"В плен-ері", Іван Франко (добірка віршів)


Іван Франко, В плен-ері, добірка віршів. Малюнок Олени ЗеничІван Франко

В ПЛЕН-ЕРІ

І

МАМО-ПРИРОДО!

Мамо-природо!
Хитра ти з біса!
Вказуєш серцю безмірні простори, 
а життя замикаєш у клітку тісненьку, 
в мікроскопійную клітку.
Уяву вабиш вічності фантомом, 
а даєш нам на страву моменти, 
самі короткі моменти.
В душах розпалюєш
дивні огні, і бажання, і тугу,
а потім працюєш щосили,
щоб погасити, здушити, притлумить
пориви, що ти сама ж розбудила.
Ллєш на них дійсності воду холодну, 
куєш їх у матер’ялізму кайдани, 
розчаруванням цупко обпалюєш крила... 
Цинічно, мамо, і немилосердно 
мечеш ти те, що найвище, найкраще, 
чим величаться б могла віковічно, 
як архітвором,— 
свиням під ноги. 

І невже ж ти не бачиш (здається, 
міліонами своїх очей 
могла б-ти побачити дещо!), 
скільки горя, зовсім непотрібного горя, 
скільки муки, нічим невтишимої муки, 
завдаєш ти цинізмом отим 
найніжнішим, найліпшим, найкращим 
поміж твоїх дітей?

І невже ж зрозуміть ти не можеш 
(та сума мізку, що день в день, рік-річно 
витворюєш, повинна би, здається, 
порозуміти дещої), 
що пора би покинуть старії шаблони, 
добрі для всяких амеб, протозоїв, 
ехінодермів і міксоміцетів!
Що вивчена на них твоя
економія марнотратства
не згожа для людей, для душ людських,
як не згожий осел
до гри на фортеп’яні.

Подумай, мамо! Тут, на сій планеті, 
скінчився вже
твій творчий Sturm und Drang*; 
той надмір сил, і соків, і тепла 
вже вичерпавсь, і замкнена навіки 
твоя тут творча карієра.
Що ти могла найвищого створити — 
се чоловік. Із сих матеріалів, 
які тут маєш під рукою, 
хоч як не дмись,
нічого кращого створить не зможеш.
Тож час би, мамо, як старий той Ягве 
(нащо вже пан був строгий і скептичний!) 
сказать собі: «Спочину вже тепер!» 
Признать: «Отеє я гарне сотворила!»
І заходиться сьому архітвору 
створити рай такий, як слід: 
не дерева, грушки, і ябка, й фіги, 
а рай в його нутрі, 
гармонію чуття і волі, 
думок і діл, бажання і знання.

Ах, мамо, мамо!
Довгі століття,
тисячоліття ти водила нас за ніс, 
манила у безмежнії пустині 
фантомами безсмертя
і перспективами метафізичних 
радощів раю.
Ти заставляла нас за ті фантоми 
пролити море крові й сліз.
За них горіли стоси, 
скрипіли колеса тортур, 
розпечені кліщі живеє рвали м’ясо, 
і міліони, міліони серць 
безмежна шарпала розпука.
І що ж, вкінці доглупалися ми, 
що ті фантоми є собі фантоми, 
не варті мук, і крові, і страждання, 
що се є наші власні твори.
Так кицька в дзеркалі 
безодню бачить, поки 
домацавсь, що в нім нема нічого.

Тріумф! Тріумф!
За десять тисяч літ важкої праці 
цивілізації доходимо вкінці 
до тої точки, до якої кицька 
доходить за п’ять хвиль.
І вздрівши, що за дзеркалом 
нема нічого,
ми логікою кицьки розсудили, 
що й загалом нема безодні, 
нема нічого, лиш атом, момент 
і рух молекулярний.
І ми були готові наплювати 
на всі ті мрії, туги і бажання, 
на всі ті безконечні перспективи, 
що ти сама ж нам, мамо, 
вложила в душу.
Були готові згірдно відіпхнути 
і потоптать найвище і найкраще 
з всього, що ти дала нам, мамо, 
те, чим святе, високе і величне 
життя людськеє.

Смієшся, мамо?
Ти добре знаєш, се не може бути, 
се лиш хвилина боротьби, зневір’я, 
яких ти бачила вже міліони.
 
Ти добре знаєш: ми твої є діти, 
слабі, нікчемні і капризні діти, 
і трошки рознервовані надміру, 
та все ж твої і рідні, й найлюбіші 
і мусимо тебе любити, мамо!
І хоч цікавим оком піддивились
твої слабі й негарнії місця
і здерли маску святості з лиця,
розвіяли рожевий, поетичний
туман, що ти вкривалась ним так довго,
пізнали зблизька твій варстат,
пізнали, як господарюєш ти,—
то за старим туманом поетичним
ми тисячі таких красот відкрили,
таких чудес і чарів,
що серце й ум в них тонуть, як у морі.
І — шо найвище — ми самих себе відкрили!
Відкрили власну душу, 
заглянули в варстат своїх думок, 
свого чуття, бажання і змагання, 
і там твою пізнали руку, мамо, 
твої закони.
В тих снах пустих,
в ілюзіях відвічних
побачили таку ж реальну дійсність,
такі ж великі явища, як в зорях,
у Ніагари реві,
у скелях Гімалаїв.
І тут, у власному нутрі, 
ми віднайшли все те, що, бачилось, 
утратили в зовнішньому околі: 
гармонію, і вічність, і безмежність, 
і всі рожеві блиски ідеалу.

Нехай життя — момент 
і зложене з моментів, 
ми вічність носимо в душі; 
нехай життя — борба, 
жорстокі, дикі лови, 
а в сфері духа є лиш різнородність!
 
Різні тони, різні фарби, 
різні сили і змагання, 
мов тисячострунна арфа,— 
та всім струнам стрій один. 
Кождий тон і кождий відтінь — 
се момент один, промінчик, 
але в кождому моменті 
сяє вічності брильянт.

* Пора бурхливих поривів («Бурі й натиску») (нім.), Ред.

 

II

ПО КОВЕРЦІ ПУРПУРОВІМ

По коверці пурпуровім 
із таємних сходу брам 
виїжджа на небо сонце, 
наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло 
і сполошило стару, 
невідступну, невмолиму 
посидільницю журу.

Ся стара, погана відьма 
тут сиділа цілу ніч 
і зміняла своїм чаром 
кожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог, 
кожда книжка — то була 
п'явка, що систематично 
кров і мозок мій пила.

Кожда добрість — то наївність, 
кождий друг — то хижий звір, 
кожда думка — то помилка, 
кождий спомин — то докір.

А як свідомість болющу 
сон, мов свічку, загасив, 
чар її і в сонне царство 
тіні дійсності вносив.

Все, що я кохав безмежно 
і що зрадило мене, 
все, що стратив, тут до мене 
підняло лице сумне.

Молоді, гарячі сльози 
тут, мов рожі, зацвіли 
по стежках отих тернистих, 
де колись вони плили.

Молода палкая туга, 
мов жебрачка в лахманах, 
все чогось іще шукала, 
топчучи зарослий шлях.

Тільки віра молодая, 
мов загашений огень: 
купка попелу лишилась, 
обгорілий, чорний пень.

І нараз пропали чари, 
сонце глипнуло в вікно!.. 
Я прокинувся. Чи справді? 
Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила 
є в руках і у души! 
Ще поборемося, доле! 
Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув 
ще для мене жизні зміст, 
хоч журба, хоч горе тисне — 
ні, ще я не песиміст!

 

ІІІ

ХОДИТЬ ВІТЕР ПО ЖИТІ

Ходить вітер по житі,
мов господар спрокволу,
колосочки налиті
стиха хилить додолу.

І шипоче колосся:
«Вітре-брате, дай ведра,
щоб нам ціло вдалося
достояти до Петра.

Проганяй ти боками
градовії навали,
щоб не стерлись над нами,
щоб ми марно не впали.

Отрясай з нас щоднини
пожирливі комахи,
най годуються ними
ті співучії птахи.

Дай нам спіти, нависнуть,
стебло луком хай гнеться,
аж серпи тут заблиснуть,
жнивна пісня поллється.

Дай на копи погоду,
і погоду на спряток,
щоб в селянську господу
ввійшли втіха, достаток».

Ходить вітер по житі,
мов господар спрокволу,
колосочки налиті
стиха хилить додолу.

Стиха хилить, шепоче:
«Все вам буде, як треба:
буде бідним дар з неба,
та земля дать чи схоче?

Хоч і як будували,
вас не збили з ніг тучі;
градовії навали
впер я в дебрі і кручі.

Гусінь, черви пожерли
ті співучії птахи;
та повзуть он по селах
три інакші комахи.

Де заглянуть у хату,
гине втіха, достаток;
ті три черви зовуться:
коршма, лихва, податок.

Лізуть з хати до хати,
наче сопух могильний,—
а на черв той проклятий
я, біднятка, безсильний».

 

IV

СУНЕ, СУНЕ ЧОРНА ХМАРА

Суне, суне чорна хмара, 
наче військо із полудня. 
Короговки сонце вкрили, 
за горою бубни бубнять.

За горою бубни бубнять, 
у повітрі сурми грають, 
а блискучії шаблюки 
шахом-махом пітьму крають.

Шахом-махом пітьму крають, 
своїм блиском сліплять очі; 
стогне небо, стогнуть гори, 
як гармата загуркоче.

Як гармата загуркоче, 
куль холодних град засвище, — 
гей, заплачеш важко, небо, 
на те дике бойовище!

 

V

У ДОЛИНІ СЕЛО ЛЕЖИТЬ

У долині село лежить, 
понад селом туман дрижить, 
а на горбі край села 
стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле, 
а в коваля серце тепле, 
а він клепле та й співа, 
всіх до кузні іззива.

"Ходіть, люди, з хат, із поля! 
Тут кується краща доля. 
Ходіть люди, порану, 
вибивайтесь з туману!"

Та тумани хитаються, 
понад селом згущаються, 
розляглися по полях, 
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини 
ті, що вгору йдуть з долини, 
в тую кузню, де кують 
ясну зброю замість пут.

 

VI

ОЙ ІДУТЬ-ІДУТЬ ТУМАНИ

Ой ідуть-ідуть тумани 
наддністровими лугами, 
наче військо з корогвами, 
а передом отамани.

Сурми бойові не грають, 
і пандирики не дзвонять, 
тільки смуток навівають, 
верби віття низом клонять.

Тільки в мряці тонуть села, 
і уява мари плодить; 
тільки дума невесела, 
мов жебрак, по Душах ходить. 

 

VII

НАД ВЕЛИКОЮ РІКОЮ

Над великою рікою 
на скалі крутій сижу
І затоплений у мріях 
в воду биструю гляжу.

Валом хвилі, валом хвилі 
пруться, плещуть, миготять,
Сонце грає, прибережні 
верби віттям їх пестять.

Із-за закрута одного 
враз дараба виплива —
Зіллям, зеленню повита 
плеще, грає, мов жива.
Керма тихо хвилі крає, 
не булькоче, не скрипить,
І керманич молоденький, 
мов мальований, стоїть.

На дарабі гра музика, 
чути співи голосні,
Бризкають чарки блискучі, 
ллються вина запашні,
Сяють очі молодії 
серед жартів і розмов...
Сміх і співи ... Се гуляють 
Радощі, Краса, Любов.

Я поглянув і зітхання 
піднімає грудь мою.
С, мої юнацькі мрії, 
пізнаю вас, пізнаю!
Скільки з вас з розлучним криком 
і слізми я доганяв,
На весільную дарабу 
я ніколи не попав.

Ні, тепер уже за вами 
не погоню я у слід!
Прощавайте! Своїм блиском 
ви молодших веселіть.
Сміх, і співи, і музика 
ще бренять, немов по склі,
І за закрутом дараба 
звільна щезла в синій млі.

Знов затоплений у мріях 
я гляжу на бистрину.
Що се плещуть, миють хвилі? 
Наче білу грудь сніжну!..
Мов рожеві любі руки ... 
шийку круглу... і лице...
Ах, адже я знав, здається, 
цілував лице отсє!

Сеж вона, вона, чий образ 
тузі втихнуть не дає!
Се те тихе, нездобуте 
щастя вбогеє моє!
Вбите! Втоплене!.. І в воду, 
мов скажений,кинувсь я,
Щоб ловити щастя, — трупа... 
Мрія приснула моя.

 

VIII

ДРІМАЮТЬ СЕЛА...

Дрімають села. Ясно ще 
осіннє сонце сяє, 
та холодом осіннім вже 
в повітрі потягає.

Темно-зеленії садки 
дрімають вже без плоду 
і тихо гріються хатки, 
і верби гнуться в воду.

Сонливо річечка пливе, 
згачена коноплями, 
а всі плоти, зарінки всі 
обставлені горстками.

Мов вежі й башти добрії, 
стоги та обороги 
стоять і стережуть село 
від голоду й тривоги.

Дрімливо в поле йде орач — 
Ще ж верем’я не скоре —
І звільна під озимину 
пухкую землю оре.
 
Корови ситі на стерні 
лежать і ремигають, 
а пастухи бульби печуть, 
коло вогню гуляють.

Ще ліс не стогне тим важким, 
осіннім, довгим тоном, 
і ще стрілою ластівка 
звивавсь над загоном.

Тиша, спокій, мов розлилось 
дрімоти сонне море,— 
здається, задрімало десь 
у нетрях люте горе.

О, не будіть його, хмарки, 
дощем холодним живо; 
і ти, осінній вітре, спи, 
не рвися так гнівливо!

Нехай той люд потомлений 
хоч трохи підпочине, 
нехай та згорблена спина 
ярмо важкеє скине!

Хай він, що був волом весь рік, 
робив, немов машина, 
почує в собі дух живий, 
пізна, що й він — людина.

І хай, мов перла, в ум його 
западе на свободі 
хоч часть тої поезії, 
що розлилась в природі! 

 

IX

НІЧ. ДОВОЛА ТИХО, МЕРТВО

Ніч. Довкола тихо, мертво.
Там в долині місто спить 
у осінній млі холодній; 
тільки глухо десь кипить 
у далекім середмістю 
спізнених фіакрів рух.
 
У тиші при лампі звільна 
розвиває крила дух, 
отрясається з тих вражень, 
що, мов курява, за дня 
облягають серце й думку, 
в душу тиснуться до дна.

Всі буденнії тривоги, 
всіх турбот і бажань рій, 
всі успіхи з жалом скрухи, 
скошені квітки надій, 
вся душная атмосфера 
розвівавсь, наче мла, 
що в осінню ніч холодну 
сонний город облягла.

І стає щораз ясніше 
в сконцентрованій душі, 
щось, мов тихий дзвін, лунає 
у нутрі серед тиші, 
і якась недовідома 
там гармонія встає, 
мов у гаї свисти дроздів, 
гілка гілці подає.

В розколисаній уяві 
піднімавсь ряд картин: 
гори в світлі золотому, 
фйолетова тінь долин, 
річка, наче срібна стрічка, 
і скалистая стіна, 
шлях закурений, мов кладка, 
що у безвість порина...

Вулиця... Доми низенькі, 
за штахетами в садках 
георгінії і айстри 
на малесеньких грядках; 
стежечки круті між ними, 
дерев’яний ганок ось; 
по щаблях аж геть над вікна 
винограддя оплелось.
 
Все те не очима бачу, 
а в душі воно живе, 
все на крилах із гармоній 
світла й запаху пливе.
Чую, що се власний твір мій, 
хоч створив його не я; 
що се часть єства мойого, 
хоч не в ній душа моя.

Чую, що в отих картинах 
б’ється власний мій живець, 
та, проте, я пан їх, ніби 
разом хвиля і плавець...

І ось раптом виринає 
з рам зелених у вікні 
тихеє лице жіноче, 
так знайомеє мені.

Ті самі чудові очі, 
що в них грав весь чар життя, 
і таємний жаль за юність, 
що минула без пуття; 
ті самі уста рожеві, 
що в них кожде слово вмить 
процвітало, як фіалка, 
щоби серце звеселить; 
ті самі бліденькі щоки, 
де легенький рум’янець 
ледве тлів, мов у глибокій 
шахті тліє каганець; 
де так рідко грала радість, 
сміх зовсім негусто ріс, 
де у хвилях самотини 
бачив я перлини сліз; 
те саме чоло блискуче, 
де яснів широкий ум, 
сильна воля панувала 
над роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образ 
і щезає, і зника,
і мене за серце вхопив, 
мов могутняя рука.
Затріпалось бідне серце, 
рветься, грає і летить, 
щоб оте лице кохане 
вічно в собі закріпить.

Та дарма! Воно пропало!
Глянь: побитий градом лан... 
Повінь... Що ж то? Над своєю 
я уявою не пан?

Воскресни, мій тихий раю, 
моя туго молода, моя муко 
незабутня, моя радосте бліда!
Моя розкоше болюща, 
моє щастя, аде мій, 
де в розпуці я солодкість, 
в дрожі — знаходив спокій!

Та даремно! Не воскресне 
те, що вклалось спочивать! 
Згоєні на серці рани 
не так легко розірвать.
Навіть і найтяжче горе 
як в могилу віддасте, 
то засиплеться помалу 
і травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили, 
наче з-за зелених рам, 
блиснуть очі і чудове 
личко усміхнеться нам; 
мигне промінь того щастя, 
що — здається нам в ту мить — 
все життя нам ясним сонцем 
було б мусило світить.

Мигне, блисне і загасне!
Сили давньої нема, 
чар погас, хіба зітхання 
тихо груди підійма.

За матеріалами: Іван Франко. Зібрання творів у 50-ти томах. Художні твори. Томи 1 - 25. Том 3. Поезія. Упорядкування та коментарі А.А. Каспрука, Й.Я. Куп'янського. Київ, видавництво "Наукова думка", 1976, стор. 33 - 49. 

 

 

Більше творів Івана Франка на нашому сайті:

Іван Франко
Багатогранність постаті Івана Франка спонукає науковців, дослідників, краєзнавців, письменників України  до нових дослідницьких пошуків, а нас, читачів, - знову і знову відкривати для себе щось нове і цікаве в його творах.  Дивіться у цьму розділі твори Івана Франка: збірка казок "Коли ще звірі говорили" та казка "Абу-Касимові капці"; "оповідання "Малий Мирон" та "Грицева шкільна наука"; драма з сільського життя в 5 діях "Украдене щастя"; повість "Boa constrictor"; новела "Сойчине крило"; вірші зі збірки "З вершин і низин"; поезії зі збірки "Давнє й нове"; поема "Іван Вишенський"; збірка поезій "Із днів журби"; збірка віршів "Зів'яле листя"; повість "Захар Беркут"; "Слово про похід Ігоря". 

Останні коментарі до сторінки
«"В плен-ері", Іван Франко (добірка віршів)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 красный/серый
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 красный/серый
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak