червоний півнячий гребінь. Похитавши головою, Сокіл заспокоївся й величаво вийшов до них. Він стріпнувся, щось повидзьобував у себе з пір’я й переможно на всіх поглянув. Мовляв, знову я вас урятував.
Що ж, тут і заперечити нічого.



Навіщо людям пам’ять?


І знову ніч на дереві, а потім — далі. Вони втікали від їдючих жаб, знову обходили червоних мурах, ледь не напилися води з прозорого й холодного струмка, тільки в останню мить Марічка їх зупинила. Струмок перерізав вовкулачий слід, тож вона сказала, що тут воду пити не можна.
— Піднімемося вище проти течії? — запропонував Лисий.
— Ні, — твердо відказала вона. — Взагалі не будемо пити з цього смердючого струмка.
Лисий понюхав — нічим не смердить. Але сперечатися з малою не став.
Тільки наприкінці наступного дня підійшли до піщаних дюн, то тут, то там помережаних чагарями. Далі не йшли. Вирішили відкласти на ранок. Власне, тут уже й іти нікуди. Це і є мета їхньої подорожі. Проміжна мета.
Лисий попросив Марічку, щоб переклала півневі: було б добре, якби він наловив мишей чи зайців — якоїсь дрібної живності.
Вона щось пошепотіла Соколу, той раптом заквоктав, затрусив головою і закотив очі.
— Він… Він образився, — переклала Марічка. — Сказав, що він не їсть зайців і що… що він не зобов’язаний годувати всю ватагу. До того ж він каже, що вперше чує, ніби люди їдять мишей.
Втім, після нетривалих переговорів їм пощастило вмовити Сокола. Той вирушив на полювання й що десять хвилин почав приносити то мишу, то вужа, то хом’яка, а насамкінець і зайця притяг. Заєць був іще живий і страшенно здивований: видно, на нього вперше в житті полював півень. І востаннє.
Лисий похвалив Сокола, а той підійшов до Марічки, й вона пошкребла йому шию.
На дерева залізли завчасно, але заснути довго не могли. Хіба що Опенько миттю заснув. Та й зрозуміло: йому ж не стільки років, як Лелі й Лисому. Навіть разом складених. Навіть якщо й Маріччині роки додати.
От і мала заснула. Поруч із нею на гілці завмер півень. Він, вочевидь, вирішив, що має насамперед охороняти найкмітливішу людину з ватаги. Що ж, він мав підстави так думати. Тільки дівчинка розуміла його мову, тільки вона могла з ним спілкуватися. Крізь гілля пробивалися окремі зірки. Світив місяць, хоч від його світла з’являлися лиш химерні сріблясті плями на траві під деревом і на гіллі. Раз у раз, кинувши на таку пляму погляд, Лисий уже не міг відвести очей: здавалося, вона рухається. Десь пугукав птах, десь співав загулялий цвіркун. Лисий і Леля лежали на розгалуженнях сусідніх могутніх гілок і дивились одне на одного. Вони були дуже близько, але якби простягнули руки, то, мабуть, їхні руки все ж не зустрілися б.
— Лисий, я боюся, — сказала Леля.
— Я теж. Але що ж тут удієш!
— Може, ще не пізно відмовитися?
Лисий не відповів. Утім, вона й сама знала відповідь. Якщо вже він щось вирішив, сперечатися марно.
— Послухай, що я подумав, — озвався Лисий. — Мені довго доведеться його вести — не один день. Зрозуміло, що в якісь моменти тобі треба буде мене підміняти. Ти не вмієш чути небезпеку. Тому тобі буде важче.
— Усім буде важче, — Леля не любила, коли до неї ставилися як до дівчинки. Вона вже майже доросла жінка.
— Не перебивай. Тому як побачиш, що я вибиваюся з сил, бери ступу й лети до тієї ліщини. Пройди її в зворотному напрямку й повертайся. Якщо… Якщо вдасться повернути час… Ти відпочинеш і знову будеш мене підміняти.
— Уявляєш, скільки різної гидоти мене помітить?
— Помітить, — погодився Лисий. — Але з тією гидотою потім уже якось розберемося.
Вони замовкли. Вони вміли мовчати. Просто бути поруч і нічого не казати. Зрештою, і так усе зрозуміло. Хіба що новинами поділитися.
— Мені наснився дивний сон, — сказав Лисий. — Про те, чого я ніколи не бачив.
— Уві сні завжди так, — відгукнулася Леля.
— Ні. Не так…
Він розповів їй свій сон.
— Я теж після зустрічі з Інженером думала про гроші. Які вони, навіщо… Ти, мабуть, теж…
— Не в тому річ. — Лисий подумав. — Мені здається, я бачив справжні гроші. Такі, якими вони колись були. Розумієш?
Леля хотіла відповісти, що інших він і побачити не міг. Тільки ті, якими уявляв собі справжні гроші. Але вона розуміла, що він веде мову не про це. А про те, що придумати вигляд тих грошей він не міг. Що він їх справді бачив — справжні.
— Виходить, — вів далі Лисий, — що давні люди лишили нам не тільки борги, а й спогади. Пам’ять.
— Не знаю, — сказала Леля. — Я, наприклад, нічого такого не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки те, що сталося зі мною. І всі люди так…
— От дивися, — наполягав Лисий. — Навіть якщо я один такий. От Марічка вміє розмовляти з тваринами й водою. Це дуже корисно. Це допомагає нам, рятує нас. Коли був її ведмідь, він урятував нас. Ми вчора не отруїлися, не пили поганої води… Ти повертаєш людям життя… Коли я чую небезпеку, це також допомагає врятуватись. А чим мені може допомогти ця пам’ять? Що вона може нам дати?
— Не знаю, — повторила Леля. — Але все, що є, існує для чогось. Може, це щоб ми не повторили помилок, яких наробили давні люди?
— Ну й снилися б мені якісь їхні помилки! — роздратувався Лисий. — А мені що наснилося?
— А може, те й наснилося, — ледь чутно промовила Леля. Завжди, коли її Лисий починав дратуватися, вона відповідала дуже тихо і знала, що це допомагає його заспокоїти. — Адже ти знав, що тобі ці гроші не потрібні. Правда? І все ж збирав їх. Навіть ризикуючи відстати від своїх супутників, від мене…
— А до чого тут ти? Я ще розумію, що мене там не могло бути. Але ж і тебе!..
— Може, ти просто хотів, щоб я там була, — просто сказала Леля й відчула, як у темряві засвітилися її щоки.
Лисий простягнув до неї руку. Вона швидше здогадалася, ніж побачила це, простягнула назустріч свою. І їхні пальці зустрілися, хоч це й здавалося неможливим.
— Ви зараз разом попадаєте, — пролунав над ними голосок Марічки.
Всі троє розсміялися, та пальці Лисого й Лелі, з’єднані, мов гачки, не розімкнулися.



У чагарях


Тут усе було так само, як і рік тому. Густі високі чагарі чергувалися з блискучими піщаними лисинами. Пекло сонце, відкидаючи чіткі короткі тіні. Подекуди свистіли пташки, зрідка. В піску то тут, то там промальовувалися нечіткі, давні сліди: тут заєць промчав, тут кабани пройшли зграєю, там хвилястим шляхом прошелестіла змія. Все свідчило про близькість води, але враження було оманливим: до великої річки на заході добрих півдня путі, та й на схід — до малої річки — не ближче.
Усі, крім Лисого, лишилися в лісі, де минулорічний слід вовкулаків виходив на поле чагарів.
Лисий брів полем, пильно стежачи за своєю тінню. Коли вона зневажить сонце й почне поводитися незалежно, це означатиме, що він прийшов. І тоді почнеться найголовніше й найнебезпечніше. І чим воно закінчиться, ніхто не знає.
Рік тому Лисий ледве не загинув у цих пісках. Він ішов останнім у вервечці — Леля попереду, потім діти, потім він. І відстав. Досі не розуміє, як це сталось. А потім взагалі пішов кудись не туди, бо тінь його почала крутитися й збила його з пантелику. А тоді охопило відчуття небезпеки — тим страшніше, що її причини він не розумів, і тільки прудкі хлоп’ячі ноги не дали його ворогові скористатися з того, що він не знав, звідки того ворога чекати. Це був велетенський хробак, який чув кроки й підступно, з-під землі, нападав на свої жертви. Лисий тікав, різко змінював напрямок руху, оббігав великі кущі, але зрештою втратив надію врятуватися. Однак йому тоді пощастило: в останню мить йому вдалося влучити шаблею між пластинками на череві велета. А за кілька хвилин з’явився (чи з’явилася) інший хробак (чи хробачиха) й зубами вгризся у свого чи то родича, чи то коханого.
Тепер він шукав цього вцілілого хробака (чи хробачиху). Навмисне йшов до нього від самісінького свого села. Звісно, він сподівався на успіх. Але добре усвідомлював, що більш небезпечного задуму в нього ще ніколи не було.
Хоча тієї миті, коли цей задум уперше тільки зблиснув у його голові, Лисий здивувався, як він міг зразу не здогадатися. Коли сказав про це Лелі, та кинула:
— Краще б ти про таке не здогадався ніколи.
Що ж, її страхи зрозумілі. Навіть Борода з Вуханем обізвали його дурнем. А вони ж не бачили хробака! Леля, щоправда, також не бачила, але бачила Марічка, а Леля бачила рану на нозі Лисого — тільки від того, що хробак своєю клешнею зачепив його ногу. Вона ще й як уявляла собі, що це за потвора.
Найбільш цікаве в цій історії, раптом подумав Лисий, те, що в селі про хробака знали всі. Тож усі собі його якось уявляли. Це все Василько. Його розповіді про мандрівку Лисого з дітьми до Руїни й назад були улюбленою розвагою односельців. Хробак не належав до числа улюблених персонажів у цій історії, та все ж про нього не раз чули на вечірніх посиденьках.
Звісно, чути про нього — це одне, а побачити його в усій красі — зовсім інше. А втекти від нього — це ще більш інше, якщо можна так сказати.
Так, замислившись, Лисий знову не помітив моменту, коли його тінь стала незалежною від сонця. Власне, навіть не тінь, відчуття небезпеки, що стрімко наростало, змусило його помітити, що тінь його на піску лежить головою до сонця.
Лисий кинувся бігти, але, зробивши всього кілька кроків, зрозумів, що не втече. Він завмер на місці мов укопаний і кинув дохлу мишу з прив’язаним до хвоста камінцем на десяток кроків ліворуч від себе. Пісок поплив під його ногою, мов вода, але він устояв на ногах. За мить під мишею з каменем розверзлася земля й із землі виткнулося ще більше страхіття, ніж воно було торік. Широка тверда голова, пласкі клешні, якими воно, слід гадати, риє землю, а ще хапає здобич, поперечні хітинові кільця, непіддатні ані стрілі, ані мечу, пара маленьких лапок-лопаток на кожному з них унизу… Досконале створіння для підступного вбивства.
Лисий притьмом побіг майже на нього, під кутом до того напрямку, в якому виринуло з-під землі це диво. Він здогадувався, що під землею не так легко розвернутися, особливо якщо ти ще не занурився. Але звірюка спробувала дотягтися до нього на поверхні. Вона, відштовхнувшись під землею хвостом, вискочила з нори на пісок і почала плазувати. Досить швидко до того ж. Відстань між ними не скорочувалась, але й не зростала. Лисому стало страшно, бо він чомусь не припускав, що потвора може пересуватися й поверхнею, та ще й з такою швидкістю.
Тоді за спиною пролунав звук «чпок», Лисий на бігу озирнувся й побачив, що хробак знову пішов під землю. Лисому вдалося на якийсь час відірватися від переслідувача, але почуття небезпеки дедалі наростало, і він відчував, що його от-от наздоженуть. А це ж був тільки початок довгого шляху!
Нарешті в небі з’явилася Марічка. Лисий замахав їй руками, й вона різко спрямувала ступу йому навперейми. Швидкість її була така шалена, що Лисий зрозумів: іще мить, і ступа його змете й розплющить одним ударом.
Мала встигла загальмувати ступу перед самим ударом. Однак Лисий не дочекався цього. Він різко відскочив убік і покотився по піску. Земля під ступою стала дибки, й Марічка ледве не випала зі ступи, коли та сама, з власного бажання різко рвонула вгору. Цього разу хробак не чекав і не роздивлявся, а зразу пірнув під землю. Щастя Лисого, що потвора встигла вискочити із землі в цьому місці, інакше б вона вигулькнула б там, куди хлопець покотився.
Але він устиг звестися на ноги й ухопитися за край ступи, яку Марічка знову спрямувала до нього. Ступа тяжко злетіла на три метри над землею і помчала на схід. За якусь сотню кроків хлопець знову зіскочив на землю й побіг далі. Марічка вела ступу трохи ззаду й на безпечній висоті.
Мабуть, якийсь час спантеличений зникненням їжі хробак розмірковував своїми хробачими мізками: наздоганяти чи ні? Бо Лисий біг легко, й відчуття небезпеки його полишило. Та ненадовго, бо, видно, підземна тварюка вирішила спробувати ще раз.
Витягши на бігу з наплічника першу-ліпшу півневу жертву, він кинув її на кілька метрів перед собою, а сам ухопився за край ступи і знову злетів у небо. Він розрахував так, що ці миші й зайці для хробака — не їжа. Але якщо ніяк ту худобину не підгодовувати, вона швидко втратить інтерес до цих гонів. Пролетівши ще добру сотню кроків, Лисий попросив Марічку приземлитися й швидко заліз до неї в ступу. В нього з’явилася нова думка: летіти низько над землею і стукати по землі держалном самоносного рогача. Однак ступа летіти так низько відмовилася. Нічого не вдієш. Треба бігти далі.
І він побіг. Оббігав зарості, різко змінював напрямок руху і все ж відчував, що відстань між ним і переслідувачем стрімко скорочується. Коли небезпека була вже зовсім близько, Лисий замахав руками, й Марічка знову підлетіла. Він ухопився за край ступи, злетів разом з нею над землею, а на тому місці, де він щойно стояв, завирував пісок, і з нього знову вистромилася потворна голова хробака.
Лисий згадав усі слова, якими його називав Борода, й подумав, що той мав рацію, але виявився надто м’яким і поступливим. Страшно собі уявити, що було б, якби Марічка хоч на мить забарилася. А ступа ж теж не може літати цілий день! їй також потрібен відпочинок. І що він тоді робитиме?
Вони піднялися на добрий десяток метрів над землею, Лисий подивився на північний схід, де пролягав слід вовкулаків, але його ще не було видно. Зате він побачив таке, чого зовсім не сподівався побачити. Їм назустріч, хоч і трохи нижче — ближче до землі — летів великий птах. Його ще важко було як слід розгледіти, але це створіння Лисий упізнав би й у темряві. Шкода, що колись він пожалів Лішака, а була ж можливість раз і назавжди його позбутися.
— Марічко, швидко вниз! — гукнув він. — Я так не зможу стріляти!
— Куди стріляти? — злякано спитала вона.
— Як куди! В Лішака! Он, бачиш?
— То не Лішак, — з полегшенням розсміялася дівчинка. — То ж наш Сокіл! Він, певне, скучив за мною!
Це справді був півень! Тепер і Лисий ясно міг його роздивитися. Півень кращий за Лішака, але ж це все одно клопіт! Або він зараз сяде на ступу, і тій уже несила буде нести зразу трьох, або спуститься на землю й — ще гірше — стане здобиччю для хробака.
Ніби почувши першу частину його думки, Марічка знизилася, й Лисий знову побіг. А півень сів на край ступи, й та не виявила ніякого роздратування.
Пробігши добрих три сотні кроків, Лисий раптом здивовано помітив, що відчуття небезпеки не з’являється. Він зупинився, відхекуючись. Нічого. Лисий ліг на землю й приклав вухо до піску. Тихо. Це могло означати тільки одне: хробак зрозумів, що з нього знущаються, й вирішив більше в ці ігри не грати.
Лисий припускав, що так може статись. Але не уявляв, що це може статися так рано: на самому початку, першого ж дня.
Хоч як не хотілось, а він розвернувся й пішов назад, туди, де був хробак. Якщо, звичайно, той не повернувся на своє колишнє місце — далеко позаду, в серці чагарів.
Живіт звело раптово і дуже сильно. Лисий побіг. Але тепер ворог був надто близько. Хлопець замахав руками, гукаючи Марічку. Він краєм ока бачив, як півень злетів зі ступи, а вона помчала до нього, Лисого. Цього разу він також устиг ухопитися за край ступи й піднятися вгору, поки вискочив із землі хробак — високо, майже на весь свій зріст. Ще б трохи, і дістав би Лисого навіть у повітрі. Але не дістав.
А далі сталося непередбачуване. Описавши в повітрі широку дугу, Сокіл стрімко опустився на голову хробакові й почав дзьобом довбати його твердокам’яну голову. Хробак спробував скинути півня, намагався схопити своїми клешнями-лопатами, та все марно. Сокіл виявляв неймовірну спритність — то підскакував, то знову сідав на голову. Дзьоб у нього був хоч куди — міцний і сильний, та все одно він не міг пробити лобового панциря підземної потвори. Однак за ті дві хвилини, поки все це тривало, півень неабияк розлютив хробака. А потім розвернувся, переможно глянув на зачудовану Марічку, що висіла в ступі неподалік, розвернувся й злетів на землю.
Хробак, розкинувши хвилю піску, спробував на поверхні землі розвернутися й тут-таки наздогнати зухвальця, але з того нічого не вийшло. Сокіл бігав дуже швидко, ще й, коли треба, підскакував. Із тим він несамовито клекотав, верещав і квоктав. Лисий не витримав і розсміявся.
Нарешті хробак зрозумів, що так він півня не зловить, і пішов під землю. А Сокіл, розставивши крила, швидко побіг у напрямку сліду вовкулаків. Він біг по прямій, потужно відштовхуючись ногами, й Лисому стало страшно, що зараз вони птаха втратять. Але той знову врятувався, злетівши в небо за мить до появи хробака з-під землі. І ще раз Сокіл описав коло в повітрі й устиг двічі дзьобнути звіра в тім’я, поки той занурився під землю.
Сокіл кілька разів повторював це, і хробак, вочевидь, не на жарт розлючений, ошаліло переслідував його, щоразу наступаючи на ті самі граблі. Лисий і Марічка супроводжували їх у ступі, з неба спостерігаючи за відважним і кумедним півнем.
І от нарешті він опинився на шляху вовкулаків. Наближався вечір.



Зіронька


Далі все йшло добре. Принаймні спочатку. Замінивши втомленого півня, Лисий біг просікою, час від часу заскакуючи за особливо великі дерева й залишаючи на витоптаному колись вовкулаками шляху їжу-приманку.
Хробак чув запах, хапав мишу й іще більше злостивився, бо того було дуже мало, не на те він розраховував, так багато сил і часу віддаючи цій гонитві.
Далі знову біг півень, хоч цього разу йому це давалося вже зовсім важко.
Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Ось він розправив крила, спробував злетіти, не вийшло. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла вслід півневі просто над землею, пролетіла над ним, і птах, відчайдушно підскочивши, впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не впав на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, він нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом з півнем та Марічкою.
Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Втім, можливо, просто втомилася. Ще мить, і вона впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні, в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.
Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безперспективно. В останню мить він устиг відскочити за потужний стовбур віковічного дуба, що ріс на узбіччі.
А найгірше було попереду: ніч. Лисий був уже дуже втомлений, а півні вночі сплять, навіть такі великі, як їхній Сокіл. А чи сплять уночі хробаки, чи розуміють вони, що таке ніч і чи сплять вони взагалі — цього ніхто не знав.
Мурахи — сплять, а комарі — не сплять. Хробак — теж комаха. Але комахи бувають різні. Тим більше, такі велетенські. Люди теж бувають різні, але здебільшого вони сплять уночі. А якщо не сплять, то наступного дня з них ніякої роботи. «В одному лісі — два ліси, — казав колись їхній сільський Інженер. — Один живе вночі, другий удень. Людині вночі в лісі нічого робити. Тільки спати, якщо є безпечне місце. Хоча його там і немає».
У лісі снилися Лисому страшні сни. Поки йому щастило. Але скільки він знав людей, які лишилися на ніч у лісі й більше ніколи не повернулися додому! Хоч Мишу згадати. А скільки було до нього!
Але ж спати на високому розлогому дубі й бігти темним слідом вовкулаків — це зовсім різні речі. Небезпека помножується неміряно. Втім, Лисий знав, що коли знадобиться, гнатиме хробака цілу ніч.
Та з’ясувалося, що хвилювався він марно. Скидалося на те, що хробак також спить уночі. Бо з настанням сутінків він почав рухатися повільніше, і Лисий завиграшки тримав дистанцію, навіть відпочивав. А коли сонячні промені лишилися тільки на хмарах у небі, хробак і взагалі перестав його переслідувати.
Щоб пересвідчитися, що він справді не збирається більше полювати, Опенько кинув йому зайця під самий ніс, але й це не подіяло.
Вибрали дуб і залізли на нього. Лисий попросив Опенька розбудити його після півночі, а поки початувати самому. Той погодився. Втім, розбудити Лисого він не встиг.
Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.
— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.
— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.
— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.
Спати хотілося немилосердно. Давалася, мабуть, взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.
— Лягайте, дядьку, спіть, — сказав він Опеньку й сів на гілляці.
Спросоння не все в лісі відчуваєш так як слід. Лисому це було відомо, тому він прислухався, не дуже покладаючись на очі. Що ти розгледиш тими очима, коли навіть зірки не пробиваються крізь віття. Так, де-не-де лежить на землі зрадлива, як болотні світлячки, плямка блідого місячного світла, яка не тільки не допомагає бачити, а навпаки — заважає, притягуючи погляд.
А слухати ніщо не заважає. Тихо. Вітру немає, навіть над головою крони не шумлять. Тільки внизу такий собі звичний шурхіт: то миша пискне, то їжак протупотить. А десь далеко, ледь чутні через відстань, перемовляються порожні дерева. Дуже часто, схвильовано, незвично.
Про них Лисий намагався не думати. Він знав, що наприкінці їхньої подорожі доведеться якось розбиратися з цією бідою. Як — не знав, навіть не уявляв. Хіба що йти просто під порожні дерева, а там уже як буде, так і буде. Навіть якщо після цього вже не буде нічого. Він не знав і того, чи можна пройти під ними — під землею. Тобто чи може пройти хробак. І Леля казала йому про це. Він тоді не відповів, промовчав, але вона, звичайно, зрозуміла, що в нього просто немає відповіді. Є лише сподівання, але що ж сподівання!.. Лисий про нього промовчав.
Промовчав і про те, що як його сподівання не справдиться, він піде під порожні дерева. І ніхто його не зупинить. Утім, Леля це знала. Мабуть, через це й була так налаштована проти цього задуму і всього походу.
Десь запугукав пугач, і Сокіл щось стурбовано забелькотів уві сні, не розплющуючи очей. Протупотів їжак. Шелеснув вуж у траві, почувши цей тупіт.
— Ох-ох-ох! — тяжко зітхнув Опенько.
— Чого ви, дядьку, не спите? Скоро світатиме. — Ледь чутно прошепотів Лисий.
Утім, слух у старого мисливця був молодечий. Але відповідати він не поспішав.
— А ліс його знає, чого не сплю, — нарешті озвався. — Чого старі перед світанком не сплять? Бо… не сплять… Мабуть, спи вже ти. А я повартую до світла.
— Е ні. Знаю, як вони, старі, не сплять. Он покійний Інженер коли хворів три роки тому, теж казав: «Якщо вже прокинувся серед ночі, то до ранку не спатиму». Ну й не спав… А вранці дивиться — а мене й немає. «Я ж, — каже, — зовсім не спав! Як же ти?..»
— То правда, — зробив Опенько несподіваний висновок, — хлопець ти меткий. Я й сам такий був. От не женишся тільки… Це даремно.
Він так несподівано змінив тему розмови, аж Лисий навіть не знайшовся, що відповісти.
— Даремно… — повторив мисливець. — Нам потрібні діти. Без дітей що ж… Нічого немає і не буде. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.
— Так, дядьку Опеньку, — рішуче урвав Лисий, але старий його перебив.
— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…
Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Правда в словах була, поки старий цього не сказав. Тепер уже в них правди немає. Тепер уже так, ніби не він вирішує, а Опенько.
Хлопець не раз думав про одруження з Лелею. Власне, він про Лелю думав весь час. І знав, що вони завжди будуть разом, якщо не трапиться чогось такого… Мало що може статися…
— От дивися, — знову заговорив старий. — Завтра буде той земляний Чата, як ти його назвав. Як твій хробак поведеться? З’їсть він того Чату? Чи його Чата з’їсть? Чи ще щось таке скоїться… І все… І людей стане менше. Якщо я загину, стане менше на одного. Якщо ти — на багато-багато. Бо у мене дітей уже й так не буде, а в тебе ого-го скільки може народитися. Воно справді що ж… Леля молода ще. Багато дітей іще може народити… То чого чекати? Невже не знаєш, що треба робити?
Лисому стало страшно, що й у темряві помітно, як запалали в нього вуха. І ще стало страшно від однієї думки, яку тепер уже, мабуть, ніколи він не зможе вигнати з голови. Бо не він, не він вирішував. Вирішували обставини.
І якщо він зараз наважиться запропонувати Лелі одружитися, то… В тому й річ, що тепер уже не наважиться ніколи. Бо це ніби не тому, що він без неї не може, а тому, що всі від нього чекають такого кроку. Що це все село, всі ці опеньки так вирішили. І він знав, що через це переступити не зможе. Щойно наважиться, зараз же й відмовиться, бо у вухах стоятимуть ці Опенькові слова. Серце стиснув чорний відчай. А ще ж — боронь лісе! — якщо Леля не спить і все чує!..
Темрява в лісі загусла. Навіть місяць сховався — чи то за хмари, чи то просто так відплив небом, що срібні промінчики його перестали пробиватися крізь віття.
— На ваш дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!
— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлоп розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.
І тут Леля стиха захихотіла.
Хай би земля не носила цього Опенька! Лисий від безсилля стиснув горло руками, щоб не застогнати. Нащо він дозволив старому говорити на цю тему? Нащо? Що тепер? Як бути тепер, коли вона все почула, коли він знає, що вона все чула? Лисий відчув, як під ним розверзається чорна й бездонна прірва.
— Чого ж ви замовкли, дядьку Опеньку? — зовсім не сонним голосом спитала Леля. — Бо, може, ми й справді не знаємо, що робити? А ви знаєте й не ділитеся з молоддю…
— Ек, — крекнув мисливець, — ох і дівка!
— Ото краще спіть і не лізьте в чужі справи. Народжувати нам дітей чи не народжувати — то наше діло. І робитимемо ми його тоді, коли самі вирішимо. Правда, любий?
Лисий не відповів. Він не знав, що відповісти. Якийсь сучок під лівою лопаткою вже давно муляв, і тепер біль у спині став нестерпним. Лисий зсунувся трохи нижче й тут просто над його головою опинилося віконце. Такий собі просвіт між листям. І в ньому, високо в небі, він побачив зірку. Зіроньку. То була та сама маленька й пронизлива зіронька, яку він уже не раз бачив раніше. Це його Леля так назвала вперше.
Лисому й на думку не спало засмутитися, що не він перший так її назвав, що це взагалі було не його рішення.
— Так, кохана, — ледь чутно, самими губами промовив він.
Однак Леля почула й усміхнулася. Він цього, звісно, не бачив, але знав напевне, що так воно й було.



Куди поділася Леля?


Найгірше те, що його не видно. Що він там робить під землею? Замислився чи щось замислив? Чи вже от-от вирине просто під ногами — і все? Так, небезпеки не Лисий відчував. Під ногами зненацька не вирине. Але ж Лисий не один. Точніше, він тільки один такий, хто чує небезпеку. Скільки разів Опенько пропонував підмінити його, а він, звісно, відмовлявся. Казав, що вже знайомий з хробаком давно, тож краще сам.
— Та я вже й сам, схоже, знайомий з ним… — невпевнено сперечався мисливець, однак не дуже наполягав.
Звісно, був іще півень. Чи то пак Сокіл. Він, як пояснювала Марічка, просто чув, як під землею хробак проламується крізь коріння. Можливо. Сокіл принаймні — через Марічку — підтвердив припущення Лисого, що хробак на просіці й розвернутися не може, оскільки коріння дерев, що раніше стояли на шляху вовкулаків, — мертве, тому його проламувати легше, ніж живе коріння дерев обабіч шляху.
Це було схоже на правду. Тоді виникала проблема Чати. Чи вдасться провести хробака в обхід? Скільки згадував, Лисий не міг твердо сказати, чи були там якісь великі галявини, чи ні. А вони ж не просто мають бути великі. Це б мусив бути такий ланцюг — щоб одна галявина переходила в іншу, щоб хробакові було хоч і не дуже зручно, та все ж і не нездоланно.
Лисий страшенно картав себе щоразу, коли з’ясовувалося, що він чогось не передбачив.
На додачу до всього, зранку підніс несподіванку півень.
— Він каже, що втомився й більше підставлятися хробакові не буде, — пояснила птахову позицію Марічка.
А саме вранці Лисий на птаха дуже розраховував, бо хотів полетіти вперед і розвідати шлях для обходу. Тепер виходило, що цього зробити неможливо. Послати Лелю? А як же він без ступи? От якби було дві ступи…
— Лелю, — він зазирнув їй глибоко в очі.
В її очах з’явився страх. Вона зрозуміла, чого він хоче, але це означало залишити його тут самого. Ну, не самого, звісно, але ж без неї. Це означало… От у тому ж і річ, що невідомо, що це означало. Але вона розуміла, що ради немає. Вона поставила рогач у ступу, залізла сама й швидко, не прощаючись, злетіла в небо.
— Куди це вона? — спитав Опенько.
— Не закудикуйте, дядьку, — відповів Лисий. — Скоро повернеться. Знаєте що… Треба чогось уполювати. Якогось м’яса. Впораєтеся сам?
Опенько помовчав, потім сказав:
— Якщо буде що, то впораюся, звісно. А як нічого не здибаю…
— Будь-що, — наполягав Лисий. — Хоч пацюків.
— Хе-хе, — засумнівався Опенько. — Пацюків якраз найважче вполювати.
Як і Леля, він розвернувся й пішов у ліс, не попрощавшись. Це добре, подумав Лисий. Прощання — погана прикмета. Втім… Он Миша пішов з дому не прощаючись, і що? Але хлопець відігнав від себе ці думки. Був майже переконаний, що зробив усе правильно, але на душі було тяжко і млосно. Леля полетіла, а він лишився. Без сил і впевненості в собі.



Останній перегін

Покладатися можна було тільки на Марічку. А вона ж іще така мала! І нічого не боїться. Це найгірше. Ліпше боягузкою була б. Вони з Лелею тоді б не так за неї боялися. Та хоч би ступа була!..
Ранок випав хмарний. Якщо піде дощ, буде важче. Бігти по слизькому — хробак одразу матиме перевагу. А вони й так ледь-ледь давали собі раду з ним. Ще тільки початок дня, ще й не біг, а ноги вже гудуть і не слухаються. І Лелі немає. І Опенько пішов у ліс. І півень вередує. Зовсім кепсько на душі.
Лисий вирушив на слід вовкулаків. І не дійшов. Хробак чатував на нього у видолинку, під кущами верболозу. Якби попереду йшов хтось інший, вже пропав би. Лисий відчув небезпеку, але не зразу впізнав її. Просто до всіх прикрощів додалося ще щось, невиразне й огидне. А коли живіт звело передчуттям, кинувся бігти, петляючи між деревами й репетуючи на весь ліс:
— Марічко! На дерево! Негайно!
Потім живіт попустило, він зрозумів, що відірвався, і став чекати. Одначе хробак не наближався. Десь, мабуть, заплутався в корінні. І Лисому стало страшно, що він усе змарнував. Тепер підземна потвора не зможе виплутатися й там і здохне під землею з голоду. І тоді все марно — всі сподівання й зусилля.
Коли згадував упродовж року свою з дітьми мандрівку минулого літа, завжди дивувався: стільки було страху й небезпек, а ніщо не викликало такого жаху й огиди, як спогади про цього хробака. Точніше, не про цього, а про першого, якого йому цілком випадково вдалося важко поранити. А тоді з-під землі виник другий хробак (чи друга?) і почав пожирати першого (чи першу?). Щось у цих тварюках було таке бридке й неприродне, що Лисий навіть здивувався: треба ж таке! Пожалів хробака.
Молода сосна за кілька кроків від нього крекнула, затрусилася й повільно впала на сусідній клен. Той не витримав, і обидва дерева, обнявшись, гепнулися на землю, підім’явши під себе густий підлісок.
Лисий знову побіг.
— Марічко! Де ти? — закричав він щосили.
— Я тут, — пролунало над головою, зосім поруч.
— Піднімися вище. Коли я добряче відбіжу, тоді спускайся. Але близько не підходь! Я виведу його знову на дорогу.
— Гаразд, — спокійно погодилася мала. — Тільки не заблукай. Ти зараз не туди біжиш.
Це він і сам знав. Просто шукав такий шлях, аби хробакові лишалася хоч якась можливість продертися.
Коли вибіг на шлях вовкулаків, уже падав з ніг. Пробіг із сотню кроків у напрямку земляного Чати й стишив біг. Мимоволі підвів очі, шукаючи малу в небі, й побачив, що до них по небу мчить якось непрямо, перекособочено, великий сірий птах. Лисий упізнав цього птаха. Скільки вже разів він ставав їм на заваді! А Марічка була там одна.
І Лисий допомогти їй зараз нічим не міг. І ніхто не міг. Лелі не було, Опенько ходив десь у лісі й, швидше за все, нічого того не бачив, а де подівся бунтівний Сокіл, ніхто не знав. Та й не міг цей півень битися з лішаком. Могло б допомогти сонце — Лисий пам’ятав, як боявся лішак сонячного світла. Але день був пасмурний і набурмосений.
Він різко звернув до лісу, де хробака мало загальмувати коріння дерев. Але цей маневр підземній потворі вже був знайомий. Тож вона вискочила з-під землі саме там, куди хлопець щойно завернув. Він спробував оббігти зліва, за потилицею хробака, але далася взнаки втома. Ноги не послухалися так, як слід було. Хробак змахнув клешнею і збив Лисого з ніг. Він іще встиг побачити над собою хітинову маску, яка, здавалося, переможно усміхалась. А потім — нелюдський біль. І запала темрява.



Вчора


Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла за півнем просто над землею, пролетіла над ним, птах відчайдушно підскочив і впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не звалився на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, той нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом із півнем і Марічкою.
Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Ще мить — і впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.
Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безнадійно. Все одно наздожене. Зліва стояв великий дуб. Його коріння хробак точно здолати не зможе. Лисий уже зробив крок ліворуч, як раптом побачив те, чого бути не могло. Назустріч йому летіла ступа.
Їй там — попереду — геть нізвідки було взятися. Вона була позаду: Марічка щойно винесла в ній півня до лісу. Навіть якби вона, не приземляючись, викинула півня й помчала вперед, лісом, аби потім повернутися над слідом вовкулаків, вона б не встигла так далеко залетіти. Ніби відчувши небезпеку, яка їй загрожує, Лисий прискорив біг, хоч це й здавалося неможливим. Але дивитися весь час угору не можна. Тут на дорозі є стільки всього, через що можна перечепитися! І бугристе коріння, і молоді потворні кущики, і просто гілляки, відламані колись вітром з довколишніх дерев… Він глянув угору тільки тоді, коли вже далі тікати було б зовсім нерозсудливо.
У ступі була… Леля. Дивуватися ніколи, тож Лисий підстрибнув, схопився за край ступи, яка відчайдушно сіпнулась і рвонулася вгору, та піднятися не змогла. Так і полетіли вони назад, назустріч хробакові. Навіть не бачили, а тільки почули, як він відвалив купу землі й виткнувся на світ, люто заскреготівши зубами.
Лисий відпустив руки й швидко забіг за дерева. За мить там же приземлилася й ступа з Лелею.
— Як ти встигла? — спитав він.
— Я думала, ти взагалі здивуєшся, що я з’явилася, — відповіла вона.
— Так і дивуюся ж!
Леля якось дивно усміхнулася — недовірливо, чи що.
— Де всі? — несподівано поцікавилася вона.
— Ти мене питаєш?!
Леля розсміялася. Потім подивилася в небо. Лисий мимоволі простежив за її поглядом і отетерів. З-поміж крон спускалася ступа, в якій сиділа… Леля. Він зиркнув на Лелю, яка стояла поруч, на ступу в неї за спиною… І аж тоді все зрозумів.
— Коли ти полетіла туди?
— Мабуть, завтра вранці.
Приземлилася друга Леля. Ні, вона була та сама. Тільки… Вона вистрибнула зі ступи й зупинилася за три кроки від першої Лелі. Дівчата дивились одна на одну, і Лисому щось у цих переглядинах не сподобалося. Якби він зустрів себе, було б цікаво. Розпитав би… Про що? Що б він такого знав, чого я сам не знаю? Справді, говорити не було би про що.
Лелі й не говорили. Тільки мовчки дивилися в очі одна одній, і ніби міцна невидима нитка напнулася між їхніми обличчями — напнулася так, що от-от лусне, і тоді вже почнеться.
— Де Марічка? — втрутився Лисий в їхню німу розмову.
— Там, — кивнула друга Леля самим підборіддям, не відводячи погляду.
— А Опенько?
— З нею.
— То летіть принесіть їх. Чого так стояти.
Лелі не ворухнулися. Однак Лисий помітив, що кожне його звернення дівчат дратує. Особливо останнє. Чому б то? Він здогадувався, але вирішив перевірити.
— Ви що, так і будете тут стояти?
І знов ображено сіпнулися підборіддя.
— Лелю, годі витріщатися! Лети по Марічку й Опенька! — вже суворо сказав він.
І це подіяло. Не втрачаючи напнутої між обличчями нитки, не ослаблюючи й не напинаючи її ще дужче, дівчата полізли в ступи. Хоч би вони по дорозі не повбивали одна одну, та й ступи не побили б!
Вони злетіли одночасно. Одночасно піднялися вгору. Одночасно опустили мітли й з однією швидкістю помчали на південь. А дорогу ж знає тільки одна, здивовано подумав Лисий. Він навіть про хробака на якісь хвилини забув, міркуючи про так багато дивних речей, що трапилися за такий короткий час. По-перше, приліт Лелі. Ясна річ, якщо вона вирушить до того дивовижного проходу крізь ліщину завтра вранці, то нині він про це знати не може. Власне, в тому й задум був. Однак тепер він уже не був такий впевнений у правильності цього задуму.
Адже якщо Леля мусить завтра вранці летіти, то користі з цього зашморгу часу небагато. Він собі якось інакше все це уявляв. Власне, ніяк не уявляв. Або принаймні неправильно.
Але найбільше вразила його поведінка Лель. Тобто Лелі. Тобто обох Лель. Бо їх же дві. Хіба ж може бути одна людина, якщо їх дві? Тут він уже заплутався. Та й грець із ним, із тим, як їх чи її називати. Чому вони так ненавидять одна одну? Оце питання.
Ну, до нього ми ще повернемося, підбив Лисий підсумок своїх міркувань, хоч і усвідомлював, що це ніякий не підсумок, він посто вирішив не думати про те, чого не може вирішити.
Незабаром повернулися дві ступи (втім, це була одна й та сама ступа, тільки у двох примірниках). Повернення їх було не таким одночасним і струнким, як відліт. Причиною вочевидь було те, що вага Марічки й Опенька — різна. Одній ступі було легше, ніж другій. До того ж стрій ступ дещо ламав півень, що летів нижче, наздогнати своїх дубових провідниць він не міг, хоча й відчайдушно махав крилами.
Настрій у всіх прибулих був препаскудний. Півень був захеканий і виснажений цілоденною гонитвою по землі й щойно здійсненим перельотом на швидкість. Опенько крутив головою, дивлячись то на одну Лелю, то на другу, ніби відшуковував відмінності. Марічка була зосереджена й нещасна. А Леля — що одна, що друга — була люта й непримиренна. Якби зараз їй під руку трапився хоча б і хробак — мокре місце від нього б лишилося.
Починало сутеніти. Щоб якось відволікти увагу від тієї незрозумілої ненависті, Лисий пішов на вовкулачий шлях, кинувши через плече:
— Марічко, лети наді мною. Хробак уже такий голодний і злий, що…
— Стій! — сказала Леля. Котра з них, він не бачив, а за голосом розрізнити неможливо.
— Що? — озирнувся він.
— Ти з глузду з’їхав? — суворо мовила та, що стояла ближче. — Темно вже. Зараз перечепишся через кореневище — і все.
— Це тут темно. На шляху ще добре видно. — Друга Леля ступила два кроки вперед і стала на такій самій відстані від Лисого.
— Тебе не спитали, — не глянувши на неї, відрубала перша.
— Між іншим, не спитали й тебе. Він взагалі з Марічкою розмовляв.
— Тихо!!! — різко урвав їх Лисий. — Що відбувається? Про що ти?
Обидві Лелі ні пари з уст.
Він розвернувся й пішов. Марічка полізла в ступу, мить повагавшись, у яку саме лізти.



Куди поділася Марічка?


Хробак пантрував на нього далеко від шляху вовкулаків. Лисий здогадався про це, побачивши повалену зовсім живу й зелену сосну. І щойно зрозумів це, як стрімко навалилося відчуття небезпеки. Він біг добрих півгодини, петляючи між дерев, роблячи кола й зиґзаґи, виснажуючи хробака — і себе, звісно. Але тут, у лісі, він мав перевагу. Йому не треба було долати коріння.
Потім відчуття небезпеки стало якимось іншим: не таким гострим, але постійно присутнім. І він збагнув, що це хробак зарився глибше. Тепер він міг не крутитися як черв’як між коренями, а рухатися прямо. І тепер уже він мав перевагу, тепер швидше він міг виснажити Лисого, ніж навпаки. Треба було припиняти гонитву. То більше, що стало вже дуже темно.
Він вибіг на відкрите місце й підняв руки. Пробіг через усю галявину, а мала так і не з’явилася. Не інакше, як загубила його в сутінках. Небо світліше, ніж земля.
— Марічко-о-о! — гукнув він на бігу.
Без відповіді.
— Марічко-о-о!
Так само.
Мабуть, і хробак почув його розпачливий голос, бо раптом відчуття небезпеки почало наростати. Лисий різко звернув у підлісок, маючи на меті єдине старе дерево — дуб, що самотньо стояв у шанобливому оточенні молодого підліску. Хлопець устиг підбігти до дуба й з розгону підстрибнути, вхопившись обома руками за велику, майже горизонтальну гілку. Саме те, що це було з розгону, допомогло йому й ногами обхопити гілляку. Але вже вилізти на неї верхи в нього не було ні сил, ні часу.
Хробак вилетів з-під землі, мов булька з-під води. Якби це було якраз під гілкою, на якій гусінню висів Лисий, він потрапив би просто в обійми твердих і гострих клешнів. А так вони лиш дряпонули по твердій старій корі, залишивши на ній глибокі рани — аж до деревини. Потім хробак упав на землю, підім’явши під себе молоденькі деревця, й завмер — чи то заснув, чи то прислухався.
Дотягнутися до Лисого він міг і без особливого напруження. Лисий намагався дихати якомога тихіше, хоч і розумів, що довго він так не провисить, бо ж тримався тільки на пальцях. Гілляка була товста. Рятувало тільки те, що кора була стара, з великими міцними ребрами на поверхні. За них хлопець і тримався. Ноги охоплювали гілку ближче до стовбура. І від того, що він знав: пальці незабаром заніміють, здавалося, що вони вже почали німіти.
Допомоги чекати не було звідки. Вже пізній вечір. Навіть якщо його шукають, то знайти ніяк не зможуть. Хіба що він почне галасувати. Але галасувати йому якраз і не можна. Отже, треба покладатися тільки на себе. Скажімо, зіграти в терплячку — хто кого перетерпить.
Безглузда гра за таких умов. Хробак зручно лежить на матраці з підліску, а він незручно висить, ще й не має права видавати будь-яких звуків. Другий можливий шлях — зіскочити й швиденько оббігти навколо дерева. Мовчки зіскочити не вдасться. А хробак — ось він. Яким він може бути спритним на поверхні землі, Лисий добре пам’ятав. Третій шлях — чекати, щоб хробака щось відволікло бодай на хвилину. Чекати, звісно, можна довго. Можна й не дочекатися.
Він не раз ночував у лісі на дереві. Здебільшого на гіллі дубів. І там комарі не дуже йому дошкуляли. Та й умів він на них не зважати: головне — це не намагатися вбити якомога більше. Посмокчуть крові й відчепляться. Але зараз терпіти їх не було сил. Вони, схоже, позліталися з усього лісу. На руках і спітнілому обличчі їх були, мабуть, сотні. Свербіж був такий, що вити хотілося. Але вити якраз і не можна. Та й бити їх не було як. Лисий притулився щокою до дубової кори. Трохи допомогло, але зразу ж захотілося люто потертися шкірою об шорстку гілку. Він цього не зробив, але таке рішення змусило напружити всю волю.
Лисий почувався втомленим, загубленим і самотнім.



Перекособочений птах


Коли Марічка відлітала слідом за Лисим, починався скандал. Вона хотіла б лишитися й заспокоїти сестру, якої тепер стало дві. Але не розуміла, чого вона свариться між собою, тож відчувала, що допомогти не зможе.
Небо на заході червоніло — завтра буде хмарний день. Можливо, навіть дощ. Він не зашкодить хробакові, а от людині бігти буде важче. Добре, що Лесик вирішив частину шляху пройти сьогодні. І чого було з нею не порадитися щодо перетворення Лелі на дві? Ясно ж, що нічого доброго з того бути не могло. Ні, вони дорослі. Ніколи з дитиною не порадяться. Ніби краще знають. А насправді дорослі ніколи краще не знають. Тільки сила у них є. Якби в дітей була сила, слухалися б ті дорослі малих у всьому.
Он і Лесик не знає, в чому річ, чому Леля така лиха на себе саму. Іде, плечі опустив. Теж переживає. А що він може зробити тепер? Ото зразу треба було з нею, Марічкою, порадитися.
Там, унизу, зовсім сутінки. Хоч би в яку халепу не втрапив! Ось він зупинився. Й раптом побіг ліворуч. Що сталося? Лесик петляв між дерев,
Марічка не могла зрозуміти, від кого він тікає, бо бачила, що він не женеться за кимось, а саме тікає. І звідки в нього ще беруться сили? Цілий день бігає. У неї вже ноги відвалилися б. Хоч би не загубити його: під деревами зовсім темно. Вона намагалася не відставати.
Але от якоїсь миті по ній ніби пробігла тінь. Наче щось затулило її від усе ще досить світлого неба на заході. Марічка озирнулася, та це, звісно, здалося. Хто б то міг тут літати?
Найгірше було те, що насправді вона зразу здогадалася, чия тінь могла ковзнути по ній. Їй стало страшно. Вона ще раз роззирнулася навколо, та нікого й нічого не помітила. Тоді почала знову шукати очима Лесика… і не знайшла. Куди він міг побігти? Куди завгодно. Хоч туди — під дерева, хоч у ті зарості ліщини, хоч і назад повернути. Марічка різко збільшила швидкість і враз почула за спиною шурхіт крил.
Вона озирнулась і встигла побачити, як величезний чорний птах ковзнув під дерево й зник з очей. Вона пильно дивилася над верхівками дерев, звідки він вигулькне знову, та нічого не видивилася. Щоб Лішак — а Марічка була переконана, що це саме він, — не заскочив її зненацька, дівчинка піднялася вище в небо й далі летіла над лісом, видивляючись Лесика й водночас пильнуючи, де знову з’явиться сова.
Лішак випірнув просто з-під ступи. Торкнутися її він не міг, тож намагався вихопити з Маріччиних рук мітлу. Свого часу мітла вберегла Лисого від стріл, тож і тут не зрадила себе — в останню мить сіпнулася вбік, ступа різко змінила напрямок руху, й Марічка боляче вдарилася піборіддям об дерев’яний край.
Дівчинка була в розпачі: тут треба шукати Лесика, допомагати йому, а вона сама в такій халепі! І ніякої зброї, крім невеликого ножа, в неї нема. А що тут ніж зарадить! Був би на її місці Петрусь, о, тоді б Лішакові було непереливки. Петрусь як метнув би в нього ножа — тільки пір’я полетіло б. Марічка так не вміє. Вона вже знала, що ні ступі, ні мітлі шкоди Лішак не завдасть. Єдине, що він може зробити, це вихопити її, Марічку, зі ступи. Отже, треба не дати йому наблизитися непомітно.
Дівчинка піднялася ще вище в небо й пильно роззиралася. Сова знову зникла під кронами дерев, і звідки з’явиться цього разу, передбачити важко. «Нічого він мені не зробить, — заспокоювала себе Марічка. — Не дай мене образити!» — Вона погладила ступу.
Ступа зрозуміла її, але, схоже, не так, як Марічка хотіла. Вона розвернулася й швидко полетіла геть — і зовсім не в тому напрямку, де варто було шукати Лисого.



Військово-повітряні сили


Сокола залишили спати під захистом Опенька, який, схоже, так і не отямився від появи другої Лелі, тож був радий залишитися в лісі, хай навіть і з півнем.
— Добра моя тваринко, — одночасно промовили обидві Лелі, — давай знайдемо Лисого.
Ступи піднялися над землею і зникли в темному небі.
— Як же я сама не здогадалася! — розпачливо прозвучало їм навздогін.
Вони летіли мовчки, однаковими курсами, не віддаляючись одна від одної і не наближаючись. Рівно два кроки відстані. За кілька хвилин ступи пішли вниз і зависли над невеличкою галявиною.
Щось роздивитися внизу було неможливо. Але сморід стояв такий, що навіть за кілька метрів від землі дихати було майже неможливо. Цей сморід Леля впізнала — обидві Лелі. Його ні з чим не можна було сплутати. Отже, десь там під ними лежав хробак.
— Лесику! — погукали вони в один голос.
Звісно, Лисий їх почув і навіть побачив силует ступи на тлі нічного неба, але відповісти не міг. Він знав, що треба подати якийсь сигнал, але в тому стані, в якому він перебував, зробити цього не міг — ні поворушитися, ні голосу подати. Але вона все одно не полетить, доки не з’ясує, чи він тут є. Тільки б не опустилася прямо хробакові в зуби. Ні, не опуститься.
— Приготуйся, — одночасно крикнули обидві Лелі й, тримаючи правими руками мітлу, лівими зняли з плеча арбалет і, не дуже цілячись, вистрілили в центр галявини. Якщо Лисий тут, то вже аж ніяк не посередині відкритого простору. В цьому Леля була переконана.
А далі були неймовірно огидні звуки — щось заскреготіло, загарчало, вдарило зі страшною силою об землю. Леля швидше здогадалася, ніж побачила, як звився обурений хробак, ставши на хвіст майже на повен свій зріст, як упав він на землю, схопивши щелепами й перегризши стріли. Більше нічого Леля не чула.
— Лесику, ти тут? — знову пролунали водночас два однаковісінькі голоси.
Замість відповіді з-під старезного дуба, який уже змогли розрізняти очі, звиклі до темряви, ніби щось блимнуло. Кресало, здогадалася дівчина.
— Ми не зможемо його забрати, — сказала одна до другої.
— Без тебе знаю, — відрізала друга.
— Лети до Марічки, віддай їй ступу. Хай летить сюди замість тебе.
— Ще чого. Тут десь Лішак.
— Злякалася? — в’їдливо спитала перша.
— Так, за Марічку. Бо ти про неї не подумала.
— У тебе є інші думки?
— Сама лети.
Лисий усе це чув, стоячи за деревом, і якби його не так сильно лякало те, що відбувалося між двома Лелями, він би, мабуть, розсміявся. Але було не до сміху.
— Гаразд, — сказала одна з них. — Я полечу. Зараз. А ти — завтра.
Тінь ступи промайнула між кронами дерев і розчинилася в темряві. Ще за мить почувся шурхіт хітинових пластин. Хробак, схоже, пішов під землю. Він спить уночі. Тепер, коли вже Лисий устиг зіскочити з гілки й просто стояв під деревом, можна було не поспішати. Головне, щоб хробак заснув. Бо якщо він уночі розвернеться й піде геть, піде туди, звідки прийшов… Тоді все зроблене — марно. Марно… Вдруге його вже не приведеш. Він багато чого навчився за ці дні. Розрахунок може бути тільки на одне: що він зараз засліплений люттю, що голод не дасть йому просто так усе кинути.
Та й те, що він сховався під землю, ще нічого не означало. Глибоко? Далеко? Ніхто не знав. Відчуття небезпеки не полишало, тож він, схоже, недалеко. Просто так походжати й шуміти не варто.
— Лесику, ти як? — долинув до нього ледь чутний шепіт.
— Усе гаразд, — так само не голосніше за шелест листя відповів він. — Зачекаймо трохи.
— Ага.
Добре було так мовчати й відчувати одне одного поруч. Ліс стояв тихий, як і вони самі, десь під землею вовтузився хробак, але вони цього також не чули — тільки здогадувалися. Небо, мабуть, затягли хмари. Жодного місячного промінчика, жодної зірочки.
Аж ось відчувся швидкий легкий вітерець — прилетіла Марічка.
— Облети навколо того дерева, — пошепки сказала їй Леля. — Там Лесик.
За мить пролунав хрускіт, згори посипалися на Лисого торішні жолуді й дрібне гілля. Потім трохи далі. Потім з іншого боку. Дерева, мабуть, спліталися кронами, в такому мороці знайти місце для приземлення було важко.
Лисий витяг кресало, запалив шматочок гноту.
— Бачиш вогник? — спитала Леля малу.
— Нічого не бачу.
— А мене?
— Тебе бачу.
— То лети до мене… Дивися туди… Тепер бачиш?
— Бачу.
За мить Марічка випірнула в ступі з-під крислатого дубового гілля. Лисий швидко заскочив у ступу, й вони вилетіли до Лелі.
Друга Леля з Опеньком та півнем місця собі не знаходили в очікуванні. Коли до них із темряви припливли дві ступи, полегшення було таке, ніби після місяця догців раптом визирнуло сонце. Втім, до справжнього сонця було ще далеко.



Глупа ніч


Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.
— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.
— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.
— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.
Спати хотілося немилосердно. Давалася взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.
— Лягайте, дядьку, спати. Я вже все одно не засну.
Леля і Леля спали на різних деревах. Весь вечір вони сиділи набурмосені, й Лисий уже не міг дочекатися ранку, коли знову залишиться одна Леля. Ліс був гихий. Опенько на розвилці гілок по інший бік дерева зітхав і крутився. Не спав. Дівчата після крику півня теж заснули. І півень спав. Власне, він і не прокидався: так собі, прокричав крізь сон, та й усе.
— Спіть, дядьку! Завтра дуже важкий день, — тихенько промовив Лисий.
— Ага, — з готовністю відповів Опенько. — Це якщо сьогоднішній вважати легким, чи як?
— Думаю, буде важче. Треба його провести повз земляного Чату. Не уявляю, чим усе це скінчиться.
— Отож-бо й воно, — зітхнув Опенько. — Чогось я від самого початку думав, що ти не уявляєш, чим воно все закінчиться…
Лисий промовчав, а мисливець, видно, мав настрій побалакати.
— От був би порадився вчора… Чи то пак завтра… Де ж це бачено — ділити дівчину на дві. Воно й те… Молодий ти ще, жінок не знаєш. А ясно ж було, що не вживуться вони поруч…
— Хочете сказати, дядьку, ніби знаєте, чому вони чубляться?
— Ясна річ, знаю, — відповів Опенько. — Через тебе чубляться. Чого ж тут не знати. Ти один, а їх двоє. Тут іншої причини й не треба.
— Так де ж їх двоє! — не витримав Лисий. Він ледь не закричав: — Одна вона, розумієте! Одна!
— Це я розумію. — Мисливця неможливо було вивести з себе. — Але ж двоє. Хоч і одна. Немов навпіл розрубана. Ти думав, їх буде просто дві — з однієї? Ні, Лисий, ні. Це одна, тільки розрубана. А людину ділити надвоє не можна. Ніяк не можна. Хоч Івася, царство йому небесне, згадай. Хоч Пластуна… Розділені були люди. Розірвані. Людина мусить бути цілою. Чоловік не ділитися повинен, а подвоюватися. Тоді й третя людина з’явиться.
— Це ви про що? — здивувався Лисий такій несподіваній зміні теми.
— Та про що ж, як не про вас. Це все я про вас. Я й думаю тепер тільки про вас. Одружуватися вам треба.
— Ви про це весь час думаєте?
— Не тільки про це, хлопче. Просто про вас. Ну, і про себе, звісно. Хто ж про себе не думає. Але я що… Я своє життя прожив… А ви…
— А що ми? Ви про нас не турбуйтеся.
— Та якби ж!.. Я ще пам’ятаю, коли в селі курява стояла — діти гралися на вулиці. І все було ясно: жити нам і жити. А тепер — ну народився хлопчик у Бороди. Це дуже добре. Дуже добре. Але виросте він — і що? Навіть одружитися нема з ким. Не з Помидорою ж… Знаєш, скільки їй тоді вже років буде?.. Якщо у нас не буде дітей — і ми не потрібні. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.
— Так, дядьку Опеньку, — сердито урвав Лисий, але старий його перебив.
— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…
Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Тепер уже в них правди не було. От промовив старий і все. Наче не він, Лисий, тепер вирішує, а Опенько.
А ще Лисого не полишало відчуття, ніби все це йому колись снилося. Він немовби вже раз переживав цей розпач, коли стороннє втручання раптом зробило неможливим те, що здавалося таким однозначним, чому ніщо не могло перешкодити. Намагався зачепитися за несподіваний і непевний спогад — і не зміг.
— На ваш, дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!
— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлопець розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.
А до Лисого повернулося відчуття самотності. Ось вони — поруч — дві Лелі. Одна й та сама, а дві. Поруч. І такі недосяжні. І після того, що сказав Опенько, ще недосяжніші.
Але багато про це думати він не міг. Була нагальніша проблема. Лішак. Лисий був упевнений, що негідник десь тут, поблизу, що він тільки й чекає, коли вони заснуть. Лисий до світання прислухався і вдивлявся в глупу ніч: чи не світяться звідкілясь два великі ока. Однак ця ніч була така темна, що, мабуть, якби й були поруч ці очі, їх усе одно помітити було б неможливо.



Вранішнє світло на темні діла


Вони стояли за два кроки одна від одної, очі в очі, й мовчали. Ввечері так хотілося, щоб вони помовчали, а нині Лисий півжиття віддав би, тільки б вони заговорили. Це тривало вже цілу вічність, слід було планувати день, іти до хробака, а вони…
— Лелю, — спробував він прорватися крізь цю мовчанку.
Навіть оком не повела. Він перевів погляд на Марічку. Та похитала головою: не втручайся, мовляв. Лисий розвернувся до Опенька.
— Дядьку Опеньку, ви могли б піти встрелити якогось м’яса? Упораєтеся сам?
Той мовчки розвернувся й пішов. А Марічка наблизилася й притулилася злякано до Лисого.
— Вона вирішує, кому летіти, — ледь чутно сказала мала.
— А яка різниця? — легковажно здивувався Лисий.
— Велика, — сумно відповіла Марічка.
Часу на ці страждання не було. Лисий нахилився й підняв із землі два торішні жолуді. Один був у кашкетику, а другий — без. Він затиснув їх у кулаках і простягнув Лелі.
— Кому в кашкетику, та й летить, — твердо сказав він.
Лелі одночасно простягнули праву руку до його правої руки, не відводячи погляду одна від одної.
Лисий спересердя кинув жолуді на землю. Тоді взяв стрілу, взяв за руку Лелю, що стояла ліворуч від нього, — просто так було зручніше, бо стріла була в правиці, затиснув її кулачок над наконечником.
— Чия рука остання, та й летить.
Леля спробувала розправити кисть, але він міцно притискав її руку до стріли. Й вона змирилася. Тієї миті, як її рука перестала опиратися його руці, друга Леля обхопила долонею стрілу над кулачком, і досі стиснутим рукою Лисого.
— Чому в тебе кров на обличчі? — спитала його дівчина, легко вивільнила свою долоню й перехопила стрілу вище.
— Немає в нього ніякої крові, — відповіла та, що стояла навпроти неї. Вона перенесла руку вище й сховала в ній пір’я.
— Є в нього кров на щоці, — переможно промовила Леля, що стояла зліва від Лисого. Вільною рукою вона повернула обличчя хлопця до свого віддзеркалення.
— Це він бив комарів, — убитим голосом пояснила друга Леля, кулачок якої виявився горішнім. Жодної пір’їночки навіть не визирало з-поміж її пальців.
І Лисий згадав, що ввечері він притиснувся цією щокою до дубової кори.
Не глянувши Лисому в очі, друга Леля розвернулася й покрокувала до ступи. Легко заскочила в неї, піднялася в небо, зробила коло над галявиною і раптом знову спустилася. Вона зависла в кількох метрах над ними й голосно прокричала:
— Кохайте одне одного! Бережіть!.. — і зникла за верхівками дерев.
Леля, яка лишилася, тепер єдина, знову єдина, опустилася на землю й нестримно заплакала.
До неї підбігла Марічка, обхопила за шию, також заревіла, повторюючи крізь ридання:
— Ти ж від самого початку знала, що так буде! Ти ж знала, знала!.. Ти ж знала!..
Леля кивала головою і гладила малій золоте волосся.
Лисий дивився на них і нічого не розумів. У голові тільки крутилась якась недоречна думка: «Якби не мала, це я зараз обняв би Лелю й заспокоював». Він згадав те, що казав йому вчора Опенько. От зараз, якби не Марічка, він обняв би Лелю природньо й невимушено. А коли буде інший раз? Його може й не бути — роками. Особливо після вчорашньої балачки.
Але все це — взагалі, про все життя. А зараз він не міг збагнути причини Лелиних сліз, не розумів, через що дві Лелі так ненавиділи одна одну. Те, що сказав Опенько, що, мовляв, це тому, що їх дві, а Лисий — один, несерйозно. Що вони, не розуміють, що вони — теж одна? Розуміють, звичайно. І він один. І ліс один. І саме він колись звів їх із Лелею. От ішов він лісом — зовсім з іншою метою, далеко, навіть гадки не мав про те, щоб із кимось там знайомитися… І раптом — Леля. В найтяжчу мить, коли життя його висіло на волосині…
А скільки разів після того вона рятувала йому життя! А він їй! Уже й життя у них стало одне на двох. Усе це так. І сумнівів бути не може. А Опенько таке завів… Уся вчорашня розмова пройшла перед Лисим, наче це ось зараз над його головою інші люди про все те балакали. І тепер виходить, що…
Казна-що виходить.
— Годі вже береги розмивати, — несподівано сердито сказав він. — Якщо зараз хробак вийде на слід вовкулаків і рушить у зворотному напрямку, ми його вже ніколи не завернемо туди, куди треба.
Леля ще схлипувала, але вже підвелася й витирала сльози.
— Марічко, — вів далі Лисий, — скажи Соколу, що я зараз спробую вивести хробака на шлях, а потім треба, щоб він мене замінив. Я полечу вперед, розвідаю, як обійти земляного Чату.
Мала, розвозячи долонями сльози по щоках, відліпилася від Лелі й підійшла до півня. За мить вона забула про сльози й дивилася на Лисого перелякано й розгублено.
— Лесику, він каже, що більше цього не робитиме.
— Чого цього?
— Ну, що він не підставлятиметься більше хробакові. Що він учора мало не загинув, а ти…
— А що я?
— Він каже, що ти — загинув…
Леля забула про сльози. Лисий забув, що сонце вже встало дуже давно. Вони широко розплющеними очима дивилися на півня, який потужними ногами, мов нічого не сталося, розгрібав глицю під ногами й щось із землі викльовував, час від часу то праворуч, то ліворуч, різко повертаючи голову. Неначе дивувався: бач, щось тут таки є!
— У нього що, живіт болить? — обережно спитав Лисий.
Через хвилину Марічка відповіла:
— Ні, каже, що нічого не болить. Просто набридло займатися дурницями.
— Це я зрозумів, — відповів Лисий. — Я не зрозумів, що це за маячня про те, що я вчора загинув.
— Він так каже… Він каже, що тебе вчора зжер хробак…
Лисий подивився на Лелю.
— Ти хоч щось розумієш?
— Боюся, що так.
— Що?!!!
Леля відповіла не зразу.
— Спитай його, де в цей час була я, — попросила вона Марічку.
— Він каже, що де ти була, він не знає.
— А ти? Спитай, де ти була.
Далі настала тривала пауза, ніби Марічка не наважувалася промовити відповідь.
— Каже, що мене схопив великий птах — іще більший, ніж він сам… А потім кинув з висоти на землю… — Очі Марічки наповнилися сльозами, вона розвернулася до півня й спитала: — І ти дозволив?..
— Та що за маячня! — вигукнув Лисий. — Він сам не знає, що верзе. Зовсім із глузду з’їхав! Не хоче допомагати — хай летить звідси.
— Зачекай, — зупинила його Леля. — Він не людина. Він цілком може вважати сьогоднішній день учорашнім.
— Ти що, теж?..
— Теж. Дивися. Сьогодні вранці я полетіла до тієї ліщини.
— Не ти.
— Я. Подумай, як нас виявилося двоє?
— Зрозуміло як. Ти полетіла сьогодні вранці… — Лисий раптом теж зрозумів. — Тобто…. Ти хочеш сказати…
— Так. Я полетіла сьогодні, повернулася вчора під вечір. Після того, як я полетіла й ви лишилися самі. Без мене. Що відбулося?
— Марічко, — сказав Лисий, — спитай його, де був Опенько вчора.
— Пішов на полювання й не повернувся.
— А що робив Сокіл, коли нас усіх не стало?
— Те саме, що й завжди. Чекав.
— Сестричко, — втрутилася Леля, — ти можеш пояснити йому, що той день, який він вважає вчорашнім, повториться сьогодні? Що ми тепер разом і спробуємо все змінити?
— Він каже, що це маячня. Дні ніколи не повторюються. Що сталося, того змінити не можна.
— Що нам робити, Лесику? — Голос у Лелі був зляканий і безпорадний. Те, що не зразу було усвідомлене, зараз із жахливою невідворотністю доходило до свідомості.
Поступово доходило й до Лисого. Треба було розібратися, а часу на це вони не мали. Надовго залишати хробака самого не можна. І все ж він вирішив спершу з’ясувати всі негаразди, які мали статися.
Протягом добрих двох годин вони через Марічку розпитували півня, той відповідав часом незрозуміло, плутано й химерно, але зрештою з’ясували обставини майбутньої (чи можливої?) загибелі Лисого й Марічки. Тепер усе виглядало закономірно й логічно. І від того ставало ще страшніше. Поки що все збігалося: і хмарна погода, і поява Лішака, і відсутність Опенька. Півень навіть після того, як усе розповів, допомагати відмовлявся.
Але в усьому почутому були й дві позитивні сторони. По-перше, вони все знали наперед, а це вже майже запорука успіху. По-друге, тепер з ними була Леля. От якби ж іще й Сокіл!
— Марічко, — раптом сказала Леля, — а спитай у півня, чи це тільки він такий талановитий, чи й курей також можна навчити літати?
Лисий тільки здивовано зиркнув на неї, та нічого не сказав.
Сокіл у відповідь щось квоктав, зробив коло, сіпаючи головою з кожним кроком узад і вперед, і Марічка переклала:
— Кури взагалі дуже розумні, хоча й не такі розумні, як він. Але де ж ті кури? Хто, каже, їх бачив?
— Скажи йому, що в нас у селі повно курей. Тільки от чи дійдемо ми до того свого села…
Із Соколом щось сталося. Він підскочив, потім побіг до сухої сосни, повернувся, заклекотів, ще кілька разів підскочив, грізно помахав крильми…
— Що це він витанцьовує? — здивувався Лисий.
— Це він так каже, що неодмінно дійдемо, — відповіла Марічка. — І що з його допомогою будь-який ховрах дійшов би.
Найважче в цій ситуації було не розсміятися, щоб не образити нововіднайденого помічника. А Опенько ще десь ходив, і це починало Лисого турбувати, хоч він і розумів, що полювання — то не п’ятихвилинна забавка.



Повітряний бій


Вони йшли дуже обережно. Попереду Лисий, над ним Марічка в ступі, добряче позаду Леля й півень. І у Лелі, і в Лисого — арбалети напоготові. День був похмурий, у небі висіли низькі чорні хмари. Під деревами було зовсім темно. В небі, звичайно, світліше. Але якщо Лішак справді планував напасти сьогодні на Марічку, світла для нього забагато. Він птах нічний. Утім, можливо, він боїться тільки сонячного світла. Час від часу Лисий кидав погляд у небо через плече. Але доки дійшли до галявини, де вчора залишили хробака, нічого не змінилося, нічого не сталося.
Наближаючись до галявини, Лисий не відчув ніякої небезпеки. Отже, хробак залишив це місце. І куди ж він подався? Повернувся на шлях вовкулаків? Чи заглибився в ліс? Жодна з цих можливостей не обіцяла нічого доброго.
Він рушив до шляху вовкулаків тією дорогою, якою хробак прийшов сюди. Ступав обережно, пильно прислухаючись до своїх відчуттів. Дійшов до самого шляху, але живіт поводився спокійно. Небезпеки не було. А отже, не було й хробака.
Де він? Наздоганяти його по дорозі назад? Чекати, що будь-якої миті випірне з глибин земних?
Раптом він згадав, що весь цей час не озирався на Марічку. Він вибіг на середину шляху вовкулаків і обдивився небо. Малої ніде не було. Лисий заквоктав, як курка, й за кілька хвилин на шлях вискочив Сокіл. Але що з нього користі без Марічки?
Лисий байдужою рукою погладив птаха по гребеню, потім торкнувся його дзьоба.
— Молодець, — сказав він. — Швидко прибіг. Де Марічка?
Сокіл заквоктав, розправив крила, двічі потужно ними змахнув, мало не відірвавшись від землі. Потім почав робити різкі рухи головою, ніби пірнав — то праворуч, то ліворуч. Лисий дивився-дивився й зрештою махнув рукою. Він знову підвів голову й побачив ступу. Марічки видно не було, але, зважаючи на те, що мітла над ступою рухалася, мала була там. Летіла вона зиґзаґами, дуже швидко, а за нею кособоко, нерівно, але нестримно мчав великий сірий птах. Звісно, Лисий його впізнав з першого погляду.
Він схопився за арбалет, хоча відстань була така, що влучити в рухомого птаха — годі сподіватись. А просто відігнати його — це означало залишити проблему на майбутнє. Ясно ж, що Лішак з’явиться знову. І в найгіршу мить. Якби ж то ще одну ступу! Але це ми вже пробували. Ні. Більше він на такі випробування не погодиться. Якби ж то Марічка могла спуститися нижче!
Лисий не відводив погляду від того, що діється в небі, тож і не зауважив, як розбігся й злетів над шляхом вовкулаків Сокіл. Він швидко набрав висоту й помчав навперейми сові. Тепер було видно, що за розмірами вони майже однакові, хоча Лішак і перевершував півня. А що вже більш озброєний був — то це зрозуміло. Сова — хижак, а півень… І літун із нього був не дуже. Він летів, звичайно, але важко, по прямій, куди йому було проти Лішака!
У мить перед зіткненням той різко завернув, і Сокіл ширнув повз нього. Врятувало його тільки те, що в Лішака було поранене крило. Видно, що воно вже зрослося й особливо йому не дошкуляло. Однак і вправно літати не давало. Він спробував розвернутися й напасти на Сокола зі спини, але теж промахнувся. І зараз же почав набирати висоту. Видно було, що це йому непросто, Лисий не зразу зрозумів, у чому річ. А потім збагнув. Небо вгорі було хоч і не сонячним, та все ж світлішим, ніж ліс унизу. А Лішакові очі до світла мали відразу. Їм було боляче дивитися на світло.
Це взагалі дивовижа, подумав Лисий. Півень уночі безпорадний і сліпий. А Лішак сліпий удень. Щось сталося, що вони змогли зійтися в цьому двобої. Що?
Тепер сові було легше. Вона ширяла значно вище за Сокола, ще й бачила краще. Сокіл узагалі в польоті бачив небагато. Щойно він повертав голову, як починав завертати всім тілом. Очі його, щоправда, розставлені широко, вони чимало бачать навколо, але далеко не все.
Тим часом Марічка встигла приземлитися поруч із Лисим.
— Соколе! Соколе! — закричала вона щодуху. — Сюди!
Зрозумів її не тільки півень, а й Лішак. І тут уже важило лиш одне: хто швидший. Лисий звів арбалет. Але обидва птахи летіли на нього, і Сокіл закривав собою Лішака.
Стріла вилетіла звідкілясь із лісу. Вона, мов крапля крізь сито, пройшла крізь пір’я на крилі сови й полетіла далі в небо. Ніякої шкоди птахові цей постріл не завдав. Але, мабуть, злякав. Бо Лішак зробив коло в повітрі й помчав геть у ліс.
Півень приземлився на шлях вовкулаків, пробіг іще кілька кроків і, важко дихаючи роззявленим дзьобом, поважно покрокував до Марічки.
— Соколе ти мій, — ніжно сказала вона, обнімаючи його за шию.
Півень щось проклекотав їй у відповідь.
— Що він сказав? — поцікавився Лисий.
Ледь стримуючи нервовий сміх, Марічка відповіла:
— Якщо ми так довго будемо воловодитись, кури позасинають.



Якщо птаху підрізати крила…


І знову через Марічку довелося пояснювати птахові, що до села, де кури, вони цього дня ще не підуть. І що поки вони не приведуть хробака туди, куди їм треба, вони взагалі нікуди не підуть. Леля, яка щойно вийшла до них із лісу, слухала все це звіддалік, намагаючись не сміятися й навіть не усміхатись, бо їй здавалося, що таку вразливу істоту як Сокіл навіть усмішка може прикро вразити.
Обуренню півня не було меж. Його обдурили. Йому не сказали, що до курей вони підуть не сьогодні. Йому влаштовують по два однакові дні, а дні виходять різні. І все це тільки для того, щоб використати його відвагу й здібності. Щоб їх усіх врятувати від неминучої загибелі, наражаючи його — такого непростого, такого єдиного в своєму роді півня — на щоденну смертельну небезпеку. І якщо він у цих нерівних боях поляже, то всі будуть тільки задоволені. Хіба що крім курей, які задоволені не будуть, тож ніколи їм, цим людям, не пробачать цієї безповоротної втрати…
— Ну, пробач, — кинув йому Лисий і відвернувся.
Така відповідь Сокола не влаштувала. Він іще хвилину постояв, гордо крутячи головою то праворуч, то ліворуч, а потім з гідністю покрокував геть від них, і все ж у напрямку їхнього села. Втім, поки що ця дорога вела й до його рідного села. Лисий хотів був щось крикнути, однак Леля взяла його за руку й зупинила. Довелося чекати.
Півень пройшов кроків із тридцять (своїх, півнячих кроків), а потім з ним почало щось діятися. Ще кілька кроків він зробив уже не так упевнено. Потім враз зупинився й почав роззиратися. А тоді замахав крильми, зі страшною швидкістю побіг уперед і злетів у повітря — дуже вчасно. Величезна голова вивергнулася з-під землі, й потужні клешні клацнули всього за кілька сантиметрів позаду довгих півнячих ніг.
Хробак іще клацав навколо себе клешнями, а Сокіл уже зробив коло в повітрі й повернувся до такого жаданого, хоч і не на його зуби, хробачка. Він знов опустився на широку хітинову голову й устиг кілька разів смачно клюнути її, поки принижена, сплюндрована й спаплюжена комаха сховалася під землю. Якоїсь миті здалося, що цього разу він таки затягне півня за собою. Але знову обійшлося. Сокіл потужно відштовхнувся ногами, дряпнувши кігтями голову хробака, й зіскочив на землю, не зупиняючись побіг уперед і знову злетів. Цього разу хробак і не намагався схопити його, взагалі не з’явився на поверхні.
Та й Сокіл… Це не була спроба знову гнати підземну тварюку туди, куди треба. Півень відлетів за дерева й там із незалежним виглядом гордовито походжав, навмисне тримаючись не за деревами, а на видноті — щоб люди його бачили. Щоб розуміли, що він нікого не пробачив.
Утім, Лисий і так був йому вдячний. Він кивнув Лелі та Марічці й шелеснув у зарості при дорозі. Мала вскочила в ступу й помчала туди, де щойно хробак сховався під землю. Леля рушила слідом за Лисим.
До місця, де сидить земляний Чата, лишалося вже недалеко. Зараз головне — не дати хробакові знову десь залягти в засідці, завернути назад або рушити вперед — до Чати. Надто багато умов. Крім того, не полишало хвилювання за Опенька. Де він? Знайти їх для нього — не клопіт. Якщо повернувся й не застав, то такий досвідчений мисливець, як він, легко наздожене їх за слідами, бо не лишити в лісі слідів — неможливо. То більше, коли не намагаєшся критися, коли дбаєш у дорозі зовсім про інше.
Турбувала хлопця й думка про Лішака. Він десь тут, десь неподалік. Хоч би знову не напав на Марічку, поки вони з Лелею шукатимуть обхідний шлях у лісі.
Він зупинився, дочекався Лелю й тихо сказав:
— Повертайся і стеж за Марічкою.
Вона кивнула й пішла назад. Ховаючись під іще негустим віттям, ступаючи якомога обережніше, щоб її кроки не привернули уваги хробака, вона кралася вздовж шляху вовкулаків, не зводила очей зі ступи з золотою гривою волосся над вінцем і тримала напоготові заряджений арбалет.
А мала повільно летіла над шляхом і викидала зі ступи останні залишки харчів: торішні печені буряки, вже зморщені й майже неїстівні, дві сирі морквини, напівгнилі яблука… І в селі вже харчів майже не лишалося, а в них із собою й поготів нічого не було. Мала знала, що коли не повернеться Опенько, сьогодні вони ляжуть спати натщесерце. Але й розуміла, що хробака слід підгодовувати. Найбільш прикрим для неї було те, що на ці подарунки він, здається, зовсім не звертав уваги. Вона навмисне підкидала їх над собою, щоб, падаючи на землю, вони гучніше гепалися. І все ж хробак на такі несильні поштовхи й таку нікчемну їжу не вівся.
Несподіванка сталася вже за кілька хвилин цієї монотонної роботи. Вона вже й забула думати про півня, коли раптом той вискочив нізвідки на шлях вовкулаків і перетнув його з неймовірною швидкістю, встигнувши на бігу схопити дзьобом чергове підгниле й червиве яблуко. Він промчав дуже швидко, але все одно ледве не втрапив до пащі хробака, який стрімко випірнув з-під землі й клацнув своїми могутніми клешнями. Йому навіть вдалося вихопити пір’їну з півневого хвоста, але не більше від того.
Та й Марічці дісталося. Коли так близько від неї виринув хробак, ступа сахнулася, й мала боляче вдарилася потилицею об гострий край. Вже було зібралася заплакати, як помітила крізь гілля розлогого осокора великі круглі очі, які витріщалися на півня. Схоже, Лішак не зауважив, що дівчинка його помітила.
Вона плавно розвернула ступу й полетіла до Сокола, затуливши його ступою від ворога. Тепер вона була зовсім близько до землі й до Лішака. Ще й спиною до нього. Але ж мусила попередити!.. Вона пам’ятала про те, що у сови-лішака поранене ліве крило. Тож швидко сказавши півневі, що на нього зараз із-за її спини нападе сова, різко відлетіла праворуч.
Вона не помилилася. Лішак усе точно розрахував. Скориставшись тим, що півень його не бачив, поки Марічка висіла перед ним, сова помчала вперед і цілком заскочила б ворога зненацька, якби той не був попереджений.
Півня треба довго вмовляти, щоб він не ображався. На бійку його довго вмовляти не треба. Він уже встиг розправити крила й зустрів лішака високим стрибком назустріч. Той не чекав такого. Він готувався до іншого — і програв. Удар на зустрічних рухах був страшним. От тільки дзьоб сови не дотягнувся до Сокола, а дзьоб Сокола вдарив Лішака просто в горло.
Півень переможно заклекотав і повторив напад, поки лішак-сова не встиг зіп’ятися на ноги. І перетворитися не встиг. Бо здогадався правильно: якщо перетвориться на людину, це злякає півня, той не нападе або принаймні нападе не зразу, якусь мить зашпортається, а цієї миті Лішакові вистачило б. Мабуть, так воно й було б, якби Сокіл кинувся на нього бодай на півсекунди пізніше. А так він мав перевагу. Він стояв на ногах і був сповнений бойового духу. Справжнього півнячого духу.
Цього разу він атакував Лішака за всіма правилами півнячих боїв: одночасно вдарив дзьобом у голову, крильми — по вухах, а обома кігтистими ногами — по грудях. І хоч Лішак був більшим на зріст і важчим, такого удару він не витримав, втратив рівновагу й викотився на шлях вовкулаків.
І знову він не встиг перетворитися. Та й світліше там було — не для його очей. Півень знову вдарив його з розгону, потім іще раз, а потім… Ледве стримався від чергового нападу, бо було б йому те саме, що й Лішакові. Під тим земля розверзлася, звідти виринула широка хітинова голова, дві клешні, мов обценьки, схопили сову за поперек… І за мить лішака не стало. Як і не було. Навіть скрикнути не встиг.
А півень притьмом сховався за дерева. Там він ходив у безпеці, обурюючись, що клятий хробак забрав у нього перемогу. Якби не він, Сокіл сам убив би осоружного перевертня, сам помстився б за Марічку!..



Як побачити Лішака?


До кінця дня чимось зацікавити хробака так і не вдалося. Кидали каміння на вовкулачий шлях — нічого. Леля пролетіла низенько у ступі з великою сухою гіллякою, котру тягла за собою по землі, створюючи звук, що нагадував борону, — нічого. Лисий пролетів у ступі з тією самою гіллякою, тільки перевернутою навпаки, через кожен крок гупаючи нею по дорозі, — і знову нічого.
По обіді визирнуло сонечко, хоч небом і ходили загрозливі чорні хмари. Сокіл, надихнутий своєю радикальною перемогою над ворогом, подобрішав, пояснив, що, нажершись, хробак тепер до ранку спатиме, тож нічого не вдієш. Лисий послухався його й вирішив використати півдня з користю. Він пішов розвідувати обхідний шлях, щоб не допустити зустрічі хробака із земляним Чатою, бо наслідків такої зустрічі передбачити ніхто не міг. А Лелю з Марічкою попросив політати над лісом і розшукати Опенька. Його дедалі більше турбувала відсутність старого мисливця.
Зустрілися вони вже ввечері, як і домовлялися, біля великого дуба, на гілці якого Лисий так незграбно висів напередодні. Дякувати лісу, й Опенько знайшовся. Ще й уполював двох зайців. Їх засмажили на багатті, тож вечеря була розкішна. Власне, вони й подужали тільки одного, а другого лишили на завтра.
Ніч минула спокійно. А під ранок уперіщив дощ. Сповнений сил, хробак познущався з них неабияк. Відчуваючи, як важко Лисому бігти під дощем, та ще й лісовою гущавиною, підземний звір кілька разів його майже дістав. Тепер, після вчорашнього успіху, хижак знову вірив у себе, був підступний і винахідливий.
Ще й півень виявився поза грою. Він так і відмовився злізти з дубової гілляки високо над землею. Сидів на ній, настовбурчивши мокре пір’я, сонний і ледачий. Тільки після обіду, коли дощ нарешті вщух, Сокіл залишив сідало й наздогнав Лисого, Лелю, Опенька та Марічку. Сяк-так пояснили птахові маршрут, і він узявся до діла. Однак дуже швидко з’ясувалося, що користі з нього в лісі значно менше, ніж на відкритому шляху. Під деревами він не міг розігнатися й злетіти, тож мусив просто крутитися, змінювати напрямок, бігати поміж дерев, і дуже швидко втомився.
Та й це було добре. Бо хробак дав можливість відпочити Лисому.
Надвечір і хлопець геть вибився з сил, ледве переставляв ноги, важко дихав, був мокрий до нитки. Зате вже в сутінках він упізнав місце, до якого вони дісталися. Це був величезний успіх. Вони були майже на місці. Завтра вже в першій половині дня все мусило вирішитися. Подоїдали залишки вчорашнього зайця й лягли спати. Лисий заснув одразу, щойно стулив повіки. Позасинали й Сокіл та Марічка. А Леля довго не могла заснути. З полуночі мала ставати на варту, а вона знай крутилася на незручній дубовій гілляці, і сон не йшов.
— Що ж це тобі, дівко, так муляє? — стиха поцікавився Опенько.
— Не знаю, — відповіла вона. — Чогось тривожно. Завтра буде…
Що саме буде завтра, вона не доказала. Бо не дібрала слова. Та й справді: важко? Страшно? Небезпечно? Все це нічого не означало порівняно з тим, що могло статися наступного дня.
— Ехе-хе… — крекнув старий. — Стільки мороки, й невідомо, чи щось із того вийде. Хто ж це піде під порожні дерева?
Леля не відповіла. А що відповісти? Про них і думала вона, вони й не давали спати. Боялася цієї миті весь час, відколи вийшли із села. Тільки щоразу відкладала ці думки, змушувала себе думати про інше. А тепер уже й відкладати нікуди. Тепер уже — завтра.
— А ще ж невідомо, чи хробак під них піде… Отак Лисий може себе занапастити, а діла не буде.
— Мовчіть уже, дядьку, — роздратувалася Леля. — І так…
І знову замовкла. Щось їй сьогодні слів бракувало.
— Ехе-хе…
Леля зрозуміла, що Опенько не збирається мовчати, й вирішила змінити тему.
— А де це ви так довго ходили сьогодні, дядьку Опеньку? Щось трапилося?
— Далеко зайшов, — відповів Опенько.
Однак щось в інтонації, з якою він це сказав, не сподобалося Лелі. Вона почекала продовження, а тоді спитала:
— І що?
— Ох і в’їдлива дитина! — з серцем промовив старий. — Звідки ти знаєш, що щось трапилося?
— Довго розповідати. Розкажіть краще ви. Я ж перша спитала.
— Я… — повільно почав Опенько. — Знаєш що… От… Ехе-хе… Ти звернула увагу, що ми тут жодного разу не зустріли синьої черви?
Леля кивнула, потім спохопилася, що старий же її не бачить, але відповісти не встигла: видно, йому й не потрібна була її відповідь. Мисливець вів далі:
— Черв’яків тут не було. Коли туди йшли, вони були. А назад ідемо — нема. Я це ще позавчора помітив… І подумав, що це означає тільки одне: Лисий має рацію. Бояться вони хробака. А далі подумав…
Він замовк, і Леля вирішила його підштовхнути:
— Що подумали?
— Та ні, пусте. Коротше… я сьогодні бачив черву.
— Де? — дівчина мимоволі вигукнула майже на весь голос.
— Там, на полюванні… Там було таке місце — горбок такий. І кущі навколо. Я й заліз у ті кущі: добре все навколо видно, а мене — не видно… Отож зайця підстрелив. Коли нема й нема нікого. Я вже виходити, а заєць… Навколо нього земля ніби ворушиться — ну, там же неблизько. А потім він сам чорніти почав — просто на очах. Тоді дивлюсь, а в мене під ногами теж земля ворушиться. Ну, не просто під ногами, а біля підніжжя горбочка… Я круть! А воно скрізь — довкола горбочка скрізь. Оточили тобто мене, розумієш? І широкою такою смугою… Як річка навколо горбочка. Отож так довго сидів, думаю, що й не помітив. А потім…
І знову замовк. Але цього разу Леля не підганяла. І не тому, що була впевнена: тепер він уже все розповість… Ні. Її ця Опенькова розповідь так вразила, що й язик занімів.
— І знай ширше, ширше: вже бачу — не перескочу. А там посередині берізка росла. Така невеличка. Я й подумав, якщо нахилити її, то… Ну, почав залазити, щоб вона зігнулась, а я б на ній і перемахнув… Зламалася. Ледве не впав у той рів…
— І що?
— Нічого. Тоді вони раптом раз — і пішли під землю. І все. Спустився й пішов до вас. Дякувати хоч, потім іще два зайці трапилися. Бо до того першого мені навіть наближатися гидко було. І оце ж думаю… Чого вони мене полишили? І всі так разом…
— Не знаю… Думаю, це сталося тоді, коли Сокіл убив лішака.
— Що? Сокіл? Оце так-так! Ех!.. — Старий з повагою подивився вгору, де, вчепившись пазурами в гілку мирно спав півень.
— Щось ви, дядьку, як не раді?
— Та ні… - повільно відповів Опенько. — Просто… Я ж його так і не побачив… У небі — як він совою літає — бачив. А як дідка — не бачив. А що ви з ним потім зробили? З тілом?



Забалакала!


Прокинувшись, він зрозумів, що розбудив його півень і що вже звик прокидатися від його співу. В селі також було кілька півнів, і самі вони мали такого собі рябенького, але так пронизливо й життєствердно жоден з них співати не вмів. Скосивши очі, Лисий обдивився все навколо і тільки потім поворушився. Правий бік спини занімів: під ним виявився старий, майже трухлявий, але ще відчутний сучок. Як це він так незручно влаштувався звечора? Сильно спати хотів — от і не помітив, що під спиною таке стирчить…
На великій гілляці за три кроки від нього сиділа Леля й дивилася на хлопця зовсім не сонними очима. Перехопивши її погляд, він усе згадав і зрозумів, який сьогодні день.
Наближатися до порожніх дерев не можна. Це всім відомо. Тільки один чоловік з їхнього села порушив колись цю заборону. Більше його ніхто ніколи не бачив. Це ще не означало, звісно, що він загинув чи захворів і… потім загинув. Це тільки означало, що не можна випробовувати того, що всі вважають небезпечним.
А іншого шляху не було. Раніше вони діставалися до осоружного яру ступою — по небу. Хробака ступою не перенесеш.
Він знав, що зараз Леля, потім Опенько й Марічка пропонуватимуть, що поведе хробака крізь цей останній рубіж хтось із них. Він знав усе, що вони скажуть. Він не мав що сказати їм у відповідь. Однак, звісно, знав, що цього ніколи не буде, поки він живий. Він знав, що якби десь по дорозі загинув, Леля зробила б усе, щоб закінчити цю справу, яку вважала небезпечною і неможливою. І сама загинула б. Тому що під порожніми деревами не пройти.
Лисий знову підвів очі на Лелю. Вона не дивилася на нього. Дивилася вниз, на свої руки, що тримали заряджений арбалет.
— Усе буде гаразд, — ледь чутно промовив він.
Звичайно, вона почула. Але не відповіла, тільки губи скривила ледь помітна гірка посмішка.
Над головою залопотіли крила, на голову Лисому посипалася тирса. Потім його від крил обдало струменями холодного ранкового повітря, й Сокіл злетів на землю. Зіскочила на землю й Марічка, за нею, крекчучи, зліз Опенько.
День обіцяв бути сонячним — на траві матово світилася роса. Крихітні зірочки зливалися в суцільне прозоре покривало. Напередодні ввечері Лисий думав, що треба не заснути й знайти в небі свою зірку. Але потім, мабуть, забув про це чи просто швидко заснув. А тепер уже…
— Лесику, вислухай мене, будь ласка, — тихо, але рішуче промовила Леля.
— Нічого обговорювати, Лелю.
— Ехе-хе, — прокректав Опенько. — Та треба було б обговорити.
— Нічого обговорювати, дядьку Опеньку.
— Лесику, обговорювати є що, — втрутилася й мала. — Ти не можеш сам усе вирішувати. Ми теж люди.
Він мимоволі засміявся. Зіскочив на землю й опустився навпочіпки перед нею. Марічка обхопила його за шию й швидко-швидко зашепотіла на вухо:
— Я мала, вони мене й не помітять, я пробіжу під ними, й вони мене не помітять. Це як хтось великий іде, вони помічають, а таку малу навіть не помітять…
Лисий спробував вивільнитися з її обіймів, але це виявилося не так просто. Руці в Марічки були такі міцні й так судомно стискали його шию, що й дихати було непросто.
— Я все придумала, диви, — шепотіла вона далі, ще швидше, — якщо навіть вони мене помітять, я з ними почну балакати й забалакаю їх. Ти ж знаєш, що я вмію забалакати. — Вона відчула, що Лисий перестав вириватися, й змінила швидкість. Тепер її мова нагадувала колискову, здатну приспати сонце. — Ой як я вмію забалакувати!.. Я така балакуча! Кого я тільки не забалакувала! Мені забалакати дерева, ще й порожні — це зовсім легко. Я б і хробака забалакала, тільки він весь час ховається під землю, а крізь землю я балакати не вмію.
Від неї солодко пахло сонною дитиною. Лисий відчував, як обважніли повіки, ще трохи, й він би — правда! — заснув. Може, мала цього й домагалася. Та всю її гру викрила Леля.
— Ану відпусти цього лисого телепня! — сердито сказала вона. — Не вартий він твоїх пестощів.
Опенько засміявся, й Лисий ніби прокинувся. Він нарешті вивільнився з Маріччиних обіймів і погрозився на неї пальцем:
— Ох, Марічко!
Її великі сині очі були повні сліз, а от цього він уже терпіти не міг. Та й хто міг лишатися непохитним, коли Марічка починала плакати. Вона ставала такою безпорадною і зворушливою, що дурна стріла — й та впала б на півдорозі, аби тільки не образити її ще більше.
І що вразило: за мить в очах Марічки вже не було ні сльозинки, навіть здалося, вона раптом стала веселою й безтурботною. Ох ці дівчата! Так подумав Лисий. А варто було подумати краще.
Він тільки дивився й дивувався: он вона вже обнімає за шию півня, ось той розкудкудактався, ось мала перейшла до Лелі, заспокоює її. З великої розмови нічого не вийшло. То й добре.
Вирушили.
Хробак з учора лишався на тому самому місці, де закінчив своє життя горопашний Лішак. Теж колись був дитиною… Чи пташеням? Тепер уже й не з’ясуєш цього. Так і лишилося в пам’яті два лішаки. Мабуть, правду сказав Опенько: людина навпіл не ділиться. А як поділиться, добра з того не чекай.
Опенько йшов останнім — за Лелею. Півень перескакував з гілки на гілку, якщо й торкаючись ногами землі, то хіба на один-два кроки, ніби боявся стояти на землі.
Бігти перед хробаком було сьогодні важко. Він то прискорювався, то десь там під землею завмирав, і Лисий уже починав гадати: чи звір не закуняв, бува. Та й сам хлопець був якийсь наче півсонний. Може, це на нього так діяв перестук порожніх дерев, який щомиті ставав гучнішим. Коли знаєш, чого чекати, яка небезпека на тебе чатує, можеш тоді до неї підготуватися, придумати, як її уникнути. А коли ти про неї нічого не знаєш…
У видолинку пішли густі трави. Ох і небезпечне місце! Тут і без хробака біди не оберешся. Варто обійти його, але як? Навколо старезні сосни. Вони пускають корінь прямовисно вниз — на величезну глибину, але навколо дерева коріння майже немає. Там від хробака за деревом не сховаєшся. Йому той прямовисний корінь обійти або й перекусити — не великий клопіт. Але й такою травою, ще й не так далеко від річки, бігати не можна. Тут і болото може бути, й гадюки водяться — цілком можливо.
Лисий підніс догори руки, й за мить Марічка підлетіла до нього. Не спиняючись, він підстрибнув і вхопився за край ступи.
— Перенеси мене туди — за ці трав’яні нетрі.
Мала піднялася трохи вище й помчала до твердої землі, вкритої глицею, на невеликому пагорбі.
— Ну що, забалакала я тебе вранці? — лукаво спитала вона.
— Забалакала, забалакала, — відповів Лисий з нетерпінням. Хотілося вже швидше зіскочити на землю, бо він несподівано відчув якесь запаморочення. Якщо це вже аж тут від порожніх дерев, то це дуже погано, бо ж і Марічка поруч.
Її в це вплутувати не можна. Тут може тільки він. І більше ніхто. Ні Опенька, ні Лелю, ні тим більше Марічку послати туди він не міг. Там порожні дерева. А це неминуча смерть. Усе його єство опиралося цьому рішенню, цій необхідності.
«Ти ж не знаєш, чи це щось дасть, — нашіптував хтось йому зсередини. — Може, хробак теж не здатний пройти порожніх дерев — навіть під землею. І що тоді? І діла не зробиш, і себе занапастиш».
Лисий не мав що відповісти. Якби ж хоч знаття, що на тебе чекає там, під деревами, які торохтять, ніби перемовляються. Всі знають, що під ними ходити не можна, до них не можна навіть наближатися. Це всім відомо. Тільки невідомо, звідки. Якщо ніхто не бачив нікого, хто б ходив під ці порожні дерева, як можна знати, що цього робити не можна?
Отже, хтось ходив. Колись давно. Його забули, що з ним сталося, забули, тільки запам’ятали, що не можна. І от передають із покоління в покоління. Старий Інженер теж казав, що ніхто не знає, що там, під порожніми деревами. Якби колись був такий досвід бодай у когось, Інженер пам’ятав би.
Може, просто не хотів казати? Навряд. Що тут приховувати! Це справжня, страшна небезпека. Її треба знати. Інженер сказав би, якби знав. Виходить, не знав і він.
Перестук ставав дедалі голоснішим, що ближче вони підлітали до лінії рудих порожніх стовбурів, яку вже тепер можна було розгледіти чи радше вгадати, бо й перед ними росло чимало дерев — живих.
Після своєї смерті й повернення до життя завдяки Лелиним сльозам Лисий не раз ловив себе на тому, що тепер він не такий обережний — особливо, коли Леля поруч. Ніколи собі в цьому не зізнавався, але нині що ж приховувати. Та й від кого? Звісно, йому невідомо, чи вдруге її сльози подіють. І нікому не відомо. Вона й сама цього не знає.
Ото ж бо й воно, що ніхто нічого не знає! Вкотре вже Лисий повертався до цієї простої й страшної істини. Бо коли знаєш — це вже майже не страшно. Що з ним там трапиться? Він упаде? Тоді стане легкою здобиччю для хробака. Втратить кебету? Пам’ять? Не знатиме, куди далі бігти? Знову ж таки стане здобиччю. А як навіть не стане?
Адже Леля так само потім не зможе туди прийти й оплакати його. Втім, найстрашніше те, що вона зможе. Вона куди завгодно піде. Хоч під порожні дерева, хоч до самого хробака в пащу. Загине? Звісно, загине. Але і його не врятує.
Живіт зводило вже так, що сил не було терпіти. Як же бігти, коли так болить живіт? Тільки тепер, перед останніми своїми кроками, Лисий зрозумів по-справжньому, яке безнадійне й дурне діло він замислив. Нічого не вийде. Треба відпустити хробака й повертатися додому…
Щойно вони долетіли до пагорба, він відпустив руки й зіскочив на землю. І раптом скрикнув, повалився на землю, схопившись за ступню. Гострий біль пронизав усе його тіло. Він качався по траві й уявляв собі, якою зручною поживою є зараз для хробака.
— Забалакала! — зненацька розлігся над ним пронизливий крик Марічки.
А за мить вона опустила ступу на глицю поряд із ним.
— Лізь мерщій сюди! — якимось дивним голосом сказала вона. Ніби їй було весело.
Втім, прислухатися до інтонації було ніколи. Навіть попри біль у нозі він гостро відчував, як дедалі дужче зводить живіт відчуття небезпеки. Хробак наближався. Спираючись рукою на край ступи, він з неймовірними зусиллями звівся на одну ногу. Потім перехилився через край, і Марічка зараз же злетіла вгору.
Лисому було так боляче, що він не міг ні про що думати, не міг перекинути ногу, щоб залізти до ступи цілком. Так і висів головою в ступу, а ногами за її край, поки Марічка приземлилася знову — за кілька хвилин. Лисий зіскочив на здорову ногу й здивовано подивився на малу.
— Чого ми чекаємо?
Вона життєрадісно кивнула йому головою в напрямку порожніх дерев. Лисий озирнувся й побачив.
До порожніх дерев мчала біло-червона блискавка. Потужно відштовхуючись від землі довгими ногами, Сокіл часто змінював напрямок руху, підскакував, пролітав кілька кроків там, де не було густих заростей, зникав за кущами й знову з’являвся, і віддалявся, віддалявся, невпинно наближаючись до останнього рубежу.
— Звідки він узявся? — приголомшено спитав Лисий.
— Я погукала, — скромно опустивши повіки, відповіла Марічка.
— То це ти?.. — Лисому спочатку забракло слів, а потім він уже й не знав, що спитати, бо про все здогадався.
Зависла мовчанка. Коли вона вже стала нестерпною, мала невинним голоском запропонувала:
— Давай підлетимо ближче, щоб усе побачити.
Лисий мовчки дивився на неї. А потім усе ж таки спромігся на запитання:
— І тобі його не шкода?
— Він сказав, що гуляв під порожніми деревами сто разів.
— І ти повірила?
— Можемо підлетіти ближче й самі побачимо, — знову мала змінила тему.
Зрозуміло, що вже тут наполягати! Крекчучи, завмираючи від болю, Лисий поліз у ступу.
Вони підлетіли якомога ближче, аж поки ступа спинилася в повітрі й відмовилася летіти далі. Та й не можна було далі. У Лисого живіт болів так, що несила й дихати. Хоч би що казав Сокіл, хоч би що сам Лисий казав сьогодні вранці, заспокоюючи Лелю та Марічку, до порожніх дерев наближатися не можна. Це смертельно небезпечно. Знаючи, що на півня чекає неминуча загибель, Лисий готовий був від сорому крізь землю провалитись, але від землі він був досить далеко. Від півня — й поготів.
А Сокіл біг. Двічі вони бачили, як розкривалася земля і з неї витикалася голова хробака, однак птах щоразу встигав уникнути небезпеки — змахнути потужними крилами й злетіти в повітря. Потім півень зупинився. Здалеку здавалося, що він стоїть, похитуючись, неспроможний ні бігти далі, ні навіть повернутися назад.
Лисому хотілося сховати голову під крило. Тільки крил у нього не було. Він надто добре уявляв, що станеться далі: земля знову розступиться, й з-під неї вирине широка голова, яка схопить їхнього Сокола й щезне з ним під землею…
Ліс там стояв густий. Верхівки порожніх дерев, які біліли на зеленому тлі, вони ще могли роздивитись, а от уже що діялося під тими деревами, зрозуміти було важко. Тільки перестук порожніх дерев ставав дедалі гучнішим, загрозливішим і тривожнішим.
— Спускаймося, Марічко, — сказав Лисий. — Може, з землі краще буде видно.
Вони приземлилися. Нога страшенно боліла, почала напухати. Але все те було пусте. Головне — як там, у півня. Якби не вивихнута нога, Лисий кинувся б зараз навздогін. Але й цієї можливості взяти активну участь у вирішальних подіях він був позбавлений.
Півень стояв і стояв білою цяткою під далекими деревами. Якби вони не знали, якби не бачили, як він туди прибіг, мабуть, і не помітили б його: просто собі біла сонячна пляма на глиці.
І раптом земля під ногами здригнулася. Не так, як колись давно, коли вони стояли над химерним яром з несправжньою травою. Тоді вони з Лелею почули з-під землі гудіння, а ґрунт почав дрібно тремтіти, як тремтить Глина, коли змерзне. Ні. Зараз це було щось зовсім інше. Спершу Лисий злякався, що це повернувся хробак. Однак після різкого струсу все заспокоїлося. А ще через півхвилини вони почули грім. Рідко коли під час грози він буває такий гучний. За ним долинув не менш страшний тріск — мабуть, там падали зламані дерева.
Як це все розуміти? Що сталося? Коли загойдалася земля, це відвернуло увагу Лисого й Марічки. Тепер вони шукали й шукали очима, та півня не було видно.
— Давай знову піднімемося, — запропонував Лисий.
Вони злетіли, і дуже вчасно. Там удалині стояла височенна хмара, що виростала з землі. Навколо неї падали, мов крихітні соснові голочки, високі дерева. Хоч було далеко, та Лисий був переконаний, що все це — саме на місці того яру, в якому були ворота, за якими була лялечка. І в нього вже не лишалося майже ніяких сумнівів у тому, що все вдалося.
Вони висіли в небі й дивилися мов зачаровані на хмару, що здіймалася в небо, застилаючи протилежний берег річки.
— Що там? — пролунав унизу за їхніми спинами Лелин голос.
Лисий озирнувся і скрикнув, мимоволі наступивши на вивихнуту ногу, коли ступа під ним раптом щодуху рвонула вперед, туди, в напрямку порожніх дерев.
І ніщо її не спинило, вони перетнули без перешкод ту межу, за яку ще півгодини тому ступа не погоджувалася летіти. Лисий не зразу зрозумів, що змусило малу так різко помчати в небезпечне місце.
Між деревами, тиняючись і ледве переставляючи ноги, брів їхній Сокіл. Як він уцілів, збагнути було неможливо.
Марічка приземлилася, сперлася на руку Лисого, знову змусивши його скрикнути, вискочила, не зваживши на цей зойк, зі ступи, перекинулася через голову й побігла назустріч птахові. За кілька кроків вони зустрілися. Мала обхопила півня за шию, вони обоє впали на землю, а коли підвелися знову, Сокіл невдоволено обтрушував пір’я, а дівчинка нестримно плакала, дивлячись на нього. Вона знову намагалася його обняти, однак ледь живий півень з гідністю відтрутився й спотикаючись пішов до ступи.
Надбігли Леля й Опенько.
— Що сталося? Чому ти плачеш?!
Марічка крізь сльози й схлипування відповіла:
— Він став зовсім дурний. З ним неможливо розмовляти!
У Лисого були сумніви. Він не міг би з упевненістю сказати, що раніше півень був дуже розумний. Але хлопець промовчав. Зрештою, Марічці видніше.




9. Кінець МГ


Зашморг часу


Він знав, що всі побачені історії може додивитися. Як склалася доля Киці, яку зрадив її коханий, чи знайшли причину «тектонічних явищ», котрі стали причиною загибелі Спідюка, що сталося з парубком, якому винесла вирок його МГ… Він усе міг додивитись. Але не хотів. Власне, хотів, та все те було якимось неактуальним, ніби казка, якої в дитинстві не дочитав, бо випадково здав книжку до бібліотеки, а потім вона постійно була в когось на руках, а потім забулося, захопили інші книжки, інші справи…
Тепер його захопила історія лисого хлопчика, тож не додивившись її, він ні про що інше не міг думати.
Після тривалої перерви, коли вони з дружиною і дочкою займалися дачею і Губченко майже виправдався перед Тихолозом, справді зробивши невеличкий косметичний ремонт, він нарешті поставив крапку в хатніх роботах і пішов «ловити рибу».
Був світанок. Через річку пролягала гаряча доріжка від половини сонячного колеса, що вже котилося десь за отавами протилежного берега. Трава при березі була ще мокра, росяна. Якби зараз нагодився хтось зі справжніх рибалок, нічого, крім кпинів, Губченко від нього не почув би. І справді казна-що: у кросівках, без головного убору, зі старенькою вудкою, волосінь на якій така перекручена й посохла, що жоден жаб’ячий пуголовок не наважиться викликати до себе цілковиту зневагу підводного світу й наблизитися до цього антикваріату. Тож він навіть не намагався зайняти на березі пристойне місце, а швиденько сховався в тій ничці, яка так і не встигла стати підвалом чиєїсь дачі.
…А потім він їх загубив. Найгірше — Губченко не розумів, куди вони прямують і по що. Він не міг собі дозволити довго сидіти й спостерігати, як Лисий з Лелею, Марічкою і старим мисливцем Опеньком пробираються лісом. Він постійно «прокручував» час, не залишаючи мандрівників, але й не чуючи їхніх розмов. Тож коли вони пішли вузенькою, якоюсь мало не лисячою норою попід заростями ліщини, Губченко теж вирішив «прокрутити» — і вони раптом зникли.
Він швидко промчав до кінця заростей — нікого. Повернувся назад — теж нікого. Потім вирішив, що десь пропустив відгалуження цього проходу — вони могли туди звернути, а він ганяє туди-сюди. Пройшов без «прокручування» весь лаз іще раз — ніякого результату. Тоді згадав давню мудрість: якщо двоє бігають, шукаючи одне одного, то ніколи не знайдуть. Треба щоб один стояв на місці. Він вийшов із проходу й зупинився, почав «прокручувати» час.
Навіть уявити не міг, як довго доведеться цим займатися. Там, у майбутньому, закінчився день, минула ніч, і нещасний вартовий уже втратив сподівання, коли раптом вони вийшли з-під ліщинових нетрів.
Читачеві вже відомо, що там сталось, а для Губченка це було потрясіння. Коли пишеш наукову працю, все, пов’язане з темою, стає головним, неймовірно важливим. Надто ж якщо твоєю темою є час. Знайти таке диво — часовий закрут — хто ж може на подібний успіх сподіватися! Першим порухом душі було залишити мандрівників і зайнятися цією неймовірною знахідкою: вивчити, як працює, з яких причин, можливо, навіть з’ясувати походження…
Але він зараз же й злякався цього імпульсу. Згадав свою паніку, коли загубив ватагу в цій клятій ліщині, й вирішив, що сюди він іще встигне повернутися.
І знову тривала подорож, «прокручування», намагання збагнути, куди ж і по що…
Коли він нарешті побачив хробака й зрозумів, що замислив Лисий, то вимкнув МГ й сидів майже годину мовчки. На нього навалився такий розпач, такий відчай, така безнадія!.. Не могли ці небезпечні ігри з підземною потворою привести до чогось доброго. Він уже знав, що сподіватися можна тільки на цього хлопчика. Тепер бачив, що задумана хлопчиком авантюра приречена на поразку. Неминучу поразку. Отже, і всі його сподівання марні.
Губченко сидів у темному холодному підвалі й розривався: його, немов магнітом, тягло до МГ, і ніби іншим полюсом того ж магніту, відштовхувало: він не уявляв, як переживе загибель Лисого. Ніби потрапив у закрут часу, що зашморгом затяг горло й не давав дихнути.
Він повернувся додому без сил і почуттів. Дружина й донька навіть не поцікавилися, де був і чому без риби. Губченко зрозумів, що вони його вже бояться. І стало ще гірше.



Підземна потвора


Наступного дня він знову був у підвалі й знову незримо супроводжував мандрівників. І майже весь час «перемотував», поспішав, боявся так зациклитися на другорядному, що не вистачить часу побачити головне. Тільки коли з’явилося дві Лелі, він не міг утриматись, не міг рухатися далі, аж поки розбереться з цим часовим парадоксом. Це була страшна річ, але нічого такого, чого Губченко не очікував би, чого він не міг би передбачити.
Втім, тут він переконався, що його випадок — не частковий. Кожен, хто намагається щось вигадати, маючи можливість змінити час, потрапляє в пастку. В Лелі він побачив споріднену душу. Вигоди майже ніякої, а гріх на душу взяла. Можна, звісно, вважати, що друга Леля — та, що полетіла, — вона не цілком людина, бо ж є тільки віддзеркаленням першої. От тільки зрозуміти, хто з них перша, а хто віддзеркалення… Принаймні кожна з них першою вважала себе.
А сам він — хіба не так? Хто він? Хто в ньому перший, а хто другий? Хороший хлопчик? Чи скандаліст? Чи потайна потвора, що знає про небезпеку, яка майже неминуче впаде на людство, і нічого не робить, аби попередити інших?
От з Лішаком усе зрозуміло. Губченко вже бачив його в підземеллі, куди Лисий, безперечно, вів хробака. У нього в очах немає нічого доброго. Це істота цілісна й неподільна. Він просто лихий — без відтінків. Тому коли півень Сокіл почав битися з Лішаком, Губченко хвилювався, як у римському амфітеатрі. І коли хробак проковтнув цю нечисть, уболівальник мало не виказав себе, голосно закричавши. Слава Богу, нікого поруч із підвалом не було.
Тоді ж у Губченка й виникла ідея, яку він реалізував наступного дня.
Ні, він не розраховував на те, що зрозуміє хід думок хробака чи зможе на нього вплинути. Найстрашніше в цих його подорожах було те, що він ні на що вплинути не може. Нікого не може врятувати, нічому не може зашкодити. Тільки спостерігати, тільки всотувати, вбирати в себе. Цілком тваринна функція загалом.
Він уже майже звик до думки, до сподівання, що Лисому все вдасться. От тільки бентежили розмови про порожні дерева. Губченко зрозумів, що всі їх бояться найдужче, тому вирішив просто повірити, що вони справді небезпечні, не вдаючись у зайві міркування. Бо перепитати він усе одно не міг. А якщо ти тільки знаєш про існування проблеми, без її розуміння перейнятися все одно неможливо. Це як у книжці, коли автор пише: «Мишкові стало страшно». Читач узяв до відома, та й усе. А переживати за Мишка йому ліньки. Що тут переживати? Самому ж читачеві не страшно. Чого йому боятися?
От коли бачиш цього велетенського хробака, стає страшно, хоч і розумієш, що тобі особисто він ніяк не загрожує. Перша спроба Губченка зазнала невдачі. Він просто не наважився. Просто злякався. До підземної потвори, що виринула поруч із Лисим, було не більше метра. Вона була велетенська, ніби сам чорний страх вискочив із-під землі. Здавалося б, що тут думати! А духу не стало.
Довелося чекати наступного разу. Втім, недовго. І тоді вже Губченко спромігся зробити цей крок.
Такого ще з ним не було. Він просто всім тілом відчув ворожість, яка його оточувала. Хробак розрізав землю, як ніж масло. Стояв огидний шум — тертя об землю, розривання коріння, скрегіт хітину об корені… Як крізь цей тарарам він примудрявся почути чиїсь кроки на поверхні — дивовижа! Губченко почав рухатися всередині хробакової голови, шукаючи вуха. І знайшов. І тут-таки почув. Немов хтось змікшував звуки, якісь притлумив, якісь увиразнив, підняв рівень одних частот і знизив рівень інших.
Губченко вже раніше бачив, як бігає Лисий. У того був довгий високий крок, він ніби летів над землею, ледь торкаючись поверхні ногами. Насправді — і тепер це було очевидно — відштовхувався він потужно, ритмічно і, здавалося, невтомно. Проте не це найбільше вражало. Губченку здавалося, що там, нагорі, Лисий просто не може не чути, з яким шаленим гуркотом хробак проламується крізь товщу землі, як наздоганяє і як, стрімко змінивши напрямок руху, вискакує на повітря.
Весь відчай, який іще вчора заполонив душу, повернувся. Губченко зрозумів, що це лиш питання часу. Уникнути зустрічі з цією машиною смерті не вдасться нікому. Щоправда, з’явився у цьому розпачі й світлий, хоча й далекий вогник. Окрім розміреного бігу Лисого він чув і кроки його друзів, хоча й віддалені, приглушені, не такі ясні. Ті пробиралися лісом, тож хробак навіть не зважав на ці звуки. То було далеко, збагнув Губченко, то було там, за потужним корінням живих дерев, туди непросто пробитись. А головне, до тих людей хробак, схоже, не мав такої ненависті, як до цього хлопця.
Такого сильного почуття Губченко раніше навіть уявити собі не міг. Люди так ненавидіти не вміють. Мабуть, і всі інші ссавці — теж. Але хробак не був ні ссавцем, ні птахом, ні навіть земноводним. Він стояв на значно нижчій сходинці розвитку. Простота почуттів полягала не в тому, що вони слабкі, а в тому, що вони не мали відтінків. Голод — шалений, страх — нездоланний, ненависть — люта. І з кожною невдалою спробою зловити ворога вона ставала дедалі лютішою, просто-таки засліплювала. Губченко відчув, що тремтить, що страх перед цим нездоланним психологічним тиском заповнює кожну клітину мозку, всього тіла.
Аж ось Лисого заступив півень, що Губченка дуже здивувало. Адже він добре чув ранкову розмову, коли хлопець безапеляційно наполіг на тому, що саме він поведе хробака під порожні дерева. За підрахунками, до них уже лишалося зовсім недалеко.
Хробака водило то праворуч, то ліворуч. Бо так — зиґзаґами — біг Сокіл. Це зменшувало швидкість хробака, ускладнювало переслідування. Нарешті відстань між ними скоротилася, хробак вискочив з-під землі, але півень уже летів, тож підземна потвора знову пірнула в ґрунт. Та Губченко встиг помітити, що до порожніх дерев справді зовсім близько. Він їх упізнав миттєво, хоча до того ніколи не бачив. І навіть почув тривожний перестук. Втім, то тривало не довше за секунду. Гонитва не припинялася.
І коли знову хробак уже майже наздогнав півня, Губченко почув те саме, що й хробак. Як ця потвора зрозуміла той звук, він не сказав би. Але якби спитали його, то — попри абсурдність такого припущення — він упевнено відповів би, що це працює потужний трансформатор. Гудіння й тріску електричних розрядів він, інженер, ні з чим не міг сплутати.
Мабуть, хробак здивувався. Він завмер, давши півневі можливість відірватися на чималу дистанцію, а потім з подвоєною енергією помчав на новий звук.
Кроків Сокола Губченко більше не чув.
Аж ось хробак на всій швидкості врізався своєю твердою головою в стару бетонну стіну. І вона не витримала. Хробак і Губченко в його голові ввалились у велику світлу залу, яку мандрівник у часі вже бачив. У хітинове чоло дзенькнули дві стріли, але навряд щоб вони залишили бодай крихітні сліди. Немов роботи, навперейми хробакові рушили вродлива дівчина й маленький хлопчик, той самий, що був першим, хто прийшов сюди й привів за собою Губченка. Звісно, вони не могли зупинити велетенського підземного звіра. Скидалося на те, що їм було наказано нагодувати хробака собою, щоб той не йшов далі.
І справді, під велетенською лялечкою вже була ціла висока синя подушка з черви, яка повільно рухалася подалі від зайди. Але хробак, схоже, навіть не помітив двох людських постатей. Він просто підім’яв їх під себе й стрибнув на лялечку. Тієї миті, коли його зуби зімкнулися на тендітному рожевому, такому беззахисному, такому маленькому порівняно з розмірами хробака тілі, відбулося неймовірно потужне виділення енергії. Вибух не був ядерним. Але Губченко подумав, що він став першою людиною, яка опинилася не в епіцентрі, а в самісінькому центрі ядерного вибуху і спромоглася не тільки вціліти, а й оцінити його потужність.
Так, приголомшено констатував він, хто б міг подумати! Маленький, невпевнений у собі, занудний до нестями Коміренко виявився великим ученим. Він знайшов новий вид енергії. Він його, власне, створив. Скільки століть минуло після смерті професора, а його дітище нарешті стало в пригоді людям.



Плюшкін


Після безслідного знищення МГ Губченко зайнявся приготуваннями. Коли настає кінець світу, коли людство мусить загинути, бо саме воно є головною мішенню непідвладних розумінню сил, безглуздо боротися проти цих сил. Треба боротися за своїх близьких. У нього були донька і дружина. Якимось дивовижним збігом обставин він урятував їх від Заступа та його посіпак. Тепер треба було зробити все, щоб вони (і він з ними) вижили, коли настануть найстрашніші дні.
Губченко зайнявся своєю дачею. Придбав у бариг десять алюмінієвих бочок від мастила — по кубометру кожна. Щоб не привертати зайвої уваги, по одній перевіз їх на дачу й закопав у землю, влаштувавши замаскований, але зручний доступ. Придбав і обладнав у підвалі дизельний генератор. Передивився свій інструмент і докупив якнайякісніше — те, чого бракувало, й на заміну тому, що вже віджило. Прочистив димар старої залізної печі. Потім подумав, склав нову — кам’яну, щоб могла обігріти будинок узимку.
Ці приготування з’їдали весь час і всі ресурси. Завозив на дачу сіль, крупи, консерви, цукор…
— Що це з тобою сталося, — дивувалася дружина. — Просто на хом’яка якогось перетворився.
— Хай буде, — не дуже переконливо відповідав він.
Заліз у борги й придбав рушницю. Щотижня навідувався в мисливський магазин — щоразу інший — і купував набої — різні. І шрот, і картеч, і жакани.
А життя тривало. Дружина вийшла на пенсію, донька знову закохалася — в Павлушу. Павлуша був нічогенький, дебелий і вродливий. І начебто добрий. Втім, МГ вже не було, тож нічого детальнішого про нову доньчину пасію Губченко довідатися не міг. За рік вони одружилися, Павлуша став приїздити на їхню дачу і спочатку мовчав, а потім якось увечері за чарочкою, сидячи навпроти Губченка й немилосердно чухмарячи під столом покусані комарами ноги одну об одну, немов хотів у туалет, пошепки звернувся до тестя:
— А скажіть мені чесно, тату. — Він називав Губченка татом, а тещу — мамою. Не сказати б, що це дратувало, спершу навіть приємно було, але згодом почало переслідувати відчуття, ніби це нещиро. Та й яка може бути щирість: батько ж у людини один. І мати одна. Але що ж… Губченко не переймався — традиція, знаєте.
Отож спитав:
— А скажіть мені чесно, тату… Ви щось знаєте, правда?
— Ну, як тобі сказати, — не зрозумів Губченко запитання. — Дещо знаю, звичайно. Школу ж закінчив, інститут…
— Ні, ви розумієте, про що я.
— А про що?
— Про майбутнє. Щось буде погане?
Першою думкою Губченка було: хлопець із контори Заступа. Не силоміць, так через доньку. Дякувати Богу, було темно, тож він міг не боятися, що обличчя викаже його наполоханість.
— Майбутнє… — повільно промовив він, закурюючи. — Яке вже в мене майбутнє. Це вам з Оленкою треба про нього думати.
Зять налив горілки в чарки. Пауза вийшла природньою і невимушеною.
— От ми ж про нього й думаємо. Хотіли дитину заводити…
Він простягнув чарку, дзенькнули й випили. Потім закусили. І Губченкові стало дуже-дуже погано. Гидко й страшно. Захотілося тут-таки підвестися й піти на берег. Там вибрати дерево й повіситись. Але що це змінить?
— Не нагулялися ще? — Губченко вдався до банальності.
Вони вирішили почекати, хоч зять і зачаїв образу — це було видно. Тесть йому не довіряє, — так він, мабуть, вирішив. Якби ж йому можна було пояснити, що це інше, що воно інакше називається!



Лот Мафусаїлович


Телевізор щороку розповідав про настання нової пандемії, і серце Губченка стискалося. То пташиний грип, то свинячий, то легенева чума десь у Китаї або Чернівцях… Він бачив, як починалася паніка, і розумів, що це тільки квіточки.
Він вийшов на пенсію, майже зовсім переселився на дачу, випробовуючи її в зимовому режимі експлуатації, навесні робив якісь ремонти…
А коли почалася справжня пандемія, її стрімкість і всеосяжність перевершили навіть його очікування. Він не встиг перевезти родину на дачу. Донька пішла волонтеркою в лікарню, а сам він захворів одним із перших. І був одним із перших, хто вижив. Однак потім за це одужання довелося заплатити надто високу ціну. Принаймні так він усе це сприймав годі, так розумів і потім — завжди.
Він утратив дружину й доньку. Навіть не був упевнений, що обидві вони загинули. Просто зникли з його життя. Жінка пішла з дому, ображена його підозрами. Доньку вбив один із пацієнтів, запідозривши, що вона його хоче отруїти ліками. Принаймні так Губченку розповіли. Знайти її тіла він не зміг. Він шукав свою жінку, з якою прожив хай непросте, але довге життя, в якому було багато доброго й не дуже, яку він (тепер це було цілком зрозуміло) дуже кохав; він шукав її так довго, як це тільки було можливо за тих умов суцільного безладу, масового бандитизму і взаємної ненависті всіх до кожного. Шукав скрізь, куди міг проникнути, пробратися, прорватися… Одного разу на Байковій вулиці, заваленій мертвими тілами (в перші тижні їх іще звозили ближче до цвинтаря), Губченко зустрів Павлушу, який так само, як і він сам, напевне, шукав… Ну ясно, кого. Розмовляти з тестем Павлуша не схотів, навіть на привітання не відповів.
Якби Галя була жива, вона й сама вже зрозуміла б, що він не винен. Усі ті підозри — то була хвороба. Це казав не вождь, а хвороба вождя. Якщо вона не повернулася, отже, її немає. Така була логіка, та хто ж до неї дослухається! Він усе одно шукав. І не знайшов.
Губченко знав, що цю розплату він заслужив. І ще знав, що вони — донька і дружина — не заслужили. Вони стали невинними жертвами. Як, власне, і решта людства. Кожен окремо був невинною жертвою. Всі разом — заслужили. Такого висновку дійшов Губченко через багато років. Уже після того, як на Землі майже не стало людей.
Паніка. Він і раніше знав, що її не минути. Але й уявити собі не міг, як це — коли не один, не група, не натовп, а — всі. Надто швидко розвивалася епідемія. Вже через два тижні після перших випадків люди перестали ходити на роботу. Тоді ж перестав надходити у квартири газ, погасла електрика… Ширилися чутки про вибухи на електростанціях, про пожежних-паліїв, про міліціонерів-грабіжників, лікарів-убивць. Потім паніка припинилася. Кожен зрозумів, що все залежить тільки від нього. І почалося найстрашніше. Одного разу Губченко сам бачив самотній танк на вулиці. Схоже, крім механіка-водія в ньому нікого не було, бо танк стріляв тільки з курсового кулемета. А з нього не прицілишся. Кількох людей йому вдалося вбити, та й то були здебільшого випадкові перехожі, що необачно перебігали перед ним дорогу. А з іншого боку, чи можна було б тут вважати будь-яку жертву невипадковою?
Всі жертви були випадковими й усі закономірними. Таким став світ — ненадовго, але на страшно. Кожен підозрював іншого. Підозри були безглузді й дикі, та не для тих, кого вони мучили. Вбити першим, щоб не вбили мене, — така логіка здавалася найбільш переконливою. А головне — ніхто не одужував. Губченко був один такий. Принаймні серед тих, кого він знав. Принаймні він не чув про будь-який випадок зцілення. Чому так сталося, було загадкою і для нього самого — на кілька століть.



Дід Мазай

Уперше він замислився про це лиш років через тридцять-сорок. Він жив сам на своїй нафаршированій дачі. Втім, харчі дуже швидко скінчилися, тож довелося зайнятися сільським господарством. Це було жахливо. Він нічого в тому не тямив. Грядки — то завжди була парафія його Галі. А у тваринництві й поготів нічого не петрав. Навіть не уявляв, яка це тонка й складна наука. У перші роки після початку епідемії не так важко було знайти свиней, курей, навіть коней і корів. Навпаки — їх важко було не знайти. Одного разу, ще на початку свого відлюдного життя, Губченко пішов до села неподалік своєї дачі й за кілька кілометрів почув їх: ревли корови. Негодовані, непоєні й недоєні, вони стояли в яслах при хатах, а людей у тих хатах уже кілька днів не було.
Цілий день ходив він селом, випускаючи на волю корів, свиней, курей, котів із будинків, спускаючи собак з ланцюгів… А потім, увечері, вони всі пішли за ним. Він почувався безумним щуроловом з відомої казки. Тільки там щуролов перехитрував пацюків, а тут він сам став жертвою своєї доброти. Губченкові було страшно, здавалося, ця жахлива отара (череда?) зараз затопче його, визволителя.
На подвір’я він їх не пустив, і ніч стала справжнім прокляттям. Коти шкреблись у двері, собаки завивали на Місяць, а корови ревли по всій вулиці.
Ной, мабуть, і сам не розумів свого щастя. Втім, може, й розумів. Цілком. Цілком можливо, що він усю цю історію й сприймав як велике щастя, фарт.
Адже на першому етапі — перед Потопом — йому тільки й треба було, що виявити послух. Сказано збудувати човен з хатою та хлівом — виконано. А міг же почати шаманити: мовляв, людоньки! Що ж ви собі думаєте! Богове терпіння вже дійшло межі! Він уже запланував Потоп на вас. І не простий, а вселенський! Покайтеся! Благайте прощення! Він добрий! Він усе простить і замінить смертну кару на довічне ув’язнення!
Втім, для такого кроку треба було бути цілковитим ідіотом. А Бога таке вочевидь не влаштовувало. По-перше, це не в Божому стилі, некрасиво: рятувати тільки одного, та й того ідіота. По-друге, не міг же Він (Бог!) не подбати про гени для майбутнього, наступного людства!
Ною не годилося бути ідіотом. Та й щодо його такої вже бездоганної праведності Губченко мав суттєві сумніви. Так і уявляв собі, як цей спасенний сидить на лаві, з останніх сил тримаючись за спеціально влаштовані ручки, зелений від морської хвороби, й дивиться на дружину і трьох своїх нащадків, яким уже сил триматися за ручки не стало, тож вони повзають по пайолах у власному блювотинні. І Ной думає: «Дякую тобі, Боже, що врятував нас! Не сусіда Івана і не свата Степана, а саме мене й мою родину!»
Та й що там тих випробувань — сорок діб! Совість його навіть прокинутися не встигла. А головне — він точно знав своє призначення. Він знав, навіщо збережений, як генофонд. От і все.
А навіщо доля зберегла його, Губченка, науковець не знав. Це належало зрозуміти самому. Самому вирішити. І на будь-яку підказку сподіватися годі.
Скільки разів він розпачливо мріяв, що ось зараз йому скаже Голос: «Чи згоден ти, Губченку, помінятися з Ноєм? Чи згоден ти блювати до посиніння сорок днів і ночей? Чи згоден, щоб твоя родина так само страждала в тебе на очах?» Що б він тому Голосу відповів, Губченко придумати не міг. Якби він міг відповісти, відповідав би дні й ночі — й тоді все змінилося б…
Та Голосу не було. Тільки невтомне ревіння корів, завивання собак, мекання кіз…
Уранці велика рогата худоба розбрелася, пішла знову до села, а по дорозі зупинилася на луці. Розбіглися й коти, й собаки, й свині. Та не далеко.
Коли Губченко вийшов на вулицю, там ніде було ногу поставити: хоч які голодні, а встелили корови всю вулицю своїми іржавими коржами. Невиспаний, розбитий, Губченко стояв біля хвіртки, розгублено дивлячись на те, як знову починає збиратися худоба, помітивши, що він вийшов з хати. На нього напав розпач: він не готовий до місії діда Мазая. У нього немає ні льоху, ні ясел, ні стайні… що там іще треба? Він не вміє доїти корів, навряд чи зможе заколоти свиню… Та й годувати їх усіх нічим. Він повернувся до хати пошукати чогось їстівного й зупинився. Всіх їх він не нагодує. Але навіть пригостивши, вже ніколи цієї орави не позбудеться.
Щось ворухнулося за спиною. Губченко злякано озирнувся й побачив чорну з білим «комірцем» і «шкарпетками» кішку. Коли вона встигла вскочити в хату? Що ж, подумав він. Раз прийшла, залишайся. Справді, треба займатися селекцією. Він знову вийшов на подвір’я, вибрав найбільшого непевної породи пса, почухмарив йому потилицю й повів за собою. Ногами відтурив від хвіртки інших собак, вдав, що не помічає корів, які вже мало не повалили паркан. Знайшов якусь більш-менш придатну їжу для кота і для собаки.
Потім замислився, як їх назвати. Перше, що зринуло в пам’яті, — П’ятниця. Та він не пам’ятав, який саме був день тижня. До того ж і тварин було дві.
Поміркував і назвав кішку Нахаба, а собаку — Друг. Ще й подумав, що надто помітний стилістичний різнобій, еклектика — кішці дісталось ім’я вишукане, а собаці банальне. Ну та вже як буде.
Перше враження було важливим, але, можливо, помилковим. І все ж Губченко переживав, що дав невідповідні імена. Бо собака поки що друга не нагадував: був набурмосений і весь час стиха гарчав. Щодо зацькованого й злодійкуватого кота, він щонайменше нагадував мудру й самостійну кішку, яка ходить де заманеться й гуляє сама-одна.
— Вівці ж мої вівці, — дивлячись на них, стиха сказав Губченко. — Хто ж вас буде пасти, як мене не стане, ге-ей гей?
Вони мовчали, ніби знали, що пережити його їм не вдасться.



Інь і Янь


І тут ми повертаємося до цієї теми. З роками Губченко, доведений до відчаю втратами, відчуттям власної провини й самотністю, мріяв про смерть як звільнення. Але минали роки й десятиліття, й він раптом усвідомив, що вже багато років не хворів ні на що. Навіть нежитю не було. На слабкість, а тим більше смерть, — ані натяку. Знаючи, що скоро помре й нічого по собі не залишить (просто нікому), він навіть не рахував днів. Тож не міг сказати, скільки років минуло після зникнення людей. Хоча, за найскромнішими припущеннями, йому вже було за вісімдесят, він ніколи раніше не почувався таким міцним і здоровим.
Уже й Друг і Нахаба давно здохли, після них іще було кілька котів і собак, і свині, й кури, і навіть ручний вуж — незамінний соратник у боротьбі з мишами… А Губченко жив і жив.
Настав день, коли до нього прибилася жінка. Не така молода й не така гарна, однак вона його вразила, бо жінок він уже не бачив багато-багато років. Як вона його знайшла, він легко зрозумів. Стояла зима, і дим над його хатиною було видно далеко-далеко, він височів молочним стовпом навіть понад деревами, що забили весь простір навколо колишнього дачного селища.
Вона була змерзла й голодна. Ледве пересувала ноги, мало що вже розуміла від холоду й знесилення. Пленталася, мов сновида. Але пленталася не куди очі світять, а безпосередньо до його хати.
Сказати, що вона була першою людиною, що знайшла його, було б неправдою. Їх таких багато приходило. В перші роки — мало не щотижня. І кожен з одним і тим самим наміром: пограбувати, забрати все цінне, що він має. Таким був тоді алгоритм життя всіх уцілілих. Він їх відганяв пострілами з рушниці. Дуже пишався, що вдалося відігнати всіх, нікого не вбивши й не поранивши. Втім, приходили й інші — з автоматами, та їх теж пощастило відігнати. Вона була інша. Губченко дивився на неї понад хвірткою, а вона опустила очі й тільки рукою сперлася на рештки бетонної опори колишнього стовпа електролінії.
— Як тебе звуть? — Губченко чомусь вважав, що це найголовніше запитання. Саме назва, ім’я, на його думку, визначали людину. Та й тварину теж.
— Яна, — ледь чутно обмороженими губами видихнула вона. — А вас?
— А мене… — Губченко затнувся. Він зрозумів, що ні ім’я його, ні прізвище не мають ніякого значення. І відповів те, що цілком несподівано для нього виринуло з пам’яті: — Інженер.
Схоже, вона не сприйняла це слово як просто іменник. Видно, ніколи не чула про таку професію. Мало які чудернацькі імена люди вигадують своїм дітям, мабуть, подумала вона. А коли — вже через кілька місяців — уперше назвала його Інь, він мимоволі почав називати її Янь, дивуючись, як найпростіші збіги обставин можуть бути сповнені таким первісним, древнім змістом. Інь і Янь. Чоловік і жінка. І більш ніяких імен не потрібно. «Не вийшло з мене Ноя, — думав він, — то буду Адамом».
Не так сталося, як гадалося. Дітей у них не завелося, хоч жили добре, мовчки, не набридаючи одне одному запитаннями й спогадами. Якось дуже швидко і просто розділили господарські обов’язки, допомагали одне одному, розумілися з півслова. Навіть відпочивши й від’ївшись, вона не стала красунею. Але була доброю, чуйною, теплою. А з роками він помітив, що Янь почала старішати. І незчувся, як вона стала зовсім немічною, розбитою хворобами… Перед смертю спитала його:
— А ти вічний, так?
Він не знав, що відповісти. Тільки дивився їй в очі й тримав за руку.
— Бідолаха, — видихнула вона і заплющила очі.
Назавжди.



Велике переселення


Після її смерті Губченко кілька днів думав про жінок. Будь-чим зайняті руки, а голова все згадує. Він згадував своє сонечко — доню Оленку, з якою був нечесний, якої не зміг урятувати. Зажди знав, що живе для неї, що сенс його існування — в ній… І от вона врятувала йому життя, сама загинула, а він лишився — без неї й без сенсу.
Губченко згадував свою Галю. Ще студентами вони познайомилися, ще студентами одружилися, все життя прожили разом — майже до її смерті. І в її смерті був винен він, чоловік, який колись визнав своїм обов’язком дбати про неї.
Він згадував Олю, з якою ходив до дитячого садка, а потім десять років навчався в одному класі. Вони були найближчими друзями, практично нічого не приховували одне від одного, розповідали одне одному про свої сердечні справи, але одне в одного так і не закохалися. Де вона зараз? Мабуть, там, де й усі.
Відтоді він жив один. Не сказати б, що це був його вибір, — просто більше до нього ніхто не приходив. Тобто приходили, звичайно, але знову й знову з одним: щось украсти або й відібрати силоміць. Тепер він мав уже двох великих собак, які вільно тинялися подвір’ям і тримали на відстані всіх охочих до його запасів.
Звісно, це були не ті запаси, які він зробив іще до епідемії. Ті давно вичерпались або спорохнявіли, заіржавіли, зотліли. Але він з роками навчився солити м’ясо, зберігати зерно, фрукти й овочі. Мав і кіз, від яких завжди були молоко, сир і теплі шкури на одяг і взуття. Працював до нестями, від зорі до зорі, ніби намагався виснажити себе й підірвати роботою. Та наступного ранку знову прокидався міцний і бадьорий.
Таке розмірене трудове життя тривало довго, аж доки Губченко помітив, що хата його, попри безкінечні лагодження, починає розсипатися. Він зрозумів, що одного дня вона просто впаде на нього й лагодити вже нічого не доведеться.
Колись думав: розвалиться хата — збудую нову, он скільки зруйнованих осель навколо. Будівельних матеріалів вистачить. Але на той час, як підійшла до останньої межі його власна хата, порозсипалися й усі інші. Дощі, сонце і морози навіть цеглу й бетон перетворили на порох.
Губченко вирішив перебратися в інше місце і там збудувати нову хату. Де саме — він знав. І давно думав про те, що треба жити ближче до Руїни, принаймні по той бік Дніпра. Забрав собак, кіз, те, що вціліло з металевих речей і наприкінці весни подався до греблі, яка й досі нагадувала про могуття людства, що жило тут багато століть тому. Величезна бетонна споруда мала вже великі пролами, крізь які бурхливо проривалася вода. Ще кілька років чи десятиліть, і вода закінчить справу — розвалить греблю остаточно. Але зараз іще можна було перебратися на інший берег. Там він збирав каміння, пташині яйця для розчину, глину для черепиці. Все літо жив у тимчасовій халабуді, яку потім зміцнив і розширив, — там згодом жили кози й собаки.
Налагодити побут на новому місці — непросте завдання. І хоч до осені вдалося переїхати до нової хати, там була пустка, на те, щоб облаштуватися, пішов не один рік.
Тут було гамірніше. З весною почалися відвідини. До Руїни ходили мародери. Що вони там шукали, то їхнє діло. Губченко був майже переконаний, що тягти звідти вже давно нічого. Але в тому й була основна загроза. Люди долали великі відстані через ліс, сповнений небезпек, приходили й не знаходили нічого цінного. Роздратування й відчай у них були такі сильні, що вони ладні були тягти бодай щось. Тож хата Інженера на їхньому шляху — немов знахідка. Довелось озброюватися. Тепер уже по-новому — від рушниці лишилися тільки спогади.
Цю місцину Губченко добре знав колись — у минулому житті. Та тепер тут усе змінилося. Не було колишніх доріг — їх пробили паростки, що перетворилися на великі дерева, які порозламували й покришили асфальт і бетон. З’явилися нові стежки, потім і ті зникли… Розвелося звірини. Що ретельніше Губченко облаштовував свою хату й подвір’я, то важче ставало жити. І він укотре дякував долі, що підказала йому колись зробити бодай те невелике, що було йому до снаги.
Він знав, що людство — точніше, рештки, залишки, поодинокі села — цих розрізнених, підозріливих, зацькованих людей — може врятувати тільки одне. Слово. Так, як колись воно, вибите на великій гранітній брилі, врятувало життя лисому хлопчику. Губченко не довго міркував, аби зрозуміти, звідки той напис узявся.
Колись він був письменником. Часом, створюючи книжку, відчував себе деміургом, який народжує новий світ. Ту вигадану дійсність, яка часто не мала нічого спільного з реальністю, Губченко дуже любив. Він ніби на якийсь час поселявся в іншому світі, а коли книжка виходила друком, іще довго страждав від ностальгії за нездійсненим і нездійсненним. Згодом народжувався новий світ, який поглинав його, але все одно часом напливало бажання повернутися в один зі світів, раніше створених…
Де тепер ті книжки? Згоріли в пожежах і багаттях, розсипалися на порох від часу… Та й навіщо вони? Читати їх нікому. Майже всі шукачі уламків читати не вміли. Він намагався їх навчити, але це не завжди вдавалося. В людині вже розвинулося те, що було потрібним для виживання, й відмерло те, з чого негайної користі не матимеш. Абстрактне мислення, наприклад. І все ж Губченко був наполегливим. Знову й знову намагався навчити, роздавав по одній ті кілька книжок, які дивом уціліли. Він знав, що коли ніхто вже не вмітиме читати, нікому буде прочитати напису на гранітній брилі, зробленого ним, Губченком, багато-багато років тому. А якщо ніхто не прочитає, історія може піти зовсім іншим шляхом.
Власне, до історії ще дуже далеко. Те, що відбувається в різних селах, — це ще не історія. Але ж колись вона мусить з’явитися! Колись. Хай нескоро. Хай несміливо. Хай по крихітці. Але ж хтось мусить написати першу книгу нового світу! Але до того, вважав Губченко, мусить статися ще одна дуже важлива в історії світу подія.
Щоб не проґавити її, він щоліта безліч часу проводив у прогулянках. Бродив навколо своєї хатини, далеко заходячи в ліс, обстежуючи кожен клаптик, зазираючи під кожне велике дерево. Якби хто побачив його, подумав би, мабуть, що він шукає гриби. Але це було не так. Він шукав обмороженого серед літа хлопчика з лисою головою. Він вірив, що хлопчик неодмінно до нього прийде. Схоже, тільки ця віра тепер і тримала його на світі.




Епілог


Усе село тепер прокидалося від страшного й войовничого крику півня. Лисий підхоплювався на лежанці й хапався за ногу. В цьому «кукуріку-у» йому щоразу чулося інше: «Забалакала!» Сокіл злітав зі своєї гілки й починав ганяти по селу в пошуках курей. Сховатися від нього вони намагалися, та, схоже, жодній це не вдавалося. Вдавалося тільки іншим кільком півням, які скидалися поруч із Соколом на курчат. Спершу хазяйки намагалися відігнати його, боячись за своїх рябеньких і біленьких. Та впоратися з цим героєм, коли він бачив курку, — марні спроби. Єдина істота, якої півень по-справжньому, з повагою, боявся, — це був Глина. Пес не схвалював півнячих витівок. І взагалі він не любив нового односельця. Зрештою, село було його, Глининим, а цей зайда…
Кури почали нести яйця в неймовірних кількостях. Вони неслися й плакали. Яйця були величезні й, слід віддати належне, дуже смачні. А коли з них вилупилися перші курчата, стало зрозуміло, що в курячій історії настав новий період. «Діти-індики», — називав їх Василько.
Для нечисленних справжніх індиків також настали нові часи. Індички не боялися Сокола й зустрічали його значно привітніше, ніж кури. Індики ображалися, та що ж вони могли вдіяти. Навіть за розмірами вони поступалися цьому півневі, що вже казати про войовничість…
Розум до нього повернувся таки не скоро, за словами Марічки. Втім, уже восени вона з ним балакала, а про що — не казала нікому.
Помидора з півроку переживала втрату Миші. А потім якось непомітно для односельців заспокоїлася й опинилася в Опеньковій хаті. Так вони й жили удвох, душа в душу, мирно й щасливо. От тільки над дверима й вікнами в їхній хаті висіли голівки часнику, в кутках хати стояли наготовлені осикові кілки, бо Помидора боялася, що Миша — такий яким він став — повернеться й помететься за те, що вона його, ще немертвого, зрадила. Згодом Опенько став страждати на старечу хворобу. Двічі, а то й тричі за ніч мусив ходити до вбиральні. Одного разу, повернувшись до темної хати, він мало не впав, спіткнувшись об щось велике і м’яке. То була Помидора. Вона лежала мертва на долівці. Навіть у труні вираз жаху й каяття не залишив її вродливого обличчя.
Тарасик був біленький, з руцями, ніби ниточками перев’язаними, у три місяці вже сидів. Окрім батьків своїх, найбільше любив Марічку, в чому немає нічого дивного, бо її всі любили, і Лелю. Втім, і в цьому немає нічого дивного. Дуже любив тягати за бороду свого батька, Бороду.
Петрусь так і прижився в родині Вуханя. До Лелі з Лисим навідувався далеко не щодня. Та й то. Клопотів у нього вистачало. Того року чомусь усе село заходилося ремонтувати хати. І Вухань, і Петрусь світу білого не бачили — роботи було вище голови.
Аж через два роки у Лелі народилася дівчинка Марійка — страшенно схожа на Марічку, тільки зовсім мала. Марічка відтоді дуже запишалася. Вона вже не була наймолодшою дівчинкою в селі. Вона проводила з Марійкою майже весь свій час, казала, що дитина надзвичайно розумна і що з нею цікаво розмовляти. Про що вони там розмовляли, знову ж таки лишалося для всіх таємницею. Тільки одного разу старша зізналася, що Марійці дуже подобається Тарасик. Той своїх почуттів і не приховував. Коли бачив малу ровесницю, починав щось ґелґотіти, махав руками — дуже нагадував Сокола.
Лисий тепер не те щоб боявся, а якось обережно й уважно ставився до Марічки — після того, як вона його забалакала й змусила вивихнути ногу. Звичайно, дівчинка його тоді врятувала, але хто його зна, коли їй іще забандюриться скористатися цим своїм умінням!
Наталочка довго намагалася зліпити хробака. Її просто зациклило на цьому намірі. Один, другий, третій — і щоразу носила до Лисого, аби підтвердив, що нарешті схоже. Ні. Не підтверджував. І раптом одного дня, побачивши чергову спробу, Лисий аж сахнувся. Зовсім як живий.
— Як тобі вдалося?! — здивувався він.
— А мені Марічка розповіла так, що я його аж побачила.
Лисому стало недобре. Ввечері розповів усю цю історію Лелі. Щось, каже, треба робити. Якось стримати її. Щоб не було якого лиха.
— Якого лиха? — здивувалася Леля. — Хіба вона щось погане зробила?
— Ні. Нічого поганого. Але хтозна, що буде завтра.
— Ти гадаєш, завтра вона зробить щось погане?
— Ні, Лелю. Я так не вважаю. Але вона ще мала. Вона може подумати, ніби робить щось добре, а вийде…
— Ну, наприклад?
— Та в тому ж і річ, що я не знаю, що це може бути! — Лисий замислився. — От згадай, як вона колись розповіла Пластунові про те, що ми пастку на нього влаштували.
— Я пам’ятаю, — відповіла Леля. — І хіба з того, що вона зробила, вийшло щось погане? Все одно ж зрештою з’ясувалося, що вона зробила правильно!
Лисий не міг з нею сперечатися. Він тільки руками розвів.
— Не хвилюйся, Лесику! — спробувала вона заспокоїти його. — Марічка просто серцем чує, де добре, а де погане. Вона нікому не заподіє лиха.
Він замовк, хоча Леля його й не дуже переконала. Після цього намагався пильнувати. Та хіба ж малу впильнуєш! Утім, Лисий часто ловив себе на тому, що він став надто обережним з людьми, а часом навіть підозріливим. У ньому, немов скалка в нозі, муляла думка: тоді хробак знищив дуже багато черви. Але не всю. Десь далеко під землею росте нова лялечка. Коли вона виросте й набере сили, цього ніхто не знає. Але до того треба бути готовим.
А ще в селі народилося лоша. Через рік із лишком — іще одне. І тепер вони мали вже дві пари коней.
От тільки… З Васильком щось було негаразд. Вечорами люди, як завжди, збиралися до Лисої криниці й чекали: от прийде Василько, розважить їх, щось розповість. Раніше він ніколи не відмовлявся. А тут… То один раз віджартувався: мовляв, не в гуморі. То другого разу не прийшов, і ніхто не бачив, де він. Потім іще раз відмовився. А далі просто перестав вечорами ходити до криниці. Він узагалі був якийсь не такий, щось у ньому дуже змінилося. Що саме? І чому? Відповідей на ці запитання Лисий не мав.
І одного разу вирішив простежити, куди ж Василько зникає. Йому й соромно було цим займатись, однак після історії з Івасем він готовий був і на холодну воду дмухати. У Васильковій поведінці нічого подібного до Івасевої не було. І все ж…
Якось після вечері, коли хлопчик, поївши, подякував і вийшов з хати, Лисий вирушив за ним назирці. Стеження не було складним. Василько не крився, спокійно йшов у незрозумілому напрямку, не озираючись. Часом, однак зупинявся, але то були цілком виправдані, принаймні зрозумілі зупинки. Одного разу він опустився навпочіпки біля мурашника й довго розглядав, як мурахи загортають вхід на ніч. Потім якось спинився біля порожньої оселі, в якій давно ніхто не жив. Там він зірвав яблуко.
А далі почалося щось дуже підозріле. Лисий навіть не зразу збагнув, куди саме прямує Василько. А коли зрозумів… Той ішов до оселі Пластуна. Уже кілька років цей будинок стояв порожній. До порожніх осель ніхто не ходить — це нормально. Що там робити? Та й іди знай, що в тій хаті поселилося за цей час! Тим більше — в оселі Пластуна. Нічого доброго там одвіку не було. Чорні передчуття закралися в душу Лисого.
Дочекавшись, коли Василько зник за дверима, він підкрався й зазирнув у вікно. Василько саме запалював каганець. Потім сів на лаву за стіл — спиною до вікна, в яке підглядав за ним Лисий. Так він і сидів, щось перекладаючи на столі чи щось вирізаючи… Неможливо було розгледіти. Хоч як силкувався, Лисий не зміг здогадатись. Оглянувши кімнату, він з подивом помітив, що в ній дуже чисто. Невже це Василько поприбирав? Навіщо? А головне — чим же він тут вечорами займається?
Можна було обійти хату з двору й зазирнути звідти, але тоді Василько міг би його помітити. Лисий постояв іще й без відповідей пішов додому. Цього разу він вирішив не ділитися з Лелею своїми підозрами, аж поки все з’ясує.
Тож наступного дня попросив Василька піти в сад допомогти збирати плоди. Хлопчик не зрадів цьому дорученню, але опиратися не став. Та й у Лелі це не викликало ніякої підозри. Лисому видніше, кому й що доручати. Хто ж і доручатиме, як не він?
А Лисий вийшов з дому за півгодини й обхідним шляхом подався до хати Пластуна. Ішов він байдужим кроком, ніби прогулюючись, але встигав озиратися: чи ніхто його не переслідує. Дійшовши до Пластунової хвіртки, минув її, а потім повернувся й пірнув у двір.
У хаті було порожньо й чисто — ввечері він не помилився. Тут взагалі було доволі обжито. Відчутно, що Василько приходив сюди вже не вперше, що він тут узагалі провів досить багато часу. Принаймні саморобний каганець свідчив саме про це. А на столі біліли великі шматки берести, складені у два стоси — великий і маленький, а ще лежала загострена паличка. Тут же був і невеличкий уламок ножа. Слід гадати, ним хлопчик заточував паличку.
У правому стосі берести було значно більше, ніж у лівому. Вся вона була чиста. Чисті були й аркуші в меншому стосі. Загадка, та й годі. Лисий погладив рукою один із них і… І відчув, що аркуш нерівний. Хлопець підняв його, перевернув і побачив слова: вся поверхня була списана від верху до низу. Такими ж списаними були й нижні, також перевернуті списаним донизу, сторінки.
Піднявши найнижчу, першу, з них, Лисий уважно придивився і прочитав перший рядок:
«Одна гілка хиталася. В цьому була причина. Саме це зупинило Лисого».




Примітки:

1 - Лантух — великий мішок з грубої тканини.
2 - Сагайдак — шкіряна сумка, або дерев’яний футляр для стріл.
3 - Яруга — глибокий, великий яр.
4 - Межа неповернення.
5 - Разок — нанизані на нитку, мотузку однорідні предмети; низка.
6 - Реманент — інвентар.
7 - Брость — листкові або квіткові бруньки.
8 - Еркер — виступ зовнішньої стіни з вікнами будинку у вигляді ліхтаря для поліпшення освітлення і збільшення площі приміщення.
9 - Свічадо — дзеркало.
10 - Нівроку — міцний.
11 - Назирці — слідом, услід за ким-, чим-небудь, не відстаючи.
12 - Моветон — поведінка, манери та вчинки, не прийнятні в пристойній спільноті, невихованість.
13 - Ювенільна вода — підземна вода, що утворюється в магматичній зоні і піднімається на поверхню Землі.
14 - Рурочка — трубка.


За матеріалами: Сергій Оксеник. «Лісом, небом, водою». Книга 3. «Інженер». Пригодницько-фантастичний роман. Київ, видавництво "Смолоскип", 2014. - 344 с.