Ірина Мацко, "Каталожні забаганки" (оповідання)


Ірина Мацко

КАТАЛОЖНІ ЗАБАГАНКИ


Сірий та похмурий день не видававсь якимось незвичним. Все як і завжди: розмірено, повільно, нудно, поки… Поки не заграла звична мелодія мого мобільного. На екрані висвітився невідомий номер. «Узяти чи ні?» – майже як у Шекспіра іронічно промайнуло в голові, але наступної хвилини я вже натискала кнопку відповіді. Приємна новина мене чекає чи ні, та в цій розміренності я вже надто засиділась. А що мені приніс невідомий дзвінок, не дізнаюся, поки не підніму слухавку. Не підняти ще гірше – весь день думатиму, що, можливо, це і був той мій шанс, котрий, як кажуть, дається раз у житті. А я б його прогавила. Тому відповіла.

– Алло…

– Доброго дня вам! Це Любов Василівна?

– Так, це я!

«Любов Василівна» мене рідко хто називав. Для всіх я була просто Любкою. Але таке звертання означало, що людина телефонує вперше, незнайома і з якогось серйозного питання.

– Ваше замовлення за каталогом прийшло, скажіть куди кур’єр повинен його доставити? – почула продовження.

– М-м-м-м, – протягнула я, блискавично шукаючи в голові, мабуть, зі швидкістю, що не була відома навіть моєму ноутові, файл, де записано, що, коли і головне - на яку суму я замовляла за каталогами. – А можна, я на пошті заберу? – щоб трошки відтягнути момент і дати можливість голові перезавантажитися і таки видати мені потрібну інформацію, видала.

– Звичайно, але за кожен день простою буде нарахована пеня в розмірі….

Договорити я не дала. Кинувши «Добре», швидко вимкнула телефон.

Що ж, доведеться забирати. Може, там і пригадаю, що ж я замовила і головне – на яку суму.

Отже, замовлення… Про шанс знову доведеться тільки мріяти. Скільки вже тих мрій… складати нікуди. Мрії, мрії, а в реальності що? Ні будинку із собакою, як мріяли з чоловіком, ні яхти, подорожей на Кариби, ні… Та що там говорити – нічого. Дедалі частіше думки про оте «нічого» не давали спокійно спати, радіти життю та й просто… жити. Щоразу, переглядаючи улюблену передачу про світське життя, замислювалась і засмучувалася. Чому в одних є все, а в мене – нічого. Те, що в інших, таких, як я – єдина розрада.

От і розфарбувала сірий день – тепер доведеться хтозна-де шукати кошти на «забаганку», до зарплати ще ж не близько.

Наступного ранку, перед роботою, забігла у скромне відділення пошти, де, вистоявши у черзі бабусь та дідусів, які прийшли за копійчаними пенсіями, нарешті отримала свій скарб. «Це ж треба, все життя працювати, мріяти, чекати чогось, щоб потім, коли вже й сили не ті, і розумієш, що вийшов на фінішну пряму життя, отримувати кілька копійок? Та ще й стояти за ними пів дня, а то й увесь у черзі. А купити за них можна хіба що хлібину та пакет молока», - думала, стоячи в черзі. А як же мрії? Коли їх здійснювати? І що я зараз маю? Оту забаганку?

Коштів на неї мені таки вистачило – не зовсім була не при собі, коли замовляла.

Розгорнувши перед співробітниками поштовий згорток, оніміла – сукня. Та  сама, про яку давно мріяла, і, якось переглядаючи сайт відомої фірми, оформила замовлення. І забула. Зараз моєму щастю не було меж. Сукня лягла на мою фігуру просто ідеально, підкреслюючи всі принади й маскуючи все, що не потрібно було виставляти на показ. У подруг на роботі аж очі блищали – обновка справді дуже пасувала мені. Для кого була вона? Мабуть, для мене і для чоловіка. Щоб зловити його захоплений погляд, коли одягну, а потім, пливти поруч з ним, гордим від такої супутниці життя… Для впевненості у собі, жінці.

Я була справді щаслива і вдячна. Вдячна за те, що тієї миті, коли захотіла цю сукню, просто заповнила форму замовлення і забула. Але фірма не забула. Минув час, і я отримала те, чого дуже хотіла.

Сірий день ураз зацвів усіма фарбами, і ніби музика заграла десь у серці.

Раптом мене осяяло! Адже всі мої, так би мовити, мрії теж були моїми забаганками, і ті, яких я дуже сильно хотіла. Ще колись, у дитинстві, таки збулися. Ніби також як за каталогом замовила – отримала. Але найголовніше – я про це з часом забувала і не була вдячна, не раділа їм, а знову й знову нарікала, мріючи вже про наступні. От мріяла про чоловіка – отримала. Чудового, сильного, мужнього; мріяла про діток – і вони є, здорові й жваві; про улюблену роботу – так і сталося, працюю зрадістю, даруючи людям свої думки; мріяла про своє житло… теж є. Тільки чомусь вдячності й радості за здійснення всіх цих забаганок не відчувала. То, виявляється, у мене є все. Все, про що я подумаю, що вимрію, зажадаю… Чому ж, коли я отримала сукню, то можу радіти їй, не зважаючи на те, що хтось має кращу чи десять таких? Просто щаслива тим, що маю… А коли у житті мені ті ж забаганки з часом виконуються – тільки розчарування, що у когось краще, більше…

Виявляється, ми дуже багаті, тільки вдячності мало за те, що маємо… То як же можуть бути виконані наші наступні забаганки, якщо ми не можемо подякувати за отримане?

За матеріалами: http://ukrainka.org.ua/


Останні коментарі до сторінки
«Ірина Мацко, "Каталожні забаганки" (оповідання)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми