"І це - добре!" - добірка новел від Володимира Даника


Володимир Даник

КОРОТКА ПРОЗА

 

Завантажити добірку короткої прози від Володимира Даника (txt.zip)

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. Вісімсот романтиків

 


ВІСІМСОТ РОМАНТИКІВ 

Гарячий, духмяний чай?! Та ще коли зібралася невелика, аде вельми приязна компанія... О, це чудовий привід поговорити... на гарячу тему! І хіба ж така гаряча тема не знайдеться?! І вона таки... знайшлася! 
Туристична фірма щось напартачила і в Туреччині вісімсот українців не змогли після відпочинку вчасно повернутися додому і були змушені ночувати в аеропорту. 
О, сучасні українці вже відкрили для себе солодкий смак демократії! Вже майстерно навчилися критикувати всіх і все... Але обговорення такої цікавої проблеми почалося усе ж... з похвали.
Віта, смакуючи духмяний чай і заїдаючи гарячу, солодкаву рідину печивом, зворушено мовила:
– Це дуже добре, що наше посольство кинулося на підтримку співвітчизникам! Така небайдужість робить честь нашим дипломатам... 
Леонід, ковтнувши запахущого напою, відразу ж заперечив:
– Вітонько, ти не перебільшуй... Наші бюрократи (і в Україні, і поза нею!) уміють лише одне – піднімати ціни і штрафи! І створювати зайву метушню... Але у цьому випадку і метушня – це усе ж позитив!
Гарячий чай і приємне на смак печиво можуть поєднуватися і з гострою, ущипливою критикою і разючими, нещадними інвективами. Ну, подібна роль випала цього разу Ігорю:
– Треба, щоб туристична горе-фірма, завдяки якій люди втрапили у таку халепу, була належно покарана! І насамперед – фінансово... Беретесь за справу, одержуєте за неї гроші, то – чесно відпрацьовуйте їх! 
Після такої бурхливої заяви має бути пауза. Але пауза тривала недовго.
Жанна – миле створіннячко... Пише вірші, що теж характеризує певний тип мислення. Отож і міркування її розвивалися у зовсім іншому напрямку:
– А, може, не треба так прагматично?! Хіба ж це не окрилює – вісімсот українських романтиків... він прихилився до неї, а вона до нього... ночують не на залізничному вокзалі десь у Жмеринці! Ночують у турецькому аеропорту... Сидять і дрімають під вкритим рясними зірками небом... і, дрімаючи, мріють – а коли ж вони, нарешті, зможуть повернутися в Україну! О, як це чудово звучить – вісімсот українських романтиків...  

 

 

* * *

 

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. І все одно – смачно!

 

 

І ВСЕ ОДНО – СМАЧНО!

Смачні речі були – у всі часи... І в часи совкові, і в часи післясовкові. Отож уявіть собі ситуацію – період так званого «застою»... 
У гості до молодої сімейної пари Марини і Віталія (років через десять чи п’ятнадцять вони... ну, так вийшло... розійшлися) прийшли добрі знайомі – Ніна і Костянтин (вони у ті роки певний час і зустрічалися, і любилися, але у шлюбі так і не зійшлися).  
Вечір був теплий і привітний. Стіл (попри всі економічні труднощі!) являв собою вельми привабливу і хвилюючу картину. На екрані футбол – улюблена команда... до того ж перемагає! Чого ще треба – для краплини щастя?! Хай навіть це щастя... до певної міри... тимчасове.
Ну, випили... Ну, закусили... Ну, поговорили... Ну, футбол подивилися – це вже більше чоловіки. Але ж треба і якось завершувати... І завершувати і потужно, і цікаво! 
Отож для кожного з учасників і кожної з учасниць вельми приязної трапези... ось вам... по замашному шматку бісквітного торта! І чай... гарячий чай... духмяний чай... 
Хіба ж це не приємно у всі часи – чи вони тоталітарні, чи вони демократичні!
Ніна, попри молодий тоді вік – людина вже з чималеньким життєвим досвідом, бо пропрацювала кілька літ у торгівлі... Та і на кондитерському фронті... ну, теж доклала сил!
Ото ж коли перед нею з’явився шматочок (по правді кажучи, шматочище...) бісквітного торта, Ніна умить посерйознішала... хоч обстановка була вельми розкута. І потім уважно, з ложечкою і потрошки посьорбуючи чай, почала... їсти?! Ну, що ви... ні... почала уважно – вивчати! – вищеназваний витвір кулінарного мистецтва. 
Враження було, ніби талановитий дослідник вивчає під мікроскопом якусь, невідому світу бактерію... Чи скажімо... ну, ми ж не раз бачили це в кіно... молодий, але завзятий, працівник карного розшуку уважно розглядає місце злочину і напружено думає – а хто ж злочинець!   
Отож, нарешті, з’ївши замашненький шматочок і після цього лукаво усміхнувшись, Ніна висловила добре вистраждану і навіть тепер (у демократичні часи...) цікаву думку:
– І що вражає... Знаєш же, скільки усього у цей торт не докладено... Дуже добре знаєш... І все одно смачно... Неймовірно смачно!

 

 

* * *

 

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. Там, де і Дмитро.

 

 

ТАМ, ДЕ І ДМИТРО... 

Перша пара починається уранці, о восьмій тридцять. І за вісім-десять хвилин до цього вже чути нетерплячі кроки студентів, що розташовуються біля аудиторій, де мають відбутися їх заняття. Викладачі відкривають аудиторії, розкладають на столі необхідні конспекти, вмикають принесене з собою приладдя. Дехто вмикає ноутбуки – що загалом уже стали звичним, робочим інструментом у багатьох справах.  
Отож старший викладач однієї дуже серйозної кафедри Іван Гордієнко користується тими хвилинами, що залишалися до заняття, щоб зазирнути до електронної пошти, придивитися, а чи нема у інтернеті якихось сенсаційних новин. Він любить оці чимось бентежні ранкові заняття, хоча на першу пару добиратися до університету загалом вельми непросто у переповненій гомінкій маршрутці. 
Студенти заходять до кімнати, сідають за столи. У багатьох з них і свої власні ноутбуки. Та і бажання зазирнути у глибини інтернету – це вже поступово стало буденністю, приємною з різних причин звичкою.
Іван укотре повернувся до давно зрозумілої для себе думки:
– Так, праця викладача нелегка... Але це добре, що працюєш з студентами! Бо перед очима усміхнена юнь... Бо, скажімо, лікарям набагато важче – кожен біжить до них зі своїми болячками.
А ось і вісім тридцять... Початок заняття... Гордієнко знаходить відповідний файл, де приведений список студентської групи. Починає відмічати у приведеній у файлі таблиці тих, хто є. 
Цього можна було б і не робити. Бо у старости є журнал групи, де відмічається присутність того чи іншого студента. Але Іван робить для себе цю ж роботу. І це має своє логічне пояснення. Під кінець семестру картина вимальовується очевидна. Звичайно ж, різні бувають життєві обставини. Але здебільшого відвідуваність студента і рівень його знань досить тісно пов’язані.
Іван Гордієнко відмітив присутніх. І бачить – двох (загалом непоганих!) студентів ще нема. Живуть у гуртожитку, неподалік від універу. Але усе ж спізнюються.
– А де ж Дмитро?! – подивовано запитує старший викладач.
Студенти  розмірковують, на обличчях – сумнів... Казати чи не казати?! І потім, зважившись, хтось таки каже:
– Та він, мабуть, проспав...
Викладач продовжує уточнювати:
– Ну, а де ж тоді... Степан?!
На що одержує цілком недвозначну відповідь:
– Та він там... де і Дмитро.

 

 

* * *

 

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. І це - добре!

 

 

І ЦЕ - ДОБРЕ!

Блогерство – це річ, яка просто затягує... Спочатку не знаєш, як з себе кілька слів витиснути, і з чого почати. А потім не знаєш, як зупинитися.
Поет Євген Петренко блогерством займатися не збирався. Але у нього все частіше з’являлося відчуття – якби у збірці... майбутній збірці його творів... чи це лірика... чи це гумор... (бо поет писав – і те, і те!) крім віршованих творінь були ще і роздуми якісь, що складали б життєвий фон творів, то, може б, і самі твори сприймалися б набагато гостріше і виразніше.
Отож наш віршотворець і завітав до редакції однієї з обласних  газет. Мовляв, оце якби... ну, раз у місяць... публікувати у газеті письменницьку колонку. Тематика абсолютно різна – про весну і поезію... чи про зиму і прозу!
Мила, усміхнена редакторка відразу ж вигукнула:
– А для чого вам газета?! У газети є сайт у інтернеті. І там уже чимало блогерів...
Ось так поет і бард Євген Петренко і прибився до невгамовного блогерського братства. Сусіди по сайту, інші блогери, подавали на сайт цікаві, навіть захоплюючі матеріали і поет, якого завзяте блогерство затягло до своєї вируючої стихії, намагався від гострих на слово колег не відставати.  
Коментарів до його публікацій було мало, але барда це не бентежило. А з часом став помічати, що до написаного певний читацький інтерес усе ж є. 
Ось і цього разу, зазирнувши до уже добре знайомого сайту, віршотворець відразу ж зорієнтувався. Його свіженький матеріал читачі уже могли читати. І хтось не тільки прочитав подане, а і помістив щодо нього коментар. Невідомий Євгену дописувач, мабуть, був дуже розчарований прочитаним, бо відізвався чітко і недвозначно:
– Фігня якась...
Це Євгена подивувало. Творчі зустрічі у нього з читачами відбувалися загалом успішно. Це поет не переоцінював, але інтерес з боку аудиторії до творів і до коментарів до них загалом відчував. А тут отаке. Але за плином часу, коли подивування і зовсім розтануло, Євген поступово прийшов до іншого, майже філософського висновку –  адже ж у цьому є і позитивний момент, бо твої роздуми про літературу читають і... люди, далекі від літератури. І це добре.

 

 

* * *

 

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. Це - професійне...

 

 

ЦЕ - ПРОФЕСІЙНЕ...

Ну, є у поетів шкідлива (для них самих, насамперед!) звичка – видавати власні книги. Отож написавши певну кількість… ну, певна річ… геніальних творінь, мало не кожен поет поспішає донести написане до читачів… Ну, по можливості, звичайно ж…  
А якщо ще хтось і радий допомогти – це взагалі апофеоз! 
Бо розмова була у не такого вже й відомого поета з одним, уже трохи відомим політиком. Згаданий вище діяч, до того ж депутат парламенту, нібито і радий був допомогти, але ж ще хотів уточнити власні фінансові можливості у своїх помічників. 
Отож політик, приязно усміхаючись, продиктував номер мобільного і додав:
– Через день-два… обов’язково зателефонуйте! 
Минуло днів три, і поет зателефонував по мобільному. Почувши відповідь, назвав себе і чемно запитав:
– То як, скажіть, будь ласка – вдалося  уточнити: є змога проспонсорувати видання книги... чи все ж ні?!
Відповідь (криклива і у великій мірі провокаційна!) вельми подивувала:
– То вам грошей треба?! Немає у мене грошей…
Усе це сказано таким тоном, щоб (свідомо!) образити. Хоча сам текст був і ніби не дуже колючий. Ну, коли придивитись до тексту у... надрукованому вигляді. Але емоційно (а не щодо тексту!) удар по психіці відбувся вагомий.
– Ого! – подумав поет, – Розперізуються панове політики... Коли свідків нема... І якщо вони тут, на обласному рівні, таке виробляють, то що ж... там, у столичному Києві, можуть витівати?! Бо телевізія у своїх новинах... не все покаже. 
Хотілося відреагувати відповідно і не менш зухвало, ну, скажімо, так:
– Та мені у кайф вициганювати у брудних і злостивих політиканів гроші – на видання високих поетичних істин!
Але досвід перебування у такому непростому середовищі, як літературне, уперто переконував – поспішати з висловлюваннями не варто. Ну, врешті-решт, ніхто нікому і не зобов’язаний допомагати. Немає грошей, то так і скажи. Але ж… без оцих підлих вихваток!
І стримавшись, щоб не наговорити зайвого, поет мовив:
– Вибачайте, що… потурбував.
І до певної міри розчарований, але ж і збагачений украй важливим життєвим досвідом, віршотворець закінчив розмову з таким непередбачуваним обіцяльником.
Це вже потім, як хвилювання вляглося, поет уже трохи спокійніше подумав:
– Та, мабуть, таки не треба усім цим перейматися... і сердитися... Підлість у політиків?! Це ж професійне!

 

 

* * *

 

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. А так – це ж пам’ять...

 

 

А ТАК – ЦЕ Ж ПАМ’ЯТЬ... 

І у ситуаціях важких, і у ситуаціях трагічних є, все ж є… ну, хоч краплиночка чогось світлого! Чогось такого, що і гострий трагізм поєднує з чимось менш темним за кольором. 
У викладача Андрія Петренка помер батько. Кілька років (після інсульту…) він лежав. І це те ж було не життя. Але батько був живим. А смерть остаточно відділила його від світу живих. 
А втім віддаватися гірким почуттям у Андрія ні сил, ні часу не було. Треба було вирішувати ритуальні справи. Ось і ще одне питання. Потрібно знайти одяг для поховання. А оскільки батько останні роки лежав, знайти для нього його ж «офіційний» одяг – це було до певної міри проблемою.
За вікнами вирувало гаряче, переповнене яскравими барвами літо. Андрій і мама перегортали батьків одяг і ці невеселі турботи усе ж хоч трохи відволікали від роздумів про те, що сталося.
Батьку в останні один-два роки було важко висловлювати власні думки, хотів сказати одне, а на уста приходило якесь інше, зовсім невідповідне слово. Давалися взнаки наслідки інсульту. Колеги по роботі майже всі померли. І гості чи відвідувачі траплялися рідко. 
Але коли усе ж заходив хтось з сусідів, батькове обличчя оживало, на ньому розцвітала, ніби вихлюпувалася з глибин серця приязна усмішка. Усмішка, що ніби говорила –  а ми ще живемо… а ми ще повоюємо… бо ми ж сильні… бо ми ж козацького духу і козацького роду!
У знаменитого українського поета, твори якого Андрій не лише читав, а і перечитував, є вірш, а точніше пісня, де він, пишучи про маму, додає і цілком природні, і досить несподівані епітети до слів мамина усмішка – ласкава і незрадлива.
– Мабуть, треба було дуже немало зустріти у житті посмішок… і злих, і зрадливих, щоб – отак написати! – думав Андрій, шукаючи батькові одяг для поховання.
І, мабуть, саме у цю мить нетитулований званнями, але досвідчений, викладач Андрій Петренко і зрозумів, що батьковій усмішці якраз і відповідали ті ж самі епітети – незрадлива і ласкава.
А тепер це уже… в минулому. Ну, що ж... Нарешті, необхідні і сорочка, і костюм було знайдено. І тут… Андрій побачив щось таке, що змусило зупинитися і придивитися. Грамоти… Почесні грамоти, що вже мали до певної міри зовсім інший вигляд, ніж тоді, коли були вручені. Бо літа, літа…
Грамоти були батькові. Грамоти були за сумлінну працю… Ото ж і не були просто папірцями! Якихось статків батько не нажив, а грамоти таки збереглися.
Отож Андрій і мовив матері:
– Уяви собі, мамо… Оце б вручили гроші, то їх би просто витратили… Проїли… Та й усе… А так – грамоти! А це у наші… такі нелегкі і злі часи – хоч якась, а добра пам’ять!   

 

 

* * *

 

 

 

Володимир Даник. Коротка проза. Грати – треба вміти!

 

 

ГРАТИ – ТРЕБА ВМІТИ!

Це було ще за совкових, тоталітарних часів. Аеропорт Борисполь вирував. Хтось з пасажирів готувався до вильоту, хтось з увагою до оголошень чекав знайомих, що мали прилетіти. 
Інженер Сергій Олексієнко, що вирушав у відрядження, теж напружено чекав. Бо його рейс до столиці однієї з південних республік колишнього Союзу затримувався. 
І ось, нарешті, рейс оголосили.
Як з’ясувалося потім, цим рейсом  поверталася футбольна команда з південної столиці після матчу з «Динамо». Який результат матчу, Сергій не знав, але, мабуть, результат був – дуже на користь киян...
Коли пасажири йшли темнуватим переходом, що б дістатися до літака, один з пасажирів, звертаючись, мабуть, до когось зі знайомих, роздратовано критикував гру команди південців. І завершив усе це словами:
– Вони нас ганьблять!  
Хоч цей роздратований монолог і створював певний дискомфорт, Сергій добре розумів розлюченого уболівальника – мабуть, дядько був у відрядженні у Києві. Цілий день бігав, нервувався, морочився...  Як тоді казали, вирішував питання. А під вечір пішов на футбол, щоб порадіти за свою команду. І... порадів.  
Неподалік ішов сивуватий, кремезний чоловік. Він був, мабуть, якось причетний до справ команди (хтось з тренерів чи адміністратор). Отож і сприймав критичний шквал не без деякої гостроти. Тому і почав щось заперечувати. І короткий монолог перетворився у... короткий діалог.
І від знервованого уболівальника його несподіваний співрозмовник таки одержав на горіхи:
– Грати – треба уміти!
Сивуватий чоловік знову заперечив, і до того ж досить рішуче:
– Я своє – відіграв!
Інженер Сергій Олексієнко з осторогою прислухався до несподівано почутої розмови і думав – не дай, Боже, поб’ються... Досить пристрасному уболівальнику сказати фразу, що, можливо, вже і просилася йому на уста:
– Тренувати – треба вміти!
І тоді почнеться... Але ця чи якась інша колюча фраза не прозвучала і перепалки не сталося. І затятий уболівальник, і чоловік, причетний до команди з південної столиці, виявивши немалу емоційність, виявили і неабияку стриманість. 
Пристрасний уболівальник і чоловік, що йшов поруч ним, рішуче рушили уперед і між учасниками діалогу виникла помітна дистанція.
Сивуватий чоловік, причетний до команди, і ще хтось, мабуть, його колега, поспішати не стали.
Минули хвилина чи дві і тоді...
– То як він сказав? Вони нас ганьблять?! – спитав чоловік у свого співрозмовника.
Той нічого не відповів.
– Ого які пристрасні ці південці! – подумки розглядав почутий діалог Сергій, – Ну, це ж гра... Ну, не можна ж так нервуватися!
Пасажири заходили до літака, уважно роздивляючись, де ж їм розташуватися. 
– Непроста це річ – оцінювати результати футбольних матчів... – думав інженер, зручно вмощуючись у літаку у м’якеньке крісло. До південної столиці летіти кілька годин і можна було подрімати.

 

 

На відео: пісня "Ми любимо футбол" (слова і музика Володимира Даника).

Твори надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Читайте також на нашому сайті:

Блог письменника, поета, гумориста, викладача ЧДТУ Володимира Даника
 

Володимир Даник - поет, прозаїк, автор пісень і бард. Автор 21 книг поезій, пісень і прози, серед яких: «Гуморески та байки» (1991), «Таємна зброя» (1992), «Під впливом НЛО» (1992), «Як стати молодим» (1992), «Вічна тема» (1993), «У Черкасах – сміються!» (2006) та інші. Володимир Олексійович - член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2016 р.), лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», лауреат конкурсу «Автора! Автора!», який проводився журналом «Перець» та міністерством культури України.


Останні коментарі до сторінки
«"І це - добре!" - добірка новел від Володимира Даника »:
Микола , 2019-06-19 10:16:36, #
Оля , 2019-06-20 09:47:50, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми