Роман Котляр. "Життя, яке віддала школі" (нарис про Наталію Іванівну Казакову)


 Наталія Іванівна Казакова

 

Роман Котляр

ШКІЛЬНА СТОРІНКА

ЖИТТЯ, ЯКЕ ВІДДАЛА ШКОЛІ

 

 «Великий той учитель, який виконує справою те, чому вчить».

(Катон Старший)

 

На самому початку нашої бесіди Наталії Іванівні Казаковій, завучу з навчально-виховної роботи старших класів, пригадалася дата — 4 серпня 1997 року. Саме з цього дня вона працює в школі для дітей з вадами слуху.

Потрапила Наталія в цю школу випадково: шукала роботу, і їй запропонували спробувати себе. Спочатку боялася, що не вийде, потім зацікавилася. І, як більшість колег по школі, відчувши брак знань, здобула другу вищу освіту, закінчивши дефектологічний факультет університету ім. М. Драгоманова.

А перша освіта — фізико-математичний факультет Черкаського педагогічного інституту (нині — університет).

Народилася Наталія в Черкаській області, в Черкасах живе з 1979 року. Працювала вихователем, пізніше — вчителем математики.

Коли прийшла до спецшколи, долали сумніви. Але не в тому, чи правильно вона вибрала роботу, а в тому, чи все вона робить правильно, як можна працювати ще краще.

Повірити в себе Наталії Іванівні допомогло те, що вона зрозуміла: дітям вона потрібна! Моральне задоволення від роботи — необхідний фактор на шляху до постійного самовдосконалення. І ось результат — маленькі діти — нечуюючі або поганочуючі — намагаються з нею говорити. Не спілкуватися жестовою мовою, а саме говорити. Це радувало, хотілося більше дати цим дітям тепла, знань, допомогти, чим тільки можна. Можливо, в чомусь доводилося опускатися до їхнього рівня, але головна мета була досягнута — Наталю остаточно і безповоротно визнали своєю.

Це «остаточно і безповоротно» супроводжує її всі ці роки роботи в школі. Супроводжує тому, що Наталія — патріот. Це слово зараз схиляють все, кому не лінь. Але справжній патріотизм — це не вигукування гасел на вулицях, думаючи при цьому, де б і що б вкрасти. Бути патріотом — це чесно робити свою роботу, віддаючись їй до кінця і не рахуючись при цьому з труднощами, з проблемами, з фінансуванням. Наталія — патріот своєї школи, патріот своєї роботи.

Пригадується третій клас, в якому працювала Наталія. Вона з любов’ю і теплом ставилася до дітей, і діти відповідали їй взаємністю. Які тільки екскурсії не проводилися! Наприклад, їздили з дітьми до аеропорту, побували в салонах літаків, вертольотів, навіть потримались за штурвал.

Наталії постійно доводилося багато працювати над собою, постійно самовдосконалюватися. Педагог, який викладає в школі для дітей з вадами слуху, не має права на помилку. Все це робилося, для того щоб бути дітям цікавою, щоб в будь-яку хвилину мати можливість їм допомогти, порадити.

Дитяча психологія така, що діти не завжди вірять одразу, іноді не вірять взагалі. Дуже важко долати дитячі стереотипи. Якщо щось не виходить, на дітей не ображаєшся, а в усьому виниш себе. Наталія рада, що доля звела її з цими дітьми, що вона їм потрібна. Вони — друзі, вони вчать одне одного. Справжньому викладачеві не соромно визнати, що він постійно вчиться у дітей. В даному випадку — новим для себе жестам.

Наталія Іванівна — дуже емоційна людина. Її обурює те, що існує маса законів, які є законами лише на папері, які просто ігноруються і не виконуються. В результаті цього вчителі школи для дітей з вадами слуху не отримують призначених надбавок до зарплати; можна привести безліч інших прикладів, коли страждають діти, коли страждає справа. Мабуть, наше надцивілізоване суспільство не готове сприймати нечуючих людей як рівних собі. Це боляче і неправильно. Вихід один: ще з малих років треба прищеплювати дітям те, що не чують люди точно такі ж, як і вони самі, вони заслуговують стільки ж уваги, навіть більше.

У Наталії своя справа, яку, не боячись гучних слів, можна назвати справою життя. Покликання Наталії — допомагати людям.

Якось вона їхала поїздом з Росії в Україну. Повз неї проходила нечуюча людина, яка продавала газети. Наталя звернулася до неї, допомогла їй відчути, що вона серед людей, що нечуючі люди не самотні. Як приємно було Наталії, коли ця людина подякувала їй за тепло, за доброту!

Схожі ситуації траплялися у Наталії неодноразово: і в дизелі, і в Смілі, коли вона допомогла нечуючій людині поспілкуватися з продавцем і вибрати потрібний їй товар. Наталію радує, що вона знає мову нечуючих, що вона може їм допомогти в різних ситуаціях. Все це залишає у неї незабутні враження.

Наташу люблять не тільки люди, але і тварини. Якось вона поверталася додому, і за нею ув’язався собака. З тих пір цей розумний собака живе у Наталії.

Трохи про неприємне. Ставлення батьків деяких учнів до навчання, до школи залишає бажати кращого. Їхнє ставлення часто буває просто споживчим, вони вважають, що все хороше, що робиться для дітей, — це обов’язок педагогічного колективу. І вони, і діти можуть підійти і запитати щодо подарунків перед конкурсами, хоча ці призи та подарунки ще треба заслужити.

На роботу і підготовку до неї йде дуже багато часу, явно більше, ніж у звичайній школі. Сім’я не може не реагувати на це. У Наталії чоловік і двоє дітей. Син Андрій навчається в школі, дочка Свєта — на другому курсі ХАІ.

— Мамо, коли ти згадаєш, що у тебе є сім’я? — питали діти. А навчений життєвим досвідом чоловік повчально радив Андрію: «Синку, виростеш, не одружуйся на вчительці!»

Все це так. Але звикли і зрозуміли. Зрозуміли, що Наталія вже давно не уявляє себе без нашої школи і живе проблемами своїх учнів. Вони допомагають їй відчувати себе молодою, старіти просто ніколи.

Її діти добре розуміють, нечуючих, дружать з ними. Син і дочка, завдяки цьому, стають добрішими, вміють співчувати. Спілкування з нечуючими допомагає у формуванні характеру. Так, Андрій зростає жалісливим хлопцем, що в житті йому може стати в пригоді.

Глухі учні більш чуйні, вони вникають в кожну дрібницю, особливо пов’язану з побутом. А клас Наталії — це одна сім’я. У чомусь діти навіть схожі. Тримаються одне за одного, допомагають одне одному, турбуються про ближнього.

Безумовно, глухота накладає свій відбиток на дитину. Але цілеспрямований нечуючий учень може вчитися анітрохи не гірше, ніж той, хто чує.

У школі вчаться діти з Черкас, сіл Черкаського району, а також Золотоноші та інших райцентрів. Володимир Олійник, в той час мер Черкас, домігся фінансування цього важливого і потрібного проекту.

Наталія Іванівна бажає своїм учням, щоб їм по життю зустрічалися і оточували ті люди, які завжди будуть їх розуміти і допомагати їм. Батькам учнів варто було б входити в положення вчителів, ставитися з розумінням і підтримкою до їхньої нелегкої роботі, результат якої — майбутнє дітей. Колегам Наталія бажає не зупинятися на досягнутому і постійно самовдосконалюватися. А головне — бути потрібними дітям!

За матеріалами: газета «Наше життя» №20 (1900) від 26 травня 2006 року, стор. 6.

 

--------------------------

 

Цей нарис повинен був вийти чи в кінці 2003 року, чи на початку 2004, але ще до виходу книги. Але редакторка газети глухонімих Наталія Каменська матеріал не просто зіпсувала правками, а спотворила. І я заборонив його друкувати в спотвореному вигляді. Через два роки я знову направив до редакції матеріал, який - несподівано для мене - було надруковано без правок. Чи варто було псувати мені нерви? :)

Зараз шановна Наталія Іванівна Казакова плідно працює в Черкаській школі №3. Вона має вже онука та дві онучки.

Запропоную Наталії Іванівні після карантину виступити у школі в якості письменника.

Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Блог поета-сатирика Романа Котляра. Роман Юхимович Котляр - поет, сатирик, журналіст.Роман Юхимович Котляр - поет, сатирик, журналіст. Народився у місті Славута, що на Хмельниччині, у 1977 році. У журналістиці - з 1994 року. Публікувався в газетах та журналах України, Росії, Ізраїлю. У 2002 році Роман Котляр закінчив Східноєвропейський університет за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста. Ще зі студентських років Роман Котляр активно займається журналістикою і поезією. Його байки – веселі, сповнені тонкого гумору та іронії. А головне – всі вони пов`язані з певною подією у житті автора. У  2004 році вийшла друком книга "Школа - дорога в життя", у 2014 році - "Смійтеся, друзі!", у 2015-му - "Посміхнулись? Дякую!", у 2017 - "Епіграми з "колючістю" і без", у 2018 році - "Яке щастя - ти на світі є!" (ця збірка видана у співавторстві з дружиною, Алісою Котляр). Готуються до видання ще кілька книг.

Останні коментарі до сторінки
«Роман Котляр. "Життя, яке віддала школі" (нарис про Наталію Іванівну Казакову)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми