Галина Мирослава

МАЮ ВАМ СКАЗАТИ
 
(збірка оповідань)


ЗМІСТ КНИГИ:

1. Дивись
2. Плямки
3. Забути
4. Кульки
5. Шоколадні палітурки
6. Дерева
7. Отак
8. Нас було двійко
9. Фасетка
10. Зірка  (читати та слухати, відео))
11. Будь ласка
12. Тричі
13. Петро Павлович
14. Вперше
15. Батько
16. Колобок
17. Петлі (читати та слухати, відео)
18. Ножички
19. Від себе
20. Інтуїція
21. Не за держанце
22. Не в ногу
23. Звідки?
24. Мить
25. Потяг
26. Брамурна сукня
27. Кохаю
28. Ґрунтознавство
29. Знаки
30. Обіди
31. Розширюючись (читати та слухати, відео)
32. Чоловік, що світиться
33. Мирон
34. Сонцелика
35. Килими
36. Метр на метр
37. Супутник
38. Інтрига
39. Швельбавий
40. Два (читати та слухати, відео)
41. Тео-досі-я
42. Репутація
43. Передвеликоднє
44. Дірочки
45. Вперед!
46. Хіба можна забути?
47. Перше купання
48. Знак
49. Червоний мак
50. Він
51. Доля (читати та слухати, відео)
52. Маг. І я
53. Неперервність
54. Люди в норах



---------



1. ДИВИСЬ

Можна було сторопіти — Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось цьомав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом – важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво – прийшов, побачив, купив квиток… У результаті, катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно все спланував, навіть настрій.

Огинаючи клаптики суші, судно віталось з хмарами, не забуваючи усміхнути їх порухом теплого вогкого повітря. А вони, занижуючись трохи не до самого пливучого об’єкта, з усіх сил поспішали за цим рухомим дивом. Не зачаївшись, втомлювались наздоганяти катер і чайки, та чимраз більше відставали та починали косити спідлоба, мовляв, як таке можливо. Іноді їм вдавалось трохи прорватись уперед, однак сил утриматись на зайнятій позиції жодній з них не вистачало, тож вони, усторонюючись, сумно губились за бризками, які вправна машина залишала по собі. Зрештою, усе, що до того кожного з пасажирів оточувало, залишалось далеко позаду — і клопоти, і нервування, і, властива місту, майже постійна втомлюваність, а замість них надходив теплим димком приємний спокій і заполонював відчуттям безконечності.

І коли чорногузий хлопчик, що пару хвилин тому мирно припадав до батькової руки, вистромив пальць у далечінь і тут же, смішно підстрибуючи, скрикнув: „Дивись, дивись”, — у кожному серці щось тенькнуло. Хоча хлопчина звертався до свого батька, всі судомно почали вишукувати щось, що мало би бути в тому керунку, який він вказував. Ніхто, проте, не наважувався питати, а що ж побачив малий – не до них же вигукували, хоча, вочевидь, знати хотіли всі. Силкуючись щось розгледіти й собі, поважного віку чоловік наблизився до бортика. Він пильно дивився на хмару, яка починала скручуватись у мушлю, ніби зумисне нагадуючи йому про скороминучість життя, про недовершені справи, які слід було б закінчити якнайшвидше. Вона була таким собі уособленням процесів життя. Він дивився з набутою за життя вирозумілістю, а по щоках тік жаль і скрапував солоно та по-чоловічому скупо, на що чоловік зовсім не зважав. Поруч нього стояв високий худорлявий юнак, котрий теж видивляв те щось. Виглядаючи досить-таки кумедно, бо заледве стримував себе, щоб не розреготатися, на відміну від літнього чоловіка він вдивлявся у слід, полишений літаком на теплому небі. Очі його пускали бісики. Ні, він не стріляв ними навколо, як могло би здатися, а дивився всередину себе і бачив там свої справжні та віртуальні дискотечні забави, випадкові флірти, посиденьки за пивом з друзями. Його мила русява подруга теж перебувала у стані занурення в свої думки. Під мірні коливання катера, втуплена в якусь точку за горизонтом, вона явно перебирала пальцями клавіші рояля, які чітко бачила лише вона. Руки юнки час від часу злітали над тою клавіатурою і зависали в повітрі. Здавалось, от-от вона захитається та впаде, а музика, яку вона чує, обійме своєю ніжністю кожне щонайменше створіння поблизу. Насправді ж було тихо, мовби всі перемерли. Начебто промені світла, що прагнули повернутися до свого сонця, погляди усіх були направлені в одну точку, щоб кожен побачив своє. Когось те своє гнітило, хтось просто на очах одужував, дехто вчився впорядковувати своє життя. Адже так важливо, хоча б інколи, скинувши з себе тягар обов’язку, щоб чітко бачити реальне, яке ставить перед людиною незворушне раціо, просто дивитись у далину. Свою далину.

А хлопчик виразно бачив – поруч проноситься величний корабель. І не міг зрозуміти — як можна не зауважувати той потужний криголам, він нестиме його завтра через могутній океан, долаючи велетенські хвилі, які поруч з цим богатирем є просто вередливими дітьми, що впадають у сльози, коли не можуть впоратися з несподіваними труднощами. Як?! Аж коли раптом з-за спини почув голос мами, що кликала обідати, облишив усе та й побіг їй назустріч, по дорозі забуваючи, що ж саме їй мав сказати. 
(1997)



* * *



2. ПЛЯМКИ

Я виросла в лісі, точніше, він виростив мене. Спочатку відчувала, що з ним росту просто з-під землі, мовби мох, тоді й зазнайомилась з рижиками, невдовзі мене поманили до себе кущі, лише пізніше почала задивлятись на дерева. Першими моїми друзями стали вони, рижики. Я знаходила їх навколо великого незникомого болота в нашому ліску. На купинах. Вони усміхались до мене, смішно покритої ластовинням, з-під своїх крислатих капелюхів ще здалеку. Я чимдуж поспішала на їхнє світло, як ластівки до бабиної хати. Перш, ніж торкнутись тіла гриба, довго роздивлялась його і вслухувалась у ліс, чекаючи дозволу. Вже згодом довідалась, що гриби треба зрізати, щоб вони не перевелись, але я б не змогла цього робити – навіть уявити моторошно, що ріжу рижику ніжку. Пам’ятаю, як пальчиками легенько робила підкоп, а тоді ціленьке, неушкоджене, ніжне-ніжне тільце обережно підносила до носа, вдихала його своєрідний запах і клала на м’яку траву, розчистивши акуратненько місце. З собою, виходячи в лісок, жодного разу не брала кошика, бо й насправді не планувала щось збирати. Коли ж потрапляла до лісу, рижики починали мене кликати. І вже підкоряючись їм, обходила болото та обережно розгортала траву, щоб зустрітись з ними. Опісля клала їх у поділ і повільно, мовби пливучи, несла додому. Підростаючи, починала чути, як підкликають до себе бруслини та лохані. І зовсім не кололи мене кущі малини чи ожини. Хоча кращих за рижиків друзів у лісі в мене не було. 

Усі свої пригоди я розповідала майже хатньому приятелеві їжачкові, що ввечері підлазив під поріг розвеселити, аби сни були теплими і погідливими. Іноді, коли білочка, що оселилась у нашій шпаківні, не витримуючи самотності, наближалась до призьби, я і їй, поки вона ласувала сушкою та насінням, спішила розповісти про рижики. Мені здається, що з дечим з того, що тоді їй розповідала, вона цілком погоджувалась. Одного разу, коли застала білочку на горищі, куди вона деколи підпільно проникала з даху по щось смачненьке, рудка тримала лапками висушені пластерки грибів і блимала очками, ніби кажучи: „Тепер і я розумію“.

Одне мене завжди, ніби несподівано, боляче вражало — дорогі серцю рижики змушені страждати через неприємні сині плями. Може, то вони так сердяться? – припускала я. Або гидують чим. Якось мені навіть здалось, що вони не даремно шукають співчуття в мене. Їм, як і мені, зовсім не подобаються зайві плямки на шкірі, вони теж більше люблять однотонність, але мусять погоджуватись з тим, що мають, бо так вже є. І лише з роками довідалась, що якщо придивлятись уважно до сонця, можна помітити й на ньому плями. Тоді й подумала — чи варто ними перейматись, коли перед тобою вартісне для тебе сяйво, хай навіть незначне для світу?!
(1996)



* * *



3. ЗАБУТИ

Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосяжного простору і його маленької проекції – мого дому. Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам’ять.

За вхідними дверима потрапляю в простір інший, який не перестає тиснути, підкоряти тебе собі. Інколи наче бачу як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам’ятай“. І те, болячи вдаряючи, слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов.

Боже ж ти мій, скільки я бачив за своє життя, скільки чув, скільки читав. Ще дітваком десятки разів те саме перечитував. Все марно. Не міг розповісти як слід, якщо мене питали. Те, що жило в голові, було завжди якимось захованим – не міг я згадати жодного слова, коли зненацька перестрівали запитанням, лише в контексті, наче за помахом руки диригента, інформація вискакувала непомітно сама. Таке відчуття, що цей невидимий диригент єдиний, хто керує записами моєї пам’яті. І все залежить від нього, а зовсім не від мене. Це той Дамоклів меч, що висить наді мною впродовж років. А я почуваюсь чоловіком, що лежить крижем на своєму клаптику поля і не може ні охопити його, ні віддати.

Найприкріше, що завжди відчував себе безпорадним серед людей, завжди, може через те… Впевненість і сила приходили лише на самоті. Я – то не лише пам’ять. Щось значно вагоміше, суттєвіше, дуже глибоке та невловне. Щоднини після мли ночі прокидаюсь, щоб жити, маючи щоразу свіжу можливість тішитись життю, чистий та вільний. Зрештою, чи так вже добре носити за собою спогади?! Можливо, я щасливіший за інших, хтозна. Не раз думаю, а що було би, якби був вільний від цього ґанджу. І ловлю себе на думці, що водночас маю та не маю бажання виходити зі свого замкненого світу. Десь у глибині мене живе непереборне переконання, що будь-яка найпозитивніша зміна несе в собі трохи суму… Процеси, які вона розпочинає, іноді виявляються необоротними. Можна занадто багато втратити. Так багато, що всередині отримуєш розрив – тебе стане кілька, і кожна з твоїх сутностей домагатиметься свого. Чи зумів би я з цим впоратись? Інколи мені видається, що думки інших, оселившись в мені, заважали б жити своїм життям, відібрали би бажання думати над кожною дрібничкою – а це ж приносить таку всеохопну радість ! І робить мене поважним, впевненим. У кожного свої шляхи до впевненості. Мені судились довгі. Дав мені Бог радість насолоджуватись дорогою, тихо спостерігаючи як наслідок стає причиною, аби усім нутром вловити аромат розпростертої на всі боки вічності.
(2003)



* * *



4. КУЛЬКИ

Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. А поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком навколишній світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою.

Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи. Це виявилось неймовірно цікавим заняттям. Розташовуючи їх низкою, поперемінно змінюючи кольори, а згодом і трикутниками різних розмірів з неповторюваною послідовністю барвистості вершин для відповідної форми, я витрачала купу часу, але отримувала вишукану насолоду від такої гри, від поступового усвідомлення, що навіть створюваний лише з трьох різних об’єктів світ, якщо він лежить як мінімум у тривимірному просторі, безконечний.

Гра тривала, кожного разу набуваючи іншого насичення. Під’єднувалась уява, кольори від швидкості складання перемішувались ув очах, набуваючи зелених, фіолетових, брунатних забарвлень. Простір обсновувався часом і заполонював уяву.

І щоразу пробивалось нове відкриття, нове зачудування. Обговорювати нюанси підходів до складання було б нудно, адже їх накладалось ой як багато, зрештою, який в тому сенс – простих, і щоб не оманливих, вирішень без точно заданої ситуації, без конкретно заданих умов просто не може бути. Все, що хочеш вирішити, треба чітко сформулювати. Нема задачі – нема і розв’язку. Мене ж захоплював сам пошук, саме намацування варіативності. Пізніше у гру почали вплітатись звуки, смаки, запахи. Так молодий місяць намагається округлюватись, розростатись, ширитись у тебе на очах. Здавалось, навіть повітря навколо постійно потрохи допомповувалось звідкись, привідкриваючи прикриті раніше можливості. Що може бути дивовижніше, ніж бачити не бачене, чути не чуте, вловлювати нереальне, що?!

Не пригадую, коли точно, але одного ніби звичайного дня жовта кулька кудись щезла, наче вивітрилась. Розшуки успіху не мали. А гратись двома кульками було нецікаво, така гра нівелювала всі досягнення, вона просто уплощинювала. Власне, це вже була не гра, а суцільний нуд. Складалось враження, мовби хтось прагнув перекрити основні канали життєдіяльності – слуховий, зоровий та інші, воліючи, наскільки міг, обмежити пропускну здатність душі. Звичайно, можна знаходити задоволення й у прописуванні вкотре давно завчених літер, але це на любителя, мені ж хотілось не підкреслення натиском, наголошенням відомого, а виписування нових ситуацій у часопросторі. Тому я все більше гаяла час на нарікання, ремствування, мені щось постійно дошкуляло, виводило з рівноваги, я навіть чути погано стала. Ще так трохи – і, як результат, пиши пропало, тобто повна апатія.

Зациклення.

Ми з мамою сиділи в черзі до лікаря. Мого дільничого лікаря, який мав виписати направлення для огляду мене спеціалістами – невропатологом, отоларингологом, окулістом та психіатром. Я подриґувала ногою, йорзала від нудоти на якомусь напів потрощеному стільці, бурчала сама до себе. І все раптом припинилось – я побачила одну дівчинку з жовтим, начебто моя кулька, кучериним волоссячком. Я ж, як ви знаєте, маю гладеньке чорне, нічим не примітне, волосся. Мій рот відкрився сам, я це ясно відчувала, але змінити його форму не вистачало сили. Я втупилась у неї. Спочатку переді мною дійсно була ця викохана сонцем жовтавка, та потім її замінила справжня кулька, яка гасала по лікарні так прудко, що я ледве стримувала себе, аби не розреготатись. Незабаром вона перемістилась у мене, тож навколишній світ припинив для мене своє існування. Уперше я солодко завалилась сама в себе. Тепер, не маючи кульок, я їх мала в собі. І не тільки володіла ними як малюнками, а могла робити з ними те, що й раніше, – мені не заважало ніщо. Ошелешена, я зрозуміла, що для того, щоб грати в кульки, зовсім не обов’язково їх тримати в руках. Це не лише спрощувало гру, виникали нові можливості. Я настільки перейнялась грою, що граюсь тепер постійно і відчуваю себе найщасливішою на світі людиною. І мені все одно, що там каже лікар.

Правда, часом мене хвилює одна думка – чи існую я взагалі? А що, якщо ні?.. До речі, а навіщо ви зробили мені укол? Вам це приносить задоволення?



* * *



5. ШОКОЛАДНІ ПАЛІТУРКИ

Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного – улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, і пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як самозаглибленість синього. Дивишся на полицю – тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який на певний час допомагає тобі забути про мирське та таке суєтне. Іноді достатньо лише потримати книгу в руках – і від тихої коричневизни, що не дуже поривається наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст, захований за палітуркою.

Одного ранку, який, як завжди, абсолютно не рахувався з моїм бажанням поспати трохи довше, я виткнулась з-під ковдри, зачепивши ненавмисно муркотика, що похропував побіля моїх ніг, і ковзнула поглядом по кімнаті. Щось було не так, хоча всі речі чемно розташовувались на своїх місцях. Світло вливалось через привідчинене вікно звичним способом – не допікаючи. Тонкий запах ранку, принесений вітром, теж не мав у собі нічого незвичайного, а кімната перебувала в тому стані охайності, в якому знаходилась перед вимкненням світла на ніч – жодний павучок не виплів собі помітної павутинки, жодний стільчик не пересунувся бодай на трохи видну відстань. Та все ж щось відбувалось. Аж раптом я здригнулась від пронизливого відчуття, що це щось ховається за моєю спиною. Мить завагавшись, я таки наважилась дізнатись – і рвучко обернулась. Те, що я побачила, потрясло. Якби хтось раніше мені таке оповів, не повірила б нізащо. Перед мої абсолютно не сонні очі постав образ, зітканий зі світла, шоколадного кольору чоловіка – чітко видимий, хоч і був повністю прозорий. Людини як такої не було. Від цієї прозорої сутності котилося тепло, від чого приміщення хвиля за хвилею затишнішало і затишнішало, а мою душу наповнювали довіра та спокій. Як тільки я відчула себе в повній безпеці, мій гість завів розмову. Вона відбувалась подумки. Про себе я чула його оксамитовий лагідний голос, який тепер супроводжує мене повсюди. На превеликий жаль, досить часто швидко забуваю зовнішність одного разу баченої людини, навіть якщо вона мені припала до душі, почасти буває важко вирізнити її з-поміж інших у натовпі, з якихось невідомих мені причин потребую добре звикнути до людини, щоб відкарбувати її риси для себе, а тут відбулись дивні речі – від першого ж моменту зустрічі з незнайомцем я запам’ятала і його вигляд, і його своєрідний м’який голос, що деколи дивував басовими нотками. Ми довго ненав’язливо розмовляли, легко перетікаючи з однієї теми на іншу, наче перебігаючи від літери до літери енциклопедії. Це була відверта насичена розмова без набридливих думок двох дуже споріднених душ, бозна відколи знайомих. Тривала вона, як тоді здавалось, неймовірно довго. Час таки відчутно розтягнувся, бо коли видиво поволі розтануло, виявилось, що минуло лише кілька хвилин. З того моменту я вже знала, що солод, який залишило це спілкування, не лише буде постійно зі мною, а я підсвідомо весь час буду шукати нової нагоди побути в оточенні щойно знайденого друга. Саме так – друга.

Минуло три дні, видиво не з’являлося. Душа ж моя тяглась до зустрічі. Я намагалась зрозуміти, що відбулось, чому, де знаходиться цей чоловік, дорогий моєму серцю, певний час мені навіть здавалось, що він мене зрадив, хоча я не мала би мати до нього жодних претензій, адже між нами була лише недовга в сенсі реального часу розмова. Що привело його саме до мене? – думала я. І не знайшовши відповіді, ще пильніше починала приглядатись до людей, які мене оточували, прислухатись до голосів. Я пробувала витлумачувати сни, які інколи пригадувала, а також слухати свій внутрішній голос. Четвертого дня в книгарні навпроти свого дому випадково побачила низку оголошень про розшук пропалих безвісти. Погляд ковзнув по обличчях зі світлин. Одна з них, я не могла помилитись, була його. Телефон розшукувача надавався. Набирання номера не зайняло і трьох секунд. На другому кінці почувся чоловічий голос. З інформації, яку вдалось випитати, стало зрозуміло, що мій шоколадний друг – індус, тридцять років тому народжений в Україні, що має останні п’ять років українське громадянство і живе тут постійно десь років сім, а кілька днів тому вийшов з дому і не повернувся. Чоловік, до якого я телефонувала, повідомив мене, що до нього приходили з міліції та попрохали взяти участь у впізнанні тіла мулата, яке знайшли при в’їзді в місто. Є припущення, що зниклий був у машині, коли водій не впорався з керуванням. Я напросилась сходити теж. Отож – через годину ми стояли біля бездиханного тіла, чомусь без явних ознак смерті. Так, це було саме те тіло, що відвідало мене того дивного ранку, у крайньому разі, його досконала копія. На запитання: ким він мені доводиться, я не замислюючись відказала: „Друг”. Мені повірили, нічого не намагаючись уточнювати. Може тому, що з моїх очей ручаїлись сльози. Не встигла я прийти до тями, як мені вручили тіло та якісь папери для якихось оформлень, запитали адресу і разом з індусом завезли до мене додому, ще й занесли в квартиру та поклали на канапу у вітальні, при цьому підбадьорюючи та нагадуючи, що у житті кожного є випробування, і що моїм обов’язком є поховати тіло якнайшанобливіше, бо це не простий смертний з України, а людина з корінням, що веде до іноземної держави. Хтось з них, мабуть, найстарший за званням, нагадав мені про відповідальність кожного свідомого громадянина за міжнародний імідж своєї держави і пригрозив на прощання пальцем.

Вийшовши із заціпеніння, я певний час ще відходила від упізнання тіла, їзданини по місту і сусідства трупа, а потім кинулась до паперів. У наданих мені довідках вичитала точне ім’я індуса, телефони батьків, що перебували на той час в Індонезії, розшукала міжнародні коди та зателефонувала. Для себе вирішила сказати так, як було насправді, і прохати допомоги, звісно. Не встигла набрати номер, як почула: „Дякую, донечко, можеш не переповідати. Вчора Вікрам нас відвідав. Ми про все знаємо. Дуже просимо до нашого приїзду не ховати тіла, оскільки наш синочок живий”. Я хотіла продовжити розмову, але на другому кінці поклали трубку. Не залишалось нічого іншого, як змиритись. Потім були дзвінки від його друзів, знайомих, близьких і далеких родичів, з турагентства, де він працював. Всі співчували та питали, коли похорон і чим допомогти. Я записувала номери та обіцяла дати знати, як тільки точно стане відомо, наразі благала не приходити, обґрунтовуючи своє рішення проханням його батьків дотримуватись їхніх місцевих традицій – без них нікого не підпускати до тіла. Індуса я теж, не знаю чому, не мала за мертвого. Єдине, що мене насторожувало, звідки геть усі знають хто я, чим займаюсь, та мої приватні номери телефонів, адресу врешті-решт. Це мені, одверто кажучи, аж ніяк не подобалось – жила собі тихо, непомітно, серед книг, а тут маєш тобі!

До вечора я не могла зосередитись, спорадично бралась до якоїсь роботи та не доводила її до кінця. Потім спокійно присіла біля Вікрама і почала йому жалітись на себе дурну та на ситуацію ще дурнішу. Заспокоюючись, цілу ніч розповідала йому то одне, то друге. Він тихо вислуховував – і мені ставало легше. Під ранок я протерла вологим рушником Вікрамові обличчя та шию, бо мені здалось, ніби він трошки впрів, навшир відчинила вікна, а не лише кватирки, підклала йому під ноги валик, щоб було зручніше лежати. Він мовчав, але мені біля нього було добре. Потягло на поезію. Я читала йому вголос дещо з „Махабхарати” та „Рамаяни”, а він уважно слухав. Мені забаглось розшукати збірки з віршами індійських поетів, серед своїх книжок познаходила усе, що лише могла, починаючи від Калідаси, і продовжила читати. Були тут і Валі, і Мірза Галіб, і Ікбал, і Тагор, і Аббас, і мій улюблений Вікрам Сет. Коли мені привиділось, що мій друг втомився, я ввімкнула один з індійських фільмів, який дивом зберігся у мене. Насправді ж не особливо люблю індійські стрічки, але йому, я була того певна, вони до душі. Не знаю як довго тривало моє спілкування, одначе я часом провалювалась у дрімоту, а потім знаходила себе у незвичній позі біля ліжка, усміхалась, стріпувала з себе знетямлення і читала далі.

Невдовзі приїхали його батьки, вони відвели мене в іншу кімнату, поклали спати, тому нічого не можу пригадати. Коли я прокинулась, його не було, вони пояснили мені, що його душа час від часу покидає тіло. Цього разу вона заблукала, і тому вони забирають Вікрама з собою, бо душа ще мала би навідати рідний дім. Якщо ж за найближчі три дні вона не повернеться, доведеться тіло спалити, а попіл розсіяти. Якщо ж навернення відбудеться, то оскільки вже минуло більше, ніж три дні, він  ніколи не буде такий, яким був. У вас, сказали вони мені, це називається божевілля.

Тепер я живу разом з батьками Вікрама, щодня відвідую його у будинку для психічно хворих. Його кімнату я обставила меблями кольору шоколаду. Нанесла сюди книжок з шоколадними палітурками. Вивчила малаяльську мову, якою тут спілкуються. І до нього теж доводиться говорити його рідною, бо мою він не завжди розуміє як слід. Зрештою, взагалі він мало що розуміє правильно. Хоча інколи й мені важко себе зрозуміти. Може, я теж не зовсім здорова?! Може тому він саме до мене тоді приходив?!



* * *



6. ДЕРЕВА

Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію у папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам’яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше в чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві – хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно – я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом – як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево.

Найлегше з митцями. Одразу бачиш. З поетами теж не складно. Читаєш собі книжечку з віршами, а в голові вимальовується дерево з плям-хляпочок, мовби комп’ютер замовлення виконує, в іншого автора натомість виразно бачиш стовбур з добротно витесаними паралельними дошками. А буває, що дошки, хоч і паралельні, близько одна до одної, проте зовсім не скріплені. Часом стовбур іде з кореня, а гілля поступово дочіпається. Особлива інтрига, коли дерево вимальовується з чубочка донизу. А якщо воно нагадує собою гвинтові сходи, тоді моє серце одразу починає підстрибувати в грудях, бо виникають асоціації зі спіраллю розвитку, чого б цей розвиток не стосувався. Здається, що кожна сходинка гвинтових сходів – це ключ до пізнання всесвіту. Направду приємно стояти на вершині їх говерли, трембітуючи тілом, наповненим підсвідомою думкою, що ти вже щось вагоме у тому житті вловив, утямив, дивитись на спід і вбирати очима відкритий зору величний овал. Він нагадує саму Землю. Землю, що крутиться. І все навколо несе за собою. Часом ловлю себе на думці, що, заплющивши очі, не втримаюсь, голова завернеться, – і полечу, спокушена вільним падінням. Навіть просто стояти перед сходами – розкіш. Турбулентний потік задоволення. Ти бачиш, як впевнено від підлоги тягнеться вгору кремезний стовбур. Стовбур життя.

Проте часами долати кількість витків навколо циліндра — нехай навіть уявного, задушливо. Тоді чомусь закрадається думка, що піднімаєшся сходами посталої в твоїй уяві Вавилонської вежі, яка от-от репне під ногами. І під серцем. Розпилюючи твою мову на звуки, кожний з яких тягнутиме в інший бік за законами росту гілля, подекуди затинаючись омелою. А жити – це ж гратися, переходячи зі сходинки на сходинку. У подиві, з усмішкою, збитими колінами, плачем, — не всі ж ігри добрі. І не завжди є поруччя. Зате не проминає відчуття біжучої землі під ногами. Обернешся — і минуле, прожите тобою минуле, видається біжутерією, а щось справжнє ніби має бути попереду. Щось таке, як сагайдак зі стрілами думок, що влучають у ціль.

Поінколи дерева листяні, поіноді голчасті, почасти кактусоподібні. До речі, висота не особливо важлива – низьке можна спроектувати у високе, високе – у низьке. Те саме й з довжиною. Головне – принцип. І колір суттєвого значення не має. Воно як у фотографії – найвиразніше зображення дає чорно-біла світлина. Кольори – то лише прикметники, настрій, вони самі чіпаються.
Було якось – на очі мені навернулась книжка, звідки дерево прорізалось у вигляді пап’є-маше. Хоча найтяжча тека, звичайно, могла би бути з деревами, що схожі на всохлу палицю – довгий чи короткий пеньок, але мені від такої перспективи холодно, тож спішу забрати з-перед очей такі твори подалі. Якщо бути справедливим, у всьому щось можна знайти. Проте життя настільки коротке, що нема коли вимивати золото з піску. І з кожним подихом все менше часу. Тому і тягнуться очі до згустків, ніби бажаючи зібрати розлиту навкруги ртуть докупи.

Чому сАме дерево? Можна було б зображати квітку. Якусь тварину врешті-решт. Десь тому, що їх треба було би уявляти в русі, в розвитку, а це клопітно. Дерево, як на мене, може сумістити сталість і розвиток. Одного уважного погляду, кинутого на нього, достатньо, щоб відчути світобудову. Хребет світобудови. Дерево ніби уособлює ту розтягненість, яка робить з крапки світ, розширюючись у всі боки кожним своїм відросточком, щоб знову стати живою крапкою, капкою, тільки більшою, хоча б трішечки більшою.

І хоча та капка дуже схожа на серце, що пульсує збільшуючись і зменшуючись, змінити свою структуру кардинально не може. Існує серцем відчутне, не завжди відразу вловиме розумом, дещось, на чому вона стоїть, навіть вигинаючи свій хребет чи ламаючи його. Правда, піймати ту суть якраз і вдається завдяки пульсуванню. Те щось зберігає себе і тоді, коли його власник хотів би його приховати чи позбутись. Які б не були переміщення в часі чи просторі. Намагаючись набрати форми сфери, капка рідко росте гілками в сторони чи вглиб рівномірно. Ростучи, кожна гілка сама стає світом, що розгалужується.
Сьогодні ж я зустріла людину, про яку нічого не змогла би тепер сказати. І дерева вималювати не можу. Кілька тижнів з трепетом і відчуттям небесни в грудях чекала на нашу зустріч. Певні теми, на які ми раніше розмовляли, розкривали його душу до повного розширення, несучи у нескінченність. Одухотвореність, якою він весь був виповнений, як високий глек з тонкою шийкою водою, робила його постать значною. Мої очі бачили чоловіка, що сягає двох повних метрів. Його сіре волосся видавалось світлим і м’яким, при променях світла воно ніби набувало білого приємного відтінку. Я боялась сказати щось не те або не так, мене не покидало відчуття крихітності перед цим храмом. Перед цим світлом чистоти. З насолодою та уважністю слухала його співучий голос і мовби пливла думками оминати камені життя. Розмова перетікала з теми на тему, поки не перескочила на побутову. З кожним наступним словом він бліднув, нагадуючи студента, що назубок завчив теоретичний курс, однак абсолютно не вміє ним скористатись при розв’язуванні жодної задачі, підбираючись до розв’язування з точністю до навпаки. Він никнув, на очах маліючи. Виразно власними очима я спостерігала зменшувальність розмірів його тіла, почорніння та зрідження  розкішного до того волосся, плавне щезання голови аж до повного зникання очей. Ще трохи, – подумала я, – і важко буде виокремити його не просто з юрби, що тусується навколо, а з простору зовсім порожнього. Буває, що люди зненацька перехрещуються, а потім розходяться порізно, щоб кожна істота мала змогу міцно триматися свого керунку, та щоб так… Я не могла видушити з себе слова, як на початку розмови, правда, цього разу з іншої причини.

З каварні виходила сама. Майже заціпеніла, внутрішньо стиснена в клубок. Його, чоловіка, на якого я дивилась як на зірку, просто не стало в прямому розумінні. Він розчинився. Розчинився в повітрі, ніби ніколи раніше його не існувало. Не встигнувши зронити жодного слова за всю розмову, я не встигла стати навіть каталізатором. Хтось, що сидів через столик, почав терти очі, а потім вголос спитав: “Невже від кави я міг так впитися?! Де він?”

Не пройшло й чверть години, як я отримала повідомлення телефоном такого змісту: “Вибач, що забарився і тобі довелось покидати каварню. Доп’ємо кавусю іншого разу. Гаразд?!” Мене обдало зсередини гарячою парою. Я зірвалась з місця. І в кількох кроках від себе побачила його – маленького кострубатого хлопчика, що переляканими очима визирав з-під занадто великого, як на нього, одягу.
Відповісти на повідомлення так і не спромоглась. Мені чомусь було зовсім не смішно, навіть лячно.
(2005)



* * *



7. ОТАК

Одного дня мене осяяло — те, що називають я, – це не лише оболонка, а й весь акваріум усередині неї. Я була в шоці, виявивши, що маю постійний обов’язок дбати про себе, тобто про посудину, якою я, виявляється, є. Цілком зрозуміло, що вода, з якої складаюсь, завжди має бути чистою, от тому, крім того, що мушу виконувати караван справ поза межами тіла, час від часу змушена стежити, щоб вона не занечищувалась, бо, як каже мій дідусь, який постійно виїжджає в гори, щоб збирати лікувальні трави, які в нашій сім’ї тільки сам і споживає: „Маємо лише те, про що дбаємо”. Те, що слід організм поїти та годувати, я, звичайно, знала завжди, і, чесно кажучи, не проти – це мені неабияк подобається, хоча ваги в мені, як бачите, забагато, а от промивати шлунок, пробачте, не люблю – через який отвір цю процедуру б не починати. Найкраще – лежати в ванні, тоді вода ззовні сама всім опікується. Море я теж люблю, правда, до цього разу до нього не їздила, а річкова вода, особливо в горах, завжди зносить – я їй не довіряю. Покладаюсь на солону — уся вода в тілі солона. Мені чомусь здається, що вода з певною солонинкою – для людини магніт.
І мене поманила. Як осел до оселі проситься – так вперто я роками прагла до моря, з батьків не злізала – впрошувала. 

Допросилась, нарешті, ще рік – і мені вже шістнадцять буде. Ми на цілий місяць приїхали. Я собі по-іншому уявляла. Гадала – Чорне море хоч трохи чорне. Як не зовсім достиглі чорниці. І тихе. А відколи приїхала, воно лише гарчить і скалиться, таке відчуття, що хоче в порошок береги стерти, утискує, лякає, у воду ступити страшно. Коли вже принишкне?! Напевно, і завтра бурчатиме. Я плавати навчитись мрію. Скорше б у воду.

Мене мама або тато у воду заведуть, спершу, звичайно ж, з візочка вивільнять, а там, гадаю, сама вода понесе. Щоб без допомоги. Я ж бо з сімох років, відколи наш човен на Дністрі перекинувся, у воду не заходила. І взагалі, я хочу сама рухатись, сама. Розумієте?!



* * *



8. НАС БУЛО ДВІЙКО

Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися – двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно накульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною чи приміряльною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто міркова казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли та реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. 

Одного разу нас бештали за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули – далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував – досі загадка. Гра з переодяганням була такою цікавою, що важко було добровільно відмовитись. Але чим старшими ми ставали, тим лячніше ставало напоротись на когось. Одного разу страх переміг. З того часу ми вже не чіпали ті плічка. Тоді ж з’явилась інша гра. Вона мала кодову назву „клаптики“ і полягала в тому, щоб з кожного куска матерії, який потрапив нам на очі, відрізати маленький шматочок, а у кого різних клаптиків виявиться більше, той переможе. Ми це теж робили скритно. Та якось нам прийшла до голови думка прикрасити міркову цими клаптиками, кріплячи їх шпильками до завіс. Це наробило великого крику в ательє – то й нам дісталось на горіхи. Більше тато не хотів брати нас до себе на роботу. Та ми не довго журились, бо в нас з’явилось нове захоплення – бігати наввипередки. Бажаючи бути першою, кожна з нас викладалась на дистанції до кінця. Мені важко було перегнати сестру. Я не могла заспокоїтись. Про свою перемогу тільки й марила. Одного разу ми домовились добігти до таткової роботи, до найбажанішого місця для нас обох. Попервах бігли як звичайно, тобто вона попереду, я позаду. Аж якоїсь миті в мені щось прорізалось – я відчула, що, залишаючись на двох ногах, мовби падаю на чотири лапи та й так біжу, ніби справжнісінький звір. Біглось неймовірно легко. Я вмент обійшла сестру і, насолоджуючись майже льотом, зрештою, чому майже, таки льотом, мчала на заплановане місце зупинки. Мене так несло, що я не оберталась. Коли вже фініш був взятий, я озирнулась. Сестри на обрії не було.

Багато років відтоді майнуло. А я й досі не можу собі пробачити того дикого льоту. Чому я не обернулась? Як так сталось, що не помітила, не відчула, що з моєю сестрою біда, чому не почула її крику про допомогу, коли вона спіткнулась, перш ніж головою вдаритись у той злощасний асфальт? Я навіть не бачила людей, які помітили її і викликали швидку, як швидка її забирала.
Відтоді я не тільки ніколи не бігала, я й не ходжу – ноги відмовили. Щось всередині мене обірвалось. І сниться вона мені завжди однаково – у кімнаті мірковій клаптики, аж до болю в очах яскраві, пришпилює.



* * *



9. ФАСЕТКА

Все, — вирішив я. — Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, неможливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.

День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами та суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою. І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, — подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу — нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись. А мотузки задурно ніхто мені не дасть. У цьому триклятому суспільстві за все треба платити. Вмирати ж з гріхом на душі, гріхом злодійства, мені не хотілось. Довелось-таки помислити, у який спосіб варто якнайкраще покинути цей нікчемний світ, що на всі боки підступно блискає своїми відшліфованими фасетками, наче коштовний камінь. І щоб демонстративно – нехай знають! І обов’язково безкоштовно.

Я собі згадав, що через дві вулиці є трамвайна зупинка. Одяг на мені був чистенький, свіжий. Сміливо можна було лягти на колію, перехреститись, заплющити очі та чекати. Людей на зупинці завжди вистачає – тож мусять побачити та замислитись над сенсом буття. Спочатку йшов собі звичайною ходою, а потім намірився прискорити крок, але коли вже був майже на зупинці, глянув на черевики. Мені стало страшенно встидно – вони були геть брудні та не… напуцовані. Скажуть — ледащо, так йому й треба. Такий варіант ніяк не годиться – який резон відходити з життя тоді, коли ніхто цього не оцінить, не співчує, не візьме з цього уроків?! Це мене не на жарт розтривожило. Я вирішив повернутись додому негайно.

На порозі перед квартирою сидів мій голодний кіт, про якого я через свої проблеми зовсім забув. Намагався було пригадати коли його останній раз годував — не зумів. Але ж кіт не винен, що живе в цьому суспільстві, — подумав я і пішов принести йому щось поживитись. Не пригадую, що саме нашкрябав у холодильнику, та дещо для хвостатого звідти все ж дістав. Кіт божевільно припав до миски та почав жувати. Я всівся поруч і, вимучуючи себе думанням, силувався зосередитись на думці про результативну смерть. Мої спроби перебив шурхіт за стіною. Звук на початках був ледь вловний, а потім його стало добре чутно — довелось відсунути вухо від стіни вбік. Зненацька почувся гучний удар об підлогу і пронизливий скрик сусіда. Мені стало лячно і моторошно. Я підвівся на ноги та майже підскочив до сусідських дверей. На мій стукіт ніхто не відповідав. Напуджений, відчуваючи нутром лихе, я виважив двері та прожогом заскочив у передпокій. Переді мною лежала розбита табуретка, над якою хитався сусід з обвислими нижче ніг штанами.

Мабуть, я задовго бавився з дверима, намагаючись дістатись до квартири сусіда, бо всі мої дії по врятуванню нічого не змінювали — він був мертвий. Вже коли я заспокоївся і підійшов до телефона, щоб викликати швидку та попередити його батьків про прикрий трафунок, побачив аркуш паперу, що стирчав з кишені його сорочки. На ньому було написано практично те саме, що я оце вам розповів, тільки з додатком: “Повернувшись додому, я згадав, що на балконі в мене є білизняний шнур”. А закінчувалась передсмертна записка так: “У моїй смерті ніхто зокрема не винен. Винне безжалісне до простих людей суспільство”.  Я стетерів. Оговтавшись, поплівся на балкон — слава Богу, білизняного шнура там не було. Ковтнув на повні груди повітря і ще раз прочитав записку. А тоді, не зважаючи на те, що переді мною лежить ціпеніючи сусід, від душі розреготався просто перед трупом. Я так втішився, що це не я. У мене з’явилось стільки любові до життя, що я підійшов до бездиханного сусіда і з вдячністю цьомкнув його в щоку. Вона була дуже колюча. Тоді я обмацав своє лице і вирішив на радощах поголитися. Тим більше, що я знав — два дні тому мій, тепер такий дорогий, сусід купив нову пінку для гоління “Арко“.



* * *



10. ЗІРКА

Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, так сказать, на арені. “Буду кловуном,” — сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою царівни жаби (хотіла сказати анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є — окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте: “Не можу не бути”.

Перша барикада — подати папери на розгляд комісії.

Розказую. Слухайте уважно — потім всім розказувати будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ге-ге. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з заплилим лицем. А міна яка? Точно, кисла.

Капуста переквашена. Даю йому документи. Просто в руки. А він: “Тобі не світить. Ти ж ніхто!” Тямлю: не час ляпасами бавитись, відважую німецькою: “Nicht verstehen”…  Ще підморгую. Взяв. Вийшла на двір – веселка розпірилась, хоч руками бери. Глянула — повилітали з мене жала, забула про них начисто. Зрештою, справді, хто ми усі? Та ніхто. І він ніхто, тільки цього ще не вловив, не розкусив, не зіштовхнувся з реальністю, ге-ге.

Рушаю далі. Гарно ж у вас у столиці, просторо, якби не будинки, то як у селі!

Друга точка — гуртожиток. Хоча дістатись до неї важче, ніж до самого Києва.

Уже як на останнього буса сідала, заспокоїлась, як коза після доїння. Наморочишся добряче, так і забути можна, що ти людина, чуєш себе валізою, напівпорожньою, яку з пункту А перетягують у пункт Б по навмисно заплутаному маршруту, певно, замітають сліди від агента ЦРУ, що десь з вертольота патронує, ге-ге, щоб на коменданта гуртожитку вийти. Ой, а комендант — бабка з-під осики. То треба бачити – велика шапка та витягнене під лінійку тіло, висушене на прасувальній дошці, чесне слово!, та ще на підборах. Кричить півнем: “Нема місця. Понаїхало село. Їм би коровам хвости крутить, а вони до столиці пруть, ледацюри”. А на ній лахміття побабчене, 50 років тому як куплене, та перука на майже лисій макітрі, мало не зі сміттєзвалища. Думаю: “Нащо вона мені свою біографію розповідає?!”

І з нею собі порадила. А часу шкода. Мені ще головне зробить треба — себе комісії показати. Купила ватман. На три смуги подерла, більш-менш рівновеликі. На одній пишу: “Ніхто”. На другій: “Ледащо”. На третій: “Село”.

Поприклеювала на футболку. Йду містом. Всі розступаються. Дійшла навіть раніше, ніж треба було. Заходжу. Ко-місія… Компанія місії. Усі п’ятеро наперинені — три вуйки та дві (як би то їх влучно назвати… щось як “стре-кози”, бабки, але ласкавіше від бабки… о, бабочки). Перед кожним комісіантом чи комісаром по пляшці мінералочки.

А треба, щоб від сміху булькнули, не від води, аж залились, злетіли. Еге. Я ж зірка. Майбутня. Запливаю павою. З торбою. Звідти шинка виглядає, яйця та ковбаска кільцями. І пахне — ніс зриває. На стіл ставлю та кажу: “Стрічайте, любі мої. До вас село приїхало. Там у нас одні ніхто та ледащо живуть. Причащайтесь, причащайтесь. А я вас гуморити буду”.

— А далі що?

— Вітайте. Прийняли. Квіти в студію! Перед вами майбутня зірка цирку!

— Як? Без спецшколи?

— Та що ви, браття, зажурилися. Вони ж самі з села усі. Хіба ви не знаєте?!



* * *



11. БУДЬ ЛАСКА

Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.

І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду і від розривання шкірки, і від цвіркотіння соку, і від самого тримання в руці, що рухається, цвяха. Яблучні їжаки були для мене чимось на зразок воєнних трофеїв. Я почувався героєм, який навіки поконав зло. Коли ж яблук не було, мене тягнуло до подушечок для голок, які я з насолодою застромлював у їх м’які тіла. Потім я захопився дартсом. Мої стріли гострими кінчиками потрапляли в саме яблучко, чим я дуже пишався. Після кожного влучного кидка гостро відчував, що тіло млосне і завмирає. Цей стан облади, стан божественної нерухомості, був найбільшим моїм досягненням. Щоб я не робив, де б я не знаходився, всі мої думки були спрямовані на пошуки шляхів його досягнення. І я шукав нових відтінків відчуттів, на підсвідомому рівні розуміючи, що часто робити одне й теж знечулює, притишує задоволення, чого допустити аж ніяк не можна було. Досі пригадую, як розкидалась по столі обваляна в солі виловлена братом у нашому ставку риба. Пам’ятаю як нанизував її на волосінь. І як гриби, принесені братом з лісу, з радістю продірявлював і милувався шнурочком, на якому вони красувались, поки мама не знімала їх, щоб заховати на зиму. Я розрізав мамині коралі, аби мати змогу пройтись самому через кожний камінчик, кожнісіньку бісеринку, кожненьку перлину. Моменти завершення чи то проштовхування, чи пронизування, а чи протикання були моїм часовим центром опори, зворушливими вершинами, на яких я усім своїм єством відчував, що можу перевернути світ. Я навчився стріляти з лука, і в нашому тирі мені завжди раді, бо я найкращий – з першого вистрілу рушницею вціляю в мішень. Здогадуєтесь, який фах я собі обрав?.. Хотів бути щасливим… Та що ви! Хіба я схожий на вбивцю?.. Санітаром? Цікавий варіант, але медицина — це не моє… Військовим? Гм… І над цим я думав, проте їх надто часто передислоковують, я ж ціную дім, сталий дім, у який час від часу можу повертатись. Фортеця фореве… Здогадались?.. Мисливцем? Тепло-тепло. А спробуйте ще раз. Ги-ги.

Тоді… Маю честь. Агент контррозвідки Макаров Ігор Пилипович. Будь ласка, пред’явіть ваші документи.



* * *



12. ТРИЧІ

Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу.

Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються. І не один раз. Бо коли вже домів вертав, у сусідньому селі, Корчині, дівчину свою побачив. Усією душею її любив, побратися обіцяв. А тут дивлюсь — вона гола посеред вулиці стоїть. Мене так і підкинуло. Людей знайшов, почав розпитувати. Кажуть, через неї цілий полк пройшов, просто в полі всі ії ґвалтували, тож вона з того розум втратила. Виплакався добре, а потім узяв себе в руки та й пішов своєю дорогою, ще й вигляд зробив, що не знаю її. Прости мене, Боже. Вона ж ще довго позаду бігла, щось шепотіла. Я не обертався — себе боявся. Досі її голос у вухах бринить. Я більше вже нікого не кохав, щоб так. Женився, звичайно ж, та то не до порівняння.

Вернувся в село — нема моїх. У хаті якісь чужі живуть. Матір, кажуть, померла, брата з сім’єю на Сибір вивезли. Тільки руки розводжу. Йду до сільради радитись, де маю замешкати. Я ж ніби ветеран війни, поважаний чоловік. Заходжу. Передивились мої документи, вислухали, а потім один чоловік з широкою щелепою і примруженими хитрими очиськами у формі мигдалю запитує: „Чи відмовляєтесь ви від брата свого, що на кримінальний шлях встав — проти радянської влади виступив?” Зашелестів я весь осикою, задеревеніли кінцівки мені, а язик з-під зубів, як та гадюка, виліз і прошипів: „Не брат він мені”.
Над могилою я вже. Хоч ви мені пробачте, сам я собі навряд чи зможу.



* * *



13. ПЕТРО ПАВЛОВИЧ

Тільки не кричіть. Я не можу зосередитись, коли розмовляю. Починаю з одного, а закінчую іншим. Відчуваю, що перескакую, якусь межу перетинаю, та спинитись щось не дає. Ви все робили, щоб мені важко було бути собою. Мені не під силу сказати, що насправді думаю, мене зсередини пориває догодити, бо так по-вашому правильно. Я завжди казала вам лише те, що ви хотіли почути. Але тепер ви мені вже нічого не зробите. Все скажу, все, що думаю.

Чому я так вчинила? Бо вона сама винна, вона штовхала на це. На очі її гляньте. Вони кого хочуть допечуть. Бачите? Думала, що як на вигляд гарна, все їй дозволено. А я відчувала, що та потвора в собі носить. Серце не обдуриш. Терпіти вже несила було. Чого вона до нього приходила? Була б порядна — вдома сиділа б по ночах. Бог її скарав. Навіщо ви мені її казки показуєте? Знайшли писаку. Катерина II теж писала, про доброчинність, до речі, в серії „Зразкові казки російських письменників” видавалась, Світлана Іванівна до школи приносила. І що? Це їй завадило знищувати цілі народи?! Співами займалась? А я танцями. З Петром Павловичем. Ну й що? Ви ще про Нерона згадайте! Я той фільм три рази дивилась: один з вами, а два сама в кабінеті, Ольга Матвіївна дозволила.

Чому-чому. Так треба було. Тепер вона до нього не поткнеться. Він мені як батько. Я все для нього зроблю, з-під землі дістану, нігтями видряпаю, поперегризаю. Я до нього небо притулю. Бачите, он у мене хрестик золотий на шиї — він подарував. Він все робить, щоб мені добре було. А що ви зробили? Тільки й кричите — то це не так, то те не так. Хто, крім нього, за мене заступиться? І одяг модний, неношений, хто мені привіз? Ви? Хто мене щосуботи та щонеділі забирає з вашого смердючого сиротинця, хто? Хто зі мною час розмовляти має, слухати, в театр водити, по музеях? Вам лише й треба, щоб не набридала, щоб чемно розчинилася — ніби була, але не турбувала. А Петро Павлович посадить мене на коліна, обійме та й слухає. Я йому все-все кажу — і як Ванько мені спідницю при всіх здирав, і як ми з Іркою до крові за будь-яку дурничку б’ємось, і як Толька мене в туалеті на ніч закрив, як я тоді на унітазі заснула, а прокинулась на підлозі. Петро Павлович все розуміє. Ми щосуботи разом кудись ходимо. Я стільки всього бачу! Ніхто з наших більше не бачив!

Минулої неділі ми з ним у сауну ходили. Хто з вас коли-небудь мене туди водив? Мій день народження гуляли. Одинадцять років, о-ди-надцять. Ніколи не забуду. Я в усьому його слухалась, бо він для мене все. Такий смачний торт був! З персиками. Я для нього постійно стараюсь — хоч тоді мене дуже боліло, я витерпіла. І кожну крапельку торта з нього злизала, щоб тільки йому добре було. У мене, крім нього, нікого нема, а в неї повно. То вона ще і його собі загребти хотіла. Відібрати надумала. Ще чого! Так їй і треба. Давно треба було перед його порогом ведмежу пастку для неї поставити, а я тільки вчора принесла. Васьо — справжній пацан — роздобув, поміг! Нехай відріжуть їй ногу, нехай! Усе має бути покарано. Ви самі мене вчили. Усе.



* * *



14. ВПЕРШЕ

Знову твоя могилка заросла бур’яном. Хваст так швидко і хвацько росте. Пробач — не встигаю. Вчора знову був аншлаг.
Стільки квітів! Бачиш?! Я отут поставлю. Тобі сподобається. Ти завжди любив білі маки. Таким білим було твоє волосся, коли ми познайомились.

Я тебе відразу запримітила. Ти сидів біля шофера з личком кругленьким, як сфера, і світився. Пам’ятаєш?! Коли простягнула тобі надірвану купюру, сама того не помітивши, ти поспитав: “А копійок нема?” 

Мене розвернуло на твій голос. Витягнула копійки. Рівно стільки, скільки коштував квиток. Ти взяв. А потім я, завмираючи від сорому, побачила свою нещасну гривню. І зрозуміла. Не знала, де очі подіти. Ти ж несподівано зробив жест, який, поки жити буду, пам’ятатиму, – так мене ніхто не вразив, бо ти… ти… поклав мою подерту купюру до скарбнички водія, наче так має бути, а мені абсолютно спокійно простягнув навзамін новеньку. 

При усій своїй доброзичливості я б на твоєму місці просто повернула б ту злощасну купюру власнику, втішаючись подумки, що мене нікому не вдасться надурити. Важко було навіть припустити, що комусь потрібен зайвий клопіт. Ти виявився відверто кращим. Кращим за моє центробіжне я, що так дбайливо берегло внутрішній спокій. Ти розкрив мені очі, одним махом розширив світ до всесвіту. Ти був справжнім. Справжнім чоловіком, таким, що здатен взяти на себе відповідальність в ущерб собі. Біля мене завжди вились хлопці. Сам знаєш. Молода актриса, яка подає великі надії, про яку пишуть у пресі, до ніг якої кладуть квіти, якій цілують руки, відважуючи джентльменські поклони. А мене полонив ти.

Гадаєш, це ми потім випадково зустрілись на вулиці?! Ні, звичайно, що ні. Я стільки зусиль приклала, щоб зорганізувати ту випадкову артистичну зустріч.

Вибач, це була моя таємниця. Маю перед тобою гріх. Все відкладала, боялась наважитись, хто знав, що ти так рано мене покинеш.
Ой, а вінок геть викидати треба – всох. Думала, що довше протримається.

Моя пам’ять береже кожний з твоїх оплесків посеред шквалу овацій після моїх виступів. А мій день народження пригадуєш?! Зал клекотів, здавалось, байдужим не був ніхто, та моє серце чекало тільки твого відгуку – і я отримала сповна. Господи, дякую тобі.
Одного разу ти не прийшов. Вагоме тебе затримало, знаю, а я так само тебе відчувала і викладалась, щоб ти, хоч і за межами театру, відчув мою гру, наче у партері знаходишся.

Мама твоя тепер зі мною живе. Вона часто у театрі. Та я, пробач, не можу її відчувати.

Мені вчора зовсім страшно стало, коли вперше тебе поблизу не відчула. Очима по залу бігала, серцем металась – нема. Навіть хотіла від виступу відмовитись.

Такий мене відчай охопив! Тільки як дзвоник дзеленькнув, відпустило. Легко враз стало, ніби нічого в світі нема, лише я посеред поля. І кожен мій звук, кожен мій рух луною. А над усім така благодать розлита. Я ж до того, як ти почав на мої виступи приходити, завжди на публіку грала, тілом вловлювала вібрації залу, і тоді підлаштовувалась, щоб зірвати своє браво. Проте мені не було затишно, щось у тому було не зовсім щире. Це мене муляло.

Треба буде тобі нову свічечку з дому принести. Зовсім вигоріла. Маю таку пахучу-пахучу – Оксана, сусідка, принесла. Вона у гранчаку, але не такому, до якого ми звикли. Граней удвічі більше. По них світло веселкою розкочується, іноді дух перехоплює. Не образишся, якщо тебе “моя свічечко” кликатиму?!

Ти коли вперше у залі з’явився, “Наталка Полтавка” йшла. Тоді вся моя увага на тебе перемістилась, на мить мені мову відібрало, а потім як прорве – енергія ключем забила навколо, щонайбільше у мені. Для тебе грала, одного-єдиного тебе…
А вчора розчинилась. Уявляєш?! Ніби мене нема. Як ти мене вчив – забути про себе зовсім. Розумієш?! То було вперше. Я не грала — жила.

Уперше. То твої квіти. Дякую, Моя Свічечко.



* * *



15. БАТЬКО

— Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не є я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції про цигарки навіть забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить. Відмінниця, викапана мама. Чого?.. Хіба можна, я б не дозволив. Я б йому ноги поперебивав. Карк скрутив заразі. Що?.. Та я за дочку життя б поклав. Ви знаєте, як я її люблю?.. Ні, того ніхто не знає. Вона нам найважче далась – жінка ледве виносила. Вагітні, буває, слабують, та щоб так, не чув. Мені щодня здавалось, що назавтра похорон у хаті буде. Як її нудота вимучувала, як докучала! Я тільки побачу, що з нею робиться, біжу світ за очі. Потім остигав, вертався, чим міг спомагав. Часто у виходку закривався і сам починав з себе усе виривати. Як ми то витримали, один Бог знає. Її в лікарню тоді раніше забрали. Я метався як риба на нерест, місця собі не знаходив. До того було трохи не пузанем був, а тут перетворився на кістяка в шкірі. Щодня до будинку пологового бігав, як заклятий, а ще мав про старших дбати, вони тепер дорослі, а тоді ще опіки потребували. І от телефонують мені. Дівчинка. Я ладен був телефон цілувати. Ви знаєте, як лікарка, чи то сестра, яка різниця, тільки сказала, з мене вибухнуло. Стою – чую біда. До виходка – воно аж з кров’ю. Я там і знепритомнів. Що?.. Так, з того часу. А ви думаєте, таке безслідно минається? Люблю?.. Та я її понад усе люблю. Я жінці не давав купати, все сам. Ні з ким так не бавився, як з нею. По хаті повзав наввипередки, коли вона рачкувати почала. Уявляєте, дядище під два метри на чотирьох бігає. Вона в нас швидко росла. Я її на руках все носив, підкидав, щоб тішилась. Нема більшої радості для мене, ніж коли вона сміється. Якось так підкидав – вона вже трохи важкенька була, – що надірвався. Тепер от шкутильгаю часом, хапає, знаєте, інколи. Що-що? Дівує?.. Що завгодно, але не це?! Як вона може – у неї ж батько є! Батько, розумієте?!



* * *



16. КОЛОБОК

Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!

Родина?! Питання. З коханою не склалось, і дітей ніби шкода було, щоб з дружиною розлучатись. Насолода все одно ж потрібна. Шукав. Як без цього?! Коханками перебивався, на випивку налягав… Було, було… Здавалось, от-от своє щось знайду, а воно ж, як посмакую однією жіночкою чи пляшечкою, наче відріже – іншу починаю шукати. Догрався.

Усе занедбав. Добре хоч, що якраз у переддень катастрофи приїхав. Найстрашніше, що я батьків майже не знав. Як виїхав з села у свої сімнадцять, так і не повертався. Діти просились до них – пускав, дружина туди навідувалась, рідко, правда. Чому батьки відійшли на задній план для мене?! Були ж найріднішими! А я ж один у них був! Один…

Тепер і в мене жодної душі рідної. Всі насмерть – батько, діти, дружина. Чого я з ними не поїхав?!

У малого книжечка в руках була, от вона. Колобок. Хто її не знає! І я гадав, що знав, та ні. Не добачив ці попередження… А форма ж яка дохідлива! Раджу перечитати. Колобок… Простенька історія про сина, блудного, якому не вистачило розуму завернути назад.

От і виявилось – найпростішої казки не зумів я подужати… І що з того, що дітям своїм переказати слово в слово міг параграфи з підручника географії, якщо суті “Колобка” не вловлював?!



* * *



17. ПЕТЛІ

Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми  пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними.

Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла.

От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться. Молодою дуже вийшла за нього, квіточкою нерушеною. Перше свіже чисте кохання при напівзаплющених очах. Мені навіть в голову не прийшло поцікавитись його минулим. Чула, що люди щось нашіптують собі. Гадала – від заздрості. Спершу він мене на руках носив, про кохання виспівував, пестощами бавив. Я до нього всім своїм єством тягнулась. Синочок у нас з’явився. Обоє прикипіли до нього. Все видавалось щирим, ніжним. Аж раптом чую: гуляє мій Руслан по-чорному. Де тільки може і з ким тільки вдасться. Боляче мені стало, прикро. Я ж під його руками як глина була, робив усе, що хотів, як хотів. Він єдиним для мене був, небом, можна сказати. А тут таке. Ледь стримувала себе, щоб не зірватись на ньому чи, крий боже, на дитині. Та одного разу прийшла до мене подруга, ми собі трошки випили вина, я й виклала усе до копійки. Вона мені й каже: „Мудрішою будь. Поводься, раз він так хоче, як курва, тобто сама першою усі ті справи починай. Може йому активності в тобі бракує”. Я й послухалась. Приходить мій дорогий з роботи, а я вже цілком гола у ліжку, одну ногу навмисно задерла на бильце стільчика, що поруч стояв, простирадлом друга нога лише по литку накрита, в спокусливій знемозі потягуюсь. Він зайшов, побачив — оторопів. А потім як зірветься мене бити, що там бити – катувати. Коли шал йому минув, схопив свою подушку і пішов до іншої кімнати спати. На другий день ввечері прийшов підпилий і знову мене на квасне яблуко збив. Третього дня як пішов, більше не повертався.

Згодом його до в’язниці забрали. Дівчаток ґвалтував. Про шістьох у слідчому ізоляторі признався. На суді йому слово дали. Коли він підвівся, мені самій стало страшно від вереску, що його мами тих покривджених вчинили. Горе ж то яке! Та я, однак, ледь стримувала себе на захист його не стати. Таки люблю, дотепер люблю. А він зачекав доти, поки суддя наказала замовкнути, і як усі позмовкали, зачав: „Що я хочу вам сказати — все свою причину має, все. Я рано почав з жінками паруватись, ще вуса не росли. Ті, яких щоразу пізнавав, вражали мене своєю розпущеністю. Я користувався ними, оцінюючи, до якої міри можна опускатись, знущався і бавився, але з усіх сил шукав повну протилежність. І таки знайшов цю чистоту. Одружившись зі цнотою, божеволів від щастя, від тонкості її ненав’язливих приємних дотиків. Вона була для мене центром, місцем повного заспокоєння. Але іноді щось тягло мене погратись, як іграшками, курвами, бо я до того звик. Я й облич їхніх не запам’ятовував. Чи воно мені треба?! Вони завчено те саме усім кажуть, завчено те саме усім роблять. Після них вимитись потребуєш і втекти світ за очі, де можна торкнутись чогось незаймано світлого, свіжого… Та одного дня моє щастя зірвалось. Обірвалось і моє звичне життя… Власна жінка теж стала курвою. Померла і в ній чистота. Нема слів, щоб описати всю відразу, яка народилась у мені до світу в ту зловісну мить, у той момент, коли я усвідомив повну втрату найдорожчого. Я кипів від ненависті. Шукаючи заспокоєння, щоб не збожеволіти, почав упадати за малоліткою. Вона теж виявилась курвою. Тоді я й почав нищити чистоту, бо вона померла в мені… Бо її не існує…”

Він щось ще говорив, але сльози і клекіт серця глушили мене і тримали в облозі. Якась із мам спаскуджених дівчат мене потім вела додому петлястою дорогою, як мукА петльованою, з чорними краплями мУки, а я лише тремтіла і плакала.



* * *



18. НОЖИЧКИ

Коли б я не вийшла бавитись на подвір’я, а воно, знаєте як є в місті, закрите з усіх сторін висотками, завжди всі діти грались ув одну гру – ножички. Кожен мав свого складаника і ним вправно вмів з трьох постукувань по землі встромити ніж у землю, щоб не падав. Була ціла система правил, як у кожній грі. Я вічно їх забувала – дітей це дуже обурювало. Вони то кричали на мене, то обзивали, то вимагали робити усе правильно. А якщо на мене кричати, я гублюсь. Тоді виходить ще гірше. Звичайно, можна було цього уникнути, але для того треба було б відмовитись грати. Не граючи, я б не могла повправлятись у киданні як треба ножичком і, безумовно, завжди б залишалась посеред цих сірих, брудних, посписуваних і помальованих будинків цілком одна. На це б я ніколи не пішла.

Свого складаника в мене теж не було. Його взагалі у нас вдома не було. Не могла ж я сказати батькам, щоб купили мені ніж. Та ще й для гри в ножички. У мені самій щось кожного разу тремтіло, як ніж втикався у землю поруч, особливо після того випадку, як у Жира ніж зірвався і блискавкою летів метрів три-чотири, поки не встряв при самому дереві. А Шина цілий тиждень кульгав – ніж по пальцю на нозі пройшовся. Як я мала сказати?!

Дітиська мене недолюблювали. По-перше, без ножа, вічно треба позичати. По-друге, неговірка, тиха, сумирна, а товариство любить показних, громових, одним словом, не таких. По-третє, вічно пасе задніх, а як виграє, то це тільки випадково, кожному має колись пощастити, дурним — також. А прізвисько, знаєте, яке мені дали? Вони моє Зеня в Зону переробили. Зо-ну.

Якось я їх так дістала, а, чесне слово, не хотіла, що вони придумали мені розправу — затягнули в під’їзд і роздягнули. Я трусилась, намагалась захиститись, але їх було п’ятеро. Вони пропихали руки у кожний отвір, лоскотали, засували свої ножички в мій рот, а потім Гнидиним почали обрізувати мені волосся. Від тієї наруги я, яка ніколи в житті не кричала, почала не лише виборсуватись, а репетувати. Вони тут же розбіглись. Але я знепритомніла… Шина був найстарший — десять років. Мені через тиждень мало сповнитись сім.

Я так би хотіла мати дітей. Лікарі кажуть, що це неможливо. І взяти з дитячого будинку не можу — треба сім’ю мати. Ви собі не уявляєте, як я люблю дітей, особливо дівчаток!



* * *



19. ВІД СЕБЕ

Я втікав. Я постійно втікав. Мене злостила, ні – бісила, повторюваність одного й того ж. Якби був живий Сент-Екзюпері, я б йому написав: „Дорогий Антуане, ми могли б з вами стати справжніми друзями. Я, як і ви, не витримую „дублювання однієї ж і тієї ж думки двома різними мовами”. Це дійсно безглузда втрата часу, який можна було б вкласти хоча би в якусь справу або як мінімум віддати насолоді. Де б я не був, куди б не потикався, через певний час починалось переливання з пустого в порожнє. Батьки, що наче навмисно створені для того, щоб ти відчув себе дебілом. Вчителі, впевнені у повній відсутності в тебе пам’яті. Якщо хтось робить щось не так, це ж зовсім не означає, що він не знає, що так робити не можна. Існують гори причин, які штовхають робити не так. Найпростіше припущення – людина не знає як зробити так. Крім того, вона може навмисно робити неправильно, поставивши або не поставивши перед собою якусь мету. А ще буває просто не вдається робити як слід, і це теж з чимось пов’язане. Але для чого їм усім цим перейматись, думати, краще втовкмачувати у тебе до твого посиніння набір стандартних правил, заповітів, законів і всяких інших абстрактних формул. Ця примітивізація вбивала. Я вже не міг нікого з них чути. Слава Богу, світ великий, — думав я.

І почав шукати. Почав шукати знайомств, бо люди — найцікавіше з того, що навколо є. Мені хотілось щоразу інших вражень, більше нових знайомств. Я, мабуть, за природою колекціонер інформації від людей і про людей. Час від часу для пригадування відчуттів мене знову тягнуло зустрітись зі старими знайомими, та завжди ненадовго, щоб не перевтомлюватись від них. Щобудня чемно вранці я виходив з дому до школи, іноді доходив, інколи ж по дорозі когось такого цікавого зустрічав, що було не до неї. Коли ж і потрапляв до школи, більше ніж двох уроків висидіти не міг. Моралі, якими мене обдаровували, як коштовними подарунками, випікали усяке бажання тут перебувати. Мені не вистачало терпіння терпіти. „Які вони всі нудні!” — кричало моє я зсередини. Я тікав, не міг не тікати. Хіба би розіп’яли. Дійшло до того, що деколи заночовував у моїх нових знайомих, а не встигаючи дістатись додому до відходу останньої маршрутки, спочатку на вокзалах, потім у гральних клубах. Гра завжди була несподіванкою. Я спостерігав за хлопцями, щось підказував, до когось підсідав, поки були гроші викладав до копійки, навіть зароблене спускав тут же у надії отримати реванш.

Батьки метушились, намагаючись відтягнути мене від небезпеки, я й сам відчував, що кривджу їх. Мені хотілось знову втікати, але кожного разу, набрівши по дорозі на гральні автомати, я не мав сили відмовити собі в задоволенні.

Мені тридцять років. Я втратив все. Моя матір померла в момент серцевого нападу, їй не було кому в ту мить допомогти — мене, як завжди, не було вдома. Я вже не пригадую точно, здається, я тоді був у казино. Батька розбив склероз. Обставини змушують тримати його в будинку перестарілих, я зрідка навідуюсь до нього, але він мене не впізнає. Дівчата приходили та відходили, надовго не затримуючись, а про сім’ю я раніше ніколи не думав. Такі ж, як і я, шукачі не знати чого, ці жінки дарували мені свої хвороби. Зрештою, ми обмінювались ними навзаєм.

Знаєш, я чомусь радий, що в мене виявили СНІД. Це мене насправді вивернуло. Так вивернуло, що повернуло в нормальне положення. Я став байдужий до гри, і коли зараз мені повторюють вкотре те саме, мене не охоплює бажання тікати, ні, бо я помітив, що кожна відома, вивірена століттями думка, якщо ти на ній концентруєшся, щоразу відкриває тобі щось нове, наче пускає в себе глибше. Єдиною втечею, яка мені подеколи буває потрібна, є самотність… Дивно, але мене практично нічого тепер не дратує. Коли мені особливо важко, можу спокійно заховатись у собі. Але я б без жалю віддав своє життя просто зараз, аби мій син настільки далеко не пішов від себе… У тебе є батьки? Хочеш, я буду тобі за них. Нам обом так мало відведено часу, та ми, правда ж, зуміємо вибороти своє щастя, так?!



* * *



20. ІНТУЇЦІЯ

Я довго не міг з цим змиритись. Як же так — яскрава зірка, вражаючи всіх і вся,  котра причаровувала до себе витонченістю мови, рухів, форм, якій кожен ладен був служити душею і тілом, несучи в собі й на собі це неймовірно талановите створіння з його легкими та тяжчими клопотами, була миттєво, до сорока днів після заходу за обрій життя, майже остаточно забута. 

І одного разу, коли, здавалось, мої обурення зможуть рознести мене на шматки, я вирішив присвятити своє життя розбиранню залишених нею рукописів, малюнків, вишиванок, витинанок, світлин і всього іншого, що вона по собі залишила. Будучи людиною ретельною, я спочатку розсортував все по жанрах, чітко позареєстровував кожен її твір, і аж потім взявся до серйозного вивчення матеріалу. Одержимий пам’яттю про неї, я відчував її біля себе щоразу, коли брався до роботи.

День минав за днем, а я продовжував своє знайомство з архівом. Та чим довше заглиблювався у залишене нею, тим більше дивувався собі. Ті вірші, які злітали з її вуст і так западали в мене, видавались її власними лише на перший погляд. Насправді ж вони, якщо чесно визнати, були зі світу Лесі Українки. Ліана мовби стала Лесею. Пишучи своїми словами, вона не випливала за межі всесвіту Лариси, хоча й писала ніби від себе та про сучасне. Це була досконала імітація.

Тоді я перекинувся на картини, сподіваючись, що там Ліана — бог. І тут на мене теж підступно чекало розчарування. Її світ був світом Моне. Жодної лінії, яка б вирвала її з його тіні, як я не силувався, а не міг знайти. Прекрасні Ліанині роботи годились лише для приватних колекцій людей, далеких від мистецтва, точніше, з досить поверховими знаннями у цій царині.

Спочатку я боявся братись до перегляду акуратно складених мною відразу після похорону Ліани її фотографій. Та обов’язок перед пам’яттю, а ще цікавість, змусили мене, пересилюючи опір всередині себе, взятись до справи.  Тремтячою рукою я поволі гортав скріплені аркуші світлин і намагався тримати себе, сподіваючись, що жодна недоречна думка не осяде в моїй перевантаженій однотипністю голові. Та все, що я бачив, було зі смаком вихопленим з добре відомих мені робіт одного знаного у наших краях фотомайстра, у якого я частенько гостився. Жодного власного скрику, жодної власної інтонації від Ліани. Вона  навіть не спромоглась висунути голову з одягу фотомитця, бодай на волосинку.

Я переглянув усе, що по ній залишилось, не було жодного не обстеженого мною сантиметра в її покоях. А коли закінчив, мене  вперше схопило серце. І вже лежачи в лікарні, я відчував нагальну потребу наздогнати її в позачассі. Мені зовсім не шкода було жодної миті з тих довгих місяців, що я витратив серед її не її робіт. Вона таки була неперевершеною. Хоча сама про це і не здогадувалась. Усе своє життя Ліана направила не туди. Не там шукала себе. Маючи геніальну інтуїцію артистично відчувати людей та перевтілюватись так, що могла продовжувати творити від їх імені, Ліана так і не змогла сама стати собою. Мені хотілось її обійняти, схопити на руки і занести у цей світ знову, крикнувши: “Я зрозумів. Я можу тобі допомогти. Ти — небесне світило. Ти, ти, ти … неперевершена актриса”.

Чому розуміння приходить так пізно?! І не до тих, кому воно потрібне?!



* * *



21. НЕ ЗА ДЕРЖАНЦЕ

Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала.

Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би.

Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав.  Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть.

Це вже не вдасться забути, завічнилось. Воно ж бо як — до старого навернеш, зачнеш навіть пахнути, як пень трухлий, в спогади підеш, заглибнеш, на очах задревнієш, станеш розсипатися, як ото я… Вони, тільки-но до села підійшли, своїх надіслали папір про комендантську годину виголосити. Наказ той привселюдно з піною люті на губах викричали. Заборона була на власний подвірок виходити, тим паче на город чи вулицю. А наш Орчик, найменшенький серед нас, молока просив, не вгавав. Кричав вереском, заходився, серце виймав. Ні ми, ні неня не могли ради дати, вспокоїти. Не вдавалось. Мати у відчаї, малюка рятуючи, підхопила його на руки та до дверей, поволі прочинила — і вже за порогом.

Зірка наша доброю корівкою була, молочливою. Я, коли до неба очі підводжу, завше бачу, як неня з перестрахом двері одчиняє, аби до хліва вийти, він був майже при хаті, та до корівці, видоїти, руки їй тремтять і груди рухаються. Не встигла. Ми хіба скрик дикий почули. Один. Останній, либонь. До вікна кинулись — замість грудей, що закривавленим м’ясом на землі лежали, як кров бризкає з вирви на тілі побачили. Коли б не згадував, трясуся. Нас зі старшим братом до самих кісток пробрало, ми втерпли на мить, поніміли. А вже через лічені хвилини страх напруго підхопив нас з місця і ми, мовби змовившись, дризнули та й на стрих один за одним подерлись, не оглядаючись, начисто забувши, хто ми та що ми, та про те, що там, на подвірку, братик меншечкий, далебі, гадаю, тому, що він, як і неня, вмовк тоді, мов назавжди. А міг ще живим бути… Через комин, намагаючись не шарудіти, вибрались на дах. І тихо, зміями сірими вигинаючись, кольору нашої ґонти, поповзли до того краю, де росла ще дідова черешня. У ній можна було переховатись — у тій  заглибині, яку гілки утворили після того, як дідуньо одним махом сокири спинили стовбур гнатись вгору, на двох тамтечки цілком вистачало місця. На наше щастя, нас ніхто не помітив. Аж коли ми, насидівшись, зачали спускатись додолу, вже при самій землі я зненацька голосно перечепився. Тут нас і зауважили. Закричали. Ми, не тямлячи себе, мчали з усіх сил. Услід нам гарчали, а коли ми відірвались ще більше, пустились стріляти. Бухкало з різних боків. Та нас несло, ми не керували собою, один страх все в свої руки взяв.

Куля таки досягла мого брата. Він упав, а мої ноги не давали мені спинитись, коли ж підкосились, я поплазував з такою швидкістю, що міг би випередити не одного бігуна. Уже як застряг у черпі, неподалік чую: “Здєсь єво всьо равно затянєт, пашлі. Падохнєт, сволачь”. 

Що потім було, згадати не можу. Мислю собі, звалився я в сон. Отямився від диму зусюди. Визирнув. Дивлюсь — село вигорає, вогонь як ножами шматує. Тріщить солома на дахах, худоба реве, люди зойками заходяться — можна було зумати. Невдовзі побіля мене самого трава загорілася, попри те мене не зачепило — ця місцина завжди залишалась вологою. Пообпікало до болю, та то пусте. Зажило, забулось.

Я з родини один вижив. З усього села мало хто вижив. Хотів було свою худобину знайти – та де там… Живцем згоріла. Наша хата, як зараз пам’ятаю, вирізьблена була, з когутиками над дверима. Я від діда не встиг навчитися, сам робив — грубо виходить. Не чую деревину, хоч наш рід тим і славний був. Мені весь час паленим пахне. Дідуньо теслею були. І таким-от заввишки, як ти…

Стривай… Боком повернись, чоловіче. Та ти ж на Ореста схожий. Викапаний. Як тебе менувати? З нашого села, кажеш, тебе забрав, коли все горіло? То той, що в неньку стріляв, тебе до себе забрав? Був тобі за батька?..



* * *



22. НЕ В НОГУ

У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” — казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” — додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?!

Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних. Від серйозних до смішних. Від подібних до абсолютно протилежних. Були й бабки, що вишіптували. Трави теж, якісь води заряджені, молитви, коштовні, особливо в ціні, консультації сексопатологів та урологів. Це тривало одинадцять років. Нарешті мій чоловік не витримав і покинув мене разом з усім моїм лікуванням. Продовжувати дослідження вже не мало жодного сенсу. Я змушена була повернутись до реальності. А травма, завдана чоловіковими докорами та приниженнями, розсіялась десь через два роки, коли я зустріла свого теперішнього, який  став моєю половиною, навіть більше – майже усім для мене та у мені. Тепер мені видається, що я народилась разом з ним, хоча, мені й самій дивно, коли мені було двадцять, він тільки читати вчився, зараз без нього своє життя вже й уявити не можу. До речі, втративши всі надії на материнство, в сорок два роки я вперше стала матір’ю. Легко, без будь-яких ускладнень, про які стільки начулась, носила, родила, грудьми годувала. Потім ще трьох пташенят у світ випустила, наче тільки для того й роджена була.

От і на собі пізнала, що звичне для одного, для іншого дивне, інколи навіть згубне. Хоча для того, щоб це зрозуміти, теж дорости треба, пожити, потужити, пережити багато.

Ой, дивіться, от мій Василь до мене йде. Так, я знаю, що виглядаю на років десять молодше. Не повірите, але я сприймаю його більше як батька, це важко пояснити. Він ніби живе швидше, а я за ним чимчикую.



* * *



23. ЗВІДКИ?

— А звідки ви знаєте, що мене звуть Олею? Я ж ніде не обмовилась.

— Гм… Відчуття… Відчуття Вас. Ви не можете не бути Олею, навіть маючи інше ім’я.

— Ви мене, чесно кажучи, лякаєте… Таки мусите признатись, звідки Вам  відоме моє ім’я? Не пам’ятаю, щоб ми десь зустрічались. Звідки ви зчитуєте інформацію?! Дійсно, маю ім’я Оля, проте лише для родини, за документами я Олена. Охрестили Ольгою, бо запропонував дідусь, а він у нас священиком у підпіллі був, це ще тоді, коли греко-католицька церква переслідувалась. А Ви, може, в органах тоді працювали чи на органи?

— Дитино-дитино… А ще кажеш, що дід твій священиком був… Можеш сприйняти море як велику медузу?

— Можу.

— Світ — це теж у певному сенсі чутлива медуза. І коли в одному місці її глибоко поранити, медуза реагує вся, кожна здорова її частинка отримує повідомлення про проблему теж.

Я це на своїй шкурі відчув. Після втрати найдорожчого. Оголився до відчуття світу кожною клітиною. Як тварина.
Багато чого тоді прочулось, привідкрилось.

Якось я просто сидів за столом, нахилившись над книжечкою, яку було почав читати, та тільки й того, що почав. Думки порозбігались десь далеко. Заземлило різке відчуття, що на руку впала крапля дощу. Дощ пішов, — пробігло в голові. Та сам здригнувся, усвідомивши, що сиджу в кімнаті з зачиненими вікнами. І що рука моя скута гіпсом. Я відчинив вікно. На дворі яньчив собака і щось квичало. Та моєму здивуванню край не наставав, бо через хвилин п’ять почулось гурчання грому, за яким з усієї сили люрануло, нестримно вдаряючи по вікнах та підвіконнях.

Іншого разу я спокійно вичитував якусь статтю, як відчув, що починаю пашіти. Якась сила змусила мене підвестись і попрямувати до кухні. Глянув на плиту, аж там чайник, про який я зовсім забув. Води в ньому майже не залишилось. Ще б трохи, мав би проблеми.

Згодом такі речі, ніколи не втрачаючи несподіваності, стали звичними у моєму житті. Вони повторювались і повторювались. Я став звикати до нового стану — стану провісника. Але все має даватись для чогось великого, — думав, — а не для побутових дрібниць.  І радо очікував попереджень та передбачень. Зрозуміти головне — для чого вони мені, спочатку взагалі не вдавалось. Зрештою, і зараз я ще на роздоріжжі. Хоча можу вам згодитись, не згірш, як циганка на дорозі.

— Вибачте, ворожіння мене не цікавить.

— Вважайте, що я жартую, — і в його очах заблимали бісики.

— От і добре.

— Тільки не замовляйте чай.

— З якої речі ви мені будете вказувати, що робити?

Оля-Олена швидко підвелась зі своєї полиці та рушила на пошуки провідника.

Через лічені хвилини склянка окропу з пакетиками чаю та цукру на тарілочці стояли на столі купе.

Оля автоматично розірвала пакетик чаю та опустила його в воду. Мить — і поїзд різко загальмував, відкинувши пасажирів зі своїх місць. З третьої верхньої полиці звалилась подушка просто на стіл і перекинула склянку. Краплі гарячого чаю траснули по шиї, кілька потрапило на обличчя, кілька на руки дівчини. А залишки чаю струмочком потекли по ногах. Олена зойкнула і здригнулась усім тілом. З верхніх полиць до них нахилились дві інші пасажирки, намагаючись допомогти порадами. Двері купе були відчинені. На крик хутко прибіг провідник з аптечкою.

Коли все позаспокоювалось, Оленка притулилась до стіни та задрімала сидьма.

Вранці, перед самим виходом з вагона, дівчина повернулась до сусіда по купе і тривожно промовила:

— До вас питання. Не відмовите?

— Прошу.

— Маю сьогодні дуже важливу зустріч, від якої залежить моя майбутня доля. Чого мені не слід робити?

— Відштовхувати людей, які до вас з теплотою.

Оля зіщулилась, а він продовжив:

— Я вже не молодий чоловік, от візьму і скористаюсь правом дати пораду. Не на один день. Не діліть людей на потрібних і зайвих.

Підморгнув і додав:

— І буде вам щастя.

Через дві години Олена з трепетом відчинила двері потрібного кабінету і почула дуже знайомий голос:

— Заходьте.

Перед нею сидів не хто інший, як її дивний попутник у ранішньому потязі.



* * *



24. МИТЬ 

Тоня не могла зрозуміти чому. Вона ж від душі. У Ліди такого немає. Ліда взагалі ніколи не мала такого розкішного одягу. А в Тоні є — вона з задоволенням може дати поносити. Хоч назавжди. Тоню в якийсь момент аж вкололо – невже Ліда не довіряє їй, невже вони не друзі?! Адже коли Тоні щось пропонують сестри чи подруги, у Ліди ніколи не виникає зайвих думок. Вона з радістю міряє. Хоча, якщо бути упередженою і задатись бажанням відмовитись, можна бити на те, що це негігієнічно. А можна задемонструвати зневагу до смаку. Однак, вони ж друзі.

Та ще… якщо б Ліда не виглядала так розгублено і мило. Шкрябало усередині, прикро шкрябало, та Тоня не могла сердитись на подругу. Те, що найбільше любиш, вражає найсильніше, коли ранить. У Ліді Тоня завжди любила розважність, якої їй самій часто-густо бракувало. Делікатна, приязна, Ліда притягала до себе багатьох. І зараз всі її рухи, всі слова, були теплими та не допускали навіть тіні думки про нещирість. І тому Тоня не могла тримати зла. Зрештою, заради дружби це теж потрібно.
І яка б з неї вийшла телеведуча, якби вона не навчилась тримати себе.  Тоня мріяла стати зіркою телеекрану або моделькою. І все тому, що її страшенно тягнуло бути в центрі уваги.

Ліда не така, вона з тих, кого називають спостерігачами. Їй важко, коли хтось порушує її власну територію дією або бажанням проникнути у випещений нею для себе світ. І не має значення, чи це світ речей, чи тонші матерії.

Він усміхнувся. Цікаво спостерігати за дівчатами. А головне, неймовірно приємно. Океан його серця то накочував припливи, то тихо відходив у спокій. Він стояв лише за пару кроків від дівчат. І ледве стримував себе, щоб не обійняти обох одночасно та не дозволити собі розслабитись. Вони так доповнювали одна одну. Те, що буяло в одній, мовчало в іншій. І навпаки. Він би просто зараз їх обох і проковтнув. Червону Тоню і блакитну Ліду. Це він їх так називав. Насправді ж, якщо говорити про колір волосся, то вони були майже однакові. Хоча для нього це не мало жодного значення. Він вправний майстер — змінити колір фотошопом можна щомиті. Одним лише рухом. Як сказав би поет, одним словом.

— Дівчата, спокійно. Чіз…

— Ой, а чого наших очей не видно?!



* * *



25. ПОТЯГ

Вони дивились на мене так, ніби хотіли увійти. Просто в мене. Потяг рівномірно гойдало, ложечка у склянці чаю постукувала. Араб під два метри, заледве не мокрий від напруження, поперемінно то  щільно стискав ноги докупи, то розпружував, дозволяючи їм розходитись у сторони. Його очі бігали з одного кутка в інший, ніби боячись провалитись у мене. Місця в купе було надто мало, щоб не помітити, що він не має куди себе подіти. З рухом потяга очевиднішало, що якби в купе не виявилось більше нікого, мені б не вдалось уникнути його рук. Підходила ніч. Ніч розхитаного вагона. Балакучий в’єтнамець з кожним свавільним кидком потяга вбік ближче підсувався до мене,  частіше дихав,  продовжуючи наполегливо розповідати мені про досягнення в’єтнамської медицини та про здобуту ним медичну освіту в Індії, про дуже потрібний йому для праці диплом нашого медінституту, позаяк він дає ази європейської медицини, примітивної, якщо  порівнювати з китайською. Він пильно намагався вичитати в моїх очах відповідь на своє внутрішнє запитання — до кого з них трьох я прихильніша, кому надаю перевагу. Він наливався фарбами слів, щиро сподіваючись, що не витримаю натиску і віддамся, віддамся добровільно хоча би одному з них. Усе було ніби для цього підібране — шість жагучих чоловічих очей, затемнене приміщення з рідкими стеблами м’якого білого світла, розгойдування, що тягнуло до когось прихилитись, і одна, тільки одна на трьох, особа жіночої статі.

Араб час від часу наослаб рухав масними вустами, наче змащеними якоюсь пахучою олійкою, і повільно вставляв якесь своє не зовсім доречне речення. Тоді купе чомусь зненацька більшало і матраци, розстелені на нижніх полицях,  починали скидатись на пісок пустелі, на якому завмирали верблюди подушок. Лише угорець мовчки дивився на мій рот, як дивляться на вітрила, що надимаються від вітру. Мої коліна судомно стискались  у той самий час, як внутрішні кості стегон до божевілля викручувала якась незнана мною раніше сила, викликаючи нав’язливе бажання розсунути ноги. Просто розвести, абсолютно не думаючи про те, що буде потім. З кожною хвилиною все тяжче ставало керувати своїм тілом. Воно мовби текло притулитись до якогось тепла і розтанути у ньому, тілу було нарівно до кого,  його просто тягнуло до ласки, обіймів, йому потрібно було, щоб його пестили. Я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається, точніше, я не мала сили думати взагалі. Кожної миті міг наступити момент повної капітуляції мого я.

Я була на межі, наче крізь сон відчуваючи, що мені загрожує цілковита втрата рівноваги. Перед очима плили тягучі погляди чоловіків, які силувались якщо не витягнути мене з мене, то заковтнути, чи просто увірватись у моє тіло, як проривається налетілий вітер через шпарину в схованку.

Якби зненацька поїзд не зупинився, миттю розсіявши дурман, що обійняв купе, навряд чи моє життя круто не змінилось. Крикнява пасажирів, що торохкотіли по вагону, дозволила вдихнути повітря і спокійно відхилитись на стінку. Молоді люди теж поприходили до тями. Швидкий в’єтнамець, уже віддалено та гордовито, спритно дістав з бічного закапелка полиці над дверима свою невеличку валізу і витягнув звідти коралі, зроблені з тихоокеанських  блідо-рожевих мушель під колір моєї шкіри. Вони пахнули морем і вабили до себе. Юнак простягнув їх мені як живу рухому істоту, попрохавши приміряти, що я одразу з захопленням зробила. Одягнувши, на  якусь мить відчула себе берегинею моря, здатною поберегти морський світ. І яким було моє здивування, коли він, уже майже по-батьківськи, сказав: “Це вам буде пам’ятка, що є така країна… В’єтнам”. Не встигла я подякувати в’єтнамцю, як до мене простяглась волога рука  довгов’язого араба — він, ніби вибачаючись, намагався вручити мені листівку, яка при нахилі змінювала зображених верблюдів, що велично йшли пустелею посеред  місячної ночі, на кокетливу японочку, яка раз за разом підморгувала. Не залишалось нічого іншого, як з вдячністю прийняти новий подарунок і усміхнутись, однак, цього разу абсолютно вільно, незалежно. Угорець, який під час отримання мною подарунків щось кілька разів перекладав з однієї кишені до іншої, теж посміхнувся до мене і, як  вишколений добре солдат, вручив мені  маленький, проте дуже символічний, зшитий із матерії, привабливий капець. На згадку, як він промовив, про Угорщину та зичливих угорців. Не вистачало тільки військового оркестру, який би виконав туш.

Потяг ще трохи постояв, а потім, ніби хизуючись перед тими, хто залишився на пероні, рушив з місця, назирком тягнучи за собою зацікавлені погляди. Мої ж співкупейники після  процедури обдаровання мене подарунками стишились, мов виснажені,  та, як сліпі кошенята, тихо розбіглись по своїх полицях і повсинали як коти після нічних походеньок. А я, геть звільнена від надокучливих пристрастей, з дивним піднесенням, цілу ніч з задоволенням гортала сторінки на пероні купленої несерйозної книжки, думаючи про своє. Чому ж так, — крутилось у голові, – те, що виповнило мене по вінця, спорожнило їх, а те, що спустошувало мене, надавало їм величі та сили. Що було причиною? Юність (через тиждень мені мало виповнитись 16)? Моя простота? Сердечна теплота до людей, яку в мені виховували з дитинства?  Чи не надавала їм сміливості очікування моя погоджувальна мовчазність?  Що відкрило зелене світло для усіх цих чоловіків одночасно? І чому галас, свиснява, шарудіння виявились кращими для нас усіх ліками, ніж  пузирі з льодом?!



* * *



26. БРАМУРНА СУКНЯ


Стасю тягнуло до великого міста.

— Міста завжди здатні дивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, —  так вона підсумовувала свої уявлення й знання.

Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й замислені водночас.

— Це так гарно, коли люди  снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася.

Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць.

— Чому  життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? —  мучило Стасю.

А тут, у селі, Стася відчувала себе чайником на плиті, на який люди дивляться згори, звідки бачать лише концентричні кола, або оцінюють її, тобто чайник, за проєкціями спереду, збоку, водночас запалюючи пальник. А вона ж, як та вода всередині, нестримно нагрівається і ледь стримує себе, аби не вирватись назовні парою, що легко може когось обпекти, якщо він перейде дозволені кордони. Зі сторони чи зверху все завжди виглядає по-іншому, ніж зсередини. Хоча б не доводили її до кипіння. Самі ж постраждають.

Якось посеред літа Стася наважилась покинути своє село, яке вона називала хутором, остаточно. З надією ніколи туди не повертатись. Їй не важко було це зробити — у батьків їх шестеро, особливо ніхто нікого не тримає.

— Тільки зрадіють, що на одну мороку менше,  —  виснувала вона.

А тепер-от розгублена. І до села не пасує вертатися, кожен поцікавиться, де була, чому повернулась, і у місті тепер їй нема що робити. Згадала, як казково все починалось.

Любко-Любко... З першої миті зустрічі з ним у потязі, на якому їхала до міста, потягнулась до нього, ще й так, що геть вилетіла з реальності. Пригадує, як попросила його затягнути замок на правому черевичку. Бігунок на спіральній блискавці зовсім не рухався. Згадує, як уперше відчула чоловічі дотики до ноги й подихи на шкірі. Прийшла до тями аж після його зникнення.

Несподівано для себе самої раптом усвідомила, що останні два місяці жила у повному розслабленні, ніби на курорті, абсолютно не переймаючись тим, що існує завтра, а не лише сьогодні. Лише коли залишилась одна-однісінька, Стася враз усвідомила, що все, що трапилось, стосувалось її, а не когось іншого. То та сама вона, найбойовитіша дівчина в селі, дозволила собі довіритись першому-ліпшому міському знайомому, про якого нічогісінько не знала, та з якогось дива поклалась на нього як на свого партнера, навіть більше — чоловіка, без умовлянь і заперечень погодившись пожити в орендованій ним квартирі.

А от тепер мусить якнайшвидше її покинути, бо де ж вона роздобуде кошти на подальше утримання житла?! Оплачено до післязавтра, як кажуть у їхньому селі — до позавтра. Стасі залишається хіба картати себе, що не кинулась у перші ж дні шукати роботу, з легкістю уступивши Любковому вмовлянню спершу освоїтись у квартирі, районі, місті, а тоді вже почати пошуки.

Вона розуміє, що так ніколи б не сталось, якби її не підживлювало потаємне бажання відчувати себе викоханою панночкою, такою, як ті, що так приваблюють з великих екранів.

А тут такий випадок, така нагода! Тож вона за неї відразу вчепилась, відчувши, що нарешті може розслабитись, розніжитись, розтектись, уявляючи себе ягідкою на ложці Любкового язика, полуничкою для насолоди. Якщо бути відвертою, Стася взагалі не знає, чи її почуття до Любка були глибокими. Має підозру, що не відчувала чогось особливого до нього, але він просто заворожив ставленням до неї. Тішилась і була вдячна. І навіть зараз вкрай приємно згадувати пристрасні обійми, поцілунки, спільні солодкі прогулянки.

Поза тим Стася таки намагається зрозуміти саму себе. Чому виявилась такою легковажною?! Чи не тому, що Любко своєю поведінкою відкрив їй інший вимір?! З ним вона стала цікавою сама собі, уперше почала тратитись на макіяж, вигулювати нові плаття, особливо брамурну сукню-футляр, затримуватись біля дзеркал, насолоджуючись хилитанням власних сідниць та вслухаючись у шелестіння одягу при рухах.

Сумнівно, що Стася колись забуде Любкові пестощі, особливо перше розчинення у спокусі. Згадуючи час, прожитий разом з Любком, крок за кроком, дівчина зненацька виявила, що вони з ним жодного разу не сварились, не сперечались, нічого не ділили. Попри те він все ж таки взяв і пропав. Чому? Якби не йшло так гладко, вона б, може, відкрила для себе справжнього Любка, бо саме в суперечках мимоволі відкриваються мінуси характерів, виступає на поверхню незадоволеність чимось, вискакує те приховане, що людину десь муляє. Зрештою, ніхто не знає, які наміри були в нього від самого початку. Якби вони затіяли сварку,  вона б точно запримітила якісь негаразди, таки б відчула. Принаймні їй так здається. Коли б могла виправити в собі чи біля себе щось для покращення стосунків, вона попрацювала б над собою. Стася така. А як було змінювати, якщо не підозрювала, що має щось змінювати.
 
Кілька днів, коли дівчина розшукувала Любка, замість того, аби стишити почуття, вона їх у собі підігрівала, від чого їй важчало. А як виявила, що з ним все гаразд, ходить усміхнений, мешкає в тому ж місті, тільки в іншому районі, не один, з іншою жінкою, ледь не втратила рівновагу. Перші години ходила як смерть, зовсім розчавлена, та проблеми безгрошів'я й бездомності нікуди не пощезали, вони гризли й змушували думки збиратись докупи. Приємна безтурботність залишилась лише у пам'яті.  

— Пора братися за розум, яка б ти не була застресована, — повторювала Стася сама собі раз за разом, але виходу все одно не бачила. За два місяці проживання в місті вона ні з ким, окрім Любка, практично не спілкувалась, родичів тут не мала, знайомих теж.

Дівчина позгрібала все, що було по кишенях. На квиток додому не вистачало. Пошуки  роботи через інтернет ні до чого не привели. А їй хоча б тимчасову роботу отримати, щоправда, з умовою  — оплата відразу.

Зненацька її осяйнула нова думка. Відсунула вбік двері платтяної шафи. Повіяло вишневим ароматом від парфумів. Дістала улюблену брамурну* сукню майже до колін, з еластичного трикотажу, яка так привабливо облягала її тіло, відкриваючи оголені плечі та підкреслюючи всі Стасині виступи з впадинами, зняла сукню з вішака, акуратно склала рукави, трохи довші за лікті, а тоді й усю красуню з потаємною блискавкою через спину аж до подолу. Акуратно поклавши ошатну сукню в пакет з ручкою, потягнулась за прозорими туфлями на високих і тонких підборах, які придбала до брамурної сукні. Погладила свої мешти та спакувала до того ж пакета. День добігав до кінця, тож дівчина вирішила перенести всі справи на ранок.

Ніч видалась неспокійною, у голові снувались якісь нові ідеї щодо придбання грошей, вони перемішувались зі спогадами про час насолод.

Спозаранку Стася зіскочила з ліжка й почимчикувала на речовий ринок. Вона намагалась десь стати, але коли починала прилаштовуватись, її зусюди проганяли. Тоді вона спробувала поговорити з жінками, що продавали одяг та взуття. Нарікала на свої обставини, просила допомоги, жінки мовчки слухали, кивали головами, проте нічого не радили й не пропонували.

Опісля юнка різко направилась до прилавка, де купувала сукню. Позаяк сукеночка була в чудовому стані, Стася вирішила підбрехати. Якомога впевненішим голосом вона сказала продавчині, що сукня їй не підійшла та спитала, як вирішити цю ситуацію. Їй пощастило, що більше таких фасонів не було, тим паче брамурного кольору, тож пропозиції про обмін не прозвучало, натомість бізнесвумен прикинула, як можна трохи заробити на дівчині. Жінка вловила, що те дівчинисько  конче потребує грошей, а торгуватись не вміє та не буде. Тому запропонувала таку ціну, що повністю знецінювала справжню вартість. Але що залишалось безпорадній Стасі?! Довелось погодитись. А от зі взуттям так не вийшло.

Засмучена, дівчина попленталась до квартири. Дорогою, майже на автоматі, придбала тест на вагітність, про всяк випадок, в останній момент згадавши, що запланувала заскочити до аптеки.

До села Стася виїжджала з міста того ж дня вечірнім потягом. Рішення прийняла моментально, щойно на смужечці тесту проявилась чітка лінія. Залишатись без грошей та друзів у великому місті відтепер не бачила жодного сенсу.
8
-----------

* — Червоний колір, який дає нітрат кобальту(II), знаний як брамур.



* * *



27. КОХАЮ 
  
Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. 

Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може  яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”. 

А собі подумала: “Часом навіть добре, що чоловік не переймається дрібницями.” 

І похопилась: “Чого ж він телефонує?” 

Притулила вухо до телефона ще дужче. Нарешті починає розуміти — йому хочеться солоденького, як і їй зрештою. 

Вона не заперечує, лише уважно слухає, як Божедар пошепки пестливо випрошує приємну послугу: “А щодо смачненького, люба? Якісь би тістечка, цукерки, лизачки, морозиво. Маємо шляхетний напій — спотикач.” 

Зореслава усміхається, а коханий продовжує далі: “Відсвяткуємо, квіточко. Це додасть святковості, ріднесенька. Я так потребую твоїх обіймів, зозулько, твого затишку, кохана. Бажаю, чекаю, мрію. Будемо ласувати смаколиками й кохатися, моя чарівна дружинонько.”



* * *



28. ҐРУНТОЗНАВСТВО

Ніщо так не виправдує людину, як традиція. “Так заведено”, — кажете ви. Гість ніяковіє і підкоряється, бо він лише гість, він не має морального права на руйнування чужих засадничих речей. “Мабуть, – думає він, — у цьому є свій потаємний зміст.” І робить спробу його віднайти. ,,У чужий монастир зі своїм статутом не лізь,” — згадує. І, поки не зірвався з гальм, не лізе. А що з того, що поліз би?! Перед традицією він безсилий. Правда завжди на стороні господаря.

Микола  у себе вдома – пуп, він відчуває родове коріння в усьому ще з того часу, як засвоїв, що в українській абетці рівно тридцять три літери, не якихось 29  чи 35, а 33. Не дивно, що своїми улюбленими числами він завжди вибирає симетричне 11, пам’ятаючи, як “Отче наш”, що одинадцять земних років — циклічний період активності Сонця, а ще обирає шляхетну трійку. Його не обдурити — зі школи навчений множити, Микола на весь вік затямив, що в результаті перемножування трійки на одинадцять виходить 33. 33 — вік самого Христа. Отож бо! До того ж, улюбленою літерою Миколи є самовпевнена, ставна, з досконалою виправою, пишна літера М, саме вона торкається неба стоячи, як то робить справжній чоловік, укорінений твердо на своїй землі. То вона, він повністю впевен, заправляє усім, осівши рівно посередині українського алфавіту. М, безумовно вона, і є та цариця, що просто народжена бути на троні, з висоти якого не маєш права на втрату рівноваги, урівноваженості, що дозволяє пильно приглядатися до своєї свити і по ліву руку, і правобіч. Побожно виписуючи М на ніжному аркуші канцелярського паперу, Микола мантрично раз за разом про себе десятки раз одзавжди повторює склад ма, бо це, щодо цього він незворушний, не просте поєднання двох звуків, а подарований небом відрізок, який явно, трохи не з першим виразним звертанням новонародженого до світу, надає надію на щасливе подолання  простеленого від дитячого ліжечка до арки переходу в інший світ подарованого Богом хідника життя.

Микола добре бачить, що буква М має аж дві вершини. Не піки, бо, кинувши те слово Миколі,  вловите на собі такий погляд, що  затріщить  у вашому тілі по швах пік Кому-ні-зму, якщо навіть його там ніколи не було, буцімто посаджений на піку. Зрештою, годі, кому призначене слово  ні, то хорошого чоловіка не дуже хвилює, завжди хочеться знати кому дістанеться  так. Так от, оскільки вершин у М дві, то з точки зору Миколи, “МИ” в цьому світі значно важливіше за якесь там Я, що займає  упосліджене місце в ієрархії цінностей, якщо не врахувати однієї речі — Я і є те саме А,  першеньке,  з невеличким доважком Й для кругообігу, для  кола, яке вкрай потрібне, щоб вийти на Ми.

Микола страшенно тішиться, що рідне йому М, як велике,  так і мале, як письмове, так і друковане, однакові, не те, що латинське. Те їхнє m, таке схоже на верблюда (верблюдів він любив лише на малюнках – там вони не плюються), мало би бути літерою т, на долю якого випала роль бути татком, себто перти ціле життя воза, горбом заробляючи на сім’ю. Щодо лам, Микола їх до категорії верблюдів не заносив. Інколи йому  сни снились про лам, які пасуться на розкішних луках, а випасають їх не прості вуйки з гір, а самі  Далай-лами. А те m, взагалі-то, чесно кажучи, гарний задочок більше, ніж м, куди, як кожна  людина, що себе шанує, він зовсім не хотів бути відправленим.

Прізвище у Миколи звучить Телеса, з наголосом на другому складі. І професія, як на Телесу,  доречна – перекладач. Постійно доводиться щось перекладати з одного місця на інше: то течку з паперами, то  валізу, а буває, і стільці переставляє. Усе ж воно в житті відносне: одне туди віднеси, друге сюди. Дещо й додому треба віднести, а чого маніритися: в господарстві все знадобиться, йому це щось просто конче може бути колись потрібне, а тут, на роботі, воно не при ділі, то чого добру пропадати?! Тим більше, що  вдома дітей орда завалиста, трохи з ніг не збивають, ще й жінка невмовкна з оком ласим. І всі свята чекають, дарів царських, ніяк призвичаїтись не можуть, що навіть Різдво один раз у році. Особливо старшенький — підліток (Микола його „тимчасово підлий” називає), добре крівцю попиває, проте любить його Микола, чорт забирай, син  таки, потомство, бусурман він, паском недогощений, а подарунками, на лихо,  дуже вже перегощений…

Щодо самого Миколи, він неабиякий любитель попоїсти. От допаде до страви, направду не встигнеш отямитись, як миски вареників нема. Для перекладача це таки дивно, бо  перекладати з тарілки  ніколи нічого не залишається. Хоча якщо його грішний син,  “sin”, такими темпами ростиме, то доведеться Миколі на барабанщика найближчим часом перекваліфіковуватись. Точно б синові сподобалось, бо все йому, чого гріха таїти, по барабану. Мудрі люди радять подібне подібним проганяти. Він же ж, син, як синець на коліні, а рід  у Миколи має бути славний, чого гріха набиратися.

У вільний від перекладацької роботи час, якби на десерт, Микола пише дисертацію. Метою його наукових пошуків є дві кардинальні проблеми: проблема визначення, якою з шістьох з чимось тисяч наявних на нинішній день самостійних мов, а також так званих мертвих, написаний той чи інший текст, і проблема розпізнавання на слух різних мов з точним встановленням, якою мовою ведеться оповідь. Слово — це все, — каже Микола, — арамейською мовою воно записується кількома простими ієрогліфами: מילה , проте івритом та сама низка знаків — מילה — означає  клітинний, бо так воно і є – слово міцно сидить у кожній клітині тіла та простору. Тільки шукай. Тому й не поспішає. Його безмежно тішить сам процес дослідження. Після того, як Микола виявив для себе, що англійський текст різко вирізняється від інших завдяки частому вживанню трьох неймовірно коротких слів: the, and і of, кожне з яких належить до іншої частини мови, точніше — артикля, сполучника і прийменника, – почуває себе на сьомому небі. Це підтверджує його теорію золотої трійки. По-перше, його Бог – триєдиний. По-друге, найінтригуючою фігурою серед усіх відомих  фігур, на думку Миколи, незаперечно є рівносторонній трикутник. Відколи себе пам’ятає, стіл на трьох ніжках викликає у ньому таку енергію, що хоч в гречку скачи. Ще тоді, коли креслив перший свій трикутник, в  уяві тримав тінь від старого улюбленого триногого стола – досі приємно згадувати. По-третє,  три — це сума двох попередніх чисел, воно їх вбирає у себе, як мудра людина минулий досвід. Так от, ця золота теорія надихає Миколу постійно десь щось відшукувати для своєї дисертації, кличе його рухатись, усім своїм єством рухатись і не сміти опускати руки — його нутро чітко відчуває, що навіть смерть існує лише заради того, щоб жити, не просипати життя, щоб діяти,  ловити й виловлювати  неводами невідь-звідки хоч якусь “рибиноньку”.

Коло сім’ї, коло роботи та коло науки — три кити, на яких тримається Миколине життя. Інколи вони вписуються одне в одне, іноді перетинаються, наносячи одне одному рани, а деколи, що трапляється чи не найчастіше, розбігаються хто куди. Вони не тільки не бувають рівними, їхні розміри почасти змінюються. Час від часу якесь коло буває більшим, виразно насиченим “елементами безконечності, що надають явищу визначеності, характеру”*. Микола чітко стоїть на вичитаній у Бориса Пастернака позиції, що “все на світі повинно перевершувати себе, щоб бути собою”.

Цю теорію прийняла на озброєння після довгих суперечок і прохань про відкладення філософії вбік хоча б удома його єдина, як сам Всесвіт, мила дружина Людмила – втілення можливої на землі гармонії, яка тримається на принципі тріадності резонансу – сигнал, луна, резонанс. Саме вона уособлює для Миколи цілий людський рід.

“Ми повинні знати на якому ґрунті стоїмо”, — любить повторювати Микола Телеса, сідаючи до сніданку, а ввечері, після напруженого дня від думання та перекладання, задоволений собою, підморгує дружині та доповнює: ”І на якому лежимо”.

--------

* — цитата Б. Пастернака



* * *



29. ЗНАКИ

Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись.

Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. 

Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. 

”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. 

І я послухалась, він теж  опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно  вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. 

”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він. 

Ув іншій ситуації я б запнулась сміхом, а тут… Будь-яка моя дія, мені так видавалось, призведе до вулканічного вибуху гніву, який нічим добрим не закінчиться. 

Я приречено повторювала за ним слова молитви, розум стискав відчай. Внутрішньо благала про порятунок. Річ не в тому, що живучи не один рік сімейним життям, наживши кількох дітей, усвідомлюєш неможливість повернення до цноти, страшно бути підневільним свідком процесу переходу людиною, яка поряд, нечіткої межі, що лежить між нормальним і ненормальним у твоєму розумінні. Граючись, на цю межу залізає багато, потопчуться, поперескакують та й вертають, вловивши дух гнилих місць, грузького болота, що постає перед ними. Він перейшов. Раз і все. Одержимість взяла верх.

Чому? Щось мені підказує, що нічого фундаментального не буває зненацька. Перед тим, як та ніч перерізала моє життя, були знаки. Знаки-попередження. Я не знала, як тлумачити їх навіть для себе, адже неточність породжує варіативність, а з моєю фантазією займатись такими речами може виявитись небезпечним. Ті знаки прошивали мене в моменти появи їх наскрізь, а потім жили нагадуваннями,  мовби були шарами ізоляційного покриття, сприяючи пом’якшенню сприйняття мною події, про яку у найстрашнішому сні я б не могла подумати до того, однак, яка таки відбулась.

Після ночі, що запалила мій мозок, я скидалась на оголений дріт. Варто було вийти з дому на вулицю, як з пам’яті виринав один і той же епізод — повертаюсь у доброму гуморі від сусідки та бачу жінку з ніг до голови в чорному, що прожогом вибігає з моєї відчиненої хати. Відкриваю хвіртку перед нашим будинком і рушаю в дім. Прискорюю крок і входжу до світлиці. Жодних слідів чужої людини в домі. Діти та цуценята спокійно бавляться біля бабусі. Ніхто ніякої жінки не бачив. Я не на жарт злякалась. За побачене і за себе. Переборюю сильне калатання серця, у гарячому пориві припадаю до ікони на стіні прохати підтримки. Прихід жінки в чорному – до хвороби, — згадую десь почуте. Мабуть, можна було щось змінити, можна. Хоча б попередити.

Якось на сусідній вулиці ховали молоду дівчину, якій пророчили прекрасне майбутнє, привітну, приємну — втопилась. Її матір заливалась слізьми, у відчаї намагаючись згадати усе, що було пов’язане з її дитиною. І мене прорізало — незадовго до цієї трагедії дівчина на рівній дорозі впала і серйозно підвернула ногу, лікарі хапались за голову, посилаючи юнку на всеможливі процедури. Лікування забрало багато часу, та, пролікувавшись, як це часто трапляється, юнка і мати швидко забули  про саму подію. Через місяць дівчина знову потрапляє до лікарів у результаті незначної аварії, проте діагноз — перелом ребра. При чому з переломом поздовж рівно посередині, що трапляється досить рідко. Гіпс, новий курс лікування і знову успішне забування про нещасні випадки. Ні дівчина, ні її батьки навіть не намагались зрозуміти, чому так відбувається. Червоний сигнал, жовтий сигнал — і машину вже не зупинити, зелений зривається з гальм… У моєму випадку це, безумовно, не смерть і, можливо, все дійсно лікується, якщо й не повністю…

Другий знак, знак-привид, відтворюється і досі, важко мені з цим, позатим тепер, віддалена від нього роками, сприймаю його цілком спокійно, можу навіть говорити про нього з теплом і щирою усмішкою. А тоді, ледь відкривши браму, остовпіла – над кроною молодої сливи, що знаходилась лівобіч від мене, так, що слугувала обличчям, плавала дуже чітка голова з божевільною усмішкою, від якої самій можна було втратити розум. Була вона з білосніжним ободом. Я стріпнулась, ніби боячись заразитись цією усмішкою, і хутко зайшла до хати. Найближчі дні з усіх сил намагалась цю злощасну моторошну голову забути, аж поки моє життя не перерізалось однією єдиною ніччю, не так ніччю, як фразою: „Зачнемо дитину від Святого Духа“.



* * *



30. ОБІДИ

Доступитись до каси було важко. Там роїлись напівп’яні чоловіки, завсідники цієї установи, хоча це була лише 11 година ранку. Вони туго сприймали слова  пишнотілесої касирки, блондинки (чомусь усі працівниці цього закладу, яких доводилось тут бачити, мали округлі форми та помальоване на біло чи жовто волосся). Кожному відразу впадало в око, як похітливо вони залицялись до жінок з обслуги.

Я приходила сюди лише з тієї причини, що мама, яка з ранку до ночі працювала на панчішній фабриці, наказувала мені перед навчанням у школі тут пообідати. Порушити наказ мені ніколи не приходило до голови, жодної задньої думки не виникало – знала одне: раз батьки сказали, маю так зробити. Це було, як два на два — чотири. Інколи мені взагалі не хотілось їсти, часом було неприємно, аж до огидності, харчуватися саме тут – голі стіни, пошарпані гострі металеві стільці,  пластмасові, вицвілих кольорів та розплавлені хоча б в одному місці, якщо на додачу не потріскані, таці, такі ж неохайні столи, не завжди добре протерті від попередніх відвідувачів, грубі алюмінієві ложки, що в горизонтальному положенні не пролазять у рот, пощерблені горнята, часто-густо без вушок. Гнітючість приміщення підсилювалась розв’язними чоловіками, які видавались мені дуже схожими на дерев’яних незграбних буратінчиків, у яких все працює незлагоджено, ніби незалежно від голови, і всепроникним смородом квасних вин, старого пива та махорки.

Мені було сказано заходити сюди по дорозі з Палацу культури, де я займалась гімнастикою, щоб поїсти гарячого, і просто звідси відправлятись до школи. Батьки днювали на роботі від досвітків до пізнього вечора, бабці ніколи з нами не жили, тож людини, яка б мала подати мені їсти, в природі не існувало. Підходити до газової плити мені заборонили. Газ був у балонах, які могли вибухнути. У сусідньому будинку вибух зніс два верхні поверхи — я чула цей вибух і бачила потворні руїни, які він по собі залишив.

Не знаю, чому мої батьки вирішили, що де їсти є неважливим. Як на мене, я б залюбки відмовилась від обідів, щоб кожного разу, стримуючи у собі почуття приниження, не заходити до цієї їдальні.

Одного разу мені пощастило – на дверях харчевні великими літерами, верхня частина яких була червоною, нижня – чорною, на білому ватмані майоріло слово ремонт. Радість, якою ввечері перед сном я поділилась з батьками, що ресторацію закрили на деякий час, залишилась непоміченою. Наступного ранку мама збудила мене дуже рано, щоб показати, де знаходиться інша їдальня. Я мала знати, куди мені потрібно йти обідати.

Після тренування перед змаганням я вийшла з Палацу мистецтв і знехотя почовгала приймати їжу. Заклад виявився ще страшнішим за попередній. Якщо старий був трохи затемнений, що давало змогу почуватись не дуже помітною, то цей лякав великими скляними вікнами без фіранок. Навіть з вулиці кожний міг тебе бачити. На підході до каси я не могла справитись з тремтінням, яке виникло, як тільки переступила поріг цієї ресторації. І від того дрижання мої руки мені відмовили — таця застрибала, а тарілки полетіли врізнобіч. Обід розлився, посуд розбився. Виплатити компенсацію за “нанесений ущерб”, звичайно ж, не мала чим — грошей вистачало лише заплатити за страви: першу, другу, третю та маленьке тістечко на десерт. Мене розпитали, де знайти маму, і вимагали чекати її приходу. Чекання не тривало довго для мене — вона прибігла швидко, її ж за цей виклик наступного дня привселюдно бештали, а згодом кілька разів натякали, що може позбутись місця роботи, якщо відлучиться ще один раз. У самій же їдальні маму змусили сплатити ущерб втричі дорожче, щоб не писати офіційну скаргу на батьків у якісь незрозумілі інстанції. Я могла кричати ура, бо з цього часу більше не обідала в жодній їдальні.

Де я перекусювала між школами? Не повірите — у ресторані. А оскільки в ресторан малих дітей не впускали, з роботи прибігали або захеканий тато, що працював неподалік від моєї школи, або бабуся, яка згадала про моє існування, — і ми разом йшли споживати гарячу їжу до ресторану. І це були найкращі години мого життя. Ми багато розмовляли, слухали приємну музику та плавно причащались поданими нам, як королям, стравами. До речі, тато та завжди в роботі бабуся за багато років зуміли знайти час і гроші самі пообідати — а це виявилось не так вже й складно. Я не помітила, щоб хто-небудь з них від того збіднів, проте чітко зауважила, що з того часу ми стали родиною, теплою та дуже рідною родиною.

Тих півгодини-година щобудня зв’язують нас дотепер.



* * *



31. РОЗШИРЮЮЧИСЬ

Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, — роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі.

Там він мене і знайшов. Високий, стрункий, помітний, судячи з фотографії, з глибокими виразними очима. Він не міг не справити на мене враження, зрештою,  на інших жінок він теж справляв враження. Спочатку я досить обережно відповідала на його листи, та це не тривало довго — непомітно для себе швидко втратила почуття самозахисту і довірилась випадку. Коли людини не бачиш перед собою і знаєш, що вона тебе на вулиці навряд чи впізнає, а як впізнає, то навряд чи наважиться підійти,  спілкування стає  досить простим, невимушеним. Я жартувала, кокетувала, ділилась найбуденнішими враженнями та фотографіями, кілька разів ми приємно поспілкувались у Скайпі. Наш обмін повідомленнями пришвидшувався і якось став щоденним, звичним, як сніданок чи обмивання тіла перед сном. Він писав красиві слова про його рідну Нормандію та почуття до мене. Кільканадцять разів на день я перечитувала, яка я запаморочливо гарна, неповторна, своєрідна, миловидна, витончена, делікатна, тактовна. Жодного разу в листах не зустрічались використані раніше епітети. Я починала вірити, що можу бути щасливою. Прикрі події життя, які до того постійно виринали з пам’яті, ховались під пеленами слів і втихали. Навіть та загрозлива ніч, коли я, отримавши на руки генетичний аналіз, від страху стати колись калікою чи народити таку дитину, молитовно благала Бога забрати мене з цього світу, та чорна  ніч, коли враз відчула, що моя душа вже вирвалась з тіла, а воно залишилось лежати на канапі, та божевільна ніч, коли я не у сні бачила під собою внизу своє тіло і відчувала, як піднімаюсь над ним і лечу кудись крізь густу темінь, та важка, як камінь на шиї, ніч, коли в одну мить я втямила, який гріх беру на себе. Та страшна ніч, коли, усвідомивши всю свою дурість, почала просити у Бога прощення, обіцяючи навчитись покори, та милостива ніч, коли моя душа ударом завалилась назад у зраджене нею тіло, втямивши, що самогубство існує не лише фізично, його можна стягнути на себе думками…  Я забувала про все, писала та писала йому листи, дарма, що світ від мене  не раз відвертався, дарма, що не раз ганив, дарма, що не раз відкидав. Я хотіла відчувати себе запаморочливо гарною, неповторною, своєрідною, миловидною, витонченою, делікатною і тактовною, знаючи, що ці епітети — велике перебільшення. Хіба мені багато треба? Мало, дуже мало. Теплих чоловічих слів, навіть мовчань, простого тепла  чоловічої долоні на плечах, обіймів міцними ніжними руками — та й досить. Щоб хтось міцно-міцно просто притулив мене до своїх грудей…

Якось він написав мені, що не уявляє свого життя без мене, щоб я їхала,  і вже, що ми повинні одружитись негайно, він мусить мене бачити щодня. Лист заскочив — у ньому не було епітетів, яких я завжди чекала, вступних слів, смаку незгасимої ніжності. Мене переповнювали протирічливі почуття, вагання, я хотіла їхати й не їхати одночасно. А може це лише розигри чи бажання використати мене в своїх інтересах? Попри все я ще не була готова до кардинальних змін у своєму житті, не могла  розібратись у  своїх почуттях, зважити всі за і проти. Тиждень, цілий тиждень, я мовчала. Він теж мовчав. А через тиждень щиро написала, що не знаю, чи можу йому повністю довіряти, що нам варто спочатку зустрітись, а вже потім щось вирішувати. Відповідь не надійшла.

Я звикла, що доля до мене не особливо прихильна. Ще дужче занурилась у роботу, клопоти, обов’язки. Десь за місяць отримую листа. Він пише, що за той час все про мене довідався, отож знає мою біографію, коли та де я була, починаючи з дитячого садочка. А найголовніше — він неприємно шокований тим, що мій батько — каліка з дитинства. Пише, що не продовжуватиме підтримувати зі мною жодних стосунків, бо зацікавлений мати здорове потомство. І дуже жалкує, що витратив на мене стільки свого дорогоцінного часу, він ніколи не припускав, що хтось посміє підсунути йому таку свиню. “Ти ж бачила мою фотографію”, — написав. Читаючи, я вгрузла в стілець. Сама собі видалась такою маленькою-маленькою, майже невидимою. Як росла, наповнюючись його підбадьорюваннями, так і змаліла, страчена звинуваченнями, які він мені висунув.

Ніколи не знаєш, чим будеш себе відчувати через хвилю: простором, що розширюється, чи крапкою, що кожної миті може щезнути. А я ніяк до цього не можу звикнути. І до чого тут батько?!



* * *



32. ЧОЛОВІК, ЩО СВІТИТЬСЯ

Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого  значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався  сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не  залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував: висячи, навстоячки, сидячи, лігма. Навіть якщо дістатись до нього у натовпі не вдавалось, щоб відчути світло, яке він випромінює, його присутність вловлювалась. Він ніс у собі таку свіжість, позбавлену шлаків і шляків часу, що, знаходячись поряд, люди самі починали світитись свічечками.

Навіть припустити, що така людина може колись покинути світ здавалось чимось диявольським. Він є, отже життя триває і триватиме ще довго. Не деінде, а тут, поруч. Живий символ вічності. Він є – надія є. Розповідають про його сліпоту, але я пам’ятаю величну поставу, певну себе ходу і жодних ознак цієї недуги, які б впадали в око, не знаходжу. Неможливість бачити сонце від народження. Подейкують, що хлопчиком під час бомбування Варшави він потрапив під завали —  ледве врятували. Та ще — коли лежав у непритомному стані, йому щось відкрилось. І як цей з вигляду і за віком тоді хлопчик, опритомнівши, справляв враження повного гідності мудрого дорослого. Кажуть, через тривалий сон він прослухав слово в слово і продивився подія за подією всю Біблію від самого початку до самісінького кінця. Може ще щось — та я не знаю. Коли було потрібно, цитував з будь-якого місця цю книгу напам’ять. Люди казали, що після розмови з ним багато заплутаних речей окреслювались і простішали, мовби та марнота буденщини, якою з усіх боків зазвичай обростає світ, ніяковіла, танула, губилась. Він йшов не з часом, а поруч, то сповільнюючи, то пришвидшуючи крок, абсолютно незалежно від навколишнього простору, у ньому та поза ним одночасно.

Смерть безжальна. Вона прийшла та забрала його, такого світлого, під час денного сну, коли він задрімав на збитій ним лаві у викоханому ним саду. А коли його занесли до хати, просто із нізвідки випурхнув голуб, якого всі, хто був при цьому, бачили, вдарився дзьобом у віконне скло та щез, наче нічого і не було.

У той день, без грози, щось гучно стукнуло і в моє вікно, коли ж я, зайнята доріканням своїм дітям за сварку між собою, обернулась на стук, нікого не побачила, трепет змусив мене побігти до дверей – там теж було пусто. 

„Мамо, чому ти його не впустила?“  — ображено спитала донечка. 

„Кого?“ — здивувалась я. 

Вона впевнено відповіла: „Голуба“.



* * *



33. МИРОН

Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались.

Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав: “Слухайте, а чи Ви не проти взяти мого підмайстра на пару днів до хати? З міста ж приїде, треба гарно прийняти. А Ви господиня гарна, та й місце маєте”. Баба якось дивно усміхнулась і ствердно кивнула головою. “Добре-добре. А коли?” Кажу: “До вечора буде”. І вона пішла.

Підмайстер, якого нараяли мені, виявився загадкою для мене. Коли він вийшов з буса, відразу після привітання сказав: “Я знав, що сюди вже назавжди. Дорога до міста, яким би крутим чи викрученим воно не було, лежить через село. Географічно, історично, культурно… Рух, поступ починаються зі спокою, з приготування, з налаштування на нього. І затухання руху – повернення до первопочатку після міста, тобто швидкості, яка наростає з часом і затягує можливостями її прискорити.” Я нічого не зрозумів, проте мав поставити всі крапки над і: “Мироне, ми тебе не просили назавжди. Лише дах викінчити. Ніхто тут тримати не буде – не хвилюйся.” Він посміхнувся та й замовк. Я його довів до баби Мілі, по дорозі коротко пояснюючи свої правила щодо роботи, та звернув додому, там мене вже чекав кум, щоб перехопити по чарчині.

Вранці наша бригада злагоджено взялась до роботи. Мирон працював завзято. Я не мав до чого причепитися. Зрештою, того дня усі працювали на підйомі, щось насвистували собі під ніс. Погода стояла на славу. На душі було добре, навіть зупинятись на перекур не хотілось. Кожний мав з собою воду. Попивали, коли кортіло, та й повертались до праці. Світліло, темніло, світліло… – за роботою ми не помічали часу. Аж коли викінчили, спустились долів, ніхто про “квітку” вже не думав, мчали спати.

Коли я заскочив до хати, зденервована жінка запустила брудною ганчіркою в мене та щось на підвищених тонах вихлюпнула. Я не мав сили слухати, просто впав у ліжко, надовго.

Як прокинувся після багатоденного сну, того ж дня довідався, що Семен поспішно виїхав з села, продавши хату Василеві, Іван готується бути першим дружбою у Юрка на весіллі, а баба Міля, пані Мілена, вийшла заміж. То ми в селі її за бабу мали, а вона, подейкують, як вирядилась до шлюбу, всім нашим хлопам очі повилазили. А що вона за Мирона пішла, того я вже зовсім не чекав почути.

Не я того Мирона з міста кликав, виявляється, а баба Міля, яка на чарах знається, собі з міста його замовила, я тільки передавачем слугував… Буває ж таке… Досі повірити не можу. А люди все знають.



* * *



34. СОНЦЕЛИКА

Батьки нарекли її незвичним ім’ям — Сонцелика. Прочитавши це ім’я у списку жіночих імен у вікіпедії, вони вже не могли його забути, тому більше не розшукували про нього ніде й нічого, як ото кажуть, визначились остаточно. Ім’я їй личило, адже волосся виблискувало відтінками жовтого, жовтогарячого, навіть червонявого, у ньому змішувались блиски ранішнього сонця з відблисками, які залишають в очах традиційні церковні бані по селах. Родинне прізвище сонцеликої теж починалось з літери С, точно не пригадую його, однак у голові крутиться подібне слово — стетоскоп. Сонцелика з’явилась на світ 22 листопада. Позаяк літера С стоїть на 22 місці у нашій абетці, я здригнувся, почувши про неї вперше, адже лише два числа, а саме: 11 і 22, які не можна скорочувати в нумерології, тобто додавати одиничку до одинички, а двійку до двійки, вважаються найпотужнішими, саме вони дають найбільші можливості для успіхів у всьому, до чого б людина хотіла взятись. Я часто реєстрував новонароджених, мав справу з числами, іменами, прізвищами, однак ця дівчинка завдяки накладці усіх цих незвичних моментів не виходила мені з голови роками.

Удруге зустрів я її через 20 років після її народження. Сьогодні думаю, що цю зустріч сам і організував своїми думками. Якось стояв у черзі на отримання закордонного паспорта. З гучномовця пролунало: “Сонцелика”, я мимоволі відразу вп’явся у неї очима. Сумнівів, що то вона, практично не мав, однак для певності перепитав, чи вона часом не народилась 22 листопада. Дівчина анітрохи не здивувалась, а, навпаки, розвернувшись до мене, по-діловому запитала: “Ми знайомі?” Я не втримався — одразу розповів, що реєстрував її 20 років тому. Ми розговорились. Виявилось, що дівчина не лише шукає в усьому досконалості, вона має чіткі вимоги до себе, людей, речей, справ. За довгі роки життя я зустрічав чимало різних жінок і чоловіків, життя яких понівечили їхні власні вимоги бути досконалими, їх поїдало поїдом вічне незадоволення, їх катували нервові спалахи, неочікувані вибухи, що закінчувались вигасанням і новим невдоволенням. З такими людьми я зовсім не хотів мати справу. Зрештою, не один я. Однак 20 років думання про Сонцелику змушували мене почуватись у якомусь сенсі її родичем, який хвилюється, переймається, цікавиться усім, що відбувається з нею та навколо неї, не очікуючи на якусь взаємність, буде та взаємність — добре, ні — нічого страшного.

З розмови я довідався, що улюбленим числом дівчини є константа пі, вона навіть назвала себе пілаверкою, щось у цій назві точно є — лава пі геть залила її. Це взагалі дуже цікаво, що у пошуку раціонального зерна вона покладається на ірраціональне число, використовуючи ірраціональне мислення або зірраціоналене. Ця дівчина не тільки любить пі, вона його шукає у всьому, з чим стикається. Під час розмови у якийсь момент мені захотілось звільнити хоч трохи нашу розмову від зайвої науковості, тож я кинув жарт про слово пі як про всеохопне. Кажу їй: “Воно щодня лунає у виконанні горобців, мишей, машин.” Її реакція мене, чесно кажучи, вибила, мов м’ячем з кола, вона, вхопившись за моє ляпання язиком про пі як за адвокатський захист у суді, аж засвітилась. Щоправда, тієї миті в моєму серці й навколо трохи потемніло. Шкода дівчину. Вона ж, засліплена собою, продовжувала: “Нічого у цьому світі не буває просто так, усе має свій потаємний досконалий код, можливо, він виявиться не відразу, він є, має бути, інакше не може бути”. Її розпирало почуття власної значущості, вона відчувала себе зі мною лектором на трибуні, покликаним вищими силами відкрити мені, сліпому, очі. Я старався чемно грати роль недолугого учня, якому потрібно вдосконалюватись на курсах підвищення кваліфікації, які вона започаткувала. Про пі Сонцелика знала стільки, що будь-кого могла запхати за пояс. Я вперше довідався, що день числа пі припадає на 3 березня, коли я, о, Боже, народився, і що він збігається з уродинами Альберта Ейнштейна (треба ж!). На мить я подумав, пікнути вголос вже не наважувався, що якщо тортик поділити на 14 частин і з’їсти свої 3, залишиться 11, якраз для неї. Ми говорили, точніше кажучи, говорила вона, просто перед дверима зали зо дві години, обоє забувши, чого сюди завітали. Якби до нас не підійшла прибиральниця зі словами: “Виходьте, зачиняється”, ми б продовжували вести своєї. Жінка вивела нас зі стану відсутності в нашому реальному часі. Я запропонував обмінятись номерами телефонів, у результаті ми домовились не губитись і розбіглись. Мені було трохи прикро, що так і не отримав того дня паспорт, хоча згодом зрозумів, що то пусте, адже зустріч з Сонцеликою змінила мою долю — я кинув роботу, пішов легко, усвідомивши, якою дурною вона була, точніше, яким дурним я там стаю. Це ж треба було цілими днями просто записувати дати, тобто числа. Як я до того дійшов?! Тож став я піїдом, точніше — піїтом у театрі сатири й гумору, який сміється з пошуків досконалості.

І вже маю сатисфакцію — Сонцелика не лише відвідує наші вистави, я зауважив, що їй вони почали подобатись. Тепер я почуваюсь вчителем, а вона перетворюється у мою палку шанувальницю (і в мою пáлку!, жартую). Зрештою, я, мабуть, закохався. Скоро у нас весілля.



* * *



35. КИЛИМИ

Ой ті килими… Кому вони ниньки треба, а тоді я мусила їх щіточкою на колінцях навхильки чистити. Правильно чистити. Як лише найнялась до нього на роботу, думала, що нічого особливого у тому чищенні нема, а не встигла почати, він гарикнув: “Ти що? Хіба не знаєш, як треба чистити? Чи ти здуріла? Хочеш проти шерсті тягти, щоб навстовпужилось? Будеш мені нові килими купувати. Між ряди пісок позалізає, дурепо”. Назавжди запам’ятала. Законом життя стало не йти проти шерсті. А ви питаєте, чому у мене така чиста шкіра. Та саме тому — ніколи її туди-сюди не тягну, лише по масажних лініях, завжди у тому самому правильному напрямі. І в супереки ні з ким не вступаю, бо навіщо проти шерсті йти?!

Добрий з нього навчитель був. Його науки не забуду, якби й хотіла. Сказав би лагідно, уваги б не звернула, далі по-своєму правила б. А говорив би спокійно, забула б. Дорослого годі швидко відзвичаїти. Армійської муштри треба!

І розправляти килими рівненько-рівнесенько я у нього навчилась. Думаєте, чому у мене не нависає шкіра між руками та грудьми, як у більшості старших жінок? Та йому треба дякувати. Я ж відколи до нього працювати пішла, ніколи наспіх станик не вдягала, завжди розтягну до кінця, груди акуратно у чашечки викладу, щоб ніде ніщо не перетискало. А іншим, як і мені до того, байдуже, спішать, все як-небудь, і так кожен день… Розумієте навтямки?

Я через ті килими вікна постійно відкритими тримаю, мені повітря усюди бракує, а сама килимів у хаті своїй не маю. Добре запам’ятала, що вигукнув: “Вікна відчини! Задихнемося”. Відтоді перше, що роблю, як когось навідую, —  прошу дозволу вікна відчинити. Якщо кому буде потрібен прилад по визначенню кількості пороху в приміщенні, можете сміливо мене пропонувати  —   реагую на пилюку як лосось на магнітне поле. Щоправда, здатність у риб вроджена, а я працею заробила.

Ще можу похвалитись, що сприту завдяки килимам не втратила. Рухаюсь швидко, як дівка. Спробуй наздожени.

То вам лише здається, що одноманітна робота нічого не вчить. Чим більше робиш, тим більше тонкощів зауважуєш, тому й завдань більше вирішуєш. Знань набуваєш і, без сумніву, кмітливості. А хіба пильності, відповідальності, вправності, швидкості не прибуде?! Робота нікому не дасть дрімати. Разом з нею ростеш. І кінця й краю тому росту нема, чим би не займався. Навіть килимами. Кажу вам впевнено, бо життя на те поклала.

Та все ж я втомилась. Тіло рухів не одноманітних потребує, а тут одне й теж, кожна робота, як знаєте, обмеження має. Якась болячка все одно вилізе боком, якщо на одному місці задовго затримаєшся. Я довго не могла спину як слід розігнути. Коліна боліли, думала, що вода вже там. Хвалити Бога, обійшлось. І думки про одне й теж — не до здоров’я, головою поїхати можна. Як хату збудувала, пішла звідти, хоч і платив він мені щедро.

Тільки жити у хаті нема кому. Син з невісткою до Америки перебрались, а чоловік мене не дочекався — інших баб якийсь час пробував, потім на одній остаточно спинився, старим себе відчув, мабуть. Ще б гарна була! Шкіра у неї в прищах, складки під пахвами на два пальці нависають, ледь рухається — тіла надмір, ще й старша. Мені не повірив, хоч і чисту правду казала, все повторював, що так зберегтися тільки в ліжку можна.



* * *



36. МЕТР НА МЕТР

Валера вважав себе „чуваком продвінутим“, для знайомих поза очі – „двінутий“. Був він людиною амбітною, якій глибоко десь, хто і як щось каже про нього, коротко кажучи, знав собі ціну. Якщо йому чужі вислови не подобались, він сміливо вибирав один-два гострих прикметники з традиційного набору означень іменників: заздрість, тупість, недалекість, шкідництво, помилка; міг додати ще щось.

Валера готувався до зустрічі з чоловіком метр на метр, судячи зі світлини, усвідомлював, що від цієї розмови буде залежати довгоочікуваний результат. Він не мав права провалити справу. Нечітке фото — усе, на що Валера міг опертися у вибудовуванні стратегії. Він вирішив застосувати найостанніший писк моди в медицині — соматипологію. Спочатку, щоправда, хотів використати для свого дослідження теорію планетарних типів, однак зі знання, що люди поділяються за впливом Марса, Сатурна, Сонця, Місяця, Меркурія, Юпітера і Венери, ніяких ясних йому висновків зробити не міг. Почерпнув же інформацію з соматипології з одного відео на ютубі, слухати більше не було коли, та й не бачив у тому резону, це не бентежило, позаяк Валері завжди вистачало двох-трьох слів для входження в курс справи чи для прийняття рішень, четверте слово часто вже втомлювало, тому він його зазвичай не чув, як і музики, яка не вкладалась у три акорди. Оскільки гормональних типів теорія пропонувала сім, Валера мав зібратись з думками й у поті чола попрацювати над деталями зустрічі. Виклав перед собою виписані раніше на папірчику скорочені назви типів,  вони вимовлялись не зовсім просто, тож тепер він не міг пригадати собі повних назв, однак його це не засмучувало, головне — суть. Вирішив, що буде викреслювати зайве зі списку. Навпроти інс. (інсуліновий), сом. (соматотропний), окс. (окситоциновий), мсг(меланоцитостимулюючий), мел. (мелатоніновий), тир. (тиреоїдний), адр. (адреналіновий) мав по кілька написаних слів, які зараз могли йому прислужитись. Першими закресленими словами були сом. та мсг, адже ці люди зазвичай високі. Далі мел. — не світлошкірий — і тир. — не худий. Окс. — великий, хоча є народи, — прошмигнула думка, — де всі малі, невже у них завжди відсутні певні гормони?! Інсуліновий тип —пропорційність будови, — зауважив, — квадрат сюди не впишеться. Отож, залишався один — адреналіновий. Помилуй Боже, ще тільки вибухового ідеаліста не вистачало, — проскочило в його голові. Треба стримуватись, щоб не наразитись на гнів, — подумав і для розслаблення замовив у легко освітленій затишній кімнатці, відокремленій від інших столиків стінами, приємне місце на двох у ресторані „Щастя“, згадав кілька гасел зі свого арсеналу про мир, справедливість, любов, правду, а потім розкрив шафу, щоб підібрати відповідний одяг. Зупинився на класичному англійському костюмі.

Ввечері, рівно о сьомій, стояв з табличкою з написом „Валєра“ в аеропорту, як і домовились, біля виходу. Десять хвилин по сьомій на вході залишилось двоє: він та висока мулатка в ботах на ногах, на голову вища за нього, досить струнка, з волоссям зеленуватого відтінку. Коли вона зауважила його своїми великими очима, його очі піднялись і ковзнули по її обличчі, тож відразу побачив купу дрібних зморщок на її лиці, дав би їй років сімдесят, тоді він відвів погляд убік, вичікуючи звідти квадратного чоловіка, ця дивна стара баба його не цікавила. Проте вона, тримаючи на руках чорнявого той-тер’єра, підійшла впритул: „Добрий день Вам, Валерію. Дякую, що зустріли“. Ошелешений, він розгубив завчені слова, які в цьому випадку все одно б не підійшли, забув про гормональний аналіз і взагалі про будь-який аналіз. Керувала вона: перше, що зробила, — підхопила Валеру попід руку та повела до барної стійки. Чоловік тупо переставляв ноги, як якийсь шкут*, думки покинули його голову, а рот втратив здатність мімікрувати. Замовила дві кави та два пакетики чипсів, взялась до кавусі, без зупинки ропочучи ні про що, він мовчки хрустів, вона виїла усе зі свого пакетика і сказала: „Валерію, розрахуйтеся“. Він вийняв з кишені гроші, які не розраховував тратити, і оплатив, судомно вдихаючи повітря. Вона знову заговорила: „О, я забула вчора Вам написати: наша фірма збанкрутувала, тож розумієте, що повернути кошти ми не в змозі. Зараз маю летіти в Емірати. Залишаю вам найдорожче для мене в житті“, – і протягнула песика. Не встиг Валера отямитись, як вона вже проходила контроль на літак. Звідки почув голосне: „Тойчика, головне, рятуйточки. Цьомки“.

-----

* Мається на увазі не плоскодонне судно, а людина, яка не керує собою. Словник Грінченка: ,,Шкут, -та, м. 1) Ни къ чему негодный человѣкъ. Вх. Лем. 485. 2) Слабосильная скотина. Вх. Лем. 485.”.



* * *



37. СУПУТНИК

Нині Ія стала великою. Тато купив їй новий стілець. Ія прожогом видерлась на нього, то правда, що раніше вона могла триматись тільки за обніжки, тепер все інакше — її ліве колінце без зусиль дістає до сидіння, а руки, міцно вхопившись за бильця, одним духом витягають тіло наверх. Їй справді не потрібно, аби хтось бачив, що вона стоїть на стільці, вона не любить, коли хтось пильнує за нею, стілець потрібен їй для пізнання світу, для відчуття себе великою, вільною, гідною самоповаги й самоподиву. Маленького Ясика, йому заледве два рочки, вона не сприймає як глядача, він, відколи народився, завжди біля неї, як супутник навколо Землі. Хоча нещодавно Ія зауважила, що з Ясика будуть люди — він може бути добрим стійчиком у разі чого. Тато думає, що стільчик потрібен для столу, аби на ньому засиджуватись допізна, щось клацаючи на комп'ютері. Аж ні! Ія впевнена: "Щоб стояти!". Стояти на ньому. Стійно** і стійко. Як на постаменті! Стільчик добротний, він витримає. Проте Ія ще не знає, яка несподіванка її очікує. Вона хоче поставити одну ногу до другої, а стільчику тільки того й треба — він починає крутитись. Ія боїться впасти з нього. І врешті-решт падає.

Здригаюсь. А сон віщий. Ще вчора мені казали, що я найпотрібніша працівниця на всю фабрику меблів, а сьогодні ніхто й оком не кліпнув, як з легкістю скоротили. Мовляв, фабрика переходить до іншого власника, він і набиратиме робітників. "Пишіть заяву", — сказав Яків. "Боже, а я ж для нього й за нього все до крапки виконувала. Любила, дурна. Ні сім'ї не створила, ні здоров'я вже не маю. Все казав, що дружина хворіє, а він не може її покинути", а тут раз — й іншу планету вибрав, більшу, вічно нахилену до кожного нового сонця, тепер він ту Настю Крижане Серце, аби їй добре було, горбату, клишоногу, ряботинням вкриту, улещує, аж на кільця розсипається. Таким став, що літати скоро почне, не думаю, і не кажіть, що його зачарували — смішно. Що ж мені залишається? І пам'ять би постирала, якби могла. І попереду невідомість... Хоч спочатку життя починай. А що інакше?!


---------

* Стійний — вартовий.
** Стійно — гідно.



* * *



38. ІНТРИГА

Мусю знають усі. Щодня вона поширює на своїх сторінках в інтернеті статті з цікавими заголовками. Де вона їх тільки не знаходить! Як треба, то й перекладає за допомогою дядька Ґуґла, як бачу. Одна стаття змінюється іншою з не менш оригінальною назвою. Заголовки просто всмоктуються в очі: ,,Скажи мені, що ти їси, — і я скажу тобі, хто ти”, ,,Покажи мені, як ти спиш, — і я все про тебе знатиму”, ,,Як ти ходиш — такі й твої проблеми”, ,,Те, що читаєш, розкаже про тебе все”, ,,Твій кіт знає про тебе до дрібниць”, ,,Твоя собака — твоє відбиття”, ,,Тісний зв’язок між зморшками на обличчі та твоїм майбутнім”, ,,Покажи свою машину — ми розповімо тобі про тебе”, ,,Якщо ти не подорожуєш, ти -…”, ,,Якщо ти не дивишся ,,95 квартал” – ти…”, або й так: ,,Яких друзів маєш, такий ти”, ,,Які фільми дивишся, такий і ти”, ,,Який смартфон купив, такий ти є”… Невдовзі й ви шукатимете Мусю з її записами.

А Муся — моя сусідка. Ми колись разом в одному класі вчились. То була така дівчинка, що влазила у всі витівки, вчилась досить добре, мала жилку бізнесову, школу з відзнакою б закінчила, якби не вчителька з англійської, яку вона часто виправляла. Після закінчення школи довго Мусі у нашому місті не було. Різне казали: хтось бачив на трасі, хтось — на вулиці Червоних ліхтарів, хтось — навіть на Бродвеї. Вона повернулась через багато років. Така ж жвава — де не посій, там вродиться, однак від усіх нас на відстані ,,Добрий день”-,,До побачення”. Побула трохи й далі помчала у світи. І от раптом у фейсбуці бачу, що й тут є Муся. Як не напроситися у друзі?! Я там теж не я, а Гора, основні мої світлини — Анджеліна Джолі й гори. Дивлюсь, жінки до неї як по молоко ходять. Авторитет. І мене затягнуло. А цікавість роздирає, за що вона живе, як живе, то я почала своє стеження. По друзях її походила — нічого, всі світлини переглянула — ні на що вийти не можу. Та не може бути. Дядька Ґуґла в поміч покликала — результатів нема. А щоб вона жива-здорова була, то як? Вимучувало це мене, я й спати перестала. Вирішила ловити її на живця: зробила собі подібну сторінку з тими самими статтями на твіттері, нехай пообурюється, а тоді прийде, засвітиться. І я дочекалась — одного дня вона прийшла, тільки не власною персоною. Мене знайшов її адвокат, що за сумісництвом працює на президента однієї з найбільших компаній світу, щоправда, з іншої країни, не скажу якої — боюсь. Ні, річ не в тому, що якихось президентів боюсь, особливо не своїх, Мусі теж не боюсь, написаного боюсь. Мною понаписуваного. Розумієте, ті історії про Мусю на вулиці Червоних ліхтарів, на трасі, на Бродвеї — моя робота. А у неї та її адвоката прізвища, дивлюсь, однаковісінькі! Не знаю, що мене так тягнуло. Тремчу вся, як пір’їнка на вітрі. Може, ревність… Ми одного хлопця любили. Я його перша взяла, ліжком, вагітністю… Він хотів з нею їхати, я аварію підлаштувала, сама ж і виходила. А може, і заздрість… Мені завжди так хотілось у центрі уваги бути, а там вона, як на зло, як ліхтар світилась. Якось я її прилюдно звинуватила у злодійстві. Вини її ані на копійку не було. Та всі від неї відвернулись. Що мені тепер робити?! Дурію.



* * *



39. ШВЕЛЬБАВИЙ

Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!



* * *



40. ДВА

— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком.

Його слова, теплі й всеосяжні, звучали, немов з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні.

Леся — сирота, ні материзни, ні дідизни у неї нема, усе, що мала, — роботу й придомок, який виділила старша сестра після раптової пожежі, що зненацька гуртом забрала обох батьків разом з обійстям. Лесі на той час було лише тринадцять, та відтоді вона від самісінького ранку до пізньої ночі працювала для сестри, щиро, заради сестриного щастя. А ще притулку, то теж. Бажань у сестри було більше, ніж одній людині належиться. Сестра дуже змінилась, при живих батьках була зовсім іншою, — тепер заглядала Лесі в рот і холодно рахувала кількість вкраяного хлібця, який Леся їла. Борони Боже взяти зайвий шматок. Леся готувала, працювала на полі, пекла, прала, але без дозволу не мала права нічого торкнутись.

А їй потрібно було їсти, вона знала, а признатись — боялась. Три місяці, як носить дитинку під грудьми. Спершу її справді не хотіла, навіть під гарячою водою стояла, не було те маля бажаним, але то ж Боже. Змирилась, прийняла, полюбила.

І Михась сирота. У нього ще гірше — він своїх батьків взагалі ніколи не знав: ні матуні, ні татуня. Лише бабуню. Та Бог і йому радості вділив, не без того, — мав він свою хату, про яку Леся могла лише мріяти. Якби була своя, хай навіть маленька хижка, тільки десь окремо, не сталось би біди. Вони з Михасиком, хоч і росли поруч, усміхались одне до одного, тепло, як рідні душі, але рідко спілкувались. Тільки тепер вона зауважила, що давно вже ніби назирці за нею, якось спитав, чому така зажурена, а вона, та, яка нікому не звірялась раніше, залилась сльозами й розказала, як на духу, не боячись, не ховаючись. Сама не могла б пояснити, як так вийшло.

Не думала виповідати, а виповіла, так якось сталось. Й відразу полегшало, тягар скинула, як полуду з очей, і потягнулась серцем після своєї ж оповіді, яку він слухав так сердечно, як ніхто б ніколи, наче до скриньки за скарбом, у якій схована її таємниця. Навіки запечатана.

Була б навіть обійняла, а в останню хвилю злякалась. Дитя ж не Михасикове! Відкинулась назад, між двох правд умить опинившись. А там зірвалась на ноги й побігла. Була певна — забуде хлопець дорогу до неї. Себе змушувала не думати про нього, а він таки прийшов. І так світло, так свято, так натхненно такі слова промовив…

Ніхто ніколи не знатиме, що сталось, не допікатиме, і сама вона в кокон пам’ять зажене, бо п’яний чоловік сестри, що збив Лесю з ніг, дико, з ревом звіра, за тим навалився на неї й мучив-мучив-мучив, через кілька днів ще раз, хоч потім вже ні, не заслуговує на жодне місце в її голові. І що з того, що пробачення просив, мов, сп’яну наплутав, їй яка радість з того, яка користь?! Зганьблена. Скривджена. З дитятком у лоні.

Малятком. Михасик його святим назвав, а вони ще й разом ніколи не були, щойно от притулились одне до одного вперше. Як буде синочок, теж Михасиком назве! Буде два ангели-охоронці поруч. Два.



* * *



41. ТЕО-ДОСІ-Я

Досі, о Θεο, мій Боже, я пам’ятаю ту хвилю, ту пінну фалю, близьку до темного фіолету у своїй основі, ті бульки її слини, що прикидалися вовною, по краях. Вона котилася навіжено по білому піску Теодосії, такому білому, як моє ще не віддане сонцю тіло першого в житті дня на морі. Пам’ятаю її непогамовність, її швидкість за спиною. Це перша у житті подія, яку легко й часто відчитую мимоволі з пам’яті. Пам’яті трирічної дівчинки, якою я давно вже не є. Вона поки вміє читати лише по губах, але після цього випадку втікатиме у книжки, аби ковтати світ складами. Тіло кує страх, під серцем загусає невитиснений назовні крик, птахи зі своїм “кр” над головою, о Θεο, це вперше побачений Крим, мить — і ця скажена фаля накриє, фалатне, не лишиться нічого, хіба маленькі фалати тіла на піску, переламані, як дерево на картині Юліана*. Я не знаю, що це, досі не знаю, але залишаю тіло на піску пляжу і підіймаюсь над ним вище хвилі, значно вище. Так високо, що бачу цілий пляж і перелякану маму, яка біжить до залишеного мною на піску тіла. Мені не страшно, тільки дуже дивно, що бачила хвилю, ні на мить не обертаючись до неї, не усміхаюся, не плачу, лише відчуваю себе вічною. Хвиля доходить до пальців моїх ніг, б’ється в пісок, розбризкуючись навколо, і відходить, не зачепивши мене жодною краплею. Я спокійно повертаюсь у тіло. А лоно моря втишується і починає вабити до себе, ніби нічого не було…

Відтоді, Боже, я знаю, що ти є, що вмієш спиняти й пускати кров, рятуючи від кривд і кривлянь, від краху і від розкришення, умієш відділяти душу від тіла, яке б сильне чи безпомічне воно не було, відкриваючи перед очі, вуха, а найперше — серце, світ, яким він є, з усіма принадами й жахами, спокусами й болями, втратами й нагородами, даруючи крила й свою безмежну любов.

І чайкою душа літатиме…
І чайков…………………………
І айва квітнутиме… І Айвазовський малюватиме Ноя, що спускається з Арарату.



* * *



42. РЕПУТАЦІЯ

Тебе розбудили. У повітрі привидом зависла ніч. Густа. Тисне. Не чорна, не сіра, скоріше — темно-сива. Хоча що з того — ти все одно не знаєш куди себе подіти у цій терпкій тмосивості*. Тобі давно пора звикнути. Ти б мав якось по-іншому жити по ночах, знайти якийсь вихід. Ти ж знаєш, що твоє хропіння нестерпне. Що можеш бути лише один у кімнаті, або кімната має бути без тебе. Кого цікавить, що ти у цьому не винен, що роками не можеш нічого вдіяти, що твої звертання до лікарів, знахарів, аптекарів, шарлатанів нічого не змінили, тільки викрали в тебе з-під носа купу часу, нервів, грошей. Тобі шкода своїх співмешканців. Розумієш, що ніч для того, щоб спати. Вони розраховували на спокій, а тут ти. Тільки що тобі робити з собою?! Ти теж потребуєш завалитись у ліжко і пропасти до ранку. Та зараз, напівголий, судомно шукаєш свій одяг у валізі. Їх це дратує, бо посеред ночі найменший шурхіт відлунює в голові барабанним боєм. Бреус**, чорт забирай! Ти їм співчуваєш, а як інак?! Буде гірше, коли увімкнеш світло. На тебе напускаються з кулаками слів: “Не можеш тихо полежати?” Але якщо ти вляжешся, то впадеш у сон. І все знову піде по колу. Тебе починає боліти голова, бо ти хочеш спати, як і вони, ти тягнешся за ліками, і це не виходить безшумно. Їм потрібна тиша, у них запланований і оплачений у готелі сон. Розчинись, щезни, вивітрись, висохни, вмри, тільки не заважай. Тобі здається, що їхні очі світяться, як котячі, в темноті. Протикають наскрізь. Твої руки тремтять, тобі ще важче знайти свої речі. Ти б вискочив за двері й напівголий, та є правила поведінки в готелі. Ти готовий хоч вже позбутись всіх потреб і проблем свого тіла, але ж не можеш. Щоб вийти за двері, тобі потрібен одяг, ліки, телефон, як мінімум, на всяк випадок гроші, бо що ти робитимеш за дверима в холодному холі готелю. Може, затягнеш цигарку? Не ризикнеш — кинути курити коштувало тобі таких зусиль! Вже рік тримаєшся. Напитись?! А що потім? Дурню! У тебе ж завтра презентація, ти чекав на неї кілька років.

Нарешті! Помаленьку зачиняєш двері, хоча якоїсь миті хотів їх голосно затраснути. Від завтра залежить твоя доля. Ти підсвідомо картаєш себе дурними запитаннями: чому не позичив гроші?, чого не винайняв окремий номер?, навіщо спокусився на спільне поселення зі співробітниками? Вар’ят! Для них ти за ніч з улюбленця перетворився у вовкодуха, у якогось монстра, покидька. Лише за одну ніч…

Спускаєшся сходами донизу. Натискаєш ґудзик на дверях. Повітря! Нічне, різке по-чоловічому — без натяків і коливань. Над головою місяць, який хочеться стиснути в підкову як гумовий еспандер для долоні, аби він аж ощетинився, перетворився на голчастий м’ячик-аплікатор. Потрохи трясе і розбирає злість. Не вистачало, аби ти андріїв*** тут цілу ніч.

Тупаєш на місці. А відчуття, мов ти на кораблі. Але до гальюна не встигаєш — просто під кущем, гілки якого вискакують на сходи, пускаєш цівку до вітру, заплямивши репутацію місяця, який, як гойдалку, хитнув твій авторитет до щирця****.

----------

* Тмосивий — темно-сивий, тмосивість — темносивість.
** Бреус — високий і неповороткий чоловік. 
*** Андріїти — збиткуватись у ніч на Андрія.
**** До щирця — глибоко, сильно; повністю.



* * *



43. ПЕРЕДВЕЛИКОДНЄ

Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись  очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом. Пригадала, як вона, Оринька, час від часу забігала на кухню, звідки випурхували та розлітались потоками пахощі, заманюючи її з подвір'я, де вона так любила бавитись. На столі могли лежати щойно випечені  коржі для солодких перекладанців* та купки з андрутами**, тоді  Ориньці слід було вичекати, поки пляцки й торти будуть готові, саме відтоді починалось найприємніше  — вона могла забирати по одній майже порожні бляшанки з-під згущеного молока і шкрябати на ґанку всередині них ложечкою, отримуючи надзвичайне задоволення. Ласо вилизавши до останку, Оринька щоразу з надією питала: "А ще є?". Мама хитала головою і подавала Орисі нову, проте практично порожню, бляшанку. Щастя ховалось на дні, при стінках. Брат Омелян, старший від Орисі на сім років, не особливо любив солодощі, а найстарший, Остап, приїжджав з міста лише на самі свята, тож конкурентів на ласощі у неї не було.  Який дорогий той незабутній смак передвеликоднього причащання...

— О! — видихнула Орися, а опісля зауважила:  — Навіть моє ім'я починається з літери радості.

З іменами в їхній родині взагалі цікава історія. Мамина родина для села — Іванилові, хоча прізвища у всіх різні. Іванилові прикріпилось до них здавна, а все через те, що більшість чоловіків у роді покоління за поколінням мали ім'я Іван (прадід — Іван, дід — Іван, тато — Іван...), Орисина мама теж вийшла заміж за Івана, і сталося то само собою — вона закохалась саме в Івана, по батькові — ТерЕшковича, з сусіднього села. А хіба тепер зустрінеш записаних у метриках як: Терешко, Тимко, Левко, Федько, Яцько, Юсько, Луць, Кость... Нема більше Левковичів, Леськовичів, Тимковичів з Федьковичами, Ільковичів та Костевичів, є лише підчищені під офіційні: Левович, Федорович, Терентійович, Тимофійович... А шкода — у простоті ховається щось таке дороге, таке своє, таке рідне, таке, що не перестає щеміти роками. Колись Орисю дивувало, що мама знічується, як чує звернене до неї: ''Іванилова''. Бо Орисі завжди приємно, коли її запитують, чи вона часом не з Іванилових, якийсь солод розливається по тілу й там затримується. Чому мама з батьком жодного з синів не назвали Іваном, хоча бабуся просила зберегти традицію?! Чого усіх трьох дітей нарекли іменами, що починаються з літери ''о''?! Тато казав, що шукати пояснень не слід, позаяк дітям пасували лише такі імена. Та й вона, Орися, заміж не за Івана пішла. Так склалося.

Чи не той смак дитинства, те ''о!''  навколо, вплинуло?! Повінчалась з Орестом. Має двох дітей — Олексу й Олену, але на відміну від батьків, імена вони з  Орестом не один день разом підбирали,  сперечались, доводили, не погоджувались, непросто було до злагоди дійти.

Останні роки в Орисі традиція з'явилась — скільки в родині ''о'', щонайменше стільки пасок для дому має бути, а ще треба кілька подарувати, разом ого-го назбирується.

Сусідові Наумові занесе. Той ледь ходить. Загублений. Скоро сотня стукне. Відлюдьком, бідака, тримається. Всіх своїх поховав, а сам не впокоїться. Дочку свою, старшеньку, найулюбленішу, колись прокляв, коли вона за хлопцем у дванадцять років з дому зірвалась. Хотів покори, а воно не все так, як хочеш, частіше по-іншому складається: як вийде. Сам впертий, то впертості й вчив, собі на сльози. Дочка ніколи йому не написала і пів слова. Від людей чув, що того хлопця не зайшла, за якогось бабія заміж вийшла, скоро той жевжик її покинув, а вона мала череду дітей на ноги ставити. Її вже, певно, на світі нема, а Наум тут ще мордується, все чекає, що вона відгукнеться.

Бабі Тодорці мусить. Тітка. Старість — не радість. До вісімдесятки як коза бігала, всюди її було видно. Ще ходить, але дуже подалася. Кажуть, що другий раз заміж виходила, бувши в шлюбі. Одні шепчуться, що перший чоловік кудись повіявся, інші стверджують, що пропав безвісти. Але вона не дуже журилася, що чоловік зник, не довго думаючи скочила за вісімнадцятилітнього. Їй самій вже під сороківку було. Його батьки так і не змирились, переповідають, гризло їх, — рано з життя пішли, шкода, і майже разом. Дітей Тодора ніколи не мала. Може, хто прокляв. А Орися навідується до Тодорки раз-два на тиждень, та розмов з тіткою уникає  — не може чути, як та бурчить, нарікає на все, плаче. Однак Орися пообіцяла собі не забувати про тітку, старається дотримуватись взятого на себе зобов'язання, нема кому її замінити, пустіє село.

І діда Тадея з бабою Мокриною треба почастувати. Баба, певно, пектиме, але Орися віддавна звикла їх на свята провідувати. Хоча й не родина. У них весело, цікаво. Тадей такий кумедний — то про політику мову веде, йому б книжки писати, детективи, то про сусідів, а знає мало, бо печі тримається. Чого лише не напридумує. Казала Мокрина, що останніми роками такий балакучий став, ледь його витримує. Орися вже з десяток років до них вчащає. Тадей завжди був з тих, що люблять показати, що знають про все на світі, що все розуміють, а коли чоловік мало знає й не відчуває небезпеки, то що робити, як не вигадувати?! Добре, що позаду ті радянські часи, коли балаканина була небезпечна, і вбити могла, і на Сибір відправити. Тепер легко Тадею чутися безтурботною дитиною, тим паче, що захищений любов'ю, опікою. То Мокрина весь час на варті. Якби не вона, пропав би, напевно.

Ще до церкви треба пасочку занести. З крашанками. Цибулиння от наготувала, ще сьогодні зварить. На Великдень священник має і до їхнього села приїхати. Хоч у таке велике свято. Колись тут життя вирувало, з кожним роком село тихшає. Люди до міст перебираються, спішать якомога ближченько до вигод дістатися, до можливостей. Тут лише один раз на день автобус повз проїжджає, здебільшого переповнений, щоразу стояти доводиться. Але який ліс навколо! Де вони в місті таку красу візьмуть?! А повітря... Ні, Орися звідси нізащо не поїде, навіть як діти кликатимуть. Що в тих набитих коробках за життя?! Хоч з балкона скачи. Чим там дихати?! Хімією?!

Дітям по пасочці приготує, якщо приїдуть. Від мами. Минулого року Олекса не зміг — у Швеції на сільськогосподарських роботах працював. І нащо було на фізика вчитись?! Щоби важко заробляти руками?!

Олена аж на Провідну неділю торік приїжджала, до батьків чоловіка на Великдень їздили, а ті ''Олів'є'' на стіл виставили, магазинної ковбаси понарізали, паску та торт теж десь купили. Ще й хвалились, що паска не яка-небудь, а італійська. Навіть для крашанок магазинні яйця брали. Таке-от у них великоднє частування. Без своєї паски, шинки, полядвиці, кров'янки, сальтисону, голубців, холодцю, білого хрону чи з буряками. Слів нема. А свати зовсім не бідні, Орисі до них як до неба. На Єгипет щороку їм вистачає.

І Орися заходилася виймати спечені паски. Літати й мріяти хотілось від пахощів, здавалось, благодать спустилась на хату. Аж тут задзеленчав телефон.

— Мамо, — кричала в трубку дочка, — Не гнівайтесь, нас не чекайте. Ми виїжджаємо до Канади, я вам потім поясню. Спішимо. Виграли Зелену карту. Веселих свят! Люблю вас. Бувайте, — і Олена поклала трубку.

Орися ледь не впала, врятувала шафа, на яку встигла опертись. Трішки посиділа на стільці, заспокоїлась. Взялась до коржів. Хіба годиться без випічки?!

За день вона добряче втомилась. Як лягала спати, знову почула телефонні гудки. Того разу сигнал був від сина:

— Мамо, — почав Олекса, — Того року я...  —  не закінчив, замість розмови ввірвалися шуми, годі було щось вичути.

Орися присіла на ліжко й сперлась на подушку.

— Нікого не буде, — проговорила сама до себе. — Порожніє хата.

Вдарила млість. Потягнулась за валідолом, поклала його під язик і накрилась ковдрою.

Через пів години запікав телефон. Вона ще не спала.

— Мамо, чуєте?! Чуєте?! — допитувався здалеку син.

— Чую, дитино, — покірним голосом відповіла Орися.

— Нас приїде десятеро. Мій музичний гурт та наші дівчата. Всі хочуть побачити справжній Великдень. Я вже домовився з Лідою Клим, що нам відкриють клуб. Згадаємо старі традиції. Щось вам привезти?

Орися не відразу змогла отямитись. Спочатку мовчала, лише слухала Олексу, але з кожною хвилиною жвавішала. А як розмова закінчилась, вона зіскочила з ліжка, ніби їй двадцятка, та й побігла на кухню поратись, не відчуваючи аніякої втоми. І хоча тієї ночі Орися не зімкнула очей, енергії їй вистачило на цілий день. Під вечір вона навіть до плащаниці в сусідньому селі сходила.

На ранок суботи святочне стояло не лише на столах та підвіконнях, вся лава була ним заставлена, дещо довелось примостити на підлозі, бо не було куди ставити.

------

*Солодкий перекладанець  — торт з багатьох коржів, перемазаних різною начинкою.
** Андрути — тонкі вафлі, а також торт з перемазаних начинкою таких вафлів.



* * *



44. ДІРОЧКИ

Присвячується cтаршій сестрі моєї бабці Михайліни (Михайлини) Теклі                                                         (Теодозії, Тезі), яка в підлітковому віці покинула село, щоб розшукати свого хлопця, що виїхав до Америки.

Не забула. Вона таки пам’ятає село, усі його вершки й ровені* з кривульками доріг, усі його крайчики. Саме зараз вони стали прикутками** її хворих очей, якими вона так гостро бачить у своїй уяві. Високі порости навколо вузької річечки з викрутами, раптові верниводи, глухий бір з місцями опалин і погарів усередині нього, зрубанки*** зі мшаними**** пнями. Мочарі, ті жабокряківки в сосновому ліску за кілька метрів від старої хати. Крини***** перед очима — бери й рви. Вона обережно обходить їх знову, хоча не підіймається з місця, і, як колись, заплутується у виприннику****** довкола. Теплим світлом проскакує на обличчі усмішка. Які ж ті дитячі остроги рідні! Невисокі пагорби за селом, звідки з сестрою пильнувала за дорогою, остерігаючись несподіваної появи порушників спокою. Там, біля старезного, верхами коріння по піску, дуба приховане цілюще джерело, така дорога серцю студня в жолобі… У цьому місці колись, як розповідала їм бабуня, розчахнулась земля і сховала церкву, мовби велика кишеня копійку, а потім закрилась, залишивши тільки кілька горбиків швів від зшивання землі докупи. Вода у джерелі й досі має легенький квасний присмак. Сюди, як до Кальварії, несла їх якась невидима сила. Як на прощу. До цього місця мало хто ще навідувався. І навіть коли дощ збирався поміж ребрами полів, що лежали як праники зусібіч, тут можна було сховатись на сходах глибочезного льоху без дверей. Він їх теж сюди притягував, але й проганяв, бо строго відмірював час перебування у цьому місці. Темний, холодний, все холодніший з кожною сходинкою донизу. Вони лише одного разу спустились до самого долу підземища. Безмаль, на мить. Тільки й того. Їх зупинила якась тінь нагорі й те жахне відчуття, ніби хтось готується перекрити величезним каменем вхід. Секунди бігу вгору пригадує чіткіше, ніж десятки проминулих років.

Вона спокійно продовжує спускатись донизу. Чого їй боятися? Що їй втрачати? Перша сходинка зовсім тепла — ніби самісінький початок життя, коли аніяк не підозрюєш, що у світі існує зло. Друга — світла до половини, роздвоєння світу, мовби язик змії, який раптом висувається у напрямі до тебе. Нарешті третя. Тепер між мінусом і плюсом є щось, що ні до плюса, ні до мінуса не зарахуєш. Нижче темніше, бо глибше. Коли йдеш повільно, очі звикають, тіло пристосовується, вловлюєш, що те щось, що панує між чорним і білим, розсипається на відтінки й відляски, які поперемінно змінюють довжини, силу, напрям. Зору й вухам відкривається те, що неможливо зауважити бігом. І от вона вже розрізняє смуги на безвіконній стіні, на долівці. Та ж ось де її загублена каблучка до волосся з дірочками на трьох квіткових пелюстках! Дірочок теж три. Все тоді за нею обшукала, а вона весь час ховалась тут.

Їй не раз снились ці три рівновіддалені одна від одної дірочки. Був ще в її житті триокий камінець, колись знайшла його на березі Радославки, але ті дірочки не вимальовували в уяві рівносторонній трикутник.

Каблучка потьмяніла. Тоді вона виблискувала. Як сонечко. І в жовтій сукеночці з жовтою каблучкою з трьома дірочками — очками догори, носиком додолу — сама була схожа на сонечко.

Вона нахиляється, щоб підняти каблучку, а не може. Аж тут лунає голос, який обриває думки й почуття: “До вас відвідувачі”. “Мабуть, діти прийшли”, – думає. Але до палати заходить незнайома молода жінка. Наближається до неї. На її обличчі стільки радості й тепла. Її хочеться обійняти. Однак хто вона? Широко розставлені очі й центр маленьких губ виписують рівносторонній трикутник. Жінка йде просто до неї. Але вона не може втямити, слова жінки ніби з-поза дзеркала. Вона їх відчуває, але не знає жодного. Жінка щось намагається пояснити. Аж ось вона вихоплює з її вуст ім’я, від якого скрикує:”Міню! Сестро!”

Сльози душать її. До них наближається якийсь чоловік, який намагається перекласти слова жінки мовою жестів, міміки, щось говорить, але вона не в стані слухати. Ніби крізь фіранку марева починає розуміти — перед нею дочка її сестрінки, сестрички, з якою востаннє бачилась 70 років тому…

---------

* рівнини.
** прИкутки – місця, до яких прикута увага.
*** місця, які залишились після вирубки лісу.
**** вкриті мохом.
***** лілії.
****** кущі ожини.



* * *



45. ВПЕРЕД

Дощ вперто довжив дні. Ця фльора[1], ця безперестанна капанина з неба, змінювала напрям своєї косості, інколи підлаштовувалася під попутний, часом під супротивний вітер, почасти йшла майже прямо, але все одно не переставала мучити котрий день. Здається, природа хоче притиснути кожну істоту до землі, щоби та не сміла підняти очі, метнутись увись, лише бажала якогось укриття, бігла стрімголов до нього, втупивши погляд у землю, бодай лише оминути болото під ногами, не вступити в калюжу, не перечепитись через якийсь схований на дні багнюки камінь. Але для когось це надія на порятунок.

Якби ж то хлющив нерозривними стрілчастими променями, цвигав[2] з усіх боків, а ти сиділа безтурботно вдома, в теплі, прислухалася до оркестрової музики, створеної ним, яка то стишується, то наростає, щось собі думала, не так вже й погано було б. А тут… І він не ллється, лише не дає про себе забути своїм настирливим фліньканням[3], те попискування перебігає з місця на місце навіть у твоїй голові, розриваючи її навпіл періодичним погукуванням. Він не зважає на тебе взагалі! Лише торохтить про щось своє, далеке тобі, твоїм думкам, і нема куди сховатись від нього. Мимоволі перетворюєшся на нього сама, переповнюєшся його ниттям  і самозайнятістю, мовби заражена. Тобі цього не треба, ти хочеш, аби стіни гасили звук, а так не є. Твоя кров не гусне, вона розпливається, відчуваєш, як тіло стає ватою. А клятий крапець[4] б’є мовби молотком по голові, добиваючись свого, белькоче, баламутить. Якби ти знала мову дощу, може б ви порозумілись, а поки його поведінка нестерпна.

Є миті, коли здається, що ця сльота триватиме вічно. Заповідали два тижні, ще не кінець. Водиці скоро буде по кітки. Земля більше не має ні сил, ні місця, пропускати ці спінені потоки заливи[5] вглиб. Невдовзі може сягнути литок. Але найгірше — ця хляґа[6] дістається до твого нутра. Ти хлянеш на очах, а він, обліжний[7], продовжується, не церемониться, намагається вимити з тебе життя, доки з глибин твого нутра не вирветься мамине, бойківське, що сидить там з дитинства:

Іно жаль ми того світа:
Пішли марно мої літа.
Того світа, тої тости[8],
Пішли літа марнотрости[9]”

Хлюпотить… Кількаденна одноманітність перетворює тіло на теплий пластилін. Колись ти дуже любила пластилінити без видимої користі — отак брала й м’яла пластилін в руках. Не ліпила нічого. Таке заняття могло тривати годинами. А тепер от дощ потішається над тобою… Хіба був у твоїй забаві якийсь сенс?! Хоча ні — маєш вправні кисті. Хіба не тому, що довго розминала пальці й долоні?!

Тобі б вилетіти пострілом надвір. Над собою, над своїм страхом, це не правда, що ти не боїшся, що він не тримає тебе своїми лапами, не ломить, крапля за краплею не надменшує. Ти повинна вирватись. Видертись з клітки стін, які починають вкриватись пліснявою, як і ти, вийти в дощ, нехай ціною надзусиль. Місце, яке заростає мохом, мимоволі нагадує могилу.

Але ти маєш дочекатися повноцінної плови[10], з громом, блискавками. Ці звірі не шукатимуть тебе в бурю, тоді не зірвуться дикими собаками, ладними загризти людину вмить, на пошуки здобичі. Хай там як, а таки спробуєш. До кордону яких пару метрів. Права потрапити в їхні руки не маєш — то не просто грипси[11], які можна встигнути з’їсти, тобі довірили архів, історію, вона або потрапить до своїх, або ви разом станете попелом. Візьмеш на себе гріх самознищення, ставши епіцентром вибуху. Ти готова, давно готова, бо краще загинути одній, ніж віддати у руки катюгам сотні інших життів.

Гримить. Гранати навколо пояса. Вперед!

-------

1. Фльора — затяжна дощова погода.  
2. Цвигати — литися струменем. 
3. Флінькання — хлипання.
4. Крапець — дощ, який довго та одноманітно накрапує.
5. Залива — злива.
6. Хляґа (хляка) — дощова погода.
7. Обліжний — затяжний. 
8. Тоста — клопіт (бойківське).
9. Марнотрости — марно минулі літа (бойківське).
10. Плова — злива з бурею.
11. Грипси або штафети — записки на цигарковому папері, скручені в трубочку. 



* * *



46. ХІБА МОЖНА ЗАБУТИ?

Передмова:

Оповідання постало зі спогадів моєї мами. В основі лежать реальні події. Справжнього імені вчительки, пам'яті про яку присвячене оповідання, не пригадую. А от ім'я другої вчительки дійсно було Рая, цього не в стані забути. Трагедія сталась у Лопатині, тепер Радехівського району Львівської області, кінець 40-х -початок 50-х.


Осінь вгризалась у шкіру. Ще тиждень тому до сказу пахло травами й безтямно смачним свіжим сіном, пригортало й обіймало душу листям. Не встиг натішитись — обірвалось, підступно, раптово. Сипонуло скаженими дощами, застугоніло, по-осиному вжалило настояною на сльоті квашею. Повітря загусло, начебто його затиснули кукурудзяним чипом у здоровезному бутлі, важко вдихати на повні груди, намагаєшся, а повітря не вистачає, інколи здається, що от-от і задихнешся.

До вчора цінькали до щему синички, запевно прагнули відспівати безтурботність, а тепер що? Ледь не зносить з місця. Стукає по голові, наче Василь — ніщо інше для вітру, як дерево, а сам вітер —  дятел. Зрозуміло, що природа настирно, то з наміром, то мимоволі намагається пояснити потребу шанувати те, що маєш, щомиті змінюючись,  вона безупинно нагадує, що все врешті-решт минає, і кожна людина відходить за край, а відведене тобі життя вартує жити лише заради чогось ціннішого за тебе самого. "Цінь-цінь". Цінуй.  

Зненацька Василь втратив рівновагу, в'язка млість запанувала над усім тілом. Хотів було схопитись за стовбур обламаної грушки, а той гойднувся як маятник перед очима, рипло, підвиваючи. Відшарпнувся, позаду десь грюкнуло, забряжчало, не вистачало тільки, аби щось придавило, машинально  проказав "Отче Наш", вийшло якось самовільно, вже й не пригадає, коли останній раз молився з остраху, ще й так глибоко, по-справжньому, врізаючись у тіло кожним складом вимовленого слова, як ото зараз. Гнітиться у ньому непрощення, вимучує, хоч і ховає його в собі якнайдалі, аби вивільнитись від того вантажу, жене від себе будь-який натяк на нього як настирну муху, з радістю запхнув би у наплечник та й випхнув за спину, якби тільки міг. Знає, що проститься і йому, коли сам нарешті пробачить. Та не може, як не намагається. Десятки літ позаду, а жаль далі розпанахує.

— Спочивай, кохана, з миром,  — і знову в сльози.

Давно їм пробачив знущання з себе, а було їх ген-ген скільки. Усі ті буцегарні, побої ногами, руками, дротами, усім, що навколо, катування струмом, простив, Бог з ними, і скажений голод, спрагу, обмороження, гниття тіла, шахти, на яких один за одним спускали дух його товариші. Розмив у пам'яті обличчя своїх катів, зрештою, вони й були ніякі для нього, начисто позбавлені душ костурляві тіні, тортури згадуються до деталей, страждання, а виконавці —  ні. Оленки їм вибачити не може. Не в стані. Перед очима її прибране в пучечок ніжне волоссячко, Василь і далі пестить його у снах, коралі губ, зібраних у морські хвилі, до яких мав щастя торкнутися кілька разів, великі карі очі з такими смішними цяточками всередині, незабутні очі, у яких він плавав, топився, з яких досі не годен виплисти.

Погладив рукою великий хрест над зрізаною майже під вершком правильною чотирикутною пірамідою, опертою на невеликий квадрат основи, трохи менший, ніж у надгробних пам'ятниках в інших селах, втішився, що нарешті йому вдалось вилити точнісінько таку саму фігуру, яку ставили в його селі ще до війни* та під час, таку самісіньку, на яку вона, чарівна кияночка, яку направили після закінчення педагогічного інституту сюди, до Лопатина, вчити бандерівських дітей української мови за новими підручниками, завезеними зі сходу, заворожено задивлялась, не раз повторюючи, що такі речі занурюють у глибини незнаної історії. Залишалось покрити фігуру білою фарбою. Мама білила погашеним заздалегідь вапном. Іноді підсинювала. Але він не знає, скільки йому залишилось, фарба триматиметься довше. На днях когось з односельців візьме до спілки, та й поставлять на місці клятої  радянської ”вєзди”, якою його Оленку, мовби каменем на шиї, притисли. Аж могила запалася. Нема вже тої ганьби! Нема. Нарешті. Поглумилися — і досить. Юрми дітей, як псів на ланцюгу, водили сюди десятками років, змушуючи повторювати щоразу, як страшне заклинання: "Тут похована радянська вчителька, вбита бандерівцями”.

— Пробач мені, люба. Не міг я раніше, моя ріднесенька. Не відпускали мене на наші терени, коло з сотень кілометрів довкола мене окреслили. І не мав я права з нього виїхати. І мучився, розривався між думками про дім і життям у світі за його межами. А тримала мене віра, що прийде день, коли подолаю відстань між чужиною та домом. Неймовірне щастя, що часи змінилися. Хто б раніше дозволив ”совєцький” міф зруйнувати! Ще не вся правда на світ вилізла, хай поступово відкривається, по крихточках, та двигун вже запрацював, колись усе осправжниться... Скільки сліз я виплакав! Думав, що вимию себе до дна, росиночко, а дожив. І ось я тут, біля тебе, зозулько.  Можу нашими слідами пройтись. Подекуди вже поля, жаль, але ліс здебільшого зберігся, інший зовсім, проте живий, є! Наш ліс, який з пристрастю щиро і так невтомно ховав нас від тих здичавілих яструбів, як ніхто беріг наше палке кохання, про яке не можна було навіть у сні  вибовкнути. Люба Оленочко, а знаєш, рибко, я так і не зміг збудувати нову сім'ю без тебе, усі жінки, які б гарні й добрі не були, мені чужими здавались, я їх цурався, все за тобою тужив, у найважчі миті відігрівався спогадами про наші зустрічі. Але за що нам ці муки, серденько? Не розумію. У чому ми винні? У чому твоя вина, голубонько? У любові до свого? У тому, що ти горнулась до наших людей усім серцем, що вивчала нашу говірку, ба більше, вчилась говорити по-нашому, записувала пісні, перемальовувала хрестики вишивок? Чи в тому, що закохалась у хлопця з лісу, який присвятив своє життя боротьбі за Україну, за право існувати як народ, за право бути господарем на своїй землі?

Василь ще раз торкнувся хреста. Пора рушати.

— Вітер притих. Чуєш?! Йтиму вже. Залітай до мене у сни, пташечко, з тобою життя світлішає... До завтра. Пройдусь до Мокрини.

А Мокрини давно нема. Хата лишень стоїть під самим лісом. Перекособочена.  Найстрашніше місце, як на нього, пекуче, гнітюче, чорне. З воронням. Тут мешкала його чарівна Оленка, відколи прибула з Києва. Тоді й хата жила, і квіти навколо не переводились. Тягне його сюди, як кота, який звідусюди повертає до своєї хати.

Оленка жила у Мокрини разом з іншою дівчиною з Великої України, теж вчителькою української мови, але геть не такою. Та мала ім'я Рая, Раїса. Як на глум, бо була пропащою комуністкою, повною ненависті до місцевих українців, може, й до всіх, крім тих, від кого залежала. Чи не єдина вчителька у школі, що явно не любила предмет, який викладала. Вона не мала сорому і без жодного страху вчила сприймати українське як несуттєве, дозволяла собі зневажливо говорити про українську мову, часами відверто глумилася над  словами, яких раніше не чула, діставалось і традиціям. От чого вона справді навчала, так це бездумно й беззастережно покладатись на свою партію, буцім то церква. Мерзотна баба, таким палець у рот не клади, Райка знала, як найболючіше зачепити, як нашкодити, була з тих, що на будь-що заради своїх поглядів і намірів підуть. Чому саме до Оленки її підселили? Може, ще в Києві зауважили, що Олена не така, як вони?! А школярі боялись Раїси, тремтіли, як бачили, та й від страху робили все, що вона наказувала, без будь-яких зволікань. Хіба може Василь тій худобині та її нічному полюбовнику, клятому енкавееснику, пробачити?! Василя пронизав якийсь незрозумілий нутряний біль, мить — і попустило. Тож він продовжив йти.

За кілька кроків від лісу виднівся Мокринин перелаз. Від перелазу добре проглядалися двері тої злощасної хати. Через ці двері Оленку виносили. Він так і не побачив її тіла тоді, не попрощався, тільки Мокрина та сусіди через паркан встигли угледіти. Від них і чутка селом притьмом побігла. Від хати до хати. До години, мабуть, усі встигли почути страшну звістку — Оленку винесли з хати задушеною. Удушення ні з чим не сплутаєш, люди знають, хоча убивці поспіхом за собою поприбирали, гадаючи, що ніхто не посміє заїкнутись, якщо й здогадається, вони ж — влада. Казали, що в школі того дня замість уроків вишикували учнів на подвір’ї, і просто під різким дощем, який теж не шкодував недоодягнених і напівголодних дітей, Раїса зі штучними сльозами на рум'яному обличчі оголосила: ”Бандерівці вночі вбили найкращу, найулюбленішу вчительку нашої школи”. Шкільний оркестр, створений з учителів, заграв ”Прощальний марш”, а старшокласники, почувши ще перед школою, що сталось з їхньою вчителькою, хто з переляком в очах, хто зі сльозами, кілька разів хором вигукнули завчене: ”Не пробачимо”. Один молодий активіст навіть обіцянку дав вірно служити режимові.  Але Василь і цього не міг бачити, бо того дня у Лопатині була сила-силенна радянських військових, які готувалися прочісувати ліс.



* * *



47. ПЕРШЕ КУПАННЯ

(автобіографічне)

Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах.

Перше, що вистрибує з пам'яті,  — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ”Жигулі” різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села  — й були на місці.

Обличчя водія не пригадую, зрештою, не можу згадати й інших людей з величезного натовпу, що стояв у довжелезній черзі поміж машинами. І дикція у нього була невиразна, у пам'яті залишилось якесь незрозуміле монотонне фолькотіння. Чи я була тоді перелякана?! Ніби ні, проте нерозуміння ситуації, що склалась, мене добряче напружувало. Все ж таки вже досягнула десяти, може навіть, і одинадцяти років. А от образ гарного сивочолого чоловіка, заввишки зо два метри, до хати якого, здається, що поза чергою, ми зайшли через кілька годин після приїзду, закарбувався у пам'яті досить виразно.

Поки ми товклися біля машини, я встигла почути від людей, що фльокали між собою, трішки деталей. Довідалась, що господарю, з яким нам треба зустрітись, поза дев'яносто, що до заборони греко-католицької церкви він був монахом у Почаєві, після Почаєва зайнявся знахарством, що йому вірно прислуговують монахині, що грошей він за послуги не бере, а люди дякують за допомогу хто чим, одні — медом, інші — горіхами, білими грибами, конфітюрами.

На мене він справив сильне враження. Виразний. Певний себе. У такому віці рідко яка людина повна енергії, а у ньому її було хоч відбавляй. Правду кажучи, серед усіх, хто намагався до нього потрапити, а вистачало тут і партійних працівників бозна-звідки, та й інших людей ”при портфелях”, не було жодного, хто б так само рівно тримав спину. Не впевнена, що в цьому селі його могла б затьмарити якась кінозірка, певно, ні. Популярним, а головне — потрібним, тут був він. Стрункий, як на свій вік, підтягнений, без виразних пабородків під вузьким підборіддям, якими так хизується старість, з гуцульським типом обличчя й проникними очима, знахар спокійно слухав мою маму, яка скаржилась на різке падіння мого зору й просила поради-розради, при тому пильно розглядав мене, наостанок зазирнув у мої каламутні від недовіри очі. Після усього вислуханого помолився перед образами, що стояли й висіли на столику біля вікна, протягнув мені ікону для поцілунку й промовив майже скоромовкою до мами, трохи нервуючи: ”Я не зможу зняти усього. Про зір не ходить. То серйозніше. Не вирятую. Не знаю, чи є хто, кому піддасться. Зроблю, що в моїх силах, у дечому таки допоможу. Їй пороблено ще до хрещення”. А коли завершив говорити, розвернувся до столика з іконами, спокійно відмолившись, попросив мене вийти, а маму залишитись. Тато чекав нас знадвору. На дворі метушились якісь люди, хтось порався по господарству, хтось впорядковував чергу. Через кілька хвилин до нас приєдналась геть бліда мама.

У тому місці мої спогади обриваються. Дороги додому згадати не в силі. Перед очима стоїть якась видма, яка міниться, змінюючи форми й колір пісків.

Про деталі розмови зі знахарем я ніколи так і не довідалась від мами, не наважувалась розпитувати, а сама мама не спішила оповідати, тільки через багато років, коли в моєму житті почали відбуватись болючі події, вона щось з тієї розмови пригадувала. Не знаю, чи тоді, коли темрява й так виходила на світло, навсепоказ, то мало якийсь сенс, хіба допомагало усвідомити, що та чи інша подія мала відбутись все одно, що її поява була неминучою, і варто якомога спокійніше просто прийняти дійсність.

Незадовго до смерті мама, переборюючи внутрішній спротив і хвилювання, якось підкликала мене до себе, бажаючи поділитись глибоко затаєним, якого соромилась і боялась. У її голосі відчувалось дихання. Слова, що брались десь унизу живота, здавалось, йшли вологими стінками глибокої порожнини, перечіпляючись за перешкоди, схожі на поліпи. Я ще собі подумала, що людина з віком всихається, але всередині може накопичувати зайву вологу, як закоркована пляшка. Поза тим мама продовжувала розповідати, ковтаючи, наче риба, повітря. Історія була загадкова й водночас жахна. Я уявила, що таке могло статись з моєю власною дитиною, не знаю, чи пережила б. Мама завжди була сильнішою.

Вона родила мене важко. І, вимучена нестерпними муками впродовж кількох днів, несучи мене з пологового будинку до квартири, яку тоді орендували мої батьки, коли відчинила ключами двері, не змогла ні рухом, ні словом зупинити сусідку, що по-хамськи пхалась до хати, ступаючи крок у крок за мамою. Занепокоєна поведінкою сусідки, мама все ж не запідозрила лихих намірів, вона спокійно поклала мене на ліжко. Я плакала, а сусідка, наче шкаметниця, що схопила необроблене сукно з наміром вкрасти, тієї ж миті підхопила мене й шмигнула до своєї квартири. Мама за нею, а та траснула дверима просто перед маминим носом. Мама стукала з усією силою у двері, у розпачі благала відкрити, заливалась гіркими сльозами. А по інший бік дверей я заходилась від плачу. За якийсь час сусідка згори почула мамині крики й спустилась сходами до мами, тепер вони удвох гамселили по дверях. Нарешті сусідка поруч, що викрала мене у мами, прочинила двері й жбурнула мене мамі, як кусок деревинки, зі словами: “Чого ви кричите? Я її викупала.” Я дійсно була мокрою, зовсім мокрими були й пелени навколо мене. Стояла зима. У під'їзді добряче пробирало холодом.

Увечері того дня приїхала моя бабця з села, вона мріяла здійснити обряд першого купання за родинними традиціями. Зла на себе за недбалість й нажахана тим, що несподівано відбулось, мама ні пів словом не обмовилась, що ми з нею пережили того дня. Вона наповнила ванну теплою водою. Бабуся запарила трави, кожна з яких мала своє призначення, й на думку бабусі символічно відповідала за щось у майбутньому, додала до води цукру замість меду, бо меду у хаті на той час не виявилось, “аби хлопці любили”, не забула кинути шматок газети, щоби я вивчилась на щось путяще, занурила мене у воду та, підтримуючи голівку, почала промовляти наді мною молитву за молитвою. Але я нічого не пам'ятаю. Тільки собі думаю, яким би було моє купання, якби бабуся довідалась, що воно не перше.



* * *



48. ЗНАК


З присвятою родині по татові, яка пережила депортацію на початку травня 1946 року[1]


Горличка сиділа на димарі довго. Помітили ми її не відразу — садова турочка* мовчала. З таким горлечком та й не туркотіти?!
Тутайка* не рухалась. Виглядало, ніби хтось прикріпив скульптуру самотньої птахи на вершечку складеного в одну цеглу вузького, геть невисокого, комина. Її неможливо було випустити з уваги — як дивовижний музейний експонат під голим небом, де єдиним вартісним об’єктом була брунатно-рожево-сіра горличка з чорним півмісяцем на шиї, оточеним білим ореолом. Промальований серпик виразно тримався ямки перед вигином спини. Він разом з чорним жуком дзьоба і пружними ніжками з червонястим відливом змушував зупинитись і завмерти.

З усіх дванадцяти хвостових пір’їнок ясніли хіба три, за трійцею шарами ховалась решта. Коли погляд зупинявся на них, ми відчували напливи млості, вона розтягувалась, нагадуючи про не зовсім загуслий мед, що стікає зі щойно набраної ложки.

Мовчазна серпівка* невидимими струнами надрізала щось усередині. Як прикуті, ми мовчки стежили за нею, полишивши геть усі справи. Зрештою, тривало це не дуже довго, бо наскрізна думка — турківка* жива — по черзі пройшла крізь кожного з нас, після чого брижі лун від її мовчання безперешкодно, кружально******, проникали крізь шкіру. Сягаючи наших тіл поетапно, вони викликали пришвидшення крові, моментами якусь драстичність. Мабуть, спрацьовував ефект “моторошної долини”: перед нами постало одночасно щось відоме й підступно невідоме, до якого ми ще не звикли. Гризли, наче вигризаючи щось усередині, питання: навіщо горлиця зупинилась тут, чого мовчить?

Беззастережним було лише відчуття, що приліт її невипадковий. Ми плутались у здогадах. Що саме вона намагається дати нам зрозуміти, від чого застерегти, може, їй самій чогось від нас треба?

Від середини травня пів місяця, десь так, вона непомітно прилітала, мовчазливо укріплювалась лапками на димарі й так стояла. Завжди в одному місці. Якщо стати з південного боку хати обличчям до димаря, то саме на південно-східному його розі. Тутайка ніби рахувала секунди, аби зметнутись в пориві зі свого місця і на всю шир розправити крила, як це роблять металеві зозулі у старих годинниках, сміливо вириваючись зі своїх схованок на кілька секунд. Тільки не було голосного зозулиного “ку-ку”. І обов’язку повертатись домцю***.

Горлиця завжди сиділа мовчазливо й непорушно рівно чверть години. І щоразу заливала нас зливою своєї мовчазності, пробираючи до холоду повним завмиранням. Ніби не дихала.

Коли ми заходились до роботи у дворі з північного боку хати, фігурка тутайки разом з димарем виглядала як літера їра* з непомірно великим животом, яким служив комин. На цей завмерлий знак, з якого ніколи не починається жодне слово, жоден склад.

Коли безмовна турківка відлітала, ми спішно мовчком брались до своїх справ, але після роботи, при столі, таки не стримувались — наші розмови точились існісінько про неї. Щодо дашка над комином, з першого разу ми таки погодили між собою відкласти цю прибудову на пізніше, ще встигнемо.

Тутайка змінила наш триб життя. Все мимоволі почало крутитись навколо неї. Не раз приходило на ум, що Дух Святий з’являвся Ісусові у вигляді голуба. Дівчата казали:”Горлиця сниться на добро — передвіщає прихід любих серцю гостей, народження малюків, приємні новини, успіх у справах”. Але наша серпівка не зі сну, не з якогось видива, вона тут, її можна піймати, потримати в руках, нагодувати, як ту, що принесла, освятивши радістю, рятівну звістку Ною живою оливковою гілочкою зі знайденого клаптика суші серед води навдоколо.

Найбільше насторожувало пташине мовчання. Ми, мов нами хто диригував, не наважувались заводити розмови про сумне, хоча те, що голуби можуть стукати дзьобом у вікно, сповіщаючи про смерть, знали всі. У момент смерті нашого діда Любко зауважив живого голуба, що звідкілясь узявся в хаті й кружляв з кутка в куток, несамовито б’ючись у стелю.

От уже три дні, як нашої загадки, а з тим і відгадки, нема. Самотній димар. І ми разом з ним. Важко дається її відсутність. Особливо Іванці. Чекання, непроминальне, тягуче. Ми навіть не здогадувались, що так прив’язались до пташини, полюбивши її такою, якою запам’ятали першого разу, — з усіма рухами й мовчазністю. Ефемерний образ турочки щодня з нами, він продовжує увижатись наяву й у сні. Кожний з нас хотів би лише одного — ще раз її побачити…

***

Після того, як Світозар знайшов розповідь про горличку, тиждень не може себе ніяк заспокоїти. Турківка розбуркала його серце і наче оселилась у ньому.

Запис у знайденому щоденнику лише один, інші сторінки без літер, без малюнків, без жодних ліній.  Пожовклі від часу, ще трохи — і неможливо буде прочитати нічого.

Боляче, що так довго ніхто з родини не здогадувався про цей щоденник. А він лежав поряд і чекав. Разом зі скарбом — п’ятьма золотими монетами. Просто під носом — під підлогою, яку давно потрібно було перекласти. При вході, в сінях. У банці. Кожна монета ретельно загорнена газетою. Щоправда, читати старі статті майже неможливо — папір сиплеться під руками.

І підмога родині, яку сюди мимохіть (бЕзхіть!****) закинули, була б, як на ті часи, ого-го яка…

Як мотлох який вивезли з дому, як нЕздаль***** вигнали. З власного кубельця погнали світ за очі. Повезли, як везуть дрова, якщо не гірше. Урозпаш вітрам, дощам, під удари грому, свист блискавок, надголодь, з затяжними зупинками, перевірками навгадь, постійним приниженням, плювками в душу, шарпанням за руки, а то й копняками. Аби посеред поля викинути.

Ще пішки до села добирались, пам’ятаючи наказ селитися у найближчі хати якомога швидше. Не до вибору було. У перший дім на дорозі заскочили, як до раю. Він дійсно зустрів їх теплом, здивувавши охайно складеними речами, мовби люди тільки-но вийшли й зараз повернуться. Навіть їжа в банячках була.

Довго чекали справжніх власників, що ніяк не повертались. Розпитувати, кому належить дім, де господарі, боялись, та й не було в кого поспитати. Вони ще з тридцять дев’ятого затямили: як мовчатимеш, може, пощастить  вижити. “Тримайся малої біди, — казали,  —  не накличеш велику”…

Хіба з власної волі горянин на рівнину жити спуститься?! Тільки з примусу.

Вишнево-яблучний садок потрохи ковтав їхній жаль. Річка поруч. Зануришся — як очистишся, забудешся, хай на трохи. Вони ніколи не відчували себе тут господарями — вічні гості. І баба з дідом, і тато з мамою. Літаки, які кружляють над аеропортом, а сісти не можуть. Грілись розповідями про минуле, про щасливий час у далеких горах, і тримались надією туди повернутися. Не повернулись. З неба тепер дивляться…

А для Світозара це найсправжнісінький дім, справжнішого за який не буває.

Як добре, що взявся до перебудови. Пишається собою. Якраз перед власним весіллям. Аби молоду до сучасної господи завести, облаштованої, затишної. А тут така знахідка! Як винагорода за сміливість.

І мука водночас, бо задача з кількома невідомими. Іванка, Любко… Скільки їх було?

Може, живий ще хтось. Що з ними сталось?! Чому їх теж “серпом вижали” з власного дому, серпівко-тутайко, як і його родину?! Де їхні сліди, турківко-турочко, розтуркала ти моє серце і туром у ньому стала?! Заспівай, пташечко! Хоч з того світу, як не з цього. Затуркай!!!

------

[1] Після Другої світової війни родинне село Хоробрів, що між Першою та Другою світовими війнами було адміністративним центром ґміни Хоробрув Сокальського повіту Львівського воєводства, разом з іншими селами Сокальського Закерзоння опинилося в складі Польщі. 6 травня 1946 р. українське населення села примусово було виселено до УРСР.  До 1951 р. село знаходилось у складі Польщі, після радянсько-польського обміну ділянками територій знову відійшло до УРСР.   
* Турочка, турківка, серпівка, тутайка — інші назви горлички.
** Їра — назва м’якого знака в Галичині до Другої світової війни.
*** ДомЕць — зАмок, символічно — дім. Ходи (повертайся) домцю (домів) - повертайся додому.
**** БЕзхіть — без бажання.
***** НЕздаль — людина, яка ні до чого не надається, нездала, невміла людина.
****** Кружально — кругами, кружалами.



* * *



49. ЧЕРВОНИЙ МАК

Фрр! Здійнялись круки в небо. Зі свистом: ”Ф’ю, ф’ю”… “Кра”… До кісток. Ти б теж хотіла так легко відірватись від землі, розправити крила рук і, вихитуючи пір’їнами пальців, кистями, відчувати пучками доторки повітря, чути кожен м’яз і нерв, що здіймає й опускає передпліччя, плечі, розрухуючи обидва горбики лопаток і викривлений часом рів поміж ними, що весь мав би служити віссю. Весь.

Але не втечеш, бо вони заполонили все село. Вчора стояла фукавиця*, нанесла снігу, кожен крок тепер на всі боки видно.
А у стрій який зодягнутися?

Хоча ти знаєш, що з усіх сорочок ця, з вишитими густо рукавами, чорним по білому, з широкими поясами манжетів на зап’ястках, хрестик за хрестиком тобою при тьмяному світлі в кутку найменшого покою хати шита, тобі пасує найбільше. Лише ти знаєш, що твою голку вела не ти, а ти лише довірилась своїм відчуттям, не малювала на папері жодного взору, не рахувала, не прикидала, як зазвичай робиш. Все, до найменших дрібниць, поставало раз за разом в очах, ніби ти поволі розгортала сувій родової пам’яті. У твоїй сорочці стільки незбагненного самій тобі. Стільки краси… Ти ще маєш її відчитати, то ж чому ти не відчуваєш зараз землі під ногами?! Коли ти закінчувала свою вишиванку, голка, несподівано, майже наполовину ввійшла в палець, без жодного опору, наче ти без кісток. Ти миттю її дістала, не встигнувши скрикнути, лише перед очі, які заступили сльози, постав Петро. Він так часто перед очима. Найболючіше, що саме в той пам’ятний скриком момент, коли іржавий цвях, який видерся з-під старої дошки, моторошно пройшов навиліт крізь його ступню. Чому? Нічогісінько ж поганого не було ні в серці, ні в думках. Лише ступили крок за клуню, бо обоє стікали ласкою, вам треба було побути на самоті, аби душами дивитись в очі одне одному навперейми подихам…

Ти вийняла зі скрині червону, мов кров, хустку. Вона ще пахне, як і сама скриня зсередини, свіжою живицею. Потребуєш накрити голову, заховати коси, не тому, що лютує зима, тобі ніби соромно вийти непокритою. А чого тобі має бути соромно?!
Спідниця. Яку обрати? Хіба теж чорну. До червоного чорний пасує найбільше. Хлопці навіть без слів здогадаються.
Важко прощатись. Хоч на коліна падай і всіх у ноги цілуй…

— Мамо!

Обійми. Які вони! Як останні. Сльози.

— Тату! Не плачте, витешіть мені коника, такого, як колись, коли я була маленька. З коліщатками…

— Што ви там шепчєтєсь? Пашлі. Бистра.

Приклад торкнувся спини. Позаду хата. Дивно — вона пахне квітами, хоч зима навколо. Волошками. Ні, ромашками. І уздвір’я позаду. А попереду хто? Звірі?!

— Впєрьод.

Ноги підкошуються, очі скляніють.

— Здєсь?

— Ні, отам…

Робиш крок до самих сходів. І раптом тобі доходить, що вони не знали. Тебе, як малу дитину, обвели навколо пальця. Використали. Яка ти дурна… Скільки ти наслухалась про їхні підступи, підлість, оманливість. Як ти могла бути такою сліпою?! Що ти наробила?! Боже, прости. Боже, прости. Боже, прости.

— Хлопці! То я.

— Заходь, сестро.

— Петре, Петре, коханий… Що я наробила?! Нема мені прощення на цій землі. Я скуплю свою вину смертю. Дайте мені пістоль. Вони казали, що все знають. Що вчора знайшли вашу криївку. Казали одягнути найкращий одяг і спуститись до вас, передати, що за згоду співпрацювати з ними вам подарують життя. Люди шептались, що вони все обшукали, а не могли знайти схрону. Як я могла повірити?! Це я їх вивела. Я. Але я не здогадувалась. Боже!!!

— Сідай, кохана. Будемо співати. Нічого, крім пісні, у нас не залишилось. То не твоя вина. Прийми нас, Боже…

— Ой у лузі червона калина похилилася… Підтягуйте, хлопці. Ой у лузі червона калина похилилася… 

Гранати враз стишили пісню. Від розривів тремтіла кожна душа в селі. Солдати гнали усіх з хат на лютий мороз, сподіваючись, що хтось впізнає хлопців і назве імена. Штовхали, били прикладами, кричали. Ніхто не відповідав, не плакав. Німими пам’ятниками мовчанню вмерзли в землю батьки хлопців і дівчини, не подаючи ознак, що кого-небудь з вояків колись знали. Наче у схроні були якісь чужі, з іншого краю. Пробачте нас, рідні. Вгрузли в сніг, як забиті палі, сестри, мовчав з ними й Івась, який так любив старшого доброго брата, що пішов боронити Україну. Ніхто не хитнувся, ніхто не видав жодним жестом, жодним словом. Наче Бог позакривав печаттю усім вуста.

Фіра** з тілами повільно рухалась засніженим селом. Червона хустина розвівалась на вітрі над чорною спідницею. А на білих грудях сорочки з чорно-білими рукавами цвів червоний мак, промальований кров’ю.

--------

*Заметіль
**Підвода  



* * *



50. ВІН

Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило.

А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко. Добре бути світлячком, у якого є лише один вид часу, що зветься тепер, йому невтямки, що усе буває складніше, що час може витягатися, спочатку у трикутник, у якому майбутнє — рух догори, стрімкий, перпендикуляром до поверхні, через верхній шар якої проходить минуле. Добре, бо не переобтяжуєш себе думками, летиш перекотиполем і радієш, що вітер взяв зі собою у мандри, поки не опинишся в якомусь занедбаному кутку. А що має відчувати той, чиє теперішнє котиться за інерцією, хоча могло б піднімати, віра у нього насправді є, вона сильна, надія — наполеглива, любов — щира?! Його часовий трикутник мав би рухатись навколо майбутнього, не завмирати, видовжуватись, крутитись дзиґою, яку він би усіма внутрішніми силами тримав, щоб не впала. А він втомився, йому хочеться одного — спокою, одновимірності, незаперечної простоти.

Палата повниться голосами, тільки вони говорять не з ним, яким він зараз є, а з іншим ним, він хоче їм відповісти наослаб, а звук сам себе ковтає, не виривається назовні, він тужиться — виходить якесь ричання. Сльози заливають очі. Крізь ті сльози все одно усе бачить, а повіки відкрити не може. Якісь постаті бігають довкруж, лопочуть, повторюють, що ділянки мозку, яка відповідає за мову, не залишилось, утворилась впадина, що до кулі не бажано торкатися. Голоси то наближаються, то відходять, залишаючи у його голові якусь абомовню, що не тримається купи, відокремлену, не до нього, не про нього. Він піднімає руку, вона трясеться, ложка розхитується, не йде до рота. Піт тече струмками, хтось стукає за дверима, заходить, інші виходять, товчуться, підсобляють. Усі, як один, змінюють вираз обличчя біля дверей: при вході — на сум, при виході — на спокій, якого нарешті дочекались. Театр. Він сильний. Він воїн. Він хоче до хлопців. Як вони там? Він схожий на великого птаха, який вже вилетів у ирій, а ще не долетів до місця, де складе крила. Повистріпуваний по нитках, висмалений, хоче сну, ласки, тільки безмовної, дитинства, далекого-далекого, ніжного-ніжного, з розтягненою до вух усмішкою.

У сні до нього приходить вона. М’яко пестить волосся і відходить. Він її чекає. Цю жінку в білому, з волоссям, у яке хочеться зануритись, як у хутро на животику пінгвіна. Раніше вона ніколи не приходила ні наяву, ні у сни, а тепер кожного разу, як тільки він заплющує очі. Щось є у ній від його мами: така ж усмішка, такі ж очі. Він її не питає нічого — так краще, вона його — теж. Він не хоче висповідуватись їй, йому треба забути ті вибухи, ті постріли, ті… Відсунути у закамарки пам’яті, звідки ніколи ніхто не дістане. Другий раз може стати останнім. Вона рухається — і він теж йде за нею у сні, готовий, як дурне каченя, вирватись за першим побаченим рухомим об’єктом і йти далі до кінця життя, байдуже куди, аби не лежати, не сидіти, не човптися на місці. Вона кружляє, до́раз віддаляється і поступово стає схожою на рушницю, він бачить ту рушницю зсередини, наче сам став патроном, що намагається вирватись із тісняви, вилетіти, а як не вдасться — рознести саму рушницю, вона знову нахиляється над ним, заколисує співом. Голова розколюється, а сон лише на півдорозі.

Чує: “Він ніколи не зможе говорити”. Мамине: “Що ж робити?”,, Та нічого не робити. Пів країни у нас не може ні говорити, ні думати, хоч і голови ніби цілі мають”. Йому здається, що він скрикує, ніхто не чує, а його знову розриває до пороху крізь шкіру. Вже нічого немає — ні лікарні, ні людей. Нічого. Лише вона — його дівчина,  її пісня, що зупинилась десь у горлі й ніяк не може вирватись звідти. Україно-Україно… “А жити буде?” — чує. “Хтозна, трапляються люди, у яких відсутній мозок, а організм працює, ми ніколи не знаємо, чи інший орган зможе звалити на себе чужі обов’язки”.

Він здригається. Якась нова сила починає бігти по ньому, прокидається потуга, яка залишила його живим, а тепер змушує боротись. Він не здасться. Він повинен. Хто, як не він.   



* * *
 


51. ДОЛЯ


На основі родинної історії. Імена змінені. Присвячується пам'яті стрийка Володимира (Арсен) та тітки Теодори (Стефа).


Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. 

Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив:

— До тебе гості. 

Стефа не встигла відреагувати, тільки було видно, як її очі розширились від здивування, коли заговорила приваблива пані: 

— Моє шанування. Я така щаслива, що ми вас знайшли. Ви мене не знаєте, але я дочка вашого першого чоловіка. Батько давно помер, мати теж. Тато любив вас усе життя, пробачте його, він справді не мав можливості повернутись на Галичину, його не випускали за кордон. Я давно  вас розшукувала, дуже хотіла побачити. От нарешті сталось! Ви така гарна!!!''.

Стефа підвелася на ліктях. Світлана підсунула їй подушку під спину, а сама примостилась на краю ліжка.

— Стефко...  — протягнула Стефа, їй здалось, що він знову поруч, по обличчю потекли ручаї.

Скільки сліз за ним виплакала.

Стефко був як підкинута вгору монета, що падає на ''любить'', або на ''не любить'', а от на ребрі не стоятиме. У селі Стефка вважали людиною-душею, бо не раз пересвідчувались у безмежності його доброти, відданості, але, чого гріха таїти, бувало, що він перескакував у різкість, отоді його гострий погляд просікав наскрізь, іноді доходило у них і до крику, від чого Стефі ставало на якусь мить страшно, але хіба Стефка можна боятися?!

Вона добре пам'ятає останні хвилини, пробуті разом зі Стефком, не забула, як він не на жарт розійшовся:

— А ти знаєш,  — тиснув на підвищених тонах,  — як виглядають безпритульні пси? Бачила, якими повертаються ті заблукані, бездоглядні, яких господарі "без царя в голові" випускають у світоту довше, ніж на добу, не для того кажу, аби поґабзувати. Ти бачила очі таких собак? А  що тоді казати про окремих з них, тих, які приєднуються до вуличних зграй і перебувають серед волоцюг постійно? Зло як зараза передається від однієї тварини до іншої. Собачиська повертаються зі згустками бруду на шкірі, з залисинами, зі злиплими ковтунами, реп'яхами, хворобами, здичавілі, зранені, хворі, чужі. Світ і тіло  — посудини сполучні.  Не ставитимеш очисники, сміття через вуха лізтиме. Природа на кожному кроці всіяна запобіжниками, часто людині всупереч. Яким було б тіло, якби печінка не чистила кров?! А земля, коли б вона не намагалась очистити свої річища, свою шкіру, свої легені?!

Запалив люльку й на трохи примовк. А коли докурив, знову розійшовся:

— Ти ще питаєш нащо? Кажеш: ,,Не треба". А як інакше? Твоя шкіра хіба пускає у тіло дощ? Чому я повинен усяке лайно в себе запускати? Чи в когось зі своїх? Яка мені різниця, хто мудрий, хто дурний? Так ніхто не робить, то і я маю не робити? Чекати? Чого? Зачекалися.

Пригадує, що стояла як вкопана. За ним ніби  була правда, але серце підказувало, що нічого доброго з того не вийде. Найбільше її роз'їдала думка, що вони ж шлюбними рушниками пов'язані, як іменами й ночами, такими високими й глибокими, що зорі й океани заздрять. Серце калатало, мов зірвалось з ланцюга. Хіба спромоглась витиснути з себе:

— А я?

— Облаштуюсь, напишу,  — запевнив Стефко, — Приїдеш, як отримаєш від мене лист. 

Пригадує, як вже біля дверей він зупинився, різко обернувся до неї, у його очах стояла скупа сльоза, обійняв сильними, але такими ніжними, що не забути,  руками, а вона тріпотіла, та ні пів слова не вимовила, лише сльози на долівку крапали й крапали.

А вже коли заскрипіла хвіртка, Стефу підкосило, знесилена впала на ліжко й застогнала. 

Вона теж чула тих агітаторів. Але не йняла їм віри. А Стефко повірив, що там, за кордоном, нарешті будується новий світ, справжній, у якому дбають за українську ідею,  мову, за розвиток. Він навіть не намагався шукати підтвердження словам, читати, випитувати в інших.

Пішов. І пропав. Лише через рік один чоловік, з вигляду дуже заморений, передав їй лист з України, у якому Стефко повідомив, що все там зовсім не так, як він думав, що він потрапив у таке багно, звідки не вибратись взагалі, що ледь борсається, що там щодня можна пропасти ні за цапову душу, а дороги назад нема, а ще наприкінці дописав, аби вона будувала своє життя вдома з кимось іншим, бо через його дурну голову їхні дороги розійшлися навіки. 

Стефа заплакала. Вона згадала, як зібрала всі речі, готувалась їхати до свого Стефка попри все, та сусідка принесла їй почитати кілька газет про радянський "рай", порадила з людьми поговорити, то якось втишилась, не ризикнула.

Світлана обійняла стареньку. 

— А як склалась доля Стефка?   — запитав Арсен Світлану,  — Ми з одного села. Я його пам'ятаю. Він був на років десять старший за мене.

— Тато не любив радянську систему, проте працював на партійній роботі, казав, що інакше його б знищили, звинувативши в буржуазному націоналізмі. Мама за національністю  — чешка, батьки зійшлися десь через рік після того, як тато опинився в Союзі. Про вас я дізналась, як батько був за крок до смерті, він якось крізь сон плакав і все повторював ваше ім'я. Було видно, що страшенно радів, що ви не поїхали його шукати, знав, як ви його любили, казав, що дуже боявся, що вас можуть знищити.

Стефа закашлялась, Арсен обережно дістав з-під спини подушку, допоміг лягти на бік, взяв зі скриньки потрібні піґулки... 

Гості попрощались, пообіцявши навідатись іншим разом.

Уночі Стефи не стало. Либонь, її душа захотіла зустріти Стефкову.



* * *



52. МАГ. І Я

— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі. 

— То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі.

Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу... Так боляче, що ти в комі, але я знаю, що ти повернешся, помандрувавши незвіданими світами. Не можеш не повернутись. Все буде так, як колись. Я певен. Мусиш знати, що для мене ти справді був і залишаєшся магом. Як я тішився, якби ти знав, що ти дозволив так тебе називати. Маг!

А пам'ятаєш, як під час моєї підліткової розповіді про мандрівку в гори з батьками, ти зауважив, що важливо думати не лише про місце, а про більше. Тоді ти мав на увазі час.

— Довжина, ширина і висота бліднуть без розміщення в часі, вони лише пласка проєкція реальності, — пояснював ти. Ти хвилювався, коли в розмовах про минуле, теперішнє й майбутнє твої співрозмовники не згадували про вічне. Я навчився від тебе теж думати про вічне. Сподіваюсь, і ти в мені знаходив вдячного слухача й підтримку. Хоча я ніколи не мав чим здивувати тебе. Твоє улюблене чотиризначне число 1590, де 0 для тебе означало ніч, 1 — ранок, 5 — день, 9 — вечір, стало й мені дорогим, відколи ти поділився зі мною своїми роздумами про можливість існування математичної моделі світу. Магічне 1590, ліва половина якого, п'ятнадцятка, —  шоста частина правої, і сума цифр лівої частини — саме шість. Пригадую, як ти звернув мою увагу, що сумарно всі цифри числа 1590 дають 15.

І коли я витягав тебе, прошитого кулями, з тієї траншеї, у моїй голові стояло 15, 15.06, і рік був шісткою — 2022. А тобі йшов 33-й. Мене заливав піт, не спиняючись текли сльози. І навіть небо плакало. Воно тиснуло зверху як цегла, притискало до самої землі, плющило, лише потім я зрозумів, що так небо намагалось поберегти від неперервного шару вогню, який прошивав усе над нами. Якби ж я міг передати повністю ту болючу музику, що звучала тоді в мені, зв'язуючи невидимими павутинами усе навколо, точніше — спаюючи. Я тебе намагався нести, але більше тягнув. Вибач, знаю, часом був не зовсім обережний. Я дійсно знемагав, але ми з тобою таки зуміли доповзти до наших. І який я був щасливий, ти собі не можеш навіть уявити, коли ти розплющив очі. Мабуть, голоси хлопців вивели тебе зі стану заціпеніння. Пам'ятаєш, Сергію, що ти тоді мені відповів на запитання:''Як ти?'' Пригадуєш? Ні? Ти зацитував останню версію відповіді польському королю Владиславу I Локе́теку під час огляду пораненого лицаря: ''То менш болісно, ніж страждання Батьківщини''. Це прозвучало як вибух. Навіть у той момент ти тримався висоти. Відпочивай, любий брате. Ми ще повоюємо.



* * *



53. НЕПЕРЕРВНІСТЬ

Ліжник полонини витягувався на сонці, здавалось, що його китиці, відгорнені вбік вітром, пестять, ніжно рухаючись, стовбури дерев,  що повиструнчувались по її краях. Григорій не зупинявся, він минув полонину та продовжив йти знайомою стежкою вгору до вилизаної небом голої вершини. Тут, з-під великих утаємничених каменів,  сміливо й щемко стрибала вода, витворюючи веселі криволапі потічки, що змійками стікались докупи, ніби відчуваючи один одного. Музика, створена краплями, лягала на душу витонченіше, сильніше, ніж нещодавно почутий симфонічний концерт, який прорвався до Григорія з радіоприймача поміж новинами. Вслухаючись усім тілом, чоловік зауважив, що насправді неперервність музики  створюється її неодноразовим перериванням.

— Між ударами крапель об камінь, як між першим натиском на клавішу та наступним доторком до неї підноситься павза,  —  виснував Григорій і замислився,  — Загадкове очікування, мовчання. Хіба не воно відкриває канал виходу у вищі духовні світи?!

Сперся на одиноку яворину, що похилилась над водою. Милувався, відсапувався. Розкидані у просторі  краплі води, десь менші, десь більші, зливалися докупи, а то й  відстрибували одна від одної в різні боки. Усміхнувся, враз усвідомивши, що навіть тоді, коли думає мовчки, про себе, теж потребує на якийсь момент затримати дихання і перш ніж продовжити йти, мусить подеколи спинятись.

Зробив кілька кроків уперед. Неподалік шумно злетів у небо тетерук. Григорій знову зупинився, прислухався, якась сила змусила дістати з кишені ледь зім'ятий пом'яник,  який таки має переписати на чистий аркуш ще сьогодні, і взявся до перечитування імен, аби нікогісінько не забути. Читав поволі. Майже по складах. Бачив перед собою побратимів, ніби вони стояли зовсім поруч.

— Іван, Петро, Степан, Богдан, ще один Богдан, Василь, Михайло, Роман, Омелян, Олекса, Павло, Юліан, Микола, Микола, Микола, Славко...

Серце випростовувалось і згорблювалось. Мимохідь налітав біль, який через мить зникав не менш раптово. Відчував, ніби потрапляє в грузькі борозни зораного поля, порізаного вузькими смугами, а звідти щось його виштовхує, на якусь мить навіть здалось, що ті рівчаки  — то складки густого плісе маминої спідниці, у якій вона приходить до нього в снах. Разом з болем його тіло пронизував холод, хоча вже тиждень, як стоїть спека. Григорій ступав повільно, намагаючись видихати повітря на повну силу, наче бажав обірвати нитку, за яку трималися болючі спогади, але щось стримувало, щось невидиме прагло перешкодити, копирсаючись у пам'яті.

А вона, пам'ять, ще та, молодеча, хоч давно Григорію можна й за край. Виразна. Тепла. І така дорога. Як йому добре, коли вона повертає його в дитинство, переносить у юність, відкидаючи все, чого сторонився в житті, що не вартує його часу, не так вже й багато його залишилось. Тепер все частіше  Григорія на сльози тягне, коли життя згадує, сльози вже не ховаються, як на варті стоять в очах, іноді здається, що геть повиїдають і зіниці, і його. Хотів би, аби хоч на трохи зірвались униз, відпустили, а не виходить. Не падають, тримаються. Якби ж то молодість, був би зараз веселий, з хлопцями, став би у стрій з тою потугою, яку мав колись, з тим завзяттям, з тією ж силою!

Усі побратими пішли за обрій, по черзі, мов скрапли краплями крові з металевого рукомийника. Майже однолітки, хіба Панас був трохи старший, і Славко не дотягував до повноліття. Григорій думає про них, як думав би про синів. Навіть не так — як про братів, батьків і синів одночасно. Серце не хоче миритися з тими втратами, достоту не хоче. Жоден з них не дожив до його віку. Найгірше — він нікому не встиг подякувати.  Гірко. Побратими на війні —  то очі, додаткові очі й додаткові вуха,  охоронці, а як треба, і лікарі. Він би не витримав, якби поряд їх не було. Не раз ціпенів і тратив рівновагу, ніби загублений, від того безперервного свисту куль, якого ніколи раніше не чув, а ще більше від криків звідусіль: ''Цілься'', ''Стріляй'', ''Біжи''... Без побратимів ніколи б не позбувся своєї розшарованості, розшарпаності, страху, не став би одним цілим разом зі своїм спорядженням. Просто б загинув, як десятки молодих, не готових до війни.

З висоти літ Григорій бачить, що діяв як квант. Аби матеріалізуватись, статись справжнім чоловіком, йому потрібен був хтось. Як ото вперше потрапив до війська, був геть невиразний, розмитий, ніякий. Однак щойно біля Григорія опинявся побратим, він оживав, перероджувався, звідкілясь з'являлась певність, десь брались сили, народжувався азарт. Це тепер він міцно стоїть на ногах, а так не було. Тоді серед них найслабшим був саме він, а чому так склалось, що пережив усіх, навіть не здогадується. Він і прощався з життям, і ховав себе, і гадав, що не витримає жити з болем, цілою кулею болю, що не стискається, а росте в тілі. Куди мав вихлюпувати з себе той біль, куди?! Григорій свідомо обрав самотність, то ж з ким мав ділитись думками, переживаннями?! З тими, хто того жахіття не бачив?! Почасти здавалось, не витримає, вибухне. Та життя навчило гасити себе. А от мовчати він вмів з юності, умів не звірятися, не виливати душу. Роками не розповідав нікому, що з ним коїться, що гризе, який полон болю терпить. І лише нова війна мимохіть підняла з надр затаєне й випустила почуття на волю, дозволила бути собою, тим собою, яким він був насправді.

Григорій давно вибрав свій шлях. Зрештою, кожного чоловіка життя змушує обирати напрямок. Хтось вибирає дорогу до світла, вгору, інший летить каменем, прив'язаним до шиї, на дно. Таке життя. Воно рухає людиною, а вже від неї залежить, куди вона рушить. А якщо ти любиш життя, то не обираєш смерть, ні свою, ні чужу, і поки можеш, збиратимеш сили не завмирати каменем, а служитимеш життю, і не житимеш очікуванням кінця.  

Григорій дістав з вовняної торбини кварту, зачерпнув воду з потічка лівобіч від себе, перелив у півлітровий слоїк, міцно закрив поліетиленовою кришкою, на якій красувалась літера ''М'', а тоді набрав водиці з іншого потоку та перелив у другу півлітрівку з буквою ''Ж''. По цю воду ще його батько ходили*. ''М'' — мертва вода, у ній багато срібла, гидоту повбиває. ''Ж''  — жива, підніме, але якщо не випити мертвої, жива може не справитись. Так його вчили. Він це повторює та у це вірить. Понесе Максимові. Хлопець такий виснажений, тільки з фронту приїхав, мав контузію, Григорій щодня біля нього порається. Максим родом зі сходу, клята війна забрала в нього все  — родину, дім, здоров'я. Григорій без заперечень і зволікань відразу взяв його до себе. І так йому світло тепер у хаті — є з ким про війну говорити, є кому звіритися, є для кого жити. І Максимові легше. Поправляється, вже не кричить по ночах, хіба зрідка, не стогне, іноді плаче, сопе, тоді й Григорій мимоволі схлипує, шморгає носом, а як наплачуться фест, обом полегшає.

Радіє Григорій, що вони з Максимом розуміють один одного з пів слова. Вік не став на заваді. Кому, як не Григорію, знати, скільки горя приносить війна. І на що здатна непогамована орда. Начувся. Набачився. Ще коли малий був, дідусь брав його на коліна й розповідав історії, найчастіше про Січ і про те, як один з його предків, що Остапом звався, приблукав сюди, в Карпати, з Запорозької Січі за Катерини, тої, що зійшла на трон внаслідок палацового перевороту і вбивства чоловіка. Досі стоять дідові слова у вухах:

—  Утікав тоді наш люд. Розбігався. Хто куди міг. Якщо міг. І гуртами, і поодинча. Слухай, онучку, будеш знати, що прізвище твоє від того Остапа тобі у спадок дісталось, не яке-небудь, козацьке — Підвечеря.

Любить своє прізвище Григорій. Шкода, що нема кому його передати. Він ніколи не будував сім'ї. Стара війна відібрала можливість мати своїх дітей, тож не думав про женячку, а катування, сибірські сніги хіба додали зневіри в собі й недовіри до людей. Тримався осторонь, аби хтось душу не вивернув, а потім страждань не завдав. А у Максима своє, звісно, прізвище є  —  Григоренко. Коли Григорій зголосився його до себе взяти, не знав.  Доля, мабуть. Все десь там давно вирішено.

Час повертатись на діл. Григорій востаннє з теплом поглянув на сусідню гору. Там колись криївка була. Треба ті місця Максимові показати, як одужає. Ще раз дістав з кишені пом'яник, вкотре перечитав, витер завислі в очах сльози, а тоді помаленьку, аби не розхлюпати воду, обережненько, хоча стежка некрута, почав спускатися. Йшов дорогою, роздумував, як би правильно заповіт зробити, бо хоч і чує в собі ще силу, та вік чималенький, що як зненацька помре?! Що тоді з Максимом буде? Другий раз без житла зостатися  — то не жарт, можна й зламатися, закритися від людей, як він. Хіба таке можна допустити? Аж ніяк.


-----
*- У ті часи до кожного з батьків у тих краях звертались на ви й про батьків говорили у множині.



* * *



54. ЛЮДИ В НОРАХ

Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього. Може, справді треба змиритись, прийняти реальність, забувши, що було до того, або тому префіксу ''перед'', який закорінився у слові ''передлісся'', надати інше значення, думаючи передусім про час, а не про місце. Зрештою, колись давно, мабуть, саме передлісся було лісом, місцем захисту для диких тварин і переслідуваних, як ми зараз, людей. Поміж стін лісу, як між мурів, ми були б куди спокійніші, а тут на всі боки усе видно. Така от усім вітрам відкрита долоня.

А я Марію, яку мені наказано берегти й ні про що нікого не розпитувати, маю доправити до сусіднього села. Яким чином — ще не знаю. Хто вона, чому тут?! Гадки не маю. З того, що випадково почув частину розмови про неї, знаю лишень кінцівку її прізвища  — ''Ка́зе''. Початок  не дочув, Наш* говорив надто тихо. За зовнішністю я не здатен визначити її національність. Мені не доглупатись. Але азійське в її крові присутнє  — даю голову на відруб. Перші мої думки бігли в керунку — вона грузинка, проте, пригадуючи одне за одним чуті та вичитані грузинські слова,  я засумнівався, позаяк вони переважно закінчуються на ''дзе''. ''Майже ''дзен'''', — роздумую, усміхаюсь до себе. А вона все мовчить. Сказитися можна. Миттю налітає думка, що ''казе'' звучить по-японськи. Та чи є в японців склад ''зе''? Перебираю в голові слова, які чув на спортивних заняттях, чогось мені видається, що замість ''зе'' у них ''дзе''. На якусь мить шкодую, що досі не знаю тих мов, тільки окремі слова. Зрештою, зараз це все не має значення. Треба ховатись. Загроза може бути як з землі, так і з неба. Нас порятує лише земля. ''Рано чи пізно людина повертається в землю'', — проскакує в голові, змушуючи здригнутись. Якась би нора, печера, криївка, тунель під землею, що було б взагалі ідеальним виходом. Хоча б якийсь рів. Відчуваю голод, вона, певно, теж. Ділюсь водою. П'є, аж захлинається. Мовчимо. Говорити теж небажано. Хто відає, одні ми тут чи ні. Стемніє, поповземо. Очі змикаються. Бачу перед собою в уяві Стільське городище й череду малопомітних комірчиноподібних отворів у скелі. Згадую бачені келії монахів у каменях. То були тимчасові притулки?! Ачей тих людей повністю влаштовував нірний спосіб життя?! Холоднішає. Сутеніє. Пригадую темний підвал свого міського  будинку, куди стікались вуличні відчайдухи, яким іноді зносило голови. Поодинці з притомних мешканців ніхто не наважувався туди заходити. Хтось ховається від зла, хтось — для зла. Я б зараз встав, розправив плечі, підняв руки та розвів їх в сторони, а тоді заспівав ''Дивлюсь я на небо''. Та як то зробиш?! Доводиться щулитись, немов завинив. Марія задрімала. Нехай. Знову кричать вогні. Пробудилась. Подаю знаки. Повземо, нагадуючи плазунів, виминаємо траву, подеколи припиняємо рух, затихаємо, ми не одні — поруч чути  фуркання, шурхіт, шкряботіння. Сподіваюсь, тварин. Он їжак. І кріт неподалік. Марія усміхається. У неї така гарна усмішка, ніби сонечко сходить. Світліє. Я знаю ці місця, але одна річ йти, інша — повзти. Щось гуготить над головою. Бухнуло. Позаду. Обоє притискаємось до землі. Трава горить. Мороз по шкірі. Тріщить. Швидше. Відлягло — вітер в інший бік. Ще кілька метрів. ''Наші!'' — не стримуюсь. Марія затуляє мені уста рукою. Придивляюсь. Пропадаю.

— Води, — шепочу. Навколо темінь. Нікого.

— Не хвилюйся, братику. Все добре. Потерпи, синку, — чую.

— Хто це? Я нічого не бачу. Де Марія? — заходжусь криком.

— Спокійно. З Марією все гаразд. Вас поранено, — відповідає інший голос, — Через пів години будемо в шпиталі.

Відчуваю, що по обличчю тече кров, а поворухнутись не в силі. Пробую жартувати, аби взяти себе в руки:

— Я став кротом?

— Потерпи, братику. То лише пов'язка на очах. Ще трохи...

Вмикаю світло. Він розповідає, я прислухаюсь, час від часу схлипую, не соромлячись сліз. Вп'яте слухаю, але все одно готова чути ще раз. За тим ставлю запис на паузу. Переді мною на столі його портрет, вправлений у рамку, раніше тут стояла моя фотографія, я поклала її в альбом. Хочу крикнути йому:
 
— У нас донечка. Мія.

Але він далеко. Темрява не для нього. Зараз він на нулі.


---

 — тут: прізвисько.