Сергій Губерначук. Осінні поезії.

Осінь шелестіла

– Ша…
Осінь шелестіла.
Щось схоже на…
пошарпані шати
чи забóлене тіло.
Щось нешумнé…
Ша…
    Шанобли́ве.
Виголошує лише те..,
    що віджи́ле.

         * * *

     Художник

У сухо́тах осінніх, 
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між аплодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холо́дить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у то́му повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око, 
в якому – веселка. 

    В осонні вересень сурмить

В осонні вересень так радісно сурмить
у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх-усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.

Вже починається, вже день – на волоску,
який узимку навпіл перерветься.
Час, мов мурашка в мокрому піску, –
не б’є, а шарудить шершавим серцем.

Ти, чий привіт, як вересневий сяйвося́й, 
чиї щедроти, як ліщина повна,
не покидай мене, не полишай
так швидкохо́до, так безповоротно!

… Але не був помірним той відхід –
пручалася природа і зітхала, 
з дерев, мов з таємничих пірамід,
година – за секунду в сніг сповзала.

У сніг не той, що холодом бере,
не той, з якого ліплять білу бабу,
а в той, що – сум, у той, що – нота "ре"
й передчуття кінцевого етапу.

Там листя стрілами посипалося враз,
земля жовтогарячим запалала,
з колиски випав ліс, чи сніг, чи час, –
коли тебе, осоннього, не стало.

        Сиві́є осінь 

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

* * *

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно, як він приголомшено охкає,
крекче, спираючись на горіховий костур,
б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

Ранок видався дивним гідропарком інею
зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
На херсонський квиток листопад виміняв
хризантемок дрібних білосніжні концерти.

* * *

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
           І  плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти 
                Слово,
таке випадкове і рятівне?

"Осінь," – промовила ти
            і кинулася до дерева.

І тиша, якої стояло багато,
            на менті одно́му
                          тріснула,
викотивши стиглий каштан
        із колько́ї мембрани.

Не рано-не пізно, а так вчасно – 
                           "осінь".

І от у таку суєту
                      я почув
                      мелодію білого лебедя:
з дерев позлітали
                     пернаті партитури "осені",
         ніби для оркестру;
але був єдиний кивок голови
               білого лебедя.
Це значить, що в нього під горлечком
                   глибоко є:
"я вдячний, послухайте серце моє".

Воно калатало.., і ти – відгадала
          мелодію білого лебедя.