Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка


Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка. Ілюстрації Кученко Катерини.

 

 

Завантажити текст книги у форматі txt.zip

Завантажити текст з ілюстраціями у форматі doc.zip

 

 

----------------------------

 

 

Микола Степанович Тимо́шикОсоблива подяка Миколі Степановичу Тимо́шику, українському вченому, журналісту, доктору філологічних наук, академіку Академії наук вищої школи України, голові Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), засновнику і директору науково-видавничого центру «Наша культура і наука» за безцінний подарунок українській нації - дослідження й упорядкування життєпису і праць та популяризацію Спадщини  нашого щирого українця Івана Івановича Огієнка (митрополита Іларіона). Особиста подяка авторові за надіслані книжки з автографами - документально-публіцистичні оповіді "Його бій за державність" та "Запізніле вороття".

 

 

Володимир Григорович СвятненкоВисловлюю щиру подяку за цінну працю-дослідження "Брусилівськими стежинами Івана Огієнка" та зроблені зауваження й поправки шановному брусилівцю, лауреату Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка в номінації «Громадська, політична і духовна діяльність» (2017) Володимиру Григоровичу Святненку.

 

 

 

Опанасюк О. Є.В основу написання даної книжечки було покладено матеріал з джерел:

1. Тимошик Микола. Його бій за державність. - К.: Наша культура і наука, 2017. - 376 с.    
2. Тимошик Микола. Запізніле вороття. - К.: Наша культура і наука, 2017. - 392 с.
3. Опанасюк О. Є. Іван Огієнко та літописний Воздвижень з його окресами. У спогадах, документах, оповідях, версіях. - Житомир: Видавець Пасічник М.П., 2011.
4. В. Г. Святненко. Брусилівськими стежинами Івана Огієнка.

 

 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

 

Іван Іванович Огієнко

 

Кученко Дарина

І частина


     Дорогі діти!

    Хочемо познайомити вас з однією дуже славною і доброю людиною, яка змогла своїм люблячим серцем і щирою вдачею перемогти багато незгод у житті. Ми збираємося вам розказати надзвичайну історію життя маленького хлопчика, який народився у простій сім’ї, але став відомим на весь світ…
    Це Іван Огієнко. Він прожив довге і насичене подіями життя. Щомиті пам’ятав про те, що треба зберегти у собі відчуття дива.
    Бог дав йому такий довгий вік (90 років і 3 місяці ) задля того, аби він встиг багато зробити для України, щоб ім’я нашої Батьківщини знали в усьому світі й захоплювалися нами, українцями. Через усе своє життя проніс Іван Іванович у серці справжню синівську любов до рідної Україноньки.

    Вам же цікаво дізнатися про цю непересічну особистість?
    Тоді ми почнемо розповідь!..


    Все починається з маленької хатинки в невеличкому містечку на Житомирщині, де в сніжну ніч старого Нового 1882 року Бог подарував подружжю Івана і Єфросинії Огієнків шосту дитину. Йшли роки, і хлопчик зростав серед чарівної природи Брусилова Радомисльського повіту тоді Київської губернії...

    Біля будиночка ростуть мальви, ромашки, нагідки. Півонії та іриси готуються зацвісти, – господиня дому недавно обережно підв’язала їхні стебла мотузочками. Весь квітник охайний, затишний. А квіти цвітуть так рясно, що, здається, невисока хатина потопає у розмаїтті кольорів і зелені.
    Ось під високою вишнею у цвіті сховалося віконце. Гілки дерев легенько гойдаються від вітру і торкаються до шибки. У хаті спить семирічний Іванко.
    Ви ж точно знаєте, як важко зранку прокидатися. Хочеться ж чимдовше полежати на м’якому ліжечку, під теплою ковдрою. Мама підходить, ласкаво будить:
    – Вставай, дитинко!
    – Ну, будь ласка, мамо, ще трішечки – і піднімуся, – Іванко сонно бурмоче під ніс, потягуючись руками.
    За вікном над верхівками дерев сходить сонце. Промінці ласкаво просвічуються між зеленими гілками, зігрівають птахів на високій ялині* в центрі двору.
    У хаті світлішає. В печі рум’яниться хліб, а на глиняній плиті тушиться картопля.
    Із пічки пробиваються тонкі смужки світла. Вони бігають, стрибають по стінах, як невгамовні сонячні зайчики. У самому кутку під стелею висить ікона Богородиці, прибрана ошатним білим рушником. На рушнику вишиті яскраві візерунки – квіти, листочки, гілочки калини.
    Ось зграйка таких «зайчат» заскочила на цей рушничок. Тепер перебігла на шафу. Потім побігла назад на рушник…

    У будинок заходить мати Іванка – Єфросинія. Вона принесла дров із подвір’я.
    – Прокидайся, Ваню! Уже всі твої братики й сестрички помагають мені, – гукає мама.
    Іванко подумав із жалем, що знову не зміг прокинутися раніше всіх. Хлопчик підводиться з ліжка, оглядається.
    Його бабуся Якилина сидить на долівці [3, c.52] й перебирає речі зі скрині. Те, що вдягне до Храму, вона відкладає, а решту ховає назад.
    На лавці під стіною Іванко бачить охайно складене вбрання – своє і його рідних. Старші діти прибирають на вулиці. Поки вони зайняті, бабуся їм уже наготувала одяг, а мати нагріла води в печі, щоб умитися.

    *Про ялину пише В. Г. Святненко, що "невелика дерев’яна хатина" Огієнків "привертала до себе увагу високою ялиною посеред двору".


    Іванкова таємниця

    Сьогодні вся сім’я Огієнків збирається на святкову службу. Іванко часто буває в церкві. Там у нього є одна маленька таємниця. Але перш ніж розказати вам про неї, давайте пригадаємо дещо зі свого життя. От про що ви думаєте, коли збираєтеся до церкви? Мабуть, про те, що це велике свято, а якщо свято, то, значить, будуть якісь подарунки, сюрпризи. Свято – це такий, знаєте, приємний і загадковий день, коли весь час чекаєш дива, коли кожна мить наповнена цікавістю і тихою спокійною радістю в серці.
    А пригадайте, діти, як ви почуваєтеся в дні, коли скоро, ось через тиждень, а потім лише через декілька днів настане Великдень? Пам’ятаєте, як ви ідете до церкви з букетиком вербових котиків і щораз торкаєте долонею м’якенький теплий пушок на гілочках? А потім священник окропить вас і букети, які ви тримаєте, святою водою…
     Так і зараз маленький Іванко йде на службу і затис у долоні вербові гілочки.
    Над дверима у церкві висить маленька іконка Божої Матері. Тут хлопчик найперше просить Бога про свого татка. Іванко часто про нього думає. Йому дуже хочеться, аби він зараз був тут, із ним, зі своєю сім’єю. Хлопчик уявляє, що його тато зараз на роботі і дуже заклопотаний. А ввечері обов'язково повернеться додому [3,c.52] на возі. А той віз такий гарний-прегарний, його тягнуть красиві й сильні коні. Іванко давно намалював собі в уяві таких коней – з довгими гривами, у які вплетені коричневі, золоті стрічки. А віз зроблений із міцного дуба.
    Коли хлопчик лягає спати, чітко бачить, як батько довго розпрягає коней у дворі, напоює їх водою і веде до загону. А він, Іван, лежить у своїй постелі, у темній кімнаті, і чекає, поки тато зайде. Лежить тихо-тихо, навіть боїться поворухнутися, щоб ніякий зайвий звук не заважав прислухатися, коли відкриються двері в дім. Ось-ось, ще трохи – і татко зайде, але в цю мить хлопчик занурюється у глибокий сон…
    Це і є маленька таємниця Іванка – як він чекає свого татка. Хлопчик боїться питати про нього у мами, – вона відразу почне плакати. Бабуся зітхатиме, а старші братики розбіжаться, хто куди. Всі відповідають, що зайняті, нема часу розказувати. Один Гершко, сусідський хлопчак, старший від Івана, зітхнувши, розповідає:
    – Твій батько упав із коня, дуже забився. Він аж не міг встати на ноги. То його присипали землею, аби одійшов. Не хвилюйся, він як одійде, то й повернеться додому, до хати [3, c.52] .


Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка. Ілюстрації Кученко Катерини. Батько на коні.

 

    А тепер, коли ви дізналися про Іванкову таємницю, повернімося назад до розповіді.
    Коли сім’я Огієнків заходить до церкви, з ними вітається священник Никанор. Дзвонар Лаврін допомагає отцю біля підсвічників.
    Іванка бачить учитель Іван Григорович Сливка [3, c.52], мовить до нього:
    – Такий великий хлопець, нівроку, виріс, підеш у прислужники отцю?
    Хто б міг подумати чи уявити, що слова учителя стануть майже пророчими. Адже коли Іванко виросте, вивчиться, подорослішає, буде так само служити народу, церкві. А його мудрістю, добротою й працелюбством усі захоплюватимуться. Вдячні люди дадуть Івану високе звання і вручать йому гарну золоту корону.
    А поки він росте, цікавиться у мами, бабусі про все, що відбувається у світі.
    Абетки його навчив солдат – охоронець панського маєтку, саме він і повідав малому, що солдатські діти можуть навчатися за кошт царя, бо ж батько Івана раніше служив у царській армії... Мудрими вчителями хлопчика стали й Іван Григорович, і сільський священник, і природа, і Церква, і навіть зірки...


   
  
 Бабусині розповіді


      Про зірки у житті Івана Огієнка ми вам якраз зараз і розповімо…
    Іван дуже любить ходити з бабусею Якилиною по полю чи лісом і вивчати лікарські трави.
    – Це трава від задухи, а ця травичка лікує печінку. А ця рослинка помагає, коли тебе вкусила змія, – розказує бабця [3, c.52] .
    Вони удвох ідуть по полю за селом. Висока суха трава плутається між ногами. А високо у безхмарному небі ведуть свою жваву пісню жайворонки.
    Бабуся розказує внуку, як ходила до Київської Святої Лаври, а торік - до святинь Єрусалиму.
    – Це чарівні і святі місця. Там багато церков, храмів, а в храмах тече цілюща вода.  І всі хворі, знедолені люди приходять туди,  загадують бажання – і відразу одужують.
    Іванко з цікавістю перепитує:
    – І там можна все-все просити й воно збудеться?
    – Так, все хороше.
    Бабуся далі розказує, що вона там бачила, що чула, з ким говорила.

    – А як ви, бабусю, дорогу знайшли? Це ж так далеко, там же можна заблукати, – цікавиться стривожено хлопчик.
    – По зорях, люба дитинко. Мені Чумацький Шлях світить [3, c.52].
    Хлопчик здивовано дивиться на бабуню й допитується про це.
    А вам теж цікаво, що таке Чумацький Шлях і як по ньому можуть шукати дорогу? Розкажемо!

    На небі багато-багато зірок. Здається, що хтось узяв жменю таких яскравих піщинок, крапочок і розкидав як-небудь по небу. Якась піщинка закотилася аж в куточок неба, за полем. А якісь дві крапочки упали разом і, наче дві подружки, взялися за руки й не хочуть розлучатися.
    Насправді всі зірки поділились і стоять по порядку, так, як треба. Із маленької купки зірок виділилась якась одна велика і стала головною. І всі розставилися біля неї і слухаються її, – ніхто не свариться, всім добре. А по сусідству ще одна така невелика зграйка зірок, – там теж є головна зірка. Ці маленькі купки зірок назвали сузір’ями. Не буває такого, щоб якась зірка розізлилася чи образилася на когось і покинула зграйку. Якщо так станеться, то на небі відразу все перемішається і не буде порядку. Маленькі зірочки це розуміють і стараються не сваритися.
    Сузір’я між собою теж поєднані. Дрібніші зірочки розташовані на небі у такому своєрідному рядку. Це і є Чумацький Шлях.
    А чого його так назвали?     
    Колись були такі чумаки – чоловіки, які запрягали волів у вози і їхали до моря по сіль. Їхня дорога була дуже довгою, тож вони, аби не заблукати, дивилися на небо й орієнтувалися по зірках. Так, саме по цьому дивовижному рядочку, який потім і назвали Чумацьким Шляхом.  
    Отак і бабуся Іванка дивилася на зірки і знала, куди їй треба прямувати.


    
  Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка. Ілюстрації Кученко Катерини. Бабуся, онук, свіча.  
    

 

 

Іванко і школа

    Іванко дуже хоче вчитися. Він живе в Новомісті, новій частині Брусилова. А дорогою до школи, яка аж в Старомісті, проходить через все Нове містечко, а по дорозі щораз задивляється на два Божі Храми з блискучими й сонячними куполами – спочатку на Свято-Вознесенську Церкву, у якій у 1882 році його охрестили, потім на Свято-Воскресенську. Він дуже любить у свята та в неділю слухати їх переливчасті дзвони, що линуть далеко-далеко по Брусилову, його околицях та й тягнуться понад річкою Здвиж, відлунюючи у далеких селах [4] .
    Коли стане дорослим, Іванко слова Бог, Храм, Ікона, Церква писатиме лише з великої літери!

    Збереглися записи вчителя Іванка – Івана Григоровича Сливки, як на перервах та перед уроками в школі діти жваво вигадували різні забавки. Одного разу школярі придумали гру в "Петриченка". Взяли хлібинку, вибрали старостів та й висватали "молодому" дівчину-першокласницю, яка тому дуже подобалася. Були у них і посаженні батько й мати, і музики, і священник - усе, як годиться. А за жениха – Іван Огієнко. Його ж наречена – Домця Литвинчукова, майбутня дружина і мама його дітей.

    А взимку діти будували фортеці й захищали свою землю від "ворогів" - гра в "Тараса Бульбу". Про це Іванко-школяр написав цілу поему! [1, с. 14]
     
    В. Г. Святненко:  "Цікаві епізоди про шкільне навчання Івана Огієнка віднайшов у нотатках вчителя Івана Сливки письменник Олексій Опанасюк. Зокрема, його вразило те, як брусилівські школярі проводили час до початку занять і на перервах. Виявляється, що діти вигадували для себе різні виграшки. Так, одного разу, побачивши у школяра невеликий хлібний витрибок, товариші вирішили його розіграти. «А давайте, хлопці, пограємо в «Петреченка». Як женити, так женити. Зараз же обрали старостів. Старший староста хліб приносить наяву за молодого та в перший клас, де знаходилася школярка, котра була до сподоби молодому. Є посаженні батько й мати, музики, піп і все інше. За яких 15-20 хвилин скоїлося весілля. Музики грали, хлопці, дівчата, батьки і гості танцювали, замість горілки частували квартою води з діжки, яка стояла в сінях» [6]. Цікаво, що «молодим» виявився учень Іван Огієнко, а за «молоду» була його майбутня дружина Домця Литвинчукова."

 

Матусю, а чому ми бідні?

      Іванко дуже хоче допомогти мамі. Живуть вони скрутно, матусі важко. У Новомісті люди багато землі не мають, тож займаються різним ремеслом, шиють взуття, одяг чи торгують... Старші брати Івана Федір, Василь і Михайло вже переходять на свій хліб, бо оволоділи кушнірською справою, стали кожушниками. Іванко після уроків теж шукає підробітків – частенько перебігає вузькою кладочкою притоку Брусилівки і мчить на початок кутка Тихі Верби – до чинбарні підсобляти старшим. Іванка там завжди радо зустрічають, бо його всі люблять. [4]
 
    Коли старші діти розійшлися з батьківської хати, створили свої сім’ї, Іванко стає головним помічником матусі, яка дуже багато й важко працює, та живуть вони вбого. І от якось увечері син запитує в неньки:
    – Мамо, а чому ми такі бідні?
    Матуся відповідає:
    – Ні, синочку, ми не бідні. То чорт бідний. Бо в нього душі немає...

 

 

----------------------------


    
    

Справжнє диво! [1, c.16-17]

ЗІ СПОГАДІВ самого І. І. Огієнка, за його словами

    А ось яке диво сталося перед Великоднем у житті Іванка і його мами. Це трапилося після того, як Іванко з матір’ю багато і довго молилися, тримали піст – і Бог почув їх.
    Був Страсний Тиждень. Це значить, що лишалося ще декілька днів до Великодня.  
    І от на Великдень сусіди готують пасочки, фарбують крашанки. А в хаті Огієнків нема навіть одного яєчка, не було й борошна, щоб спекти хліб і паску.
    Мати Івана тихо плаче в кутку. А хлопець заспокоює її:
    – Матусю, не хвилюйтеся, у нас усе буде, що треба.  Дасть Бог день – дасть і їжу, – каже підліток.
    А як вернулися вони з мамою додому в Страсний Четвер уночі з Церкви, то по вбогій вечері Іванко дістав з-за Образів свого  рукописного зшитка "Дванадцять П’ятниць", які конче треба постити, коли хочеш догодити Богові, і сказав:
    – Мамо, ось послухайте: «А хто Страсну П’ятницю постити буде, того Діва Пречиста врятує від горя й біди і подасть йому все необхідне, що будуть просити». Бачите, а давайте й ми завтрашній день попостимо – і тоді Богородиця допоможе нам!
    І вони вирішили попостити всю п’ятницю, не їли нічого і навіть не пили.

    А наступного дня у суботу Іванко йде до лісу по хмиз. По дорозі назад притомився, бо ж набрав багато гілок на в'язку. Присів при дорозі трохи перепочити, а на дорозі – глибокий пісок. Сів і роздумує, що зараз принесе дрова додому – й одразу побіжить до Церкви поклонитися Плащаниці. І кийочком пісок розгортає, аж... з піску ріжок паперової п’ятирублівки стирчить... Витягує – хороша царська п’ятирублівка!..  Хлопчина перелякано дивиться на небо – сонце весело сміється до всього Божого світу, тоді на руки свої – справді п’ятирублівка! Отже, не сон це, – правдива дійсність!
    Схоплюється на ноги, дрова на плечі й підбігцем мчить додому. А в голові слова зі старого рукопису: "А хто Страсну П’ятницю постити буде, того Діва Пречиста врятує від горя й біди і подасть йому все необхідне, що будуть просити».

    Мама ще не прийшла, щось продавала на місті. Осяйним соколом побіг хлопець до неї й не пізнає матері: стоять веселі, бадьорі.
    – Синку, глянь: я два рублі заробила! – хвалиться й сміється матуся до сина.
    – А я  п’ятірку знайшов! Ось, мамо, гроші! Я знайшов їх, уявляєте! Це ж і є те справжнє диво! Бачите, Бог почув наші
молитви! – і передає їй, переляканій з дива, свою знахідку.
    І от мали вони такий радісний і світлий Великдень, якого чекали!

    Іван Іванович Огієнко, розповідаючи про це вже дорослим, напише:
    "Хто глибоко вірить і твердо надіється, той конче досягне свого! І в найбільшій біді своїх рук не складаймо, – сміливо ідім до своєї мети! Вірмо й надіймося, – й Бог задовольнить нам наші потреби! Задовольнить нам навіть тоді, коли виходу з горя немовби немає, пошле Свою руку могутню і нас порятує!"

    Іван виростає турботливою і щедрою людиною. Коли йому треба вибирати, чим займатися далі в житті, після школи, вирішує стати лікарем, бо його ж батько був солдатом тодішньої царської армії і він має змогу безкоштовно навчатися у військовій школі. Він хоче допомагати людям своїми вміннями і знаннями.
    І от вони з матір’ю йдуть пішки до Києва, – вона поспішає до Храму, а він – на екзамени.
    Коли ж на іспиті Іванко взявся відповідати на питання, то всі викладачі здивувалися глибиною його знань і тому, який гарний і сильний у нього голос. Все Іван знає, й історію, і про мови, всі книжки він читав. Тому комісія вирішує взяти працелюбного й талановитого юнака на навчання. [1, c.16-17]

       
Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка. Ілюстрації Кученко Катерини. Іван Огієнко, наплічник.

 

Іван дбає про маму


    Коли Іван буває далеко від дому, від рідних, поки вчиться і працює в Києві, він не забуває про свою сім’ю, про маму і часто до неї приїжджає, привозить гостинці. Вдома в селі скидає свого вихідного піджака, перевдягається у простий домашній одяг і виходить на подвір’я. Там бігає маленький песик, виляє радісно хвостом, бо скучив за хлопцем.
    Іван оглядається, заходить у садок, скрізь уважно дивиться, що треба підправити. Там підбиває до огорожі штахетину, бо стара відірвалася. Там гілка від яблуні от-от відламається, бо на ній всипано яблук, як зірок. Іван знаходить високу палицю й підставляє під гілку.
    А коли син не може приїхати до матері, то посилає їй гроші. А мати йому пише в листі, щоб Бог йому всього давав, що Іван попросить, за те, що він не оставляє свою маму.

    Іван дуже любить своїх односельчан як рідних людей, але йому боляче дивитися, як їм важко. Більшість із них не можуть навіть віддати своїх дітей на навчання. Іван вирішує піти на дуже сміливий крок – докладає великих зусиль для відкриття школи у своєму рідному Новомісті. А потім піклується про копання криниць для людей свого містечка...
    На всіх вистачає його великого серця.

 

   
    

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 


ІІ частина

(базується на змісті книжок пана професора Миколи Степановича Тимошика)

     У всьому доброму Іванові Огієнку допомагає його дружина Домна (Домникія). Із нею Іван одружився, коли йому було 25 років. Історія їхнього кохання дуже ніжна і зворушлива. В обох – у Івана і в Домни – багато спільного, – обоє люблять читати книжки, вивчати щось нове, обоє люблять свою рідну землю. Жінка дуже розумна, вихована, інтелігентна, її родичі вчені. Вона знає напам’ять твори Шевченкового "Кобзаря", п’єси Шекспіра... Іван Іванович одного разу зізнався дружині, що це вона зробила його справжнім українцем.
    
    1908 рік приніс Іванові Івановичу велике горе - помирає його матуся. У своїй автобіографічній поемі "На Голготі" він зі щемним болем пізніше напише:

 

 

            "Й як тільки вибивсь на дорогу
            По школі вищій наш Борина,
            Господь забрав вдову-небогу,
            Коли могла мать поміч сина...
            В селі убогая могила,
            В ній спочиває бідна мати..."

 



    Єфросинію Федорівну поховали поруч з її чоловіком Іваном Андрійовичем Огієнком (Рулькою) на Махнівці. Іван Іванович часто навідується до могил своїх батьків. [4]

 

Смуги життя [1, c.66-69]

У 1909 році Іван Іванович закінчує Київський університет Святого Володимира, де познайомився з близьким йому по духу викладачем Володимиром Перетцом.
    За часів правління гетьмана Скоропадського стає справді українським міністром освіти і одночасно міністром віросповідань. За неповний місяць проводить надважливу справу українізації процесу навчання, засновує Український національний музей, приймає Закон про державну українську мову, звільняє з роботи чиновників, які заважають поверненню рідної мови у навчальні заклади України, зі спеціальною комісією розробляє, погоджує й затверджує правописний кодекс, який великим накладом доставляють на місця, докладає надзвичайних зусиль і таланту до історично важливого об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки й Української Народної Республіки в єдину соборну Українську державу.
    "При велелюдному зібранні народу й війська на майдані й довколишніх вулицях у присутності представників дипломатичних місій зарубіжних країн був урочисто виголошений універсал. Після прикінцевої фрази: "Віднині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо й щастя всього її трудового люду" - кількасоттисячне "Слава Україні!" освятилося спочатку дзвонами древньої Софії, на урочистий клич яких обізвалися дзвони всіх інших київських соборів і храмів, а за ними - й усієї України. три дні котився той урочисто-піднесений дзвін над всією українською землею..." [1]

    З 1918 по 1920 роки Огієнко - ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету (за призначенням Симона Петлюри).
    Доктор-мистецтвознавець Д. Степовик зазначив, що надто патріотичний Огієнко, який забагато любив Україну, після 1905 року розмовляв лише рідною українською мовою, статті писав тільки до україномовних часописів, Київському університетові став не потрібен.

У 1920 сім’я поселяється біля Львова. Скрутне матеріальне становище через власну свідому позицію. Дякувати Богу, сім’я отримує таку важливу підтримку митрополита Андрія Шептицького - Івана Івановича беруть на роботу викладачем української мови й літератури до Львівської учительської семінарії.

    А в 1926 році Огієнка було запрошено до Варшавського університету, що рятує його і сім'ю від знищення московією. Та щира проукраїнська позиція професора й тут ставить перепони. Знову митарства. Дружина дбає про чоловіка й діток, але ніколи не нарікає на матеріяльну скруту (У подружжя підростає троє діток – Анатолій, Юрій і Леся).
    Там Іван Іванович видає журнали «Рідна Мова» (1933–39) і «Наша культура» (1935–37),  всіляко популяризує наше українське. Часто без засобів для нормального існування...
    Цікаво, що часопис "Рідна Мова" мав спеціальний постійний розділ для маленьких читачиків під назвою "Граматика малої Лесі" (за ім’ям донечки), де із захоплюючого діалогу дівчинки з дідусем Огієм діти дізнавалися про секрети мови. [2, с.231]
    
    Життя за кордоном складне й насичене подіями. Сім’я дуже сумує за рідною країною, хоче, та не може повернутися. Вони прагнуть, щоби всі українці знали свою славну й величну історію, могли говорити рідною мовою. Сім’я Івана Огієнка видає так багато книжок, що важко навіть уявити!
    Це і підручники, й посібники-дослідження з історії України, з історії рідної мови, словники, брошури для школярів і студентів, батьків і вчителів, робітників і службовців... Видають і книжки для священників, аби їм було легше служити в храмах рідною українською мовою. Своїм дітям Іван Іванович пояснює, що треба прославляти свою країну, берегти традиції, що варто славити Бога своєю рідною мовою, тією, якою говорили батьки, діди і бабусі…

    Своїм родичам Іван пише листи і шле посилки. На жаль, сам приїхати ніяк не може, бо на нього полює Москва. А щоб допомогти грошима, пакує їх разом із книжками і посилає свого друга-гінця, – так гроші ніхто не вкраде. І дуже страждає від того, що не може побачитися з рідними, односельцями...

    Івана Огієнка дуже поважають за ясність розуму і доброту.

    Та коли помирає його дружина Домна, він приймає чернечий постриг. Йому дають нове ім’я - Іларіон. Згодом він стає єпископом. А через 3 роки його підвищують до сану митрополита і вручають високу золоту корону.
    Для того, щоб українцям, які приходить на службу у храм, було зрозуміло, про що там читають, Іван Огієнко - вже митрополит Іларіон - починає вести служби українською мовою. Він далі пише й  видає багато книжок, щоб українською мовою читали й інші священники.
    А найбільша і дуже дорога робота митрополита Іларіона для нас - це переклад святої книги Біблії з оригінального джерела, бо він вивчив багато мов. А ще переклад "Слова про похід Ігорів".

    Секретар Івана Івановича Огієнка Анна Фігус-Ралько у Вінніпезі, в Польщі, згадувала, як Митрополит щодня працював зі схиленою над столом головою допізна. А коли владиці потрібно було відлучитися на декілька днів, вона доглядала за його будинком, а також забирала кореспонденцію й годувала його улюблену пташку - канарку. "Він називав себе постійним богомольцем за кращу долю українського народу", - розповідала вона.[1]

Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка. Ілюстрації Кученко Катерини.


 

Іван Іванович Огієнко мріяв, аби ми, українці, жили в достатку, були щасливими й вільними. Він присвятив усе своє життя Богові й служінню своєму рідному народові:

 

 

Найбільше щастя –
для Народу
Віддати все своє
життя...
Найбільше щастя – жити з Богом
Усе життя у згоді повній, -
Щоб пахло райським нам Чертогом
У праці відданій, любовній!
Господь і праця для народу –
Життя це нашого основи:
Несімо це у рід із роду,
І дочекаємось обнови!

Й коли б я міг тобі, мій Краю,
Свою віддати в жили кров,
Я зараз би прирік: вмираю
За тебе, о моя любов!
За тебе всі мої моління,
За тебе всі мої пісні,
За тебе Богу піснопіння,
Про тебе юні мрії в сні!

 

 

 Він пише про рідну мовоньку як справжній скарб, найдорожчий спадок українства:
 

 

Творилась віки Українськая Мова
І потом, і кров’ю народу.
Як дар найсвятіший від вічного Слова
На зоряне щастя та згоду.
    А ворог лукавий все клав перешкоди,
    Все ставив розвоєві тами, -
    Позбавив він Слово плідної свободи
    І сіяв незгоду між нами.                                             
Та вільної річки не спинять тирани,
І мчить вона, чиста й весела.
Зламала кайдани, загоїла рани
І спала із Слова омела...
    Я взяв своє серце малими руками
й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові,
Бо другого серця кохати не маю,
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю…

 

 

 

----------------------------

 

 

Іван Огієнко

«Вікові наші рани»


Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) залишив для нас Мовний Заповіт -

«НАЙПЕРШІ РІДНОМОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ»


1.  На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну,
бiльше того - як  честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.

2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду
шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.

3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного
винародовлення, - найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.

4. Бережи своє особове iм'я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи
не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, - то вже крок до винародовлення.

5.  Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися  
своєї соборної лiтературної мови.

6.  Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними
йому  способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.

7.  Кожний свiдомий член народу мусить  добре розумiти й ширити головне рiдномовне
гасло "Для одного народу - одна лiтературна мова й вимова, один правопис".

8.  Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов'язки свого народу.

 9.  Де б ти не жив - чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, - скрiзь завжди мусиш уживати
тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису,
тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об'єднаної  нацiї.

10.  Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дiтей своїх того навчати, що
наймилiша  мова  в цiлому свiтi - то мова рiдна.

11.  Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче
вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але  й скрiзь, де можливо.

12.  Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi
перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально
розвиватися. Добрий стан нацiональних  видань - то могутня сила народу й
забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу - то ступiнь нацiональної
свiдомости народу.

"Я робив, що міг, решту дороблять наступники", – написав Іларіон.

 

 

За три дні до смерті митрополит сказав:
Так тяжко чутися вигнанцем
із краю рідного навіки,
хто щирим був його коханцем,
хто ніс йому цілющі ліки.

Для мене Україна мила
немов та молодість минула
у мріях лиш як юна сила
й не вернеться краса заснула.

Збулася листя деревина.
Але весною знов зодягне.
А я навіки - чужанина,
хоч серце в вирій вічно прагне.

Летять пташки ключем у вирій
й додому вернуться весною.
А я в роботі краю щирій
лишусь навіки з чужиною...

 

 

Помер митрополит 29 березня 1972 року. Похований біля Вінніпеґу в Канаді. Хоч усе життя рвався в рідну Україну. Та українці постаралися, хоч це було непросто, передати через туристів літаком взяту з Батьківщини Івана Івановича Огієнка грудочку землі, щоб покласти йому під голову, і свічечку з Київського храму. [1, с. 335]   
    
Ми - діти України, і своє життя маємо присвятити її розквіту і процвітанню, як це зробив справжній син нені-України, щирий українець Іван Іванович Огієнко, чиє ім’я, як і багатьох борців за Волю і незалежність України, радянською владою навмисно замовчувалося, аби ми забули, хто ми і якого Роду діти.

 

 

----------------------------

 

 

Пісня Івана Огієнка, що стала народною

(першоджерело) [1, с. 37]
 

 

               Не питай

Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого завжди тікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах до півночі,
Не питай, не питай!..
Не питай!.. Хоч і палко тебе я кохаю
і до віку кохатиму, миле дитя,
Але знай, - тільки рідному краю
Я оддам своє вільне життя...
Ти ніколи не вміла заглянути в душу,
Так заглянути в неї до самого дна,
Щоб дізнать, чого завжди сумує вона,
Чого часто я плакати мушу...
Рідний край раз-у-раз мене кличе до праці,
Його пута важкі в мене завжди в очах...
Треба дать запомогу сліпцю-небораці,
Поки він не зачах!
Ось ходімо в село, там побачимо горе,
Та таке, що ніколи й не снилось тобі...
Якби сльози села, що пролиті в журбі,
Та злилися в одно - було б справжнєє море...
............................................

Подивися на все, й коли любиш ти брата,
Коли ще не забула ти рідне село, -
То в тобі ця обідрана хата
Сумом вкриє веселе чоло...
Коли гляну кругом по селу - тільки й бачу, -
Зневажається рідний наш край...
...Не питай же мене, чого часто я плачу,
Чого завжди сумний... Не питай!..

 

(З поетичної антології "Українська Муза", куди увійшла добірка поезій 26-річного Івана Огієнка (Київ, 1908))

 

Інший варіант    

Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого часто тікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах до півночі,
Не питай, не питай, не питай...

Не питай, чого в'яну і сохну, як квітка,
Бо так щиро кохаю тебе,
Ти покинув мене, сиротину,
На посміх, поговір для людей.

Не питай, бо нічого тобі не скажу я, -
Бачив ти мої сльози і сум,
А нещирі слова та байдужі
Не розвіють тяжких моїх дум.

 


 

----------------------------

 

 

   Іван Огієнко - про фольклор

      Це найкращий здобуток старовини, що має вплив на стару й нову українську літературу.
   

Про мову

    "Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом".

 

        Про Києво-Печерську лавру

    "Сімсот літ Почаївський монастир - душа українського народу. Це все накладає на нас великі обов'язки до своєї віковічної святині".

 

                                                    Про українську Церкву

    "За час Руїни ані одного гетьмана не бачимо, щоб хто з них мав який продуманий церковний план. Усе робилося безсистемно, хто як міг. Державна влада не боронила незалежності Церкви. Зате Москва прийшла в Україну з наперед обдуманим церковним планом і послідовно та вперто виконувала його - щоб забрати всю церкву під свій патронат".

 

                                              Заклик митрополита Іларіона

    "Об'єднаймось, нарешті, у мові - і мовне об'єднання, реалізація соборності української мови ЗОЛОТИМИ БУКВАМИ залишиться не тільки в історії нашого народу. Народ, що не розуміє сили і значення рідної мови й не працює для ЗБІЛЬШЕННЯ КУЛЬТУРИ її, не скоро стане дозрілою нацією". "Не цураймося рідної мови, як не цуралися рідної мови Христос та апостоли. Цуратися мови - то цуратися народу... Хто зраджує й кидає свою рідну мову та переходить на чужу, той легко зрадить і батьківській вірі, і церкві, і в кінці стане бездушним перевертнем".

    "Немає в людини нічого милішого над Батьківщину. Де хто народився..., до тієї землі він прив'язується усією душею на ціле життя. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі зо святої Батьківщини".

    "Служба народові , як і кожна праця, - це ЦІЛЬ НАШОГО ЖИТТЯ. Без цього світ не може належно існувати і щасливим не буде. Господь-творець дав нам цей світ, щоб ми належною службою Йому розбудовували його так, аби він став справді щасливим для всіх нас".

Слава Україні!

 

 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

 

ІІІ частина
 
(За документально-публіцистичною оповіддю пана Миколи Степановича Тимошика про щирого українця Івана Івановича Огієнка (митрополита Іларіона) - "Його бій за державність" 2017 р. )
 

 

 

         Галина Римар

    Про Івана Огієнка
          Дитинство

Малий Іванко народився взимку,
в морозну, сніжну, світлу диво-ніч,
це стало чотирнадцятого січня,
в селянській хаті, у Брусилові.
Про нього гарно дбали діти старші -
Одарка, Федір, і Палажка, і Василь,
й Михайло. Поважали працю змалку.
Усьому вчились у своїх батьків.
Матуся Єфросинія - побожна.
Із козаків походить батьків рід.
Організатор Кліщинського бунту
їх предок - ватажок козак Максим.
...Як два годочки меншому минуло,
не стало годувальника-отця...
Запряжені в важку від дров підводу
злякались коні - й трапилась біда!
Матусі з дітками живеться ой нелегко.
Сини і доньки мусять мамі помагать.
Доводиться й у наймах заробляти,
і ремесло кушнірське переймать...
Іванко мамі всюди підсобляє -
до лісу ходить - для опалу хмиз
збирає, на плантаціях сапає
з матусею і буряки, і хміль...
У 9 літ пішов Іванко в школу.
Учитись хоче. Та зима прийшла.
Нема у що узутися-вдягтися -
тож вчиться сам, ще й іншим помага.
Захоплено "Життя святих" читає,
і відкриває зовсім інший світ -
найперше маємо про Душу дбати,
служіння Богові - прозріння мить.
    Перший учитель - І. Г. Сливка
Іван Григорович, учитель Огієнка,
у спогадах детально описав,
як учні з снігу кріпость збудували -
в "Тараса Бульбу" на перервах грали.
Іван про те у вірші розказав,
із римою, в деталях, як годиться,
й назвав, хто в тій "війні" героєм став!

Як і про те, коли до школи взяв він
малу хлібинку, хлопці утяли:
гру "в Петриченка" вигадали й вправно
сватів обрали, батьків, старостів,
й весілля справили - були музики й танці,
із діжки пили воду, як вино,
а наречена - дівчинка Домникія,
яка подобалась Іванові давно!
 
У школах Рідною тоді не вчили,
тож як навчили, так школяр і написав:
"Женитьба в школе, или сказка о том,
как Петриченко женили постом".

В 12 років - з вірою згадає
у виданій брошурі у Холмі,
як до Великодня з матусею не мали
не те що паски - й хліба на столі.
І хлопець твердо вирішив постити
всю Страсну п’ятницю.
Як ніс із лісу хмиз,
сів відпочити -
аж з піску ріжечок
п’ятирублівки царської стирчить!
"Чи сон усе це? Ні, правдива дійсність!" -
схопивсь, на плечі дрова - і бігцем
до мами радісний помчав хлопчина прудко.
Й Великдень мали - кращий над усе!
Іван скінчив чотирирічну школу.
Із мамою до Києва іде
вступати до військово-фельдшерської школи.
Як вступить - не платитиме за те.
Чотири курси - і 6 літ в лікарні
належало по тому відробить.
У кожну вільну мить юнак читає.
Історію, літературу вчить.
Іще в 15 літ передплатив часопис
(на власні кошти, в наймах заробив)
і вже статтю свою в ній публікує,
як важко простим людям нині жить.
У Києві цікавиться театром,
з Андрієм Короваєм подруживсь.
Із 10 рублів зарплати в місяць
три для матусі шле, як справжній син.
5 - репетиторові свому платить,
щоб іспит за гімназію складать.
Історико-філологічним марить.
Та мусить до медичного вступать...

 

Іван Іванович у Київському університеті Святого Володимира, 1903-1909 рр.

 

З усіх навчальних дисциплін - "відмінно"
(у документах скрізь написано - "вєсьмА").
На додаткові лекції старається ходити,
й до академіка-вкраїнця Перетця.
Клопочеться, і врешті - перевівся
на мовно-історичний факультет!
Його цікавить також журналістика,
в "Громадській Думці" вже друкується.
На противагу антиукраїнським,
шовіністичним виданням, газета ця
давала думку читачу правдиву,
тому і штрафи, і погрози - й... закриття!
З'являється нова газета - "Рада".
Борис Грінченко дозволу добивсь.
У ній працюють справжні Патріоти
І Огієнко - України Син.
Іван Іванович досліджує джерела
про мову нашу давню і прекрасну.
Од нашої культури зачалась наука на Москві.
І нехтувати всю культуру нашу -
то вандалізм, ганебний сором, стид!

 

 

 

 

 

 

Матеріали надіслані авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 Ілюстрації Катерини Кученко.

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":​

Галина Федорівна Римар - вчителька початкових класів, української мови та літератури й зарубіжної літератури. Хто любить життя, природу планети, світ дітей, свою рідну земленьку, мовоньку предків, відчуває в собі Живий Дух Волі і Незрушність у прагненні робити світ кращим, кожну мить наповнює Ділом - у нас з Вами багато спільного ) Тож не впадаймо в паніку, не розчаровуймось від негараздів, а якщо трішки втомлюємося - швидко відновлюймося й ростімо, адже можливості людини - без меж!! Вітаю, друзі, і рада бачити Вас у своїй Маленькій Творчій Майстерні вчителя початкових класів, української мови та літератури й зарубіжної літератури. Щиро - Галина Федорівна Римар.

 
Галина Римар. Казки для усієї родиниЧитаючи чудові твори Галини Римар, ми бачимо, що авторка добре знає світ дитячих фантазій, любить дітей, знайома з дитячими мріями. Злет душі пані Галини знайшов своє місце у її творчості, оповіданнях, казках, поезії, музиці, натхненній співпраці з талановитими людьми.

Останні коментарі до сторінки
«Галина Римар, Кученко Дарина, Кученко Катерина. Книга про щирого українця Івана Івановича Огієнка»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми