Раїса Гончарова
БРИТВА
(драма на одну дію для старшокласників та дорослих)
Завантажити драму Раїси Гончарової "Бритва" (doc.zip)
Дійові особи:
Шура ‒ втомлена життям жінка сорока років,
Надія ‒ молода особа двадцяти років.
Дія відбувається в квартирі Шури. Небагата оселя, але чисто прибрана. Старий круглий розсувний стіл на гнутих ніжках, продавлений диван, радянська стінка, набита всяким мотлохом, скрізь мереживні серветки, навіть на стільцях. Старий ламповий телевізор і гарний абажур з різнобарвного вітражного скла.
Затемнена сцена. Ліворуч у підлогу вдаряє конус світла. У світлі конуса з'являється Шура.
ШУРА. Вона з'явилася в цьому будинку на початку травня. Я тоді повісила на вході оголошення про здачу кімнати дівчині ‒ з'явилися незвичні для мене додаткові витрати на ліки. От все життя не хворіла, а тут враз усе посипалося, як в старому автомобілі. Втім, порівняння з автомобілем не зовсім коректне. Там хоч можна гроші заплатити і потрібну деталюшку купити. Медицина ж працює зовсім за іншими принципами. Хоча... (сміється). Смішно сказала: медицина і принципи. Які до чорта принципи в медицині... Смію стверджувати, що сучасна медицина не лікує хвороби. Медикаменти усувають симптоми, але ніяк не причину хвороби. Тут важливо на чомусь чоловічка підловити і на щось його підсадити. Борючись із симптомами однієї болячки, вганяючи організм у свіжу проблему. Нічого особистого. Тільки бізнес. Загалом, я підсіла. І підсіла капітально...
А тут ще в моїй конторі з'явилася нова фарбована "мітла" з ногами і мізками проплаченої моделі і влаштувала ‒ о, несподіванка, ‒ переатестацію. Хворіти в такій ситуації сорокалітній тітці зовсім неможлива розкіш. Оскільки в потилицю дихають молоді, міцні ледарі, котрі смачно пахнуть доступним тілом, готові з усього розмаху плюхнутися у твоє, насиджене роками крісло, що покірно прийняло обриси твоєї п'ятої точки опори із захватом почати клеїти дурня замість тебе. Коротше: потрібні були гроші…
І вони з'явилися у вигляді оплати за оренду кімнатки чотири на три з половиною метри.
Конус світла гасне. Точно такий же загоряється праворуч. У конус світла входить Надія.
НАДІЯ. Я тоді набігалася за день. На вокзалі ночувати не прикольно. І поліціянти ганяють, та й речі доводиться охороняти від знахабнілих золотозубих тіток. Одній з них моя сумочка сподобалася, так поки бритву не показала, все кола навколо мене намотувала, чекала поки я задрімаю...
Не знаю, як я на цей будинок натрапила ‒ просто тяглася по мікрорайоні зі своєю валізою в якій, до речі, праве колесо відвалилося буквально на другий день після мого тріумфального прибуття в столицю. Сіла на лавочку біля під'їзду, а там папірець на стіні висить. Давай дзвонити по домофону, раз така справа ‒ небеса зглянулися...
Гроші ж у мене з собою були. Я перед від'їздом труси переобладнала, як змогла, пришила зсередини дві великі кишені, і гроші, які мені сільський голова за будинок дав, у ці саморобні кишені й сховала.
Чесно кажучи, наш голова тварина рідкісна. Відразу після похорону горбаня з'явився. Дочекався, поки друзі покійного по хатах розповзуться, і відразу прийшов із пропозицією, від якої я вже точно не могла відмовитися. "Ти, ‒ говорить, ‒ у цих твоїх батьків, однаково нерідною була. Я, коли що, адвоката найму, але тоді ти взагалі нічого не одержиш. Отож бери двісті тисяч і їдь із села, поки я не передумав".
Гроші на стіл кинув і папір сунув підписати. З тим і пішов. Сморід тільки після себе залишив ‒ не продихнути. Грошей, говорять, у нього накрадено не міряну кількість, а зуби собі полагодити, так і не спромігся...
Конус світла гасне. Точно такий же загоряється ліворуч. У конус світла входить Шура.
ШУРА. Так і взяла. Дивлюся, дівчисько чистеньке і по всьому видно, самостійне. От тільки очі якісь порожні. Немов зіниць у них немає. Такі очі часто в старих можна побачити. У тих, що прожили нелегке життя... Про ціну домовилися відразу. Навіть оплату за два місяці наперед змусила заплатити. Загалом, усі задоволені. І вона, і я. З радощів Надя потягла мене в маркет. Їжі накупили, пляшку вина недорогого. Ось так і познайомилися...
Конус гасне, включається освітлення сцени. За столом сидять Шура і Надія. Надія підливає в келихи вино.
НАДІЯ. А ми по грамулі. Я теж не по цій справі, тітко Шуро. На відміну від моїх опікунів.
ШУРА. Можна й без тітка. З мене корона не злетить.
НАДІЯ. Добре, Шуро. От тільки я не привчена старшим тикати, та без по батькові звертатися. Коли що, підправляйте.
ШУРА. Домовилися. Так ти й сама потім зрозумієш, що так простіше. І різниця у віці в нас із тобою зовсім невелика. Якісь вісімнадцять років. До речі, ти на фото в паспорті трохи старшою виглядаєш. Брови насупила. Фотограф скривдив?
НАДІЯ. Ну, мене скривдити складно. Я ж з дитячого будинку... А в дитбудинку свої правила. Даси слабину ‒ одразу ж заклюють. Доводилося, звичайно по-всякому, коли вночі "темну" юрбою влаштовували, але це до першої серйозної крові. І не хочу я про це сьогодні...
ШУРА. Та й не потрібно про погане згадувати. У столицю навіщо приїхала? Вчитися? Заміж вийти? Чи просто в селі життя не здалося?
НАДІЯ. В селі, як в селі... Сто шістдесят дворів, агрофірма. Землю якийсь виродок у селян обманом скупив у свій час. Тепер селяни наймитують у нього за копійки. А тут і ліси в хід пішли... Столиця ж поруч. Земля дорога. Ліси ‒ під корінь, а на їхньому місці ‒ котеджі, як гриби повиростали... А за чим приїхала? Ну вже точно не за принцом! З мужиками відносини у мене категорично не складаються. Тиждень-другий і тікають. Хотілося б, звичайно, на фельдшера вивчитися. Ще в інтернаті собі намріяла цю спеціальність. От тільки не знаю, чи потягну? В інтернаті, а потім і у Веселохутірській школі зовсім неважно з навчанням було. В атестаті суцільні трояки.
ШУРА. Були б гроші. У моєї подруги дочка в другому медичному коледжі вчиться. Сорок тисяч на рік. Гроші невеликі, якщо знайдеш вечірній приробіток.
НАДІЯ. А куди я дінуся? Прийдеться по-любому йти працювати. В столиці життя не дешеве. На м'ясокомбінат піду.
ШУРА. На м'ясокомбінат? Як дивно... І ким же? Там же робота не для слабких нервів.
НАДІЯ. Я добре вмію забивати свиней. Опікун навчив. З одного удару. Точно в серце. Тваринка навіть не встигає зрозуміти, що вона вже мертва.
Гасне світло. Праворуч включається світловий конус. У конус заходить Надія.
НАДІЯ. Мене забрали з інтернату, коли я ледь закінчила восьмий клас. Ледь у буквальному значенні. Цілий рік я сильно хворіла, пропускала уроки і приїзд за мною Альмєтьєвих я сприйняла як винагороду за все погане, що траплялося в моєму житті дотепер. Тоді я навіть вирішила, що от воно! Нарешті у мене буде яка-не-яка родина, будинок, своя кімната і, можливо, мене навіть будуть любити. Хоча б хтось...
Але як я помилялася! Неможливо навіть собі уявити, як я помилялася... Вийшовши з електрички, новоявлений татусь, моторошного виду горбань з кривими ногами і з величезними червоними руками, відразу купив у скособоченому від старості магазині пляшку горілки, булку хліба та пару пакетів сушених бичків.
Але, побачивши моє розгублене обличчя, повернувся в магазин і вийшов звідтіля із пляшкою пепсі та пакетом скам'янілих пряників. І отут я своїм дитячим розумом почала розуміти, як я круто попала. І, головне, куди...
Горілку опікуни відразу випили у два прийоми на ослоні коло магазину, закусили абияк і шлях до нашого села Веселий Хутір, що пролягав через ліс, розтягся на довгих чотири години.
Але пекло почалося вже вдома. Після другої пляшки і нетривалого мордобою з дружиною, яка безтурботно заснула після бійки прямо на підлозі. Допивши залишки із пляшки, горбань, брудно лаючись, згріб мене своїми клішнями в оберемок і після нетривалого і слабкого мого опору, зґвалтував на давно невипраній хазяйській постелі... (Пауза).
Дитинство закінчилося брудно, боляче і до неможливості кривдно...
Світловий конус праворуч гасне і загоряється конус ліворуч. У конус входить Шура.
ШУРА. У перший вечір я нічого не помітила. Дівчина, як дівчина. Нічого особливого. Молода, симпатична. Трохи невпевнена, як бувають невпевненими практично всі, потрапляючи в незвичну і незнайому для них обстановку.
Тільки днів через два я звернула увагу на досить помітний шрам із внутрішнього боку правої руки. Надя саме з душу вийшла, а я візьми, дурна, і запитай. Отоді я вперше в житті побачила, як спалахують від гніву очі людини, немов у мозку вибухає невидима бомба. Мені здалося, що на якусь мить невиразні очі дівчини раптом стали чіткими, в них з'явився колір і глибина, але вже через секунду, ця енергія, вирвавшись назовні через стислий кулак дівчини, привела руків'я фена в повну непридатність. Руків'я просто розкололося на кілька частин під побілілими від некерованого зусилля тонкими дівочими пальцями...
Світловий конус ліворуч гасне і загоряється конус праворуч. У конус входить Надія.
Я вийшла з душу й отут Шура помітила мій шрам. А мене як хто обухом по голові вперіщив. Іскри в очах, кулаки стислися так, що руків'я фена на частини розвалилося. Що робити? Збрехала, начебто в сараї об косу поранилася. Перше, що в голову прийшло...
А що я повинна була їй сказати? Як виповзла з-під горбаня, котрий заснув, і вмираючи від відрази, сорому і болю змивала біля колодязя засохлу кров? Як прала в криничному цебрі брудне плаття, а потім, тремтячи всім тілом від відчаю і холоду, забралася скрипливими приставними сходами на горище сараю і, закопавшись у курне сіно, забулася страшним сном до перших півнів?
Як знайшла в ящику для інструментів стару німецьку бритву і різонула нею по венах? А потім, непритомніючи, рвала на бинти брудне простирадло в забльованій спальні і молила Бога про прощення? Навіщо їй це...
Включається верхнє світло. Надія тримає в руці зламаний фен, а Шура піднімає з підлоги шматки пластмаси.
НАДІЯ. Пробачте, Шуро. Я завтра обов'язково куплю новий фен. Навіть не знаю, як це вийшло. Руків'я міцне на вигляд було.
ШУРА. Та досить тобі! Знайшла через що переживати. Іншим разом купиш китайське, а воно служить і служить. А буває що й ось так. Ледве стиснув і все. Волосся досуши, а завтра подивимося. У мене клей гарний є. Шматки не дуже дрібні. Для початку спробуємо склеїти. Вечеряти будеш? А то мені ліки приймати час.
НАДІЯ. А що в тебе за лихо? Я дивлюся ліків у холодильнику більше ніж продуктів.
ШУРА. Та усього потроху. І по-жіночому, і печінка поболює, і щитовидка, і камені в підшлунковій... Навіть не знаю, звідки все це узялося. Віриш, до своїх сорока підійшла без єдиного лікарняного. А тут немов хто мішок розв'язав. Раніше ж як було. Я про черговість розподілу доходів. Комуналка, їжа, далі ‒ все інше. Тепер комуналка, аптека, їжа. На все інше грошей немає.
НАДІЯ. Ну, так це ми виправимо. Працювати піду. Я сьогодні їздила на м'ясокомбінат. Рахуй, що домовилася. Начальство пішло назустріч. Щоб поєднати навчання з роботою, доведеться гарувати в другі і треті зміни. (Надія сідає на стілець, попередньо забравши з нього серветку). Хоча з "гарувати", це звичайно перебір. Там свиней струмом у загончику глушать і вони скочуються на транспортер. Тобі потрібно лише зробити надріз, щоб кров зійшла.
ШУРА. Перестань. А то я вночі спати не буду.
НАДІЯ. Та досить тобі! (Сміється). Ти ж відбивнушки вчора готувала.
ШУРА. Теж зрівняла! Одна справа відбивні готувати, і зовсім інше ‒ вбити. Я, напевно, ніколи не змогла б убити.
Шура осікається, немов згадавши щось, дістає з кишені ліки, кидає в рот пару таблеток і швидко запиває чаєм з кухля. Довга пауза.
ШУРА. Відбивні вчорашні боком вилазять. Підшлункова криком кричить. Якщо так піде й надалі, доведеться на капусту переходити і на моркву...
НАДІЯ. У коледжі теж була. Походила, подивилася, з дівчатками поговорила. Мені сподобалося. Напевно, зважуся. Однаково ж гроші платити.
ШУРА. Молодець. Жвава ти. І по роботі і по навчанню встигла пробігти. В молодості я теж швидша ніж електровіник була. Скрізь встигала. Навіть встигла на алкоголі і на наркотиках посидіти із дружком своїм солодким ‒ Сашком Ромашовим. Бідолаха помер від передозування, поховавши мої мрії на щасливе заміжжя. Хоча, власне, його смерть мене й урятувала. Мені не вистачило одного кроку, для того щоб скласти йому компанію на цвинтар. (Пауза). Отож. Скрізь встигала, але в свої двадцять п'ять заспокоїлася...
Прийшло розуміння того, що стерті по коліна ноги гарантують тільки інвалідність, а не кар'єрний ріст. А ще дуже часто успішний кар'єрний ріст жінки прямо пропорційний хтивості її начальника. І це вважається нормальним інвестуванням жіночого капіталу в майбутнє. Але тут мого природного таланту саме і не вистачило...
Моя теперішня очільниця вдало розсунула ноги у двадцять років і тепер, у двадцять п'ять, у неї чоловік банкір, вона господарка розкрученої фірми і коханка симпатичного особистого бодігарда. Боже, я зараз піймала себе на думці, що заздрю їй. (Сміється).
НАДІЯ. Мені це не загрожує.
ШУРА. Чому? Ти ж молода. Заробиш трохи грошей, походиш до стилістів, потрешся в пристойних клубах, підтягнеш язик, у гарному змісті цього слова. Сиди і прислухайся до цокоту копит якого-небудь сучасного принца. Ти будеш здивована, але вони існують!
НАДІЯ. Ні, не моє. У мене все розписано в голові приблизно років на десять. Там принц відсутній. Та й не потрібний мені ніхто. Так, іноді... охотку збити. Але щоб заміж! Я хоч і дурна, але не божевільна.
ШУРА. Досить радикально. Хоча, якщо дивитися з позиції потрібності чоловіка в хаті, то тут дійсно більше знаків питання, ніж окликів. Навіть якщо він принц.
Шура змовкає, поринувши у свої думки. Гасне верхнє світло. У світловий конус, ліворуч, входить Шура.
ШУРА. Гарною дівчинкою ставати складно. Особливо, якщо до двадцяти років ти була винятково поганою дівчинкою. Якщо ти зі школи щільно підсіла на алкоголь і траву, а людський розголос, немов морська хвиля, цілком заслужено розбила твоє ім'я, котре не сформувалося до кінця, об скелі загального презирства. Проте, хоча дно й було близько, але шанс все-таки залишався... Були якісь мляві спроби поступити в інститут після школи, спроби знайти гарну роботу, або, у крайньому випадку, спроби знайти товстого "папіка".
Однак з появою в моєму житті Сашка Ромашова, перспектива закінчити життя на якомусь смітнику стала здаватися мені справою вирішеною. Син відвертого бандита з дев'яностих, Сашко, після показового розстрілу його батька в якомусь мутному клубі, успадкував Бабанівський ринок і, залишившись без батьківської опіки і контролю, зірвався з ланцюга. А разом з ним, з ланцюга зірвалася і я...
Правда, рік алкогольного і наркотичного кошмару закінчився смітником не для мене. Він закінчився смітником для нашої, так не вчасно народженої дитини. (Пауза). Я сказала Наді, що не змогла б убити. (Пауза). Я збрехала...
Тієї божевільної ночі, коли Сашко помер від передозування, у мене почалися пологи. Прямо на закуреній і забльованій кухні. Мало що розуміючи, я перерізала брудним ножем пуповину, загорнула тільце в кухонний рушник, витрусила з кишень Сашка непотрібні вже йому гроші і наркоту і незабаром була коло сміттєвого бака у дворі.
Дитина не кричала. Я навіть не знала, якої статі вона була. Хлопчик, чи дівчинка. Мені було страшно, у мене пливла земля під ногами і мені байдуже було як до мертвого Сашка, так і до його дитини... Я просто кинула в сміттєвий бак загорнене в рушник тіло і поплелася через півміста до себе на квартиру...
Кажуть, що пам'ять дана нам не тільки для того, щоб справно функціонувати в цьому світі, але ще й для того, щоб перевіряти нас на наявність совісті.
Світ не завалився, небо не впало, а моя совість не розкрила собі вени гострими спогадами і не повісилася, звивши мотузку з білих одеж материнської любові. Одне із двох: або ми із совістю живемо через стінку, або моя совість просто любить міцний сон.
Смерть Сашка дала мені шанс і я його використала, неймовірно тяжко пройшовши крізь пекло наркотичної ломки. Але зате вже через місяць худюща, із землистим кольором обличчя, я мила кружки в знаменитому пивняку на кутузівському і була щаслива від того, що залишилася жива, що не зламалася, викинувши в унітаз наркоту і що мене не шукає поліція.
Конус світла ліворуч гасне. Загоряється конус праворуч. У конус входить Надія.
НАДІЯ. Горбань, як мені здалося, відреагував на те що скоїлося зі мною, досить спокійно. Деякий час скоса спостерігав за тим, як його дружина з допомогою сусідки-акушерки туго бинтують мені руку, а потім, як місцевий дільничний Льоня-колобок, проклинаючи геть усе на світі, ручкою заводить свій старенький УАЗ. Коли ми поїхали, він мовчки пішов у свою кімнату, дістав із шафи побитий часом наплічник, склав у нього необхідні речі і до самого мого приїзду з районної лікарні просидів на ґанку, очікуючи свого арешту.
Коли дільничний поїхав без нього, він ще цілу годину просидів на сходах, не вірячи, що я його не здала, а потім, закрившись у лазні довго й надривно ричав пораненим вепром, розносячи своїми пудовими кулаками в тріски лазневе начиння. ‒ "Він не такий", ‒ винувато поглядала на мене з-під чола, його дружина Олена, моя "новоявлена мати". ‒ "Він добрий" ‒ говорила вона, щоразу здригаючись від його криків. ‒ "Просто Тоша глибоко нещасний через свою зовнішність. А так, він непоганий"... (Пауза).
Хто б сумнівався! Ходиш отут вся в синцях і розповідаєш мені про те, що горбань зовсім не такий вже й поганий... Просто дітися тобі, Олено, нікуди. От і стаєш хирлявими грудьми на захист свого мучителя. А втекти... Куди ж ти від горілки втечеш...
У вересні я пішла в сільську школу в дев'ятий клас. Чи то виправдуючись за вчинене, чи то на подяку за моє мовчання, Толя, не попивши добу, звозив мене на своєму старому "Москвичі" у місто, видавши мені двадцять тисяч на обновки. Це було круто. Я скупила половину секонхенду в крамниці у афганця!
‒ Наступного разу, коли захочеш купити собі нові труси або ще чого, тобі доведеться поїздити зі мною по селах. Мені помічник потрібний, ‒ похмуро сказав Толік, поглядаючи в дзеркало заднього виду на гору одягу на задньому сидінні. ‒ Олена для цього не годиться. Її вже ні вилікувати, ні зупинити. Але це її життя. Права тобі ще не видадуть, але кому тут у глибинці до цього справа? Завтра після уроків і почнемо. Що скажеш?
А що я могла сказати? Як не крути, а не найгірший варіант. Так і повелося. По понеділках, вівторках, четвергах і п'ятницях ми з горбанем їздили на "Москвичі" по околишніх селах колоти свиней у приватних господарствах. Толік робив це майстерно.
Пригостивши чергову хрюшу бурячком, або тим, що дасть хазяїн, він миттєво перекидав жертву на бік і точним ударом ножа в серце, відправляв тварину на той світ. Потім я подавала йому великий літровий алюмінієвий кухоль, що завжди лежав в багажнику нашого автомобіля, а Толік підставляв її під тугий струмінь червоної крові, що била із серця свині.
Закінчувався ритуал убивства свині завжди однаково зловісно. Толік, не відриваючись, випивав кружку крові, лякаючи присутніх червоними зубами і закривавленим ротом...
Перші місяці мене відверто нудило від цієї картинки, але через рік я звикла, а ще через рік, заколовши свою першу свиню і сама спробувала відпити із кухля свіжої крові. Як не дивно, мені сподобалося.
Конус світла гасне. Включається верхнє світло. Надія і Шура сидять за столом і п'ють чай.
НАДІЯ. З якого приводу у нас сьогодні торт? Я щось пропустила?
ШУРА. Звичайно! Сьогодні ж рівно рік, як ти оселилася в мене. Невже забула?
НАДІЯ. Ой, точно! Пробач, Шуро! Зовсім замоталася. Треба ж, як час швидко пролетів!
ШУРА. Тобі поталанило, що не зауважуєш, як час проходить. У часу дві швидкості в коробці передач. Перша ‒ черепашача, а друга ‒ космічна. У молодості час, зазвичай, повзе, видавлюючи із себе хвилини, а в старості він летить, зводячи нанівець надію встигнути зробити те, на що в тебе не вистачило часу в молодості. Чим щільніше графік у тебе зараз, тим більше часу залишиться в тебе на потім.
Я зараз перебуваю десь посередині. Незабаром включиться друга швидкість і час між дзвінками будильника почне зменшуватися з катастрофічною швидкістю. Про цю неприємну особливість часу колись говорила мені моя мама. До речі, пробач, що запитую. Твої батьки живі?
НАДІЯ. Поняття не маю. Судячи із прізвища Найдьонова, можу припустити, що мене просто знайшли. Втім, таких як я, у нашому інтернаті було досить багато. Тих, до кого ніхто і ніколи не приїжджав. Правда у нас був правильний директор. Від нього завжди можна було почути ніжне, майже батьківське слово і при бажанні, а воно було у мене завжди, потонути в його теплих і сильних обіймах. Але потім Віктор Степанович помер, очевидно роздавши нам своє велике хворе серце все до останньої клітинки.
ШУРА. Гарні люди, дійсні гарні люди, зараз взагалі велика рідкість. Час інший. Наступає ера торжества егоїзму. Кожен сам для себе. Ні родині, ні дітям, ні зобов'язанням. Ми скоріше заведемо кота або собаку, ніж дитину, а тим більше чоловіка. Наступає час, у якому буде комфортно жити тільки наодинці із самим собою. До речі, не бачу в цьому нічого поганого. Якщо ти нікого не приручив, то й позбуватися немає від кого. Та й карма ніяк не реагує на порожнечу.
НАДІЯ. Ти перейшла на сильні препарати...
ШУРА. Підшлункова вередує. Лікарі рекомендують лягти на операцію. Але я ще трохи зачекаю. Я розумію, що камені нікуди не дінуться, але без цього органа, якщо його видалять, дами довго не живуть. Що б там лікарі не брехали.
НАДІЯ. Ти говори, якщо гроші потрібні. Або сама бери. У валізі під ліжком лежать. Мені поки вони без потреби, при моїх витратах.
ШУРА. Спасибі тобі... Коли що, обов'язково скажу. Як тобі торт? У магазині біля своєї фірми купила. (Пауза). На особистому фронті як? Ми так рідко спілкуємося.
НАДІЯ. Це правда. Рідко. Навчання, робота... А на особистому фронті ‒ тиша. Крутився один час біля мене викладач, але після конкретної розмови намагається не попадатися на очі. Гарне місце зараз на вагу золота. Усе хотіла в тебе запитати...
ШУРА. Запитуй. Щось важливе?
НАДІЯ. Так. Мені потрібно десь прописатися. На роботі вимагають.
ШУРА. Довіра за довіру... Давай пропишемо тебе тут. Житлоплоща дозволяє.
НАДІЯ (радісно). Що, правда?! Ти не жартуєш?
ШУРА. Я ж говорю: довіру за довіру. У мене немає причин чекати від тебе чогось недоброго. Навіть незважаючи на те, що в мене проблеми зі здоров'ям...
НАДІЯ. Спасибі, Шуро. Ти мене дуже виручиш. Але і я в боргу не залишуся. Не сумнівайся.
ШУРА. А я і не сумніваюся. Я багато чого у своєму житті побачила. Так чи інакше, а навчилася розбиратися в людях.
НАДІЯ. А я от дотепер плутаюся. Інший раз дивишся на людину, слухаєш як і що він говорить. Начебто все добре, складно, не по-злому. Зовнішність не дратує... А потім довідуєшся про цю людину такі речі, за які хочеться вирвати йому кадик.
ШУРА. Так це поголовно. Тому й виходить, що кращий друг перебуває усередині тебе. І тут без варіантів. Років десять назад, у мене у відділі сиділи п'ять дівиць років до тридцяти. Робили вигляд, що працюють. І всі дико хотіли заміж. Але не за аби кого. Хотіли, щоб був багатим, гарним, розумним, без шкідливих звичок і, що дуже важливо, високодуховним. Запитую: гаразд, дівулі, а задайте собі запитання, а навіщо ви багатим, гарним, розумним, без шкідливих звичок і, що дуже важливо, високодуховним чоловікам? Для яких таких потреб? Для сексу? Так кожна, вибачите, представниця найдавнішої професії, обставить вас на раз, не претендуючи на ланцюги шлюбу... Для поговорити? Теж сумнівно. Чоловікам категорично не подобаються жінки, які розумніші за них. У вас супер стрункі ноги й дупа без целюліту?
Озирніться по боках і ви побачите, що навколо повно молодих, молодших за вас, зі стрункими ногами і гітарними формами, але вони не сидять всі поголовно в Bentley, а таки ходять пішки. У підсумку, всі п'ятеро так чи інакше вийшли заміж за те, що виявилося під рукою, а років через п'ять-шість всі вдало розвелися.
Тепер по п'ятницях вони збираються в одному з барів, щоб бухнути. Якщо поталанить, по-швидкому потрахатися з не зовсім п'яними мачо, полаяти "цих козлів" і під ранок звалити у свої нірки, де тільки ти і більше нікого...
НАДІЯ. Я заміж навряд чи захочу. Навіть за високодуховного. Якщо такі, звичайно, не плід жіночої фантазії... Принаймні ті, хто зустрічалися на моєму шляху, наявністю духовності похвалитися не могли.
Верхнє світло гасне. Включається лівий конус світла. В ньому ‒ Шура.
ШУРА. До осені мені стало гірше і я зважилася на операцію. Всі дні, поки я лежала в лікарні, Надя викроювала у своєму щільному графіку півгодини-годину, приносила мені необхідну їжу. Протерті несолоні супи, паровий білковий омлет, гречану кашу, приготовану на молоці. А ще підтримувала мене, як уміла, на ходу придуманими розповідями про своє чудове дитинство, про приколи на роботі та смішні випадки у коледжі. Я вдячно слухала її розповіді, прекрасно розуміючи, що всередині цієї, з малолітства поламаної душі, бушують зовсім інші пристрасті і її внутрішній світ пофарбований зовсім в інші кольори, а не в ті, які вона понавидумувала.
Потроху, я виповзла з тієї глибокої ями, у яку мене ввігнала хвороба і в один із днів, Надя, нарешті, привезла мене додому. Я була жива і навіть перспектива здохнути від цукрового діабету мене не занадто лякала. Треба було продовжувати жити і я внутрішньо мобілізувалася. (Пауза). Але як виявилося, моя історія з підшлунковою, була лише початком тієї вселенської катастрофи, що чекала на мене в зовсім уже недалекому майбутньому...
Одного разу я виявила, що мої гроші закінчилися. Подзвонила Наді і домовилася, що візьму потрібну суму. Коли брала гроші з Надійчиної валізи, око зупинилося на потертому зошиті з написом: "Щоденник".
Довго боролася із собою, але потім сіла на підлогу і прийнялася читати дитячі карлючки. Там було багато всього. Але в основному, це були скупі записи, коли Наді діставалося від однолітків. І після кожного такого випадку, Надя обіцяла вбити кривдників. А ще в щоденнику був короткий запис, від читання якого в мене заворушилося волосся на голові і кров ударила в обличчя.
"Вчора посварилася з нашою прибиральницею, тіткою Варваркою. Я випадково наскочила в коридорі на її цебро з водою. І хоча я вибачилася і витерла всю воду, ця мерзенна стара жаба схопила мене за волосся і прошипіла в обличчя: "І чому ти не здохла в тому столичному сміттєвому баці, в якому тебе знайшли бомжі? Немає від тебе ніякої користі. Ти ‒ сміття". Всередині у мене щось обірвалося...
Я раптом згадала ту страшну ніч, сміттєвий бак і тільце моєї дитини, загорнене в закривавлений кухонний рушник. Ні, мене не простромило наскрізь почуття провини, мою душу не підірвав крик: "О, Боже, що ж я накоїла!" У моїй голові виник величезний знак питання, що зім'яв, як тісто, мій мозок: Навіщо??? Навіщо мені все це через стільки років? Хіба я не перемогла себе тоді, давно? Хіба я не зробила все для того, щоб змінитися і стати іншою людиною? Тоді навіщо мені все це?
Пройшовшись по сквері до аптеки і назад, я потроху заспокоїлася, а потім і зовсім вирішила, що це просто збіг. Чи мало тоді, та й зараз, дітей знаходили в сміттєвих баках, на сходових площадках, а то й зовсім у відхожих місцях. Та й Надя була зовсім не схожа на мене. Ні зовні, ні внутрішньо.
‒ Материнське серце щось би відчуло, ‒ втішала я сама себе, піднімаючись у квартиру. ‒ Я б відчула...
Конус ліворуч гасне. Включається світловий конус праворуч. У конус входить Надія.
НАДІЯ. На другому році життя в дивній новій родині, мені до чортиків набридли п'яні посиденьки опікунів і дикі оргії горбаня з несамовитими місцевими курвами. І тоді я вирішила обладнати собі кімнату на горищі сараю, що пустував до цього часу, на якому я провела свою першу, після інтернату, моторошну ніч. Добре, що висота покрівлі дозволяла і вікно давало достатньо світла.
Побурчавши для годиться, Толік викинув через вікно злежане багаторічне сіно, провів на горище світло, оббив крокви листами сухої штукатурки і склав невелику піч, врізавшись у димохід, що йде від печі знизу. Це була моя кімната! Цілий тиждень, по вечорах, я мила, скребла, фарбувала і нарешті, урочисто в'їхала в нове житло, потай від опікунів, купивши пляшку вина і невеликий торт. Я була щаслива.
Випивши вина і з'ївши з радощів половину торта я, забравшись у постіль, довго дивилася у свіжо пофарбовану похилу стелю і мріяла про той день, коли я, нарешті, закінчу прокляту школу, і виїду із цього згубного місця в столицю. Так я для себе вирішила. І хоча Толік більше не робив спроб зірвати з мене труси, возити п'яного горбаня до кінця життя мені вже точно не хотілося...
Він був непередбачуваний і не керований в п'яному угарі. Щоб убезпечити себе хоч якось від неприємностей, я про всякий випадок пошукала за ґанком кинуту мною в траву злощасну бритву, знайшовши, підібрала, відтерла її від пилу, бруду та власній крові і більше не розставалася з нею ні на хвилину. Згодом, я зшила для бритви симпатичний футляр зі шкіри, і носила її на шиї замість талісмана.
І це було правильне рішення, оскільки один раз увечері бритва врятувала мене від двох п'яних заїжджих мужиків, що будували неподалік особняк якомусь столичному начальникові. Мужикам захотілося любові, але коли я послала їх куди подалі, вони вирішили застосувати силу, про що вже через кілька хвилин жорстоко пошкодували.
Уперше в житті я холоднокровно різала не свиней, а живих людей... На смуги. З розмаху. Без жалю. Не звертаючи уваги на їхні розпачливі крики про допомогу. А потім спокійно пішла додому, помила руки, бритву і лягла спати. (Пауза). На щастя, вони не вмерли. На щастя для них, оскільки були настільки п'яні, що навіть не пам'ятали, що з ними сталося.
А я продовжувала жити далі, іноді ловлячи на собі косі погляди Толіка, та відмахуючись від "якби" випадкових питань нашого дільничного, що підозріло часто почав перетинатися зі мною то в школі, то в магазині. І тільки після декількох спроб районного слідчого змусити мене написати щиросерде визнання у вчиненому, обіцяючи, що мені за це нічого не буде, про мене, нарешті, забули. Як говориться, не вловили ‒ не злодій. (Пауза).
Забули, але не селяни. Не знаю, звідки в них з'явилася ця впевненість у моїй причетності до кривавої розправи над приїжджими, але згодом, замість звичного горбунова Надька, вони, позаочі, сталі потихеньку називати мене: Надька-Бритва.
Втім, не так уже й погано для невеликого села. Могли ж і шльондрою наректи. Мало яка поголоска по селу гуляти почне з п'яних очей...
Включається верхнє світло. Шура лежить на дивані. Ноги прикриті пледом. У кімнату заходить Надія з пакетом у руці.
НАДІЯ. Привіт, боляща! (Знімає із плеча сумочку і вішає на спинку стільця). Телевізор увімкнути?
ШУРА. Привіт, привіт. Ні. Надивилася. Нудить уже від цих дебільних серіалів про життя. Локації копійчані, актори картонні. Як день?
НАДІЯ. Спасибі. Тихою сапою вислизаю з обіймів села. Або село з мене. Сьогодні навіть комплімент зробили в метро. Якийсь смішно окаючий громадянин захопився красою мови столичних дівчат у моїй особі. Я йому пояснювала як проїхати на ВДНГ.
ШУРА. Не так уже він і не правий. Мову ти дійсно підтягла за цей рік. Молодець. Напевно у тебе гарний слух. Співати не пробувала? Фігурка, що треба.
НАДІЯ. Смієшся? Де мені було пробувати? У селі чи в інтернаті? Та й не моє це. Яка з мене співачка?
ШУРА. Я тебе благаю! Я ж говорю: фігурка, що треба. Чим товстіший в "папіка" гаманець, тим талановитіша співачка, що він продюсує в усі місця. Ну, ти розумієш... Був у нас якось корпоратив новорічний із запрошеною зіркою. Отож у цієї, з дозволу сказати, зірки щось там зламалося на самому приспіві, коли мелодія на високі тони пішла, ми почули жалюгідне бекання цієї відомої на всю країну драної кози. Відсутність голосу, плюс абсолютне невлучення в ноти. А знаєш який у неї гонорар? Двадцять п'ять тисяч баксів за вечір. Як тобі?
НАДІЯ (викладає продукти в холодильник). Непогано. Із сорому не згоріла?
ШУРА. Жартуєш? Утерлася, фонограму знову запустили і ‒ вперед. І хоч би хто обурився. Навпаки, почали підбадьорювати. Мовляв, усяке буває. Залізо теж ламається. І нікому не спало на думку запитати: мила, а за що ти бабки береш, якщо в тебе ні слуху, ні голосу...
НАДІЯ. Ну, а ти?
ШУРА. А що я? Я ж не божевільна. Мені б утриматися в колективі, у зв'язку зі зміною "мітли". Врешті-решт, гроші-то не я плачу. Моя справа ‒ пити, танцювати й усіляко веселитися.
НАДІЯ. І то правда. А мене в цех розфасовки перевели.
ШУРА. Це підвищення, чи покарання?
НАДІЯ. Підвищення. Бригадиром призначили. Плюс десять тисяч до окладу. Є привід випити. Ти як? Я вина гарного купила. (Показує пляшку).
ШУРА. Не можу, Надю. Таблетками затарилась під зав'язку. Не можна мені. Але посидіти ‒ посиджу. Чаї поганяю. У коледжі як? Устигаєш?
НАДІЯ. Норм. Я хватка. Іноді сама дивуюся, як це я зі своїми трояками пливу, бортами воду не черпаю... Усе виходить поки що. (Стукає по столі). А ще я адвоката недорогого найняла.
ШУРА. Це ще навіщо?
НАДІЯ. Хочу зібрати інформацію про всіх найд. Моїх однолітків. Може що-небудь корисне й спливе і про моїх батьків. Що скажеш?
ШУРА (нервуючи). Навіть не знаю. Ну, знайдеш. А далі що? Привіт, тату, привіт мамо? Дітей просто так у сміттєвих баках не залишають...
НАДІЯ. У сміттєвому баці? А ти звідки це знаєш?
ШУРА. Що це?
НАДІЯ. Ну, що мене в сміттєвому баці знайшли?
ШУРА (помітно нервуючи). Так не знаю я нічого. Це ж твоя версія. Сама ж висловила припущення, що тебе знайшли, раз прізвище Найдьонова. А про сміттєвий бак, це я так. Перше, що в голову прийшло, то й сказала. (Пауза). З подругами як?
НАДІЯ. А ніяк. Усе на відстані ліктя. Ближче не підпускаю. Пусті. Із групи три-чотири науку тягнуть, а інші ‒ тягнуть час. Пацани, шмотки, випити, потрахатися без зальоту, зняти когось на крутій тачці, бла-бла-бла. Що я тобі розповідаю. У самої такі у відділі були.
ШУРА. Авжеж. На канікулах що робити збираєшся?
НАДІЯ. У Львів хочу поїхати на тиждень. Група збирається. Все цивільно, на своїх автобусах. Готель, годівля, екскурсії. Схвалюєш?
ШУРА. Ну, тобі мій одобрямс, як мертвому припарка. Ти панянка цілком самостійна. Нормальна ідея. А я за цей час у твоїй кімнаті шпалери переклею, якщо ти не заперечуєш. Треба б освіжити.
НАДІЯ. Так куди тобі, Шуро! Ти ж хворієш. На таблетках сидиш. Я можу й не їхати. Це я так сказала, як варіант. Сама переклею.
ШУРА. От же я тріскотуха. Язик за зубами не тримається. Поїдь. Не дурій. Як-ніяк з компанією. Дивишся із дружбою все налагодиться. Не можна такій ефектній панянці одній залишатися. У тебе на дупі джинси вигоріли від поглядів молодих людей.
НАДІЯ (сміється). Так уже й вигоріли! Кому я потрібна.
ШУРА. Це тобі Господь сказав?
НАДІЯ. Що сказав?
ШУРА. Те, що ти нікому не потрібна... А якщо не говорив, то й не кидайся словами. Слово не просто звук. Не просто коливання повітря. Слово, це код. Як себе закодуєш, так і буде. А якщо це суперечить волі Творця, можеш одержати здачу у вигляді великих неприємностей.
НАДІЯ. Я не віруюча. (Сміється, потім осікається, пригадавши щось). Ну, або майже не віруюча. Гаразд, давай ближче до столу. Я зараз накрию і чайник поставлю.
ШУРА. Давай.
Шура опирається на лікоть, намагаючись сісти, скрикує від болю і без свідомості падає головою на подушку. Надія кидається до неї, потім до телефону, гарячково набираючи номер швидкої. Затемнення. Включається лівий світловий конус. У конус входить Шура.
ШУРА. Чорт мене забирай! Я в той вечір ледве було не вмерла. Спасибі Наді. Не розгубилася. Викликала швидку і до їхнього приїзду робила все необхідне, щоб я не полетіла на небо. Зайвий доказ того, що дівчина не даремно просиджує пари в медичному коледжі.
На разі, кровотечу зупинили майже вчасно і посадили мене на жорстоку дієту. А ще, через два місяці, при огляді в мене виявили пухлину. Говорять, не злоякісна... (Пауза). Хто б сумнівався, що пухлина, але от тільки мені здається, що з визначенням якості цієї штуки лікарі явно поквапилися. Моя мама вмерла точно від такої ж дурні. Бабуся, до речі, теж.
З боку це виглядає, як відстрочена страта. Ти знаєш, що вона відбудеться, але от коли кат змахне сокирою, тобі невідомо... Але не скажу, що мене це сильно роздратувало чи засмутило. Аж ніяк. Коли ти знаєш, що не доживеш до сімдесяти і навіть до шістдесяти років, приходить розуміння того, що потрібно по максимуму використати час, що тобі відпустили. Просто жити. Без метушні, не витрачаючи час на порожні турботи, не вбиваючи його на всяку дурницю. Приміром, намагаючись досягти кар'єрних висот.
Навіщо, задерши поділ, півжиття бігти до заповітного крісла, розштовхуючи ліктями конкурентів? Щоб в один із днів з розгону впасти на землю, спіткнувшись об власний надгробок? До біса!
Потрібно просто жити. Для себе. Заради себе. Заради себе улюбленої й неповторної. Егоїзм? Поза всяким сумнівом. Але мені плювати. Це моє життя. І мій час. Мені навіть здається, що в ім'я всесвітньої справедливості, воно навіть тече в мене по-іншому. Його вистачає на все. У буквальному значенні цього слова.
Ти можеш зробити за день тисячу справ, а вечір усе ще тільки на підході. І у зв'язку із цією обставиною, у тебе постійно трапляються неприємності на службі, оскільки ти завжди встигаєш зробити вдвічі більше, ніж співробітниця, котра сидить за сусіднім столом. А це їх моторошно бісить.
Як би там не було, а плівка мого життя проявилася. Можна було побачити деталі. Повалявшись тиждень у лікарні, я з'їхала із цього просмерділого хлоркою, ліками і гноєм готелю поки що через парадний вихід, а не через той, до якого зазвичай підганяють катафалк...
У квартирі було порожньо, а квіти зів'яли та опустили вуха: Надя вже втретє відправилася з друзями до Львова, перед від'їздом забувши їх полити. Зайшовши з лійкою в кімнату дівчини, я помітила, що її ноутбук продовжує працювати. Повозивши мишкою по килимку, дочекалася, поки ноутбук вийде з режиму сну і хотіла його виключити, як раптом око помітило серед тек, що лежали на робочому столі, теку "Щоденник".
І знову, як і у перший раз, після недовгої боротьби я безцеремонно влізла в дівочу таємницю. Відмахнувшись від досить млявих ворушінь совісті, я сіла в крісло і відкрила цю теку. (Пауза). Чесно кажучи, краще б я її не відкривала. Виявилося, що своєю цікавістю я досить невдало вистрілила у своє минуле.
Іноді щоб прозріти, буває досить однієї фрази. Іноді для цього не досить цілого життя... Не знаю, чи поталанило мені, але ця фраза із щоденника Наді широко розкрила мої зашорені особистими проблемами очі і боляче рубанула по моїй вічно сплячій совісті.
"Двадцять перше липня. Середа. Це скоріше схоже на індійське кіно, ніж на жорстоку реальність, але в Шури на спині така ж родова пляма у вигляді краба, що й у мене. Не хочу навіть думати про це. Слава Богу, швидка не гаялася, як звичайно, і Шуру цього разу відкачали. Коротше, мені потрібно подумати. Зрештою, я завжди можу зробити аналіз на материнство. І якщо моє припущення виявиться вірним, я просто вб'ю її. На стрічки поріжу. Такі люди не мають права жити. Навіть дикі тварини не вбивають своїх дітей".
Лівий конус гасне, запалюється правий конус. У конус входить Надія.
НАДІЯ. Як здорово у Львові! Я закохалася в це місто з першого разу миттєво! Тоді навіть виникло відчуття дежавю. Мені здалося, що я вже була тут колись. Жила тут. Мені знайомі ці вулиці, ці будинки, ці площі, одягнені в камінь і я навіть пам'ятаю запахи цього міста. Коротше, у мене зірвало дах. Я дійсно закохалася.
Потім, коли перший захват пройшов, а очі трохи звикли до міста, я спробувала приїхати сюди ще, а потім ще. Вирішивши для себе нарешті, що це і є моє місто.
У цей приїзд я вже не носилася змиленим конем по місту, час від часу непритомніючи від захвату. У цей приїзд, я тихо відкололася від своєї компанії, сіла в кафе і поринула у свої думки, що обсідали мене в останні місяці. Їдучи зі столиці, я навмисне залишила ноутбук включеним і тепер Шура вже напевно в курсі того, що її таємниця вже, властиво, не таємниця. Штірліц був близький до провалу... Зрозуміло, не така вже я й кровожерлива насправді. Нехай живе, скільки їй Бог відміряв...
Інша справа, коли ти сама в небезпеці і потрібно захищатися. (Пауза). Те, що я чекала день у день, з місяця у місяць все ж таки сталося. Толік зірвався. Не придумавши нічого кращого, горбань поздоровив свою дружину Олену із днем народження двома соковитими ляпасами і, добре прийнявши на груди ще, зажадав від мене любові.
‒ Злазь! ‒ кричав він мені знизу, намагаючись потрапити неслухняною ногою на поперечину сходів. ‒ Я тебе не для того з дитячого будинку брав, щоб тебе топтали інші мужики! Олена незабаром здохне від горілки, а ти мені хоч сина народиш! Злазь говорю, а то гірше буде!
Чесно кажучи, я вже не боялася. Я просто стояла нагорі, стиснувши в побілілих пальцях бритву і чекала, поки його голова визирне з люка. Ці кілька хвилин, поки він уперто піднімався по сходам, зробили мене старшою років на десять.
І коли його, налиті кров'ю, божевільні очі зустрілися з моїми, а рука із бритвою вже летіла до його горла, я раптом для себе зрозуміла, що ці кілька хвилин убили в мені і жалість.
Але все пішло не так. Побачивши в моїй руці бритву, Толік миттєво протверезів, його кинуло назад і він з гуркотом полетів униз, ламаючи своїм важким тілом поперечини хибких сходів.
А через мить я почула хрипкий, зовсім не жіночий голос Олени: ‒ "Сина тобі схотілося?! Виродок! Мені не зміг зробити, а сироті зможеш?! На от тобі сина, одержуй!" ‒ Олена з усією сили ввігнала в груди чоловіка багнет, яким ми кололи свиней і сміючись божевільним сміхом, почала наносити страшні удари доти, поки сили не покинули її і вона, регочучи, не впала на закривавлене тіло чоловіка. ‒ "Як тобі, Толю, лежиться? Чи не жорстко постелено? Це тобі, Толю, за любов твою і за пестощі... Це тобі за всі наші ночі любові і щасливі дні...
Не подобається? Нічим не можу допомогти, любий. Скажи спасибі, що я тебе живого на шматки не порізала. Але ж мріяла. Двадцять років мріяла відрізати ножем твій брудний член і запхнути його у твій рот, що репетує від болю. Можеш не дякувати. Сподіваюся, на небо тебе не пустять. Туди лайно не пускають. Там чисто", ‒ вимовила вона нормальним голосом і подивилася знизу на мене. ‒ "У поліцію не дзвони, доцю. Я сама зараз піду до дільничного. А то в них розуму вистачить на тебе все повісити. А бритву... Бритву сховай від гріха подалі. Знайдуть ‒ одержиш колонію і за тих двох мужиків. Навіщо воно тобі. І виїдь звідси", ‒ Олена встала і витерла закривавлені руки об поділ плаття. ‒ "Однаково виживуть тебе з будинку. Ти тут чужа. Гроші в льосі під бочкою з капустою заховані. Тобі вистачить. Ти не розпещена. От уже точно... Не розпещена. Не було кому балувати. Либонь у майбутньому поталанить"...
Конус світла гасне. Включається верхнє світло. Шура накриває на стіл. Заходить Надія.
ШУРА. О, Надя! Привіт. Ти сьогодні помітно раніше. Відпустили з роботи?
НАДІЯ (дивиться на стіл). Майже вгадала. Що за свято?
ШУРА. Потім скажу. Хоча, у мене тепер щодня свято. Прокинулася жива ‒ от і свято! (Сміється).
НАДІЯ (знімає куртку, вішає її на вішалку, кладе на поличку сумку). Дві пляшки вина на столі. Ти думаєш ми стільки вип'ємо?
ШУРА. Влаштуємо сьогодні алкогольне пекло. Кожний зі своєї пляшки. Ми в молодості так практикували. Брали по пляшці на ніс, ішли в парк, сідали на лавку і тупо бухали.
НАДІЯ. Щось трапилося?
ШУРА. Нічого не трапилося. Просто хочу по своїх спогадах пройтися. Бачиш, я навіть келихи не ставила. Підтримаєш?
НАДІЯ. Гаразд. Не питання. Але я багато не буду. Мені на лекції зранку. Допомогти?
ШУРА. Так я вже все зробила. Руки помий і до столу. Що на роботі?
НАДІЯ (виходить у ванну, шум води). Та як завжди. Не ракети ж будуємо. Ми свиней забиваємо. Лікарі приїжджали?
ШУРА. Так. Півгодини назад. Укол зробили і адью. Почуваю себе нормально. Сідай давай. Не тягни. Чому така знервована? Чи мені здалося?
НАДІЯ (повертається в кімнату). Є проблема. Але давай спочатку вип'ємо. (Бере пляшку). Ніколи не пила з горла. Досить незвично.
ШУРА. А ти уяви собі, що ми в парку на лаві. Нікого на алеї. Цвіркуни, світлячки літають... А ми просто сидимо і бухаємо вино. І травимо про життя. (Цокається пляшкою з Надією). За що п'ємо?
НАДІЯ. Навіть не знаю... Давай за правду.
ШУРА. Давай. Відмінний тост. (П'ють із пляшок). Правда ‒ продукт особливий... Не гниє, не псується і в ніс добряче вдаряє і по мізках б'є з незвички. Що за проблеми? Раз у нас вечір правди...
НАДІЯ. Тобі може не сподобатися. Хоча ні. Тобі точно не сподобається.
ШУРА. Не тягни.
НАДІЯ. Добре. Не буду. Я подавала твій генетичний матеріал на експертизу.
ШУРА. Не буду робити здивоване обличчя. Я в курсі.
НАДІЯ. Це добре. Значить мій натяк з ноутом ти правильно зрозуміла.
ШУРА. Он як! Це прокол з мого боку. Знаю, що не добре, але я не стрималася і прочитала твій щоденник. (Відпиває із пляшки). Так вийшло...
НАДІЯ. Так було задумано, Шуро. (Робить ковток, морщиться). Сподіваюся, ти догадуєшся, який результат?
ШУРА (голос міняється на металевий, з нотками презирства). Здогадуюся. І що тепер? Кинешся в обійми до неньки?
НАДІЯ. Ні, не думаю. Але й убивати тебе не буду, як обіцяла в щоденнику. Не я тобі це життя давала, не мені його й віднімати...
ШУРА (робить ще один ковток, важко переводить подих, тримаючись за груди). Ну, я припускала, що ти не зробиш цього. Щоб убити людину потрібна воля, характер. Не скажу, що в тебе немає ні того, ні іншого, але вбивство, це дуже серйозний захід... Я це зроблю сама.
НАДІЯ. У тому числі і убивство власної дитини?
ШУРА. Давай обійдемося без емоційних шмарклів. Якщо я змогла всі ці роки жити мирно зі своєю совістю, то вже зараз я точно не пущу сльозу каяття. А, якщо чесно, я дуже, дуже, дуже зла на тебе! Сказати чому? Ти посміла зруйнувати мій світ, котрий я ретельно вибудовувала для себе довгі роки. Світ жертви обставин. Так, я жертва обставин! Я жертва! Я, а не ти!
Навіщо ти з'явилася в моєму житті? Якого чорта ти не здохла? Я ж жбурнула тебе в сміттєвий бак, немов ти пакет з відходами! Ти не повинна була вижити! Я цього не хотіла!
НАДІЯ. Тобі б слід було зараз подивитися на себе в дзеркало. У тебе подовжилися різці і пожовкли білки очей. Ти ‒ чудовисько!
ШУРА. Різці на місці. А білки очей пожовкли від отрути. Не думала, що все так швидко закінчиться. Можеш подати мені он ту теку? Швидше!
Надія піднімається і приносить теку, що лежала на дивані. Шура майже вириває теку з рук Надії і розкриває її.
ШУРА. Тут документи по квартирі. Я її продала. Вчора. У тебе буде два дні на те, щоб забратися звідси. Гроші, які я тобі була винна, я поклала у твою валізу. Тут ми в розрахунку. Іншу суму можеш не шукати. Вчора ввечері, коли ти була на зміні, я порізала їх ножицями і висипала в річку. (Хапається за горло, починає важко дихати). На тому світі гроші не потрібні...
НАДІЯ. Принести води?
ШУРА. Сиди де сидиш! У мене мало часу! Ось це, (Показує Надії лист паперу). моя передсмертна записка. Учора в мене був романтичний настрій і я подумала, що не буду навмисне ламати твою долю підозрою у вбивстві хазяйки квартири з метою заволодіння її житлом. А просто вмру. Нехай поліція сама робить висновки. Часом ці висновки бувають дуже цікавими...
Але сьогодні новий день і нові правила. Я вирішила, що ти сядеш. І сядеш надовго. За вбивство. Розтин покаже наявність отрути, а ти вчишся в медичному коледжі. І ти приїжджа. Я все продумала. Я однаково здохну. Місяцем раніше, місяцем пізніше. А тут така можливість закинути назад бумеранг, що так недоречно прилетів з минулого. Тому, що я дуже, дуже, дуже зла на тебе!
Важко дихаючи, Шура перевертає лист, намагаючись порвати його. Надя миттєво вихоплює з її рук папір, складає його вчетверо і ховає в кишеню джинсів.
ШУРА. Тварина! Негайно віддай! Я... (Шура сповзає зі стільця на підлогу). Я проклинаю тебе! Проклинаю...
НАДІЯ (сідає поруч із Шурою на підлогу). Не можна проклясти того, кого ти вбила двадцять років тому...
Насправді, у тебе цілком достатньо часу, щоб вислухати мене. Повір мені. Почнемо з того, що ти даремно затіяла все це. Весь цей цирк із отрутою в пляшці замість вина. Я розумію хід твоїх думок. Але ти не вмреш. У найгіршому разі, тебе добре пронесе. Та й рака в тебе немає. Гарний лікар за гарні гроші поставить будь-який, потрібний тобі діагноз...
У цьому випадку, він поставив той діагноз, що потрібний був мені. У тебе серйозні проблеми зі шлунком і кишківником. Це правда. І це доведеться лікувати, а гроші ти викинула в річку...
ШУРА. Що за марення? Я помираю!
НАДІЯ. Я б була не проти, але на жаль. (Піднімається з підлоги). Мене чекають, тому йдемо далі. Знаючи твою дивну звичку розмовляти сама із собою я, в один із твоїх походів у лікарню, запросила фахівців і встановила в кімнатах, на кухні і навіть у туалеті мікрокамери. І, о чудо! Таємне стало явним!
Ця нікчемна жінка, що у наркотичному угарі викинула мене на смітник, вирішує запроторити свою кровиночку до в'язниці на довгі роки, довівши таким чином, свою материнську помсту до кінця. Чи не правда, дико звучить? Материнська помста власній дитині?
ШУРА. Заткнися! Ти не маєш права судити мене! Ти ‒ сміття! Ти ‒ людські відходи! Ти ‒ ніхто! Я тебе не планувала, а, значить, тебе немає! Ти ‒ дитя наркотиків!
НАДІЯ. Співчуваю, але тобі якось доведеться жити з думкою, що я не вмерла в ту ніч. Бог не просто так зводить людей. Для одних це нагорода, а для інших, це покарання. Або шанс виправити помилки. А для когось це урок, який, як ми бачимо, далеко не завжди йде на користь моральним двієчникам...
ШУРА (тупо дивлячись у підлогу перед собою). Я вчора висипала в пляшку пачку щурячої отрути! Ти брешеш! І ти брешеш, що в мене немає рака! Я ж відчуваю! Мене з'їдають зсередини метастази!
НАДІЯ. Ти забула, що я вчуся в медичному коледжі. Тепер останнє на сьогодні. Не знаю, чи сподобається тобі ця новина, але Сашко Ромашов... Так, так! Той самий Сашко Ромашов, котрий нібито помер у мій день народження від передозування, живий. Я знайшла його півроку тому. Він тебе впізнав і тоді ми й вигадали цей жарт із твоїм раком.
ШУРА (нерозумно сміється). Ти хочеш, щоб я повірила в це марення? (Хапається за бік). Чорт, як болить! Вони ж зробили мені укол!
НАДІЯ. Потерпи. Це не смертельно. Вчора ти продала квартиру племінникові Олександра Сергійовича. Він купив її для мене. З цього витікає, що це не в мене є два дні на те, щоб забратися із квартири, а в тебе.
ШУРА. Ти огидно граєш, тварино!
НАДІЯ. Пробач. Граю, як вмію...
Надія йде до вішалки, надягає куртку, закидає на плече сумочку, іде до себе в кімнату і виходить відтіля з ноутбуком.
НАДІЯ. Гроші, ті що у валізі, ножицями не ріж, якщо раптом передумаєш вмирати. Але я б на твоєму місці не зупинялася на досягнутому. Правда, тепер у тебе не буде стимулу. Ти не сховаєш мене у в'язницю і я не здохну на вулиці. Тому, що у мене є батько. І він мене не називає твариною. Приємного вечора, мамо.
Надія виходить і відразу повертається назад.
НАДІЯ. Я отут згадала. (Знімає із шиї шкіряний чохол і кладе його на підлогу перед Шурою).
ШУРА (глухим голосом). Що це?
НАДІЯ. Це бритва. Гарна німецька бритва. Дуже гостра. Моїх відбитків на ній немає, коли що. Ти ж розумна. Один раз я нею розкрила собі вени, після того, як мене зґвалтував один мерзенний горбань. А ти хотіла вмерти... (Іде до виходу). Мені час. Батько внизу зачекався. А ти не соромся. Підлогу я відмию.
Надія йде. Шура якийсь час нерухомо сидить на підлозі, потім обережно бере бритву, дістає її із чохла, пильно розглядає, пробує лезо пальцем і, поранившись, підносить палець до губ. Через хвилину її тіло починає здригатися від плачу, плач переходить у моторошний регіт божевільної. Ще через хвилину регіт різко обривається.
ШУРА (схопившись на ноги, майже кричить). Підлогу вона відмиє! Пішла ти до дідька, тварино!!!
Шура підносить бритву до горла, гасне світло.
Дикий крик болю, хрип, далі ‒ звук бритви, що впала на підлогу, а слідом і тіла.
Кінець.
Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрації:
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась в періодиці, в ж-лі "Дніпро", вид-ві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році в Дебют-газеті видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс.
Дуже болюча історія.....