Сергій Губерначук. "Роздуми про правду і труд" (зі збірки "Дай, я буду таким, як хочу...")​

* * *
Говори правду до речі й не до речі.

* * *
Правда більш гірка в брехні.

* * *
Трудись, людино, 
бо ж не все – твоє.

Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!

 
* * *
А що найкраще – то труд.
Бо він і є добро.

* * *
Отчий Труд ті Вічні Мозолі
на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

"Ні" чи "Так", а Всесвіт – проти.
Не буває "Так" чи "Ні".
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається питання:
"Хто насправді є святим?"

Той, хто тве́рдить, той, хто певнить,
хто попе́ред на коні,
заведе, зведе, зате́мнить!
То є правда? "Так" чи "Ні"?

Хто хоро́ниться, чаїться,
людям шепче переляк,
за великий світ боїться!
То брехня? То "Ні" чи "Так"?

Мабуть "Чи"! Бо Всесвіт – проти.
Швидше вищу мову вчи!
Правда – час, брехня це "хто́ ти",
і мовчи, бо в центрі – Чи.

* * *
Мов літній джміль в осінній айстрі,
даремно трудиться людина
в музеї щастя і нещастя.

Правда про Чиюсь Тінь 

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні –
то вона його – кулею в серце,
бо належала владній людині.
То вона йому виїла мозок,
ще й вінки на могилу поклала –
і пустила по світу обози,
на яких навіть правда брехала.
Тінь зростала, і ширились мірки
на всі боки нічного мундира,
щоб на нього чіплялися зірки
перші, другі.., а там – цілий вирій.
Щоб за зірками тими сховати
все, що темної ночі не видно –
"Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
вона завжди поводиться гідно!"
Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
що собою весь світ затулила,
але в декого бачили очі,
як світила убога могила,
як ще дихає стомлений пломінь
в склепі темряви місячним сяйвом,
як маленьким невиразним колом
Тінь до себе він не́ підпускає…
"То виходить, – замислились люди, –
запали́сь ми в пориві єдинім,
і тоді знову сонячно буде,
і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
Ні, не правда, що всі ми не в силі
всю цю Тінь споконвічну здолати!..
Щоб покінчити з нею на ділі –
треба Правду їй в вічі сказати…   

* * *

Вулиця Правди

По вулиці Правди – дерева посадять,
по вулиці Правди – ходитимуть люди,
на вулиці Правди – відкриють їдальні,
знесуть аварійне – нове побудують.

На вулиці Правди не будуть брехати!
Сказали ж: не будуть, то значить – не будуть!
Зачинять – сказали – старі аґітха́ти,
знесуть аварійне – нове побудують…

На вулиці Правди стоять світлофори, 
їх слухають вдячні старі лімузини…
Слухняні полуплені автопокори,
коли б вам червоне навік засвітило!

Ця вулиця Правди уже ж пішохідна?
Ця вулиця Правди лише ж всенародна!
Сказали ж уже, що вона необхідна
і безперехресна, і безгоризонтна,
і вічнозелена, і безповоротна…

Так дайте ж народу пройтися стихійно
по вулиці Правди до площі Свободи!